Сьогодні поруч живуть давні мешканці й ті, хто був змушений переїхати; ветерани та ветеранки; родини військових, загиблих і зниклих безвісти;молодь, люди старшого віку та люди з інвалідністю. Але фізичне сусідство саме собою ще не робить нас спільнотою.
Інтеграція починається не тоді, коли люди опиняються в одному місті, а коли вони мають рівний доступ до можливостей, можуть впливати на рішення, встановлювати звʼязки та відчувати, що їхній голос важливий. Тому присутність різних людей в одному приміщенні ще не робить захід інтеграційним — для цього потрібні чітка мета, безпечний і доступний простір, продумана фасилітація, реальна участь різних груп та продовження взаємодії після події.
Освітній серіал зʼявився не з теорії. У його основу покладено авторську методологію Карітас України, яку протестували фахівці по роботі з громадами та фасилітатори з понад 22 місцевих організацій мережі, провівши більш ніж 90 інтеграційних заходів по всій країні — від прифронтових громад до тих, що приймають людей, які вимушено залишили домівки, або до яких повертаються ветерани й ветеранки.
Запрошені експерти:
Ганна Гоменюк — директорка Департаменту зміцнення соціальної згуртованості Карітас України, фасилітаторка діалогів, практична психологиня
Катерина Гончар — менеджерка проєктів з миробудування Карітас України, фасилітаторка, медіаторка
Олег Овчаренко — тренер, методолог, фасилітатор діалогів і консультант з ефективної комунікації та роботи з конфліктами в українських громадах
Анна Чудовська — менеджерка по роботі з громадами в напрямі соціальної згуртованості МБФ «Карітас України», фасилітаторка груп підтримки, психологиня
Тетяна Буга — докторка філософії, заступниця директора БО «БФ «Карітас-Київ», педагогиня, модераторка інтеграційних заходів
У 10 серіях фахівці і фахівчині з миробудування, фасилітації, психології та роботи з громадами пояснюють:
чим соціальна інтеграція відрізняється від асиміляції та згуртованості;
як враховувати різний досвід людей без стереотипів і ярликів;
які етапи передбачає інтеграція — від першого контакту до довіри, спільної дії та самозарадності;
як обрати формат заходу;
якою є роль фасилітатора чи фасилітаторки;
як працює групова динаміка;
чому конфлікти можна перетворювати на можливість для розвитку.
Окрему увагу приділено травмочутливому підходу. Експерти пояснюють, як підтримувати людей, не тиснути на них, не вимагати саморозкриття, передбачати право відмовитися від активності та обережно реагувати на складні емоційні стани. Основний принцип — не нашкодити.
Серіал також пропонує готові формати:
спільну майстерку;
громадський сад-город;
звану вечерю;
«живу бібліотеку»;
воркшопи та інтерактивні вправи — щоразу з увагою до того, який досвід вони створюють між людьми.
«Ця методологія покликана допомогти кожному, хто хоче сприяти інтеграції людей з різним досвідом війни. Від концептуальних засад до практичних рекомендацій і готових сценаріїв», — зазначає Ганна Гоменюк, директорка Департаменту програм зміцнення соціальної згуртованості Карітас України.
Серіал буде корисним активним мешканцям і мешканкам громад, людям, які були змушені переїхати, представникам громадських і гуманітарних організацій, публічним і державним службовцям, фасилітаторам, соціальним працівникам і волонтерам — усім, хто організовує заходи або працює над взаємодією в громадах.
Переглядайте освітній серіал безоплатно на платформі Дія.Освіта:
Освітній серіал створений з ініціативи Благодійного фонду Карітас України на основі авторської методології практичного посібника «Інтеграційні заходи. Як згуртувати людей в громадах?» у межах проєкту «Сприяння соціальній згуртованості та стійкості у громадах», що реалізується Карітас України за підтримкиPorticus,у співпраці зTryDo Studioдля платформи Дія.Освіта.
Потрібно знайти житло, організувати дорогу для людини, якій складно пересуватися самостійно, подбати про ліки, дітей чи тварин — і знати, що буде після останньої зупинки.
Люди нерідко відкладають виїзд до моменту, коли поруч уже не працюють звичні служби, громадський транспорт стає недоступним, а літня людина чи людина з інвалідністю фізично не може вирушити в дорогу без допомоги. Навіть коли рішення ухвалене, залишається інше питання: куди їхати?
У Донецькій області одна жінка згадувала, що на момент виїзду її родини екстрені служби в громаді вже не працювали. Інші родини розповідають, як із посиленням обстрілів поступово порожніють вулиці. Та люди залишаються — бо не мають іншого житла, доглядають близьких, яким складно пересуватися, або просто не можуть уявити, як залишити дім, у якому минула значна частина життя.
За даними Кластера захисту України, у 2025 році його учасники зареєстрували понад 89 тисяч людей, евакуйованих із постраждалих від війни районів сходу України. 40% із них були людьми віком від 60 років, ще 7% — людьми з інвалідністю. Для багатьох із них одного місця в транспорті недостатньо, щоб виїзд справді став переходом у безпечніші умови.
Саме на цьому побудована евакуація повного циклу, яку здійснюють Карітас України та місцеві організації мережі: виїзд із небезпечної території пов’язують із наступним реальним місцем, де людина зможе залишитися. Транспорт — лише одна частина процесу. Поруч із ним є добровільна поінформована згода людини, оцінка її потреб, безпекове планування, транзитна підтримка, пошук житла та зв’язок після прибуття.
Дзвінок, із якого починається евакуація
Для Інни це була вже друга евакуація.
Після початку повномасштабного вторгнення вона виїхала з Донецької області разом із мамою та двома дітьми. Згодом родина повернулася, сподіваючись, що ситуація покращиться.
Не покращилася.
«У дітей удома є все… окрім спокою», — сказала Інна, коли родина знову готувалася до виїзду.
Цього разу чотирьом людям із трьох поколінь потрібно було знайти не лише спосіб виїхати, а й місце, куди вони могли б приїхати.
Після десятків відповідей про відсутність вільних місць Ганна Тімченко, кейс-менеджерка Карітасу Краматорськ, побачила у Facebook допис громади на Хмельниччині, де пропонували вільні будинки родинам із дітьми, які були змушені переїхати через війну. Ганна зв’язалася з представниками громади, з’ясувала умови, переконалася, що цей варіант підходить Інні та її родині, і почала з’єднувати окремі етапи дороги.
Сім’я Інни, для якої Карітас Краматорськ організував евакуацію з Донецької області та допоміг знайти нове житло.
«Люди бачать евакуаційне авто або потяг, але не бачать, що відбувається паралельно. Ми шукаємо житло, телефонуємо громадам, координуємося з кількома організаціями, домовляємося про стикування між транзитними центрами — і водночас тримаємо зв’язок із наляканою родиною, яка чекає на кожне наше повідомлення», — говорить Ганна.
До виїзду кейс-менеджерці потрібно скласти весь ланцюг: де родина зупиниться, хто її зустріне, як вона подолає різні етапи маршруту і яка допомога знадобиться дорогою.
Ще один вимір цієї роботи видно у транзитному центрі в Павлограді. Приблизно за три місяці там близько 300 людей отримали тимчасову допомогу з догляду. Переважно це люди старшого віку та люди з обмеженою мобільністю, які після евакуації потребували додаткової підтримки.
Працівник із догляду може допомогти людині дістатися вбиральні, принести чи приготувати їжу, придбати ліки або необхідні речі, випрати одяг. Потреба в такій допомозі стала очевидною з практики евакуацій: частина людей приїжджає без рідних або без людини, яка зазвичай допомагає їм удома, і вже після дороги потребує підтримки в догляді за собою та побуті.
