По інший бік камери: Віра Мосіна дає голос жінкам, яких не показують

Інтерв’ю підготувала та записала Ілона Мироненко

Жінка пише за столом при світлі настільної лампи

Віра Мосіна — акторка театру й кіно, документалістка та авторка циклу жіночих історій «Її фронт». Сьогодні вона мріє зняти повнометражний документальний фільм про дружин військовослужбовців — жінок, чиє життя війна змінила не менше, ніж життя тих, хто безпосередньо перебуває на передовій.

Її власний шлях до документалістики також розпочався з війни. «Саме на документалістику мене надихнула війна, тому що я зрозуміла, що ця війна більше і ширше, ніж те, що ми готові зараз про неї чути. Можливо, через десятиліття ми зможемо усвідомити набагато більше всього…»

Свій професійний шлях Віра розпочала ще в дитинстві: з семи років навчалася у школі-ліцеї мистецтв, а в десять брала участь у театральному фестивалі «Мельпомена Таврії», де здобувала гранти, а згодом долучилася до роботи Херсонського обласного музично-драматичного театру імені Миколи Куліша. Потім Віра вчилася в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення ім. І.К. Карпенка-Карого за спеціальністю «Драматичний актор театру і кіно». У Києві вона познайомилася з майбутнім чоловіком, також актором, Кирилом Прокопчуком. У 2016 році Віра долучилася до Білоруського сучасного театру в Києві, створеного митцями, які були змушені залишити Білорусь через репресії, і протягом 2,5 років разом із чоловіком грала у виставах про свободу та визволення, гастролюючи Україною та виступаючи перед повними залами.

24 лютого 2022 року, як і для мільйонів українців, її життя розділилося на «до» і «після». Уже 27 лютого Віра знімала кадри захоплення Мощуна (ред. село у Бучанському районі Київської області). «Я зрозуміла, що якщо не показувати ці кадри такими, як вони були, то потім усе буде надто романтизовано».

Саме тоді вона вперше відчула, що документалістика може стати її шляхом — способом не просто спостерігати за історією, а фіксувати її живою та без прикрас. Згодом у центрі її уваги опинилися жінки, які залишаються в тилу, поки їхні чоловіки служать. Все почалося з, на перший погляд, простого запитання знайомої до дружини військовослужбовця: «Як вона?» Відповідь була: «У мене завжди має бути все нормально, бо він служить».

Ця фраза зачепила Віру. За нею вона побачила жіночий досвід, про який говорять значно менше, ніж про досвід військових. Жінки чекають дзвінків, постійно живуть з тривогою та надією, самостійно виховують дітей, вирішують побутові й фінансові проблеми, вчаться бути сильними тоді, коли сил вже майже не залишається. І водночас від них часто очікують одного: «Тримайся. У тебе ж чоловік воює». Так народився цикл коротких інтимних портретів «Її фронт».

Віра хоче стати голосом жінок, які в інформаційному просторі ніби залишаються на другому плані, хоча їхній досвід заслуговує на не меншу увагу. Її героїні не воюють зі зброєю в руках, але кожна з них має власний фронт — фронт очікування, відповідальності, страху, самотності та щоденного життя в умовах війни.

«Вони відчували себе непомітними — і для суспільства, і для самих себе», — говорить Віра про жінок, чиї історії вона прагне зберегти.

Для неї «Її фронт» — не просто серія відеопортретів. Це спроба побачити жінку за звичним образом «дружини військового», почути її голос і показати, що за словом «чекає» стоїть ціле життя.

Її день починається не з камери

О сьомій тридцять Віра будить дитину, збирає її до садочка, готує сніданок. Якщо садочка немає — займається хатніми справами, а потім намагається викроїти хоча б пів години для себе. У цьому звичайному ранковому ритмі немає нічого героїчного — і саме в цьому його цінність. Бо за камерою, документальними історіями та складними темами залишається жінка, яка так само живе своїм щоденним життям.

Її настрій можна визначити за музикою. «Якщо сумний — то класичну. Якщо роздратована — рок, можу слухати в навушниках, щоб не дратувати цим дитину. Також я люблю слухати якусь дурнувату музику».

У її плейлисті поруч уживаються AC/DC і Rammstein, українська етніка, Kings of Convenience та ADAM. Музика для Віри — не просто фон, а своєрідний індикатор внутрішнього стану.

Та для роботи їй потрібне дещо важливіше за правильний саундтрек. «Обов’язково в мене має бути відповідний стан і ресурс, тобто я маю бути максимально невтомлена. Я ніколи не приступлю до процесу зйомки з пустим ресурсом або вигоранням». Її героїні не залишаються для неї просто персонажами в кадрі. Вона дивиться на них як жінка, мати, акторка, документалістка.

Коли запитуєш Віру, що допомагає їй не втрачати щирого інтересу до того, що вона робить, відповідь звучить просто: «Мене оточує багато жінок, якими я захоплююся. І вони є головними героїнями в моїх фільмах».

Саме з цієї точки й починається «Її фронт» — історія не лише про дружин військовослужбовців, а про жінок, які щодня продовжують жити, працювати, виховувати дітей, чекати, боятися, любити й залишатися сильними, навіть коли ніхто не бачить, якою ціною їм це дається. Їхній фронт часто не має окопів, форми чи зброї. Але він так само реальний.

Табуретка як перша сцена

«Я завжди знала, що буду актрисою», — говорить Віра. — «Мені було 5 років, коли я сказала, що буду виступати на сцені і кричати те, що сама захочу, і ніхто мені цього не заборонить».

Батьки достатньо серйозно ставилися до цих слів, адже Віра почала розмовляти дуже рано, а свої думки висловлювала чітко, аргументовано й переконливо. У шість років табуретка вже стала її першою сценою. У мами зберігалося касетне відео, на якому семирічна Віра впевнено говорить: «Не голосуйте за Партію регіонів», — у той час, коли в Херсоні значна частина людей підтримувала саме цю політичну силу. Мама дивиться на впевнений вираз обличчя доньки й коментує: «От артистка!». На жаль, під час переїзду з Херсона запис не вдалося зберегти.

Двоє акторів на театральній сцені

Віра завжди мріяла бути в кадрі або на сцені. Але після 24 лютого 2022 року опинилася по інший бік екрана — і взяла камеру до рук сама. 27 лютого вона знімала кадри захоплення Мощуна. «Ці кадри збереглися. Я вважаю, що вони безцінні для нашої історії, тому що там видно істотний страх і нерозуміння, емоції, які, на мою думку, неможливо відтворити в ігровому кіно».

Війна підштовхнула Віру до документалістики. «Саме на документалістику мене надихнула війна, тому що я зрозуміла, що вона більше і ширше, ніж те, що ми готові зараз осягнути. Можливо, через певний час ми зможемо усвідомити набагато більше всього і створити гарне художнє ігрове кіно».

Документалістика виявилася для неї ще й формою, яка не вимагала складної технічної бази. Не обов’язково мати дороге студійне світло чи професійне обладнання. Щось відбувається — і ти просто береш телефон та знімаєш.

Але поступово Віра зрозуміла, що хоче фіксувати не лише події, а передусім людей, чиї історії можуть залишитися непоміченими. «Я зрозуміла, що хочу підсвітити саме жіночу долю, бо бачу применшення ролі жінки у війні», — розповідає режисерка. — «Я вважаю, що жінки в тилу роблять великий внесок, про який не говорять. Багато жінок ніби поставили себе на друге місце, бо чоловікам начебто потрібніше. Але в їхніх словах було багато втоми і відчаю, тому що вони відчували себе непомітними як для суспільства, так і для самих себе».

До ролі режисерки Віра поступово готувалася ще тоді, коли сама була акторкою. Під час зйомок у фільмах їй завжди було цікаво не лише те, як режисер працює з акторами, а й те, як будується кадр, чому камера стоїть саме там і як через візуальну мову створюється історія. «Коли я знімалася у фільмах, мені завжди була цікава робота режисера не лише з точки зору роботи з акторами, а й я спостерігала за побудовою кадру», — розповідає Віра. — «Я читала багато літератури з режисури, про сценаристів і операторську роботу».

Одним із джерел знань для неї став режисер Ігор Даровський, який багато інформації про професію безкоштовно публікує у своєму Telegram-каналі. А головним способом навчання залишалася надивленість — уважне спостереження за хорошим кіно. «Найбільше мені почало подобатися, коли людина в кадрі не награна, а жива. Можливо, це ще тоді в мені вже зажевріли нотки любові до документалістики».

Прикладом сильної режисури та операторської роботи Віра вважає документальний фільм Ірини Цілик «Земля блакитна, ніби апельсин». «Ця стрічка про початок війни, вона не просто майстерна, там дуже глибокі персонажі», — говорить Віра. — «Але це ж і не персонажі, а справжні люди. І мені дуже подобається, що у фільмі не відчувається її ставлення до подій — ти формуєш своє власне. Такою має бути справжня документалістика».

Цей принцип Віра переносить і у власну роботу. «Звісно, я поважаю жінок, про яких знімаю, але я не змушую глядача їх поважати. Я даю йому вибір, і Ірина Цілик бачить так само».

Так акторка, яка колись починала з табуретки у херсонській квартирі, поступово опинилася по інший бік камери. Її сценою став уже не театр, а реальне життя — з його страхом, втомою, очікуванням і людьми, які не завжди вважають себе героями. Саме серед таких людей Віра сьогодні шукає своїх героїнь.

«Коли вони дозволять собі відчувати, то ніби згорять..»

Перші труднощі Віра зустріла ще до того, як почала повноцінно знімати «Її фронт». Жінок, готових розповісти свої історії, було багато. Але частина з них після першої згоди відмовлялася від зйомок.

