Місяць: Серпень 2010

Для своїх підопічних похилого віку Карітас Івано-Франківськ УГКЦ організував медичне обстеження та навчально-тренувальну зустріч. Літнім особам перевірили стан здоров’я, надали поради щодо лікування та попередження негативних проявів хронічних захворювань та ознайомили із роботою лікувальних тренажерів,

якими вони тепер можуть користатися.

 

11 липня була проведена щотижнева зустріч людей похилого віку «Старість в радість». Великий акцент під час зустрічі робився на налагодженні доброзичливого контакту між працівниками Карітасу та самими потребуючими, адже саме такий підхід та взаємне розуміння дасть можливість ефективно співпрацювати та допомагати. Лікар розповіла присутнім про проблеми зі здоров’ям у старшому віці, а також про можливі ускладнення хронічних  захворювань та  їх негативні наслідки.  Була проведена бесіда і про те, наскільки є важливим створення комфортної домашньої обстановки, що значно полегшує догляд за хворими, сприяє переміщенню по кімнаті та  запобігає травматизму.

18 липня відбулася ще одна зустріч людей похилого віку, під час якої волонтери та працівники Клубу «Надвечір» і проекту «Домашня опіка» зайнялися наданням медичних послуг учасникам зустрічі (вимірювали артеріальний тиск, рівень цукру в крові), а при потребі та бажанню своїх підопічних надавали їм корисні поради щодо лікування та попередження виникнення негативних проявів хронічних

захворювань.

Не менш цікавою та корисною була навчально-тренувальна зустріч, що відбулася 1 серпня. Зважаючи на  зміст і тему тренінгу «Лікувальна фізична культура: елементи реабілітації хворих з використанням спортивних тренажерів», учасниками її були в основному «юні» пенсіонери Клубу «Надвечір». Навчання проводив тренер-інструктор, який ознайомив присутніх з роботою кожного тренажеру та його дією на м’язи та суглоби людини. Потім учасники тренінгу мали можливість випробувати свої сили та можливості на тренажерах, додатково отримати консультацію та пораду інструктора.

На тренінг разом з батьками та бабусями прийшли діти, які виявили неабиякий інтерес до навчання та з великим задоволенням повторювали рухи тренера. Позитивним результатом  цього тренінгу стало те, що, усвідомлюючи важливість фізичних вправ, учасники виявили бажання регулярно відвідувати тренажерний зал Карітасу або винаймати тренажери на тимчасове користування вдома.
 
Зустрічі відбулися завдяки діяльності проекту «Клуб людей похилого віку «Надвечір», який здійснює реалізацію програми «Місце зустрічі – Діалог» Німецького Фонду «Пам’ять. Відповідальність. Майбутнє». Одним з  пріоритетних завдань цього проекту і  є  підвищення соціального статусу людей похилого віку шляхом організації різноманітних зустрічей для цієї категорії населення, завдяки яким люди відчувають своє місце в суспільстві та небайдужість молодого покоління до їхнього життя.

 

30 липня працівники Карітасу Івано-Франківськ УГКЦ провели просвітницьку зустріч з елементами тренінгу для дітей. Зустріч відбулася у рамках проекту «Психологічна та соціальна підтримка дітей трудових мігрантів». Учасники заходу спілкувалися на тему: «Цінність людського життя».

 

З метою емоційного розвантаження психологом вже на початку зустрічі  було запропоновано дітям  поділитися гарним настроєм, намалювавши свої  внутрішні відчуття й переживання. Адже саме відсутність належного рівня уваги, батьківської любові, сімейного затишку і родинного захисту формує  у дитячих серцях відчуття психологічного дискомфорту та внутрішнього дисбалансу загалом.

Провідним завданням зустрічі було сформувати у дітей вміння аналізувати свої почуття, думки, бажання. Стимулювати й активізувати підлітків до дієвості, творчості у житті; реалізувати свої вміння щодо планування власного майбутнього, розвивати зацікавленість і потребу в саморозвитку кожного учасника зокрема.

