Після початку повномасштабного вторгнення мешканка Харкова була змушена виїхати з міста. Тим часом суд ухвалив рішення стягнути з її пенсії майже 30 тисяч гривень на користь ОСББ за утримання багатоквартирного будинку, в якому вона вже не жила. Рахунки заблокували, виплати призупинили. Коли жінка звернулася до юристів напряму Protection у Карітасі, ті домоглися скасування рішення про стягнення боргу, розблокували рахунки й повернули їй безпідставно стягнуті кошти.
Ця історія — не виняток. У межах напряму Protection проєкту «Багатогалузева допомога постраждалим від війни в Україні» Карітас щодня допомагає людям розбиратися в питаннях, які після 2022 року стали масовими: відновлення документів і соціальних виплат, оформлення права власності, компенсація за зруйноване житло.
Безоплатну юридичну допомогу можуть отримати люди, які постраждали від війни, внутрішньо переміщені особи та інші вразливі категорії населення. Юристи консультують, готують звернення, заяви, скарги, позовні заяви — а за потреби супроводжують людину аж до вирішення питання.
За словами Вольги Шейко, юристки напряму Protection, найчастіше по допомогу звертаються жінки старшого віку, одинокі матері та люди з інвалідністю. Серед найпоширеніших запитів — відновлення виплат для ВПО, пенсійне забезпечення, трудові спори, компенсація за зруйноване житло, встановлення права власності на нерухомість, стягнення аліментів та питання соціального захисту. Приблизно дві третини звернень потребують не разової консультації, а тривалішого супроводу: підготовки документів, звернень до державних органів або судового вирішення справи.
Окремо фахівці виділяють питання, які люди роками відкладають “на потім” — насамперед оформлення права власності на нерухоме майно та перевірку страхового стажу для оформлення пенсії. «Будь-яке юридичне питання необхідно вирішувати одразу, а не відкладати в довгий ящик. Це як хвороба, яку потрібно лікувати вчасно, а не чекати, поки вона стане хронічною», — каже Вольга Шейко. Історія жінки з Харкова — якраз приклад того, у що виливається зволікання: без своєчасного втручання борг і надалі стягували б із її пенсії.
Юристи наголошують: навіть якщо людина не впевнена, чи потребує її ситуація правової допомоги, варто прийти хоча б на консультацію. Фахівець оцінить ситуацію, підкаже подальші кроки, а за потреби підготує документи або скерує до відповідних служб.
Отримати консультацію можна в офісі Карітасу чи кризовому центрі, а також за телефоном гарячої лінії свого регіону — контакти є на сайтах і сторінках відповідних організацій Карітасу в соціальних мережах. Для тих, хто не може самостійно дістатися до найближчого офісу, фахівці також виїжджають у віддалені громади — юридична допомога стає доступною там, де вона потрібна найбільше.
Головне — не чекати, поки питання вирішиться саме. Як показує досвід напряму Protection, вчасне звернення часто вирішує те, що роками здавалося безвихідним.
Проєкт «Багатогалузева допомога постраждалим від війни в Україні» реалізовується Карітасом України завдяки щедрій підтримці американського народу через Уряд Сполучених Штатів Америки. Зміст публікації є виключною відповідальністю Карітасу України та не обов’язково відображає позицію Уряду Сполучених Штатів.
У таких обставинах навіть простий візит, щира розмова чи допомога в домашніх справах мають особливе значення. Тому підтримка людей старшого віку — один із важливих напрямків нашого служіння. Розповідаємо, як волонтери місцевих організацій мережі Карітасу в Україні допомагають своїм підопічним долати щоденні труднощі та відчувати турботу.
Поруч у щоденних потребах
У служінні людям старшого віку важливе місце посідає допомога в базових повсякденних потребах, від яких залежать якість життя, самопочуття та відчуття гідності. І тут допомога волонтерів має велике значення: вони доставляють гарячі обіди, надають перукарські послуги, допомагають із побутовими й технічними питаннями та забезпечують інші види щоденної підтримки.
Серед таких ініціатив — польова кухня у Карітасі Чернівецької Єпархії. Її започаткували у 2022 році як відповідь на потребу в гарячому харчуванні для внутрішньо переміщених осіб та місцевих мешканців, які опинилися у складних життєвих обставинах. З часом ініціатива стала регулярною, а її географія розширилася. Виїзди відбуваються один або два рази на місяць, і за кожен волонтери забезпечують гарячими обідами від 150 до 200 людей. Частину страв доставляють безпосередньо тим, хто не може пересуватися самостійно, зокрема лежачим людям.
Процес організації та роздачі їжі чітко налагоджений, але залишається дуже «живим» та командним. Великі об’єми страв розподіляються у менші ємності, після чого волонтери разом із кухарем і його помічниками формують порції. Меню зазвичай традиційне: гарячий червоний борщ у різних варіаціях, зокрема буковинський та херсонський, адже кухар є внутрішньо переміщеною особою зі Скадовська), печеня з картоплі та тушонки, салати, соління та чай.
Польова кухня, Чернівці
Координаторка волонтерів у Чернівцях Маріяна Бордун зазначає, що участь у спільній справі допомагає людям відчувати власну цінність і потрібність, адже вони долучаються до допомоги «найменшим світу цього». Водночас волонтери мають простір для спілкування, взаємної підтримки та обміну досвідом. За її словами, команда стала дуже згуртованою і фактично перетворилася на дружню спільноту. Важливим результатом такого волонтерства є також залучення нових людей та спільний пошук ресурсів для допомоги.
Гарячими обідами волонтери забезпечують також підопічних Карітасу Тернопіль. Уже 30 років тут працює благодійна їдальня, яка щомісяця годує близько 120 людей. А у межах проєкту «Pro-милосердя» двічі на тиждень гарячі обіди розвозять 65 людям, які не виходять зі своїх домівок.
У Кам’янському завдяки місцевим волонтерам благодійна їдальня підтримує близько 70 людей. Продукти надають місцеві компанії, з якими співпрацює Карітас Камʼянське. Крім того, волонтери забезпечують комплексну побутову підтримку старших людей: допомагають із прибиранням житла, відвідуванням аптек, магазинів і державних установ.
Волонтерська молодь відвідує старших людей, Кам’янське
Ще один спосіб підтримки — безкоштовні перукарські послуги. Така ініціатива діє в Карітас Івано-Франківськ, адже багато потребуючих не можуть регулярно відвідувати перукарню через фінансові труднощі чи стан здоров’я.
Щотижня до місцевого Карітасу приходить волонтерка Олена, яка стриже всіх охочих. Вона зізнається, що не рахує кількість людей, які до неї звернулися, адже для неї важливіші емоції підопічних. «Я тільки запам’ятовую їх задоволені усмішки і міста, з яких вони потрапили», — говорить вона. Саме людська вдячність і прості моменти радості мотивують її продовжувати волонтерство. Люди старшого віку та ВПО дуже емоційно реагують на таку допомогу: після стрижки почуваються впевненіше, ніби «молодшають», і на деякий час забувають про труднощі.
Безкоштовні перукарські послуги, Івано-Франківськ
Волонтери Карітасу розвивають і інші напрями підтримки. У Карітас Миколаїв допомагають старшим людям із технічними питаннями зі смартфонами. У релокованому Карітас Краматорськ допомога охоплює побутовий супровід, доставку продуктів і гігієнічних засобів, а також поступово розширюється, щоб підтримати маломобільних людей під час виходу за межі житла. У Бориславі волонтери доставляють продукти й засоби гігієни та супроводжують підопічних під час закупівель.
