Чи можна забрати його із собою, якщо вдалося врятувати лише ключі, сімейну фотографію або дитячу іграшку? І як знову відчути себе вдома там, де життя доводиться починати спочатку?
Щоб зберегти ці історії, Карітас України у партнерстві з Агентством ООН у справах біженців в Україні (УВКБ ООН) розпочинає всеукраїнську ініціативу «Дім, я повернусь». Ми запрошуємо українців поділитися особистими спогадами про дім, втрату, повернення, відбудову та надію.
Протягом п’яти років Карітас України та УВКБ ООН підтримують людей, чиє житло постраждало внаслідок війни. Разом ми допомагаємо ремонтувати пошкоджені будинки, відновлювати оселі, забезпечувати тимчасовим житлом та підтримувати родини, які були змушені покинути свої домівки.
Неможливо порахувати, скільки історій про дім ми почули за ці роки. Але майже всі вони говорять про одне: дім – це набагато більше, ніж місце на карті чи будівля. Це невід’ємна частина усіх нас.
Саме тому ми прагнемо розповісти історію війни не лише мовою цифр і статистики, а передусім через голоси людей.
Ініціатива «Дім, я повернусь» запрошує українців поділитися власними спогадами та мріями про дім – той, який вдалося зберегти, відновити, знайти заново або який сьогодні живе у пам’яті.
Ми будемо раді почути різні історії. Про місце, де минуло дитинство. Про оселю, яку довелося залишити. Про новий дім, який поступово став рідним. Про людей, завдяки яким будь-яке місце стає домом.
Це можуть бути спогади про батьківську оселю, історії евакуації чи повернення, досвід відбудови після руйнувань, життя в тимчасовому помешканні або переїзди. А можуть — розповіді про маленькі моменти щастя: перший вечір у відремонтованому будинку, сімейні традиції, запах улюбленої випічки, квіти під вікном чи речі, які нагадують про рідну домівку.
До участі запрошуємо усіх охочих незалежно від віку, професії чи письменницького досвіду. А надіслані розповіді та фотографії стануть основою майбутньої книги та фотовиставки. До створення видання також долучаться українські письменники й відомі публічні особи.
Історії приймаються до 31 серпня 2026 року. Для участі необхідно заповнити онлайн-форму та додати свій текст і фотографії. Заповнити форму можна за посиланням: https://forms.gle/s4PS41mszeYFnmbC7
Побажання до матеріалів:
українська мова;
довільна форма викладу;
обсяг — до трьох сторінок формату А4.
Після отримання матеріалів редакційна команда надішле авторам підтвердження. За потреби тексти можуть бути відредаговані без зміни їхнього змісту та авторського задуму. Усі матеріали використовуватимуться виключно за згодою авторів у межах ініціативи.
Автори історій, які увійдуть до книги, отримають друкований примірник видання. Якщо у вас виникли запитання щодо участі або підготовки матеріалів, звертайтеся на електронну адресу: lmazur@caritas.ua.
Ініціатива «Дім, я повернусь» реалізується Карітасом України у партнерстві з Агентством ООН у справах біженців (УВКБ ООН) в Україні. Усі надіслані матеріали використовуватимуться виключно за згодою авторів у межах цієї ініціативи.
Дорослі часто говорять про дітей як про майбутнє. Але рідше запитують, що вони думають сьогодні. У час повномасштабної війни, коли навчання та дозвілля українських школярів проходить частково онлайн та під звуки повітряних тривог, саме можливість бути почутими, впливати на рішення та бачити результати власних ідей стає вкрай важливою.
Ця думка стала одним із принципів, на яких Карітас України втілює напрям «Дитячі парламенти в дії» в рамках проєкту «Стійкість та розвиток. Психосоціальна допомога дітям шкільного віку на території Одеської, Тернопільської, Хмельницької областей під час війни в Україні», який реалізується за фінансового сприяння Карітасу Австрії та Renovabis.
Напрям «Дитячі парламенти в дії» є частиною регіональної програми DARE: Освіта та інновації в Україні, Республіці Молдова та Румунії, ініційованої міжнародною організацією Карітас Австрії. Програма базується на переконанні, що діти зростають і досягають кращих результатів у середовищі, яке бачить їхній потенціал, дозволяє мріяти, висловлюватися і бути почутими, а також потребують підтримки з боку дорослих, здатних любити, взаємодіяти та підтримувати емоційно. У 2017–2019 роках програма DARE була апробована в трьох країнах і засвідчила свою дієвість.
В Україні напрям «Дитячі парламенти в дії» реалізовували рік 18 школах і його підсумковим етапом став форум-квест «Місія: Школа змін» у Тернополі. Розповідаємо більше про сам напрям та його фінальний захід.
Дати дітям право голосу
Протягом навчального року соціальні працівники та психологи Карітасу пройшли спеціальне навчання, щоб стати фасилітаторами дитячих парламентів. Сьогодні вони супроводжують команди у 18 школах Хмельницької, Тернопільської та Одеської областей. Загалом до програми долучилися 347 підлітків віком від 14 до 17 років.
Щотижневі фасилітовані зустрічі дитячих парламентів стали простором, де підлітки вчаться домовлятися, чути одне одного, аналізувати проблеми власної школи, шукати рішення і спробувати разом втілити їх у життя.
Роль фасилітаторів суттєво відрізняється від звичної ролі педагога. Вони не пропонують готових відповідей і не визначають, які ідеї є правильними. Натомість допомагають дітям структурувати власні думки, працювати в команді, планувати проєкти, знаходити ресурси та доводити справу до кінця.
Яскравим прикладом є проєкт учнів Кам’янець-Подільського ліцею «Під двома каштанами», мета якого – облаштувати у шкільному дворі простір для зустрічей та активностей. Учні використали технології штучного інтелекту для розробки дизайну зони відпочинку, а за підтримки вчителя математики склали кошторис. Для залучення коштів вони організували ярмарок і концерт, зібравши 3 000 грн, та спланувавши подальші активності, включно з презентаціями місцевим підприємцям для закупівлі рослин та дерев.
«Коли дітям довіряють, вони усвідомлюють, що їхній голос має вагу і здатні не боятись та генерувати ідеї, які реально змінюють шкільне середовище. І саме це є найбільшою цінністю нашої роботи», – переконана менеджерка проєкту «Стійкість і розвиток» Марина Мартиненко.
Від ідеї до реальних змін
Кожен дитячий парламент працював над власною ініціативою. Спочатку діти вчилися помічати проблеми школи, потім – обговорювали можливі рішення, дискутували і виходили на єдине бачення, а потім – бралися за роботу.
«Універсального рішення для всіх шкіл не існує. Кожен дитячий парламент обрав власний напрямок, виходячи з потреб саме свого закладу освіти, – розповідає Світлана Копачівська, координаторка проєкту «Стійкість і розвиток»в Карітасі Тернопіль.
Наприклад, у Великих Бірках діти запропонували створити шкільне радіо. Вони хочуть, щоб школа була не лише місцем, де дзвінок повідомляє про початок уроку, а простором із веселішою атмосферою: із музичними перервами, можливістю привітати однокласників чи вчителів із днем народження, зробити шкільне життя більш живим і цікавим».
Розробляючи власну ідею підлітки проходять увесь шлях – від аналізу проблеми до пошуку ресурсів, планування, презентації та реалізації своїх задумів. Вони вчаться аргументувати власну позицію, домовлятися, брати відповідальність і бачити, що їхні рішення можуть мати цілком відчутний результат.
Під час підсумкового форуму «Місія: Школа змін» ці школярі презентували вже не їдеї чи плани, а результати кількох місяців спільної роботи. У Теребовлянському спеціалізованому ліцеї діти створили «Простір добрих справ», який покликаний розвивати культуру взаємопідтримки та небайдужості.
