23 жовтня фахівчині Карітасу Хмельницький УГКЦ провели для студентів і викладачів Київського інституту бізнесу та технологій (КІБіТ) онлайн-лекцію «Реабілітація людей з інвалідністю в умовах війни: сучасні виклики, підходи та досвід Карітасу Хмельницький УГКЦ».
Лекторками стали Катерина Назарова – лікарка-психіатриня, провідна експертка з ментального здоров’я Карітасу України та медична директорка БО «БФ Карітас-Хмельницький УГКЦ», і Оксана Дзюба – менеджерка проєкту M.O.V.E. та практична психологиня. Вони розповіли, як поєднувати медичну, психологічну та соціальну допомогу, і показали на прикладі проєкту мобільної реабілітації, як це працює на практиці.
Спікерок привітала проректорка з навчально-методичної роботи Марина Рябокінь. За її словами, практичний досвід фахівців неможливо порівняти з теоретичними знаннями, які студенти здобувають в аудиторії. Вона також розповіла про психореабілітаційну лабораторію КІБіТ, де майбутніх психологів навчають працювати з VR-технологіями.
Катерина Назарова почала з типової історії: людина пережила інсульт, пройшла лікування та стаціонарну реабілітацію й повернулася додому. Формально медичний етап завершено, але вдома виявляється, що вона не може самостійно прийняти душ, боїться впасти, а рідні не знають, як допомогти.
Двоє пацієнтів з однаковим діагнозом можуть мати зовсім різні потреби. Один живе в будинку без сходів і має підтримку родини. Інший мешкає на четвертому поверсі без ліфта, а рідні – за кордоном. «Діагноз не дає цілісного уявлення про те, як людина функціонує у повсякденному житті», – пояснила Катерина Назарова.
Тому в роботі спираються на Міжнародну класифікацію функціонування, обмежень життєдіяльності та здоров’я. Вона враховує не лише функції організму, а й повсякденну активність, участь у житті суспільства та контекст: середовище, доступність послуг, підтримку близьких.
Серед принципів сучасної реабілітації Катерина Назарова назвала людиноцентричність, мультидисциплінарність, індивідуалізацію, безперервність і оцінювання результатів. Ефективність реабілітації, наголосила вона, визначається не кількістю наданих послуг, а тим, що змінилося у функціонуванні людини.
Оксана Дзюба розповіла, як ці принципи втілюють у проєкті M.O.V.E. «Мобільна допомога для розширення можливостей ветеранів», який Карітас України реалізує за фінансової підтримки Cordaid. Це пілотна модель мобільної мультидисциплінарної реабілітації: команда працює вдома у людей і в медичному центрі Карітасу Хмельницький. Основа програми — двотижневий інтенсивний цикл, під час якого фахівці регулярно навідуються до пацієнта. Допомогу отримують люди з інвалідністю, військові, літні люди та пацієнти з важкими функціональними обмеженнями — усі, кому складно або неможливо доїхати до закладу.
Проєкт стартував 1 січня 2026 року. За перші шість місяців команда допомогла 75 людям, провела 375 консультацій лікарів-спеціалістів і навчила 35 неформальних доглядальників — рідних, які щодня піклуються про пацієнтів. Також запровадили індивідуальні реабілітаційні плани та електронну базу випадків, налагодили співпрацю з лікарнями та ветеранськими просторами, звідки людей скеровують на реабілітацію.
Досвід перших місяців показав, що для частини людей двотижневого циклу замало. Тому після нього проводять повторне функціональне оцінювання, а людина може пройти курс ще раз.
Серед пріоритетів лекторки назвали чіткіші маршрути пацієнтів після стаціонару, розвиток спеціалізованих компетенцій у громадах і підтримку доглядальників. Окремо розглянули, як психічний стан впливає на реабілітацію. Депресія, тривога, посттравматичний стресовий розлад (ПТСР), хронічний біль і когнітивні порушення, зокрема після інсультів чи черепно-мозкових травм, можуть заважати виконувати вправи.
«Поширена помилка – пояснювати таку поведінку недостатньою мотивацією, адже це переважно не так», – наголосила Катерина Назарова.
За відмовою від занять може стояти біль, втома, страх повторної травми, труднощі з розумінням інструкцій чи справжні симптоми депресії. Тому в команді працюють психологи з клінічною освітою, а за потреби долучається лікар-психіатр. Окрему увагу лекторки приділили освіті: часто людині та її родині достатньо зрозуміти, чому виникають певні реакції, чого очікувати і коли звертатися по спеціалізовану допомогу.
«Гідність — одна з наших найбільших цінностей. Але універсального інструменту немає, бо все дуже індивідуально», – зазначили лекторки.
Завершуючи лекцію, Катерина Назарова повернулася до головної думки зустрічі.
«Сучасна реабілітація – це міст між лікарнею і реальним життям людини. І побудувати цей міст ми можемо лише тоді, коли всі працюють згуртовано», – підсумувала вона.
«Віник!» – упевнено вигукує маленька Віка, коли соціальна педагогиня просить назвати слово на перший звук її імені. У руках дівчинки – клубочок ниток, який вона має передати наступній учасниці гри. Так дошкільнята тренують мовлення, увагу і вчаться взаємодіяти одне з одним.