Жінка лежить на ліжку в напівтемній кімнаті, кадр із циклу «Її фронт»

Причин було кілька. Перша — страх осуду. Жінки боялися, що суспільство не зрозуміє їхніх переживань: мовляв, чоловік на фронті, а вона дозволяє собі говорити про власну втому, самотність чи біль. Одна з них написала Вірі: «Я, може, б і хотіла, але зараз не у мене перша роль».

Друга причина — безпека. Деякі чоловіки були категорично проти публічності своїх дружин. Третя — мабуть, найскладніша: страх зустрітися із власними емоціями, які роками доводилося блокувати. Через це три заплановані зйомки так і не відбулися. «В мене досі в Threads дуже багато переписок із жінками, — розповідає Віра. — Вони говорять, що не дозволяють собі відчути весь цей спектр самотності, втоми, жорстокості і несправедливості, бо тоді ніби згорять. Їм простіше говорити, що вони такі ж самі, як інші». Це, мабуть, одна з найскладніших тем «Її фронту»: не лише знайти героїню, а й переконати її, що вона має право говорити про себе.

Поки відзняті три історії, і кожна з них виявилася зовсім іншою. Перша героїня — сформована особистість, яка навчилася працювати зі своєю тривожністю.

«Стан тривожності — це те, що найбільше руйнує жінку в стані очікування», — говорить Віра.

Друга героїня зовсім інша — молода, яскрава, харизматична жінка, яка не хоче відкладати життя на потім. «Вона показує всю щирість жінок, які не закриваються штампами “Я все витримаю”. Вона каже: “Ні, я не хочу цього всього, я хочу бути поряд”. Її історія особисто для мене про максималізм і жадібність, жагу жити прямо зараз», — говорить Віра.

Третя історія поки не опублікована. Її героїня — 19-річна мама, яка під час інтерв’ю була ще вагітною, а під час постінтерв’ю вже тримала дитину на руках. Її історія особливо контрастна на тлі звичного уявлення про молодість. Дівчина — переселенка з Донбасу, яка має за плечима досвід обстрілів і втрачений дім. Вона свідомо обрала чоловіка-військового, народила від нього дитину і говорить про нього із захопленням. Вона рада, що її дитина народилася і житиме на українській землі, та живе любов’ю до власної країни. Віра помічає, наскільки швидко ця дівчина подорослішала, бо це відчувається навіть у тому, як вона говорить.

Але шлях до цих трьох історій розпочався з зовсім іншої ідеї. Спочатку Віра хотіла зняти один великий повнометражний фільм з однією героїнею. Чоловік підтримав її ідею. «Сказав: “Ідемо купимо тобі айфон”. Ось так мені ніби закрився шлях назад. Все, в мене є айфон для моєї документалістики», — сміється Віра.

Професійне середовище, однак, зустріло ідею не так однозначно. Люди, дотичні до телеканалів та грантових програм, говорили, що тема занадто сумна, непатріотична, а сам формат — невдалий.

Віра вирішила не сперечатися, а перевірити ідею практикою. «Тоді я вирішила апробувати тему, знявши невеликі шматочки. Перший фільм без всякого піару і реклами набрав на YouTube 600 переглядів. Крім самої сторінки я його ніяк не рекламувала».

Потім почали приходити повідомлення від незнайомих людей. Спочатку — коментарі на YouTube, згодом — особисті повідомлення та реакції у Threads. В одному з дописів Віра написала, що готова розповідати жіночі історії анонімно — саме тому, що багато героїнь бояться говорити відкрито. Відгук був значним. Сьогодні у Віри близько 85 неопублікованих історій жінок, які хочуть бути почутими, але поки не готові вийти в публічний простір, і вона думає, як розповісти про них ширшій аудиторії. «Зараз у мене є 85 неопублікованих історій, і я думаю над форматом, як їх показати суспільству. Можливо, їх озвучать професійні актори, культурні діячі, бо вони мають великі охоплення і тоді ці історії будуть почуті».

Але справжнє відчуття, що Віра на своєму місці, прийшло зовсім не з переглядів, охоплень чи професійного визнання. Одного разу незнайома жінка додалася до неї в Instagram і написала, що після перегляду фільму вперше за чотири роки дозволила собі поплакати. І подякувала Вірі за це. «Це стало для мене свідченням того, що я не просто на своєму місці. Колись мій майстер сказав мені, що мистецтво має не просто викликати емоції, а наповнювати людину енергією, дозволяти їй бути собою, — розповідає Віра. — Вона ніби отримала цей дозвіл».

Можливо, саме цей «дозвіл» і є найважливішим результатом «Її фронту». Дозвіл не бути сильною щосекунди, не приховувати втому, не соромитися самотності. Не переконувати себе, що комусь іншому важче, а тому власний біль не має значення. Просто на мить дозволити собі відчути те, що занадто довго доводилося відкладати.

Відтинати зайве: закулісся роботи над фільмом

Для Віри документалістика починається задовго до монтажу. Це передусім відповідальність перед людиною, яка погоджується впустити камеру у своє життя. «Оскільки це живий і болючий діалог, я підписую договір з героїнею, що маю право безкоштовно використовувати цей матеріал. Вони мають право на перегляд перед публікацією», — розповідає Віра.

Камера на штативі в кімнаті

Вона свідомо відмовляється від очевидного й уже багато разів проговореного. «Я вважаю, що важливо лишати те, чого немає в інфопросторі. Всі чули про втому, мені важливо відкривати ті закутки, які мені невідомі. Наприклад, в мене є чоловік, і я думаю, як би це було зі мною, якби я опинилася на їхньому місці. Але найбільше для мене важливо, коли я бачу, що якась думка може бути терапевтичною для глядачів».

Одне інтерв’ю може тривати близько двох із половиною годин. Але для Віри робота з ним на цьому не закінчується. Вона переглядає кожну розмову по сім-вісім разів, може «жити» з одним матеріалом до двох тижнів, знову й знову слухаючи кожну інтонацію, паузу, деталь — щоб зрозуміти, що саме має залишитися у фільмі.

Це особливо важливо через специфіку героїнь. «Важливо, що це не акторки, вони не контролюють в кадрі все, що говорять. Якщо героїня випадково назвала позивний, командира, напрямок чи будь-які інші дані, то я вже не вставлю цю цитату в фільм».

Самі зйомки можуть займати два, три, а іноді й чотири робочі дні з кожною героїнею. На цей час Віра передає дитину чоловікові й повністю занурюється в роботу. «Я працюю з болем і в мене немає права на відсутність ресурсу. В мене має бути не штучна захопленість чи цікавість, а цілковита включеність в героїню. Документалістика — це не коли ти будуєш кадр, це коли ти живеш разом з людиною».

Під час розмови звучить сирена. Віра на мить переривається, відкриває Telegram, перевіряє інформацію про небезпеку. «Хм, прикольно. Зараз почекай».

Для неї це вже частина реальності, у якій створюється фільм. Тут немає стерильної студії, де війна залишається десь за межами кадру. Вона буквально присутня поруч. «Я вважаю успіхом, якщо виходить ввійти в довіру до людини. З усіма трьома героїнями це не просто вдалося, а ми продовжуємо спілкуватися і після зйомок».

Найбільше задоволення Віра отримує від спостереження за героїнями та підготовки до інтерв’ю.

«Я створюю перелік запитань на основі двох зустрічей з героїнями. Під час цих двох зустрічей я спостерігаю за їхньою буденністю, як вони живуть. По суті, вони ніби впускають мене у своє життя».

Для Віри важливо не лише те, що говорить героїня, а й те, що відбувається навколо неї. Кухня, тиша, дитячі речі, звичайний побут — усе це стає частиною розповіді.

Водночас сама Віра намагається не брати енергію безпосередньо з роботи. Каже, що тема надто складна для цього. Навпаки — вона наповнюється від родини, друзів, колег, а вже потім переносить цю енергію у свої фільми. «А ще я дуже люблю бувати сама, — розповідає Віра. — Якщо мені півдня виділити на “побути самій”, решта дня буде максимально продуктивною».

Її шлях до нинішнього підходу був не без помилок. Першу героїню Віра так і не встигла юридично оформити як учасницю проєкту — і зрештою втратила з нею зв’язок. «Я тричі зустрічалася з цією жінкою. Вона мати 3 дітей, чоловік в гарячих точках, з точки зору драматургії — це ідеальна героїня. Я лише дарма витратила гроші на студію. Вона заблокувала мене в усіх соцмережах без жодних пояснень».

Але саме ця історія стала для Віри важливим професійним уроком.

«До речі, на тому етапі я хотіла ідеалізувати жінку, помістивши її в циклораму. Але вона “злилася” і я зрозуміла, що не хочу шукати красиву картинку».

— Тобто цей промах водночас став і успіхом, бо направив тебе на шлях?

— Так.

Після цього Віра почала інакше дивитися на сам принцип документалістики. Їй уже було не потрібно створювати красиву картинку. Навпаки — вона почала шукати правду в живому просторі, недосконалості та випадкових деталях.

Іноді ці деталі бувають дуже буквальними. «І на першому, і на другому знімальному дні в мене дуже сильно бурчав живіт, бо я забула поснідати. Мені довелося звертатися до професійного звукорежисера, щоб на деяких шматках видаляти звук бурчання живота».

Утім, за цією самоіронією ховається складна частина роботи — монтаж. «Якщо операторська “корочка” в мене є, режисура сформувалася через надивленість, то монтаж в професійних програмах — для мене виклик. Це жах. Я монтую вночі. Вдень я не монтую при дитині такі складні теми».