Такий супровід не є звичною складовою евакуаційної допомоги, але для людини, яка не може залишатися без сторонньої підтримки, він може бути критично важливим уже в перші години після приїзду.
Як з одного звернення складається маршрут
Евакуацію повного циклу здійснюють чотири місцеві команди — Карітас Краматорськ, Карітас Харків, Карітас Полтава та Карітас Запоріжжя. Вони працюють із людьми, які виїжджають із територій підвищеного ризику в Донецькій, Харківській, Дніпропетровській та Запорізькій областях, і допомагають продовжити шлях до безпечніших регіонів.
Робота відбувається в межах проєкту «Багатогалузева допомога постраждалим від війни в Україні», що фінансується Державним департаментом США та реалізується Карітасом України й місцевими організаціями Карітас у партнерстві з Catholic Relief Services.
Маршрут нерідко складається з кількох етапів. На найбільш небезпечній ділянці людей може вивозити місцева волонтерська чи гуманітарна команда, яка вже працює ближче до цієї території. Далі маршрут підхоплює Карітас: організовує транзит, наступне перевезення та житло, щоб людині не доводилося самостійно шукати наступний крок посеред дороги.
Одне переміщення може пройти через кілька команд, але для людини воно має залишатися одним безперервним маршрутом.
Місцем, де його окремі частини часто з’єднуються, стає транзитний центр. Там можна перепочити, поїсти, прийняти душ, отримати необхідну допомогу та разом із фахівцями уточнити наступний етап дороги. Хтось їде до родичів, хтось продовжує шлях потягом чи автобусом, комусь потрібно знайти тимчасове житло або місце, де є можливість отримувати щоденний догляд. Таку функцію транзитних центрів передбачає і модель евакуації повного циклу.
Від квітня 2026 року, коли в межах проєкту розпочалася евакуація повного циклу, до 31 липня було евакуйовано 584 людини.
Цифри швидко стають абстрактними, тож цю кількість можна уявити інакше: якби 584 людини розмістити в автобусах на 50 місць, вони заповнили б майже 12 автобусів.
Але це не були 12 однакових автобусів із однаковими пасажирами.
Це були 584 окремі рішення виїхати. Сотні різних сімейних обставин, місць призначення й потреб. Сотні випадків, у кожному з яких потрібно було розуміти, хто їде, куди людина може безпечно дістатися і що може завадити їй завершити цей шлях.
Коли стандартний маршрут не підходить
Іноді люди залишаються в небезпеці, бо не можуть уявити, як житимуть після виїзду.
Олена евакуйовувалася із Запорізької області вдруге. Пряме влучання вже зруйнувало більшу частину будинку, який її родина будувала й облаштовувала. Тепер вона знову їхала — разом з онуками, літньою мамою та домашніми тваринами.
«Я також забрала курей, собак і котів. Кури нестимуть яйця, так що з голоду не помремо», — сказала Олена.
Для отця Любомира Іваночко, який очолює напрям евакуації в Карітасі України, домашні тварини в цій історії — не другорядна деталь. За ними стоїть одна з причин, через які люди можуть довго відкладати виїзд: вони розуміють небезпеку, але не знають, як забезпечуватимуть себе в новому місці.
«Люди бояться, бо не знають, яким буде життя далі — де вони житимуть, як зароблятимуть, що їстимуть. Для цієї жінки кури означають яйця, їжу — можливість і далі щось забезпечувати для своєї родини. Треба зрозуміти, що дає конкретній людині опору», — говорить він.
Для Олени була й інша проблема. Її літній мамі було б складно їхати евакуаційним потягом, а перевезти таким способом усіх тварин було б майже неможливо. Тому Карітас Запоріжжя організував транспорт, яким родина змогла поїхати разом, і довіз їх до орендованого житла, яке вони знайшли на Чернігівщині.
Мама Олени під час евакуації з Запорізької області.
Досвід багатьох евакуацій навчив команди Карітасу: довіра з’являється тоді, коли людина розуміє, що буде далі. До виїзду їй пояснюють можливі варіанти житла, умови, доступну допомогу та хто зустріне після прибуття. Фото чи відео житла дозволяють не просто почути назву незнайомого місця, а побачити його й вирішити, чи готова людина туди їхати.
«Ми не нав’язуємо рішення, — говорить о. Любомир. — Ми обговорюємо з людиною умови й погоджуємо те, що їй підходить. Рішення залишається за нею».
Ця прозорість особливо важлива, коли людині доводиться довіритися тим, кого вона, можливо, щойно зустріла. Соціальний працівник може супроводжувати людей під час евакуації, відповідати на запитання й залишатися поруч із тими, хто наляканий або розгублений. Кожен наступний крок пояснюють заздалегідь, а підтримка не обривається посеред маршруту. Після прибуття Карітас перевіряє, чи справді домовленості працюють; якщо ні, команда разом із людиною шукає інший варіант.
Кейс-менеджерка опрацьовує запит на евакуацію.
Карітас може усунути практичні перешкоди й вибудувати маршрут, який справді працює. Він може зробити вибір можливим, не роблячи цього вибору замість людини.
Що відбувається після приїзду
Дорога може закінчитися раніше, ніж робота кейс-менеджерки.
Карітас Запоріжжя допомагав мамі з трьома дітьми, серед яких була дитина з інвалідністю, продовжити шлях до Австрії. Перед виїздом Олена Бугель, кейс-менеджерка Карітасу Запоріжжя, відновила зв’язок з австрійською організацією, яка вже допомагала цій родині раніше, уточнила її теперішні потреби, переконалася, що на місці їх готові підтримати, і координувала наступні етапи дороги.
Після однієї ночі в тимчасовому житлі на заході України родина продовжила шлях до Австрії. На момент прибуття наступний етап уже був підготовлений: на сім’ю чекала місцева команда, було організовано подальше перевезення та житло.
Родина під час евакуації до Австрії за підтримки Карітасу Запоріжжя.
Але для Олени робота з цією родиною на цьому не закінчилася.
Вона продовжила телефонувати мамі: спершу — щоб переконатися, що родина дісталася безпечно, потім — щоб з’ясувати, чи працює на практиці те, про що домовлялися до виїзду. Чи підходить житло? Чи отримує дитина з інвалідністю медичну допомогу? Чи можуть діти навчатися? Чи вирішуються питання з документами та соціальною підтримкою?
«Для мене сам факт виїзду ще не означає, що родина справді перебуває у безпеці й отримала необхідну допомогу, — говорить Олена Бугель. — Важливо зрозуміти, чи дісталися вони місця призначення, чи мають житло, чи отримують діти медичну допомогу й доступ до освіти, чи не залишилася родина сам на сам із новими труднощами».
Під час наступних розмов відповіді ставали конкретнішими. Родина переїхала в окрему квартиру. Дітей почали влаштовувати до навчальних закладів, зокрема дитину з інвалідністю — до спеціалізованої школи. Місцевий соціальний працівник допомагав із відвідуванням лікарів, документами та соціальними послугами.
Для кейс-менеджерки важливо, щоб план, складений до виїзду, витримав перевірку реальністю після приїзду. Випадок не завершується лише тому, що зупинився останній автомобіль. Він завершується тоді, коли допомога, про яку домовлялися на іншому кінці маршруту, справді доступна людині.
Здалеку масштаб евакуації легко вимірювати кількістю автомобілів і людей. Але насправді він складається з сотень окремих людських історій, для кожної з яких потрібне своє рішення.
За одним маршрутом можуть стояти волонтери, які допомагають пройти найнебезпечнішу ділянку, кейс-менеджерка, яка шукає житло в іншій області, працівник із догляду в транзитному центрі, інша команда, яка зустріне після прибуття, — і телефонний дзвінок пізніше, щоб переконатися, що домовленість справді спрацювала.