Підтримка установ для старших людей та «Домашня опіка»
Одним із напрямків волонтерського служіння є відвідування спеціалізованих установ та участь у проєкті «Домашня опіка». Таке волонтерство здійснюють у Карітасі Кропивницького, Львова та Берислава.
У Кропивницькому волонтери регулярно відвідують будинок для людей поважного віку «Затишна оселя» в селі Аджамка. «Такі зустрічі є важливою складовою нашої місії підтримки та турботи про тих, хто особливо потребує уваги, спілкування та щирого слова», — розповідає Софія Третяк, місцева координаторка волонтерів.
Під час візитів волонтери проводять із мешканцями змістовне дозвілля, спілкуються, діляться досвідом і спогадами. Особливе місце займають духовні бесіди, які допомагають підтримувати внутрішню рівновагу, надію та віру.
Окрім соціальної та психологічної підтримки, волонтери допомагають із прибиранням приміщень, доглядом за територією та її благоустроєм. Спільними зусиллями вони творять затишний і комфортний простір, у якому кожен мешканець може почуватися потрібним та оточеним турботою.
Відвідини бенефіціарів у будинку «Затишна оселя», с. Аджамка, Кіровоградська область
У Карітас Львів волонтери долучаються до ініціатив у Геріатричному пансіонаті. Для його мешканців організовують арт-терапію, паломництва, а також створюють можливості самим ставати волонтерами — зокрема, нарізати тканини для плетіння сіток. Отець Василь Тузяк, який координує працю волонтерів у Геріатричному пансіонаті, розповідає про волонтерку пані Ірину, ВПО із Нововолинська. Під час одного із заходів вона запропонувала людям старшого віку власноруч ліпити вареники, спілкуватися, а на фоні слухати улюблені українські пісні.
Геріатричний пансіонат, м. Львів
Також волонтери у Львові долучаються до проєкту «Домашня опіка». Разом із психологами та соціальними працівниками фонду вони відвідують старших людей у їхніх домівках, допомагають із закупівлею продуктів або показують, як користуватися ґаджетами. Протягом 2026 року до волонтерства тут долучилися вже 38 охочих, найчастіше — студенти. «Вони просто можуть посидіти і послухати наших підопічних. Переглянути із ними старі фото, послухати історії життя. І це дуже цінно», — каже керівниця проєкту Ірина Старовецька.
Волонтери дуже уважні до потреб підопічних. Пані Ірина згадує історію однієї бабусі, яка через стан здоров’я була змушена постійно перебувати вдома. Під час зустрічі з волонтерками вона розповіла, що дуже любить читати і вже двічі перечитала всю домашню бібліотеку. Студентки не просто почули про це, а зібрали та принесли жінці багато нових книжок.
Волонтери разом із підопічною проєкту «Домашня опіка», м. Львів
Під опікою Карітас Берислав перебувають п’ятеро маломобільних одиноких людей. Майже кожні два тижні волонтери разом із працівниками фонду відвідують їх.
«Кожна зустріч — особлива. Наші підопічні діляться спогадами, розповідають про своє життя, згадують молоді роки, — ділиться місцева координаторка волонтерів Тетяна Біжко. — Часто вони зустрічають нас із усмішкою та запрошують на чай або каву. І саме в такі моменти розумієш, наскільки важливою є проста людська присутність».
Волонтери у Бериславі переконані: найважливіше, щоб їхні підопічні відчували себе потрібними та не залишалися наодинці зі своїми труднощами. Тому вони вітають їх зі святами, готують невеликі подарунки, допомагають із придбанням ліків і продуктів, цікавляться самопочуттям, вирішують нагальні потреби та просто проводять час разом.
Спільні події та нові досвіди
Для людей старшого віку особливо важливо залишатися активними, спілкуватися та відчувати себе частиною громади. Саме тому волонтери Карітасу організовують заходи, які об’єднують і допомагають творити спільноту.
У Кривому Розі волонтери проводять творчі майстер-класи, настільні ігри, заняття з рукоділля, тематичні та святкові зустрічі, дружні чаювання. Значення такої роботи особливо помітне у щоденному досвіді людей, які беруть у ній участь. Важливо не лише отримати необхідну допомогу, а й відчувати увагу, підтримку та власну значущість. Спілкування допомагає долати ізоляцію, покращує емоційний стан і дає відчуття приналежності до спільноти, — переконана координаторка волонтерів із Карітас Кривий Рік Дарина Левада.
Майстер-клас для людей старшого віку у Кривому Розі
Подібні заходи для людей старшого віку проводили й у Карітас Суми. Коли кількість охочих перевищила можливості приміщення, виникла ідея створити клуб «Золотий вік», який об’єднав учасників за інтересами:
«Золоті голоси» — для тих, хто любить співати.
«Золоті руки» — для тих, хто бажає створювати щось власноруч.
«Золоті серця» — група екологічного спрямування, яка допомагає птахам і тваринам.
У Сумах також проводять майстер-класи, «Веселі старти» та вікторини, які допомагають людям старшого віку залишатися активними й спілкуватися. А завдяки іноземним волонтерам для них організовують культурні події — концерти, відвідини театру та філармонії. Лише протягом трьох місяців близько сотні учасників клубу побували на таких заходах.
До спільноти долучаються й волонтери з Китаю, які навчаються у педагогічному інституті. Вони співають і грають на гітарі, а також проводять майстер-класи, зокрема з китайської каліграфії, що стало для багатьох учасників новим і незвичним досвідом.
Майстер-клас із китайської каліграфії, Карітас Суми
«Серед наших учасників клубу багато самотніх людей, евакуйованих із прикордонних територій. Вони втратили домівки, звичне життя і часто не мають планів на майбутнє. Їм потрібні підтримка та спільнота, яка допоможе адаптуватися й інтегруватися в нову громаду», — розповідає Ірина Недбай, координаторка волонтерів у Сумах.
У Карітас Броди діє проєкт «Ми поруч», покликаний підтримувати людей, які стали жертвами репресій. Тут також відбуваються зустрічі з людьми старшого віку. Для них це можливість побачитися, поспілкуватися і зробити щось разом. Наприклад, нещодавно підопічні створювали власні фотоальбоми. Допомагає гуртувати людей та організовувати дозвілля волонтерка пані Леся.
Виготовлення фотоальбомів, Карітас Броди
Не менш важливими є психосоціальні заходи. У Карітас Миколаїв такі зустрічі проводять студенти-психологи, які попередньо пройшли практичну підготовку під керівництвом кризового психолога організації. Формат «Кава з психологом» створює теплу атмосферу для обговорення важливих психологічних тем. Учасники говорять про тривогу, стрес, психологічну стійкість, внутрішні ресурси та способи підтримки власного емоційного благополуччя.
Щодня у різних куточках України Карітас об’єднує сотні волонтерів, які готові служити людям старшого віку саме так, як вони найбільше потребують: від допомоги в побуті до спілкування та підтримки. Це присутність поруч, яка робить життя людей радіснішим і менш самотнім.
Щиро дякуємо всім організаціям Карітасу та волонтерам за служіння й відкриті до допомоги серця.
Мар’яна Прокопик, старша юристка Карітасу України, взяла участь у засіданні міжвідомчої робочої групи з питань виявлення, припинення та розслідування злочинів, пов’язаних із торгівлею людьми, яке відбулося в Офісі Генерального прокурора.
Зустріч об’єднала представників правоохоронних органів, Секретаріату Уповноваженого ВРУ з прав людини, Міністерства соціальної політики, сім’ї та єдності України, Національної соціальної сервісної служби та громадського сектору. Учасники обговорили, як сьогодні працює система протидії торгівлі людьми, з якими перешкодами стикаються потерпілі та що необхідно змінити для своєчасного виявлення, захисту й доступу до допомоги.
