Велика війна розділила багато українських родин. Чоловіки пішли служити до війська, жінки з дітьми виїхали до безпечніших регіонів. Розлука та час змінюють і дорослих, і дітей, тому налагоджувати повсякденне сімейне життя стає напрочуд складно.
На відстані важко зберегти зв’язок із дітьми, втрачається емоційна близькість, застарівають сценарії ігор, забуваються приколи та жарти, зникають теми для розмов… Надолуження потребує ресурсу, часу, бажання всіх сторін, а, іноді, й сторонньої допомоги.
23 вересня у Бродах відбувся пілотний захід «Час з татом», спрямований на підтримку військовослужбовців і ветеранів у відновленні емоційного зв’язку з дітьми після тривалих періодів розлуки.
Ініціативу реалізували українська команда міжнародної організації Early Starters International спільно з працівниками проєкту «Готуємо дітей і молодь до майбутнього» Карітасу Броди. Разом вони адаптували до українського контексту досвід ізраїльської програми підтримки сімей військових.
«Нашим завданням було не організувати для родин ще один день дозвілля, а створити безпечне середовище, у якому батько і дитина могли поступово відновлювати контакт через спільну діяльність, взаємну увагу та досвід довіри», – пояснює підхід менеджерка проєкту «Готуємо дітей і молодь до майбутнього» Карітасу України Ірина Пухняк.
Формат проєкту будували відповідно до принципів травмоінформованого підходу, тому учасникам не пропонували жорсткого сценарію чи необхідності говорити про складний досвід безпосередньо.
День складався з низки простих спільних завдань, кожне з яких мало створити привід для взаємодії. Тати разом із дітьми шукали і розмальовували свій «камінь сили», проходили лабіринт довіри, де один учасник із заплющеними очима мав орієнтуватися лише на голос іншого, збирали природні матеріали для майбутньої фоторамки та створювали композицію з двох паперових долонь – великої татової і маленької дитячої. На них родини записували власні «суперсили»: те, що, на їхню думку, об’єднує і допомагає підтримувати одне одного.
«Важливість цих вправ полягає не стільки в кінцевому результаті, скільки в самому процесі, – уточнює Ірина Пухняк. – Спільне завдання давало можливість домовлятися, просити про допомогу, прислухатися одне до одного, мінятися ролями і робити щось не заради практичної користі, а заради часу, проведеного разом. Для дітей це також ставало можливістю показати батькові власний світ і на певний час отримати його неподільну увагу».
У другій половині дня активності стали спокійнішими. Тати читали дітям казки, разом оформлювали фоторамки з матеріалів, зібраних під час прогулянки. Згодом дорослі та діти на певний час розділилися на окремі групи. Батьки могли поспілкуватися між собою у неформальній атмосфері, а діти розважались в компанії інших дітей.
Завершився день спільною зустріччю біля багаття.
Організатори свідомо залишали багато простору для вільної взаємодії, адже однією з ключових ідей проєкту було зменшити тиск на батьків і дітей. Від них не очікували певної емоційної реакції або швидкого результату.
Протягом дня було помітно, як змінювалася взаємодія між учасниками. Початкова стриманість і нерозуміння формату в окремих парах поступово поступалися більшій залученості, спільним жартам, розмовам та фізичній близькості.
Пілотний «Час з татом» показав важливість програм, спрямованих не лише на індивідуальну підтримку військовослужбовців чи дітей, а на спільну роботу зі всіма членами родини. Один день не може вирішити складні питання, які пов’язані з тривалою розлукою чи пережитим стресом. Але такий формат – це безпечна «точка входу» для відновлення контактів та налагодження стосунків.
Дитинство має особливі ознаки і прикмети: дзвінкий сміх, нові друзі, радість від кожної дрібниці, змагання, у яких перемога здається надзвичайно важливою, вечірні душевні розмови, спільні пісні й відчуття, що попереду ціле житя, а світ навколо – доброзичливий і щирий.
Навіть коли навколо війна.
Цього літа «Карітас Чернівецької Єпархії» подарував такі моменти понад двом сотням дітей із родин у складних життєвих обставинах та вразливих категорій. Для одних це були кілька годин на природі, для інших – день у горах, а для ще когось – кілька днів справжнього таборуваня з наметами і ватрою під розлогим горіхом.
Географія літніх таборів вийшла чималою: Чернівці, Вижниця, Глибока, Новодністровськ, Коломия і мальовничий Нижній Березів на Івано-Франківщині. Охопили і Буковину, і нашу Бессарабію, і сусіднє Прикарпаття. А об’єднало всіх бажання дати дітям те, чого вони зараз особливо потребують: безпеку, спілкування, підтримку і звичайне щасливе дитинство.
Там, де мрії здіймаються в небо
Однією з найяскравіших сторінок цього літа стали Карпати.
На таборовій ділянці «Карітасу Чернівецької Єпархії» у Нижньому Березові зустрілися діти з Чернівців, місцеві дітлахи та гості з Коломиї. Одноденне свято «Дружба без кордонів» об’єднало близько 60 юних учасників.
На зустрічі, яку організували спільно з «Карітасом Коломия» та за участі місцевої громади Нижнього Березова, не було часу нудьгувати. Командні естафети, квест, ігри, нові знайомства, спільна молитва – усе це швидко стерло межі між «своїми» і «гостями». Діти знайомилися, підтримували одне одного, змагалися, сміялися.
А потім у карпатське небо здійнялися повітряні змії.
Мабуть, важко придумати кращий символ для такого дня. Дитячі мрії, як ті різнокольорові змії, теж повинні мати крила — незалежно від того, скільки випробувань доводиться переживати країні.
Чотири дні серед гір
Для 25 дітей – вихованців Дитячого центру «Карітасу» з Чернівців та місцевих дітей — Нижній Березів став місцем уже не одноденної зустрічі, а справжньої чотириденної таборової пригоди.
Перші хвилини після приїзду — і вже починається нове життя: молитва, знайомство, ігри, перші таборові завдання. Діти вчилися встановлювати намети, працювати в команді, допомагати одне одному.
Були квести, спортивні змагання, творчі завдання, вечірні перегляди фільмів. На полонині запускали повітряних зміїв, а на заняттях із домедичної допомоги вчилися не розгубитися у небезпечній ситуації. На катехизації говорили про Бога, а на Вечорі талантів кожен міг показати, що вміє найкраще.
Такі табори важливі не лише тому, що дитина змінює обстановку. Вони вчать бути разом — слухати, домовлятися, підтримувати, довіряти.
Чотириденний табір реалізували в межах проєкту «Готуємо дітей та молодь до майбутнього» за підтримки Caritas Piemonte (Італія) в особі єпископа Альби Марко Брунетті та всієї спільноти, яка підтримує українських дітей.
Карпати як простір відновлення
У гори цього літа приїздили й діти з Вижницької та Глибоцької громад. Для кожної групи — по 20 учасників — провели одноденні ретрити.
Здавалося б, один день — зовсім небагато. Але іноді саме зміна звичної «картинки» і кілька годин далеко від повсякдення можуть дати дитині дуже багато.
Гори, свіже повітря, пісні під гітару, ігри, молитва, нові знайомства і щире спілкування. Діти просто були разом із можливістю побачити довкілля трохи інакше.
Ретрити відбулися в межах проєкту «Безпечні простори для вразливих дітей: психосоціальна підтримка та неформальна освіта в Чернівецькій області (2026–2027)».
Карпати прийняли й молодь з інвалідністю — учасників «Інклюзивної кав’ярні» «Карітасу». Для них спільний ретрит став нагодою відпочити, поспілкуватися та просто побути разом.
Адже «Інклюзивна кав’ярня» як місце навчання, стажування, праці чи волонтерства для молодих людей — це ще й спільнота, де їх приймають і цінують. А справжній спільноті, як і родині, час від часу теж потрібен час разом.
Шість днів «Стежками добра»
Ще одна таборова історія розгорнулася неподалік Чернівців — на Екофермі чернівецького «Карітасу» «Козиний двір».
Шість днів табору «Стежками добра» були схожі на маленьке окреме життя. Зі своїм ранковим ритмом, спільними піснями, пригодами, вечірніми розмовами й казками і безліччю подій.
Діти грали у футбол і волейбол, проходили квести, створювали власні вироби, брали участь у театральних сценках, співали й танцювали на Шоу талантів. Але не менш важливими були заняття, спрямовані на розвиток — мовленнєві вправи з логопедом, знайомство з профорієнтацією, бесіди про віру, вдячність і добрі справи.