Команда Тернопільської школи №13 представила «Майстерню смаку» – простір, що поєднує творчість, практичні навички та спільну діяльність. Учні Тернопільського класичного ліцею запропонували «3D-простір» для розвитку креативності та командної роботи, а школярі Тернопільської школи №14 – «Майстерню голосу та світла», де діти можуть розвивати свої таланти, навчатися впевнено висловлювати власну думку та бути почутими.
На Одещині Великобірківський ліцей презентував проєкт «Школа на повну гучність», а Почапинський ліцей – «Чіл-зону» для відпочинку, спілкування та емоційного відновлення.
«За кожною з цих дитячих ініціатив командна робота та бажання зробити своє середовище кращим, – розповідає Марина Мартиненко.
Я вкотре переконалася, що “Дитячі парламенти в дії” – це значно більше, ніж про шкільне самоврядування. Це про дітей, які вже сьогодні вчаться бути відповідальними, підтримувати одне одного, діяти, змінювати свої школи та громади».
Дитячий голос має бути силою змін
Організатори підсумкового форуму-квесту «Місія: Школа змін» намагалися перетворити фінальну подію проєкту на місце зустрічі дітей.
«Протягом року діти збиралися, аналізували ситуацію, проводили опитування, досліджували потреби та цікавилися думкою інших учнів. Вони намагалися зрозуміти, що саме потрібно їхньому закладу освіти, щоб він став більш комфортним, безпечним і дружнім для дітей, – розповідає Світлана Копачівська, координаторка проєкту «Стійкість і розвиток»в Карітасі Тернопіль.
Саме тому виникла ідея провести підсумковий захід. Його метою було показати дітям, що їхня думка справді важлива, що до їхніх ідей прислухаються, а їхня активність має значення. Захід став своєрідним підсумком усієї роботи дитячих парламентів за рік. Відбувся тематичний квест, у якому діти відповідали на запитання, пов’язані з діяльністю парламентів, аналізували власний досвід та підсумовували отримані знання».
Формат форуму поєднав презентації учнівських ініціатив з командним квестом інтерактивними станціями та неформальним спілкуванням. Виконуючи спільні завдання діти спілкувались з однолітками з різних регіонів, вчилися бути відкритими до світу та думки іншого, а також разом ухвалювати рішення і, що не менш важливо, разом святкувати з танцями, фарбами Холі та водними естафетами.
«У час війни таке дійство для дітей має особливу цінність. Ми не можемо забрати у них всі складні обставини, але можемо створити для них простір, де вони відчувають безпеку, підтримку, власну значущість та просту радість. Саме з таких моментів народжується стійкість», – говорить Марина Мартиненко.
Для команди Карітасу України успішне завершення компоненту “Дитячі парламенти в дії” є підтвердженням того, що розвиток дитячої агентності – не додатковий елемент психосоціальної підтримки, а її важлива складова. Адже можливість бути почутими, брати участь у прийнятті рішень і бачити результат власних дій допомагає дітям відновлювати відчуття контролю над своїм життям, яке війна часто руйнує.
«Після таких зустрічей ще більше розумієш: ми працюємо не просто над проєктами. Ми працюємо заради майбутнього України. І це майбутнє вже сьогодні має свій голос. Наше завдання – почути його, підтримати і допомогти стати ще сильнішим», – підсумовує Марина Мартиненко.
На реалізацію кожної шкільної ініціативи передбачено фінансування у розмірі 30 тисяч гривень, за які будуть закуплені необхідні матеріали чи обладнання для втілення дитячих задумів.
На основі досвіду реалізації «Дитячих парламентів в дії» Карітас України розробив посібник, який стане в нагоді педагогам, соціальним працівникам, фасилітаторам та лідерам молодіжних ініціатив – усім, хто хоче допомогти дітям реалізовувати свої ідеї. Він містить покрокові інструкції та поради: від народження ідеї до її реалізації, оцінки та святкування результату.
Їм щодня доводиться приймати рішення, які не мають правильної відповіді: залишитися чи виїхати, витратити гроші на ліки чи відкласти на опалення взимку, оплатити комунальні послуги чи купити їжу.
Ці люди стикаються з обмеженим доступом до роботи, медичних послуг, інфраструктури. Їхні доходи переважно недостатні та нестабільні. Переживати складнощі й невизначеність їм допомагала грошова допомога та медичні гранти, надані за проєктом «Підтримка та забезпечення базових потреб особливо вразливих категорій людей, що постраждали від війни, які проживають у зоні 0–50 км уздовж лінії зіткнення на Півдні та Сході України» (Basic Needs). За майже три роки роботи проєкту допомога надавалася у Запорізькій, Харківській, Донецькії областях. У фокусі були найвразливіші верстви населення, до яких гуманітарна допомога в натуральному виді (речі, продукти, ліки тощо) не добирається.
До тих, хто намагається триматися попри складнощі, належить Віктор Іванович з селища Билбасівка неподалік Слов’янська. Йому 68, й усе життя чоловік покладається на власні сили. Віктор Іванович працював на заводі у Слов’янську, а сьогодні живе на пенсію та шукає можливість підзаробити. Із цим дедалі складніше… Отриману багатоцільову грошову допомогу від Карітасу Краматорськ Віктор Іванович витратив на інверторний генератор. Пристрій розрахований на закриття найнеобхідніших побутових потреб. «Коли світла немає по кілька днів, а іноді й тижнями, дуже цінуєш прості речі», – ділився чоловік.
За період з 1 серпня 2023 року по 30 червня 2026 року у межах проєкту було надано:
17 835 грантів багатоцільової грошової допомоги (MPC) на загальну суму 190 141 380 грн;
9 229 медичних грантів на загальну суму 72 637 800 грн.
Загальна сума наданої підтримки становила 262 779 180 грн.
Загалом допомогу отримала 27 064 людина.
Любов Леонідівна з прифронтового Оріхова, Запорізька область, отримала обидва види допомоги: після раптової втрати свого дому вона потребувала термінової медичної допомоги. Вона прожила у рідному Оріхові всеу воє життя – 74 роки. Працювала у РАГС, реєструвала шлюби. Але її спокійне життя спопелила війна. Оселю зруйнував російський обстріл: «Влучило і в нашу домівку. Пряме попадання – і не стало в нас свого житла: скло полетіло, шифер з хати полетів, зчинилась пожежа. Приїжджали рятівники, гасили. Ми взяли собачку маленьку, сіли і поїхали…», – в сльозах згадувала жінка. 17 травня 2022 року Любов Леонідівна виїхала з Оріхова у село Новоолександрівка Запорізької області. Їй пощастило знайти прихисток в місцевої жительки.
Згодом жінка з’ясувала, що потребує термінової операції на серці. Допоміг Карітас Запоріжжя: надав і багатоцільову грошову допомогу, і медичний грант. «Дуже вдячна, що мені пощастило зустрітися з таким благодійним фондом, як Карітас, і з такими людьми, які в ньому працюють. Карітас для мене був порятунком, і на той момент, і зараз», – дякує Любов Леонідівна. Де оселилася жінка та її домашній улюбленець після евакуації, дивіться тут:
Проєкт Basic Needs був спрямований на забезпечення найважливіших життєвих та медичних потреб людей, які постраждали від війни або опинилися у складних життєвих обставинах. Метою було не лише допомогти вижити, а й зберегти гідність.
Допомога за цією програмою надавалася у форматах:
багатоцільової грошової допомоги у розмірі 10 800 грн на особу на 3 місяці без необхіднсті звітуватися про витрати;
медичних грошових грантів – 9 000 грн на важкохвору особу на 3 місяці для покриття витрат на необхідні ліки, обладнання, медичні послуги.
