Саме тому співробітники центрального офісу та місцевих організацій Карітасу регулярно проходять практичні навчання, які допомагають діяти безпечно та впевнено навіть у найскладніших умовах.
У липні працівники Карітасу України, залучені до реалізації проєкту «Багатогалузева допомога постраждалим від війни в Україні», взяли участь у триденному практичному тренінгу з безпеки, домедичної допомоги та реагування на загрози в умовах війни.
Навчання поєднувало теоретичні та практичні модулі, спрямовані на підготовку учасників до роботи в прифронтових громадах і під час службових відряджень.
«Я часто кажу учасникам: наше завдання — зробити з вас трохи параноїків. Бо, як то кажуть, параноїки помирають останніми. Насправді ми вчимо не боятися, а постійно оцінювати ризики й діяти відповідно до ситуації, завжди ставлячи особисту безпеку на перше місце», — розповів Андрій Лукашенко, заступник директора SmartRiskSolutions Ukraine, інструктор тренінгу.
Під час практичних занять учасники відпрацьовували накладання турнікетів собі та постраждалим, тампонування ран, зупинку критичних кровотеч, огляд постраждалих, забезпечення прохідності дихальних шляхів і надання домедичної допомоги до прибуття медиків. Окрему увагу приділили правилам роботи в червоній, жовтій та зеленій безпекових зонах, а також алгоритмам евакуації постраждалих.
Одним із важливих блоків стала підготовка до дій у разі атак безпілотників. Співробітники відпрацювали на практиці евакуацію з автомобіля під час небезпеки, алгоритми допомоги пораненим, способи транспортування постраждалих із небезпечної зони, а також порядок дій у ситуації, коли водій транспортного засобу втратив свідомість. Кожен учасник мав можливість самостійно виконати всі практичні вправи під керівництвом інструкторів.
«Гуманітарна допомога починається з безпеки тих, хто її надає. Коли наші співробітники впевнено володіють алгоритмами дій у критичних ситуаціях, вони можуть ефективніше виконувати свою роботу й залишатися надійною опорою для людей, які постраждали від війни. Саме тому такі навчання є невід’ємною складовою розвитку наших команд і важливою інвестицією в сталість гуманітарної місії Карітасу України», — коментує Катерина Свириденко, головна менеджерка проєкту «Багатогалузева допомога постраждалим від війни» Карітасу України.
Окремий модуль був присвячений мінній безпеці. Інструктори ознайомили учасників із найпоширенішими вибухонебезпечними предметами, які використовує росія, їхніми особливостями та правилами безпечної поведінки у разі виявлення. На полігоні співробітники пройшли навчальне мінне поле, вчилися виявляти потенційні загрози, правильно пересуватися замінованою місцевістю, взаємодіяти між собою та діяти у разі виникнення небезпеки.
Завершилося навчання комплексною практичною вправою, під час якої учасники застосували набуті знання та навички в умовах, максимально наближених до реальних.
Такі тренінги є важливою складовою підготовки співробітників Карітасу України, які працюють у прифронтових регіонах і регулярно здійснюють відрядження до громад, що постраждали від війни.
Проєкт «Багатогалузева допомога постраждалим від війни в Україні» реалізовується Карітасом України у партнерстві із дев’ятьма місцевими організаціями Карітасу завдяки підтримці американського народу через Уряд Сполучених Штатів Америки. Зокрема, допомога надається у Донецькій, Запорізькій, Дніпропетровській, Полтавській, Харківській, Чернігівській, Сумській та Миколаївській областях.
“Ми їхали командою — одним бусом, багато годин у дорозі, багато розмов, спостережень, нотаток і щоденних рефлексій. І, мабуть, саме цей формат дозволив побачити не лише німецьку систему соціальної підтримки, а й краще зрозуміти власну українську реальність: її біль, силу, потенціал і ті рішення, які нам потрібно розвивати далі” – каже Наталія Гарбуз, керівниця програми Інклюзія Карітасу України.
Програма візиту охоплювала кілька ключових напрямів: підтримане проживання, медичний супровід та психіатричну допомогу людям з інвалідністю, підготовку фахівців, шкільну освіту, денну зайнятість, професійну реабілітацію, майстерні, систему правового супроводу, опіки, інклюзивного працевлаштування та міжвідомчої взаємодії.
В місті Урсберг команда наочно побачила важливість інфраструктури, вибудуваної навколо людини: її проживання, денної зайнятості, медичного супроводу, побуту, духовного та соціального життя. Навколо людини створюється ціла державна система. Водночас ця система не завжди виглядає так, як ми уявляли собі «ідеальну інклюзію». Вона має і сильні сторони, і суперечності.
В Берліні вдалося краще зрозуміти державну рамку: як формуються соціальні політики, які міністерства й інституції відповідають за підтримку людей з інвалідністю, як виглядає розподіл відповідальності між державою, надавачами послуг і громадським сектором. Для українського досвіду це надзвичайно важливо, бо значну частину інновацій у соціальній сфері досі несуть саме громадські та благодійні організації.
В місті Варбург вдалося познайомитися ближче з денними та житловими формами підтримки, терапевтичними напрямами та роботою з дітьми і дорослими з комплексними потребами. Особливо важливою була зустріч із українською групою дітей та молоді, які були евакуйовані з інтернатних закладів України.
В Регенсбурге, Тегернхаймі та Абенсберге фокус змістився до раннього втручання, соціально-педіатричної діагностики, професійної підготовки, майстерень, інклюзивного працевлаштування, роботи з роботодавцями, психіатричної допомоги для людей з інтелектуальними порушеннями та механізмів визначення потреб у послугах.
Особливо вразила спеціалістів увага до професійної підготовки персоналу. Вони побачили дуальну модель навчання, де теорія поєднується з практикою. Для України це дуже цінний досвід, адже ми постійно стикаємося з потребою готувати соціальних працівників, асистентів, фахівців інклюзивних просторів, працівників підтриманого проживання не лише через короткі тренінги, а через системну практичну освіту. Водночас команда одразу зазначила що, повністю переносити тривалу німецьку модель навчання в Україну неможливо. Але можна взяти її принцип — поєднання навчання, практики, супервізії, наставництва і професійної етики.
Сильне враження справили майстерні та професійна зайнятість людей з інвалідністю. Команда відзначила, що праця дає людям не лише дохід чи зайнятість, а й відчуття потрібності, гідності та експертності. Це дуже близько до нашого досвіду розвитку інклюзивних майстерень і маркетплейсу «Дари», де вироби, створені людьми з інвалідністю, стають не просто продукцією, а способом видимості, участі та визнання.
Окремо ми звернули увагу на співпрацю майстерень із бізнесом. Ідея договорів із фабриками чи підприємствами, які можуть передавати частину завдань майстерням для людей з інвалідністю, є потенційно корисною для України. Вона може допомогти розвивати сталі моделі трудової інтеграції, особливо для людей з інтелектуальними порушеннями.
Водночас навіть у добре профінансованій системі є рішення, які потребують критичного осмислення. Частину команди здивувало, що люди з інвалідністю в багатьох випадках залишаються в окремих просторах: окремі школи, окремі поселення, окремі групи, окремі майстерні. З одного боку, це забезпечує спеціалізовану підтримку. З іншого — ставить питання: де межа між підтримкою і відокремленням?
“Ми очікували побачити більше соціальної інклюзії, а побачили багато юридично, медично й організаційно сильних рішень, але не завжди достатньо включення в ширше суспільство” -каже одна з учасниць візиту.
Ми також чесно говорили про те, що перенести німецьку модель в Україну не вдасться. З одного боку вона спирається на іншу страхову, правову та адміністративну модель, з іншого – для України сьогодні дуже важливо не лише покращувати якість догляду, а й не допустити нової інституціалізації під виглядом сучасної послуги.
“Не можна забувати і про голос самої людини з інвалідністю.– наголошує Наталія Гарбуз. – Під час візиту ми неодноразово поверталися до питання: наскільки сама людина бере участь у рішеннях про своє життя? Чи справді з нею радяться – чи лише захищають? Право на вибір є дуже важливим, навіть якщо людина потребує високого рівня підтримки”
І додає:
“Цей візит став нагодою подивитися на власну роботу ширше. Наші інклюзивні простори, підтримане проживання, мобільні команди, робота з громадами, підтримка родин, соціальне таксі, міні-гранти та адвокація — це не окремі активності, а елементи майбутньої системи підтримки людей з інвалідністю в громаді.”
Візит вкотре поставив перед Карітасом важливі запитання:
Як зробити так, щоб людина з інвалідністю в Україні не була залежною від випадкової допомоги? Як забезпечити родині підтримку до того, як вона виснажиться? Як створити послуги, які не ізолюють, а відкривають шлях до участі? Як навчати фахівців не лише доглядати, а підтримувати самостійність? Як зробити так, щоб держава, громада і громадський сектор працювали не паралельно, а разом?