Особливе місце посів квест «Шлях віри», де дітям довелося проявити не лише спритність, а й кмітливість, довіру до команди та знання біблійних історій.
А потім був світ, який не побачиш у звичайному міському таборі, — світ ферми. Діти знайомилися з козами, побували на сироварні, дізналися, як із натурального молока виготовляють сир. Виявилося, що цікаво було не лише дітям: під час батьківського дня до екскурсії долучилися і дорослі.
Табір також став можливим завдяки проєкту «Готуємо дітей та молодь до майбутнього» та підтримці Caritas Piemonte (Італія), єпископа Альби Марко Брунетті й усієї спільноти, яка допомагає українським дітям.
Літо, яке підтримує
А в Новодністровську таборове життя мало ще один важливий вимір – відпочинок поєднали з турботою про емоційний стан дітей.
Тут учасниками триденного табору стали майже шість десятків дітей у межах проєкту «Сприяння психічному здоров’ю та психосоціальна підтримка дітей, травмованих війною та переміщенням у Новодністровську, Україна».
Психологічні тренінги доповнювали арттерапевтичні заняття, творчість, спортивні та настільні ігри.
На маленьких полотнах народжувалися дитячі картини, пластилін перетворювався на різноманітні фігурки, картонні будиночки та об’ємні квіти — на маленькі історії, які можна забрати додому.
Діти грали у бадмінтон, теніс, настільний футбол та хокей, змагалися командами, вчилися взаємодіяти й довіряти одне одному.
А особливим гостем став патрульний поліцейський. Діти могли поставити запитання, познайомитися з роботою правоохоронців та оглянути службовий автомобіль.
Завершуючи табір, учасники говорили про те, що допомагає відновлювати сили, зберігати добрий настрій, віру в себе та довіру до Бога.
Більше ніж відпочинок
Якщо спробувати одним реченням пояснити, навіщо потрібні дитячі табори під час війни, відповідь буде простою: щоб дитина хоча б на кілька днів могла знову відчути себе просто дитиною.
Без тривожних новин і дорослих проблем, які їй доводиться розуміти занадто рано. З можливістю бігати, гратися, дружити, творити, помилятися й пробувати ще раз.
Цього літа «Карітас Чернівецької Єпархії» створив такі можливості для понад двох сотень дітей. І кожна з них привезла додому щось своє: фотографії з гір, нову дружбу, власноруч зроблений виріб, нове вміння… А хтось, можливо, просто вперше за довгий час повернувся додому з відчуттям, що літо таки було справжнім.
Адже це і є дитинство: неймовірні краєвиди, пісні під гітару, повітряні змії, що летять у небо, іскри вечірнього багаття, обійми друзів. І упевненість, що поруч є люди, яким ти потрібен.
І якщо після табору дитина повертається додому з усмішкою та запитанням: «А коли наступний табір?», — значить, літо вдалося.
Маріанна Антонюк, комунікаційниця Дитячого центру “Карітасу Чернівецької Єпархії” в проєкті “Готуємо дітей та молодь до майбутнього”
Цього року завдяки національному збору, підтримці міжнародних партнерів, місцевого бізнесу та благодійників мережі Карітасу вдалося забезпечити 4839 дітей шкільними наборами.
На національному рівні для проведення акції було зібрано 2 486 834,56 грн, що дозволило закупити та укомплектувати 1000 «Шкільних портфеликів». Ще 3839 наборів місцеві організації Карітасу змогли підготувати завдяки підтримці регіонального бізнесу, меценатів та благодійників.
Акцію на національному рівні підтримали міжнародні організації Cordaid, CAFOD, Nordcurrent, Caritas Denmark, а також сотні українських благодійників.
Орієнтовна вартість одного комплекту становила близько 2100 грн: приблизно 1500 грн коштував навчальний набір, ще близько 600 грн – психологічний компонент.
Щорічна акція «Шкільний портфелик» має на меті не лише забезпечити дітей необхідними речами для навчання, а й підтримати їхнє відчуття безпеки та готовність повертатися до освітнього процесу попри виклики війни, тому другий рік поспіль, окрім базового шкільного приладдя, шкільний набір був укомплектований набором психологічної підтримки, покликаний допомогти дітям справлятися з тривогою, стресом та емоційним навантаженням.
До навчальної частини комплекту входить безпосередньо сам наплічник, а також зошити, олівці, фломастери, фарби, пластилін, ножиці, клей, папір та картон – усе необхідне для навчання у початковій школі, адже основна цільова акції діти 2-4 класів.
Психологічний набір цього року містив дитячу пляшку для води, флікер, м’яку іграшку-браслет «Капібара», електронний Pop it, м’ячик-антистрес або сквіш, гру Dobble, об’ємні наліпки, листівку з підтримкою та 10 карток-інструкцій для емоційної саморегуляції.
Допомогу отримали школярі з родин внутрішньо переміщених осіб, сімей, які проживають на прифронтових або деокупованих територіях, родин військовослужбовців і загиблих захисників, багатодітних сімей, а також дітей, які перебувають у складних життєвих обставинах або позбавлені батьківського піклування.
Реєстрацію отримувачів здійснювали місцеві організації мережі благодійних організацій Карітасу України. Залежно від регіону кожна організація сформувала списки від кількох десятків до кількох сотень дітей.
Попри те, що цього року Карітас України вже завершив акцію «Шкільний портфелик», частина дітей отримають шкільні набори також у жовтні.
«Ми хочемо зрозуміти, наскільки розроблені нами інструменти є зрозумілими та інтуїтивними для дітей і чи справді допомагають їм стабілізувати емоційний стан у стресових ситуаціях, – пояснює Зоряна Лукавецька, керівниця програми «Освіта, формація та захист дітей» Карітасу України. – Спільно з ЮНІСЕФ ми плануємо дослідити, як діти молодшого шкільного віку використовують розроблені командою інструменти емоційної саморегуляції – спеціальні картки та поведінковий протокол».
Додаткові набори отримають діти в Одеській та Чернігівській областях – регіонах, які регулярно зазнають російських атак і де навчальний процес часто переривається через повітряні тривоги та загрози обстрілів.
Зокрема, у Білгород-Дністровському районі Одеської області портфелики отримають учні шкіл, які співпрацюють із Карітасом Одеса у межах проєкту «Стійкість і розвиток: психосоціальна допомога дітям шкільного віку на території Одеської, Тернопільської, Хмельницької областей під час війни в Україні».
10 карток-інструкцій для емоційної саморегуляції, які долучені до «Шкільного портфелика», пропонують дитині прості дії. Наприклад, попити води, взаємодіяти з іграшкою чи виконати іншу вправу, яка допомагає переключитися та заспокоїтися.
«Для нас важливо поспостерігати, чи діти самостійно звертаються до цих інструментів, які з них обирають найчастіше і наскільки вони працюють у реальних умовах, – уточнює Зоряна Лукавецька. – Відгуки допоможуть нам зрозуміти, що варто вдосконалити у цих інструментах і чи доцільно надалі розвивати та масштабувати цей напрям підтримки дітей, які живуть в умовах постійної небезпеки».
Отримані результати і висновки Карітас України представить публічно. Це дозволить не лише оцінити ефективність розроблених інструментів, а й поділитися отриманим досвідом із фахівцями, освітянами та організаціями, які працюють із дітьми в умовах війни.
Їй 15 років. Вона живе в селі на Кіровоградщині, має значне порушення слуху і навчається вдома. До школи дівчина майже не ходить: учителі приходять до неї індивідуально.
Дівчина користується слуховим апаратом, однак цього недостатньо для повноцінної комунікації. За ці роки вона навчилася читати по губах людей, яких добре знає. Розмова ж з незнайомою людиною досі може стати для неї майже нездоланним бар’єром. Вона не опанувала жестову мову, має труднощі з вимовою та розумінням багатьох слів.
Уже за рік вона завершуватиме 9 клас. І питання, яке довго можна було відкладати, стає дуже конкретним: що буде далі? Як продовжити освіту, здобути професію, спілкуватися з людьми, самостійно вирішувати щоденні питання.
Дев’ятикласницю та дітей з інших родин взяла в супровід соціальна працівниця з інклюзії Карітасу Кропивницький Олена Ковальова в межах проєкту «SUN 2. Зміцнюємо Україну зараз. Підтримка освіти та засобів до існування для вразливих українських дітей та їхніх родин».
Це проєкт, який вже другий рік реалізується за підтримки Caritas Österreich та NACHBAR IN NOT, у 15 школах Вінницької, Житомирської та Кіровоградської областей.