Тривалий судовий розгляд
За даними Офісу Генпрокурора, станом на липень 2026 року в судах перебуває близько 170 кримінальних проваджень, проте вироки ухвалено лише у 10 справах. Також наголошувалося, що чинний порядок міжвідомчої взаємодії є застарілим, а обмін інформацією між залученими службами потребує оновлення.
Захист дітей у зоні ризику
Фіксується зростання кількості проваджень щодо торгівлі дітьми та їхньої сексуальної експлуатації. Водночас офіційний статус отримують лише поодинокі діти. Процедура ускладнюється коли батьки або законні представники самі причетні до злочину, перебувають в окупації чи за кордоном. Це вимагає від правоохоронців, соцслужб та ГО швидкої й узгодженої взаємодії заради найвищих інтересів дитини.
Нові схеми та цифрові загрози
Національна поліція поінформувала про випадки укладання фіктивних шлюбів військовозобов’язаними з повнолітніми особами з інвалідністю, що можуть містити ознаки експлуатації, а також про відповідальність причетних посадовців. Водночас Кіберполіція висвітлила результати спецоперації «Павутина», наголосивши на зростанні масштабів створення та поширення матеріалів сексуальної експлуатації дітей в Інтернеті.
Ситуація за кордоном
Потенційно постраждалі українці часто не знають про можливість отримати статус і допомогу за кордоном. Крім того, середня тривалість консульського прийому становить близько 12 хвилин, чого зазвичай недостатньо для виявлення ознак експлуатації, оцінки потреб осіб та належного перенаправлення.
Позиція та пропозиції Карітасу України
Під час розроблення Державної цільової соціальної програми протидії торгівлі людьми на період до 2030 року Карітас України надав Міністерству соціальної політики, сім’ї та єдності України коментарі та пропозиції, сформовані на основі багаторічного практичного досвіду у сфері запобігання торгівлі людьми та надання комплексної допомоги постраждалим особам. Серед них:
уточнення механізмів фінансування Програми, запровадження публічного звітування та сталого фінансування соціальних послуг за принципом «гроші йдуть за людиною»;
покриття витрат на повернення, транспортний супровід і відновлення документів постраждалих осіб;
забезпечення належного захисту персональних даних під час електронного подання заяв, обробки та зберігання даних;
посилення ролі медичних працівників у ранньому виявленні постраждалих та їх перенаправленні до служб допомоги;
залучення до спеціалізованого навчання працівників поштового зв’язку, залізничного транспорту та інших фахівців транспортної й логістичної інфраструктури;
перегляд показників охоплення роботодавців інформаційними заходами щодо запобігання трудовій експлуатації.
В умовах повномасштабної війни ризики торгівлі людьми зростають і набувають нових форм. Тому важливо посилювати взаємодію між державними органами та громадським сектором і розвивати систему допомоги, у центрі якої перебувають потреби, гідність і безпека постраждалої людини.
Шпиталь заснували ще 1903 року з ініціативи лікаря Євгена Озаркевича та за підтримки митрополита Андрея Шептицького як «Народну лічницю» для безкоштовної лікарської допомоги вбогим мешканцям Львова й усієї Галичини – незалежно від віросповідання чи національності.
Гостей прийняли недавно призначений директор о. д-р Ігор Бойко, медична директорка Любов Гасюк та адміністративна і медична команда шпиталю – завідувачка паліативного відділення Марта Рипихович, керівниця Центру психічного здоров’я Марта Головчак, координаторка проєкту Едіт Кісільова, бухгалтер Наталя Олех, керівниця благодійних програм і проєктів Анна Старко, завідувачка відділення реабілітації Христина Гураль та завідувачка поліклінічного відділення Олена Заставська.
Медичний напрям Карітасу України представляли директорка департаменту соціальних програм Наталія Крива, керівниця програми охорони здоров’я Христина Семеген-Бодак, старша експертка програми охорони здоров’я Галина Курницька, менеджерка програми охорони здоров’я та менеджерка проєктів догляду вдома Євгенія Безугла, менеджер проєктів програми охорони здоров’я Юрій Наконечний і провідна експертка з ментального здоров’я Катерина Назарова.
Говорили про виклики, які є спільними для обох організацій, і про можливості співпраці.
Директорка департаменту соціальних програм Карітасу України Наталія Крива зауважила: паліативна допомога, мобільні команди, телемедицина – ці напрямки об’єднують дві організації. А найважливіше те, що спільний і засновник – Церква, і мета – допомагати найбільш вразливим і бути прикладом для інших. Тож варто об’єднувати зусилля, зокрема адвокаційні.
Керівниця медичного напрямку Карітасу України Христина Семеген-Бодак розповіла про діяльність 11 медичних центрів мережі та про проєкти з реабілітації, які втілює організація.
Говорили також про сталість рішень, виклики війни – допомогу ветеранам і внутрішньо переміщеним особам, ментальне здоров’я, брак фахівців і потребу в постійному навчанні для команд.
«Війна, попри всі свої виклики, є часом єдності, тому треба шукати точки перетину і спільності», – підсумував розмову о. Ігор Бойко.
Саме тому співробітники центрального офісу та місцевих організацій Карітасу регулярно проходять практичні навчання, які допомагають діяти безпечно та впевнено навіть у найскладніших умовах.
У липні працівники Карітасу України, залучені до реалізації проєкту «Багатогалузева допомога постраждалим від війни в Україні», взяли участь у триденному практичному тренінгу з безпеки, домедичної допомоги та реагування на загрози в умовах війни.
Навчання поєднувало теоретичні та практичні модулі, спрямовані на підготовку учасників до роботи в прифронтових громадах і під час службових відряджень.
«Я часто кажу учасникам: наше завдання — зробити з вас трохи параноїків. Бо, як то кажуть, параноїки помирають останніми. Насправді ми вчимо не боятися, а постійно оцінювати ризики й діяти відповідно до ситуації, завжди ставлячи особисту безпеку на перше місце», — розповів Андрій Лукашенко, заступник директора SmartRiskSolutions Ukraine, інструктор тренінгу.
Під час практичних занять учасники відпрацьовували накладання турнікетів собі та постраждалим, тампонування ран, зупинку критичних кровотеч, огляд постраждалих, забезпечення прохідності дихальних шляхів і надання домедичної допомоги до прибуття медиків. Окрему увагу приділили правилам роботи в червоній, жовтій та зеленій безпекових зонах, а також алгоритмам евакуації постраждалих.
Одним із важливих блоків стала підготовка до дій у разі атак безпілотників. Співробітники відпрацювали на практиці евакуацію з автомобіля під час небезпеки, алгоритми допомоги пораненим, способи транспортування постраждалих із небезпечної зони, а також порядок дій у ситуації, коли водій транспортного засобу втратив свідомість. Кожен учасник мав можливість самостійно виконати всі практичні вправи під керівництвом інструкторів.
«Гуманітарна допомога починається з безпеки тих, хто її надає. Коли наші співробітники впевнено володіють алгоритмами дій у критичних ситуаціях, вони можуть ефективніше виконувати свою роботу й залишатися надійною опорою для людей, які постраждали від війни. Саме тому такі навчання є невід’ємною складовою розвитку наших команд і важливою інвестицією в сталість гуманітарної місії Карітасу України», — коментує Катерина Свириденко, головна менеджерка проєкту «Багатогалузева допомога постраждалим від війни» Карітасу України.