Доброзичлива й спокійна атмосфера сприяла активній співпраці учасників. Виконуючи ряд вправ («Успіх у житті…», «Аркуш мети», «Лист до себе в майбутнє»), учасники вкотре переконалися, що ні матеріальне збагачення, ні кар’єрний ріст не є тими провідними цінностями, що складають сутність людського життя. Адже  «Щастя – не слова , не гроші, Все це минає. Щастя – це люди хороші, Шана людська… Там, де складніше, де важче, Швидше знайти його вдасться».
 
Тому кожен із учасників намагався відповідно до поставленої перед собою мети відшукати оптимальні шляхи її досягнення, глибше осмислити свої потреби, прагнення та цінності, а найголовніше – навчитися дорожити кожною хвилиною життя, цінити його навіть тоді, коли воно чомусь не складається, коли у ньому більше знегод, ніж радощів.

Карітас Стрийської Єпархії є унікальним своєю масштабною роботою з потребуючими дітьми. На думку директора отця Василя Гушуватого, для дітей треба бути другом через якого діє Господь. І тоді ви зможете покрити не лише матеріальні, а й духовно-психологічні потреби знедолених.

– Отче, розкажіть як організована допомога потребуючим дітям?
Моєю метою було забезпечення допомоги тим, хто нагально її потребує. Таким чином, засвідчити піклування церкви про потребуючих дітей. Я вам скажу, що є дуже важливим не лишити їх на самоті. Вони не покинуті Богом.
 
Другим моїм бажанням була максимальна допомога 11 сиротинцям і 585 дітям-сиротам, які позбавлені батьківської опіки. Насправді, держава мала б дбати за цими установами, але керівництво цих закладів постійно звертається до нас за допомогою – дитячий одяг, харчування. Я навіть нещодавно для одного сиротинця купував посуд. Бюджет держави є замалий для утримання.
 
Але крім того, діти не тільки не мають достатнього матеріального забезпечення, а й ще потребують духовної опіки, уваги. На сьогодні ми маємо умови та ресурси, щоб працювати із 75 потребуючими дітьми Стрийської Єпархії. Завжди, коли юні друзі бачать нас, то щиро приймають, сильно радіють солодощам.
 
Під час відвідин дітки радіють не лише подарункам, вони прагнуть уваги. Наша робота з ними є підтвердженням того, що вони комусь потрібні. Як директор, я прагну робити все можливе від себе для підтримки наших підопічних.
 
На місцевому рівні спонсорів в Карітасу немає. Якщо вони навіть є, то самі йдуть і щось купують для дітей. Всі наші спонсори із закордону. Я їзджу до Німеччини, Італії, Чехії та інших країн, щоб налагодити якісь контакти, знайти кошти нашій допомозі українським дітям. Нам вдається знаходити закордонні сім’ї, які підтримують дітей через Карітас. Я висилаю світлину цієї дитини та опис проблеми. Жертводавці отримують регулярні звіти про зміни в житті їхнього підопічного. І це великий плюс. Я вірю: такі приклади призведуть до поширення відчуття потреби допомагати.
 
Інша група, якою ми піклуємося є діти трудових мігрантів. Вони мають хороше матеріальне забезпечення завдяки своїм батькам, але позбавлені морально-психологічної підтримки. Карітас не менше дбає про них, бо через балування батьків, вони є невихованими і позбавленими життєвих орієнтирів.
 
Єпархія турбується долею неповносправних дітей. Пенсія, яку вони мають не дозволяє покривати витрати на медикаменти. Ми шукаємо можливості щоб допомогти вітамінами, колясками, медикаментами.
 
Актуальною проблемою для Стрия є «діти вулиці». Кожен день для десяти дітей ми організовуємо благодійний обід. «Діти вулиці» переважно мають батьків-алкоголіків, які кинули їх на сваволю долі. Єдина наша проблема – наше мале приміщення для повної допомоги кожному нашому відвідувачу.
 