Саме це стоїть за 584 евакуаціями в межах проєкту: сотні різних життів, для яких не існувало одного універсального рішення.
Вивезти людину з небезпечного місця недостатньо. Потрібно, щоб на іншому кінці дороги на неї чекало не нове невідоме, а зрозумілий наступний крок: житло, необхідна допомога і люди, до яких можна звернутися. У цьому і полягає повний цикл евакуації Карітас.
Як звернутися по допомогу з евакуацією
Евакуація повного циклу відбувається лише за добровільною згодою людини. Команда може запропонувати варіанти, пояснити умови й допомогти організувати переїзд, але не вирішує замість людини, куди їй їхати. Це один із базових принципів процедури евакуації.
Зателефонуйте до Карітасу. Одразу скажіть, що звертаєтеся щодо евакуації. Назвіть своє місце перебування та повідомте, скільки людей мають виїхати.
Розкажіть про потреби кожного, хто їде. Важливо одразу сказати, якщо серед вас є людина з інвалідністю, літня чи маломобільна людина, діти, необхідність постійно приймати ліки, перевозити крісло колісне, тварин або важливі речі. Саме від цього залежить транспорт і побудова маршруту.
Скажіть, чи є у вас місце, куди ви можете поїхати. Якщо це родичі, друзі або вже знайдене житло, команда врахує це під час планування. Якщо їхати нікуди, кейс-менеджер може допомагати шукати доступні варіанти проживання.
Ознайомтеся із запропонованим варіантом і самі ухваліть рішення. Команда пояснює умови, маршрут і доступну допомогу. Людина має право погодитися, відмовитися або змінити рішення.
Після погодження команда організовує маршрут. Залежно від безпекової ситуації він може включати кілька етапів, різні команди, транзитний центр, потяг чи інший транспорт. За потреби соціальний працівник супроводжує людину дорогою.
У транзитному центрі можна отримати базову допомогу та підготуватися до наступного етапу дороги. Там люди можуть перепочити, поїсти, скористатися гігієнічними послугами та отримати інформацію щодо подальшого маршруту й проживання.
Після прибуття зв’язок не обривається. Команда перевіряє, чи людина дісталася погодженого місця і чи працює домовленість. Якщо виникла проблема, можуть шукати інше рішення або перенаправити до відповідної допомоги.
Так починаються зв’язки, з яких поступово складається громада — здатна чути різний досвід, підтримувати своїх мешканців і разом шукати рішення.
Після інтеграційного заходу у Софіївській громаді дві жінки ще кілька хвилин стояли біля виходу. До цього дня вони не були знайомі: пані Наталя живе у Софіївці, а пані Ганна переїхала сюди через війну.
«Як чудово, дівчатка, що ми тут зустрілися й обмінялися номерами телефонів. Тепер будемо домовлятися, щоб разом усюди ходити», — сказала пані Наталя.
«Так, недарма прийшли», — відповіла пані Ганна.
Програма заходу вже закінчилася, однак саме тоді проявився його головний результат. Жінки знайшли одна одну і вирішили продовжити спілкування самостійно. Де б вони познайомилися, якби у громаді не з’явився простір, у якому можна без поспіху заговорити з незнайомою людиною?
Війна змінила склад і повсякденне життя українських громад. Люди виїжджають із небезпечних територій, оселяються в нових місцях, повертаються додому, а іноді знову змушені їхати. Поруч живуть місцеві мешканці й внутрішньо переміщені люди, ветерани й цивільні, ті, хто залишався в окупації, і ті, хто тривалий час був далеко від дому. Їхній досвід різниться. Через втрати, виснаження та тривалу небезпеку між людьми можуть виникати дистанція, недовіра, взаємні упередження й поділ на «своїх» і «чужих».
Грошова допомога, ремонт житла, продукти й необхідні речі допомагають відновити побут. Водночас людина може й надалі почуватися самотньою, не знати сусідів і не розуміти, як долучитися до життя громади. Особливо гостро це відчувається у невеликих і віддалених населених пунктах, де бракує постійних просторів для спілкування та спільної діяльності. Ідеться не про нестачу розваг, а про потребу в просторі, де можна бути почутим, познайомитися з іншими, обговорити спільну проблему і разом визначити, що робити далі.
Соціальна інтеграція починається у момент, коли люди з різним досвідом перестають бути просто мешканцями одного населеного пункту: знайомляться, чують одне одного, знаходять спільні інтереси й беруться за справи, важливі для всіх. Різниця між ними нікуди не зникає. Вона перестає бути причиною для дистанції.
Саме для цього Карітас України разом із місцевими організаціями проводить інтеграційні заходи. Їхні формати різняться: «Жива бібліотека», фасилітований діалог, клуб за інтересами, толока або кулінарний захід. Але сам формат ще не робить захід інтеграційним. Важливо, хто долучається, чи взаємодіють люди між собою, чи мають можливість висловитися і чи продовжується спільна дія після зустрічі.
У Карітасі Миколаїв спільне приготування їжі стало приводом познайомитися, поспілкуватися та провести час разом
Звичайний майстер-клас зазвичай завершується готовою річчю. Під час інтеграційного заходу спільна творчість, приготування їжі чи інша діяльність стає приводом для взаємодії. За спільною справою люди починають розмовляти, знайомитися й відкривати одне одного — іноді з тими, з ким за інших обставин могли б ніколи не заговорити.
Тому інтеграційні заходи мають продуману логіку: знайомство, спільну діяльність, розмову та рефлексію, під час яких кожен має можливість висловитися і бути почутим. Важливо, щоб цей процес організовували навчені працівники, які розуміють мету таких заходів. У мережі організацій Карітасу України цю роль виконують фасилітатори громад.
Фасилітатори організовують групову взаємодію, допомагають учасникам почути одне одного і побачити за різним життєвим досвідом спільні інтереси, потреби та можливості. Якщо під час заходу виникає спільна ідея — наприклад, створити клуб за інтересами, організувати нову активність чи разом вирішити певну проблему громади, — фасилітатор допомагає визначити наступні кроки, знайти партнерів, ресурси та можливості для її реалізації. Тому справжнім результатом інтеграційного заходу стають нові зв’язки між людьми та їхня здатність діяти разом.
Команда Карітасу та учасники інтеграційного заходу в Лихівці, присвяченого самопідтримці та емоційному відновленню
Інтеграційні заходи відбуваються в межах проєкту «Багатогалузева допомога постраждалим від війни в Україні», який Карітас України реалізує за підтримки уряду США. Фасилітаторки працюють у громадах Дніпропетровської, Полтавської, Харківської та Миколаївської областей — у великих містах, селищах і віддалених селах. Лише у Криворізькому районі робота охоплює всі 15 громад.
Цей напрям працює поруч із грошовою допомогою, ремонтом житла та іншими видами підтримки. Матеріальна допомога дає людям ресурси, щоб відновити повсякденне життя. Інтеграційні заходи повертають зв’язки, завдяки яким мешканці можуть підтримувати одне одного і разом відповідати на наступні виклики.
«Відбудову легко помітити, коли відремонтовано будинок, школу чи лікарню. Довіру між людьми побачити складніше, але саме вона визначає, чи зможе громада користуватися цими можливостями разом і діяти після завершення проєкту», — пояснює Анна Чудовська, менеджерка з роботи з громадами Карітасу України.
У Софіївській громаді фасилітаторка Карітасу Кривий Ріг побудувала зустріч навколо розмови про стереотипи, роль жінки у сучасному суспільстві та упередження, які заважають людям налагоджувати зв’язки. Для дітей організували окреме творче заняття. Завдяки цьому мами змогли спокійно долучитися до обговорення, почути досвід інших жінок і говорити про те, що зазвичай залишається поза щоденними розмовами. Саме тут зустрілися пані Наталя і пані Ганна. Їхній обмін контактами став простим і точним показником: створений простір спрацював, а спілкування вже не потребувало фасилітаторки.
