Досвід родинних ретритів: як Карітас України підтримує ветеранів та членів їхніх сімей 

Це не просто ще одна активність у програмі, а перевірена часом практика, яка з року в рік підтверджує свою ефективність.

10–14 серпня команда Карітас Фастів провела п`ятиденний ретрит для ветеранів Фастівської громади та членів їхніх родин у Марійському духовному центрі «Зарваниця». Участь взяли 20 бенефіціарів: 9 ветеранів, 4 дружини та 7 дітей. Захід було організовано в межах проєкту «Шлях до реінтеграції ветеранів», що реалізується за підтримки Карітасу України та Карітасу Іспанії.

П`ять днів ретриту – це відпочинок і психологічна підтримка, арт-терапія і спорт, а найголовніше – час, який родини нарешті могли провести разом. Учасники побували на екскурсіях територією духовного центру та історико-культурними місцями Бучача, відвідали ранкові богослужіння, грали в петанк і дартс, проводили спільні творчі вечори.

Найціннішим стало не те, що учасники побачили, а те, як вони прожили ці дні разом. Моменти сміху й активностей чергувалися з хвилинами тиші, коли не треба було нічого пояснювати – можна було просто сидіти поруч, пити какао з дітьми, обійматися, говорити про важливе або ж помовчати.

Розмови «рівний – рівному»: коли ветеран допомагає ветерану

Ключовою складовою програми стали дві зустрічі у форматі «рівний – рівному», які провів ветеран-фасилітатор Ігор Курівський. Перша була присвячена темі «Хто я: що мене надихає та що забирає мої сили», де учасники говорили про втому, втрату мотивації та джерела підтримки. Друга – «Реінтеграція ветеранів: мій шлях повернення додому», де торкалися теми адаптації до цивільного життя, стосунків із родиною та працевлаштування.

Атмосфера довіри, побудована на спільному досвіді, дала результат: навіть ветерани, які спочатку скептично ставилися до формату, поступово ставали відкритими до спілкування. Один з учасників, який до цього мав сумніви щодо доцільності зустрічей, згодом став капітаном команди з петанку, підтримував інших і навіть проявив лідерські якості.

Арт-терапія: практики, які допомагають заземлитися

Майстер-класи та арт-терапевтичні зустрічі стали важливою частиною ретриту. Психологиня Інна Мудренко провела серію арт-терапевтичних занять для дружин і дітей ветеранів: ліплення прикрас із глини, створення «ловця снів», нанизування молитовних браслетів із натурального каміння.

Через творчість діти та дорослі могли говорити про свої почуття навіть тоді, коли важко було підібрати слова. Малювати, створювати, фантазувати, працювати руками – означало на деякий час відкласти тривоги й дозволити собі бути в моменті.

Творчість стала способом відчути власну силу, усвідомити свої нові таланти та просто порадіти процесу. Зтишитися, заземлитися.

«Я бачила очі дітей, які світилися від того, що в них щось вийшло. Бачила дорослих, які вперше за довгий час дозволяли собі сміятися. Бачила родини, які створювали щось разом. І це були маленькі, але дуже важливі перемоги для кожного із них,» – пригадує координаторка проєкту Алла Дігтярьова.

Діти, які знову вчаться посміхатися

Окремим і надзвичайно важливим напрямом роботи стала підтримка дітей ветеранів. З кожним днем діти ставали вільнішими: більше гралися, спілкувалися між собою, охоче бігли на творчі заняття, ділилися думками і переживаннями.

«А згодом сталося те, що для мене як для психолога є одним із найцінніших показників довіри. Діти почали щоранку прибігати до мене з обіймами. Щоранку. Без слів. Просто обійнятися. Для фахівця це, мабуть, одна з найбільших нагород,» – розповідає психологиня проєкту.

Родинне відновлення

Ретрит дав батькам і дітям рідкісну можливість побути разом, без побутового поспіху. Вони гуляли, творили, гралися з тваринами, сміялися. Ці прості миті для багатьох були першою за довгий час можливістю бути по-справжньому разом.

Зарваниця – тихе, духовне місце з цілющими джерелами – стала природним союзником команди: учасники, які приїхали з втомою, болем і тривогою, відчутно заспокоювалися вже протягом перших днів.