Але не дивлячись на обмеження наш Карітас прагне створити атмосферу любові, турботи та довіри. Раз на тиждень ми маємо трапезу та спільну молитву на яку приїжджають наші підопічні.
 
Не дивлячись на те, що я священик, стараюся бути для наших підопічних просто звичайною людиною, добрим товаришем. Передумова успіху нашої роботи з ними – дружба. Для кожної дитини лишаюся другом. Врешті вони шукають в нас підтримки.
 
– В чому полягає духовна робота з підопічними?
Насамперед ми робимо акції, які будуть їх не стільки матеріально підтримувати, скільки давати можливість відчувати себе повноцінними членами суспільства, звичайними дітьми. Одна із таких – «Сирітський портфелик».

Щороку возимо дітей в Карпати. Планую провести табір, хоча це є дуже складним заходом.
 
Також щомісяця я беру додому дві три дитини віком шість-сім років на вихідні, щоб вони відчули домашню атмосферу, ознайомилися із зовнішнім світом.
 
– Ви можете засвідчити позитивні зміни практики запрошення дітей додому?
Коли я в перший раз взяв шестирічного хлопчика Тарасика, він спочатку перелякався. Поклав голову мені на плечі, бо боявся всього нового. Він вперше побачив нормальну квартиру, нормальне ставлення до себе. Тарасик відчув зовсім інші почуття. Він не переставав плакати. За півгодини він мене вже кликав: тато.
 
Це справжня трагедія, що дитина не знає значення слова тато, але йому в сиротинці розказують, що є мама і тато. Спочатку його десь дві-три години було дуже тяжко заспокоїти. Зараз він змінився. Раз в тиждень він має нагоду відчути себе іншим, відчути себе потрібним комусь.

Я їх ніколи не називаю сиротами, вони – діти Божі. Ми їх називаємо «діти світла», про них дбає Бог. Вони бачать як Господь через людей приніс їм цукерок, пакунок на Миколая. Або просто приїхав до них. Я їх вчу, що вони мають подякувати. Вони знають де є Бог. В цьому діалозі відбудовується правильне ставлення.
 
Господь дає нам закордонних спонсорів, для прояви Божої любові. Нещодавно Карітас Італії прислав нам багато шоколаду. Насамперед дитині треба подати руку, дати можливість відчути турботу.
 
– Чи намагаєтеся своїм прикладом надихати парафіян єпархії до допомоги?
В нас є така спільнота «Матері в молитві». Всі матері раз в місяць приносять до спеціальної кімнати продукти чи речі. Вони знають, що за ту кімнату відповідаю я, з тієї кімнати йде тільки на сиротинець. Батьки раз в місяць допомагають мені це розвозити.
 
– Наскільки змінюється ставлення до дітей з боку суспільства?
Свого часу я ходив по школах і старався зібрати волонтерів для роботи з потребуючими дітьми. Наше суспільно повинно зрозуміти, що треба давати іншим допомогу. «Віра і світло» в цій справі до нас так само долучається.
 
Скажімо, наші підопічні діти заробітчан допомагають неповносправним дітям. Діти з різних сімей діляться досвідом з іншими. В нас приблизно десять таких волонтерів. Вони приходять, накривають стіл, готують їжу, прибирають.
 
Я вірю, що кожним роком прагнення наших вірних бути корисним ближньому буде тільки посилюватися.

Людство прагне змінити світ на краще. Але без міцного фундаменту їхні бажання ніколи не досягнуть мети. Гість Карітасу Самбірсько-Дрогобицької Єпархії – отець-єзуїт, директор центру Arrupe Войцех Жмудзінський – вважає, що потрібно пізнати себе, зрозуміти свою місію, свою філософію і тоді вже можна братися за

Працівники Карітасу Чехії навчили коломийських колег ліквідації наслідків повеней та подарували спецтехніку для надання кращої допомоги постраждалому населенню. Тепер Карітас Коломийсько-Чернівецької єпархії може надавати

мешканцям як психологічну підтримку так і допомагати у відновленні пошкодженого житла.