Одного разу її донька Кіра побачила на екрані одну з героїнь. «Колись вона побачила і запитала, чому ця тьотя така сумна? Подивилася, зупинилася і каже: “Так не повинно бути” — і пішла».

Кірі зараз три з половиною роки. Про війну мама розповідає їй максимально просто, пояснюючи складні речі через знайомий дитині світ — іграшки. Росіяни хочуть забрати українську землю так само, як хтось може захотіти забрати її іграшки. Але іграшки належать Кірі — і вона має право їх відстоювати. Для Віри це спосіб пояснити дитині війну, не перевантажуючи її деталями, які вона ще не здатна осягнути.

А свою роботу Віра описує трьома словами: підтримка, любов і сильна внутрішня довіра. «Підтримка, любов, сильна внутрішня довіра — це ті слова, якими я можу описати свою роботу. В мене тільки на цьому проєкті так було, щоб я з незнайомими людьми відчувала себе настільки близькою. Мене навіть знайомі так близько не пускають в своє коло, тут сформувався такий зв’язок, така глибока зануреність нас двох, “проживання” емоцій».

Мабуть, саме це і є те, що залишається за кадром. Не камера, не монтаж і навіть не правильно поставлене світло, а момент, коли дві незнайомі людини на кілька годин перестають бути просто режисеркою та героїнею. Одна дозволяє іншій побачити те, що зазвичай приховує навіть від себе.

«Мені потрібні не гроші, а люди»

Сьогодні Віра шукає можливість масштабувати «Її фронт». Вона зверталася до різних громадських організацій, шукала підтримку, але поки не знайшла партнера, який допоміг би перетворити кілька окремих фільмів на повноцінний проєкт. «Мені зараз не стільки гроші треба, скільки люди, — говорить Віра. — Насамперед оператор і монтажер. Ролі режисера і інтерв’юера — це ті, які я хотіла б лишити собі. Мені подобається складати цей пазл».

Жінка сидить біля мікрофона під час зйомки, кадр зі знімального процесу

Монтаж вона поки не може повноцінно «витягувати» ані за часом, ані за компетенціями. Оператор потрібен з іншої причини — щоб Віра могла залишатися повністю присутньою поруч із героїнею. «Я не можу запитувати в людини: “А що ви будете відчувати, коли ваш чоловік помре?”, відхилитися до камери, відвести погляд і сказати: “Почекай, фокус є”. І продовжити. Я так не працюю».

Потрібна й комунікаційна частина команди — людина, яка займатиметься PR та SMM, нарізатиме фільми на короткі відео для соціальних мереж і допомагатиме поширювати ці історії. «Це повноцінна команда, і поки що я не можу їм запропонувати оплату, — говорить Віра. — Для мене важливо, щоб ці люди горіли цим фільмом, як і я. Я знаю, що це не принесе мені великих грошей, але це дасть мені внутрішнє відчуття опори і важливої місії».

Її мотивація значно більша за бажання зробити ще один документальний проєкт. «Я хочу бути голосом цих жінок. Я хочу, щоб кіноіндустрія масштабувалася такими ж глобальними темпами, як це роблять люди в нашій країні. Наше кіно не відображає всієї цієї палітри, контрасту сили і слабкості, які сформувалися у війні».

Іноді підтвердження того, що ця робота потрібна, приходить зовсім несподівано. Одна знайома Віри, яка зараз не перебуває у стосунках, після перегляду фільму сказала їй: «Я раптом усвідомила, що все, що я говорила знайомим, у яких чоловік воює, — це така дурня. Навіщо я це робила? Я не розуміла, чим це може бути інакше: ну я сама, і вона сама. Але ж там питання і не в самотності як такій взагалі».

Для Віри такі реакції важливіші за цифри. «До речі, коли ти мені перший раз подзвонила і сказала, що хочеш взяти інтерв’ю, це було таким поштовхом, — говорить вона. — Я людина енергії, а в ту мить відчувала таке тотальне пригнічення, чекала на обстріл, довго не могла заснути, і ця можливість розповісти мою історію надихнула мене не зупинятися в пошуку можливості масштабувати цей проєкт».

Зараз Віра знімає короткі інтимні портрети — до десяти хвилин. Вона свідомо не робить їх довшими: в інформаційному просторі й без того багато болю, а двадцять хвилин фільму на високих емоційних піках глядачеві може бути важко витримати.

Але мрія про повнометражне кіно залишається. «Але я все ще мрію про повнометражний фільм, — говорить Віра. — Там було б три абсолютно різні героїні з різними долями і обставинами, можливо, й бабусі. Я б розповіла не лише про жінок, які чекають, а й про жінок, які втратили. Навколо цивільних жінок, які виховують дітей під час війни. Показала б дуже різні досвіди».

Можливо, саме в цьому і полягає наступний етап «Її фронту» — вийти за межі одного образу жінки, яка чекає чоловіка з війни. Показати різні способи проживання війни: очікування, втрату, материнство, самотність, любов, злість, втому, бажання жити і навіть право на звичайне життя.

Коли запитуєш Віру, як не здатися і продовжувати пишатися тим, що робиш, вона відповідає коротко: «Знаходити своїх людей. І щиро вірити в те, що ти робиш. Я завжди топлю за жінок. Для мене жінка — це мистецтво жити це життя».

Вона говорить про те, чим пишається у власному житті, і серед цього — материнство, рішення залишитися в Україні, власна трансформація та відмова від російського культурного контексту, на якому виросла. «Я — мама, і досі не в дурці. Моя дитина, на перший погляд, адекватна», — сміється Віра.

Вона згадує, що дізналася про вагітність 1 березня 2022 року і тоді мала можливість виїхати за кордон до мами. «Я пишаюся, що обираю залишатися в цій країні під час війни, підтримувати її економіку. Я пишаюся тим, що змогла змінити цей свій зросійщений менталітет. На жаль, я знаю всі театри, вистави і акторів російських, тому що ми зростали на цьому. Пишаюся, що я викорінила це з себе і моя дитина живе на абсолютно нових матеріях».

Віра взагалі багато говорить про здатність відділяти своє від чужого — і в роботі, і в житті. «Я все в своєму житті роблю по задоволенню, — говорить вона. — Я зараз не йду на офісну роботу, а веду одночасно кілька проєктів, де я як оператор, бо я люблю знімати. Мені подобається оця чесність із собою, бо я не можу піти туди, де мені взагалі погано».

Ця чесність має свою ціну. Віра хоче повернутися до театру, але поки не може дозволити собі театральний графік із маленькою дитиною. Був випадок, коли вона прийшла на проби, але їй навіть не дали показати етюд, дізнавшись, що в її кар’єрі була дворічна перерва.

— Чому перерва?

— Я народила дитину.

За кулісами інші жінки їй аплодували. Режисер — шансу на проби не дав.

«Для мене материнство — не перепона, для мене система, яка не підтримує працюючих матерів, перепона».

Тому зараз Віра працює операторкою на комерційних зйомках і хоче викладати акторську майстерність. «Я дуже люблю акторську справу і відчуваю, що можу чогось навчити людей». Поки що ж пошуки роботи приводять її до пропозицій бути офісною менеджеркою чи продавчинею. Вона згадує і випадок, коли на вакансію їй передзвонили й прямо сказали, що на цю суму шукають виключно чоловіків.

А вночі Віра знову повертається до свого кіно. Вона сидить, обкладена аркушами А4, переслуховує диктофонні записи й шукає ту саму «рибу» — фразу, навколо якої можна вибудувати історію. «Я хапаю кожну фразу, щоб фільм був побудований так, щоб ніде не злетіти з рейок довіри до людини», — говорить Віра. Чоловік, спостерігаючи за нею в цей момент, якось сказав, що ще ніколи не бачив її такою «прекрасно збудженою» професією — ніби вона збільшується, розширюється, стає живішою.

Для Віри це і є критерій правильного життя. «Треба робити те, що тобі приносить задоволення. Я не роблю те, що мені не приносить задоволення — від сексу і до професії. Імітацію оргазму я відсікаю дуже жорстко, як і не своїх людей».

Але її порада тим, хто застряг на нелюбимій роботі, звучить значно практичніше, ніж просто «звільняйся і йди за мрією».

— Почніть маленькими кроками робити в житті те, що вам подобається. Із зовсім дрібного: наприклад, всі п’ють каву з молоком, а вам подобається без. Пийте без. А потім цього гарного ставатиме все більше, і ви вже не зможете погоджуватися на менше.

Віра не радить різко ламати життя. «Тому що сказати: “Не бійтеся. Вставайте і ідіть” — це дуже легко, але це так не працює. Більшість людей не кине просто так роботу в офісі і не піде саджати квіти за покликом серця, тому що їсти хочеться і комуналку платити треба. Для того, щоб прийти до етапу, коли ти зможеш дозволяти собі обирати, треба почати з маленького».

Ми закінчуємо розмову вже вдома. За вікном сідає сонце. Раптом Віра зупиняється, дивиться на світло, дістає телефон і починає мене фотографувати. «Вибач, будь ласка, тут якесь магічне світло». І в цьому жесті, можливо, є дуже багато самої Віри: вона постійно щось помічає, ловить, фіксує — навіть тоді, коли камера вже вимкнена.

Її «Її фронт» поки складається з кількох коротких фільмів, десятків неопублікованих історій і однієї великої мрії. Для її реалізації поки бракує людей, ресурсів і команди. Але вже є найважливіше — героїні, які наважилися говорити, глядачі, які впізнали в цих історіях себе, і сама Віра, яка знайшла свою камеру. Колись її першою сценою була табуретка. Тепер її сцена — життя інших жінок. І, здається, вона нарешті знає, навіщо стоїть по той бік камери.