У цьому році одним із нових напрямів проєкту став кейс-менеджмент для дітей з інвалідністю та особливими освітніми потребами. Індивідуалізовану підтримку мають отримати 30 дітей. Відбір відбуватиметься у співпраці зі школами та інклюзивно-ресурсними центрами, а пріоритет надаватимуть тим, хто стикається з найбільшими бар’єрами у доступі до освіти.
Також це можуть бути діти, які не мають актуального висновку ІРЦ, потребують спеціалізованого обладнання або додаткової допомоги для включення в освітній процес.
Принцип кейс-менеджменту полягає у тому, щоб побачити не окрему проблему, а всю ситуацію дитини та родини.
Робота починається з оцінки потреб: фахівець спілкується з батьками, спостерігає за дитиною вдома або у школі, аналізує фізичні, комунікаційні та психосоціальні бар’єри. За потреби родині допомагають отримати актуальний висновок ІРЦ.
Для кожної дитини створюється індивідуальний план підтримки – дорожня карта, яка має поєднати можливості Карітасу, школи, профільних служб та державних програм. Для однієї дитини найбільша потреба – робота з фахівцем і розвиток комунікативних навичок, для іншої – допомога в переході від індивідуального навчання до інклюзивного класу. Комусь може знадобитися адаптація шкільного простору, а комусь – спеціалізоване обладнання чи перенаправлення до реабілітаційних та інших профільних установ.
У межах проєкту також передбачено забезпечення дітей допоміжними засобами відповідно до їхніх індивідуальних потреб. Це можуть бути регульовані парти та стільці, ергономічні сидіння для дітей із порушеннями опорно-рухового апарату, тактильні доріжки, книги шрифтом Брайля, аудіокниги та інші адаптовані матеріали.
Щоб фахівці SUN 2 в різних регіонах працювали за спільними принципами та могли розбирати складні випадки системно, 10-11 вересня у Житомирі відбулася консультаційна сесія «Кейс-менеджмент у супроводі дітей з особливими освітніми потребами: практики та рішення». У ній взяли участь соціальні фахівці з інклюзії Карітасу Кропивницький, Карітасу Житомир, Карітасу Вінниця, а також працівники і експерти Карітасу України.
Протягом двох днів учасники пройшли весь шлях роботи з випадком – від першого контакту з дитиною та родиною до завершення активного супроводу.
У перший день багато говорили про те, як виявляти випадки, проводити первинне та поглиблене оцінювання потреб, розпізнавати ризики й так звані «червоні прапорці», за яких необхідне негайне втручання. Фахівці практикували розроблення індивідуальних дорожніх карт, визначення конкретних цілей для дитини та розподіл відповідальності між родиною, школою, ІРЦ та іншими залученими структурами. Значну частину роботи присвятили реальним кейсам і труднощам, які виникають у взаємодії між різними сторонами.
Другий день був присвячений тому, як відстежувати зміни в житті дитини, коригувати індивідуальний план і організовувати подальшу підтримку після закриття випадку. Учасники також розбирали механізми забезпечення дітей асистивним, адаптивним та розвитковим обладнанням, алгоритми перенаправлення до реабілітаційних послуг і взаємодію з державними та благодійними структурами.
Результат кейс-менеджменту не можна виміряти придбаним обладнанням чи кількістю наданих послуг. За професійними термінами «оцінка потреб», «дорожня карта» чи «перенаправлення» щоразу стоїть конкретна дитина. У випадку 15-річної дівчини, яка за рік має завершити дев’ятий клас, потрібно допомогти не просто краще чути. Дитина потребує інструментів, які змінять якість її життя та дозволять поступово стати більш самостійною.
Соромилася, не одразу вступала у взаємодію з іншими дітьми та дорослими, а під час занять їй було складно довго зосереджуватися на одному завданні.
Через часті хвороби дівчинка не могла систематично відвідувати дитячий садок, тому їй особливо бракувало регулярного спілкування з однолітками, спільних ігор, нових знайомств і занять разом з іншими дітьми.
У Просторі Даша почала гратися, малювати, долучатися до руханок та освітніх активностей. Особливо їй сподобалися заняття з української та англійської мов, які тут проводять в ігровій формі. І фахівці почали помічати зміни: дівчинка стала активніше долучатися до групи, більше взаємодіяти з іншими, проявляти власну ініціативу та довше утримувати увагу. Змінилося й мовлення – Даша частіше використовує нові українські слова, впізнає англійські та повторює прості фрази.
Це може здаватися невеликою історією про звичайні дитячі заняття. Насправді вона добре пояснює одну з головних ідей Просторів, дружніх до дитини: дитині не пропонують готовий сценарій, до якого вона мусить пристосуватися, а створюють безпечне середовище та забезпечують індивідуальний підхід.
Та що стоїть за поняттям «Простір, дружній до дитини» і чому це значно більше, ніж місце для ігор чи дозвілля? Як працює мережа таких просторів Карітасу України, які потреби дітей сьогодні бачать фахівці та як змінюється робота там, де війна залишається частиною щоденної реальності?
Про це ми поговорили з Галиною Яджак та Еліною Максимець – провідними експертками із захисту дітей Програми «Освіта, Формація та Захист дітей» Карітасу України. Окремо зосередилися на роботі Простору в Миколаєві, який діє у межах проєкту Emergency Appeal 2026–2027, і на тому, як безпекова ситуація регіону впливає на потреби дітей, формати занять та саму організацію підтримки.
– Простір, дружній до дитини, може нагадувати добре облаштовану дитячу кімнату: тут є ігри, творчість, заняття, спілкування. У чому принципова різниця?
Галина Яджак: Головна відмінність – у меті. Дитяча кімната або гурток зазвичай створюються для дозвілля, нагляду чи розвитку певної навички – наприклад, малювання, спорту або іноземної мови. Простір, дружній до дитини, насамперед працює із захистом дитини, відновленням відчуття безпеки, підтримкою її психоемоційного стану та життєстійкості.
В умовах війни навіть передбачуваний розклад, знайомі дорослі, зрозумілі правила та можливість регулярно бачитися з однолітками допомагають відновити структуру життя, якої дитина могла бути позбавлена. ПДД Карітасу України, створені як відповідь на гуманітарну кризу ще у 2014 році, працюють відповідно до внутрішніх стандартних операційних процедур і міжнародних стандартів у сфері захисту дітей у гуманітарній діяльності. З дітьми працює мультидисциплінарна команда: психологи, соціальні працівники, кейс-менеджери, соціальні педагоги та аніматори. Тому фахівці не лише проводять заняття, а й можуть помітити, що за поведінкою дитини стоїть глибша потреба, оцінити ситуацію в родині та за необхідності залучити додаткову допомогу.
Один із базових принципів ПДД можна сформулювати так: «дитина в контексті сім’ї та громади». Ми не відокремлюємо те, що відбувається з дитиною, від того, що відбувається з її батьками та середовищем, у якому вона живе.
– Чому така підтримка особливо важлива саме зараз, після кількох років повномасштабної війни?
Галина Яджак: Ми бачимо, як змінюється характер потреб. У перші роки широкомасштабного вторгнення багато роботи було пов’язано з гострим стресом, шоковими станами, евакуацією та адаптацією дітей, які вимушено переїхали. Тепер дедалі частіше маємо справу з наслідками тривалого навантаження – хронічною втомою, виснаженням, тривожністю, апатією, труднощами з концентрацією та відчуттям, що нормальне життя постійно відкладається.
До цього додаються освітні втрати та дефіцит живого спілкування. Частина дітей роками навчається дистанційно, заняття переривають повітряні тривоги та відключення електроенергії, а діти, які пережили переміщення, часто втрачають не лише дім, а й коло друзів та середовище, у якому почувалися своїми.
Тому сьогодні ми бачимо одразу кілька великих потреб: безпека і передбачуваність, психоемоційна підтримка, можливість навчитися розпізнавати власні емоції та регулювати їх, живе спілкування з однолітками, рухова активність, неформальна освіта та безпекові знання, зокрема щодо мінної небезпеки.
І дуже важливо, що разом із дітьми виснажуються дорослі. Батьківський ресурс не безмежний, тому робота з батьками є невід’ємною частиною підтримки дітей.
– Карітас України працює з дітьми в різних регіонах і за дуже різних безпекових умов. Як зробити так, щоб якість допомоги залишалася однаковою, а сама робота відповідала реальним потребам конкретної громади?
Галина Яджак: У мережі діє спільний методологічний каркас: є вимоги до безпеки, роботи персоналу, обладнання простору, структури занять, захисту дітей та механізмів перенаправлення. Команди проходять навчання й отримують супервізійну та методологічну підтримку.