Учасниці інтеграційного заходу в Софіївській громаді під час розмови з фасилітаторкою про роль жінки в сучасному суспільстві
Ще далі — від знайомства до власної ініціативи — пішли мешканці Лихівки на Дніпропетровщині. Після одного з інтеграційних заходів група людей старшого віку звернулася до фасилітаторки: «Чи можете допомогти нам знайти палиці для скандинавської ходьби? Ми дуже хочемо створити клуб, готові навчатися, але самі не можемо їх придбати».
Проєкт не передбачав закупівлі такого інвентарю. Фасилітаторка не мала змоги придбати палиці, але допомогла учасникам шукати інший шлях. Разом вони обговорювали благодійний ярмарок, звернення до місцевих мешканців і тематичних спільнот. За кілька місяців відгукнувся пан Ігор, один із засновників руху скандинавської ходи в Україні. Він запропонував передати кілька пар палиць, провести онлайн-навчання і поділитися досвідом.
Головним результатом стали не палиці. Люди сформулювали власну ідею, об’єдналися навколо неї, шукали можливості й створили клуб, який зможе працювати після завершення проєкту. Інтеграційний захід дав початок громадській ініціативі, а фасилітаторка допомогла учасникам пройти шлях від «ми хотіли б» до «ми робимо».
Учасниця клубу скандинавської ходи в Лихівці
Такі історії показують різні рівні однієї роботи. Спочатку люди отримують привід вийти з дому й заговорити. Потім знаходять тих, кому можуть довіряти. Далі з’являється спільна справа.
Інтеграція не завершується разом із програмою заходу. Її результат видно згодом: у телефонному дзвінку новій знайомій, у клубі, який збирається без команди проєкту, у готовності допомогти сусіду або запропонувати рішення для села. У цей момент люди вже не чекають наступного заходу — вони самі підтримують зв’язки й створюють можливості для інших.
«Гуманітарна допомога дає людям можливість відновити життя, а інтеграційні заходи допомагають відновити громаду, — говорить Анна Чудовська, менеджерка з роботи з громадами Карітасу України. — Коли люди знають одне одного, співпрацюють і довіряють, громада стає стійкішою до криз і здатною самостійно відповідати на майбутні виклики».
Якщо у вашій громаді людям бракує простору для знайомства, розмови або спільної дії, почати можна з простої речі — запропонувати тему, заради якої вони готові зібратися. Щоб дізнатися, чи відбуваються інтеграційні заходи у вашій громаді, ви можете звернутися до найближчої місцевої організації Карітасу України. Іноді нове коло спілкування починається з одного заходу — спільної справи, щирої розмови або знайомства, яке хочеться продовжити.
Across the Caritas Ukraine network, there are 50 Child-Friendly Spaces (CFSs). In most places, these are safe locations where children can come after school, meet friends, play, talk to a psychologist, or simply feel secure.
In the Kherson region, things are different. Because of constant danger, shelling, and the ongoing security situation, a Child-Friendly Space cannot operate in the usual way. Instead, the space travels to the children.
Several times a week, a mobile team from Caritas Kherson travels to communities across the region. Their goal is not only to organize educational activities, creative workshops, and games for children, but also to provide comprehensive support for families. The team includes a psychologist, a social worker, an animator, as well as specialists such as a lawyer and crisis support professionals.
Over the 14-month project, from July 2026 to the end of September 2027, the mobile teams will regularly visit the Bilozerska, Daryivska, Muzykivska, and Chornobaivska communities.
The initiative is made possible through the financial support of the Ukraine Crisis Appeal, Rotary Australia World Community Services and Australian Federation of Ukrainian Organisations.
A Safe Space That Comes to Children
The project is expected to support 250 children aged 2 to 17 who need help the most. This includes children from internally displaced families, military families, large and low-income households, children with disabilities or special educational needs, orphans, and children who are now being cared for by relatives because of the war.
For each community, the team will prepare a separate schedule of activities, organize groups based on the children’s age and needs, and offer creative workshops, team games, sessions on emotional resilience and social skills, as well as individual consultations for those who need extra support. Special attention will be given to children with special educational needs by adapting activities to their abilities.
During the project, the team plans to hold at least 1,000 group sessions. Every visit will include several types of activities. Alongside psychological support sessions, children will take part in quests, workshops, and sports activities. In today’s reality, these are more than just entertainment—they help children regain a sense of normal life.
Over the past years, the team has worked as part of the humanitarian response to the challenges of the full-scale war. This experience has given them a clear understanding of the needs of children and adults in the region. Combining games, creative activities, teamwork, and personal interaction helps children open up more easily, build trust, and gradually regain a sense of safety.
Support for the Whole Family
Helping children is not enough if the adults around them are left without support. That is why a Mobile Crisis Centre will work alongside the mobile Child-Friendly Space.
While children take part in creative, educational, and psychological activities, parents, caregivers, and other family members will be able to receive professional support from psychologists, lawyers, crisis specialists, and case managers. This approach allows the entire family to receive help at the same time, because a child’s well-being is closely connected to the emotional well-being of the adults who care for them.
The team will support people facing some of the most difficult life situations, including internally displaced people, single parents, older adults, people with disabilities, families of military personnel, families of missing persons, people who have lost their homes, and survivors of violence, captivity, or other consequences of the war.
For some, this will mean crisis psychological support during the first days after a traumatic event. Others will receive several months of case management support. Some will mainly need legal assistance with restoring documents, applying for social benefits, or resolving issues related to housing, land, or property.
During the project, 180 people will receive crisis intervention services, 160 people will receive longer-term case management support, and 250 beneficiaries will benefit from legal assistance.
The specialists will also organize group psychoeducation sessions and consultations, helping people better understand their emotional well-being, learn practical self-help techniques, and gradually rebuild their inner resilience.
What makes this project unique is its family-centered approach. It does not separate the needs of children from those of adults. Instead, it provides comprehensive support: children receive a safe space to learn, play, and connect with others, while adults receive the tools and professional guidance they need to cope with crisis and regain a sense of control over their lives.
Помітили, що дівчині запам’ятовування дається важко. Втім, ситуація змінилася із вивченням колядок. З кожним днем Настя проспівувала текст все краще і краще, пританцьовувала, посміхалась. Зрештою вивчила і заспівала свою першу пісню: “Старий рік, минає, новий наступає. Новий наступає”.
“Це взагалі перший твір, який вона вивчила напам’ять”, – радіє пані Оксана, мама Насті.
Згодом в Інклюзивному центрі почали готуватись до весняних свят.
“Вивчали веснянки та пісні до дня матері і Настя показала, що пам’ятає майже всі пісні, які ми вчили. – продовжує соціальна працівниця Карітасу Одеса Еліна Плужникова. –Під час занять та руханок ми співаємо, і дівчина перетворюється із сором’язливої – на дуже впевнену особистість».
Музика нерідко стає ефективними помічником в роботі спеціалістів інклюзивних центрів Карітасу. Ритм, мелодія та повторюваний музичний малюнок виконують роль «підказок» для мозку: створюють додаткові асоціації для відвідувачів, що мають труднощі із запам’ятовуванням. І хоч цей метод не є універсальним, а ефект завжди залежить від індивідуальних особливостей та вподобань конкретної людини, історія Насті – надихаючий приклад спробувати з музикою те, що не дається без неї.
Окрім задоволення, навичка співати покращила мовлення дівчини – дихання стало глибшим, пожвавився темп розмови. Логопединя Олена Каблука підкреслює:
«Поєднання слів із рухами – це справжній виклик для нашого мозку. Все разом це працює як потужний механізм розвитку пам’яті і ми відточуємо цей механізм щодня – завдяки цій наполегливій роботі з’являються такі історії успіху, як у Насті».