Окремий модуль був присвячений мінній безпеці. Інструктори ознайомили учасників із найпоширенішими вибухонебезпечними предметами, які використовує росія, їхніми особливостями та правилами безпечної поведінки у разі виявлення. На полігоні співробітники пройшли навчальне мінне поле, вчилися виявляти потенційні загрози, правильно пересуватися замінованою місцевістю, взаємодіяти між собою та діяти у разі виникнення небезпеки.
Завершилося навчання комплексною практичною вправою, під час якої учасники застосували набуті знання та навички в умовах, максимально наближених до реальних.
Такі тренінги є важливою складовою підготовки співробітників Карітасу України, які працюють у прифронтових регіонах і регулярно здійснюють відрядження до громад, що постраждали від війни.
Проєкт «Багатогалузева допомога постраждалим від війни в Україні» реалізовується Карітасом України у партнерстві із дев’ятьма місцевими організаціями Карітасу завдяки підтримці американського народу через Уряд Сполучених Штатів Америки. Зокрема, допомога надається у Донецькій, Запорізькій, Дніпропетровській, Полтавській, Харківській, Чернігівській, Сумській та Миколаївській областях.
“Ми їхали командою — одним бусом, багато годин у дорозі, багато розмов, спостережень, нотаток і щоденних рефлексій. І, мабуть, саме цей формат дозволив побачити не лише німецьку систему соціальної підтримки, а й краще зрозуміти власну українську реальність: її біль, силу, потенціал і ті рішення, які нам потрібно розвивати далі” – каже Наталія Гарбуз, керівниця програми Інклюзія Карітасу України.
Програма візиту охоплювала кілька ключових напрямів: підтримане проживання, медичний супровід та психіатричну допомогу людям з інвалідністю, підготовку фахівців, шкільну освіту, денну зайнятість, професійну реабілітацію, майстерні, систему правового супроводу, опіки, інклюзивного працевлаштування та міжвідомчої взаємодії.
В місті Урсберг команда наочно побачила важливість інфраструктури, вибудуваної навколо людини: її проживання, денної зайнятості, медичного супроводу, побуту, духовного та соціального життя. Навколо людини створюється ціла державна система. Водночас ця система не завжди виглядає так, як ми уявляли собі «ідеальну інклюзію». Вона має і сильні сторони, і суперечності.
В Берліні вдалося краще зрозуміти державну рамку: як формуються соціальні політики, які міністерства й інституції відповідають за підтримку людей з інвалідністю, як виглядає розподіл відповідальності між державою, надавачами послуг і громадським сектором. Для українського досвіду це надзвичайно важливо, бо значну частину інновацій у соціальній сфері досі несуть саме громадські та благодійні організації.
В місті Варбург вдалося познайомитися ближче з денними та житловими формами підтримки, терапевтичними напрямами та роботою з дітьми і дорослими з комплексними потребами. Особливо важливою була зустріч із українською групою дітей та молоді, які були евакуйовані з інтернатних закладів України.
В Реґенсбурґе, Тегернгаймі та Абенсберге фокус змістився до раннього втручання, соціально-педіатричної діагностики, професійної підготовки, майстерень, інклюзивного працевлаштування, роботи з роботодавцями, психіатричної допомоги для людей з інтелектуальними порушеннями та механізмів визначення потреб у послугах.
Особливо вразила спеціалістів увага до професійної підготовки персоналу. Вони побачили дуальну модель навчання, де теорія поєднується з практикою. Для України це дуже цінний досвід, адже ми постійно стикаємося з потребою готувати соціальних працівників, асистентів, фахівців інклюзивних просторів, працівників підтриманого проживання не лише через короткі тренінги, а через системну практичну освіту. Водночас команда одразу зазначила що, повністю переносити тривалу німецьку модель навчання в Україну неможливо. Але можна взяти її принцип — поєднання навчання, практики, супервізії, наставництва і професійної етики.
Сильне враження справили майстерні та професійна зайнятість людей з інвалідністю. Команда відзначила, що праця дає людям не лише дохід чи зайнятість, а й відчуття потрібності, гідності та експертності. Це дуже близько до нашого досвіду розвитку інклюзивних майстерень і маркетплейсу «Дари», де вироби, створені людьми з інвалідністю, стають не просто продукцією, а способом видимості, участі та визнання.
Окремо ми звернули увагу на співпрацю майстерень із бізнесом. Ідея договорів із фабриками чи підприємствами, які можуть передавати частину завдань майстерням для людей з інвалідністю, є потенційно корисною для України. Вона може допомогти розвивати сталі моделі трудової інтеграції, особливо для людей з інтелектуальними порушеннями.
Однією з найзмістовніших зустрічей навчального візиту стало відвідування Федерального міністерства освіти, сім’ї, людей похилого віку, жінок та молоді Німеччини (BMBFSFJ). Українська делегація ознайомилися з підходами держави до реалізації Конвенції ООН про права осіб з інвалідністю, реформування системи підтримки людей з інвалідністю та розвитку інклюзивних соціальних послуг. Представники Міністерства презентували Національний план дій із впровадження Конвенції, а також розповіли про принципи побудови сучасної системи інтеграційної допомоги, що базується на індивідуальній оцінці потреб, забезпеченні права людини на самостійне життя та активну участь у суспільстві.
Під час зустрічі особливу увагу було приділено моделі фінансування соціальних послуг, у якій держава гарантує право людини на підтримку та фінансує її, а безпосередніми надавачами виступають незалежні організації. Також обговорювалися питання розвитку підтриманого проживання, професійної інтеграції, деінституціалізації, персонального бюджету для людей з інвалідністю та взаємодії між державою, громадами й громадським сектором.
Водночас навіть у добре профінансованій системі є рішення, які потребують критичного осмислення. Частину команди здивувало, що люди з інвалідністю в багатьох випадках залишаються в окремих просторах: окремі школи, окремі поселення, окремі групи, окремі майстерні. З одного боку, це забезпечує спеціалізовану підтримку. З іншого — ставить питання: де межа між підтримкою і відокремленням?
“Ми очікували побачити більше соціальної інклюзії, а побачили багато юридично, медично й організаційно сильних рішень, але не завжди достатньо включення в ширше суспільство” -каже одна з учасниць візиту.
Ми також чесно говорили про те, що перенести німецьку модель в Україну не вдасться. З одного боку вона спирається на іншу страхову, правову та адміністративну модель, з іншого – для України сьогодні дуже важливо не лише покращувати якість догляду, а й не допустити нової інституціалізації під виглядом сучасної послуги.
“Не можна забувати і про голос самої людини з інвалідністю.– наголошує Наталія Гарбуз. – Під час візиту ми неодноразово поверталися до питання: наскільки сама людина бере участь у рішеннях про своє життя? Чи справді з нею радяться – чи лише захищають? Право на вибір є дуже важливим, навіть якщо людина потребує високого рівня підтримки”
І додає:
“Цей візит став нагодою подивитися на власну роботу ширше. Наші інклюзивні простори, підтримане проживання, мобільні команди, робота з громадами, підтримка родин, соціальне таксі, міні-гранти та адвокація — це не окремі активності, а елементи майбутньої системи підтримки людей з інвалідністю в громаді.”
Візит вкотре поставив перед Карітасом важливі запитання:
Як зробити так, щоб людина з інвалідністю в Україні не була залежною від випадкової допомоги? Як забезпечити родині підтримку до того, як вона виснажиться? Як створити послуги, які не ізолюють, а відкривають шлях до участі? Як навчати фахівців не лише доглядати, а підтримувати самостійність? Як зробити так, щоб держава, громада і громадський сектор працювали не паралельно, а разом?
Вона говорила про те, що означає бути людиною під час війни, окреслила соціальні виклики, з якими Церква стикатиметься в найближчі роки, і яким є покликання Церкви у відповідь на них.