У травні та липні цього року на Прикарпатті повені нанесли шкоду мешканцям Чернівецької, Івано-Франківської областей.

 

Працівники Карітасу Чехії приїхали до Коломиї та привезли техніку, яка може ліквідувати наслідки повені оперативно та з найменшою шкодою. Нею можна знешкодити плісняву та грибок у мокрих після дощів оселях.
 
Співпраця між Карітасом Коломиї та Карітасом Чехії триває не першій день. Чехи вдало боряться із результатами природних стихій в себе на батьківщині. «Допомога повинна бути також професійною. Карітас Чехії навчився допомагати людям відновлювати стандарти життя, які були до природних катаклізмів», – розповідає ведучій гуманітарної місії Карітасу Чехії Ростислав Стройвус.

 

«Підтримка особливо актуальна після катаклізмів. Ми не здатні стримати стихію, проте здатні мінімізувати наслідки. Карітас Чехії успішно бореться із наслідками в себе і тому передають передовий досвід нам. Будуть передавати досвід психологічної допомоги, відновлення житлових будинків», – розповів про деталі співпраці директор Карітасу Коломийсько-Чернівецької єпархії Сергій Триф’як.
 
Карітас планує відвідати найбільш постраждалі сім’ї Коломиї, Чернівців та інших населених пунктів.
 

 

У Відні 18-23 липня  відбулася Конференція СНІД 2010, яка зібрала 25 тис. вчених, держдіячів, працівників охорони здоров’я, активістів, представників ділових кіл та людей з ВІЛ та СНІДом. Серед активних учасників була делегація Карітасу України, яка розповіла про

роботу Шпиталю Шептицького та проекту «Домашня опіка» у допомозі хворим від епідемії особам.

 

Тема конференції СНІД 2010 – “Права тут і зараз” – підкреслила необхідність зміцнення і захисту прав людини для успішної боротьби з ВІЛ. «Цього року девіз конференції -“Права тут і зараз” – нагадує нам про те, що охорона здоров’я повинна бути правом кожної людини, але поки це не так, – заявив 18 липня на церемонії відкриття конференції колишній президент США Білл Клінтон. – Незважаючи на нинішні економічні труднощі, ознаки прогресу, досягнутого за останні кілька років, не дають приводу йти від цього права. Для всіх нас це привід рішуче домагатися його».

 

Серед інших тем конференції: статус епідемії в південній частині Африки, Східній Європі та інших районах, комбінована стратегія профілактики, успіхи в антиретровірусної терапії, розширення політики і програм для людей, що вживають ін’єкційні наркотики, а також політична звітність в області забезпечення загального доступу та дотримання прав людини.

 

Експерти також обговорювали поширення епідемії у Східній Європі та Центральній Азії – де спостерігається наростання. За їхніми оцінками, в 2008 році число людей, що живуть з ВІЛ, становило 1,5 мільйона осіб, або на 66% більше ніж у 2001 році. Найсильніше епідемії поширюються в Україні і Російській Федерації. Тому особлива увага надавалась кризовим регіонам, обговорювалися кроки до подолання

поширення хвороби.

 

Карітас України був присутній на заході у складі української делегації. Працівники Карітасу України були задоволені можливістю відвідати один із найголовніших заходів у світі з протидії поширенню епідемії та взяти участь у вироблені спільної стратегії боротьби.

 

«Конференція дозволила нам розповісти про досвід допомоги потребуючим у нашому шпиталі, почути колег із Росії, де спостерігаються подібні до наших проблем», – коментує соціальний працівник ВІЛ-сервісних проектів Шпиталю Шептицького Ярослава Пилат.