Як Олеся Яскевич будує систему, що бачить людину, а не діагноз

Засновниця ГО «Бачити серцем» Олеся Яскевич пройшла шлях від внутрішнього супротиву через стереотипи довкола власного сина Матвія до побудови масштабованої соціальної франшизи. Як перетворити благодійність на працюючу систему з ринковими зарплатами, навчити консервативне суспільство сексуальної освіти для підлітків та молоді із порушеннями розвитку та чому без підтримки батьків будь-який соціальний проєкт не розвиватиметься — у великій прогулянці столицею.

Жінка усміхається, тримаючи за руку юнака в кепці

«Ми раптом усвідомили просту й страшну річ: ми роками лікували й розвивали дітей, але абсолютно не помічали мам, які поруч із ними тихо божеволіли від втоми, — Олеся повертається до мене всім тілом, чекаючи на зелене світло біля пішохідного переходу, її погляд стає гранично серйозним. — І коли ми це зрозуміли, ми повністю переглянули свою роботу. Бо щаслива, стабільна мама зробить для дитини більше, ніж сотня найкращих гуртків».

Довкола вирує звичний, різкий, трохи виснажливий ритм української столиці: шарудять колеса автівок на бруківці, час від часу прорізають повітря тривожні сирени, проїжджають автобуси, а перехожі поспішають, занурені у власні телефони, проблеми та тривоги. Але Олеся рухається цим містом із дивовижною впевненістю — її крок швидкий, чіткий, а хода позбавлена будь-якої метушні.

Олеся — засновниця та очільниця громадської організації «Бачити серцем». Вона тримає в руці паперовий стаканчик із гарячою кавою, час від часу роблячи короткі ковтки просто на ходу. У її погляді немає тієї звичної, хронічної виснаженості, яку часто очікуєш побачити в людей, що роками працюють у соціальному секторі України. Натомість у її очах — гостра присутність у моменті й якась неймовірна внутрішня стійкість.

Ми не бачилися кілька років. За цей час світ довкола зміг перевернутися кілька разів, переписавши правила гри для всіх нас, а Олеся… вона просто продовжила робити своє. Але тепер — із зовсім іншою, глибинною зрілістю.

— Ти знаєш, якщо чесно, я продовжую займатися тим самим, — Олеся на ходу повертає до мене голову й легенько всміхається. — Нічого принципово нового я не вигадала. Просто пішла вглиб. На самому початку, коли ми тільки починали розбудовувати «Бачити серцем», усе оберталося довкола красивої ідеї «служіння дітям». Це звучало правильно, гарно, навіть трохи піднесено. Але з часом до нас — і до мене особисто, і до всієї команди — прийшла дуже твереза, доросла думка. Ми зрозуміли: якщо не підтримувати батьків, з дітьми нічого не буде. Ну от просто взагалі нічого.

Олеся раптово зупиняється біля пішохідного переходу, чекаючи на зелений сигнал світлофора. Вона перекладає стаканчик з кавою в іншу руку, і її розслаблена міміка миттєво змінюється — з’являється виразна, гостра точність у кожному слові.

Світлофор перемикається, і ми ступаємо на зебру, переходячи вулицю. Олеся випростує спину й робить широкий жест рукою убік скверу:

— Скільки б ресурсу ми не вкладали в дитину — реабілітація, спеціалісти, розвивальні заняття — якщо у мами (а в нашому суспільстві це в 99% випадків саме мама) немає ресурсу жити, уся наша робота вилітає в трубу. Усі залучені зусилля, гранти, час просто втрачають сенс. Вона повертається з дитиною в те саме виснажене середовище. Тому ми переродилися як проєкт і зробили головний фокус на дорослих, які тримають цей світ на своїх плечах.

Олеся розповідає це без краплі пафосу чи драматизму. Для неї це не абстрактна теорія з підручників із соціальної педагогіки, а вистраждана щоденна практика. Практика людини, яка сама пройшла цей складний шлях від найпершої точки й знає ціну кожному слову.

«Щаслива, стабільна мама зробить для дитини більше, ніж сотня найкращих гуртків»

Психологічний хаб, «Перепочинок» для родин та квиток до Парижа

Ми звертаємо в затишний провулок поблизу Ярославового Валу. Олеся йде трохи попереду, впевнено оминаючи літні майданчики київських кав’ярень. Вона починає перераховувати напрями діяльності «Бачити серцем», які зараз драйвлять її найбільше. Жодних сухих звітних цифр, відсотків чи канцеляриту — вона розповідає про це на ходу, активно задіюючи простір довкола.

— Ми відкрили великий, насправді потужний напрямок психологічного супроводу, створили такий собі психологічний хаб, — розповідає вона, на ходу розставляючи пальцями акценти. — Працюємо безпосередньо з батьками дітей та молоді з інвалідністю. Там є все: і кризове консультування, і групи взаємопідтримки, але найголовніше — це індивідуальна глибинна терапія. Це не про п’ять зустрічей «аби поговорити, поплакати чи заспокоїти». Ні, це мінімум пів року систематичної роботи з фахівцем. Бо за п’ять зустрічей людина лише торкається свого болю й іде далі з відкритою раною. А пів року дають жінці можливість хоча б стабілізуватися, озирнутися довкола й нарешті відповісти собі на запитання: «Де я? Що зі мною відбувається? Яка підтримка потрібна саме мені, а не моїм рідним?».

Вона сповільнює крок біля невеликого скверу, робить глибокий вдих, ніби сама на мить повертається у ті важкі, надривні розмови з мамами, і продовжує:

— А ще ми запустили проєкт «Перепочинок». Я називаю його для себе проєктом «піт-стоп». Бо батьки дорослих дітей із важкими порушеннями розвитку в якийсь момент вигорають до попелу. Це стан абсолютного емоційного та фізичного обнулення, коли людина вже просто не має сил дихати, але мусить рухатися далі через силу.

Суть «Перепочинку» проста й водночас абсолютно революційна для українського соціального сектору. Організація бере повнолітню молодь із порушеннями розвитку до себе на цілі два тижні. Вони живуть у спеціально облаштованому просторі, спілкуються, займаються в творчих майстернях, отримують професійний догляд, соціалізацію та побутову підтримку. А батьки на ці чотирнадцять днів залишаються самі з собою. Вони вперше за багато років отримують законне право на власне, особисте життя.

— Ти навіть уявити собі не можеш, що відбувається з людьми за ці два тижні! Хтось із батьків нарешті спокійно йде до лікарів, бо роками відкладав власне здоров’я на потім. Хтось просто спить по дванадцять годин поспіль. А одна наша мама… Слухай, це взагалі казка! Вона поїхала в Париж! Це була мрія всього її життя. Усі ці роки вона фізично не могла нікуди вирватися, бо дитину просто ні з ким було залишити — ніхто не брав на себе таку відповідальність, а родичі не справлялися. І тут син на два тижні у нас, у безпеці, під наглядом фахівців, а старша донька купує їй квитки й каже: «Мамо, лети!». Вона полетіла всього на пару днів, але повернулася звідти абсолютно іншою людиною — з відкритими очима, з випрямленою спиною. Оце заради таких моментів варто пробивати будь-які бюрократичні стіни.

Дорослішання, табу та руйнування стін: сексуальна освіта й межі автономії

Тема підлітків та молоді з інвалідністю в Україні досі залишається однією з найскладніших, найменш висвітлених та найпанічніших для суспільства. Якщо для малих дітей ще можна знайти якісь реабілітаційні центри, розвивальні гуртки чи благодійні програми, то коли дитині виповнюється 14, 16 або 18 років, вона разом із родиною потрапляє в глухий, лякаючий вакуум. Суспільство ніби відвертається, воліючи вдавати, що дорослих людей із тяжкими ментальними чи фізичними порушеннями просто не існує.

— Чим старшою стає дитина, тим менше для неї існує системних активностей та системних послуг, — пояснює Олеся. Вона зупиняється біля оглядового майданчика, зводить долоні разом, утворюючи трикутник, і виразно дивиться на мене. — Система влаштована так, ніби після 18 років ці люди просто зникають. Але ж вони не зникають! Вони ростуть, у них змінюються потреби, виникає запит на дружбу, на любов, на власну автономію. І ми зрозуміли, що мусимо йти саме туди, де найважче і де страшно іншим. Працювати з підлітками й молоддю.

Одним із найсміливіших і найпотужніших викликів для «Бачити серцем» став курс із сексуальної освіти для підлітків із ментальними та фізичними порушеннями. Для нашого консервативного суспільства це досі звучить як шок або заборонена тема.

Олеся дзвінко сміється, пригадуючи перші реакції батьків та колег по сектору, і її сміх лунає над алеєю:

— Боже, коли ми тільки починали про це говорити, це були такі важкі, болісні розмови! Ніхто не хотів приводити дітей. Батьки робили круглі очі й казали: «Що? Сексуальна освіта? Для моєї дитини з інвалідністю? Олесю, ти у своєму розумі? Навіщо їм це знати?». Люди соромилися, боялися, вдавали, що цієї теми не існує, або що їхні діти «назавжди залишаться янголятами».

Вона робить коротку паузу, перебиваючи власний спогад про той важкий період, і заходить на нове коло розмови — її голос стає глибоким, впевненим і дуже гордим:

— Але ми це зробили! Ми побудували курс неймовірно грамотно й етично. Я і моя колежанка ведемо його в парі. Я працюю з батьками — даю їм теоретичну базу, розбираємо фізіологічні зміни, психологічні кордони, безпеку, профілактику насильства. Окремо проводимо курс для мам дівчаток, окремо — для батьків хлопців. А колежанка працює безпосередньо з молоддю — відпрацьовує все це на практиці, у доступній, зрозумілій для них формі: що таке приватний простір, де мої межі, як казати «ні», що робити з власним тілом. І знаєш що? Зараз у нас запис у ці групи йде на кілька місяців наперед! Батьки самі телефонують, дякують і кажуть, наскільки це змінило їхнє життя та стосунки в родині.