У липні 2025 до проєкту приєднався Карітас Харків. Внаслідок цього на отримання допомоги могли зареєструватися мешканці прифронтових громад Харківщини, зокрема селищ Прелесного та Слобідського Вільхівської громади. Тут живуть люди, які, на жаль, дуже добре знають, що таке обстріли. 79-річний Олексій Іванович разом із дружиною живе на пенсію та займається господарством. На початку війни подружжя виїхало до Тернополя, але згодом повернулися на рідну землю. Оселя зустріла їх вибитими вікнами, зруйнованими дверями, пошкодженим дахом. «Почали все відновлювати власними силами. Дещо сам робив, дещо знайомі допомагали», – згадував чоловік. Після інфаркту значну частину коштів пан Олексій витрачає на ліки. «Пенсія невелика, а ліки дорогі. Та й продукти, господарство… на все потрібні гроші. Людям зараз дуже важлива така допомога», – ділився Олексій Іванович.
Проєкт Basic Needs завершився. Але мережа Карітас продовжує надавати грошову допомогу за пріоритетами, розуміючи грошову допомогу як системну відповідь на системну проблему.
Проєкт «Підтримка та забезпечення базових потреб особливо вразливих людей, що проживають у зоні 0–50 км уздовж лінії зіткнення на півдні та сході України» був реалізований у співпраці з Caritas Ukraine за підтримки Caritas Deutschland та Міністерства закордонних справ Німеччини (GFFO).
Вона говорила про те, що означає бути людиною під час війни, окреслила соціальні виклики, з якими Церква стикатиметься в найближчі роки, і яким є покликання Церкви у відповідь на них.
На Синод Єпископів УГКЦ 2026 року прибуло 49 єпископів УГКЦ з України, країн Центральної і Західної Європи, Північної та Південної Америки й Австралії. Серед них — 34 правлячих єпископи, 1 єпископ Патріаршої курії, 9 єпископів-помічників і 5 єпископів-емеритів.
«Війна руйнує не лише будинки. Вона руйнує людські життя, випробовує сім’ї, підважує довіру, вона врізається цей образ Божий, а ми його відновляємо практичною любовю до ближнього», — наголосила Тетяна Ставничи.
За її словами, Україна стоїть перед потребою не лише фізичної відбудови, а й відновлення людини та громади, що є одним з ключових завдань соціального служіння Церкви та Карітасу України.
Президентка також підкреслила, що сьогодні Україна живе одночасно у двох реальностях.
Перша — реальність війни: 10,8 млн людей потребують гуманітарної допомоги, 3,7 млн залишаються внутрішньо переміщеними, близько 5,9 млн українців перебувають за кордоном. Понад 14% житлового фонду пошкоджено або зруйновано, а потреби відновлення країни оцінюються у 588 млрд доларів США. Близько 10 млн людей потребують психолосоціальної підтримки.
Друга — необхідність віднови і пошуку сталих рішень. Попри війну, важливо підтримати тих які повертаються до громад, допомагати відбудовувати домівки, відкривати підприємства, піклуватися за найбільш вразливих, створюють нові форми взаємопідтримки та волонтерства. Україна водночас переживає глибоку гуманітарну кризу і будує майбутнє.
«І саме між цими двома реальностями сьогодні проходить місія Церкви: бути поруч із людиною в моменті її найбільшої вразливості та допомогти їй стабілізуватися і поступово повернутися до життя», — зауважила вона.
І підкреслила, що українська стійкість народжується з готовності діяти, бути корисними, підтримати іншого, не втрачаючи здатність співчувати попри щоденні втрати.
Для Церкви людяність — це не лише соціальна, а й богословська категорія. Людина створена на образ Божий, і під час війни цей образ особливо виразно відкривається через зустріч, співчуття, відповідальність, служіння та солідарність. Досвід Церкви останніх 12–13 років дозволяє говорити про богослов’я стійкості — духовність зустрічі, яка відновлює гідність людини та її спроможність до життя. Важливою частиною цього досвіду є солідарність: коли люди діють разом і підтримують одне одного, це стає джерелом сили для проходження найважчих викликів.
Одним із покликань УГКЦ у наступні роки є плекати цей образ Божий у суспільстві — через конкретні дії, спільноти та служіння людям у потребі.
Карітас України сьогодні є однією з найбільших мереж соціального служіння в країні. Мережа об’єднує близько 100 місцевих організацій, понад 400 парафіяльних хабів із можливістю розгорнутися до 1000, а також понад 3000 волонтерів. Разом із парафіями, монашими згромадженнями, Лицарями Колумба, Українською освітньою платформою, «Мудрою справою» та тисячами мирян ця мережа стала знаком близькості Церкви до людей у час війни.
Тетяна Ставничи наголосила на переході від разової допомоги до тривалого супроводу і до сталих рішень. Людині потрібен зрозумілий шлях: від екстреної підтримки до твердої опори під ногами.
У доповіді вона також окреслила ключові виклики, з якими вже працює і надалі працюватиме Карітас. Йдеться про підтримку дітей; залучення молоді до служіння через волонтерство та соціальні ініціативи; відновлення засобів до існування — через працевлаштування, перекваліфікацію, підприємництво, зокрема соціальне.
Один із практичних прикладів такого підходу — посилення співпраці між державою, громадським сектором та інституційними донорами. У партнерстві з Міністерством соціальної політики, неурядовими організаціями та донорами Карітас долучається до пілотування нових соціальних послуг. Зокрема, Центри життєстійкості стали важливим прикладом роботи з психологічною стабілізацією громад.
Ще один напрям, який активно розвивається, — відновлення засобів до існування. Карітас підтримує людей у працевлаштуванні, перекваліфікації, започаткуванні власної справи, зокрема через мікро- та малі гранти. Окремі програми працюють і в агросекторі. Це дозволяє вибудовувати цілісний шлях підтримки: від закриття базових потреб — до стабілізації, раннього відновлення і повернення людини до більшої самозарадності
Не менш важдивим є напрямок — українці за кордоном. Майже 5,9 млн людей живуть у різних країнах через війну, але важливо зберегти з ними зв’язок. Перед нами стоїть питання: як допомогти українцям жити в різних країнах і водночас залишатися одним народом, які соціальні виклики можна передбачити вже зараз і як підготуватися до них спільно.
Для Карітасу України ці напрями є продовженням щоденної роботи в громадах. «Соціальне служіння сьогодні має поєднувати екстрену допомогу зі сталими рішеннями, професійність — із милосердям, локальну присутність — із системною відповіддю на потреби суспільства», сказала пані Ставничи.
Звертаючись до єпископів із різних країн, Тетяна Ставничи зокрема наголосила: «Людяність дала Україні стійкість. Солідарність допомогла вистояти. Порядок і системність допоможе пройти шлях віднови. Надія дасть сили рухатися вперед».
Місія соціального служіння сьогодні — не втратити людину у вогні війни, а бути поруч, підтримати на шляху порятунку, допомогти стабілізуватися, провести на дорозі відновлення. І разом давати надію навіть там, де війна намагається залишити тільки руїни.
Понад 50 років Австрія вибудовує ефективну державну систему з навчання, інтеграції та працевлаштування людей:
які перебувають у групі ризику через труднощі в навчанні, поведінкові виклики та шкідливі способи подолання стресу;
з вродженою та набутою інвалідністю, тощо.