Водночас неможливо однаково працювати, наприклад, у відносно безпечнішій громаді на заході України та у Миколаївській області. Тому конкретний зміст занять, формати роботи та соціальний супровід адаптуються до місцевого контексту.
У прифронтових і постраждалих від бойових дій громадах особливого значення набувають фізична безпека, доступ до укриття, мінна просвіта, робота з наслідками гострого й тривалого стресу. Там, де діти живуть далеко від міста і не мають доступу до психологічних чи позашкільних послуг, команда може працювати мобільно та виїжджати безпосередньо у громади.
Тобто, ПДД – це не обов’язково одна кімната за однією адресою. Це модель допомоги, яка може працювати стаціонарно, мобільно, а за потреби використовувати й дистанційні формати, але зберігати спільні принципи якості та захисту дитини.
Миколаїв: безпечне приміщення саме по собі стає частиною допомоги
Проєкт Emergency Appeal 2026-2027 реалізується у Львівській, Тернопільській, Івано-Франківській, Херсонській та Миколаївській областях. Він поєднує різні напрями підтримки людей, які постраждали від війни, – від захисту та психосоціальної допомоги до підтримки з житлом і засобами до існування. Конкретні рішення залежать від потреб людей і ситуації у кожному регіоні.
У Миколаєві одним із таких напрямів є Простір, дружній до дитини. Його робота особливо залежить від безпекового контексту міста, яке постійно живе в умовах повітряних тривог і загрози обстрілів. Тому важливо, що ПДД розташований безпосередньо в укритті. Для батьків це означає, що вони можуть приводити дітей на заняття, знаючи: вони – в безпеці.
– З якими дітьми сьогодні найчастіше працює команда в Миколаївській області?
Галина Яджак: Немає «типової» дитини. Команда працює з місцевими дітьми, які залишалися тут під час активних обстрілів, із дітьми з родин ВПО, зокрема з деокупованих та прифронтових територій, із дітьми військовослужбовців, ветеранів, безвісти зниклих та полонених, а також із сім’ями, які перебувають у складних життєвих обставинах.
Вік теж має значення. У маленьких дітей сильний стрес може проявлятися підвищеною тривожністю, страхом розлуки з батьками, плачем, агресією або поверненням до поведінки, характерної для більш раннього віку. У дітей молодшого шкільного віку ми часто бачимо труднощі з концентрацією, страх помилки, наслідки освітніх втрат і нестачу живого спілкування. У підлітків на перший план можуть виходити соціальна ізоляція, апатія, тривога щодо майбутнього та відсутність безпечного середовища, де можна просто зустрічатися з ровесниками.
– Що відбувається, коли дитина вперше переступає поріг Простору?
Еліна Максимець: Ми не очікуємо, що дитина одразу включиться в заняття, почне розповідати про себе чи легко контактуватиме з іншими. Перший крок – дати їй час і показати: тут безпечно, тебе не примушуватимуть, ти можеш роздивитися, звикнути до людей і простору.
Батьки заповнюють первинну анкету, розповідають про захоплення дитини та особливості, які важливо врахувати, а фахівці спостерігають за тим, як вона почувається в новому середовищі, як взаємодіє з іншими дітьми, як реагує на нові ситуації та чи легко вона залучається до гри.
Дуже багато можна побачити саме через природну для дитини діяльність – гру, малювання, ліплення, казку. Паралельно важлива розмова з батьками, адже саме вони можуть розповісти, чи змінився сон, чи з’явилися страхи, замкнутість, агресія, труднощі з навчанням або інші прояви, яких команда не побачить під час однієї зустрічі.
Так формується розуміння, що зараз справді потрібно конкретній дитині. Для однієї це буде передусім група та соціалізація, для іншої – індивідуальна робота з психологом, для третьої – структуровані розвиткові заняття. А інколи фахівці бачать, що потреба значно ширша і допомога потрібна всій родині.
– Чому робота з батьками є настільки важливою частиною цієї моделі?
Еліна Максимець: Дитина не проживає війну окремо від своєї родини. Вона дуже чутливо зчитує стан дорослих і часто саме за їхньою реакцією визначає, наскільки безпечним є світ навколо. Якщо мама, тато чи інший близький дорослий постійно перебуває у стані тривоги та виснаження, дитині теж складніше відновлювати відчуття стабільності.
Фахівець може бути поруч кілька годин на тиждень, але більшу частину життя дитина проводить у родині. Саме там формується щоденна рутина, є можливість поговорити, отримати підтримку, бути почутою. Тому ми допомагаємо батькам краще розуміти емоційні потреби дітей, реагувати на складну поведінку без тиску, підтримувати дитину у стресових ситуаціях і водночас дбати про власний психологічний ресурс.
У межах ПДД проводяться батьківські групи, клуби та психопросвітницькі зустрічі, а теми формуються відповідно до запитів самих дорослих. У багатьох родинах сьогодні основне щоденне піклування про дітей лежить на мамах та бабусях, зокрема через службу чи мобілізацію чоловіків, тому підтримка тих, хто щодня залишається поруч із дитиною, набуває ще більшого значення.
– Що відбувається, якщо команда бачить проблему, яку не може вирішити самостійно?
Еліна Максимець: У такому разі діє механізм перенаправлення. Наприклад, дитині може бути потрібна спеціалізована медична допомога, тривала психологічна чи психіатрична підтримка, або команда може виявити ризики насильства чи небезпечні умови проживання.
Перенаправлення для нас – це не ситуація, коли людині просто дають номер телефону і кажуть, куди звернутися. Спочатку фахівці визначають потребу та оцінюють ризики, далі, за згодою родини, шукають відповідну службу, допомагають встановити контакт і, наскільки це можливо, супроводжують процес, щоб переконатися, що допомога справді стала доступною.
ПДД є частиною ширшої системи підтримки, а не окремим набором дитячих активностей.
– Що для вас є справжнім результатом роботи Простору?
Еліна Максимець: Звичайно, ми рахуємо охоплення та послуги, але найважливішими є якісні зміни у житті дитини: вона менше тривожиться, краще справляється зі стресом, знаходить друзів, вчиться спілкуватися, стає впевненішою, починає проявляти ініціативу.
Особливо промовистий момент – коли дитина вже сама просить батьків привести її до Простору. Це означає, що місце стало для неї своїм, що вона хоче сюди повертатися.
Так само важливими є зміни в родині: дорослі краще розуміють дитину, знаходять нові способи підтримувати одне одного, а у стосунках стає більше довіри. Ці зміни дають шанс, що результат збережеться і тоді, коли конкретний проєкт або програма завершаться.
– А якщо через кілька років дитина згадає свій Простір, що вам хотілося б, аби вона пам’ятала?
Еліна Максимець: Хотілося б, щоб вона пам’ятала не про кількість занять чи заходів. Набагато важливіше, щоб залишилося відчуття: тут мене приймали такою, якою я є, мене слухали, мою думку поважали, тут можна було пробувати нове і не боятися помилятися.
Таких місць, де дитину чують, приймають і дають їй простір залишатися собою, у мережі Карітасу України вже десятки. У липні 2026 року мережа об’єднувала 30 просторів, дружніх до дітей, на базі місцевих організацій Карітас, та 51 «Кімнату щастя» у школах 20 областей України. А протягом 2025 року близько 27 тисяч дітей і підлітків отримали різні види підтримки, і разом із ними допомогу, консультації та необхідні знання отримали близько 5 тисяч батьків, опікунів і педагогів.
Ці цифри говорять про масштаб. А щоденна робота Просторів – про нові знайомства, повернення довіри, цікавість до навчання, сміливість говорити про свої почуття. І про можливість зберегти для дітей те, що війна не повинна в них забирати, – право мати щасливе дитинство.
Проєкт Emergency Appeal 2026-2027 реалізується Карітасом України завдяки підтримці Caritas Internationalis
Зошити, ручки, олівці, пенал, рюкзак… Це звичайний список покупок, який наприкінці літа складає кожна родина школяра.
Для дітей, особливо тих, які вчаться у молодшій школі, цей список джерело мрій, сподівань та натхнення. А для батьків? Не всі дорослі можуть знайти кошти на якісну канцелярію серед десятків інших щоденних потреб.
Особливо складним це завдання стає тоді, коли сім’я переживає втрату, вимушений переїзд, відновлюється після кризи чи намагається буквально заново побудувати своє життя. Тоді підготовка до нового навчального року – це вже не просто похід у магазин. Для мами, яка самостійно дбає про дітей, шукає роботу, оплачує оренду, проходить власний шлях відновлення чи справляється з горем, навіть частина знятих із сімейного бюджету витрат має значення.