На Синод Єпископів УГКЦ 2026 року прибуло 49 єпископів УГКЦ з України, країн Центральної і Західної Європи, Північної та Південної Америки й Австралії. Серед них — 34 правлячих єпископи, 1 єпископ Патріаршої курії, 9 єпископів-помічників і 5 єпископів-емеритів.
«Війна руйнує не лише будинки. Вона руйнує людські життя, випробовує сім’ї, підважує довіру, вона врізається цей образ Божий, а ми його відновляємо практичною любовю до ближнього», — наголосила Тетяна Ставничи.
За її словами, Україна стоїть перед потребою не лише фізичної відбудови, а й відновлення людини та громади, що є одним з ключових завдань соціального служіння Церкви та Карітасу України.
Президентка також підкреслила, що сьогодні Україна живе одночасно у двох реальностях.
Перша — реальність війни: 10,8 млн людей потребують гуманітарної допомоги, 3,7 млн залишаються внутрішньо переміщеними, близько 5,9 млн українців перебувають за кордоном. Понад 14% житлового фонду пошкоджено або зруйновано, а потреби відновлення країни оцінюються у 588 млрд доларів США. Близько 10 млн людей потребують психолосоціальної підтримки.
Друга — необхідність віднови і пошуку сталих рішень. Попри війну, важливо підтримати тих які повертаються до громад, допомагати відбудовувати домівки, відкривати підприємства, піклуватися за найбільш вразливих, створюють нові форми взаємопідтримки та волонтерства. Україна водночас переживає глибоку гуманітарну кризу і будує майбутнє.
«І саме між цими двома реальностями сьогодні проходить місія Церкви: бути поруч із людиною в моменті її найбільшої вразливості та допомогти їй стабілізуватися і поступово повернутися до життя», — зауважила вона.
І підкреслила, що українська стійкість народжується з готовності діяти, бути корисними, підтримати іншого, не втрачаючи здатність співчувати попри щоденні втрати.
Для Церкви людяність — це не лише соціальна, а й богословська категорія. Людина створена на образ Божий, і під час війни цей образ особливо виразно відкривається через зустріч, співчуття, відповідальність, служіння та солідарність. Досвід Церкви останніх 12–13 років дозволяє говорити про богослов’я стійкості — духовність зустрічі, яка відновлює гідність людини та її спроможність до життя. Важливою частиною цього досвіду є солідарність: коли люди діють разом і підтримують одне одного, це стає джерелом сили для проходження найважчих викликів.
Одним із покликань УГКЦ у наступні роки є плекати цей образ Божий у суспільстві — через конкретні дії, спільноти та служіння людям у потребі.
Карітас України сьогодні є однією з найбільших мереж соціального служіння в країні. Мережа об’єднує близько 100 місцевих організацій, понад 400 парафіяльних хабів із можливістю розгорнутися до 1000, а також понад 3000 волонтерів. Разом із парафіями, монашими згромадженнями, Лицарями Колумба, Українською освітньою платформою, «Мудрою справою» та тисячами мирян ця мережа стала знаком близькості Церкви до людей у час війни.
Тетяна Ставничи наголосила на переході від разової допомоги до тривалого супроводу і до сталих рішень. Людині потрібен зрозумілий шлях: від екстреної підтримки до твердої опори під ногами.
У доповіді вона також окреслила ключові виклики, з якими вже працює і надалі працюватиме Карітас. Йдеться про підтримку дітей; залучення молоді до служіння через волонтерство та соціальні ініціативи; відновлення засобів до існування — через працевлаштування, перекваліфікацію, підприємництво, зокрема соціальне.
Один із практичних прикладів такого підходу — посилення співпраці між державою, громадським сектором та інституційними донорами. У партнерстві з Міністерством соціальної політики, неурядовими організаціями та донорами Карітас долучається до пілотування нових соціальних послуг. Зокрема, Центри життєстійкості стали важливим прикладом роботи з психологічною стабілізацією громад.
Ще один напрям, який активно розвивається, — відновлення засобів до існування. Карітас підтримує людей у працевлаштуванні, перекваліфікації, започаткуванні власної справи, зокрема через мікро- та малі гранти. Окремі програми працюють і в агросекторі. Це дозволяє вибудовувати цілісний шлях підтримки: від закриття базових потреб — до стабілізації, раннього відновлення і повернення людини до більшої самозарадності
Не менш важдивим є напрямок — українці за кордоном. Майже 5,9 млн людей живуть у різних країнах через війну, але важливо зберегти з ними зв’язок. Перед нами стоїть питання: як допомогти українцям жити в різних країнах і водночас залишатися одним народом, які соціальні виклики можна передбачити вже зараз і як підготуватися до них спільно.
Для Карітасу України ці напрями є продовженням щоденної роботи в громадах. «Соціальне служіння сьогодні має поєднувати екстрену допомогу зі сталими рішеннями, професійність — із милосердям, локальну присутність — із системною відповіддю на потреби суспільства», сказала пані Ставничи.
Звертаючись до єпископів із різних країн, Тетяна Ставничи зокрема наголосила: «Людяність дала Україні стійкість. Солідарність допомогла вистояти. Порядок і системність допоможе пройти шлях віднови. Надія дасть сили рухатися вперед».
Місія соціального служіння сьогодні — не втратити людину у вогні війни, а бути поруч, підтримати на шляху порятунку, допомогти стабілізуватися, провести на дорозі відновлення. І разом давати надію навіть там, де війна намагається залишити тільки руїни.
Понад 50 років Австрія вибудовує ефективну державну систему з навчання, інтеграції та працевлаштування людей:
які перебувають у групі ризику через труднощі в навчанні, поведінкові виклики та шкідливі способи подолання стресу;
з вродженою та набутою інвалідністю, тощо.
«Цей досвід надзвичайно необхідний нам як країні, де на сьогодні налічується майже 2 мільйони ветеранів. Багато з них мають набуту інвалідність і внаслідок цього стикаються з труднощами під час адаптації до цивільного життя та працевлаштування. Робота з цією аудиторією потребує виключно травмочутливого підходу. Ми маємо вчитися на найкращих міжнародних практиках, щоби якісно його забезпечити» – зазначає Анастасія Стеценко, керівниця програми “Соціальний захист та захист прав людини” Карітасу України.
Власне і сам проєкт GEN-CARE створений для покращення економічного становища українських ветеранів і ветеранок, членів їхніх сімей, зокрема внутрішньо переміщених осіб і людей з інвалідністю, через надання підтримки для подальшої професійної реінтеграції.
«Людина має знати, що робити далі – це основна ідея нашого проєкту, – каже координаторка проєкту в Карітасі Івано-Франківськ Алла Гончарова. – Ми побачили шлях від відновлення впевненості у власних силах до успішного працевлаштування. Ми прагнемо адаптувати ці практики в Україні, щоб наші учасники отримували якісну підтримку на кожному етапі професійної реінтеграції».
Серед учасників обміну була і президентка Карітасу України пані Тетяна Ставничи – вона провела прес-конференцію про сучасний стан справ в Україні. Окрім цього наші спеціалісти збудували подальші робочі плани з австрійською стороною, дізналися про виклики, які також існують в австрійських реаліях, та відвідали виробничі цехи, в яких люди навчаються і працюють.
Цілісний підхід системи NEBA реалізується на практиці через мережу соціально-інтеграційних підприємств та інтеграційних компаній, які працюють у конкурентних секторах ринку: від клінінгу, ремонту та кейтерингу до поліграфії та IT-технологій. У таких компаніях люди з інвалідністю або хронічними захворюваннями отримують офіційне працевлаштування, професійне навчання та ринкову заробітну плату в захищених, але повністю інтегрованих умовах.