«Цей досвід надзвичайно необхідний нам як країні, де на сьогодні налічується майже 2 мільйони ветеранів. Багато з них мають набуту інвалідність і внаслідок цього стикаються з труднощами під час адаптації до цивільного життя та працевлаштування. Робота з цією аудиторією потребує виключно травмочутливого підходу. Ми маємо вчитися на найкращих міжнародних практиках, щоби якісно його забезпечити» – зазначає Анастасія Стеценко, керівниця програми “Соціальний захист та захист прав людини” Карітасу України.
Власне і сам проєкт GEN-CARE створений для покращення економічного становища українських ветеранів і ветеранок, членів їхніх сімей, зокрема внутрішньо переміщених осіб і людей з інвалідністю, через надання підтримки для подальшої професійної реінтеграції.
«Людина має знати, що робити далі – це основна ідея нашого проєкту, – каже координаторка проєкту в Карітасі Івано-Франківськ Алла Гончарова. – Ми побачили шлях від відновлення впевненості у власних силах до успішного працевлаштування. Ми прагнемо адаптувати ці практики в Україні, щоб наші учасники отримували якісну підтримку на кожному етапі професійної реінтеграції».
Серед учасників обміну була і президентка Карітасу України пані Тетяна Ставничи – вона провела прес-конференцію про сучасний стан справ в Україні. Окрім цього наші спеціалісти збудували подальші робочі плани з австрійською стороною, дізналися про виклики, які також існують в австрійських реаліях, та відвідали виробничі цехи, в яких люди навчаються і працюють.
Цілісний підхід системи NEBA реалізується на практиці через мережу соціально-інтеграційних підприємств та інтеграційних компаній, які працюють у конкурентних секторах ринку: від клінінгу, ремонту та кейтерингу до поліграфії та IT-технологій. У таких компаніях люди з інвалідністю або хронічними захворюваннями отримують офіційне працевлаштування, професійне навчання та ринкову заробітну плату в захищених, але повністю інтегрованих умовах.
«Великим відкриттям під час візиту стало те, що виробничі цехи цих соціальних бізнесів нічим не відрізняються від звичайних комерційних підприємств — вони так само технологічні, динамічні та орієнтовані на результат. Саме цей фактор ринкової реалістичності в поєднанні з професійним супроводом трудових асистентів (джоб-коучів) дає змогу людині згодом виходити на відкритий ринок праці максимально адаптованою та безболісно», — ділиться Анастасія Стеценко.
В Австрії працює Мережа професійного асистування (Netzwerk Berufliche Assistenz) або скорочено – NEBA. Це масштабна національна програма, яка фінансується Федеральним міністерством соціальних справ, охорони здоров’я та захисту прав споживачів Австрії (через Sozialministeriumservice). NEBA працює як офіційна державна система, яка фінансує різні організації, щоб вони надавали безкоштовні послуги з інтеграції людей з інвалідністю та молоді з вразливих груп на ринок праці.
Концепція NEBA в Австрії складається з різних рівнів, залежно від потреб людини:
Ювенальний коучинг (Jugendcoaching): працює з підлітками та молоддю, які мають труднощі в навчанні або інвалідність, щоб допомогти їм визначитися з професією та не випасти з системи освіти чи ринку праці.
Асистування у професійному навчанні (Berufsausbildungsassistenz): забезпечує супровід під час здобуття професійної освіти, щоб людина могла успішно скласти іспити та опанувати фах.
Трудове асистування (Arbeitsassistenz): фахівці допомагають знайти роботу на відкритому ринку праці, супроводжують процес співбесід, а також допомагають зберегти робоче місце, якщо у працівника виникають труднощі через стан здоров’я.
Джоб-коучинг (Jobcoaching): Безпосередня підтримка прямо на робочому місці. Коуч приходить на підприємство і разом із працівником розбирає його завдання, допомагає адаптуватися до темпу та команди.
Подібний розподіл забезпечує якнайповніше покриття потреб бенефіціарів і їхню активність на ринку праці. Взяти з системи окремі компоненти реально, але наскільки можливо імплементувати цей досвід в українські реалії загалом — роздумує Анастасія Стеценко, керівниця програми Соціального захисту та захисту прав людини Карітасу України.
«Війна в Україні ставить перед нами нагальні питання. З одного боку, держава має всебічно піклуватися про своїх громадян, зокрема про тих, кого війна торкнулася найбільше. З іншого — активні бойові дії тривають, і це спрямовує наші зусилля як суспільства насамперед на захист самої державності. Ми розуміємо, що Австрія вибудовувала свою систему протягом десятків років, і так само розуміємо, що не маємо стільки часу. На мою думку, ми вже робимо гігантський поступ у сфері захисту прав постраждалих осіб, і переконана: настане час, коли наші системи також стануть прикладом для інших країн».
Саме там у 2014 році вона вперше зіткнулася з війною: російська військова техніка зайшла до міста, люди ховалися у підвалах, а звичне життя руйнувалося просто на очах.
Спочатку родина намагалася перечекати небезпеку, виїжджаючи до родичів у Павлоград, звідки родом пані Валентина, і повертаючись додому. Доньки були ще зовсім молодими: молодша навчалася у школі, старша лише починала самостійне життя. Батьки до останнього сподівалися, що зможуть залишитися у рідному місті. Проте дуже швидко стало зрозуміло, що повернення до звичного життя не буде.
Після місяців невизначеності родина вирішила розпочати все спочатку в Марганці на Дніпропетровщині. Там вони облаштовували новий побут, будували плани на майбутнє, допомагали дітям здобувати освіту та ставати на ноги. Саме після цього вимушеного переїзду пані Валентина вперше отримала підтримку від Карітасу, яка допомогла родині пережити складний період адаптації на новому місці.
Минали роки. Доньки подорослішали. Молодша вступила до Маріупольського університету, а старша працювала у Маріуполі. Здавалося, що життя поступово повертається у звичне русло. Але у 2022 році війна знову наздогнала родину.
Коли почалося широкомасштабне вторгнення, доньки залишалися у Маріуполі, а батьки жили у Марганці. Найстрашнішими були тижні, коли вони не знали, чи живі їхні діти та чи вдасться їм вибратися з оточеного міста. На щастя, родина знову змогла возз’єднатися. Проте Марганець, який колись став для них прихистком від війни, сам опинився під постійними обстрілами.
Так у житті пані Валентини з’явилася ще одна адреса – Житомирщина, де вона живе сьогодні поруч із дітьми та онуками. І якщо Ясинувата була її рідним домом, а Марганець став спробою почати життя заново після першого переміщення, то Житомирщина стала місцем, де родина вдруге вчиться жити після втрати звичного світу.
На Житомирщині молодша донька після евакуації з Маріуполя створила власну сім’ю. Старша донька також переїхала до цього міста разом із чоловіком та маленькою дитиною. Попри всі випробування, родина знову намагається почати життя заново.
Будинок, який вдалося придбати, потребував значного ремонту. Самостійно виконати роботи родина не могла. Завдяки підтримці Карітасу України та Агентства ООН у справах біженців в Україні (УВКБ ООН) житло вдалося привести до належного стану: оновили стіни, облаштували нову підлогу, встановили натяжну стелю та нові двері. Простір, який раніше більше нагадував тимчасове помешкання, поступово став домом.
Історія пані Валентини є лише однією з тисяч історій українських родин, для яких житлова підтримка означає значно більше, ніж просто ремонт. Вона означає можливість залишитися поруч із дітьми та онуками, відновити відчуття безпеки і не починати життя з нуля втретє.
Саме для того, щоб люди могли відновлювати свої домівки та життя, Карітас України у партнерстві з УВКБ ООН уже п’ять років реалізує програму житлової підтримки в Україні.
За цей час підтримку отримали 6305 домогосподарств або 11319 людей. Серед отримувачів допомоги — 1065 людей з інвалідністю та понад 1,5 тисячі внутрішньо переміщених осіб.