«Зазвичай відпочиваєш лише фізично, а це був відпочинок душею. Нам вдалося нарешті відволіктися від усіх турбот і тривог,» – діляться враженнями подружжя Володимира та Надії.

Розмова, яка лікує душу… 

Особливим моментом ретриту стала зустріч, присвячена дружинам ветеранів. Жінки вперше за довгий час змогли поговорити не про дітей, чоловіків чи побут, а про себе: про втому, яку рідко хтось помічає; про постійний страх; про біль, для якого вдома часто просто не залишається часу.  

Майже кожна учасниця того дня заплакала, але в цих сльозах не було слабкості, лише полегшення. Уперше вголос, серед тих, хто справді розуміє, жінки змогли поділитися своїм болем і саме тому ця зустріч стала для багатьох своєрідною душевною терапією.

Підсумки ретриту дають надію  

Наприкінці ретриту родинам вдалося по-справжньому перезавантажитися. Вони були наповнені, раділи кожному дню і стали ближчими один до одного. Хтось знайшов нових друзів. Хтось зміг відпочити. Хтось поговорив із дитиною про те, на що раніше не вистачало часу. А хтось просто побув у тиші і саме це стало найбільшою радістю.

Вкотре переконуємося – іноді одна тепла зустріч може залишитися в серці на все життя.

Проєкт «Шлях до реінтеграції ветеранів – психосоціальна підтримка ветеранів та членів їхніх сімей» у Черкасах та Фастові реалізується за підтримки Caritas Ukraine та Карітас Іспанії (Cáritas Española)

 Пліч-о-пліч: як ветерани стають опорою один для одного

Учасники проєкту не лише отримують всебічну підтримку, а й самі можуть стати опорою для інших. Так, зокрема, сталося з Володимиром і Валерією з Івано-Франківська – двома людьми, які прийшли до проєкту як ті, хто потребує допомоги, а натомість стали тими, хто її надає.

В армії кажуть: «Дозвольте бути корисним» – тут так само.

Коли 26 лютого 2022 року Володимир пішов добровольцем на фронт, перед ним стояло лише одне завдання – захистити країну. Спершу він обороняв Київ, перебуваючи в епіцентрі подій. Після того як перший натиск ворога на столицю спав, розпочався довгий бойовий шлях на Донеччині: Бахмут, Часів Яр, Торецьк, селище Нью-Йорк. У 2025 році через бойове поранення Володимир залишив передову.

Повернення до цивільного життя виявилося непростим. Тривала реабілітація, спочатку на Дніпропетровщині, потім у рідному Івано-Франківську, супроводжувалася важким психологічним станом: флешбеки, порушений сон, і найболючіше – відчуття дисонансу між спокоєм навколо і внутрішньою напругою, яка не відпускала.

«Подумки я був з побратимами, хотів повернутися до війська, хоча й розумів, що тіло вже не витримає, – пригадує чоловік. – Я ходив з дружиною за руку, не орієнтувався в мирному житті. Після пережитого комунікувати з людьми взагалі не хотілося, але було сильне бажання змінити своє життя».

Поворотним моментом стало приєднання Володимира із дружиною до сімейної духовної та психологічної віднови, яку організовував Карітас Івано-Франківськ. Там чоловік вперше опинився серед людей, яким не треба було нічого пояснювати – вони теж пройшли війну.

Серед тих, хто розумів його без слів, Володимир отримав підтримку, якої так потребував: побути в безпечному просторі, можливість виговоритися та відчути, що він не самотній. Робота з психологами та спільні духовні практики допомогли йому подивитися на пережите під новим кутом і знайти в собі сили рухатися далі. Чоловік зрозумів, що пройдений шлях болю можна перетворити на ресурс – досвід, який допоможе зрозуміти і підтримати тих, хто переживає подібне. Саме тоді Володимиру і запропонували приєднатися до команди проєкту «Пліч-о-пліч» у ролі фасилітатора.

«Відчуття, що я можу бути корисний іншим, переконало мене погодитись», – ділиться ветеран.

Вже майже рік, відколи Володимир працює фасилітатором. Щодня він допомагає іншим ветеранам орієнтуватися в системі послуг, робить офіційні документи зрозумілими для тих, хто вперше з ними стикається, мотивує та підказує. Найпоширеніший запит серед тих, з ким він працює – потреба знову знайти себе в мирному житті: відновити стосунки з рідними, перекваліфікуватися, відчути спільноту поруч.