Вона говорила про те, що означає бути людиною під час війни, окреслила соціальні виклики, з якими Церква стикатиметься в найближчі роки, і яким є покликання Церкви у відповідь на них.
На Синод Єпископів УГКЦ 2026 року прибуло 49 єпископів УГКЦ з України, країн Центральної і Західної Європи, Північної та Південної Америки й Австралії. Серед них — 34 правлячих єпископи, 1 єпископ Патріаршої курії, 9 єпископів-помічників і 5 єпископів-емеритів.
«Війна руйнує не лише будинки. Вона руйнує людські життя, випробовує сім’ї, підважує довіру, вона врізається цей образ Божий, а ми його відновляємо практичною любовю до ближнього», — наголосила Тетяна Ставничи.
За її словами, Україна стоїть перед потребою не лише фізичної відбудови, а й відновлення людини та громади, що є одним з ключових завдань соціального служіння Церкви та Карітасу України.
Президентка також підкреслила, що сьогодні Україна живе одночасно у двох реальностях.
Перша — реальність війни: 10,8 млн людей потребують гуманітарної допомоги, 3,7 млн залишаються внутрішньо переміщеними, близько 5,9 млн українців перебувають за кордоном. Понад 14% житлового фонду пошкоджено або зруйновано, а потреби відновлення країни оцінюються у 588 млрд доларів США. Близько 10 млн людей потребують психолосоціальної підтримки.
Друга — необхідність віднови і пошуку сталих рішень. Попри війну, важливо підтримати тих які повертаються до громад, допомагати відбудовувати домівки, відкривати підприємства, піклуватися за найбільш вразливих, створюють нові форми взаємопідтримки та волонтерства. Україна водночас переживає глибоку гуманітарну кризу і будує майбутнє.
«І саме між цими двома реальностями сьогодні проходить місія Церкви: бути поруч із людиною в моменті її найбільшої вразливості та допомогти їй стабілізуватися і поступово повернутися до життя», — зауважила вона.
І підкреслила, що українська стійкість народжується з готовності діяти, бути корисними, підтримати іншого, не втрачаючи здатність співчувати попри щоденні втрати.
Для Церкви людяність — це не лише соціальна, а й богословська категорія. Людина створена на образ Божий, і під час війни цей образ особливо виразно відкривається через зустріч, співчуття, відповідальність, служіння та солідарність. Досвід Церкви останніх 12–13 років дозволяє говорити про богослов’я стійкості — духовність зустрічі, яка відновлює гідність людини та її спроможність до життя. Важливою частиною цього досвіду є солідарність: коли люди діють разом і підтримують одне одного, це стає джерелом сили для проходження найважчих викликів.
Одним із покликань УГКЦ у наступні роки є плекати цей образ Божий у суспільстві — через конкретні дії, спільноти та служіння людям у потребі.
Карітас України сьогодні є однією з найбільших мереж соціального служіння в країні. Мережа об’єднує близько 100 місцевих організацій, понад 400 парафіяльних хабів із можливістю розгорнутися до 1000, а також понад 3000 волонтерів. Разом із парафіями, монашими згромадженнями, Лицарями Колумба, Українською освітньою платформою, «Мудрою справою» та тисячами мирян ця мережа стала знаком близькості Церкви до людей у час війни.
Тетяна Ставничи наголосила на переході від разової допомоги до тривалого супроводу і до сталих рішень. Людині потрібен зрозумілий шлях: від екстреної підтримки до твердої опори під ногами.
У доповіді вона також окреслила ключові виклики, з якими вже працює і надалі працюватиме Карітас. Йдеться про підтримку дітей; залучення молоді до служіння через волонтерство та соціальні ініціативи; відновлення засобів до існування — через працевлаштування, перекваліфікацію, підприємництво, зокрема соціальне.
Один із практичних прикладів такого підходу — посилення співпраці між державою, громадським сектором та інституційними донорами. У партнерстві з Міністерством соціальної політики, неурядовими організаціями та донорами Карітас долучається до пілотування нових соціальних послуг. Зокрема, Центри життєстійкості стали важливим прикладом роботи з психологічною стабілізацією громад.
Ще один напрям, який активно розвивається, — відновлення засобів до існування. Карітас підтримує людей у працевлаштуванні, перекваліфікації, започаткуванні власної справи, зокрема через мікро- та малі гранти. Окремі програми працюють і в агросекторі. Це дозволяє вибудовувати цілісний шлях підтримки: від закриття базових потреб — до стабілізації, раннього відновлення і повернення людини до більшої самозарадності
Не менш важдивим є напрямок — українці за кордоном. Майже 5,9 млн людей живуть у різних країнах через війну, але важливо зберегти з ними зв’язок. Перед нами стоїть питання: як допомогти українцям жити в різних країнах і водночас залишатися одним народом, які соціальні виклики можна передбачити вже зараз і як підготуватися до них спільно.
Для Карітасу України ці напрями є продовженням щоденної роботи в громадах. «Соціальне служіння сьогодні має поєднувати екстрену допомогу зі сталими рішеннями, професійність — із милосердям, локальну присутність — із системною відповіддю на потреби суспільства», сказала пані Ставничи.
Звертаючись до єпископів із різних країн, Тетяна Ставничи зокрема наголосила: «Людяність дала Україні стійкість. Солідарність допомогла вистояти. Порядок і системність допоможе пройти шлях віднови. Надія дасть сили рухатися вперед».
Місія соціального служіння сьогодні — не втратити людину у вогні війни, а бути поруч, підтримати на шляху порятунку, допомогти стабілізуватися, провести на дорозі відновлення. І разом давати надію навіть там, де війна намагається залишити тільки руїни.
Понад 50 років Австрія вибудовує ефективну державну систему з навчання, інтеграції та працевлаштування людей:
які перебувають у групі ризику через труднощі в навчанні, поведінкові виклики та шкідливі способи подолання стресу;
з вродженою та набутою інвалідністю, тощо.
«Цей досвід надзвичайно необхідний нам як країні, де на сьогодні налічується майже 2 мільйони ветеранів. Багато з них мають набуту інвалідність і внаслідок цього стикаються з труднощами під час адаптації до цивільного життя та працевлаштування. Робота з цією аудиторією потребує виключно травмочутливого підходу. Ми маємо вчитися на найкращих міжнародних практиках, щоби якісно його забезпечити» – зазначає Анастасія Стеценко, керівниця програми “Соціальний захист та захист прав людини” Карітасу України.
Власне і сам проєкт GEN-CARE створений для покращення економічного становища українських ветеранів і ветеранок, членів їхніх сімей, зокрема внутрішньо переміщених осіб і людей з інвалідністю, через надання підтримки для подальшої професійної реінтеграції.
«Людина має знати, що робити далі – це основна ідея нашого проєкту, – каже координаторка проєкту в Карітасі Івано-Франківськ Алла Гончарова. – Ми побачили шлях від відновлення впевненості у власних силах до успішного працевлаштування. Ми прагнемо адаптувати ці практики в Україні, щоб наші учасники отримували якісну підтримку на кожному етапі професійної реінтеграції».
Серед учасників обміну була і президентка Карітасу України пані Тетяна Ставничи – вона провела прес-конференцію про сучасний стан справ в Україні. Окрім цього наші спеціалісти збудували подальші робочі плани з австрійською стороною, дізналися про виклики, які також існують в австрійських реаліях, та відвідали виробничі цехи, в яких люди навчаються і працюють.
Цілісний підхід системи NEBA реалізується на практиці через мережу соціально-інтеграційних підприємств та інтеграційних компаній, які працюють у конкурентних секторах ринку: від клінінгу, ремонту та кейтерингу до поліграфії та IT-технологій. У таких компаніях люди з інвалідністю або хронічними захворюваннями отримують офіційне працевлаштування, професійне навчання та ринкову заробітну плату в захищених, але повністю інтегрованих умовах.
«Великим відкриттям під час візиту стало те, що виробничі цехи цих соціальних бізнесів нічим не відрізняються від звичайних комерційних підприємств — вони так само технологічні, динамічні та орієнтовані на результат. Саме цей фактор ринкової реалістичності в поєднанні з професійним супроводом трудових асистентів (джоб-коучів) дає змогу людині згодом виходити на відкритий ринок праці максимально адаптованою та безболісно», — ділиться Анастасія Стеценко.