Олеся зупиняється біля кам’яних сходів, що ведуть донизу, і спирається на перила.

Свого часу команда пробувала запустити напрямок тренувальних квартир: хотіли, щоб молодь училася автономності — готувати, прибирати, розпоряджатися кишеньковими грошима. Пропрацювали півтора року й ухвалили рішення закрити проєкт.

— Ми завжди чесні самі з собою й не робимо проєкти «для галочки». Ми побачили, що після пів року проживання на такій квартирі, де вони вчилися бути автономними, вони поверталися додому… і все моментально скочувалося на точку нуль. Батьки просто знову вмикали звичну гіперопіку: «Ой, давай я зроблю за тебе, бо ти поріжешся, ти не зможеш, ти впустиш».

Вона легенько зітхає, переводячи погляд на київські дахи внизу, але в цьому зітханні немає розпачу — лише холодний аналіз практикуючого стратега:

— Це був надзвичайно важливий досвід. Ми зрозуміли: не можна змінювати підлітка чи молоду людину окремо від системи родинних стосунків. Якщо мама не готова відпустити дитину, жодна тренувальна квартира не спрацює. Усі зміни мають рухатися паралельно — і в дитині, і в голові батьків.

Десять років Космотабору та масштабування соціальної франшизи

Коли Олеся торкається «Космотабору», вираз її обличчя змінюється миттєво. Вона буквально розквітає. Це її улюблене дитя, її особливий предмет гордості й водночас масштабний проєкт, який вимагає колосальної концентрації зусиль, фінансів та емоційної віддачі.

«Космотабір» — це інклюзивний денний табір, де діти й молодь із різними формами інвалідності (і без неї) проживають три тижні неймовірного, насиченого життя, сповненого творчості, свободи, експериментів, ігор та абсолютного прийняття.

Діти й дорослі сидять на червоних кріслах-мішках у Космотаборі

— Ой, перший Космотабір! — Олеся на ходу плескає в долоні й щиро, голосно сміється, привертаючи увагу перехожих на узвозі. — Я називаю його як перше кохання: «Дякую, що було, але більше, будь ласка, не треба!». Якщо порівняти те, як ми готуємося зараз — ґрунтовно, системно, з розписаними стандартами безпеки, методичками та тренінгами для волонтерів — і тоді… Боже, тоді це було просто: «А давай зробимо! А давай!». І це «давай зробимо» трималося виключно на моєму ентузіазмі й ще кількох таких самих божевільних дівчатах. Жодної професійної команди, жодного системного бюджету — усе на коліні.

Вона трохи сповільнює хід, оминаючи лотки вуличних художників, і мружить очі від сонця:

— Але коли той перший табір закінчився, і діти мали йти додому, багатьох із них просто рвало на шматки від сліз. Вони плакали ридма, бо усвідомлювали: табір закінчився, і вони повертаються у свої чотири стіни, у свою соціальну ізоляцію. Не в реабілітаційні центри чи лікарні — цього в їхньому житті й так повно, — а саме в життя. Справжнє, веселе, хаотичне, яскраве дитяче життя, де їх не оцінюють за діагнозом. І тоді мені стало остаточно зрозуміло, що це не може бути одноразовою благодійною акцією. Ми мусимо робити це системно.

Цього року відбувся вже дев’ятий «Космотабір». Організація «Бачити серцем» успішно масштабувала його за підтримки партнерів — Фундації Олени Зеленської: окрім столиці, табір паралельно пройшов у Кременчуці та Коломиї.

— А на наступний рік у нас план — 10 регіонів України! — Олеся випростує спину, розвертаючись до мене на ходу, її жести стають широкими, впевненими й переконливими. — Наша велика візія — зробити так, щоб у кожній громаді України з’явився свій локальний Космотабір. Щоб батькам не треба було їхати за сотні кілометрів до Києва, чекати черги, а щоб ці сучасні формати прийняття були доступні прямо на місцях. Зараз ми реалізуємо це у співпраці з Фундацією Олени Зеленської. Це дає можливість залучати громади, навчати місцеві команди, передавати їм наші технології та стандарти.

Вона робить коротку паузу, поправляючи пасмо волосся, яке роздуває подільський вітер, і тихо додає:

— Насправді цей табір мав би бути вже одинадцятим чи дванадцятим. Але був ковідний рік, коли все зупинилося, потім перше літо повномасштабного вторгнення, коли ми фізично не могли гарантувати безпеку дітей під обстрілами. Але ми вистояли, адаптувалися й рухаємося далі.

«Я не планувала бути громадською діячкою»: особистий компас і внутрішня мотивація

Сродна праця — це не той шлях, який обирають за порадою шкільного профорієнтолога чи після перегляду красивих презентацій у бізнес-школах. Найчастіше вона знаходить людину сама, підштовхуючи її у спину через життєві обставини, які неможливо оминути чи проігнорувати.

Для Олесі Яскевич таким поворотним моментом стало народження сина Матвія. Хлопчик народився незрячим, а згодом лікарі діагностували епілепсію та розлади аутистичного спектра. Саме через власну родину Олеся віч-на-віч зіштовхнулася з тим, як українська система та суспільство сприймають дітей із комплексними порушеннями розвитку.

— Ти знаєш, я ніколи в житті не планувала бути громадською діячкою чи соціальною активісткою, — зізнається вона, знизуючи плечима та всміхаючись кутиками губ. — Ну от взагалі таких думок у мене не було! Я не бачила себе керівницею громадської організації, не мріяла писати грантові заявки, проводити пресконференції чи виступати на трибунах. Усе виникло само собою, від безвиході та внутрішнього супротиву.

Вона переводить погляд на молодь, що відпочиває на газонах площі, ніби гортає в пам’яті події десятирічної давнини:

— Матвій зростав, і я все більше занурювалася в те, як влаштована наша система в країні. І мене просто розривало від люті й обурення! Мені було гидко від того стереотипного, жалісливого, зверхнього ставлення суспільства до Матвія як до «бідненького хлопчика» і до мене як до «нещасної мами, яка несе свій хрест». Було стільки цієї зверхньої, огидної хрєні довкола, що витримати це спокійно й мовчки було просто неможливо.

Олеся показує пальцями лапки в повітрі, цитуючи тогочасні суспільні стереотипи, і її обличчя на мить стає суворим і гострим:

— Я почала збирати довкола себе таких самих батьків. Ми створили таке собі неформальне ком’юніті, зустрічалися, спілкувалися. Але я бачила, що ми все одно сидимо в якійсь ізольованій тусовочці: батьки дітей з інвалідністю варяться у своєму соусі, решта суспільства — у своєму, і ці світи ніде не перетинаються. І мені хотілося це поламати. Нормалізувати наше життя. Показати, що ми такі самі люди, а наші діти мають жити поруч із іншими дітьми, а не ховатися по хатах.

Вона відштовхується від лавки й робить кілька кроків по колу:

— Рішення про офіційну реєстрацію ГО «Бачити серцем» у 2014 році прийшло раптово. Я тоді вже всіх так задовбала своїми ідеями й постійними активностями, — Олеся щиро сміється, — що хтось із моїх знайомих каже: «Олесю, зареєструй уже офіційну громадську організацію! Бо ти ходиш просто як активна мама, якій немає чим зайнятися, а так це буде мати хоча б якийсь офіційний статус для переговорів». Я відповіла: «Ну окей, якщо це спростить мені вирішення питань із орендою приміщень чи переговорами — давайте зареєструємо».

Вона наближається до мене й каже тихо, ніби розкриваючи давній секрет:

— Чесно? Я тоді взагалі не підозрювала, у що я влажу. Взагалі! Перші два роки ми майже не мали системного фінансування. Робили безкоштовні пікніки для батьків, зустрічі вихідного дня, якісь невеликі творчі майстерні, концерти. Запрошували туди абсолютно різних людей — і дітей із інвалідністю, і нейротипових дітей, їхніх батьків, друзів. Спочатку це були мої особисті знайомі, потім друзі друзів… І воно закрутилося, як великий сніжний ком.

Олеся на мить замислюється, дивлячись на вежі Могилянки, її погляд стає надзвичайно м’яким і глибоким:

— Організація «Бачити серцем» росла й змінювалася паралельно з тим, як дорослішав Матвій. Його потреби змінювалися, його запити ставали дорослішими, він стикався з новими викликами — і я моментально відгукувалася на це через нові проєкти. По суті, Матвій завжди був і залишається моїм головним внутрішнім компасом.

Чорно-біле фото: жінка обіймає юнака, обоє усміхаються

Стіна, на яку можна спиратися: фундамент власної стійкості

Будь-яка людина, яка роками віддає себе виснажливій, емоційно важкій соціальній роботі, раніше чи пізніше зіштовхується з жорстким питанням: на чому тримається вона сама? Що не дає їй розпастися на шматки, коли закінчуються гранти, сили та внутрішній ресурс?

Для Олесі відповідь проста, точна й позбавлена будь-якого кокетування.

— Мене тримає родина, — каже вона, не збавляючи кроку. — Мій чоловік Андрій, моя сестра, мої близькі друзі. Я не можу казати, що була якоюсь самотньою героїнею, яка на власних плечах тягне все це. Ні! Я завжди знала й знаю, що можу на 100% спиратися на Андрія.