Спільний фронтовий досвід стає тим ключем, який допомагає ветеранам відкритися швидше. «Ми один одного розуміємо з погляду, з півслова. Говоримо про базові, фундаментальні речі і цінуємо час один одного», – каже чоловік. Сьогодні робота у Карітасі повернула Володимиру відчуття потрібності і наповнила життя новим змістом.

«В армії кажуть: “Дозвольте бути корисним”, і тут так само. Я тішуся, коли бачу, як змінюються на краще ті, з ким я працюю. Люди знаходять роботу і радісно діляться своїми успіхами зі мною».

«Своє коло адаптації я пройшла»: як бойова медикиня тепер допомагає іншим

Шлях у війську для Валерії розпочався задовго до повномасштабного вторгнення. Ще у 2019 році вона приєдналася до війська як бойова медикиня взводу. Коли у лютому 2022 року почалося повномасштабне вторгнення, її підрозділ перебував на Харківському напрямку, звідти медики разом із бійцями вирушили до державного кордону стримувати перший натиск ворога.

У березні 2023 року Валерія отримала важке поранення. Травми виявилися настільки серйозними, що продовжувати службу вона більше не могла.

Повернення до цивільного життя обернулося новим випробуванням. Валерія родом із Донеччини, після звільнення їй довелося довго шукати роботу і стикнутися із відвертими упередженнями. Зрештою дівчина влаштувалася до одного із супермаркетів, але через надмірні фізичні навантаження роботу довелося залишити.

Валерія не опустила руки: отримала посвідчення водія і продовжила шукати себе. Спочатку працювала у ветеранському просторі. Згодом переїхала до Івано-Франківська. На початку 2026 року в соцмережах натрапила на оголошення Карітасу Івано-Франківськ про тренінг із працевлаштування для ветеранів та їхніх рідних. Фахівці проєкту «GEN-CARE» допомогли грамотно структурувати професійний досвід дівчини.

Тоді ж вона помітила, що в організації відкрита вакансія фасилітатора у проєкті «Пліч-о-пліч» і ось уже півроку Валерія працює у команді.

«Своє коло адаптації я пройшла, певний досвід маю. І чудово, що тепер можу допомагати іншим, щоб їхнє повернення до мирного життя проходило легше», – ділиться вона.

Робота Валерії як фасилітаторки – це первинний супровід тих, хто щойно повернувся з війни. Вона оцінює потреби ветеранів, інформує про державні програми та навчальні тренінги і залежно від запиту консультує самостійно або скеровує до профільних фахівців.

Налагодити довірливий контакт допомагає спільне минуле. «Будь-яка розмова традиційно починається із запитання, хто де служив. Нерідко до Карітасу приходять бійці із бригад, які на фронті були моїми суміжниками і одразу з’являються спільні спогади про знайомі місця та пережите на передовій. Такі розмови допомагають ветеранам відкритися», – розповідає Валерія.

Спираючись на власний непростий досвід, вона добре розуміє, чого найбільше потребують колишні військові в цивільному житті – усвідомлення того, що вони потрібні, що про них піклуються і що вони не є тягарем.

«Тил має бути повністю готовим зустрічати ветеранів, підставляти їм плече та активно допомагати у відновленні. Треба дати їм розуміння, що вони не залишаються наодинці зі своїми проблемами, адже труднощі адаптації насправді стосуються абсолютно всіх».

Історії Володимира і Валерії – це свідчення того, що пережитий досвід може стати не тягарем, а ресурсом. Що людина, яка пройшла власне коло адаптації, здатна простягнути руку тому, хто лише починає цей шлях. Проєкт «Пліч-о-пліч» будується на простій, але важливій засаді – найкраще розуміння народжується зі спільного досвіду. І допомагати іншим – це теж спосіб повернутися до себе.

Проєкт «Пліч-о-пліч 2.0: психосоціальна, юридична та соціальна підтримка ветеранів, членів сімей ветеранів та військовослужбовців у Житомирській, Вінницькій та Івано-Франківській областях» реалізується за підтримки Caritas Deutschland та Caritas Ukraine.