В Австрії працює Мережа професійного асистування (Netzwerk Berufliche Assistenz) або скорочено – NEBA. Це масштабна національна програма, яка фінансується Федеральним міністерством соціальних справ, охорони здоров’я та захисту прав споживачів Австрії (через Sozialministeriumservice). NEBA працює як офіційна державна система, яка фінансує різні організації, щоб вони надавали безкоштовні послуги з інтеграції людей з інвалідністю та молоді з вразливих груп на ринок праці.
Концепція NEBA в Австрії складається з різних рівнів, залежно від потреб людини:
Ювенальний коучинг (Jugendcoaching): працює з підлітками та молоддю, які мають труднощі в навчанні або інвалідність, щоб допомогти їм визначитися з професією та не випасти з системи освіти чи ринку праці.
Асистування у професійному навчанні (Berufsausbildungsassistenz): забезпечує супровід під час здобуття професійної освіти, щоб людина могла успішно скласти іспити та опанувати фах.
Трудове асистування (Arbeitsassistenz): фахівці допомагають знайти роботу на відкритому ринку праці, супроводжують процес співбесід, а також допомагають зберегти робоче місце, якщо у працівника виникають труднощі через стан здоров’я.
Джоб-коучинг (Jobcoaching): Безпосередня підтримка прямо на робочому місці. Коуч приходить на підприємство і разом із працівником розбирає його завдання, допомагає адаптуватися до темпу та команди.
Подібний розподіл забезпечує якнайповніше покриття потреб бенефіціарів і їхню активність на ринку праці. Взяти з системи окремі компоненти реально, але наскільки можливо імплементувати цей досвід в українські реалії загалом — роздумує Анастасія Стеценко, керівниця програми Соціального захисту та захисту прав людини Карітасу України.
«Війна в Україні ставить перед нами нагальні питання. З одного боку, держава має всебічно піклуватися про своїх громадян, зокрема про тих, кого війна торкнулася найбільше. З іншого — активні бойові дії тривають, і це спрямовує наші зусилля як суспільства насамперед на захист самої державності. Ми розуміємо, що Австрія вибудовувала свою систему протягом десятків років, і так само розуміємо, що не маємо стільки часу. На мою думку, ми вже робимо гігантський поступ у сфері захисту прав постраждалих осіб, і переконана: настане час, коли наші системи також стануть прикладом для інших країн».
Саме там у 2014 році вона вперше зіткнулася з війною: російська військова техніка зайшла до міста, люди ховалися у підвалах, а звичне життя руйнувалося просто на очах.
Спочатку родина намагалася перечекати небезпеку, виїжджаючи до родичів у Павлоград, звідки родом пані Валентина, і повертаючись додому. Доньки були ще зовсім молодими: молодша навчалася у школі, старша лише починала самостійне життя. Батьки до останнього сподівалися, що зможуть залишитися у рідному місті. Проте дуже швидко стало зрозуміло, що повернення до звичного життя не буде.
Після місяців невизначеності родина вирішила розпочати все спочатку в Марганці на Дніпропетровщині. Там вони облаштовували новий побут, будували плани на майбутнє, допомагали дітям здобувати освіту та ставати на ноги. Саме після цього вимушеного переїзду пані Валентина вперше отримала підтримку від Карітасу, яка допомогла родині пережити складний період адаптації на новому місці.
Минали роки. Доньки подорослішали. Молодша вступила до Маріупольського університету, а старша працювала у Маріуполі. Здавалося, що життя поступово повертається у звичне русло. Але у 2022 році війна знову наздогнала родину.
Коли почалося широкомасштабне вторгнення, доньки залишалися у Маріуполі, а батьки жили у Марганці. Найстрашнішими були тижні, коли вони не знали, чи живі їхні діти та чи вдасться їм вибратися з оточеного міста. На щастя, родина знову змогла возз’єднатися. Проте Марганець, який колись став для них прихистком від війни, сам опинився під постійними обстрілами.
Так у житті пані Валентини з’явилася ще одна адреса – Житомирщина, де вона живе сьогодні поруч із дітьми та онуками. І якщо Ясинувата була її рідним домом, а Марганець став спробою почати життя заново після першого переміщення, то Житомирщина стала місцем, де родина вдруге вчиться жити після втрати звичного світу.
На Житомирщині молодша донька після евакуації з Маріуполя створила власну сім’ю. Старша донька також переїхала до цього міста разом із чоловіком та маленькою дитиною. Попри всі випробування, родина знову намагається почати життя заново.
Будинок, який вдалося придбати, потребував значного ремонту. Самостійно виконати роботи родина не могла. Завдяки підтримці Карітасу України та Агентства ООН у справах біженців в Україні (УВКБ ООН) житло вдалося привести до належного стану: оновили стіни, облаштували нову підлогу, встановили натяжну стелю та нові двері. Простір, який раніше більше нагадував тимчасове помешкання, поступово став домом.
Історія пані Валентини є лише однією з тисяч історій українських родин, для яких житлова підтримка означає значно більше, ніж просто ремонт. Вона означає можливість залишитися поруч із дітьми та онуками, відновити відчуття безпеки і не починати життя з нуля втретє.
Саме для того, щоб люди могли відновлювати свої домівки та життя, Карітас України у партнерстві з УВКБ ООН уже п’ять років реалізує програму житлової підтримки в Україні.
За цей час підтримку отримали 6305 домогосподарств або 11319 людей. Серед отримувачів допомоги — 1065 людей з інвалідністю та понад 1,5 тисячі внутрішньо переміщених осіб.
«Відновлення житла — це набагато більше, ніж будівельні роботи. Для людей, долі яких понівечила війна, які втратили дім або були змушені неодноразово переїжджати, можливість знову жити у гідному помешканні означає шанс відновити своє життя.
Саме тому УВКБ ООН разом із партнерами, включно з Карітасом, підтримує як ремонт пошкодженого війною житла, так і покращення умов у домівках для внутрішньо переміщених людей.
Ми прагнемо, щоб українські родини могли залишатися у своїх громадах, повертатися додому після обстрілів або облаштовувати нове життя там, де знайшли прихисток. Саме тому інвестиції у житло є водночас інвестиціями у відновлення громад і довгострокові рішення для людей, які постраждали від війни», – зазначив радник УВКБ ООН із житлових питань Андрій Шпак.
Протягом п’яти років у десяти областях України було завершено 5596 ремонтів житла та реалізовано 1189 проєктів із модернізації житла для внутрішньо переміщених осіб.
Проте житлова підтримка — це не лише про відновлення пошкоджених будинків. Для багатьох людей вона стає необхідною умовою для повернення до нормального життя.
Досвід роботи показує, що пошкоджене житло рідко є єдиною проблемою для родини. Часто за зруйнованими вікнами чи дахом залишаються втрачені документи, невирішені майнові питання, труднощі з доступом до базових послуг або потреба в додатковій гуманітарній підтримці. Саме тому програма передбачає не лише ремонтні роботи, а й можливість отримати правову допомогу та консультації щодо інших видів підтримки, доступних у громаді.
Так сталося і з пані Лідією, яка пережила окупацію Херсона, втратила чоловіка та була змушена шукати новий дім для себе і сина з інвалідністю.
Коли російські війська окупували Херсон, життя родини кардинально змінилося. Постійний стрес, невизначеність та небезпека серйозно позначилися на здоров’ї чоловіка пані Лідії — під час обстрілів він переніс інсульт. Родині вдалося евакуюватися до Кривого Рогу та розпочати лікування, однак врятувати його не вдалося. Після інсульту розвинулися тяжкі ускладнення, а згодом лікарі діагностували онкологічне захворювання.
Після смерті чоловіка жінка залишилася сама із сином, який має інвалідність. Частина родини й досі перебуває на тимчасово окупованій території, а житло, яке залишилося в Херсоні, було зруйноване війною. Квартира та будинок, які родина будувала роками, фактично перестали існувати.
Намагаючись почати життя заново, пані Лідія придбала невеликий будинок. Проте він потребував ремонту, на який у родини вже не залишалося коштів. Особливо критичною була проблема з покрівлею — під час кожного дощу вода потрапляла всередину приміщення, поступово руйнуючи будинок. Також необхідно було замінити двері, щоб забезпечити належну теплоізоляцію житла.
У межах програми житлової підтримки Карітасу України та УВКБ ООН будинок вдалося відремонтувати. Будівельники встановили нову покрівлю та нові двері, що дозволило відновити тепловий контур оселі та зробити її придатною для проживання. Для стороннього спостерігача це може виглядати як звичайний ремонт. Для пані Лідії це означало значно більше — можливість більше не хвилюватися, що черговий дощ зруйнує її новий дім.
«Добре, що тепер дах не протікає, можна спокійно жити, і не боятися, що під час дощу все знову заллє», – говорить вона.