Двоє людей тримаються за руки

Вона повертається до мене, її хода стає м’якшою, а голос набуває особливих теплих інтонацій:

— Якщо мені треба йти на нескінченні зустрічі, розфокусуватися на нові проєкти, поїхати у відрядження по регіонах чи просто впасти й побути в тиші — Андрій завжди прикривав і прикриває собою весь побут із Матвієм. Я йому за це безмежно вдячна. Бо я чудово усвідомлюю: якби не Андрій, якби він не був для мене такою міцною, надійною стіною, я не знаю, чи мала б я взагалі можливість займатися цією громадською діяльністю. Якби я була в цьому виклику сам на сам, я б просто не витягнула цього навантаження.

Вона посміхається своєю найвиразнішою, найтеплішою посмішкою, озираючись на київські вулиці:

— Тому все, що робить «Бачити серцем», — це наш спільний родинний шлях. Без його щоденної підтримки цього просто не існувало б.

Економіка соціального сектору: гроші, ринкові зарплати та іспит 2022 роком

Ми виходимо на Поштову площу. Ритм міста тут змінюється: чути музику вуличних музикантів, шумить фонтан, плескається Дніпро. Ми зупиняємося біля парапету з видом на Річковий вокзал.

В українському суспільстві досі побутує дивний, інфантильний міф про те, що громадський сектор та благодійність мають існувати на «чистому ентузіазмі», а розмови про гроші, ринкові зарплати й комфорт нібито порочать «високу місію». Олеся Яскевич цей міф розбиває швидко й безжально.

На моє запитання про те, що було б у її ідеальному робочому дні для повного щастя, вона відповідає негайно й без жодного збентеження, розправляючи плечі:

— Гроші!

Ми обоє щиро сміємося, а Олеся розводить руками в боки, ніби захищаючись від можливих закидів у меркантильності:

— Ні, ну а якщо серйозно! Я знаю, що можу здаватися комусь такою собі меркантильною, але гроші — це ресурс! Це той інструмент, який дає мені можливість залучати в проєкти найкращих фахівців, психологів, реабілітологів, допомагати більшій кількості родин і створювати якісні, гідні послуги.

Вона спирається ліктями на перила й відкриває внутрішню кухню своєї організації:

— У нас в «Бачити серцем», тьфу-тьфу, майже немає плинності кадрів. Більшість людей працюють зі мною пліч-о-пліч по 10–12 років! Для мене це надзвичайно сильний показник здоров’я організації. За цей час наші дівчата й хлопці виросли в таких офігенних фахівців, що їх уже потроху починають хантити інші комерційні бізнеси та міжнародні структури. І я їх розумію! Бо вони справжні професіонали високого рівня.

Олеся розпрямляє пальці на руці, підраховуючи аргументи:

— І от щоб мені утримувати цю високу планку, мені потрібен постійний, стабільний фінансовий ресурс. Щоб платити людям ринкову, гідну зарплату, а не вимагати від них жертовності. Бо якщо хтось іде через нестачу грошей, мені треба шукати нового фахівця, витрачати місяці на його навчання, і не факт, що у нас станеться match за цінностями. А для мене цінності — це взагалі все. Я кілька разів пробувала працювати з людьми, які не розділяють наші базові цінності… Нічого з цього не вийшло, ми дуже швидко й боляче розходилися.

«Гроші — це ресурс! Це той інструмент, який дає мені можливість залучати в проєкти найкращих фахівців»

Головним випробуванням на міцність і справжнім показником сили команди ГО «Бачити серцем» став березень 2022 року. У часи тотальної невизначеності та хаосу перших тижнів великої війни один за одним почали відкликати фінансування ключові міжнародні донори — усі ресурси терміново перенаправляли на потреби ЗСУ та гуманітарну допомогу. Оцінивши залишки на розрахункових рахунках, Олеся зрозуміла: грошей організації залишалося буквально на місяць-два, і це лише за умови зрізання зарплат фахівцям до символічного мінімуму.

— Я зібрала всю команду. У нас тоді було 22 людини. Я вийшла й чесно, без прикрас сказала: «Дивіться, дівчата й хлопці. Ми можемо продовжувати працювати, але я можу платити вам зараз умовно 0,25% від вашої звичайної зарплати. Якщо хтось вирішить піти, шукати іншу роботу, евакуюватися чи виїхати за кордон — я зрозумію кожного й нікого ні в якому разі не засуджу».

Фінал цієї історії вразив навіть саму засновницю: з 42 фахівців, що є у команді ГО «Бачити серцем», організацію не покинула жодна людина. Усі ухвалили рішення рухатися далі разом, попри фінансові ризики та невизначеність. Для Олесі це стало найпотужнішим доказом зрілості команди та беззаперечним свідченням того, що спільна візія для кожного з них важить набагато більше, ніж суто матеріальний чинник.

— І ми випливли! Уже в березні ми відновили онлайн-заняття для наших підлітків, запустили психологічні групи для батьків, які сиділи по підвалах і метро. Потім, коли я спілкувалася з дівчатами з команди, вони казали: «Олесю, для нас ця робота була єдиною опорою для психіки. Вона давала відчуття, що ти потрібен, що ти не просто варишся в цьому жаху назовні, а робиш щось реальне й корисне». Тож для мене ідеальний робочий день — це коли я відкриваю зранку пошту, а наша координаторка з фандрейзингу пише: «Олесю, всі наші заявки прийняті, у нас є донори, ми можемо реалізувати всі наші плани!». Оце справжній кайф.

Маленькі речі, які окриляють: чутливість як робочий інструмент

Ми знімаємося з місця й крокуємо вздовж Пішохідного мосту. Вітер з річки освіжає, а Олеся, крокуючи мостом, час від часу торкається залізних перил. Попри масштабні плани, грантові бюджети та велику відповідальність за десятки працівників і сотні родин, Олеся Яскевич залишається людиною, яка вміє щиро й по-дитячому радіти найтоншим деталям життя. Вона переконана, що цієї чутливості її навчив саме син.

— Мене радують дуже маленькі, прості речі, — розповідає вона, сповільнюючи крок посеред мосту. — І саме завдяки Матвію я навчилася їх помічати й цінувати. Чуваку вже 20 років, на секундочку! Дорослий юнак. Але от, наприклад, учора він робить якусь дрібницю — сам здогадався, куди треба покласти річ на кухні, хоча я йому цього ніколи спеціально не показувала й не просила. Я дивлюся на нього й думаю: «Боже, Матвію, який ти молодець! Я тобою так пишаюся!». А потім ловлю себе на думці: «Ля, Олесю, чуваку 20 років, а ти радієш, як дитині!».

Вона тихесенько сміється, зупиняючись і розглядаючи річковий пейзаж:

— Але для мене це таке величезне досягнення! І мені стає так тепло й радісно на душі від того, що він зробив це сам, без моєї підказки.

Жінка в сонцезахисних окулярах на гойдалці

Та найбільшим джерелом натхнення для Олесі залишаються фідбеки й повідомлення від батьків, які проходять через проєкти «Бачити серцем». Вона дістає телефон з кишені, на мить вмикає екран, ніби шукаючи потрібні слова, а потім ховає його назад:

— Оці повідомлення у месенджерах… вони мене просто окриляють, — Олеся прикладає долоню до серця, і її голос трохи тремтить від щирої емоції. — Коли мама пише після табору: «Ви знаєте, ми були впевнені, що він не зможе бути в таборі. У нього складні порушення розвитку, аутизм, важка сенсорна перевантаженість… А він не просто був там — він щоранку сам біг до дверей! Ми вперше у житті відчули себе звичайними батьками звичайної дитини. Виявляється, якщо створити простір, де дитині цікаво й де її приймають такою, яка вона є, без безглуздих очікувань, — вона розкривається!».

Вона бере мене за рукав, зупиняючи на мить, ніби хоче передати це відчуття через дотик:

— Або коли батьки вже дорослих хлопців чи дівчат раптом пишуть: «Я після ваших занять подивилася на свого сина по-новому. Виявляється, він може набагато більше, ніж я думала протягом усіх цих років. Я раніше навіть дозволити собі не могла думати в цей бік». Слухай, ну це ж вау! Коли ти читаєш таке, ти розумієш: усе, що ми робимо, усі ці проблеми з фінансуванням, перевтома, бюрократія — усе це не дарма. Це дає людям реальний ґрунт під ногами.

Бюрократичний виклик і лупання скали: співпраця з державою

Ми повертаємося з мосту назад до Поштової площі, прямуючи в бік фунікулера. Робота в українському громадському секторі — це не лише про радісні емоції, свята й допомогу людям. Це також про виснажливу, сіру рутину, яка часто залишається непомітною для стороннього спостерігача.

— Взагалі, робота в нашому секторі — це один суцільний виклик, — каже Олеся з легкою, іронічною посмішкою, піднімаючись сходами до станції фунікулера. — Окрім самих проєктів із дітьми та батьками, величезна частина мого життя проходить на всіх цих робочих зустрічах, круглих столах, розробках нормативних актів, плануваннях із чиновниками. У мене інколи таке відчуття, ніби в моїй голові існують дві абсолютно різні половинки, які важко мирити між собою.

Чорно-біле фото: жінка сидить на сходах і дивиться на людей на подвір’ї

Вона входить у вестибюль, на ходу активно жестикулюючи й показуючи цей цивілізаційний розрив:

— З одного боку є громадський сектор, який кожен день херачить ручками, робить реальні справи на землі й бачить результат тут і зараз. А з іншого боку — оці безкінечні круглі столи й засідання в міністерствах, де поважні люди кажуть: «Давайте ми одну тему помусолимо три тижні, потім три тижні будемо вносити правки, а потім ще місяць роздивлятися правки на правки!». Я сиджу на цих засіданнях і думаю: «Та ви бляха серйозно?! Ми чотири місяці розглядаємо один формулювальний пункт документа?! За цей час родини просто лопнуть від проблем!».