Щорічна благодійна акція Карітасу України «Шкільний портфелик», яка цього року відбулась вже у 27-ме, направду не лише про- і для дітей. Разом із рюкзаком підтримку отримали родини: трохи менше витрат, трохи менше турбот і відчуття, що у складний момент «ти – не сама». Щоб побачити справжню цінність одного шкільного портфелика, пропонуємо подивитися не лише на дитину, яка одягає його на плечі, а й на маму, яка стоїть поруч.
Фастів
Цьогорічне літо було надзвичайно важким для Юлії. Вона не лише живе на Київщині, у Фастові, де постійно збивають ракети та дрони на підльоті до столиці, а також фіксуються прямі влучання. Юлія пережила особисту втрату – у липні її новонароджена донечка прожила лише місяць. Дівчинка мала вроджену ваду серця.
Попри важке емоційне випробування та переживання втрати Юлія мала продовжувати дбати про старшу доньку Олександру: бути поруч, забезпечувати її щоденні потреби та готувати до нового навчального року. Усе це вона робить самостійно.
Після складних місяців родина опинилася у непростій матеріальній ситуації. Тому витрати, які для багатьох сімей наприкінці літа є звичною частиною підготовки до школи, для Юлії зараз стали додатковим фінансовим навантаженням.
Цього року Олександра отримала «Шкільний портфелик» від Карітасу Фастів із необхідним приладдям. Для дівчинки це можливість розпочати навчальний рік з усім потрібним. А для Юлії – одна турбота, про яку цього разу вже не потрібно думати самій.
Рюкзак не може забрати біль втрати чи вирішити всі труднощі, з якими сьогодні живе родина. Але така конкретна допомога може хоча б трохи зменшити навантаження на маму в момент, коли їй одночасно потрібно проживати власне горе і залишатися опорою для своєї дитини.
Одеса
У березні цього року Валерія ухвалила непросте рішення – вивезти чотирьох дітей із Люботина на Харківщині. Через масовані атаки та постійну небезпеку залишатися вдома родина більше не могла. Новим містом для життя стала Одеса.
Для Валерії цей переїзд означав почати багато речей заново і водночас. Орендувати житло, оформити документи, купити найнеобхідніше, подбати про навчання та адаптацію дітей у незнайомому місті. І все це – з чотирма малими дітьми, наймолодша з яких ще немовля.
Цього навчального року десятирічний Назар та семирічний Ростислав уперше пішли до школи офлайн. Чотирирічна Єва почала відвідувати місцевий дитячий садок. Для дітей це новий етап, а для Валерії – ще більше щоденних завдань: нові маршрути, нові графіки, шкільні потреби і побут.
Підготувати до школи одночасно двох синів мамі допомогли в Карітасі Одеса. Для хлопців набори «Шкільного портфелика» – можливість прийти у нову школу підготовленими і мати все потрібне для навчання. А для Валерії – дві великі покупки, про які цього року не потрібно було думати самій.
Ця допомога не вирішує всіх викликів, перед якими сьогодні стоїть мама чотирьох дітей. Але вона зменшує хоча б частину щоденного навантаження. До вимушеного переїзду жінка працювала помічницею вихователя у дитячому садочку, за освітою вона кухарка-кондитерка. Зараз Валерія хоче повернутися до роботи та шукає можливості працевлаштуватися у сфері освіти.
Вона також планує скористатися програмою «Муніципальна няня», щоб поєднати роботу з доглядом за наймолодшою дитиною. Для Валерії це важливий крок до фінансової самостійності та більшої стабільності для всієї родини.
Дрогобич
Для мами семирічної Аліни останні роки стали часом непростих змін і відновлення. Через алкогольну залежність жінка багато місяців перебувала в реабілітаційному центрі «Назарет».
Дві її неповнолітні доньки мали можливість жити там з мамою і не відчувати розлуки, але цей період був складним для всієї родини. Мама проходила складне лікування та відновлення, а дівчатка важко переживали всі зміни.
Сьогодні мама Аліни завершила реабілітацію. Тепер перед нею інше, не менш важливе завдання – заново будувати стосунки з доньками. Вчитися бути поруч не формально, а щодня: слухати, підтримувати, проявляти турботу, проводити час разом і поступово повертати довіру.
Цього року Аліна пішла до другого класу і отримала від Карітасу Самбірсько-Дрогобицької єпархії «Шкільний портфелик» із необхідним приладдям. Для дівчинки це речі, потрібні для навчання. А для її мами – ще одна можливість подбати про доньку в дуже конкретний спосіб у період, коли родина вчиться бути разом по-новому.
У цій історії шкільний портфелик став частиною значно більшого процесу. Не лише підготовки дитини до нового навчального року, а поступового психологічного відновлення родини. Саме тому дуже цінно, що другий рік поспіль, окрім базового набору шкільного приладдя, кожен портфелик містив набір психологічної підтримки, який допомагає дітям справлятися з тривогою, стресом і наслідками життя в складних умовах.
У цих трьох історіях дуже різні обставини. Юлія переживає втрату дитини й сама виховує Олександру. Валерія будує нове життя в новому місті для себе і чотирьох дітей та шукає можливість повернутися до роботи. Мама Аліни пройшла реабілітацію і тепер крок за кроком відновлює стосунки з доньками.
«Шкільний портфелик» не може вирішити всіх труднощів цих родин, які продовжують жити і навчати дітей під час повномасштабної війни в Україні. Але він може зняти одну конкретну турботу з плечей мами: допомогти не обирати наприкінці літа між шкільним приладдям та іншими необхідними витратами, дати дитині можливість прийти до класу з усім потрібним, а родині – відчути підтримку саме тоді, коли власних сил і ресурсів бракує.
Незабаром ми підіб’ємо підсумки та оголосимо результати, адже цього року всеукраїнська акція завершена. Проте «Шкільний портфелик» обов’язково відбудеться у 2027-му. Дякуємо всім благодійникам, які роблять це можливим вже 28 років поспіль.
«За довгий час це, мабуть, уперше ми мали можливість просто побути вдвох і присвятити час одне одному», – так одна з учасниць описала три днів відпочинку на сімейному інтеграційному заходу.
П’ять таких подій уже відбулися в межах другої фази проєкту Карітасу України «Зміцнюємо Україну зараз. Підтримка освіти та засобів до існування для вразливих українських дітей та їхніх родин» (SUN 2). Ще один захід запланований на останній тиждень літа.
SUN 2 реалізують Карітас Вінниця, Карітас Житомир і Карітас Кропивницький за підтримки Caritas Österreich та NACHBAR IN NOT. У сімейних виїздах уже взяли участь понад 150 дорослих і дітей. Для них це була можливість кілька днів провести разом, відпочити від роботи, побутових справ, телефонних дзвінків і постійної необхідності щось вирішувати.
Серед учасників – внутрішньо переміщені родини, багатодітні та сім’ї опікунів, родини, у яких виховуються діти з інвалідністю або особливими освітніми потребами, сім’ї ветеранів, діти, які постраждали внаслідок воєнних дій, а також люди, які нещодавно виїхали з тимчасово окупованих територій. Для багатьох із них можливість просто побути разом і приділити час одне одному трапляється нечасто.
Бути частиною спільноти
Кожен інтеграційний виїзд об’єднує 10-12 родин. З ними працюють психолог, фахівець із питань інклюзії та аніматори. Для проведення заходів обирають доступні локації, пристосовані до потреб людей з інвалідністю.
Програма поєднує спільні сімейні активності, творчі майстер-класи, командні завдання, окремі зустрічі для батьків і дітей, арттерапевтичні практики, вправи на довіру та комунікацію. Водночас у ній навмисно залишають достатньо простору для звичайного відпочинку – можливості поговорити, погратися, прогулятися або просто побути разом.
Анна Кілас, менеджерка проєкту «Зміцнюємо Україну зараз» (SUN 2), наголошує: ключове слово цих заходів – інтеграція:
«Це інтеграція і дітей, і батьків, і різних категорій сімей, які є учасниками нашого проєкту. Для нас важливо, щоб кожна людина, відчувала себе включеною і мала можливість бути частиною спільноти.
Особливо це важливо для дітей з інвалідністю та особливими освітніми потребами. Ми хочемо дати їм можливість бути серед інших дітей, почуватися вільними, радіти, брати участь у спільних активностях, пізнавати себе, друзів і своїх батьків по-новому».
Але інтеграція стосується не лише знайомства з іншими людьми. Це також можливість заново побачити тих, хто поруч щодня.