Історія пані Лідії показує ще один вимір житлової підтримки. Для багатьох українців війна не лише пошкодила будинки. Вона змусила їх шукати новий дім у зовсім інших громадах, будувати нові соціальні зв’язки та починати життя майже з нуля. У таких обставинах навіть відносно невеликий ремонт може стати вирішальним фактором, що дозволяє родині закріпитися на новому місці та повернути собі відчуття стабільності.
Не менш промовистою є історія іншої пані Валентини – мешканки Кривого Рогу. Її життєвий шлях також був сповнений втрат ще до початку війни. Вона пережила смерть доньки, яку втратила ще у шкільному віці, згодом поховала сина, а нещодавно залишилася без чоловіка. Через серйозні проблеми з опорно-руховим апаратом жінка майже не виходить із дому та значну частину часу проводить у своїй квартирі.
Під час однієї з масованих ракетних атак на Кривий Ріг пані Валентина перебувала вдома. У момент вибуху вона стояла біля вікна. Скло розлетілося на друзки просто перед нею, і лише дивом жінка не отримала серйозних поранень. Після обстрілу вона навіть не могла самостійно залишити квартиру.
Для людини старшого віку, яка живе сама і має обмежену мобільність, пошкоджене житло означає не лише матеріальні збитки. Воно означає втрату останнього простору безпеки. Саме тому одним із пріоритетів програми є підтримка найбільш вразливих категорій населення – людей старшого віку, людей з інвалідністю та родин, які не мають ресурсів для самостійного відновлення житла.
Завдяки підтримці Карітасу Кривий Ріг та УВКБ ООН у квартирі пані Валентини було встановлено нові вікна та балконний блок. Ці роботи дозволили не лише відновити житло після обстрілу, а й повернути жінці відчуття захищеності у власному домі.
Для неї працівники проєкту стали не просто людьми, які виконали ремонт. Вони стали нагадуванням про те, що навіть у найскладніших обставинах людина не залишається наодинці зі своєю бідою.
«За п’ять років партнерства зУВКБ ООН ми разом допомогли десяткам тисяч людей відновити або облаштувати житло. Але якщо відкласти цифри, то насправді йдеться про значно більше.
Йдеться про пані Валентину, яка після двох вимушених переміщень нарешті отримала можливість облаштувати дім поруч із дітьми та онуками. Про пані Лідію, яка втратила чоловіка, залишила окупований Херсон і змогла відремонтувати будинок, де сьогодні живе разом із сином. Про тисячі інших українських родин, для яких підтримка житла стала не просто допомогою з ремонтом, а можливістю відновити відчуття безпеки та контролю над власним життям.
Саме тому для нас це партнерство ніколи не було лише про будівельні роботи. Разом з партнерами ми працюємо над тим, щоб люди могли залишатися у своїх громадах, повертатися додому після обстрілів або починати новий етап життя там, де знайшли прихисток. Кожне відновлене вікно, відремонтований дах чи модернізоване житло — це конкретна родина, яка отримала шанс не втратити дім остаточно.
Водночас війна триває. Щодня ми бачимо нові руйнування, нові історії вимушеного переміщення і нові потреби. Те, що ще вчора було чиєюсь домівкою, сьогодні може потребувати термінового ремонту або повного відновлення. Саме тому продовження таких програм залишається критично важливим.
Ми щиро вдячні УВКБ ООН за довіру, послідовність та готовність системно працювати разом. Саме довгострокове партнерство дає можливість не лише реагувати на наслідки війни, а й допомагати людям будувати основу для майбутнього. Адже відновлення країни починається з відновлення життя конкретної людини, а дуже часто — з відновлення її дому», – Романа Маколович, керівниця програми з питань житла Карітасу України.
Саме з таких історій складається статистика проєкту. Найбільше ремонтів проведено у Запорізькій, Харківській, Миколаївській, Дніпропетровській та Херсонській областях – регіонах, які й досі залишаються серед найбільш постраждалих від війни.
Однак за кожною з цих цифр стоять не квадратні метри відремонтованого житла і не будівельні роботи. За ними стоять люди, які отримали можливість залишитися у своїх громадах, не втратити зв’язок із рідними, відновити відчуття безпеки та зберегти найважливіше – власний дім.
Проєкт “Житло для вразливих домогосподарств V” впроваджується Карітасом України за підтримки Агентства ООН у справах біженців в Україні.
Карітас України завершив важливий етап проєкту «Сприяння соціальній згуртованості та стійкості у громадах, що постраждали від війни»: 22 місцеві організації випробували нову методологію інтеграційних заходів та провели близько 90 заходів у громадах в усіх регіонах України — від Харківщини до Чернівців, від Херсона до Львова. Результати важко виміряти цифрами, але саме згуртованість допоможе громадам жити разом під час і після війни. Менеджерка проєкту Катерина Гончар розповідає, як народжувалися ці зміни, чому найважливіші результати не потрапляють у звіти – і що означає служити локальним організаціям.
— З чого почався цей проєкт? Як ви добирали локальні команди?
Ми повідомили директорам локальних організацій Карітас, що починається новий проєкт спрямований на згуртованість і стійкість громад, пояснили ідею й запросили охочих долучитися. Але не просто погодитися, а написати мотиваційний лист: чому саме вони хочуть працювати в цьому напрямі. Люди писали щиро: про свої громади, своїх підопічних, про те, що бачать навколо, про бажання щось змінити. Уже тоді стало зрозуміло: це історія не про те, що когось “призначили”, а про людей, які самі захотіли взяти відповідальність.
Охочих виявилося багато, і нам довелося обирати. Можна було піти простішим шляхом і взяти десять організацій по двоє фахівців. Але ми свідомо обрали інший варіант: двадцять дві організації по одному представнику. Так дали шанс долучитися набагато більшій кількості громад. Для мене як менеджерки це означало значно більше роботи. Проте ми отримали безцінний досвід і побачили дуже різні громади, різні контексти й виклики.
Я часто жартувала: «Дорогі колеги, вибачте, але через вас я хочу буквально відчути, що відбувається у ваших громадах». Звичайно ж не могла бути всюди одночасно, але читала звіти, слухала людей, ставила багато запитань. І коли хтось розповідав, що сталося під час зустрічі в маленькому містечку на сході України, я починала розуміти, яку величезну роботу вони роблять. Найціннішими для мене були не звіти, а саме ці живі розповіді.
Мені дуже відгукується те, як отець Андрій Нагірняк говорить про роль національного офісу Карітасу України: ми маємо не керувати локальними організаціями й не контролювати їх, а служити їм. Саме так я й намагалася працювати ці п’ять місяців — допомагати там, де можу бути корисною.
— Якщо пояснити дуже просто: що таке інтеграційний захід?
Коли виходжу зі своєї професійної бульбашки, відповідаю так: ми допомагаємо людям у громадах побачити й почути одне одного. Показати, що ми живемо поруч і що наша різність може бути не причиною конфлікту, а джерелом сили.
Сьогодні багато громад повністю змінилися. Десь залишилося лише 30–40% місцевих мешканців, а решта — люди, які були змушені переїхати з інших регіонів. Для всіх це нова спільнота. Ми допомагаємо людям знайомитися, взаємодіяти й будувати довіру.
Мені боляче чути, коли кажуть: «Ми провели інтеграційний захід для ветеранів і їхніх родин», — а на нього запросили лише ветеранів і їхні сім’ї. Тоді хочеться запитати: кого з ким ви інтегрували? Інтеграція завжди відбувається між людьми. Між місцевими жителями й тими, хто приїхав, між ветеранами й цивільними, між людьми з різним досвідом і різними травмами. Якщо цього «між» немає, немає й інтеграції.
Слово «інтеграція» сьогодні часто використовують дуже широко. Але сама ідея не в тому, щоб зібрати разом представників однієї групи, а в тому, щоб створити простір, де зустрічаються різні люди й починають бачити одне одного не через ярлики, а як сусідів, колег чи просто людей. Це і є найскладніше.
Наша методологія про всіх людей, які живуть у громаді: місцевих мешканців, внутрішньо переміщених осіб, ветеранів і ветеранок, їхні родини, людей з інвалідністю. І про те, як вони можуть взаємодіяти, говорити й чути одне одного.
— Більшість ваших фахівців до цього не працювали фасилітаторами. Не було страшно?
Було. Саме тому почали з навчання. Провели тренінг для всіх учасників, хоча більшість із них раніше не фасилітували такі зустрічі. Але сьогодні можу сказати: вони стали фасилітаторами. Вчилися безпосередньо в громадах — із реальними людьми й реальними ситуаціями. І прогрес від першого заходу до останнього був дуже помітний.
Для мене ще одним показником стало те, що багато організацій не зупинилися на мінімальних чотирьох заходах. Дехто провів п’ять, шість, а окремі фахівці — навіть вісім, маючи ті самі ресурси.