Ми сідаємо у вагончик фунікулера, який повільно рушає вгору до Михайлівської площі. Олеся дивиться крізь скляні двері на Поділ, що залишається внизу, і її сміх лунає у напівпорожньому вагоні:

— Раніше я була свято переконана, що ніколи в житті не співпрацюватиму з державою. Взагалі! Моя принципова позиція була така: вони собі є — і добре. Не заважають мені робити справи — і слава Богу. Але з часом прийшло доросле, зріле розуміння: якщо ти хочеш системних змін у країні, якщо хочеш масштабувати свої практики на всю Україну, а не просто залишатися локальним київським гуртком, ти мусиш іти до чиновників. Ти мусиш працювати з державою й міняти її зсередини.

Вона стискає кулак і легко вдаряє ним по поручню вагончика:

— Це був величезний виклик для мого темпераменту. Це робота на межі терпіння. Але ми вже почали цей шлях. І зараз, коли ми масштабуємо Космотабори та освітні програми на регіони, співпрацюючи з державою та великими міжнародними фондами, я бачу, що це працює. Це важко, це пекельно повільно, але це єдиний спосіб зробити так, щоб після нас залишилася працююча система та законодавство, а не просто спогади про гарну громадську організацію.

Замість епілогу: бути на своєму місці

Фунікулер піднімає нас нагору. Ми виходимо на Михайлівську площу. Перед нами велично височіють куполи Михайлівського Золотоверхого собору, а вечірнє сонце заливає всю площу теплим, золотавим світлом.

Наша тривала прогулянка центром Києва добігає кінця. Вуличне освітлення вмикається виразними жовтими вогнями, а потік людей на Михайлівській стає щільнішим та швидшим.

Олеся на ходу дістає смартфон і перевіряє екран — у неї попереду ще кілька важливих дзвінків із регіональними координаторами, перевірка робочих документів та вечірній час із родиною. Вона не виглядає стомленою чи виснаженою від кілометрів пішої ходи, скоріше — заведеною тим особливим внутрішнім двигуном, який є лише в людей, що знайшли свою справжню сродну працю.

Сродна праця Олесі Яскевич — про побудову сучасного, поважного, зручного світу, у якому є місце кожній людині — незалежно від того, як вона говорить, як рухається, як сприймає світ чи якими ментальними особливостями володіє від народження.

— Знаєш, — каже Олеся наостанок, зупиняючись біля дзвіниці й усміхаючись своїм теплим, щирим поглядом, — найголовніше в нашій справі — це просто не зупинятися. Коли ти бачиш, що хоча б одна мама після років ізоляції посміхається й летить у свій Париж, а один 20-річний хлопець робить свій перший свідомий крок до самостійності — ти просто береш і робиш наступний крок. І так кожен день. Без пафосу.

Підтримати проєкти Карітасу

Історії людей, покликаних діяти, надихають нас щодня. Карітас України теж допомагає родинам, дітям і людям з інвалідністю по всій країні — і ви можете стати частиною цієї справи.

Підтримати Карітас

Покликання поступово відкривається через досвід, нові спроби та пошуки аж поки не усвідомлюєш: ось воно, моє. Для багатьох людей таким покликанням стає благодійність — можливість допомагати іншим, бути корисними своїй громаді та водночас знаходити радість і сенс у власних діях. Григорій Сковорода називав це «сродною працею» — діяльністю, що відповідає внутрішнім прагненням людини та розкриває її потенціал.

«Покликані діяти» — спецпроєкт, який Карітас України започаткував разом з Асоціацією благодійників України. У ньому ми збираємо історії людей, які віднайшли свій шлях і стали опорою для когось поруч.

Повернення до власного коріння: як Анна Лодигіна відновлює справжню історію української культури

Анна Лодигіна — українська журналістка, сценаристка та дослідниця. Понад чотири роки вона шукає в європейських архівах докази українського походження митців, яких роками називали «російськими». Серед її проєктів — документальний серіал «Back to the Roots», фільм «Справа артиста. Сергій Лифар» для «Суспільного», премʼєра якого відбулась у середині вересня, авторка книг «Історії українських митців. Олександра Екстер» та «Українське весільне диво». Дає лекції для української та закордонної аудиторії. Також наприкінці серпня у французькому культовому видавництві Assouline відбувся офіційний реліз видання «Naïve My Love: Ukrainian Folk Art of the 20th Century», тексти до цієї фундаментальної книги про український наїв написала Анна.

Вона спирається виключно на факти, первинні документи, архівні довідки та чіткі часові прив’язки, які не залишають місця для сумнівів. Повернення викрадених імперією імен для неї — це не емоційна реакція на події, а щоденна, кропітка аналітична робота. Годинами зіставляє факти у французьких, польських чи українських фондах, аби зняти із зірок світового масштабу накинутий на них ярлик «російської культури». І водночас ця праця має дуже особистий вимір, адже досвід початку повномасштабного вторгнення та втрата власного дому дали їй глибоке розуміння того, що відчували наші митці сто років тому у вимушеній еміграції.

«Насамперед я журналістка. Але останні чотири з половиною роки досліджую долі відомих людей: художників, письменників, науковців та музикантів, яких знає увесь світ, але вважає росіянами. Моє завдання — знайти їхні біографії, справи та документи в українських і закордонних архівах, щоб розставити крапки над “і”. Здебільшого доводиться доводити саме українське походження, адже всі вони народилися в Україні і є частиною нашої культури. Але з ними важко працювати, бо вони жили за часів Російської імперії і часто самі не могли чітко сказати, хто вони».

Особистий досвід як ключ до розуміння

Занурюючись у біографії культурних діячів минулого століття, Анна категорично відмовляється сприймати їх як застиглі портрети з підручників. За кожним гучним ім’ям вона бачить живу людину, яка опинилася в чужому середовищі без права на повернення. Її власний вимушений від’їзд із дитиною за кордон у перші дні великої війни став тим досвідом, який дав змогу на емоційному рівні зчитати стан вигнанців минулого. Досліджуючи щоденники й листи Сержа Лифаря, Анна побачила не просто успішного керівника Гранд-Опера, а українського юнака, який до кінця днів носив у собі біль розлуки з Києвом.

«Мене часто запитують, чому я взялася саме за ці теми. Думаю, тому, що бачу тут прямий зв’язок із сьогоденням. Взяти хоча б Сержа Лифаря — балетмейстера, який майже тридцять років керував Паризькою оперу. У сімнадцять років він нелегально, лише з другої спроби, втік з з окупованої совєтами України Без без достатньої хореографічної освіти та зв’язків він за два роки став першим солістом у трупі “Російські сезони” Сергія Дягілєва, а потім — головною фігурою європейського балету. Але попри всю славу, він понад усе хотів повернутися додому. Листувався з батьками і мріяв знову побачити рідний Київ. Радянська влада пустила його в Україну лише двічі — буквально на один-два дні, коли його активна балетна кар’єра уже закінчилася».

Цей зв’язок між минулим і сьогоденням проявляється у тисячах дрібниць, з якими щодня зіштовхуються українські біженці в Європі. Анна переконана, що відчуття чужості та постійна туга за рідним містом є універсальним досвідом для кожного, хто втратив дім через війну чи окупацію. Саме тому історія Лифаря сприймається не як архівна розвідка, а як жива розмова про кожного з нас.

«Історія Лифаря для мене дуже близька. Коли я починала це дослідження, ми з дитиною два роки жили в Польщі. Моє рідне місто опинилось в окупації, тому це бажання повернутися додому я відчуваю дуже добре. Цей досвід допоміг мені зрозуміти, як почувалися наші люди сто років тому. Опинитися в іншій країні без грошей, без мови, коли на тебе дивляться як на чужинця — це важке випробування. Ми звикли бачити Лифаря на знімках поруч із Коко Шанель, Пабло Пікассо чи Марком Шагалом. Але він завжди залишався людиною із важкою долею. І ми маємо повернути йому пам’ять, бо росія просто забрала його ім’я собі».

Як імперія привласнювала українські імена

Механізм культурної присвоєння працював системно протягом багатьох десятиліть, створюючи в уяві західного світу хибний стереотип про «велику російську культуру». Росія активно фінансувала міжнародні виставки, монографії та видання, де будь-який уродженець Києва, Харкова чи Одеси автоматично отримував маркування «російського діяча». Навіть у медійній сфері вже незалежної України тривалий час існував колосальний тиск з боку московських редакцій, які контролювали франшизи міжнародних глянців та культурних видань. Анна згадує показові випадки, коли спроби українських журналістів називати речі своїми іменами наражалися на жорсткий опір та цензуру.

«Є дуже показова історія, яку мені розповіла засновниця Ukrainian Fashion Week та колишня головна редакторка журналу L’Officiel Україна Ірина Данилевська. 21 рік тому українська редакція підготувала великий матеріал до сторіччя Сержа Лифаря, у якому вони називали його українським балетмейстером. Подібний матеріал вийшов також в російському L’Officiel на чолі з Евеліною Хромченко, але там називали його зіркою балету з Росії. Спроби пояснити, що російська редакція неправа звісно нічим не закінчилися. Вони залишили свій матеріал без змін. Зараз, коли я працюю з документами французьких архівів, бачу, що наприклад французька поліція, яка десятліттями за ним стежила, теж у своїх звітах пише, що Лифар був російського походження, народжений в Києві. Це не його ідентифікація, а те, як його ідентифікували інші, бо для них України як суб’єктої незалежної держави не існувало. Завдяки нашій роботі французи починають теж переосмислювати його ідентичність. Лифар однозначно має бути у списку видатних українців».