Після успіхів в Інклюзивному просторі Настя почала відвідувати індивідуальні музичні заняття, щоб розвивати цей вчасно помічений фахівцями талант. Тож сьогодні дівчина продовжує заняття музикою, навчається правильно дихати і запам’ятовує коротенькі пісні. Її вимова стає дедалі кращою, а успіхи спонукають займатися далі з ще більшою наснагою.
Профінансовано за підтримки UK aid від уряду Великої Британії, реалізується Карітасом України в межах Національного консорціуму PULSE за координації БФ «Право на захист». Підтримка цього проєкту в Україні з боку уряду Великої Британії надається через компонент SHARP його Програми з гуманітарної допомоги, відновлення та захисту.
На Полтавщині частина зустрічей проходила в офісі Карітасу Полтави, а частина – безпосередньо в громадах, де родини вже розвивають власні господарства завдяки підтримці третій фазі проєкту AGRIS, AGRIS3.
Першою частиною візиту стали зустрічі з родинами, які отримали бізнес-гранти на розвиток власної справи. Такі гранти, розміром до 185 000 грн, надавались для започаткування, відновлення або розвитку бізнесу у сфері сільського господарства.
Серед таких отримувачів – родина Хероїм, яка розвиває власну справу в доволі незвичній для більшості сфері: розведенні трихограми, крихітної комахи-ентомофага, яку використовують як природний біологічний засіб захисту сільськогосподарських культур від шкідників. Отриманий у межах проєкту AGRIS3 грант родина спрямувала на розвиток свого бізнесу «Біобаланс», що дозволило посилити виробництво та створити кращі умови для подальшого зростання.
Партнери також відвідали Юрія Кушніра, засновника сімейного фермерського господарства «Полуничний рай». За словами Юрія, підтримка в межах проєкту пришвидшила розвиток господарства. Сьогодні воно щороку зміцнюється, забезпечуючи екологічною продукцією місцеві громади та жителів Полтави.
Пані Валентина Шафоростова з чоловіком переїхали на Полтавщину із Соледара. Там вони все життя працювали на аграрному підприємстві. На новому місці оселилися в приватному секторі й вирішили повернутися до справи, яку добре знали, – роботи на землі.
Для розвитку господарства родині бракувало трактора та навісного обладнання. Завдяки підтримці австрійських партнерів вони змогли їх придбати. Тепер Валентина з чоловіком планують збільшувати площі під вирощування картоплі та поступово розширювати власну справу.
Під час візиту партнери також поспілкувалися з отримувачами мікрогрантів. Серед них – родини, які через війну були змушені залишити свої домівки та почати життя на новому місці. Завдяки підтримці вони придбали трактори, культиватори та інший сільськогосподарський інвентар, облаштували господарства, розпочали вирощування овочів і птиці. Для багатьох із них власне господарство стало не лише джерелом продуктів для родини, а й першим кроком до відновлення засобів до існування та фінансової самостійності.
Надія разом із чоловіком і дітьми виїхала із Сумщини, коли обстріли стали надто частими. Прихисток родина знайшла в батьківській хаті на Полтавщині. Невеличкій, але своїй.
Отримавши мікрогрант у межах проєкту AGRIS3, родина засадила город, придбала культиватор, курчат і корми. Роботи в селі майже немає, тому господарство стало для сім’ї способом забезпечувати себе продуктами та поступово ставати на ноги на новому місці.
Світлана переїхала до Полтавської області з Торецька разом із дітьми. Згодом до родини приєднався чоловік, демобілізований військовослужбовець, який захищав Україну з 2014 року. Після важких поранень він завершив службу за станом здоров’я.
За грантові кошти родина облаштувала невелике приміщення для птиці та придбала курчат. Тепер вони ведуть власне господарство і забезпечують себе свіжим м’ясом.
Після двотижневого візиту до України генеральний секретар міжнародних програм Карітасу Австрії Андреас Кнапп в інтерв’ю телеканалу ORF розповів про побачене в Україні та про підтримку людей, які постраждали від війни.
Ведучий у студії:Ви згадали про підтримку дітей, а також про сільськогосподарські проєкти, зокрема AGRIS3, завдяки яким ви, по суті, допомагаєте людям допомогти самим собі. Чому це настільки важливо? Невже зараз в Україні настільки погана ситуація із забезпеченням продовольством?
Андреас Кнапп:Забезпечення продуктами є. Проте головна проблема полягає в тому, що багато людей втратили свої доходи, втратили все своє майно і залишилися буквально ні з чим. Вони змушені будувати своє життя з нуля. Саме тому такі проєкти, що створюють джерела доходу, є надзвичайно важливими.
Ми вдячні партнерам за цей візит і за багаторічну підтримку людей в Україні.
Проєкт #AGRIS3 «Сталий розвиток фермерства та зміцнення засобів до існування для домогосподарств у сільській місцевості» реалізується Карітас Полтава у партнерстві з Caritas Ukraine за фінансової підтримки Caritas Österreich та фонду NACHBAR IN NOT.
Міністерство відкрило свої двері для громадян, пропонуючи унікальну можливість зазирнути за лаштунки німецької дипломатії: відвідати кабінет міністра, Центр кризового реагування та ознайомитися з протоколом офіційних державних візитів.
Наталія Крива, директорка Департаменту соціальних програм. взяла участь у панельній дискусії «Щодення життя у війні і місцева стійкість» — разом з д-ром Нікласом Вагнером, Уповноваженим із питань Східної Європи, Кавказу та Центральної Азії GFFO — і поділилася досвідом організації у підтримці громад в умовах тривалої війни.
«Як не втрачати здатності діяти? Варто бути чесними перед собою, що важко. Проте ми мусимо дбати про своїх людей – і працівників, і тих, кому ми допомагаємо. Не можна відривати ефективність від людяності, і розуміти: стійкість не виникає сама собою, вона будується день за днем організаціями та громадами, які обирають залишатися поруч», – зазначила Наталія Крива.
Міжнародний підрозділ Карітас Німеччини представив окремий стенд, присвячений роботі з дітьми та молоддю у просторах дружніх до дитини (child friendly spaces), які діють в Україні за підтримки Карітас України.
Участь Карітас України у цьому форумі підкреслює роль організації як надійного партнера у гуманітарному реагуванні та відбудові — і як голосу українського громадянського суспільства на міжнародному рівні.
Карітас України став співорганізатором події разом із БФ «Право на захист», Mercy Corps та People in Need. Захід відбувся за сприяння Міністерства економіки, довкілля та сільського господарства України та Міністерства соціальної політики, сім’ї та єдності України.
Подія об’єднала представників Уряду України, Європейського Союзу, держав-членів ЄС, міжнародних організацій, місцевої влади, громадянського суспільства, академічного середовища та бізнесу. Учасники говорили про те, як сформувати скоординований підхід до підтримки громадян України на всіх етапах: від прийняття рішення про повернення — до реінтеграції в громадах.
У центрі дискусії було питання: що насправді визначає рішення людей повернутися в Україну? Адже людина повертається не просто в країну, а насамперед туди, де має умови для життя, роботи, навчання дітей, доступу до послуг, включення в громаду й бачення власного майбутнього.
Модерував дискусію Євген Глібовицький, директор Інституту фронтиру.