«Відновлення житла — це набагато більше, ніж будівельні роботи. Для людей, долі яких понівечила війна, які втратили дім або були змушені неодноразово переїжджати, можливість знову жити у гідному помешканні означає шанс відновити своє життя.
Саме тому УВКБ ООН разом із партнерами, включно з Карітасом, підтримує як ремонт пошкодженого війною житла, так і покращення умов у домівках для внутрішньо переміщених людей.
Ми прагнемо, щоб українські родини могли залишатися у своїх громадах, повертатися додому після обстрілів або облаштовувати нове життя там, де знайшли прихисток. Саме тому інвестиції у житло є водночас інвестиціями у відновлення громад і довгострокові рішення для людей, які постраждали від війни», – зазначив радник УВКБ ООН із житлових питань Андрій Шпак.
Протягом п’яти років у десяти областях України було завершено 5596 ремонтів житла та реалізовано 1189 проєктів із модернізації житла для внутрішньо переміщених осіб.
Проте житлова підтримка — це не лише про відновлення пошкоджених будинків. Для багатьох людей вона стає необхідною умовою для повернення до нормального життя.
Досвід роботи показує, що пошкоджене житло рідко є єдиною проблемою для родини. Часто за зруйнованими вікнами чи дахом залишаються втрачені документи, невирішені майнові питання, труднощі з доступом до базових послуг або потреба в додатковій гуманітарній підтримці. Саме тому програма передбачає не лише ремонтні роботи, а й можливість отримати правову допомогу та консультації щодо інших видів підтримки, доступних у громаді.
Так сталося і з пані Лідією, яка пережила окупацію Херсона, втратила чоловіка та була змушена шукати новий дім для себе і сина з інвалідністю.
Коли російські війська окупували Херсон, життя родини кардинально змінилося. Постійний стрес, невизначеність та небезпека серйозно позначилися на здоров’ї чоловіка пані Лідії — під час обстрілів він переніс інсульт. Родині вдалося евакуюватися до Кривого Рогу та розпочати лікування, однак врятувати його не вдалося. Після інсульту розвинулися тяжкі ускладнення, а згодом лікарі діагностували онкологічне захворювання.
Після смерті чоловіка жінка залишилася сама із сином, який має інвалідність. Частина родини й досі перебуває на тимчасово окупованій території, а житло, яке залишилося в Херсоні, було зруйноване війною. Квартира та будинок, які родина будувала роками, фактично перестали існувати.
Намагаючись почати життя заново, пані Лідія придбала невеликий будинок. Проте він потребував ремонту, на який у родини вже не залишалося коштів. Особливо критичною була проблема з покрівлею — під час кожного дощу вода потрапляла всередину приміщення, поступово руйнуючи будинок. Також необхідно було замінити двері, щоб забезпечити належну теплоізоляцію житла.
У межах програми житлової підтримки Карітасу України та УВКБ ООН будинок вдалося відремонтувати. Будівельники встановили нову покрівлю та нові двері, що дозволило відновити тепловий контур оселі та зробити її придатною для проживання. Для стороннього спостерігача це може виглядати як звичайний ремонт. Для пані Лідії це означало значно більше — можливість більше не хвилюватися, що черговий дощ зруйнує її новий дім.
«Добре, що тепер дах не протікає, можна спокійно жити, і не боятися, що під час дощу все знову заллє», – говорить вона.
Історія пані Лідії показує ще один вимір житлової підтримки. Для багатьох українців війна не лише пошкодила будинки. Вона змусила їх шукати новий дім у зовсім інших громадах, будувати нові соціальні зв’язки та починати життя майже з нуля. У таких обставинах навіть відносно невеликий ремонт може стати вирішальним фактором, що дозволяє родині закріпитися на новому місці та повернути собі відчуття стабільності.
Не менш промовистою є історія іншої пані Валентини – мешканки Кривого Рогу. Її життєвий шлях також був сповнений втрат ще до початку війни. Вона пережила смерть доньки, яку втратила ще у шкільному віці, згодом поховала сина, а нещодавно залишилася без чоловіка. Через серйозні проблеми з опорно-руховим апаратом жінка майже не виходить із дому та значну частину часу проводить у своїй квартирі.
Під час однієї з масованих ракетних атак на Кривий Ріг пані Валентина перебувала вдома. У момент вибуху вона стояла біля вікна. Скло розлетілося на друзки просто перед нею, і лише дивом жінка не отримала серйозних поранень. Після обстрілу вона навіть не могла самостійно залишити квартиру.
Для людини старшого віку, яка живе сама і має обмежену мобільність, пошкоджене житло означає не лише матеріальні збитки. Воно означає втрату останнього простору безпеки. Саме тому одним із пріоритетів програми є підтримка найбільш вразливих категорій населення – людей старшого віку, людей з інвалідністю та родин, які не мають ресурсів для самостійного відновлення житла.
Завдяки підтримці Карітасу Кривий Ріг та УВКБ ООН у квартирі пані Валентини було встановлено нові вікна та балконний блок. Ці роботи дозволили не лише відновити житло після обстрілу, а й повернути жінці відчуття захищеності у власному домі.
Для неї працівники проєкту стали не просто людьми, які виконали ремонт. Вони стали нагадуванням про те, що навіть у найскладніших обставинах людина не залишається наодинці зі своєю бідою.
«За п’ять років партнерства зУВКБ ООН ми разом допомогли десяткам тисяч людей відновити або облаштувати житло. Але якщо відкласти цифри, то насправді йдеться про значно більше.
Йдеться про пані Валентину, яка після двох вимушених переміщень нарешті отримала можливість облаштувати дім поруч із дітьми та онуками. Про пані Лідію, яка втратила чоловіка, залишила окупований Херсон і змогла відремонтувати будинок, де сьогодні живе разом із сином. Про тисячі інших українських родин, для яких підтримка житла стала не просто допомогою з ремонтом, а можливістю відновити відчуття безпеки та контролю над власним життям.
Саме тому для нас це партнерство ніколи не було лише про будівельні роботи. Разом з партнерами ми працюємо над тим, щоб люди могли залишатися у своїх громадах, повертатися додому після обстрілів або починати новий етап життя там, де знайшли прихисток. Кожне відновлене вікно, відремонтований дах чи модернізоване житло — це конкретна родина, яка отримала шанс не втратити дім остаточно.
Водночас війна триває. Щодня ми бачимо нові руйнування, нові історії вимушеного переміщення і нові потреби. Те, що ще вчора було чиєюсь домівкою, сьогодні може потребувати термінового ремонту або повного відновлення. Саме тому продовження таких програм залишається критично важливим.
Ми щиро вдячні УВКБ ООН за довіру, послідовність та готовність системно працювати разом. Саме довгострокове партнерство дає можливість не лише реагувати на наслідки війни, а й допомагати людям будувати основу для майбутнього. Адже відновлення країни починається з відновлення життя конкретної людини, а дуже часто — з відновлення її дому», – Романа Маколович, керівниця програми з питань житла Карітасу України.
Саме з таких історій складається статистика проєкту. Найбільше ремонтів проведено у Запорізькій, Харківській, Миколаївській, Дніпропетровській та Херсонській областях – регіонах, які й досі залишаються серед найбільш постраждалих від війни.
Однак за кожною з цих цифр стоять не квадратні метри відремонтованого житла і не будівельні роботи. За ними стоять люди, які отримали можливість залишитися у своїх громадах, не втратити зв’язок із рідними, відновити відчуття безпеки та зберегти найважливіше – власний дім.
Проєкт “Житло для вразливих домогосподарств V” впроваджується Карітасом України за підтримки Агентства ООН у справах біженців в Україні.