«Сім’я може жити в одному домі, але при цьому майже не мати часу просто побути разом, – говорить Анна Кілас. – Є робота, побутові питання, постійні справи, а сьогодні до цього додаються повітряні тривоги, щоденна небезпека, вибухи та переживання за рідних. Під час таких виїздів родини можуть трохи розслабитися, присвятити час дитині й одне одному, знову подумати про сім’ю як про найбільшу цінність і зміцнити свої стосунки».
Простір для різних
У Карітасі Вінниця вже провели два інтеграційні виїзди, до яких долучилися 34 та 36 учасників. І хоча структура програми була схожою, самі заходи виявилися дуже різними.
Юлія Комарницька, координаторка проєкту «Зміцнюємо Україну зараз» (SUN 2) у Карітасі Вінниця, пояснює: одна й та сама програма може зовсім по-різному працювати залежно від потреб конкретної групи.
«Для першої групи було особливо важливо дати більше вільного часу і можливості просто спілкуватися, адже ці родини переживають менше навантаження. У другій групі було більше сімей, які виховують дітей з особливими освітніми потребами та інвалідністю. Такі родини часто досить ізольовані та зосереджені на вирішенні власних щоденних проблем. Інтеграційний захід дає їм можливість зустріти інших людей із подібними викликами й побачити, що вони не самі».
У 15 школах Вінницької, Житомирської та Кіровоградської областей з вересня продовжать працювати «Простори щастя» Карітасу від проєкту SUN 2. Діти із запрошених на захід родин навчаються у цих закладах, тож такі знайомства змінюють і сприйняття звичного шкільного середовища. За словами Юлії Комарницької, батьки починають бачити ліцей не лише як місце, куди дитина приходить на уроки, а як спільноту.
«Там є інші родини зі схожими труднощами, є вчителі, які можуть підтримати чи порадити щось по-людськи. Це допомагає ширше подивитися і на освіту, і на можливості взаємної підтримки», – говорить вона.
Окремий запит батьків стосувався дитячо-батьківських взаємин: як залишатися спроможним дорослим у складних обставинах, конструктивно говорити з дитиною, реагувати на сильні емоції, особливо якщо дитина має особливі освітні потреби. Батьки також говорили про необхідність краще розуміти свої права та можливості впливати на освітній процес.
Завдання для дітей водночас значно простіше – і не менш важливе. «Їм потрібне активне дозвілля і можливість мати звичайне дитинство: побешкетувати, побігати, погратися, познайомитися й поспілкуватися одне з одним», – пояснює Юлія Комарницька.
Саме поєднання підтримки та звичайних сімейних моментів найчастіше звучить і у відгуках після виїздів. Батьки говорять про нові знайомства, можливість обмінятися досвідом, спокій, якого давно не відчували, і про час, який нарешті вдалося провести зі своїми дітьми без поспіху.
«Дуже важливо було відчути і почути кожного з нас. Ми всі різні, але водночас у багатьох речах розуміємо одне одного. Ці дні дали можливість зупинитися, подивитися навколо і подумати, що можна змінити у своєму житті. Дітям було комфортно, весело й цікаво, а для дорослих був час подумати, заспокоїтися і просто відпочити».
А ще одна учасниця після завершення виїзду сформулювала те, заради чого, власне, і створюється такий простір: «Ми маємо вірити в себе і в наших дітей. Дякую, що нагадали нам, що ми сильні».
Для дорослого рюкзак – це містка сумка з кількома відділеннями. Для дитини, яка готується до школи, – значно більше. Портфелик із зошитами, ручками, кольоровими олівцями та пеналом стає видимою ознакою нового статусу – школярка або школяра. Це особистий простір, який дитина наповнює своїми уподобаннями та очікуваннями від нового навчального року.
Психологиня Карітасу Вінниця Ірина Кедик нагадує, що про школу діти часто починають чути задовго до першого дзвоника. У дитячому садку їм розповідають, що незабаром вони стануть старшими, сядуть за парти, матимуть уроки і домашні завдання. І одним із головних атрибутів цього майбутнього стає портфелик. Своєрідна «магічна скриня», про яку багато дітей знають із раннього дитинства.
Цього року учні 15 шкіл Вінницької, Житомирської та Кіровоградської областей отримають 1500 стандартних і 59 додаткових інклюзивних наборів з рюкзака і канцтоварів завдяки проєкту «SUN 2. Зміцнюємо Україну зараз. Підтримка освіти та засобів до існування для вразливих українських дітей та їхніх родин», який реалізується за підтримки Caritas Österreich та NACHBAR IN NOT.
Крім базового набору шкільного приладдя, кожен портфелик міститиме набір психологічної підтримки, який допоможе дітям справлятися з тривогою, стресом і наслідками життя в умовах війни.
Фахівчині проєкту SUN 2 з Карітасу Вінниці, Карітасу Житомир та Карітасу Кропивницький розповідають, чому шкільний портфелик важливий для дитини та як інклюзивні набори допомагають повноцінно долучатися до навчання.
Відчути себе школярем
Школа починається не з першого уроку і навіть не з першого дзвоника. Вона входить в життя дитини з вибором рюкзака, зошитів та канцтоварів. Підготовка допомагає поступово прийняти нову роль і відчути: навчальний рік справді наближається і дитина готова стати школярем.
Саме тому психологині радять не сприймати шкільний набір лише як перелік канцтоварів. Вручення рюкзака можна розглядати як символічне запрошення до шкільної спільноти. Це повідомлення дитині: на тебе чекають, твоє навчання важливе, ти маєш своє місце серед інших учнів.
Особливо значущим такий жест може бути для родин, які через фінансові труднощі не можуть самостійно придбати все необхідне до початку навчального року. «Важливо, що цей набір подарують особисто дитині. Подарунок – це зрозуміла мова піклування і турботи», – пояснює психологиня Карітасу Житомир Євгенія Юрченко.
Стандартні набори, підготовлені в межах ініціативи SUN 2, відрізнятимуться відповідно до віку дітей – для учнів від 6 до 11 років і підлітків від 12 до 17 років передбачені різні розміри та кольори рюкзаків, зошити і антистрес-іграшки.
Водночас основа набору залишається спільною: пенал, ручка, олівець, чинка для олівців, гумка, лінійка, восковий пластилін, дошка для пластиліну, ножиці зі зворотним механізмом, кольоровий папір, кольоровий картон, клейовий олівець, кольорові олівці, фломастери, альбом для малювання, розмальовка, зошити у лінію, зошити у клітинку, ергономічна пляшка для води, антистрес-іграшка, об’ємні наліпки, компактна настільна гра та ліхтарик.
У молодшому віці, пояснює психологиня Карітасу Вінниця Ірина Кедик, діти активно пізнають світ, тому кожен предмет у наборі їм захочеться роздивитися і дослідити. Так одночасно залучаються зір, дотик та увага. Євгенія Юрченко додає, що малюки люблять яскраві предмети, тому для таких дітей будуть обрані більш дитячі варіанти оформлення.
У свою чергу підлітки хочуть спокійних кольорів, відсутності мультиплікаційних персонажів та зайвої айдентики, тому для них підберуть стриманіше оформлені рюкзак та канцелярію.
Окреме місце в наборі посідає антистрес-іграшка. В українських реаліях вона давно перестала бути просто модною дрібничкою. Нею можна користуватися під час перерви, фізкультхвилинки або перебування в укритті. Євгенія Юрченко пояснює, що стискання м’якого предмета допомагає переключити увагу та дещо знизити рівень напруження.
«Якщо йдеться про молодшу школу, антистрес може навіть лежати на парті, і дитина матиме змогу пожмакати його у вільну хвилину під час уроку», – зазначає психологиня.
Це особливо важливо з огляду на те, що повітряні тривоги та нічні обстріли впливають на сон дітей. Вони можуть приходити до школи невиспаними, але мають дотримуватися розпорядку, слухати вчителя, запам’ятовувати нову інформацію та взаємодіяти з іншими.
Психологині пояснюють, що недосипання позначається на увазі, пам’яті, засвоєнні матеріалу та здатності адаптуватися до навантаження. Тому навіть невелика річ, яка допомагає на кілька хвилин знизити напруження, стає частиною ширшої психосоціальної підтримки, яку протягом року надають дітям шкіл у «Просторах щастя» Карітасу в рамках проєкту SUN 2.