Тут варто додати, що наші колеги, щоби максимально якісно виконати завдання проєкту, залучали інших фахівців місцевих організацій Карітас у якості волонтерів. Це багато говорить про їхню мотивацію. Якщо ми справді хочемо будувати спільноти, відповідальність не закінчується разом із заходом. І я дякую всім організаціям мережі Карітас, хто справді поставився до інтеграційних заходів як свого служіння людині та громаді.
— У який момент ви зрозуміли, що методологія справді працює?
Коли люди почали збиратися самі — без фасилітатора, без нашої ініціативи. Таких прикладів у нас щонайменше п’ять. Проєкт завершився, а люди й далі зустрічаються та підтримують одне одного. Ми не ставили перед нашими фахівцями такого завдання. Метою було випробувати методологію й зрозуміти, чи працює вона на практиці. А натомість у кількох громадах почали формуватися справжні спільноти.
Чесно кажучи, я навіть не очікувала такого результату. Якби був хоча б один такий випадок, я вже вважала б це успіхом. А їх п’ять.
— Де сьогодні найважче проводити інтеграційні заходи?
На рівні суспільства ми постійно стикаємося з поляризацією, яку свідомо підживлює країна-агресор, граючи на наших найболючіших темах. Люди живуть у стані постійної небезпеки, базова потреба в безпеці залишається незадоволеною, накопичуються втома й агресія. Є й практичні виклики. Наприклад, не всюди легко вибудувати співпрацю з органами місцевого самоврядування. Десь є справжнє партнерство. А десь нам фактично кажуть: «Робіть що хочете, тільки нас не залучайте». Але без участі місцевої влади дуже важко зробити такі процеси довготривалими.
Досвід Херсонщини був особливий, адже через постійні обстріли всі зустрічі проводилися в укриттях. І люди все одно приходили. Бо для них це теж спосіб вижити — не залишитися наодинці, не втратити відчуття нормальності.
У цьому є певний парадокс. З одного боку, страшно збирати людей там, де постійна небезпека. З іншого — як цього не робити, якщо саме такі зустрічі допомагають їм триматися?
Для мене це ще раз довело: соціальні зв’язки — це не розкіш мирного часу, а одна з умов виживання громади.
Наведу ще один приклад. У невеликому селі на інтеграційний захід прийшли десять людей із п’яти тисяч мешканців. На перший погляд, зовсім небагато. Але якщо після цього вони зустрінуться в магазині й уже не сваритимуться, бо знайомі між собою, — це вже зміна. Саме з таких маленьких кроків і починається розбудова миру.
— Чому благодійний фонд Porticus готовий вкладати кошти в такі процеси, тоді як великі гуманітарні донори зазвичай цього не роблять?
Мені здається, Porticus дивиться на зміни в довшій перспективі. Великі інституційні донори — УВКБ ООН, гуманітарні фонди, урядові програми — переважно фінансують те, що можна швидко й чітко виміряти: скільки людей отримали допомогу, послугу чи підтримку. Тут логіка інша: Porticus інвестують не лише в активності, а й у процеси, результати яких проявляються поступово. І, гадаю, наш партнер довіряє Карітасу України як організації, здатній відповідально вести такі зміни.
— Чого ви найбільше очікуєте від наступного етапу?
Хочу, щоб якомога більше людей — фасилітаторів, фахівців, волонтерів і просто активних мешканців громад — «заразилися» цією ідеєю. Щоб зрозуміли, що інтеграція починається не з уміння говорити, а з уміння щиро цікавитися іншою людиною. Побачити нашу різність — і зробити її джерелом сили, а не конфлікту. Бо зрештою тільки тоді, коли ми навчимося слухати одне одного, ми зможемо пройти цей шлях разом.
Довідка
Карітас України реалізує проєкт із зміцнення соціальної інтеграції та розбудови спільнот за підтримки Porticus. Пілотний етап тривав п’ять місяців і охопив 22 місцеві організації Карітасу по всій Україні. В рамках проєкту, окрім створення та тестування методології інтеграційних заходів, відбувся телевізійний проєкт у співпраці з Еспресо.ТВ — 15 історій людей, серед яких — волонтери, ветерани, медики, військові, капелани, сім’ї загиблих героїв, внутрішньо переміщені особи та громадські активісти, що діляться особистим досвідом проживання війни. Нині на основі розробленої методології до випуску готується освітній серіал на платформі Дія.Освіта: “Інтеграційні заходи. Як згуртувати людей в громадах”. Це практичний інструмент для проведення заходів у громадах, доступ до якого зможуть безкоштовно отримати всі фахівці, які працюють над соціальною згуртованістю та інтеграцією людей у громадах.
Помітили, що дівчині запам’ятовування дається важко. Втім, ситуація змінилася із вивченням колядок. З кожним днем Настя проспівувала текст все краще і краще, пританцьовувала, посміхалась. Зрештою вивчила і заспівала свою першу пісню: “Старий рік, минає, новий наступає. Новий наступає”.
“Це взагалі перший твір, який вона вивчила напам’ять”, – радіє пані Оксана, мама Насті.
Згодом в Інклюзивному центрі почали готуватись до весняних свят.
“Вивчали веснянки та пісні до дня матері і Настя показала, що пам’ятає майже всі пісні, які ми вчили. – продовжує соціальна працівниця Карітасу Одеса Еліна Плужникова. –Під час занять та руханок ми співаємо, і дівчина перетворюється із сором’язливої – на дуже впевнену особистість».
Музика нерідко стає ефективними помічником в роботі спеціалістів інклюзивних центрів Карітасу. Ритм, мелодія та повторюваний музичний малюнок виконують роль «підказок» для мозку: створюють додаткові асоціації для відвідувачів, що мають труднощі із запам’ятовуванням. І хоч цей метод не є універсальним, а ефект завжди залежить від індивідуальних особливостей та вподобань конкретної людини, історія Насті – надихаючий приклад спробувати з музикою те, що не дається без неї.
Окрім задоволення, навичка співати покращила мовлення дівчини – дихання стало глибшим, пожвавився темп розмови. Логопединя Олена Каблука підкреслює:
«Поєднання слів із рухами – це справжній виклик для нашого мозку. Все разом це працює як потужний механізм розвитку пам’яті і ми відточуємо цей механізм щодня – завдяки цій наполегливій роботі з’являються такі історії успіху, як у Насті».
Після успіхів в Інклюзивному просторі Настя почала відвідувати індивідуальні музичні заняття, щоб розвивати цей вчасно помічений фахівцями талант. Тож сьогодні дівчина продовжує заняття музикою, навчається правильно дихати і запам’ятовує коротенькі пісні. Її вимова стає дедалі кращою, а успіхи спонукають займатися далі з ще більшою наснагою.
Профінансовано за підтримки UK aid від уряду Великої Британії, реалізується Карітасом України в межах Національного консорціуму PULSE за координації БФ «Право на захист». Підтримка цього проєкту в Україні з боку уряду Великої Британії надається через компонент SHARP його Програми з гуманітарної допомоги, відновлення та захисту.
Така робота вимагає не лише професійних знань, а й значного емоційного ресурсу. Саме тому навчання, обмін досвідом і можливість відновити власні сили є надзвичайно важливими для кожного фахівця.
Нещодавній захід, який відбувся в рамках проєкту «Підтримка осіб з інвалідністю та їхніх родин 2026» став цінним для працівників. Він об’єднав більше 24 працівників з місцевих організацій Карітас Київ, Карітас Хмельницький, Карітас Броди та Карітас Надвірна.
Протягом п’яти днів учасники підвищували свою кваліфікацію, вивчаючи принципи міждисциплінарної взаємодії, підтримки самостійності людей з інвалідністю та створення безпечного й підтримувального середовища. Окрему увагу приділили впровадженню сучасних інклюзивних підходів у діяльність Інклюзивних просторів.
Власним досвідом ділились і запрошені спікери. Один із них, працюючи в організації Unbroken, розповів про свою роботу з ветеранами, які втратили мовлення внаслідок поранень. Під час обговорення учасники виявили багато спільного між підходами до підтримки різних груп людей з інвалідністю, що зробило обмін досвідом особливо корисним.
«Для мене, як для керівника проєкту дуже цінно мати можливість бачити, як твої фахівці між собою спілкуються та обмінюються досвідом – ділиться менеджерка проєкту Катерина Врублевська – Я бачу як ці навчання приносять їм користь і сама, так само навчаюсь разом із ними».
Окрім навчальної програми, учасники змогли здійснити візит в реабілітаційний центр «Основа». Тут фахівці центру займаються з маленькими дітьми з аутизмом та іншими інтелектуальними порушеннями. Візит став нагодою не лише ознайомитися з практичними підходами колег, а й обмінятися досвідом та ідеями, які можуть бути корисними у щоденній роботі.