Українські діти живуть у реальності, де звичними стали повітряні тривоги, обстріли та ночівлі в укриттях. Навіть літні канікули не дадуть малюкам чи підліткам безтурботного відпочинку, якщо у родини немає можливості хоч ненадовго опинитися в безпечному середовищі.
У червні-липні 45 дітей із Києва та Полтави мали змогу провести два тижні без сирен і поміж добрих людей в італійському регіоні Емілія-Романья. Це діти віком 8-16 років із сімей військовослужбовців та багатодітних родин, а також внутрішньо переміщені з небезпечних регіонів України.
Приймали українську групу громади міст та селищ Равенна, Фаенца, Імола, Луго, Брізігелла та Фоньяно в межах проєкту «Разом краще» (È più bello insieme), який Карітас Італії реалізує від початку повномасштабної війни в Україні, щоб дати дітям можливість відновитися.
Керівниця програми «Освіта, формація та захист дітей» Карітасу України Зоряна Лукавецька переконана, що саме можливість хоча б ненадовго змінити звичне середовище сьогодні має особливу цінність для українських дітей:
«Вплив війни на дітей в Україні досі неможливо оцінити повною мірою, адже вони продовжують жити в умовах постійної небезпеки… Саме тому проєкт літнього відпочинку дітей в Італії став для них можливістю хоча б на два тижні перенестися в інший світ – світ миру, спокою та дитинства.
Тут діти й дорослі поступово дозволяли собі проживати день без тривоги, радіти новому досвіду, відкривати для себе нові місця, знайомитися з людьми та з цікавістю пізнавати світ. Такі табори стають для дітей простором відновлення, де вони можуть хоча б на короткий час відчути себе у безпеці. А після повернення додому спогади про ці два тижні ще довго підтримуватимуть їх, допомагаючи зберігати внутрішню стійкість».
Для більшості учасників це була перша подорож до Італії, а для декого – взагалі перший виїзд за кордон. Від початку стало зрозуміло, що ця поїздка вимагатиме витривалості. Дорога була довгою: потяг з Києва до Перемишля, потім автобус через чотири країни Європи. Повернення теж виявилося непростим: через масовані російські обстріли України виникли затримки руху потягів, і дорога додому затягнулася. Але всі благополучно повернулися до своїх родин.
Під час перебування в Італії українські діти жили в Istituto Emiliani у селищі Фоньяно. Заснований у 1822 році комплекс свого часу був одним із найвідоміших освітніх закладів регіону, а за більш ніж два століття трансформувався в центр прийому паломників, дитячих і молодіжних груп, духовних реколекцій та навчальних заходів.
Просторим історичним комплексом із внутрішніми двориками, довгими коридорами та садом опікуються сестри-домініканки Конгрегації Пресвятих Дарів. Для української групи монахині пекли домашні бісквіти, готували піцу та пасту, і навіть італійське морозиво – джелато.
І саме звідти щодня розпочиналися подорожі українських дітей до різних міст регіону. Користування громадським транспортом – автобусами та потягами – дозволяло відчути повсякденний ритм життя регіону, побачити значну частину Емілії-Романьї, а також узбережжя Адріатики.
Особливе враження на дітей справила Равенна – місто, яке зберігає одну з найцінніших у світі колекцій ранньохристиянських та візантійських мозаїк. Тут розташовані вісім пам’яток, внесених до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Більшість мозаїк були створені у V-VI століттях, коли Равенна була столицею Західної Римської імперії, а згодом – важливим центром Візантійської імперії в Італії. До наших днів вони збереглися майже без змін і сьогодні вважаються неперевершеним зразком візантійського мистецтва, що має виняткову історичну, культурну та художню цінність.
Для більшості учасників поїздки це було перше знайомство з пам’ятками такого масштабу. Діти уважно розглядали тисячі кольорових смальтових кубиків, з яких понад півтори тисячі років тому були створені величезні композиції. Побачене настільки захопило багатьох, що після екскурсії вони купували сувеніри з мозаїки або творчі набори, щоб спробувати власноруч відтворити цю давню техніку вже вдома. Це, мабуть, найкраще свідчення того, що побачене справді зачепило дітей.
Ще однією цікавою зупинкою була Імола – місто, відоме далеко за межами Італії завдяки автодрому Autodromo Internazionale Enzo e Dino Ferrari. Це одна з найлегендарніших гоночних трас світу, яка понад 70 років приймає міжнародні автоспортивні змагання, зокрема етапи чемпіонату світу «Формули-1». Для міста автодром є важливою частиною його історії та ідентичності.
Під час екскурсії діти побачили знамениту трасу зблизька, дізналися про її історію та побували в місцях, які зазвичай бачать лише під час телевізійних трансляцій перегонів. Можливість пройтися територією легендарного автодрому, уявити швидкість болідів і відчути атмосферу місця, де виступали найкращі гонщики світу, стала для дітей одним із найяскравіших спогадів поїздки.
Фаенца відкрила дітям ще одну сторінку історії Італії – цього разу пов’язану з мистецтвом кераміки. Саме назва цього міста дала світові слово «фаянс», яким сьогодні називають особливий вид тонкої глазурованої кераміки. Починаючи з епохи Відродження, вироби місцевих майстрів здобули європейську славу завдяки високій якості, витонченому розпису та майстерності виконання.
В перші дні було помітно, що більшості дітей потрібен час не лише для того, щоб звикнути до нової країни, а й щоб знову навчитися відпочивати. Багато хто приїхав замкнутим і настороженим. Дехто продовжує навчатися онлайн у школах прифронтових громад, дехто давно живе далеко від друзів.
Поступово діти з різних міст здружились, разом грали у волейбол, танцювали та знайомились з місцевими однолітками, практикуючи англійську та вивчаючи окремі італійські слова.
Наприкінці зміни кожен отримав білу футболку, тож у всіх вони були розписані побажаннями, малюнками та підписами нових друзів, а прощання супроводжувалися довгими обіймами.
Менеджерка проєкту «Процвітання крізь шторм» Карітасу Полтава Оксана Корольова-Буцко переконана, що саме такі зміни в дітях і є головною цінністю подібних програм.
«Сьогодні, коли українські діти живуть в умовах війни, такі поїздки мають особливе значення. Вони дарують можливість хоча б на деякий час відчути спокій, безтурботне дитинство, знайти нових друзів, набратися сил і просто побути дітьми. Це можливість відновитися емоційно, повірити, що попереду ще багато світлих і щасливих моментів. Щиро вдячна всім, хто робить такі табори можливими. Кожна дитяча усмішка, кожен щасливий погляд і кожна мить без страху – безцінні».
Проєкт «Разом краще» вже 4 роки реалізується завдяки спільній роботі місцевих громад Італії. До організації поїздки долучаються сотні людей – волонтери, парафії, місцеві громади, муніципалітети. За кожним днем відпочинку стоїть велика, майже непомітна для дітей організаційна робота.
Психологи давно говорять про те, що відновлення дітей після тривалого життя у стресі складається не лише зі спеціалізованої допомоги, а зі звичайних речей: безпечного середовища, нових позитивних спогадів, відчуття підтримки, можливості довіряти людям і бачити, що світ не обмежується війною.
В цій поїздці діти бачили, що дорослі поруч не тому, що це їхня робота, а тому, що вони щиро хочуть допомогти. Для тих, хто останні роки живе в умовах постійної тривоги, довіра формується не словами, а щоденними вчинками. Невеликі прояви уваги – снеки на пляж та в дорогу, крем від сонця та після нього, подаровані м’ячі для пляжного волейболу, додаткові пляшки води і навіть пошук загубленого дівчинкою в автобусі телефону – ці речі створюють відчуття справжньої турботи.