З архівів — у фільми та книги

Наукові відкриття, якими б революційними вони не були, часто залишаються непоміченими, якщо вони записані лише у вузькоспеціалізованих наукових збірниках. Анна Лодигіна чудово це розуміє, тому кожну знайдену в архівах історію вона прагне одразу адаптувати для масового глядача та читача. Журналістський бекґраунд дозволяє їй перетворювати складні біографічні розвідки на захопливі сценарії для документального кіно, подкасти та книжкові серії. Вона переконана, що лише через популярну культуру та якісний медійний контент можна ефективно повертати національну пам’ять суспільству.

«Все, що я знаходжу в архівах, перетворюється на конкретні речі: статті, книжки, фільми, подкасти. Скоро на “Суспільному” вийде наш документальний фільм “Справа артиста. Сергій Лифар”. Його вже показали за кордоном, тепер черга України. Восени вийдуть дві мої книги. Одна з них — про історію української весільної сукні. Виявилося, що наші майстри весільних суконь сьогодні — одні з найкращих у світі. Це часто родинний бізнес, де шиють уже в чотирьох-п’яти поколіннях. Мені було цікаво дізнатися, чому це ремесло так сильно розвинувся саме на Поділлі та Буковині. Це історія, якій сотні років, і восени ми видамо її у вигляді гарного артбуку».

Чому наші митці мовчали про своє походження

Сучасній людині інколи важко зрозуміти, чому митці ХІХ чи початку ХХ століття не декларували свою українськість на кожному кроці. Анна закликає утримуватися від поверхових оцінок і завжди аналізувати жорсткий історичний контекст, у якому їм доводилося виживати. Валуєвський циркуляр, Емський указ та пізніші радянські репресії робили все можливе, щоб загнати українську мову й культуру в маргінальне поле. Виїжджаючи за кордон, діячі мистецтва зіштовхувалися з тим, що світова спільнота просто не мала на карті поняття «Україна», сприймаючи її лише як територію Російської імперії.

«У них були набагато гірші умови, ніж у нас. Більшість із них вчилися в імперських гімназіях, коли все українське було під суворою забороною. Коли вони виїжджали за кордон, у світі взагалі мало хто знав про існування України. Їм просто не було з чим себе пов’язувати в очах іноземців, тому вони казали “я з росії”. Це була вимушена річ. Я й сама пам’ятаю, як до 2014 року за кордоном мене часто запитували: “А де це — Україна?”. Тоді це здавалося дивним, а зараз я розумію, що світ просто нічого про нас не знав».

Чим корисний досвід Швеції

Культурна дипломатія вимагає кардинальної зміни підходів: проведення заходів виключно для української діаспори за кордоном уже давно не дає потрібного ефекту. Анна наголошує на тому, що український контекст потрібно інтегрувати безпосередньо в іноземні інституції — виступати в національних музеях, проводити концерти в королівських філармоніях та співпрацювати з провідними європейськими професорами. Саме такий підхід дозволяє переконувати іноземну інтелектуальну та політичну еліту, відкриваючи для них Україну як самобутню європейську державу з багатшою спадщиною.

«Останній рік я часто працюю з Українським інститутом у Швеції. У Стокгольмі я читала лекцію про художника Миколу Пимоненка. Ми показали його через шведську тему національного романтизму, і їм це дуже відгукнулося. Згодом ми презентували там і фільм про Лифаря. Директорка інституту Наталія Пасічник робить дуже правильні речі: вона влаштовує заходи не просто для діаспори, а залучає Королівську оперу та філармонію Стокгольма. На відкриття фестивалю «Українська весна» приходили король і королева Швеції, посли багатьох країн. Вони слухали музику наших композиторів Бортнянського та Березовського, яких у світі досі вважають росіянами, і вперше відкривали для себе Україну. Ось так і має працювати справжня культурна дипломатія».

Як усе почалося: проєкт «Back to the Roots»

Весна 2022 року стала для Анни часом болісного пошуку своєї корисності у нових умовах. Перебуваючи в Польщі, вона шукала можливість використовувати свій медійний досвід для боротьби на інформаційному фронті. Переломний момент стався під час розмови з керівництвом польського телебачення, яке дало зрозуміти: Європі потрібні не лише хроніки руйнувань, а й розуміння того, за яку саме цивілізаційну спадщину воюють українці. Це зауваження стало поштовхом для створення масштабного телевізійного проєкту, який об’єднав мандрівки, історію та аналітику.

«Усе почалося навесні 2022-го. У Польщі я влаштувалася на телеканал TVP World і з польською командою ми знімали телепорадник для наших біженців: як влаштувати дитину в садок, як отримати документи. Коли проєкт завершився, я запропонувала директору каналу зробити проєкт про війну. Але він сказав мені дуже важливу річ: “Про війну зараз знімають усі. Але люди в Європі досі не розуміють, хто ви такі і яка у вас культура. Зробіть проєкт про свою культуру”. Тоді мені це здавалося дивним — яка культура, коли в нас вбивають людей? Але по дорозі з Варшави у мене склалася ідея: треба зняти тревел-шоу про відомих українців, яких знає світ. Мій чоловік — режисер і продюсер, він допоміг відточити ідею. Так з’явився проєкт “Back to the Roots” на 8 серій».

Журналістське минуле допомагає в архівах

Робота з історичними документами вимагає такої ж суворої верифікації, як і журналістські розслідування. Роки, проведені в новинних редакціях, робота у прямих ефірах сформували в Анни високу професійну дисципліну. Вона знає, як швидко знаходити першоджерела, перевіряти факти на достовірність і ставити правильні запитання експертам. Саме це дозволяє їй помічати суперечності у біографіях митців, які десятиліттями ігнорували інші дослідники, і доводити правду до широкого загалу.

«Коли я почала працювати з іноземними архівами, то побачила дивну річ: західні дослідники Лифаря чи Малевича взагалі не спілкуються з українськими. Захід не знає про їхнє життя в Україні, а наші не знають європейського контексту. І коли ти зводиш це до купи, отримуєш фантастичний результат. Мені дуже допомагає мій минулий досвід. Я починала в новинах на “5 каналі”, працювала в соціальних токшоу, працювала випусковою редакторкою проєкту “Донбас.Реалії” на Радіо Свобода. Вся ця робота в полі та вміння шукати факти зараз допомагають мені розкопувати складні архівні історії».

Історія Анни Лодигіної доводить: справжня сродна праця народжується там, де високий професіоналізм перетинається з особистим болем і чітким розумінням власних орієнтирів. Вона не просто досліджує минуле і розбирає папери в архівах — вона повертає Україні її викрадену спадщину, повертає гідність нашим митцям і робить усе можливе, щоб голос нашої культури у світі більше ніколи не намагалися заглушити.

Автор Ольга Заруба


Покликання поступово відкривається через досвід, нові спроби та пошуки аж поки не усвідомлюєш: ось воно, моє. Для багатьох людей таким покликанням стає благодійність — можливість допомагати іншим, бути корисними своїй громаді та водночас знаходити радість і сенс у власних діях. Григорій Сковорода називав це «сродною працею» — діяльністю, що відповідає внутрішнім прагненням людини та розкриває її потенціал.

«Покликані діяти» — спецпроєкт, який Карітас України започаткував разом з Асоціацією благодійників України. У ньому ми збираємо історії людей, які віднайшли свій шлях і стали опорою для когось поруч.

«Сродна праця» у кожному місті: Карітас України запускає проєкт «Покликані діяти»

Найчастіше вона починається з простих людей, які не можуть пройти повз того, кому важко, і починають допомагати там, де вони зараз є.

Карітас України запускає проєкт «Покликані: діяти». Команда, що створює проєкт, амбасадори добрих дій, збиратиме та розповідатиме історії таких людей з абсолютно різних міст і селищ. В основі ідеї проєкту — те, що Григорій Сковорода називав «сродною працею». Це коли людина робить те, до чого лежить душа, і це приносить радість їй самій та реальну користь усім навколо.

«Сродна праця — це найсолодша в світі річ. Вона приносить користь світу та мир у власну душу», — Григорій Сковорода.

Про що цей проєкт?

Усі майбутні герої — звичайні люди. Вони мають роботу, родину та купу власних турбот. Але поруч із цим вони знаходять час і сили підтримувати тих, хто поруч: допомагають сусідам, вчать дітей, підгодовують, рятують чи просто згуртовують людей навколо важливих для спільноти дій.

Вони роблять це не заради посад чи нагород, а тому, що інакше не вміють. Для них турбота про інших стала простою щоденною звичкою.

Ми збираємо ці історії з різних куточків країни, щоб показати: справжня допомога живе зовсім поруч — у простих щоденних вчинках людей, які вибирають діяти, і які змінюють життя конкретних людей і громад.

Чому це важливо?

Ці історії, що будуть опубліковані на сайті Карітас України, доводять, що кожна добра справа, навіть найменша, має значення. Саме з таких простих людських вчинків зараз і складається наша спільна сила.

«Кожна людина має глибоке бажання у своєму серці бути доброю і робити добро. Нам здається, що якраз Карітас України дає можливість відкрити це у собі. Адже Карітас України — це практична любов до ближнього, доброта, яка виливається для когось у потребі», — розповідають у Карітас України.

Проєкт «Покликані діяти» #покликанідіяти — це звичайні розповіді про щирість, яка об’єднує людей з різних міст, і про те, як кожен із нас може стати точкою опори для когось іншого.