Та не менш важливим результатом цієї зустрічі стала можливість відновити власний ресурс.
«Нарешті, за довгий період після важких обстрілів, я мала змогу виспатись», – щиро ділиться одна із учасниць з Києва.
Допомагаючи іншим, важливо пам’ятати і про власні сили. Саме такі зустрічі, спільне навчання, неформальне спілкування та невеликі моменти відпочинку допомагають відновитись та продовжити підтримувати тих, хто найбільше цього потребує.
Водночас міжнародне гуманітарне право чітко встановлює, що гуманітарні працівники підлягають захисту – напади, залякування чи викрадення тих, хто надає допомогу під час збройного конфлікту, є неприпустимими.
Однак правовий захист – лише одна складова безпеки. Друга, не менш важлива, – це підготовленість самих команд: уміння оцінити ризик, розпізнати загрозу і діяти правильно ще до того, як ситуація стане критичною.
Саме тому в рамках проєкту «Житло для вразливих домогосподарств V», який впроваджується Карітасом України за підтримки Агентства ООН у справах біженців в Україні (УВКБ ООН), команди Карітасу пройшли чотириденний тренінг з підвищення обізнаності щодо поводження у ворожому середовищі – HEAT (Hostile Environment Awareness Training), організований компанією Safer Access. Це рішення відображає принципову позицію організації: якісна допомога вразливим громадам можлива лише тоді, коли сама команда підготовлена, зібрана і здатна діяти безпечно та без хаосу, незалежно від того, наскільки складною є ситуація на місцях.
Навчання пройшли представники команд, які щодня працюють у громадах, наближених до лінії зіткнення та зазнають регулярних безпекових викликів, – Карітас Берислав, Карітас Запоріжжя, Карітас Миколаїв, Карітас Кривий Ріг та Карітас Одеса. До тренінгу долучилися й колеги з команди проєкту Карітасу Києва, які координують реалізацію програми на національному рівні, – це дало змогу сформувати єдині стандарти безпеки й спільне розуміння дій у кризових ситуаціях для всіх учасників проєкту, незалежно від того, на якому етапі роботи вони перебувають.
Чому тренінг HEAT важливий для команд Карітасу
Команди, які реалізують житлові програми, щодня виїжджають у прифронтові та наближені до бойових дій громади – оцінюють пошкодження житла, спілкуються з постраждалими родинами, координують відновлювальні роботи.
«Для наших колег, які працюють із житловою підтримкою під час війни, такі тренінги – необхідність. Фахівці постійно виїжджають у громади, оцінюють пошкодження житла, спілкуються з людьми і координують допомогу. Ця робота вимагає постійної присутності на місцях, де безпекова ситуація може змінюватися стрімко й непередбачувано. І в цих умовах важливо не лише знати, що робити, а й розуміти, як робити це безпечно», – наголошує Романа Маколович, керівниця програми з питань житла Карітасу України.
За її словами, HEAT дає командам практичні інструменти: як оцінювати ризики, реагувати на обстріли, дрони чи мінну небезпеку, діяти в кризових ситуаціях і надавати базову домедичну допомогу. Але не менш важливим Романа вважає й інший результат тренінгу – вміння команди працювати як єдиний організм.
«Для мене не менш важливо, що під час тренінгу команда вчиться працювати разом – швидко ухвалювати рішення, підтримувати одне одного і не губитися під тиском. У гуманітарній роботі це критично. Бо допомога людям можлива лише тоді, коли сама команда підготовлена, зібрана і розуміє, як діяти в умовах кризи», – резюмує Романа.
Що таке HEAT: від теорії до відпрацьованих рефлексів
HEAT від Safer Access – це стандартизований у гуманітарному секторі чотириденний курс, розрахований на цивільних фахівців, які працюють в умовах підвищеного ризику: гуманітарні команди, волонтерів, журналістів та інших працівників, чия діяльність пов’язана з прифронтовими чи наближеними до бойових дій територіями. Програма побудована так, щоб поєднати теоретичні знання з реалістичними симуляціями, у яких учасники не просто чують про небезпеку, а безпосередньо проживають наближені до реальності сценарії.
Перший день курсу було присвячено превентивному управлінню ризиками. Учасники аналізували безпековий контекст територій, у яких працюють, вчилися визначати небезпечні та безпечні зони, планувати шляхи евакуації та орієнтуватися на місцевості за допомогою GPS-навігації. Окрема увага приділялася підготовці тривожної валізи, основам інформаційної безпеки та алгоритмам звітування про інциденти – практичним інструментам, які допомагають діяти системно ще до виникнення кризової ситуації.
Другий день був зосереджений на дронах малого радіусу дії. Учасники ознайомилися з найпоширенішими типами БПЛА, що застосовуються в зоні бойових дій, вивчили можливі вектори атаки та логіку вибору цілей. Значна частина заняття пройшла у практичному форматі: команди відпрацьовували базові методи протидії дронам без спеціального обладнання, а також ознайомилися з технікою їх виявлення. День завершився фінальним практичним сценарієм, що вимагав застосування здобутих знань в умовах, максимально наближених до реальних.
Третій день охопив негайне реагування на кризові ситуації. Учасники відпрацювали порядок дій під час затримань та проходження блокпостів різного типу – професійних, непрофесійних і ворожих, поглибили мінну обізнаність та навчилися розпізнавати вибухонебезпечні залишки війни. Окремі модулі стосувалися реагування на вогонь стрілецької зброї й артилерії, зокрема перебуваючи в автомобілі, а також дій у разі сексуального насильства та надання першої психологічної допомоги. Саме цей день, за словами учасників, виявився емоційно найскладнішим, оскільки вимагав прямого зіткнення зі сценаріями, максимально наближеними до реальної небезпеки.
Навчання HEAT було хвилюючим, особливо фінальна імітація. Звісно, хотілося діяти максимально правильно, але то легко хіба в теорії, а під час практики розумієш, що в екстремальних ситуаціях дуже губишся, знання вилітають з голови і багато що робиш інтуїтивно. Водночас перестаєш боятися падати в багнюку, стаєш уважнішим до кожної нетипової речі на маршруті, тренуєш слух і зір – раптом з’явиться дрон. Одним словом, це був крутий тімбілдинг і неймовірно корисне навчання, – ділиться Тетяна Коренківська, комунікаційна менеджерка, Карітас Миколаїв.
Завершальний, четвертий день був присвячений допомозі при травмах у польових умовах. Основою модуля став протокол MARCH: команди відпрацьовували зупинку кровотечі за допомогою тиску, турнікета та технік тампонування, вчилися працювати з дихальними шляхами постраждалого, проводити огляд з голови до ніг та визначати пріоритетність надання допомоги за наявності великої кількості постраждалих. Завершили день практичними заняттями з техніки евакуації поранених у польових умовах.
Принциповою особливістю тренінгу стала його інтенсивність. Учасники пройшли не лише аудиторні заняття, а й польові модулі з фізичним навантаженням, гучними звуками та обмеженим часом на ухвалення рішень. Це не було випадковістю, а свідомим методологічним підходом, який, за словами тренерів, дозволяє перевірити не лише теоретичні знання, а й реальні реакції людини в умовах стресу.
Саме поєднання всіх цих компонентів – від аналізу ризиків і протидії дронам до кризового реагування та домедичної допомоги – сформувало цілісну систему знань і навичок, яка дозволяє гуманітарним працівникам діяти впевнено, злагоджено та безпечно в умовах, де ціна помилки може бути надзвичайно високою.
Принципова особливість тренінгу – його інтенсивність. Учасники проходять не лише аудиторні заняття, а й польові модулі з фізичним навантаженням, гучними звуками та обмеженим часом на ухвалення рішень. Це не випадковість, а свідомий методологічний підхід, який, за словами тренерів, дозволяє перевірити не лише знання, а й реальні реакції людини в стресі.
«Найбільше мене вразила дійсно інтенсивність курсу: коли за короткий час доводиться поєднувати теорію з реальним фізичним і емоційним навантаженням. У звичайному житті ти можеш прочитати інструкцію і думати, що готовий. А тут одразу перевіряєш себе на практиці: як реагуєш на гучний звук, наскільки швидко приймаєш рішення, чи не губишся під тиском часу. Особливо запам’ятався модуль з протоколом MARCH – коли треба було швидко визначити пріоритетність допомоги постраждалим. Це той досвід, який залишається не в голові, а в тілі, і саме тому він працює, коли потрапляєш у реальну небезпечну ситуацію», – Олег Косівцов, координатор проєкту,Карітас Харків
Перевірка власних реакцій: досвід учасниць
Ефективність такого підходу підтверджує Анастасія Ращенко, менеджерка з комунікацій Карітасу України.