«Великим відкриттям під час візиту стало те, що виробничі цехи цих соціальних бізнесів нічим не відрізняються від звичайних комерційних підприємств — вони так само технологічні, динамічні та орієнтовані на результат. Саме цей фактор ринкової реалістичності в поєднанні з професійним супроводом трудових асистентів (джоб-коучів) дає змогу людині згодом виходити на відкритий ринок праці максимально адаптованою та безболісно», — ділиться Анастасія Стеценко.
В Австрії працює Мережа професійного асистування (Netzwerk Berufliche Assistenz) або скорочено – NEBA. Це масштабна національна програма, яка фінансується Федеральним міністерством соціальних справ, охорони здоров’я та захисту прав споживачів Австрії (через Sozialministeriumservice). NEBA працює як офіційна державна система, яка фінансує різні організації, щоб вони надавали безкоштовні послуги з інтеграції людей з інвалідністю та молоді з вразливих груп на ринок праці.
Концепція NEBA в Австрії складається з різних рівнів, залежно від потреб людини:
Ювенальний коучинг (Jugendcoaching): працює з підлітками та молоддю, які мають труднощі в навчанні або інвалідність, щоб допомогти їм визначитися з професією та не випасти з системи освіти чи ринку праці.
Асистування у професійному навчанні (Berufsausbildungsassistenz): забезпечує супровід під час здобуття професійної освіти, щоб людина могла успішно скласти іспити та опанувати фах.
Трудове асистування (Arbeitsassistenz): фахівці допомагають знайти роботу на відкритому ринку праці, супроводжують процес співбесід, а також допомагають зберегти робоче місце, якщо у працівника виникають труднощі через стан здоров’я.
Джоб-коучинг (Jobcoaching): Безпосередня підтримка прямо на робочому місці. Коуч приходить на підприємство і разом із працівником розбирає його завдання, допомагає адаптуватися до темпу та команди.
Подібний розподіл забезпечує якнайповніше покриття потреб бенефіціарів і їхню активність на ринку праці. Взяти з системи окремі компоненти реально, але наскільки можливо імплементувати цей досвід в українські реалії загалом — роздумує Анастасія Стеценко, керівниця програми Соціального захисту та захисту прав людини Карітасу України.
«Війна в Україні ставить перед нами нагальні питання. З одного боку, держава має всебічно піклуватися про своїх громадян, зокрема про тих, кого війна торкнулася найбільше. З іншого — активні бойові дії тривають, і це спрямовує наші зусилля як суспільства насамперед на захист самої державності. Ми розуміємо, що Австрія вибудовувала свою систему протягом десятків років, і так само розуміємо, що не маємо стільки часу. На мою думку, ми вже робимо гігантський поступ у сфері захисту прав постраждалих осіб, і переконана: настане час, коли наші системи також стануть прикладом для інших країн».
Саме там у 2014 році вона вперше зіткнулася з війною: російська військова техніка зайшла до міста, люди ховалися у підвалах, а звичне життя руйнувалося просто на очах.
Спочатку родина намагалася перечекати небезпеку, виїжджаючи до родичів у Павлоград, звідки родом пані Валентина, і повертаючись додому. Доньки були ще зовсім молодими: молодша навчалася у школі, старша лише починала самостійне життя. Батьки до останнього сподівалися, що зможуть залишитися у рідному місті. Проте дуже швидко стало зрозуміло, що повернення до звичного життя не буде.
Після місяців невизначеності родина вирішила розпочати все спочатку в Марганці на Дніпропетровщині. Там вони облаштовували новий побут, будували плани на майбутнє, допомагали дітям здобувати освіту та ставати на ноги. Саме після цього вимушеного переїзду пані Валентина вперше отримала підтримку від Карітасу, яка допомогла родині пережити складний період адаптації на новому місці.
Минали роки. Доньки подорослішали. Молодша вступила до Маріупольського університету, а старша працювала у Маріуполі. Здавалося, що життя поступово повертається у звичне русло. Але у 2022 році війна знову наздогнала родину.
Коли почалося широкомасштабне вторгнення, доньки залишалися у Маріуполі, а батьки жили у Марганці. Найстрашнішими були тижні, коли вони не знали, чи живі їхні діти та чи вдасться їм вибратися з оточеного міста. На щастя, родина знову змогла возз’єднатися. Проте Марганець, який колись став для них прихистком від війни, сам опинився під постійними обстрілами.
Так у житті пані Валентини з’явилася ще одна адреса – Житомирщина, де вона живе сьогодні поруч із дітьми та онуками. І якщо Ясинувата була її рідним домом, а Марганець став спробою почати життя заново після першого переміщення, то Житомирщина стала місцем, де родина вдруге вчиться жити після втрати звичного світу.
На Житомирщині молодша донька після евакуації з Маріуполя створила власну сім’ю. Старша донька також переїхала до цього міста разом із чоловіком та маленькою дитиною. Попри всі випробування, родина знову намагається почати життя заново.
Будинок, який вдалося придбати, потребував значного ремонту. Самостійно виконати роботи родина не могла. Завдяки підтримці Карітасу України та Агентства ООН у справах біженців в Україні (УВКБ ООН) житло вдалося привести до належного стану: оновили стіни, облаштували нову підлогу, встановили натяжну стелю та нові двері. Простір, який раніше більше нагадував тимчасове помешкання, поступово став домом.
Історія пані Валентини є лише однією з тисяч історій українських родин, для яких житлова підтримка означає значно більше, ніж просто ремонт. Вона означає можливість залишитися поруч із дітьми та онуками, відновити відчуття безпеки і не починати життя з нуля втретє.
Саме для того, щоб люди могли відновлювати свої домівки та життя, Карітас України у партнерстві з УВКБ ООН уже п’ять років реалізує програму житлової підтримки в Україні.
За цей час підтримку отримали 6305 домогосподарств або 11319 людей. Серед отримувачів допомоги — 1065 людей з інвалідністю та понад 1,5 тисячі внутрішньо переміщених осіб.
«Відновлення житла — це набагато більше, ніж будівельні роботи. Для людей, долі яких понівечила війна, які втратили дім або були змушені неодноразово переїжджати, можливість знову жити у гідному помешканні означає шанс відновити своє життя.
Саме тому УВКБ ООН разом із партнерами, включно з Карітасом, підтримує як ремонт пошкодженого війною житла, так і покращення умов у домівках для внутрішньо переміщених людей.
Ми прагнемо, щоб українські родини могли залишатися у своїх громадах, повертатися додому після обстрілів або облаштовувати нове життя там, де знайшли прихисток. Саме тому інвестиції у житло є водночас інвестиціями у відновлення громад і довгострокові рішення для людей, які постраждали від війни», – зазначив радник УВКБ ООН із житлових питань Андрій Шпак.
Протягом п’яти років у десяти областях України було завершено 5596 ремонтів житла та реалізовано 1189 проєктів із модернізації житла для внутрішньо переміщених осіб.
Проте житлова підтримка — це не лише про відновлення пошкоджених будинків. Для багатьох людей вона стає необхідною умовою для повернення до нормального життя.
Досвід роботи показує, що пошкоджене житло рідко є єдиною проблемою для родини. Часто за зруйнованими вікнами чи дахом залишаються втрачені документи, невирішені майнові питання, труднощі з доступом до базових послуг або потреба в додатковій гуманітарній підтримці. Саме тому програма передбачає не лише ремонтні роботи, а й можливість отримати правову допомогу та консультації щодо інших видів підтримки, доступних у громаді.