Для більшості дітей базовий шкільний набір закриє основні потреби в канцелярії. Однак частині учнів з особливими освітніми потребами потрібні додаткові засоби, які допоможуть читати, писати, концентруватися, організовувати роботу і взаємодіяти з педагогами та однокласниками. Саме тому SUN 2 підготує 59 додаткових інклюзивних наборів відповідно до потреб учнів 15 шкіл.
До них увійдуть силіконові насадки на ручки та олівці, коректори-тренажери, похилі підставки для книг і зошитів, лінійки-трекери для читання, тижневі планери, магнітно-маркерні дошки з цифрами та знаками, папки-планшети із затискачами та сенсорні смужки.
Соціальна працівниця з інклюзії Карітасу Кропивницький Олена Ковальова передбачає, що не кожна дитина користуватиметься всіма складовими набору. «Навіть за однакової нозології потреби і поведінка дітей під час навчання можуть суттєво відрізнятися. Тому такий набір не є готовою універсальною інструкцією, а радше добіркою інструментів, із яких можна обрати потрібні конкретній дитині», – уточнює вона.
Наприклад, силіконові насадки допомагають зручніше утримувати ручку чи олівець. Водночас їх можна безпечно жувати. Для дитини, яка через хвилювання або сенсорну потребу прагне щось стискати зубами чи тримати в роті, така насадка може стати способом зменшити напруження і не відволікатися від заняття.
«Дитина, яка хвилюється або має потребу постійно щось тримати в руках чи в роті, може жувати таку насадку або стискати її зубами. Це безпечний спосіб впоратися з напруженням і задовольнити відповідну сенсорну потребу», – пояснює Олена Ковальова.
Похилі підставки допомагають розташувати книжку або зошит під зручним кутом. Для дітей зі слабким зором це може полегшити сприйняття тексту, зменшити необхідність низько схилися над партою і зробити роботу з навчальним матеріалом доступнішою.
Лінійка-трекер допомагає не втрачати рядок під час читання, утримувати увагу на потрібній частині сторінки та просуватися текстом у власному темпі. Для когось це лише зручна закладка, а для іншої дитини – засіб, без якого сторінка перетворюється на надмірну кількість інформації, у якій складно орієнтуватися.
Не менш важливою є передбачуваність. Тижневий планер допомагає побачити послідовність уроків і зрозуміти, що відбуватиметься далі. Для дитини, якій складно швидко перемикатися між видами діяльності або сприймати усні пояснення, візуальний розклад може знизити тривогу та зробити шкільний день зрозумілішим.
Сенсорні смужки можна використовувати для маркування зошитів, книжок та інших навчальних матеріалів. За словами Олени Ковальової, вони є багатофункціональними: можуть позначати речі для конкретних предметів або допомагати дитині розрізняти їх на дотик. Це особливо корисно, коли візуальних підказок недостатньо або коли дитині простіше орієнтуватися за фактурою.
Такі засоби не виконують навчальну роботу замість учня. Їхнє завдання – прибрати або зменшити бар’єр, який заважає дитині впоратися самостійно. Адже іноді враження, що учень «неуважний», «повільний» або «не справляється», виникає не через нестачу здібностей чи старання, а тому, що середовище не враховує його способу сприйняття інформації.
«Цей набір стане допоміжним інструментом у навчальному процесі. Він допомагатиме дітям справлятися з хвилюванням, краще розуміти інформацію, комунікувати з педагогами та іншими учнями», – зазначає Олена Ковальова.
Окремі речі можуть бути корисними не лише на уроках. Сенсорна насадка чи інший предмет для саморегуляції може знадобитися під час перерви, у момент очікування або в укритті. Таким чином набір підтримує дитину не в одній конкретній навчальній дії, а протягом усього шкільного дня.
Водночас інклюзивність не варто зводити до окремого набору для окремої дитини. Психологиня Карітасу Вінниця Ірина Кедик наголошує, що це підхід до організації простору всього класу. Чимало інструментів, створених для учнів з особливими освітніми потребами, можуть бути зручними й для інших дітей. Коли такі засоби доступні в класі без осуду та зайвого акцентування, вони перестають бути позначкою «іншості» та стають звичайними навчальними інструментами.
«Інклюзивність – це не лише про окрему дитину, а про весь клас. Половина інструментів з інклюзивного набору була б корисною і для нормотипових дітей. Можливо діти спробують і при нагоді попросять батьків це придбати», – зазначає Ірина Кедик.
Психологиня пропонує дивитися ширше і на функції самих предметів. Діти здатні знаходити несподівані способи використання звичних речей, якщо дорослі не обмежують їх лише одним правильним варіантом. Закладка, підставка чи сенсорна смужка можуть перетворитися на частину гри, конструкції чи навчального завдання. Такий підхід залучає увагу та уяву, розвиває гнучкість мислення і допомагає пізнавати світ не лише дітям з ООП, а всьому класу.
«Ми часто надто зосереджені лише на конкретному призначенні предмета. Натомість інклюзивний підхід в конкретному класі може допомогти знайти нестандартний спосіб не тільки для використання певного предмету, але і загалом до навчання», – заохочує психологиня.
Це ініціатива, яку фонд реалізує впродовж 27 років поспіль. До неї долучено більшість з понад 100 благодійних організацій мережі Карітасу по всій Україні.
Другий рік окрім базового набору шкільного приладдя, кожен портфелик міститиме набір психологічної підтримки, які допоможуть дітям справлятися з тривогою, стресом і наслідками життя в умовах війни.
«У Карітасі України ми розуміємо, що підтримка дітей в умовах війни має бути комплексною. Тому “Шкільний портфелик” – це не лише набір для навчання, а й символ турботи про емоційне здоров’я дитини. Ми інтегруємо психологічну складову, аби зменшити рівень тривожності та зміцнити внутрішню стійкість дітей. Це – частина нашого системного підходу до захисту дитинства, гідності та права кожної дитини на безпечний розвиток, попри війну», – зазначає Зоряна Лукавецька, очільниця програми «Освіта, формація і захист дітей» Карітасу України.
Ціль мережі Карітас на 2026 рік: купити та укомплектувати 5000 шкільних портфеликів. На національному рівні буде закуплено 1000 з них, а інші вдасться зорганізувати завдяки місцевим бізнесам та меценатам.
Допомогу отримають учні 2-4 класів з родин внутрішньо переміщених осіб, з прифронтових або деокупованих територій, військовослужбовців та загиблих захисників, багатодітних чи кризових. Реєстрацію здійснюють місцеві організації Карітасу.
Кожен «Шкільний портфелик» міститиме навчальний набір: рюкзак, зошити, олівці, фломастери, фарби, пластилін, ножиці, клей, папір та картон – усе необхідне для навчання в початковій школі.А також психологічний набір: пляшка для води дитяча, флікер, м’яка іграшка браслет Капібара, електронний Pop it, іграшка м’ячик (скранчемс)/сквіш, гра Doobl, наліпки об’ємні, листівка з підтримкою та 10 інструкцій-карток для емоційної саморегуляції.
Ціль на 2026 рік: зібрати 2 500 000 грн (ціна закупівлі та укомплектування одного рюкзака складає приблизно 2500,00 грн – 1900 навчальний набір та 600 психологічний набір).
Карітас України закликає всіх охочих підтримати акцію та допомогти дітям у прагненні до навчання!
Юридичні особи (резиденти України) Р/Р UA883253650000002600407913626 ПАТ «КРЕДОБАНК», МФО 325365 Призначення платежу: Шкільний портфелик 2025 Міжнародний благодійний фонд «Карітас України», ЄДРПОУ 21695710
Міжнародні партнери та донори Звертайтесь за реквізитами SWIFT: partners@caritas.ua
Довідка:
У 2026 році до акції “Шкільний портфелик” долучились 39 місцевих організацій мережі Карітасу. Вдалося охопити підтримкою 7289 дітей у різних куточках країни.
На національному рівні було закуплено та укомплектовано 1150 портфеликів. Загальна вартість допомоги від міжнародних та комерційних організацій склала майже 1 672 387, 50 гривень.
Зокрема, долучились міжнародні благодійні організації Cordaid, CAFOD, Hrvatski Caritas – Caritas Croatia, а також технологічні корпорації EPAM, UPTech та Wargaming.
Головна цінність літнього табору – не відпочинок. Відпочинок – лише інструмент. Насправді табір є місцем, де дитина безпечно вчиться дорослішати.
У час, коли українські діти змушені дорослішати через війну, важливо, щоб поруч були й інші досвіди – ті, що допомагають ставати самостійнішими без страху, вибухів і постійної тривоги.