«Іноді найбільшим подарунком для дитини є не далека подорож чи нові враження, а можливість спокійно заснути, прокинутися без сирен, сміятися, дружити й просто бути дитиною. Ці два тижні подарували нашим дітям відчуття безпеки, багато тепла та спогади, які ще довго зігріватимуть їхні серця. А нам вони нагадали, що навіть у найважчі часи добро, турбота і єдність здатні творити справжні дива», – говорить координаторка дитячо-молодіжного напряму Карітас Київ Ірина Пелюхня.
Проєкт «Разом краще» триває. Уже найближчим часом до Італії вирушить наступна група українських дітей, для яких така подорож також стане можливістю відчути звичайні радості дитинства. А поки Карітас України, Карітас Києва та Карітас Полтави висловлюють щиру вдячність Caritas Italiana, дієцезіям та командам Caritas Равенни, Фаенци та Імоли, десяткам волонтерів, приймаючим родинам, сестрам-домініканкам, місцевим громадам, священникам і всім, хто долучився до організації цього відпочинку.
“Завдяки вашій підтримці, турботі та відкритим серцям наші діти змогли відчути безпеку, побачити красу іншої країни, знайти нових друзів і просто насолодитися дитинством. Разом ми даруємо не лише подорожі, а й віру, надію та щасливі спогади, які залишаються з дітьми назавжди, – підсумовує Ірина Пелюхня. – Нехай ця поїздка стане для кожної дитини ще одним доказом того, що у світі завжди є люди, які готові підтримати, подарувати тепло та допомогти мріяти навіть у найскладніші часи“.
Саме для того, щоб допомогти людям пройти цей шлях, Карітас України спільно з Карітас Одеса за підтримки Карітасу Німеччини розпочинають новий проєкт із відновлення пошкодженого житла та юридичної підтримки мешканців півдня Одеської області.
Упродовж найближчих місяців команда працюватиме в Ізмаїлі та громадах південної частини Одеської області, допомагаючи людям повернутися до безпечних і гідних умов проживання.
У межах проєкту передбачено два формати гуманітарної допомоги. Частина домогосподарств зможе отримати грошові гранти для самостійного проведення ремонту, інші — підтримку через залучення підрядних організацій, які виконають необхідні ремонтні роботи. Остаточний формат допомоги визначатиметься відповідно до потреб конкретної родини та умов проєкту.
Водночас підтримка не обмежується лише відновленням житла. Команда також надаватиме юридичні консультації з питань житла, землі та майна, допомагатиме розібратися з документами та державними програмами компенсації, зокрема «єВідновлення». Адже нерідко саме юридичні чи адміністративні труднощі стають причиною того, що люди роками не можуть скористатися передбаченою державою підтримкою.
«Південь Одеської області не завжди опиняється в центрі уваги, коли йдеться про програми відновлення. Але війна залишила свій слід і тут. Саме тому ми хочемо бути поруч із громадами українського Придунав’я, допомагаючи людям не лише відновити пошкоджене житло, а й пройти весь шлях до відновлення — від юридичних консультацій до доступу до державних програм підтримки. Для нас це проєкт насамперед про людей. Про можливість повернути їм відчуття безпеки, впевненості та дому», — говорить менеджерка проєкту Олександра Ягодка.
Проєкт насамперед орієнтований на найбільш вразливі категорії населення, чиє житло постраждало внаслідок війни. Відбір учасників здійснюватиметься відповідно до визначених критеріїв після оцінки потреб кожного домогосподарства.
Якщо ви проживаєте в Ізмаїлі або громадах півдня Одеської області та вважаєте, що можете відповідати умовам участі у проєкті, закликаємо звернутися до команди Карітас.
Гаряча лінія: 0 800 336 734
Також ви можете залишити свої контактні дані, заповнивши коротку анкету за посиланням:
Карітас України завершив важливий етап проєкту «Сприяння соціальній згуртованості та стійкості у громадах, що постраждали від війни»: 22 місцеві організації випробували нову методологію інтеграційних заходів та провели близько 90 заходів у громадах в усіх регіонах України — від Харківщини до Чернівців, від Херсона до Львова. Результати важко виміряти цифрами, але саме згуртованість допоможе громадам жити разом під час і після війни. Менеджерка проєкту Катерина Гончар розповідає, як народжувалися ці зміни, чому найважливіші результати не потрапляють у звіти – і що означає служити локальним організаціям.
— З чого почався цей проєкт? Як ви добирали локальні команди?
Ми повідомили директорам локальних організацій Карітас, що починається новий проєкт спрямований на згуртованість і стійкість громад, пояснили ідею й запросили охочих долучитися. Але не просто погодитися, а написати мотиваційний лист: чому саме вони хочуть працювати в цьому напрямі. Люди писали щиро: про свої громади, своїх підопічних, про те, що бачать навколо, про бажання щось змінити. Уже тоді стало зрозуміло: це історія не про те, що когось “призначили”, а про людей, які самі захотіли взяти відповідальність.
Охочих виявилося багато, і нам довелося обирати. Можна було піти простішим шляхом і взяти десять організацій по двоє фахівців. Але ми свідомо обрали інший варіант: двадцять дві організації по одному представнику. Так дали шанс долучитися набагато більшій кількості громад. Для мене як менеджерки це означало значно більше роботи. Проте ми отримали безцінний досвід і побачили дуже різні громади, різні контексти й виклики.
Я часто жартувала: «Дорогі колеги, вибачте, але через вас я хочу буквально відчути, що відбувається у ваших громадах». Звичайно ж не могла бути всюди одночасно, але читала звіти, слухала людей, ставила багато запитань. І коли хтось розповідав, що сталося під час зустрічі в маленькому містечку на сході України, я починала розуміти, яку величезну роботу вони роблять. Найціннішими для мене були не звіти, а саме ці живі розповіді.
Мені дуже відгукується те, як отець Андрій Нагірняк говорить про роль національного офісу Карітасу України: ми маємо не керувати локальними організаціями й не контролювати їх, а служити їм. Саме так я й намагалася працювати ці п’ять місяців — допомагати там, де можу бути корисною.
— Якщо пояснити дуже просто: що таке інтеграційний захід?
Коли виходжу зі своєї професійної бульбашки, відповідаю так: ми допомагаємо людям у громадах побачити й почути одне одного. Показати, що ми живемо поруч і що наша різність може бути не причиною конфлікту, а джерелом сили.
Сьогодні багато громад повністю змінилися. Десь залишилося лише 30–40% місцевих мешканців, а решта — люди, які були змушені переїхати з інших регіонів. Для всіх це нова спільнота. Ми допомагаємо людям знайомитися, взаємодіяти й будувати довіру.
Мені боляче чути, коли кажуть: «Ми провели інтеграційний захід для ветеранів і їхніх родин», — а на нього запросили лише ветеранів і їхні сім’ї. Тоді хочеться запитати: кого з ким ви інтегрували? Інтеграція завжди відбувається між людьми. Між місцевими жителями й тими, хто приїхав, між ветеранами й цивільними, між людьми з різним досвідом і різними травмами. Якщо цього «між» немає, немає й інтеграції.
Слово «інтеграція» сьогодні часто використовують дуже широко. Але сама ідея не в тому, щоб зібрати разом представників однієї групи, а в тому, щоб створити простір, де зустрічаються різні люди й починають бачити одне одного не через ярлики, а як сусідів, колег чи просто людей. Це і є найскладніше.
Наша методологія про всіх людей, які живуть у громаді: місцевих мешканців, внутрішньо переміщених осіб, ветеранів і ветеранок, їхні родини, людей з інвалідністю. І про те, як вони можуть взаємодіяти, говорити й чути одне одного.