Серед спікерів події були: Надія Ковальчук, програмна директорка БФ «Право на захист»; Дарія Марчак, заступниця Міністра економіки, довкілля та сільського господарства України; Ілона Гавронська, заступниця Міністра соціальної політики, сім’ї та єдності України; Ілва Йоганссон, спеціальна посланниця ЄС з питань українців; Філіп Леклерк, директор Регіонального бюро Управління Верховного комісара ООН у справах біженців для країн Європи; Денис Базілевич, директор з питань взаємодії з владою Nova Post Global; Софія Кочмар, керівниця демографічних проєктів Інституту фронтиру.
Карітас України на події представляли Тетяна Ставничи, президентка Карітасу України; Ірина Маєвська, керівниця програми «Безпечна міграція та протидія торгівлі людьми»; Василь Мікула, керівник програми «Відновлення засобів до існування»; та Ірина Нога, керівниця програми Housing Карітасу України.
Під час дискусії Тетяна Ставничи нагадала, що для України ця тема не почалася у 2022 році. Ще до повномасштабного вторгнення українці мали досвід трудової міграції, а громадські організації вже працювали над підтримкою людей, які поверталися з-за кордону, та їхньою реінтеграцією.
«Карітас — це мережа організацій, які працюють у громадах і водночас є частиною ширшої світової конфедерації. Ми працюємо з темою повернення трудових мігрантів ще з 2005 року. Це 20 років цінного досвіду, який також має бути врахований, коли ми говоримо про повернення українців сьогодні.
Водночас із 2022 року багато наших партнерів за кордоном уже працюють з українцями в різних країнах. Тому, коли ми будуємо систему реінеграції, важливо не втратити цей досвід, який уже є в організацій на місцях. Вони мають бути частиною ширшої системи й бути пов’язаними з Unity Hubs та іншими українськими ініціативами за кордоном», — зазначила Тетяна Ставничи.
Ірина Маєвська нагалошує на мережевості Карітасу та важливості комплексної підтримки людей, які хочуть повернутися додому.
«Карітас на цьому заході був представлений колегами з різних національних організацій — України, Польщі, Бельгії та Німеччини. Наша мережевість — це цінність, яку ми зміцнюємо заради підтримки та допомоги кожному, хто її потребує. У контексті повернення та реінтеграції ми вибудовуємо партнерство і систему на різних рівнях, щоб допомога була вчасною та комплексною.
Актуальність цього напряму підтверджують запити, які ми постійно отримуємо з проханням посприяти поверненню додому. Жоден із таких запитів не буде залишений без уваги. Адже кожен українець і кожна українка важливі», — сказала Ірина Маєвська.
Окремий акцент стосується демографічної ситуації та умов, без яких повернення не може бути сталим. Ірина Нога звернула увагу на те, що житло має бути невід’ємною частиною політики реінтеграції та відновлення громад.
«Презентоване під час дискусії дослідження Frontier Institute “Who will come back? Ukraine’s Demographic Frame for Return Policy” показує, що сьогодні в Україні проживає близько 29 мільйонів людей, понад 4,37 мільйона українців перебувають під тимчасовим захистом у країнах ЄС, а ще понад 4 мільйони залишаються на тимчасово окупованих територіях.
При цьому лише 43% українців за кордоном сьогодні розглядають можливість повернення, тоді як 36% поки не планують цього робити. Це означає, що цей процес не відбудеться автоматично після завершення війни. Люди ухвалюють рішення тоді, коли розуміють умови: рівень безпеки, право на житло, якісні послуги та перспективи для своїх дітей.
Саме тому розвиток сталих житлових рішень має стати невід’ємною частиною державної політики реінтеграції українців та відновлення громад. Адже, інвестуючи в житло, ми інвестуємо не лише у відбудову, а й у збереження та повернення наших людей у громади», — зазначила Ірина Нога, керівниця програми Housing Карітасу України.
Повернення українців також напряму пов’язане з економічним відновленням. Йдеться не лише про бажання людей приїхати в Україну, а й про наявність для них реальних можливостей для життя, роботи, підприємництва та розвитку.
«Рішення людей жити в Україні залежить не лише від бажання, а й від умов, які ми можемо тут запропонувати. Люди повертаються туди, де мають житло або можливість його винайняти, доступ до роботи, освіти, медичних послуг, грантової підтримки та прозорих умов для започаткування й ведення бізнесу.
Наше завдання — продовжувати працювати над тим, щоб вдома було більше можливостей для гідного життя та розвитку. Саме тому програма “Відновлення засобів до існування” допомагає людям навчатися, здобувати нові професії, отримувати грантову підтримку та менторський супровід. Ми й надалі будемо залучати партнерів і об’єднувати зусилля, щоб підтримувати людей, які найбільше потребують допомоги для відновлення їхньої економічної самозарадності», — сказав Василь Мікула, керівник програми Livelihood Карітасу України.
Для Карітасу України ця розмова має дуже практичний вимір. Організація працює з людьми на різних етапах — від кризи до стабілізації, від тимчасового прихистку до житлових рішень, від втрати роботи до відновлення засобів до існування, від ізоляції до включення в життя громади.
Дякуємо партнерам і всім учасникам за змістовну дискусію. Відновлення України неможливе без людей. А отже, наше спільне завдання — будувати системи, які допомагають людям повертатися, інтегруватися, працювати, творити й жити з гідністю.
Цьогоріч наскрізною темою зустрічі стала локалізація як шлях до сталих рішень. Учасники говорили про те, як локальна присутність, досвід роботи в громадах, партнерство з державою та міжнародною спільнотою допомагають переходити від екстреного реагування до сталих рішень для громад.
Візити до місцевих організацій
Перші два дні були присвячені візитам до місцевих організацій Карітасу в різних регіонах. Партнери мали змогу побачити роботу команд на місцях, поспілкуватися з працівниками та краще зрозуміти локальний контекст, у якому працює мережа.
Один із таких візитів відбувся до Карітасу Волинь. Представники CRS, Карітасу Австрії та Карітас-Спес Україна ознайомилися з інфраструктурою, що забезпечує підтримку тих, хто виїзжає із тимчасово окупованих територій через гуманітарний коридор.
Партнери відвідали пункт пропуску «Доманове», де команда Карітасу Волинь зустрічає людей, прихисток у селі Кортеліси, де вони можуть відпочити перед дорогою, а також простір Карітасу на залізничному вокзалі у Ковелі, де можна почекати на свій потяг або автобус.
«Якщо з 2024 року ця діяльність передусім включала компонент надзвичайного реагування — стабілізацію стану людей після виснажливої дороги, створення гідних умов для відпочинку і подальшого руху, — то сьогодні ми додаємо до неї перенаправлення в мережі Карітасу та підтримку для повноцінної реінтеграції у приймаючих громадах», — зазначив Гайк Степанян, менеджер проєкту з підтримки ВПО.
Панельна дискусія: як досвід громад формує сталі рішення
Ключова частина Партнерської зустрічі відбулася у Львові. День розпочався зі спільної молитви та Божественної Літургії в Архикатедральному соборі Святого Юра — місці, яке має особливе значення в історії церковного соціального служіння в Україні.
Вітаючи учасників від імені митрополита Ігоря, ієрей Львівської Архиєпархії Іван Гобела наголосив, що Карітас — це не лише благодійна організація, а вияв живого служіння Церкви там, де людина найбільше потребує підтримки.
«Сталі рішення народжуються там, де є гідність. Єдність у суспільстві, державі, Церкві та малих локальних спільнотах. Вони будуть сильними тоді, коли пульсуватимуть із самого ядра слова caritas — любові», — наголосив він.
Отець Андрій Нагірняк, директор з питань мережі та ідентичності Карітасу, зазначив, що Партнерська зустріч поступово змінює свій формат.
«Ми хотіли трансформувати партнерські зустрічі в зустрічі роздумів, діалогу, обговорення і дискусії. Це момент призадуми, щоб виробляти спільну позицію і спільні рішення не лише всередині Карітасу, а й разом із ширшим колом партнерів», — сказав о. Андрій Нагірняк.