 

Спеціалісти Карітасу України отримали змогу поспілкуватися з колегами, вивчити їхній досвід задля подальшого застосування передових ідей на рідній землі. «Для мене дуже важливим стало знайомство з досвідом католицьких організацій Європи, зокрема, Карітасом Австрії, по роботі з інфікованими людьми», – розповідає координатор Соціального центру Карітас Одеси для ВІЛ-позитивних Світлана Колодчин.

 

– Отче, розкажіть як організована допомога потребуючим дітям у Карітасі Стрийської Єпархії?
Насамперед хочу сказати: коли я почав працювати, то побачив великий ресурсний потенціал в Стрийської єпархії. Але Карітас був не настільки розвинутий, як, наприклад, в Італії (мав можливість ознайомитися з досвідом наших італійських колег).

Моєю першою метою було забезпечення допомоги тим, хто нагально її потребує. Таким чином, засвідчити піклування церкви про потребуючих дітей. Я вам скажу, що є дуже важливим не лишити їх віч-на-віч зі самотою. Вони мабуть покинуті своїми батьками, родинами, але не покинуті Богом.

 

Другим моїм бажанням була максимальна допомога 11 сиротинцям і 585 дітям-сиротам, які позбавлені батьківської опіки. Насправді, держава мала б дбати за цими установами, але керівництво цих закладів постійно звертається до нас за допомогою – дитячий одяг, харчування. Я навіть нещодавно для одного сиротинця купував посуд. Бюджет держави є замалий для утримання.

 

Але крім того діти не тільки не мають достатнього матеріального забезпечення, а й ще потребують духовної опіки, уваги. На сьогодні ми маємо умови та ресурси, щоб працювати із 75 потребуючими дітьми Стрийської Єпархії. Завжди, коли юні друзі бачать нас, то щиро приймають, сильно радіють солодощам. Вони можуть за дві хвилини відкрити кульок цукерок і все з’їсти. Тобто ви можете уявити в якій потребі вони перебувають.
 
Під час відвідин дітки радіють не лише подарункам, вони прагнуть уваги. Наша робота з ними є підтвердженням того, що вони комусь потрібні. Як директор, я прагну робити все можливе від себе для підтримки наших підопічних.

 

На місцевому рівні спонсорів в Карітасу немає. Якщо вони навіть є, то самі йдуть і щось купують для дітей. Всі наші спонсори із закордону. Я їжу до Німеччини, Італії, Чехії та інших країн, щоб налагодити якісь контакти, знайти кошти нашій допомозі українським дітям. Нам вдається знаходити закордонні сім’ї, які підтримують дітей через Карітас. Я висилаю світлину цієї дитини та опис проблеми. Жертводавці отримують регулярні звіти про зміни в житті їхнього підопічного. І це великий плюс. Я вірю: такі приклади призведуть до поширення відчуття потреби допомагати.

 

Інша група, якою ми піклуємося є діти трудових мігрантів. Вони хороше матеріальне забезпечення завдяки своїм батькам, але позбавлені моральної і психологічної підтримки. Карітас не менше дбає про них, бо через балування батьків, вони є невихованими і позбавленими життєвих орієнтирів.

 

Наша Єпархія турбується долею неповносправних дітей. Ту пенсію, що вони мають не дозволяє покривати витрати на медикаменти. Ми шукаємо можливості щоб допомогти вітамінами, колясками, медикаментами.

 

Актуальною проблемою для Стрия є «діти вулиці». Кожен день для десяти дітей ми організовуємо благодійний обід. «Діти вулиці» переважно мають батьків-алкоголіків, які кинули їх на сваволю долі. Єдина наша проблема – наше мале приміщення для повної допомоги кожному нашому відвідувачу.

 

Але не дивлячись на обмеження наш Карітас прагне створити атмосферу любові, турботи та довіри. Раз на тиждень ми маємо трапезу та спільну молитву на яку приїжджають наші підопічні.