— Більшість ваших фахівців до цього не працювали фасилітаторами. Не було страшно?
Було. Саме тому почали з навчання. Провели тренінг для всіх учасників, хоча більшість із них раніше не фасилітували такі зустрічі. Але сьогодні можу сказати: вони стали фасилітаторами. Вчилися безпосередньо в громадах — із реальними людьми й реальними ситуаціями. І прогрес від першого заходу до останнього був дуже помітний.
Для мене ще одним показником стало те, що багато організацій не зупинилися на мінімальних чотирьох заходах. Дехто провів п’ять, шість, а окремі фахівці — навіть вісім, маючи ті самі ресурси.
Тут варто додати, що наші колеги, щоби максимально якісно виконати завдання проєкту, залучали інших фахівців місцевих організацій Карітас у якості волонтерів. Це багато говорить про їхню мотивацію. Якщо ми справді хочемо будувати спільноти, відповідальність не закінчується разом із заходом. І я дякую всім організаціям мережі Карітас, хто справді поставився до інтеграційних заходів як свого служіння людині та громаді.
— У який момент ви зрозуміли, що методологія справді працює?
Коли люди почали збиратися самі — без фасилітатора, без нашої ініціативи. Таких прикладів у нас щонайменше п’ять. Проєкт завершився, а люди й далі зустрічаються та підтримують одне одного. Ми не ставили перед нашими фахівцями такого завдання. Метою було випробувати методологію й зрозуміти, чи працює вона на практиці. А натомість у кількох громадах почали формуватися справжні спільноти.
Чесно кажучи, я навіть не очікувала такого результату. Якби був хоча б один такий випадок, я вже вважала б це успіхом. А їх п’ять.
— Де сьогодні найважче проводити інтеграційні заходи?
На рівні суспільства ми постійно стикаємося з поляризацією, яку свідомо підживлює країна-агресор, граючи на наших найболючіших темах. Люди живуть у стані постійної небезпеки, базова потреба в безпеці залишається незадоволеною, накопичуються втома й агресія. Є й практичні виклики. Наприклад, не всюди легко вибудувати співпрацю з органами місцевого самоврядування. Десь є справжнє партнерство. А десь нам фактично кажуть: «Робіть що хочете, тільки нас не залучайте». Але без участі місцевої влади дуже важко зробити такі процеси довготривалими.
Досвід Херсонщини був особливий, адже через постійні обстріли всі зустрічі проводилися в укриттях. І люди все одно приходили. Бо для них це теж спосіб вижити — не залишитися наодинці, не втратити відчуття нормальності.
У цьому є певний парадокс. З одного боку, страшно збирати людей там, де постійна небезпека. З іншого — як цього не робити, якщо саме такі зустрічі допомагають їм триматися?
Для мене це ще раз довело: соціальні зв’язки — це не розкіш мирного часу, а одна з умов виживання громади.
Наведу ще один приклад. У невеликому селі на інтеграційний захід прийшли десять людей із п’яти тисяч мешканців. На перший погляд, зовсім небагато. Але якщо після цього вони зустрінуться в магазині й уже не сваритимуться, бо знайомі між собою, — це вже зміна. Саме з таких маленьких кроків і починається розбудова миру.
— Чому благодійний фонд Porticus готовий вкладати кошти в такі процеси, тоді як великі гуманітарні донори зазвичай цього не роблять?
Мені здається, Porticus дивиться на зміни в довшій перспективі. Великі інституційні донори — УВКБ ООН, гуманітарні фонди, урядові програми — переважно фінансують те, що можна швидко й чітко виміряти: скільки людей отримали допомогу, послугу чи підтримку. Тут логіка інша: Porticus інвестують не лише в активності, а й у процеси, результати яких проявляються поступово. І, гадаю, наш партнер довіряє Карітасу України як організації, здатній відповідально вести такі зміни.
— Чого ви найбільше очікуєте від наступного етапу?
Хочу, щоб якомога більше людей — фасилітаторів, фахівців, волонтерів і просто активних мешканців громад — «заразилися» цією ідеєю. Щоб зрозуміли, що інтеграція починається не з уміння говорити, а з уміння щиро цікавитися іншою людиною. Побачити нашу різність — і зробити її джерелом сили, а не конфлікту. Бо зрештою тільки тоді, коли ми навчимося слухати одне одного, ми зможемо пройти цей шлях разом.
Довідка
Карітас України реалізує проєкт із зміцнення соціальної інтеграції та розбудови спільнот за підтримки Porticus. Пілотний етап тривав п’ять місяців і охопив 22 місцеві організації Карітасу по всій Україні. В рамках проєкту, окрім створення та тестування методології інтеграційних заходів, відбувся телевізійний проєкт у співпраці з Еспресо.ТВ — 15 історій людей, серед яких — волонтери, ветерани, медики, військові, капелани, сім’ї загиблих героїв, внутрішньо переміщені особи та громадські активісти, що діляться особистим досвідом проживання війни. Нині на основі розробленої методології до випуску готується освітній серіал на платформі Дія.Освіта: “Інтеграційні заходи. Як згуртувати людей в громадах”. Це практичний інструмент для проведення заходів у громадах, доступ до якого зможуть безкоштовно отримати всі фахівці, які працюють над соціальною згуртованістю та інтеграцією людей у громадах.
Помітили, що дівчині запам’ятовування дається важко. Втім, ситуація змінилася із вивченням колядок. З кожним днем Настя проспівувала текст все краще і краще, пританцьовувала, посміхалась. Зрештою вивчила і заспівала свою першу пісню: “Старий рік, минає, новий наступає. Новий наступає”.
“Це взагалі перший твір, який вона вивчила напам’ять”, – радіє пані Оксана, мама Насті.
Згодом в Інклюзивному центрі почали готуватись до весняних свят.
“Вивчали веснянки та пісні до дня матері і Настя показала, що пам’ятає майже всі пісні, які ми вчили. – продовжує соціальна працівниця Карітасу Одеса Еліна Плужникова. –Під час занять та руханок ми співаємо, і дівчина перетворюється із сором’язливої – на дуже впевнену особистість».
Музика нерідко стає ефективними помічником в роботі спеціалістів інклюзивних центрів Карітасу. Ритм, мелодія та повторюваний музичний малюнок виконують роль «підказок» для мозку: створюють додаткові асоціації для відвідувачів, що мають труднощі із запам’ятовуванням. І хоч цей метод не є універсальним, а ефект завжди залежить від індивідуальних особливостей та вподобань конкретної людини, історія Насті – надихаючий приклад спробувати з музикою те, що не дається без неї.
Окрім задоволення, навичка співати покращила мовлення дівчини – дихання стало глибшим, пожвавився темп розмови. Логопединя Олена Каблука підкреслює:
«Поєднання слів із рухами – це справжній виклик для нашого мозку. Все разом це працює як потужний механізм розвитку пам’яті і ми відточуємо цей механізм щодня – завдяки цій наполегливій роботі з’являються такі історії успіху, як у Насті».
Після успіхів в Інклюзивному просторі Настя почала відвідувати індивідуальні музичні заняття, щоб розвивати цей вчасно помічений фахівцями талант. Тож сьогодні дівчина продовжує заняття музикою, навчається правильно дихати і запам’ятовує коротенькі пісні. Її вимова стає дедалі кращою, а успіхи спонукають займатися далі з ще більшою наснагою.
Профінансовано за підтримки UK aid від уряду Великої Британії, реалізується Карітасом України в межах Національного консорціуму PULSE за координації БФ «Право на захист». Підтримка цього проєкту в Україні з боку уряду Великої Британії надається через компонент SHARP його Програми з гуманітарної допомоги, відновлення та захисту.