Від гуманітарного реагування до сталих рішень
Відкриваючи стратегічну частину зустрічі, президентка Карітасу України Тетяна Ставничи наголосила, що Карітас разом із партнерами проходить шлях від реагування на надзвичайну ситуацію до сталих рішень для громад.
«Сьогодні для нас важливо рухатися від гуманітарного реагування до сталих рішень, не втрачаючи людину — ні ту, якій ми служимо, ні ту, яка служить всередині мережі Карітасу України. Саме тому наші принципи залишаються незмінними: шукати найкращий спосіб, бачити людину і співдіяти як одна мережа, одна спільнота, одна родина», — сказала Тетяна Ставничи.
За її словами, стійкість — це не абстрактна характеристика чи «суперсила», а тривалий процес, який спирається на цінності, системність і гнучкість у відповідь на реальні потреби людей.
До учасників також звернулася заступниця голови Львівської ОДА Христина Замула. Вона підкреслила, що під час повномасштабної війни благодійні та громадські організації стали важливою опорою для тисяч українських родин.
«Завдяки спільним зусиллям ми не лише реагуємо на виклики сьогодення, а й формуємо сталі механізми підтримки людей та розвитку громад. Саме така співпраця є основою стійкості нашого суспільства», — зазначила вона.
Локалізація як шлях до сталого розвитку
Далі цю тему продовжили під час панельної дискусії про локалізацію як шлях до сталого розвитку. До обговорення долучилися Девід Дас Невес, старший радник з питань відновлення ООН, Галина Бордун, голова Координаційного центру підтримки цивільного населення при Львівській ОВА, отець Василь Колодчин, директор Карітасу Одеса УГКЦ, та Дар’я Чекалова, координаторка консорціуму PULSE. Модерувала дискусію кандидатка політичних наук Оксана Защиківська.
У фокусі розмови була роль локальних організацій, які залишаються поруч із громадами і добре знають місцевий контекст.
Девід Дас Невес підкреслив, що сталі рішення не можуть бути привнесені лише ззовні.
«Сталі рішення за своєю природою є локальними. Українські місцеві організації не чекали, поки міжнародні партнери прийдуть і почнуть реагувати. Вони були тут від початку і залишатимуться тут надалі. Саме тому питання не лише в тому, як підтримати місцеві організації, а й у тому, як міжнародна система може навчитися в них», — зазначив він.
За його словами, справжня локалізація потребує не лише партнерської риторики, а й готовності міжнародних структур змінювати підходи до ухвалення рішень. Водночас місцеві організації не мають підміняти державу або конкурувати з нею. Їхня роль — доповнювати систему, приносити в неї практичну експертизу і допомагати державним рішенням ставати ближчими до людей.
Галина Бордун відзначила, що з 2022 року Карітас став для органів влади важливою опорою в екстреному реагуванні, а нині ця співпраця переходить у площину довгострокових рішень.
«Сьогодні громади мають багато повноважень, і саме це є про локалізацію — коли ми навчаємо громади реагувати на виклики, будувати системи підтримки і зберігати людей», — сказала вона.
Вона також наголосила, що сталі рішення потребують чесного діалогу, чіткого розподілу ролей і готовності оцінювати не лише успіхи, а й те, що не спрацювало.
Важливим акцентом дискусії стала довіра громад до локальних організацій. Отець Василь Колодчин, директор Карітасу Одеса УГКЦ, наголосив, що сила Карітасу полягає не лише в організаційній структурі, а передусім у його вкоріненості у громадах.
«Ми живемо поруч із людьми, виховуємо дітей у тих самих громадах і несемо відповідальність за їхнє майбутнє. Міжнародні партнери можуть привезти фінансову підтримку, знання, досвід. Але довіру громади вони привезти не можуть. Вона народжується роками й десятиліттями постійної присутності», — сказав він.
Сталість у програмних рішеннях
Під час програмних презентацій команди Карітасу України показали, як сталість втілюється у конкретних рішеннях.
У житловому напрямі йшлося про потребу переходити від окремих житлових проєктів до цілісних моделей підтримки, які враховують шлях людини від тимчасового розміщення до постійного житла.
«Мільйони українців з втратою житла втратили точку опори. І найбільша помилка, яку можна зробити в такій ситуації, — це вирішувати цю проблему фрагментовано. Окремий проєкт не змінює системи. Саме тому Housing Pathways — це не набір ізольованих ініціатив, а цілісна архітектура підтримки: від екстреного розміщення через соціальний супровід до довгострокових житлових рішень, вбудованих у житлову політику громади. Ми працюємо там, де перетинаються гуманітарна допомога і системні зміни, і переконані, що саме в цій точці укріплюється наша стійкість», — сказала Ірина Нога, керівниця програми Housing Карітасу України.
Романа Маколович, керівниця програми з питань житла Карітасу України, додала, що для багатьох людей житло визначає, чи зможуть вони залишитися в громаді, повернутися до нормального життя і планувати майбутнє.
«Саме тому поряд із ремонтами та екстреним реагуванням дедалі більшого значення набувають рішення, які працюватимуть роками. Для нас надзвичайно цінно мати можливість обговорювати ці виклики разом із партнерами. Адже саме в такому діалозі народжуються рішення, які поєднують ресурси громад, підтримку міжнародних донорів та досвід громадського сектору. І зрештою допомагають людям повернути не лише житло, а й відчуття безпеки, стабільності та дому», — зазначила вона.
Програма охорони здоров’я представила розвиток мережі медичних центрів Карітасу як модель, що допомагає місцевим організаціям ставати спроможнішими та менш залежними від коротких циклів донорського фінансування.
«Розбудова мережі медичних центрів Карітасу — інвестиція у сталу модель охорони здоров’я. Вона допомагає місцевим організаціям мислити стратегічно, планувати розвиток і ставати менш залежними від донорського фінансування. Інвестиції, співпраця з НСЗУ на місцях і платні послуги мають одну мету — охопити підтримкою якомога більше людей із вразливих категорій», — сказала Христина Семеген-Бодак, керівниця Програми охорони здоров’я Карітасу України.
У напрямі психосоціальної підтримки команда наголосила, що робота з ветеранами та родинами військовослужбовців потребує часу, такту і простору для довіри.
«Для нас виклик — одночасно підтримувати людей в умовах війни, що триває, і дбати про персонал місцевих організацій. Але ми вже бачимо, що після завершення проєктів послуги для ветеранів і родин військовослужбовців змінюються і розширюються. А самі бенефіціари гуртуються та приходять із підтримкою до побратимів і посестер», — зазначила керівниця програми MHPSS Ірина Максименко.
Програма соцзахисту і захисту прав представила свою діяльність по роботі з Центрами Життєстійкості – ініціативою Міністерства соціальної політики України у межах Всеукраїнської програми ментального здоров’я «Ти як?» за ініціативою першої леді Олени Зеленської.
«Партнери з великим інтересом розглядали сталі рішення, які реалізує мережа Caritas України. Зокрема, концепцію центрів життєстійкості. Партнери навіть не очікували, що серед усіх центрів життєстійкості, які є, ( а їх 368) , 82 з них це реалізують карітаси місцеві. Це аж 22% від усіх центрів життєстійкості по Україні», — каже Анастасія Стеценко, керівниця програми «Соцзахист і захист прав людини» Карітасу України.
Програма «Безпечна міграція та протидія торгівлі людьми» представила підхід до безпечного повернення українців і супроводу їхньої реінтеграції у громадах.
«Під час зустрічі ми змогли представити партнерам, як місцеві організації Карітасу підтримують українців, які планують повернутися, і як ця підтримка може стати частиною ширшої системи реінтеграції», — сказала Ірина Маєвська, керівниця програми «Безпечна міграція та протидія торгівлі людьми».