«Для мене HEAT став перевіркою власних реакцій у максимально реалістичних умовах. Там одразу видно, як ти дієш під тиском. Було непросто, часом – страшно, але саме це дає розуміння, що у кризі ти не вигадуєш рішення, а дієш за відпрацьованими алгоритмами», – розповідає вона.
За словами Анастасії, важливо не просто знати теорію, а регулярно практикувати дії у відповідь на обстріли, загрозу дронів, необхідність евакуації чи надання допомоги.
«Твоє завдання – залишатися зібраним, берегти себе і команду. І головне – безпека це про професійність і усвідомленість, а не про страх», – підсумовує вона.
Цю ж логіку – від теорії до сталого практичного навику – підтвердила й Ольга Кірєєва, комунікаційна менеджерка Карітасу Запоріжжя. «У Запоріжжі я живу в районі, де звук FPV-дронів останнім часом чуємо все частіше. У такі моменти найважче — паніка й нерозуміння, що робити та куди бігти. Саме тому цей тренінг виявився для мене надзвичайно цінним. Він дав не лише знання, а й упевненість. Ми не просто говорили про FPV-дрони — ми слухали їхній звук, вчилися розпізнавати небезпеку та правильно реагувати в різних ситуаціях», — розповідає Ольга Кірєєва.
Дієвість такого навчання підтвердилася буквально за два дні: вийшовши з магазину, Ольга почула характерний звук дрона і, завдяки набутим навичкам, одразу його впізнала – без паніки й розгубленості вона точно знала, як діяти далі.
Окрему цінність, за словами Ольги, мали заняття з домедичної допомоги: учасники не лише повторили, а й удосконалили навички накладання турнікета та надання першої допомоги.
«Синці на руках після тренувань стали невеликою ціною за знання, які одного дня можуть врятувати чиєсь життя», – зазначає вона, додаючи слова подяки організаторам і тренерам за практичний, доступний та надзвичайно важливий курс.
Погляд тренера: чому теорія без практики не працює
Соф’я Червінська, менеджерка тренінгового департаменту компанії Safer Access, пояснює, чому подібні тренінги сьогодні особливо потрібні цивільним фахівцям, гуманітарним працівникам, волонтерам і журналістам. За її словами, ці категорії людей є вразливими, оскільки за обставинами чи власним рішенням працюють у небезпечних регіонах, маючи при цьому обмежені інструменти власного захисту. Загрози – дронова небезпека, непрямий вогонь, мінна небезпека – не лише залишаються актуальними, а й посилюються з розвитком технологій, тому донесення практичних знань до якомога ширшого кола людей є принциповим завданням.
Серед найпоширеніших помилок, яких припускаються люди в небезпечному середовищі, Софія називає надмірну самовпевненість і звикання до ризику. За її спостереженнями, дорослі, досвідчені фахівці часто переоцінюють власну готовність, а звикання до постійної небезпеки поступово притуплює відчуття загрози, хоча сам рівень ризику не змінюється. Подолання цієї самовпевненості, за її словами, – один із головних результатів тренінгу: коли людина визнає, що не все знає, вона починає діяти пропорційніше, критичніше мислити і краще захищати себе.
Пояснюючи, чому теоретичних знань недостатньо, Соф’я наводить принцип, який лежить в основі методології HEAT: у критичній ситуації людина повертається не до рівня своїх очікувань, а до рівня своїх реально відпрацьованих можливостей. Лише практика формує ту «м’язову пам’ять», яка дозволяє діяти автоматично, коли часу на роздуми немає. Саме тому теоретична частина курсу обов’язково поєднується з практичним відпрацюванням – це те, що перетворює прочитані правила на стійкий рефлекс.
Не менш важливим, за словами тренерки, є те, що учасники дізнаються під час курсу про себе та свою команду. Високе навантаження в короткий проміжок часу створює умови, наближені до реального стресу, і показує як сильні сторони – витримку, здатність до взаємодопомоги, командну згуртованість, – так і аспекти, над якими варто працювати. У підсумку HEAT формує не лише набір навичок, а й свідоме, професійне ставлення до власної безпеки – без страху, але з повним усвідомленням реальних ризиків.
Безпека команди – умова сталої допомоги
Досвід команд, які пройшли тренінг, переконливо демонструє: підготовка гуманітарних працівників до дій в умовах підвищеної небезпеки – не додаткова опція, а невіддільна складова відповідальної гуманітарної роботи. Наші колеги, які щодня перебувають у прифронтових громадах, поєднують два рівнозначно важливі завдання – допомагати людям і зберігати власне життя та здоров’я. Лише підготовлений, зібраний і впевнений у своїх діях працівник здатен послідовно й стало виконувати місію допомоги навіть у найскладніших умовах.
«Для мене, як для інженерки, тренінг – це не абстрактне поняття, а конкретні технічні розрахунки й алгоритми дій. Наша робота пов’язана з виїздами на об’єкти в громадах, які зазнають обстрілів та ударів ворога, – оцінка стану будівель, супровід ремонтних та відновлювальних робіт. І тут важливо розуміти не лише інженерні аспекти, а й безпекові: як оцінити ризики місцевості перед виїздом, як діяти у разі загрози з повітря чи артобстрілу, як надати першу допомогу колезі, якщо станеться найгірше.
HEATдав системний підхід до цих питань. Особливо цінним для мене був модуль з домедичної допомоги – протокол MARCH та відпрацювання накладання турнікета до автоматизму. Під час виїздів немає часу гортати інструкцію в голові — дії мають бути відпрацьовані до рівня рефлексу. Так само важливим було навчитися розпізнавати загрозу від дронів малого радіуса дії та розуміти базові методи протидії без спеціального обладнання. Це навчання змінило моє ставлення до власної безпеки – не як до чогось другорядного порівняно з робочими завданнями, а як до обов’язкової умови, без якої якісна робота на об’єктах у постраждалих громадах просто неможлива», – розповіла інженер проєкту Юлія Кірієнко, Карітас Кривий Ріг.
За результатами успішного проходження курсу всі учасники отримали сертифікати, що підтверджують здобуті знання та практичні навички і відповідають стандартам, прийнятим у гуманітарному секторі.
Дякуємо УВКБ ООН за підтримку проєкту «Житло для вразливих домогосподарств V» та за системну увагу до безпеки гуманітарних команд, а також компанії Safer Access і тренерському складу за фаховий, практичний та надзвичайно важливий курс. Така турбота про підготовку працівників – це інвестиція не лише в їхню особисту безпеку, а й у сталість і якість допомоги, яку щодня отримують люди, що постраждали від війни.
Триває п’ятий рік широкомасштабної війни, але потреба в екстренному реагуванні не втратила актуальності. Для багатьох людей надзвичайна ситуація триває щодня: через обстріли, втрату житла, повторне переміщення, нестабільний дохід, психологічне виснаження та невизначеність щодо майбутнього.
Водночас досвід Карітасу України показує: щоб справді підтримати людину, недостатньо лише допомогти їй пережити кризу. Поруч із екстреним реагуванням потрібні довгострокові рішення: житло, доступ до соціальних послуг, захист, можливості для працевлаштування, відновлення засобів до існування та інтеграція у громаду.
Саме тому у 2026–2027 роках проєкт Emergency Appeal доповнено новими видами допомоги у Західних областях, зберігаючи при цьому необхідні активності на півдні. Його логіка – не лише закрити нагальні потреби, а допомогти людям поступово перейти від кризового стану до стабільності, самозарадності та сталості.
Проєкт «Реагування на надзвичайні ситуації та інтегрована швидка гуманітарна допомога для забезпечення життєво необхідних потреб постраждалого від війни населення в Україні» реалізується у Миколаївській, Херсонській, Львівській, Тернопільській та Івано-Франківській областях. У разі критичних гуманітарних потреб механізми швидкого реагування можуть бути розгорнуті й в інших регіонах України.
На місцях проєкт впроваджують організації мережі Карітасу в Україні: Карітас Стрий, Карітас Дрогобич, Карітас Тернопіль, Карітас Коломия, Карітас Херсон, Карітас Берислав та Карітас Миколаїв.
Загалом підтримку в межах проєкту отримають 9 907 людей в потребі.
«Сьогодні гуманітарна допомога – це не лише про те, щоб допомогти людині пережити кризу. Це також про те, щоб підтримати її на шляху до відновлення. Ми бачимо людей не як отримувачів допомоги, а як партнерів у процесі відбудови власного життя. Саме тому проєкт поєднує екстрене реагування з інструментами, які допомагають людям ставати більш незалежними, захищеними та впевненими у завтрашньому дні», – зазначає Оксана Чернявська,проєктна менеджерка Emergency Appeal.