Так сталося і з пані Лідією, яка пережила окупацію Херсона, втратила чоловіка та була змушена шукати новий дім для себе і сина з інвалідністю.
Коли російські війська окупували Херсон, життя родини кардинально змінилося. Постійний стрес, невизначеність та небезпека серйозно позначилися на здоров’ї чоловіка пані Лідії — під час обстрілів він переніс інсульт. Родині вдалося евакуюватися до Кривого Рогу та розпочати лікування, однак врятувати його не вдалося. Після інсульту розвинулися тяжкі ускладнення, а згодом лікарі діагностували онкологічне захворювання.
Після смерті чоловіка жінка залишилася сама із сином, який має інвалідність. Частина родини й досі перебуває на тимчасово окупованій території, а житло, яке залишилося в Херсоні, було зруйноване війною. Квартира та будинок, які родина будувала роками, фактично перестали існувати.
Намагаючись почати життя заново, пані Лідія придбала невеликий будинок. Проте він потребував ремонту, на який у родини вже не залишалося коштів. Особливо критичною була проблема з покрівлею — під час кожного дощу вода потрапляла всередину приміщення, поступово руйнуючи будинок. Також необхідно було замінити двері, щоб забезпечити належну теплоізоляцію житла.
У межах програми житлової підтримки Карітасу України та УВКБ ООН будинок вдалося відремонтувати. Будівельники встановили нову покрівлю та нові двері, що дозволило відновити тепловий контур оселі та зробити її придатною для проживання. Для стороннього спостерігача це може виглядати як звичайний ремонт. Для пані Лідії це означало значно більше — можливість більше не хвилюватися, що черговий дощ зруйнує її новий дім.
«Добре, що тепер дах не протікає, можна спокійно жити, і не боятися, що під час дощу все знову заллє», – говорить вона.
Історія пані Лідії показує ще один вимір житлової підтримки. Для багатьох українців війна не лише пошкодила будинки. Вона змусила їх шукати новий дім у зовсім інших громадах, будувати нові соціальні зв’язки та починати життя майже з нуля. У таких обставинах навіть відносно невеликий ремонт може стати вирішальним фактором, що дозволяє родині закріпитися на новому місці та повернути собі відчуття стабільності.
Не менш промовистою є історія іншої пані Валентини – мешканки Кривого Рогу. Її життєвий шлях також був сповнений втрат ще до початку війни. Вона пережила смерть доньки, яку втратила ще у шкільному віці, згодом поховала сина, а нещодавно залишилася без чоловіка. Через серйозні проблеми з опорно-руховим апаратом жінка майже не виходить із дому та значну частину часу проводить у своїй квартирі.
Під час однієї з масованих ракетних атак на Кривий Ріг пані Валентина перебувала вдома. У момент вибуху вона стояла біля вікна. Скло розлетілося на друзки просто перед нею, і лише дивом жінка не отримала серйозних поранень. Після обстрілу вона навіть не могла самостійно залишити квартиру.
Для людини старшого віку, яка живе сама і має обмежену мобільність, пошкоджене житло означає не лише матеріальні збитки. Воно означає втрату останнього простору безпеки. Саме тому одним із пріоритетів програми є підтримка найбільш вразливих категорій населення – людей старшого віку, людей з інвалідністю та родин, які не мають ресурсів для самостійного відновлення житла.
Завдяки підтримці Карітасу Кривий Ріг та УВКБ ООН у квартирі пані Валентини було встановлено нові вікна та балконний блок. Ці роботи дозволили не лише відновити житло після обстрілу, а й повернути жінці відчуття захищеності у власному домі.
Для неї працівники проєкту стали не просто людьми, які виконали ремонт. Вони стали нагадуванням про те, що навіть у найскладніших обставинах людина не залишається наодинці зі своєю бідою.
«За п’ять років партнерства зУВКБ ООН ми разом допомогли десяткам тисяч людей відновити або облаштувати житло. Але якщо відкласти цифри, то насправді йдеться про значно більше.
Йдеться про пані Валентину, яка після двох вимушених переміщень нарешті отримала можливість облаштувати дім поруч із дітьми та онуками. Про пані Лідію, яка втратила чоловіка, залишила окупований Херсон і змогла відремонтувати будинок, де сьогодні живе разом із сином. Про тисячі інших українських родин, для яких підтримка житла стала не просто допомогою з ремонтом, а можливістю відновити відчуття безпеки та контролю над власним життям.
Саме тому для нас це партнерство ніколи не було лише про будівельні роботи. Разом з партнерами ми працюємо над тим, щоб люди могли залишатися у своїх громадах, повертатися додому після обстрілів або починати новий етап життя там, де знайшли прихисток. Кожне відновлене вікно, відремонтований дах чи модернізоване житло — це конкретна родина, яка отримала шанс не втратити дім остаточно.
Водночас війна триває. Щодня ми бачимо нові руйнування, нові історії вимушеного переміщення і нові потреби. Те, що ще вчора було чиєюсь домівкою, сьогодні може потребувати термінового ремонту або повного відновлення. Саме тому продовження таких програм залишається критично важливим.
Ми щиро вдячні УВКБ ООН за довіру, послідовність та готовність системно працювати разом. Саме довгострокове партнерство дає можливість не лише реагувати на наслідки війни, а й допомагати людям будувати основу для майбутнього. Адже відновлення країни починається з відновлення життя конкретної людини, а дуже часто — з відновлення її дому», – Романа Маколович, керівниця програми з питань житла Карітасу України.
Саме з таких історій складається статистика проєкту. Найбільше ремонтів проведено у Запорізькій, Харківській, Миколаївській, Дніпропетровській та Херсонській областях – регіонах, які й досі залишаються серед найбільш постраждалих від війни.
Однак за кожною з цих цифр стоять не квадратні метри відремонтованого житла і не будівельні роботи. За ними стоять люди, які отримали можливість залишитися у своїх громадах, не втратити зв’язок із рідними, відновити відчуття безпеки та зберегти найважливіше – власний дім.
Проєкт “Житло для вразливих домогосподарств V” впроваджується Карітасом України за підтримки Агентства ООН у справах біженців в Україні.
Карітас України завершив важливий етап проєкту «Сприяння соціальній згуртованості та стійкості у громадах, що постраждали від війни»: 22 місцеві організації випробували нову методологію інтеграційних заходів та провели близько 90 заходів у громадах в усіх регіонах України — від Харківщини до Чернівців, від Херсона до Львова. Результати важко виміряти цифрами, але саме згуртованість допоможе громадам жити разом під час і після війни. Менеджерка проєкту Катерина Гончар розповідає, як народжувалися ці зміни, чому найважливіші результати не потрапляють у звіти – і що означає служити локальним організаціям.
— З чого почався цей проєкт? Як ви добирали локальні команди?
Ми повідомили директорам локальних організацій Карітас, що починається новий проєкт спрямований на згуртованість і стійкість громад, пояснили ідею й запросили охочих долучитися. Але не просто погодитися, а написати мотиваційний лист: чому саме вони хочуть працювати в цьому напрямі. Люди писали щиро: про свої громади, своїх підопічних, про те, що бачать навколо, про бажання щось змінити. Уже тоді стало зрозуміло: це історія не про те, що когось “призначили”, а про людей, які самі захотіли взяти відповідальність.
Охочих виявилося багато, і нам довелося обирати. Можна було піти простішим шляхом і взяти десять організацій по двоє фахівців. Але ми свідомо обрали інший варіант: двадцять дві організації по одному представнику. Так дали шанс долучитися набагато більшій кількості громад. Для мене як менеджерки це означало значно більше роботи. Проте ми отримали безцінний досвід і побачили дуже різні громади, різні контексти й виклики.