Окрему увагу учасники приділили соціальній згуртованості, інтеграції та миробудуванню.
«Це був обмін між давніми партнерами, з якими можна говорити відверто. Ми говорили з Caritas Italiana та Renovabis про миробудування. Про те, які ризики з точки зору конфліктного потенціалу можуть виникнути за будь-якого сценарію завершення війни. Багато говорили про nexus — взаємозв’язок між гуманітарним, розвитковим і миробудівничим компонентами роботи громадських організацій. Разом із Карітасом Кам’янське ми ділилися не лише напрацюваннями з інтеграційних заходів. Говорили і про приклади організацій, які самі пережили вимушене переміщення, але стали агентами згуртованості у громадах», — зазначила Ганна Гоменюк, директорка Департаменту програм зміцнення соціальної згуртованості Карітасу України.
Досвід Карітасу України очима міжнародних партнерів
Міжнародні партнери наголошували: досвід Карітасу України важливий не лише для реалізації програм, а й для ширшого розуміння того, як мають працювати сталі рішення на рівні громад. Локальні практики, що народжуються поруч із людьми, можуть посилювати міжнародні підходи та ставати основою для державних політик.
«ООН підтримує роботу місцевих організацій, і під час зустрічі було добре видно, наскільки багато цієї роботи вже відбувається у партнерстві з агенціями ООН. Ми хочемо, щоб ця співпраця продовжувалася. Важливо, щоб місцеві організації могли користуватися тим, що може запропонувати ООН, але так само важливо, щоб ООН вчилася в місцевих організацій. Тут є багато практик у сфері соціальних послуг, які близькі до людей. Те, що справді важливо для людей, має переходити у державні політики», — сказав Девід Дас Невес.
Д-р Маркус Інгенлат, виконавчий директор Renovabis, підкреслив, що для західних партнерів досвід Карітасу України є прикладом того, як навіть в умовах війни можна зберігати людяність, професійність і відповідальність перед найбільш вразливими.
Окремо він наголосив на важливості парафіяльного соціального служіння як моделі децентралізованої відповідальності.
«Одним із найбільш значущих результатів нашої співпраці є розвиток парафіяльного соціального служіння. Це допомогло парафіям брати більше відповідальності за найбільш вразливих людей у своїх громадах і долати стару пострадянську традицію, коли все мало йти згори. Завдяки цьому люди на місцях почали брати відповідальність у свої руки», — сказав він.
Лаура Стоппоні, керівниця проєктів Карітасу Італії, зазначила, що співпраця між Карітасами виростає з багаторічних стосунків, а сама зустріч допомагає краще побачити не лише масштаб допомоги, а й людський вимір цієї роботи.
«Те, що ви робите, — це не лише відповідь на потреби, а й людський розвиток, будування майбутнього, громад і мостів між країнами», — сказала вона.
Пошук рішень на майбутнє
Завершальний день Партнерської зустрічі був присвячений пошуку рішень на 2027–2028 роки. Партнерська зустріч показала, що сталі рішення не народжуються в окремих проєктах чи коротких циклах допомоги. Вони виростають із довіри, локальної присутності, професійності команд, партнерства з державою і міжнародною спільнотою та постійної готовності бачити людину в центрі кожної дії.
Саме так Карітас України продовжує рухатися від екстреної допомоги до відновлення, від реагування на кризу — до рішень, які допомагають громадам вистояти, відновитися і планувати майбутнє.
Сьогодні дедалі більшого значення набувають довгострокова співпраця, місцеве лідерство та партнерство з громадами. Ці принципи стали основою стратегії Caritas Norway для України та Молдови на 2026–2027 роки.
Документ визначає пріоритетами підтримку місцевих організацій, передбачуване партнерство, гнучкість програм, турботу про команди та посилення голосів громад і локальних партнерів. Для Карітасу України це не просто напрям роботи, а підхід, у якому саме місцевий досвід допомагає формувати рішення та визначати пріоритети відновлення.
Однією з головних рамок цієї роботи є Програма Нансена. За словами Меліси Совік, регіональної представниці Caritas Norway для України та Молдови, саме вона забезпечує передбачуваність гуманітарної відповіді — у фінансуванні, тривалості програм і можливості планувати роботу не лише на коротку перспективу.
Водночас, як наголошує Меліса, навіть довгострокова підтримка має залишатися гнучкою. Війна створює дуже мінливі умови: лінія фронту рухається, люди змушені евакуюватися, а нові потреби можуть виникати дуже швидко. Саме тому гуманітарна програма має дозволяти реагувати на зміни — від підтримки новоприбулих внутрішньо переміщених людей до евакуації громад, що опиняються під загрозою окупації або інтенсивних обстрілів.
Окреме місце у стратегії має напрям водопостачання, санітарії та гігієни. В Україні він давно перестав бути лише «технічним сектором». В умовах війни вода — це питання безпеки, здоров’я, гідності й щоденного виживання:
«Коли люди втрачають доступ до води, вони починають усвідомлювати, наскільки залежними від неї є. Це не вибір — вода просто потрібна, щоб жити. Вона потрібна для приготування їжі, для пиття, для гігієни, для людей із медичними потребами. Саме тому відновлення доступу до води має таке велике значення для громад, особливо поблизу лінії фронту», — говорить Меліса.
Вона також згадує слова, які неодноразово чула від людей у громадах:
«Вода — це життя».
І це не метафора. Коли звичне джерело води зникає або стає непридатним через удари по критичній інфраструктурі, люди втрачають одну з базових умов нормального життя: можливість пити чисту воду, готувати їжу, підтримувати гігієну, доглядати за дітьми, людьми старшого віку чи людьми з хронічними захворюваннями.
У стратегії Caritas Norway окремо наголошується на місцевому лідерстві. Рішення щодо програм, змін у допомозі, моніторингу чи адаптації роботи не повинні ухвалюватися без участі національних і місцевих партнерів.
«Рішення щодо програм, будь-які зміни чи адаптації не мають ухвалюватися без участі національних і місцевих партнерів. Саме місцеві організації найкраще розуміють гуманітарні потреби громад, бачать, де вони можуть реагувати найефективніше, і знають, як адаптувати допомогу до реальної ситуації», — наголошує Меліса.
Для Карітасу України це має особливе значення. Місцеві команди не лише реалізують гуманітарні програми. Вони щодня працюють із людьми, підтримують довіру в громадах, співпрацюють із місцевою владою та бачать не лише гуманітарні потреби, а й загальний стан громад, їхню втому, ризики та можливості для відновлення.
Ще один важливий акцент стратегії — турбота про команди. Гуманітарна допомога не може бути стійкою, якщо виснажуються люди, які її забезпечують.
Меліса звертала увагу на те, що зовнішня стійкість українських громад не означає, що вони можуть жити в такому режимі безкінечно. Багато людей живуть у стані постійного виживання: із повітряними тривогами, нестачею сну, страхом за рідних і тривалим психологічним навантаженням. Особливо це стосується громад поблизу лінії фронту, які щодня несуть найбільший тягар війни.
Окремий напрям стратегії — комунікація. Caritas Norway наголошує: міжнародні партнери не повинні говорити замість місцевих організацій. Їхнє завдання — допомагати місцевим голосам бути почутими.
Це означає постійний діалог із місцевими партнерами, розуміння їхніх пріоритетів і допомогу в тому, щоб досвід українських громад звучав сильніше — у розмовах із донорами, урядами, міжнародними структурами та суспільствами інших країн.
Цінність такого партнерства — не в тому, щоб замінити місцевий досвід зовнішнім поглядом. А в тому, щоб підтримати тих, хто вже працює поруч із людьми щодня.