 

Не дивлячись на те, що я священик, стараюся бути для наших підопічних просто звичайною людиною, добрим товаришем. Передумова успіху нашої роботи з ними – дружба. Для кожної дитини лишаюся другом. Врешті вони шукають в нас підтримки

 

– Ви порушили питання духовної опіки. В чому полягає духовна робота з підопічними?
Насамперед ми робимо акції, які будуть їх не стільки матеріально підтримувати, скільки давати можливість відчувати себе повноцінними членами суспільства, звичайними дітьми. Одна із таких – «Сирітський портфелик». Сироти які йдуть до шкіл мають все приладдя.

Щороку возимо дітей в Яремче, Карпати. Планую провести табір, хоча це є дуже складним заходом.

 

Також щомісяця я беру додому дві три дитини віком шість-сім років на вихідні, щоб вони відчули домашню атмосферу, ознайомилися із зовнішнім світом.

 

– Чи ви можете засвідчити позитивні зміни від вашої практики запрошення дітей додому?
Коли я в перший раз взяв шестирічного хлопчика Тарасика. Він спочатку перелякався від оточуючого світу. Впав мені на плечі, бо боявся всього нового. Він вперше побачив нормальну квартиру, нормальне ставлення до себе. Тарасик відчув зовсім інші почуття. Він не переставав плакати. За півгодини він мене вже кликав: тато. Я йому казав: «Тарасику, я не твій тато». Маленька дитина мені відповідала: «Я не знаю хто такий тато, але я знаю що він є».

 

Це справжня трагедія, що дитина не знає значення слова тато, але йому в сиротинці розказують, що є мама і тато. Спочатку його десь дві-три години було дуже тяжко заспокоїти. Зараз він змінився. Раз в тиждень він має нагоду відчути себе іншим, відчути себе потрібним комусь. Велика проблема в тому, що вони думають, що нікому не потрібні: вони покинуті, світом, церквою і вкінці кінців Богом. Але так насправді не є.

Я їх ніколи не називаю сиротами, вони – діти Божі. Ми їх називаємо «діти світла», за якими дбає Бог. Вони бачать як Господь через людей приніс їм цукерок, пакунок на Миколая. Або просто приїхав до них. Я їх вчу, що вони мають подякувати. Вони знають де є Бог. В цьому діалозі відбудовується правильне ставлення.

 

Господь дає нам закордонних спонсорів, для прояви Божої любові. Нещодавно Карітас Італії прислав нам багато шоколаду. Насамперед дитині треба дати в руки, дати можливість відчути та побачити цю турботу.

 

– Чи намагаєтеся своїм прикладом надихати парафіян єпархії до допомоги?
В нас є така спільнота «Матері в молитві». Всі матері раз в місяць скидаються хто що може і приносять до спеціальної «кімнати сиротинця», куди люди можуть принести будь-що – продукти, речі. Вони знають, що за ту кімнату відповідаю я і з тієї кімнати йде тільки на сиротинець. Батьки раз в місяць допомагають мені це розвозити. Ще варто згадати спільноту «Віра і світло», яка не стоїть осторонь чужих потреб.

 

– Наскільки змінюється ставлення до дітей з боку суспільства через вашу активну допомогу?
Свого часу я ходив по школах і старався зібрати волонтерів для роботи з потребуючими дітьми. Щоб вони прийшли працювали не за щось, а безкоштовно робити добро для інших. Наше суспільно повинно зрозуміти, що треба давати іншим допомогу. «Віра і світло» в цій справі до нас так само долучається.

 

Скажімо наші підопічні діти заробітчан допомагають неповносправним дітям. Діти з різних сімей діляться досвідом з іншими. В нас приблизно десять таких волонтерів. Вони приходять, накривають стіл, готують їжу, прибирають.

 

З кожним роком це прагнення бути корисним ближньому буде тільки посилюватися.