Самому скласти валізу, поїхати далеко на потязі без батьків, вживатись з однолітками в одній кімнаті, вирушити в похід, відповідати за свої речі та відчути, що можеш упоратися сам, – ці, на перший погляд, звичайні речі стають важливими кроками до дорослого життя.
Літні табори, які відбулись в рамках проєкту «Готуємо дітей і молодь до майбутнього», – це логічне продовженням роботи, яка тривала протягом року в дитячих центрах організацій Карітасу в дев’яти містах України: Борислав, Броди, Дрогобич (Львівська область), Кам’янське (Дніпропетровська область), Коломия, Івано-Франківськ (Івано-Франківська область), Чернівці, Одеса та Лубни. Кожна локація організувала щонайменше два такі табори, як у себе в дитячому центрі, так і виїзні.
«До табору діти їдуть не з випадковими вожатими, а з соціальними педагогами і психологами, яких вже давно знають, – розповідає Ірина Пухняк, менеджерка проєкту «Готуємо дітей та молодь до майбутнього», який реалізується за фінансової підтримки Карітасу Австрії, Карітасу Іспанії та німецького фондуKindermissionswerk.
Безпечні дорослі – це люди поруч яким можна довіряти, з якими легко взаємодіяти і не соромно просити про допомогу, працювати в команді та підтримувати одне одного. Ця довіра стає фундаментом, на якому навіть коротка літня поїздка може перетворитися на життєвий досвід, що залишиться з дитиною надовго».
Безпечний стрес, який допомагає дорослішати
Нове місце, незнайомий розпорядок, життя без батьків поруч – усе це викликає хвилювання. Але саме такий досвід психологи називають не руйнівним, а корисним стресом – тим, який допомагає людині розвиватися.
«Є стрес, який руйнує здоров’я людини – і фізичне, і емоційне. Саме такого стресу, на жаль, зараз в Україні вдосталь: війна, обстріли, зміна місця проживання, тривога за рідних – це все поганий стрес, – пояснює психологиня дитячого центру Карітасу Одеса Тетяна Пшенична. – А є стрес, який дає поштовх до зростання. Його називають еустресом. Він стає для людини тією землею, від якої можна відштовхнутися і піти далі».
За її словами, перші день-два дитина може переживати: куди вона приїхала, що її чекає, як все складеться чи знайдуться нові друзі. Але поступово тривога змінюється довірою. «Дитина бачить, що все добре. Так, поруч не мама і не тато, але є люди, які піклуються, граються, проводять цікаві заняття, проходять із нею квести та екскурсії», – говорить психологиня.
Діти, які протягом навчального року регулярно відвідують дитячі центри, взаємодіють з педагогами та психологами, вчаться дружити та працювати в команді, у таборі закріплюють свої навички.
«Цього року наш табір був особливим, адже ми працювали з малечею 5-6 років, – розповідає психологиня дитячого центру Карітасу Борислав Людмила Сазонова. – Це діти, які до цього вже ходили до нас на підготовку до школи, тому простір і ми, працівники, були їм знайомі. Як психолог, насамперед я дбала про те, щоб діти познайомилися, згуртувалися і кожен почувався в безпеці.
Упродовж дня я спостерігала за динамікою в групі, аби вчасно помітити, якщо хтось утомився, соромиться або потребує індивідуальної уваги.Коли дитина знає, що її чують і підтримують, вона легко включається в гру та відкривається».
Звісно, у 5-6 років без дрібних конфліктів не обходиться, особливо в командних іграх. Тому завдання Людмили полягало в тому, щоб не просто розборонити дітей, а навчити їх домовлятися. «Ми одразу розбирали такі ситуації: вчилися ділитися, висловлювати свої почуття й чути інших. Це дуже цінний досвід перед школою», – підсумовує фахівчиня.
Спільний літній відпочинок об’єднує дітей, переконані психологині. Вони стають сталим колективом. Навіть після завершення проєкту продовжують спілкуватися та підтримувати один одного.
Історія дванадцятирічної Варвари лише підтверджує ці слова. Після окупації Херсона, евакуації та переїзду до Одеси дівчинка боялася нового колективу, але вже за кілька місяців занять у Карітасі все змінилося. «Педагоги стали улюбленими, вона знайшла друзів. Коли їхали в табір, я навіть не боялася її відпускати. Вона тільки ввечері писала: «Мамо, у мене все добре», – згадує її мама Марія.
Після повернення додому Варвара встигла побути вдома лише годину, як подруга вже покликала її гуляти. Для дитини, яка вчиться у школі дистанційно онлайн і ще недавно майже весь час проводила вдома під обстрілами, це кардинальна зміна її життя.
Дорослішання починається не з великих рішень, а з маленьких справ
Дорослі часто очікують, що дитина одного дня раптом стане відповідальною та спроможною. Але самостійність не з’являється сама по собі – вона формується через досвід. І літній табір зараз в Україні є одним із небагатьох безпечних місць, де діти можуть отримати цей досвід без постійної опіки батьків.
«Табори – це і про покращення соціальних навичок, і про підняття самооцінки та впевненості. Бо дитина розуміє: я зміг сам скласти свою сумку, сам без нагадування піти в душ, почистити зуби, прибрати свої речі. Це про самостійність і незалежність», – переконана Ірина Пухняк.
Особливо цінним такий досвід є для підлітків. Тут поруч завжди є дорослі, які підтримають і допоможуть, але вже немає звичного контролю кожного кроку. Саме в такому середовищі дитина починає відчувати відповідальність за власні рішення, свої речі, свій час і навіть за друзів, які поруч.
На думку психологині Тетяни Пшеничної, сьогодні це особливо важливо. «Ми кажемо, що діти інфантильні, що вони нічого не вміють. Але ж ми самі не даємо їм досролого досвіду. Ми поспішаємо зробити все замість них: “Давай я тобі підігрію, поріжу, допоможу”. А потім дивуємося, чому вони не самостійні», – каже вона. І додає ще одну важливу думку: «Війна теж зробила дітей дорослішими. Але невже ми не могли б готувати їх до дорослого життя гуманнішими шляхами?»
Відгуки, які діти залишають після таборів, об’єднує одне слово – «вперше». «Я вперше була в горах із друзями. Найбільше мені сподобалося, що ми постійно були разом. В Одесі я не маю можливості гуляти такою великою компанією», – розповідає Кіра. Вона вже мріє повернутися сюди самостійно, коли виросте і зможе сама вирішувати, куди подорожувати. Інша учасниця каже, що вперше по-справжньому відкрила для себе Гуцульщину і зрозуміла, наскільки хибними були її уявлення про цей край та людей, які там живуть. А ще одна дівчина зі сміхом згадує, що саме після табору в неї почалися перші серйозні стосунки.
Від такого досвіду змінюються не лише діти. Не меншим випробуванням табори є й для батьків, особливо в країні, де навіть дорога потягом не завжди є безпечною. Дорослим потрібне відчуття довіри – через постійну комунікацію, повідомлення про перебіг дня, фотографії та розуміння того, що їхня дитина перебуває поруч із людьми, яких вона вже знає і яким може довіряти.
«Такі табори – це величезна підтримка для батьків. У нашому місті влітку більшість садочків зачиняються, а батькам потрібно працювати. Запит був колосальний! Для них це чудова нагода віддати дитину в безпечне місце, де вона не просто сидить, а активно та весело проводить час», – додає психологиня дитячого центру Карітасу Борислав Людмила Сазонова.
Найважливіше починається після повернення додому
У таборі зміни не відбуваються миттєво. «Перші два-три дні діти стресують, потім починають формувати базову довіру до людей, які про них піклуються. І тільки вони починають відчувати, як це – жити в такому середовищі, як уже потрібно повертатися додому. Для соціалізації та емоційної підтримки краще було б, щоб такі табори тривали хоча б два тижні», – говорить Тетяна Пшенична.
Та навіть за короткий час зміни відбуваються. Батьки помічають, що діти повертаються впевненішими, відкритішими до спілкування, більш самостійними. «Коли я запитала дитину: “Що ти хотіла б повторити?”, відповідь була лише одна: «Увесь табір», – згадує одна з мам. Інша дякує не лише за відпочинок, а й за «добрих, цікавих, мудрих вихователів» і атмосферу, у якій дитина почувалася в безпеці.
Можливо, саме це і є найважливішим результатом таких поїздок. Не кількість пройдених кілометрів у походах, не майстер-класи і навіть не нові враження. Найцінніше – коли дитина повертається додому з розумінням, що вона впоралася. Що може знайти друзів у новому колективі. Що здатна подбати про себе. Що світ, попри все, залишається місцем, де можна довіряти людям, відкривати нове і будувати плани.