Я часто жартувала: «Дорогі колеги, вибачте, але через вас я хочу буквально відчути, що відбувається у ваших громадах». Звичайно ж не могла бути всюди одночасно, але читала звіти, слухала людей, ставила багато запитань. І коли хтось розповідав, що сталося під час зустрічі в маленькому містечку на сході України, я починала розуміти, яку величезну роботу вони роблять. Найціннішими для мене були не звіти, а саме ці живі розповіді.
Мені дуже відгукується те, як отець Андрій Нагірняк говорить про роль національного офісу Карітасу України: ми маємо не керувати локальними організаціями й не контролювати їх, а служити їм. Саме так я й намагалася працювати ці п’ять місяців — допомагати там, де можу бути корисною.
— Якщо пояснити дуже просто: що таке інтеграційний захід?
Коли виходжу зі своєї професійної бульбашки, відповідаю так: ми допомагаємо людям у громадах побачити й почути одне одного. Показати, що ми живемо поруч і що наша різність може бути не причиною конфлікту, а джерелом сили.
Сьогодні багато громад повністю змінилися. Десь залишилося лише 30–40% місцевих мешканців, а решта — люди, які були змушені переїхати з інших регіонів. Для всіх це нова спільнота. Ми допомагаємо людям знайомитися, взаємодіяти й будувати довіру.
Мені боляче чути, коли кажуть: «Ми провели інтеграційний захід для ветеранів і їхніх родин», — а на нього запросили лише ветеранів і їхні сім’ї. Тоді хочеться запитати: кого з ким ви інтегрували? Інтеграція завжди відбувається між людьми. Між місцевими жителями й тими, хто приїхав, між ветеранами й цивільними, між людьми з різним досвідом і різними травмами. Якщо цього «між» немає, немає й інтеграції.
Слово «інтеграція» сьогодні часто використовують дуже широко. Але сама ідея не в тому, щоб зібрати разом представників однієї групи, а в тому, щоб створити простір, де зустрічаються різні люди й починають бачити одне одного не через ярлики, а як сусідів, колег чи просто людей. Це і є найскладніше.
Наша методологія про всіх людей, які живуть у громаді: місцевих мешканців, внутрішньо переміщених осіб, ветеранів і ветеранок, їхні родини, людей з інвалідністю. І про те, як вони можуть взаємодіяти, говорити й чути одне одного.
— Більшість ваших фахівців до цього не працювали фасилітаторами. Не було страшно?
Було. Саме тому почали з навчання. Провели тренінг для всіх учасників, хоча більшість із них раніше не фасилітували такі зустрічі. Але сьогодні можу сказати: вони стали фасилітаторами. Вчилися безпосередньо в громадах — із реальними людьми й реальними ситуаціями. І прогрес від першого заходу до останнього був дуже помітний.
Для мене ще одним показником стало те, що багато організацій не зупинилися на мінімальних чотирьох заходах. Дехто провів п’ять, шість, а окремі фахівці — навіть вісім, маючи ті самі ресурси.
Тут варто додати, що наші колеги, щоби максимально якісно виконати завдання проєкту, залучали інших фахівців місцевих організацій Карітас у якості волонтерів. Це багато говорить про їхню мотивацію. Якщо ми справді хочемо будувати спільноти, відповідальність не закінчується разом із заходом. І я дякую всім організаціям мережі Карітас, хто справді поставився до інтеграційних заходів як свого служіння людині та громаді.
— У який момент ви зрозуміли, що методологія справді працює?
Коли люди почали збиратися самі — без фасилітатора, без нашої ініціативи. Таких прикладів у нас щонайменше п’ять. Проєкт завершився, а люди й далі зустрічаються та підтримують одне одного. Ми не ставили перед нашими фахівцями такого завдання. Метою було випробувати методологію й зрозуміти, чи працює вона на практиці. А натомість у кількох громадах почали формуватися справжні спільноти.
Чесно кажучи, я навіть не очікувала такого результату. Якби був хоча б один такий випадок, я вже вважала б це успіхом. А їх п’ять.
— Де сьогодні найважче проводити інтеграційні заходи?
На рівні суспільства ми постійно стикаємося з поляризацією, яку свідомо підживлює країна-агресор, граючи на наших найболючіших темах. Люди живуть у стані постійної небезпеки, базова потреба в безпеці залишається незадоволеною, накопичуються втома й агресія. Є й практичні виклики. Наприклад, не всюди легко вибудувати співпрацю з органами місцевого самоврядування. Десь є справжнє партнерство. А десь нам фактично кажуть: «Робіть що хочете, тільки нас не залучайте». Але без участі місцевої влади дуже важко зробити такі процеси довготривалими.
Досвід Херсонщини був особливий, адже через постійні обстріли всі зустрічі проводилися в укриттях. І люди все одно приходили. Бо для них це теж спосіб вижити — не залишитися наодинці, не втратити відчуття нормальності.
У цьому є певний парадокс. З одного боку, страшно збирати людей там, де постійна небезпека. З іншого — як цього не робити, якщо саме такі зустрічі допомагають їм триматися?
Для мене це ще раз довело: соціальні зв’язки — це не розкіш мирного часу, а одна з умов виживання громади.
Наведу ще один приклад. У невеликому селі на інтеграційний захід прийшли десять людей із п’яти тисяч мешканців. На перший погляд, зовсім небагато. Але якщо після цього вони зустрінуться в магазині й уже не сваритимуться, бо знайомі між собою, — це вже зміна. Саме з таких маленьких кроків і починається розбудова миру.
— Чому благодійний фонд Porticus готовий вкладати кошти в такі процеси, тоді як великі гуманітарні донори зазвичай цього не роблять?
Мені здається, Porticus дивиться на зміни в довшій перспективі. Великі інституційні донори — УВКБ ООН, гуманітарні фонди, урядові програми — переважно фінансують те, що можна швидко й чітко виміряти: скільки людей отримали допомогу, послугу чи підтримку. Тут логіка інша: Porticus інвестують не лише в активності, а й у процеси, результати яких проявляються поступово. І, гадаю, наш партнер довіряє Карітасу України як організації, здатній відповідально вести такі зміни.
— Чого ви найбільше очікуєте від наступного етапу?
Хочу, щоб якомога більше людей — фасилітаторів, фахівців, волонтерів і просто активних мешканців громад — «заразилися» цією ідеєю. Щоб зрозуміли, що інтеграція починається не з уміння говорити, а з уміння щиро цікавитися іншою людиною. Побачити нашу різність — і зробити її джерелом сили, а не конфлікту. Бо зрештою тільки тоді, коли ми навчимося слухати одне одного, ми зможемо пройти цей шлях разом.
Довідка
Карітас України реалізує проєкт із зміцнення соціальної інтеграції та розбудови спільнот за підтримки Porticus. Пілотний етап тривав п’ять місяців і охопив 22 місцеві організації Карітасу по всій Україні. В рамках проєкту, окрім створення та тестування методології інтеграційних заходів, відбувся телевізійний проєкт у співпраці з Еспресо.ТВ — 15 історій людей, серед яких — волонтери, ветерани, медики, військові, капелани, сім’ї загиблих героїв, внутрішньо переміщені особи та громадські активісти, що діляться особистим досвідом проживання війни. Нині на основі розробленої методології до випуску готується освітній серіал на платформі Дія.Освіта: “Інтеграційні заходи. Як згуртувати людей в громадах”. Це практичний інструмент для проведення заходів у громадах, доступ до якого зможуть безкоштовно отримати всі фахівці, які працюють над соціальною згуртованістю та інтеграцією людей у громадах.