Людина в центрі кожної гуманітарної дії
В основі проєкту – інтегрований мультисекторальний підхід. Це означає, що допомога не обмежується одним видом підтримки. Людина або родина може потребувати одночасно безпечного житла, грошової допомоги, юридичного супроводу, психологічної підтримки, допомоги дитині, доступу до води чи можливості відновити дохід.
Саме тому новий підхід Emergency Appeal об’єднує кілька ключових напрямів: багатоцільову грошову допомогу, житлову підтримку та управління місцями тимчасового проживання, відновлення засобів до існування, гуманітарний захист, захист дітей, воду, санітарію та гігієну, швидке реагування та соціальну згуртованість.
Підтримка спрямована на людей, які постраждали від війни: внутрішньо переміщених осіб, евакуйованих людей, місцевих жителів у постраждалих регіонах, людей, які повертаються до своїх громад, людей старшого віку, людей з інвалідністю, багатодітні сім’ї, домогосподарства без стабільного доходу та інші вразливі категорії.
Херсонська область: грошова допомога, захист і реагування на наслідки обстрілів
У Херсонській області проєкт передбачає надання багатоцільової грошової допомоги домогосподарствам, які проживають у зоні 0–50 км від лінії фронту, а також людям, які постраждали внаслідок обстрілів, пошкодження житла або травмування членів родини.
Ця підтримка дозволяє родинам самостійно визначати найнагальніші потреби: оплатити житло, придбати продукти, ліки, засоби гігієни, базові речі або покрити інші критичні витрати після кризи.
Окремий напрям у Херсонській області – гуманітарний захист. Він включає кейс-менеджмент, психосоціальну підтримку, юридичний супровід та гроші на захист – грошову допомогу для мінімізації індивідуальних ризиків щодо захисту.
Також Херсонська область входить до території реалізації компонента із захисту дітей. Це означає підтримку дітей через мобільні психосоціальні послуги; простори, дружні до дитини; інформаційні заходи щодо захисту дітей та навчання з мінної безпеки.
Миколаївська область: захист дітей і підтримка психоемоційної їх стійкості
У Миколаївській області ключовим напрямом стане захист дітей і психосоціальна підтримка.
Проєкт передбачає роботу просторів, дружніх до дитини; мобільні психосоціальні послуги для дітей; навчання з мінної безпеки, а також заходи з підвищення обізнаності щодо захисту дітей.
Цей компонент особливо важливий для громад, які живуть у постійному впливі війни. Діти потребують не лише безпечного простору, а й стабільності, підтримки дорослих, можливості говорити про пережите та поступово відновлювати відчуття безпеки.
Львівська, Тернопільська та Івано-Франківська області: житло, інтеграція та шлях до самозарадності
У західних областях України – Львівській, Тернопільській та Івано-Франківській – проєкт зосереджений на підтримці внутрішньо переміщених осіб, розвитку довгострокових житлових рішень, відновленні засобів до існування, гуманітарному захисті та соціальній згуртованості.
Один із ключових напрямів – підтримка місць тимчасового проживання. У межах проєкту передбачено проведення ремонтних робіт, покращення умов проживання, адаптацію приміщень відповідно до стандартів безпеки, доступності та гідності, а також впровадження базових стандартів управління місцями тимчасового проживання.
Важливим компонентом є підтримка переходу внутрішньо переміщених осіб (ВПО) з колективних центрів до більш сталих житлових рішень через допомогу з орендою житла. Такий підхід допомагає зменшити ризики бездомності, повторного переміщення та негативних стратегій виживання.
Також у Львівській, Тернопільській та Івано-Франківській областях передбачений ремонт невеличких будинків у власності громад, чи Карітасу з метою розміщення ВПО.
Відновлення засобів до існування: не лише допомога, а можливість діяти
Окремий великий блок проєкту – відновлення засобів до існування у Львівській, Тернопільській та Івано-Франківській областях.
Цей напрям включає мікрогранти для самозайнятості, гранти на розвиток сільського господарства, для домогосподарств у сільській місцевості, професійне навчання, розвиток бізнес-навичок, програми гроші за роботу, гроші за працевлаштування та підтримку з працевлаштування.
У фокусі – підтримка людей, які проживають у місцях тимчасового перебування. Їм буде надана допомога з орендою житла чи заселенням у невеликі будиночки, що перебувають у власності громад або Карітасу. Поряд із житловими рішеннями проєкт передбачає залучення учасників, у тому числі мешканців МТП, до програм відновлення засобів до існування, що сприятиме їхній економічній самостійності та сталому виходу з кризової ситуації.
Зокрема, Emergency Appeal підтримає 95 осіб через мікрогранти для самозайнятості, забезпечить бізнес-навчання для 100 осіб, сільськогосподарські мікрогранти для 100 домогосподарств, гранти на професійно-технічну освіту для 100 бажаючих, а також короткострокову зайнятість для 75 людей у межах програми «Гроші за роботу».
«Ми переконані, що гуманітарна допомога має не лише допомагати людям долати наслідки війни сьогодні, а й створювати можливості для їхньої економічної самостійності завтра. Саме тому поряд із підтримкою базових потреб ми інвестуємо у відновлення засобів до існування, професійний розвиток, працевлаштування та розвиток громад. Це дозволяє людям поступово переходити від залежності від гуманітарної допомоги до стійкості та самозарадності», – наголошує Вадим Хоменко, директор департаменту економічного відновлення Карітасу України.
Гуманітарний захист: супровід, право, психологічна підтримка
Гуманітарний захист у межах проєкту реалізовуватиметься у Львівській, Івано-Франківській, Тернопільській та Херсонській областях.
Він включає підтримку кейс-менеджера, психосоціальну допомогу, юридичний супровід і гроші на захист. Для людей, які втратили документи, не мають доступу до соціальних виплат, потребують безпечного житла, медичних послуг або правової підтримки, такий супровід може стати критично важливим.
У межах цього напряму 600 осіб отримають підтримку кейс-менеджера, 60 осіб – грошову допомогу для мінімізації ризиків захисту, 700 осіб – юридичну допомогу або консультації, а 360 дорослих – індивідуальні психологічні консультації. Також передбачено проведення 80 групових психосоціальних сесій.
Швидке реагування: допомога там, де вона потрібна негайно
Окремий компонент – швидке реагування на надзвичайні ситуації. Він може бути розгорнутий по всій території України відповідно до актуальних гуманітарних потреб.
Цей напрям включає багатоцільову грошову допомогу для домогосподарств у зоні 0–50 км від лінії фронту, для новоевакуйованого населення та для родин, які постраждали внаслідок обстрілів і пошкодження житла.
Крім того, швидке реагування передбачає гаряче харчування для постраждалого населення, видачу гігієнічних ваучерів/наборів, забезпечення бутильованою питною водою під час перебоїв водопостачання, непродовольчі набори під час енергетичних чи інших криз, а також підтримку резервного енергозабезпечення для вразливих домогосподарств.
Соціальна згуртованість: громади, які підтримують
У Львівській, Тернопільській та Івано-Франківській областях проводитимуться заходи із соціальної згуртованості та розвитку громад.
Йдеться про підтримку інтеграції ВПО у приймаючих громадах, інформаційний супровід новоевакуйованих осіб, залучення, навчання та координацію волонтерів, а також проведення спільних інтеграційних заходів.
Цей напрям допомагає посилювати взаємодію між внутрішньо переміщеними особами, місцевими жителями, органами влади та надавачами послуг. Адже сталість гуманітарної відповіді залежить не лише від обсягу допомоги, а й від того, наскільки громада здатна підтримувати людей у довгостроковій перспективі.
Від екстреної допомоги – до відновлення
«Emergency Appeal 2026–2027 – це відповідь на складну реальність тривалої війни. З одного боку, проєкт зберігає здатність швидко реагувати на кризу. З іншого – розширює підтримку там, де людям потрібні довгострокові рішення: житло, захист, засобів до існування, інтеграція, психологічна стабільність і відчуття приналежності до громади», – переконана Ірина Нога, керівниця програми Housing Карітасу України.
Для Карітасу України гуманітарна дія починається з людини. Його головна мета – підтримати людей, які постраждали від війни, допомогти їм пройти шлях від невідкладної допомоги до стабільності, гідності та самозарадності.
Проєкт Emergency Appeal 2026-2027 діє завдяки підтримки Caritas Ukraine та Caritas Internationalis
У матеріалі використано фотографії місцевих організацій мережі Карітас: Карітасу Запоріжжя, Карітасу Херсон, Карітасу Берислав, Карітасу Краматорськ та Карітасу Маріуполь, зроблені у 2025 році.