Середа. У дитячому центрі Карітасу Лубни на Полтавщині саме розпочалось заняття для 5-6-річок.
В рамках проєкту «Готуємо дітей і молодь до майбутнього» Карітасу України Карітас Лубни двічі на тиждень проводить заняття для дошкільнят. Тут відбувається підготовка до школи і заняття з логопедом.
Також тут є багато занять для школярів різного віку. Вони опановують 3D-ручки, грають у шахи, готуються до НМТ і визначаються з професією, яку невдовзі здобуватимуть. А ще діти тут знаходять друзів та дорослих, яким можна довіряти, мають веселе дозвілля – грають у настільні ігри, працюють із глиною і фарбами.
Серед дітей, які приходять сюди, багато тих, чиє життя змінила війна. Для когось Лубни стали новим домом, хоча думками вони досі залишаються у рідному місті. «Я хочу повернутися у своє рідне місто Суми», – розповідає дівчинка у розмові з Іриною Пухняк, яка саме приїхала з візитом до дитячого центру.
Ірина – менеджерка проєкту «Готуємо дітей і молодь до майбутнього» Карітасу України і зараз вона веде перемовини з донорами Карітас Австрії, Карітас Іспанії та фондом Кіндермісія, щоб цей проєкт було продовжено ще на рік.
«Ми бачимо, наскільки важливою для дітей і родин є можливість отримувати якісну освітню та психосоціальну підтримку, особливо в умовах тривалої війни, – пояснює керівниця проєкту. – Для багатьох дітей такі центри стали простором безпеки, довіри та стабільності, і зараз є розуміння, що ця діяльність не може бути короткостроковою. Для нас принципово важливо зберегти ці простори, досвідчені команди фахівців і, найголовніше, можливість для дітей отримувати постійну підтримку».
Центр, про який мріяли два роки
Сьогодні в базі дитячого центру Карітасу Лубни – близько 220 дітей. Понад 40% із них – внутрішньо переміщені особи. Це дошкільнята, школярі молодшого та середнього віку, підлітки. Для кожної вікової групи передбачені свої заняття.
Координаторка Надія Улішак, яка опікується роботою центру, зізнається: його поява була для неї здійсненням давньої мрії.
«Я вам можу сказати, що я мріяла про цей центр. Я казалаотцю Василю: “Нам треба Карітас, який буде працювати з дітьми”. Два роки я йому про це говорила, поки аж владика не дозволив. Я тут реалізовую своє покликання, я ж педагог за професією. Я ділюся із задоволенням усім тим, що я маю, що я здобула, сама від них вчуся», – розповідає Надія.
Центр працює за сталим розкладом, який команда поступово напрацювала, враховуючи потреби дітей і можливості батьків. Двічі на тиждень дошкільнята готуються до школи: вивчають читання, письмо, математику, розвивають мовлення. Після цього переходять до творчих занять. Між ними обов’язково є перерва на чаювання – маленький ритуал, який діти дуже люблять.
«Вони дуже люблять це чаювання, – усміхається Надія. – Ну, бо нічого так не гріє серце, як набитий шлунок. Там починають допомагати, накривати на стіл».
Після дошкільнят приходять школярі. Для них працює артмайстерня, де можна ліпити з глини і повітряного пластиліну, малювати, створювати вироби 3D-ручками. Є також LEGO-студія, шахи, кубик Рубіка, кулінарні майстер-класи, школа життєвих навичок, підготовка до НМТ і навіть заняття з окулярами віртуальної реальності.
Улітку для дітей організовували невеликі таборові зміни, під час яких вони знайомилися з різними професіями, дивилися тематичні фільми та їздили на екскурсії.
«У нас є розклад. І він запорука того, що до нас ходять діти регулярно. Тобто батьки знають, що середа і п’ятниця у нас заняття. Громи громлять, дощ іде, спека 40 градусів, але заняття в Карітасі відбувається», – говорить Надія Улішак.
Цього року в Лубнах у деяких ліцеях і школах навчання відбуваються в дві зміни – в укриттях не вистачає достатньо місць. Команда знайшла рішення і перенесла частину активностей на суботу.
Сам центр розташований у підвальному приміщенні. Тут обладнані навчальні кімнати, є матеріали для творчості та занять із логопедом. Під час відключень електроенергії використовують зарядні станції, завчасно готуючи приміщення до приходу дітей. «А ще це укриття одразу. Тривога – ми не хвилюємося, діти в безпеці», – пояснює Надія.
Не просто гратися, а вчитися розуміти себе
За творчими заняттями, іграми та майстер-класами стоїть значно більше, ніж організація дитячого дозвілля. Кожна активність має допомагати дитині розвивати нові навички, відкривати здібності та краще розуміти себе. Саме на цьому наголошує Ірина Пухняк.
«У цей центр вкладено багато любові та душі, але цього мало насправді, щоб організувати такий простір. Нам важливо не лише створити комфортні умови, забезпечити дітей усім необхідним і запропонувати їм цікаві заняття, а й наповнити кожну активність змістом. Адже за кожною грою чи творчим завданням стоїть можливість навчити дитину чогось нового, допомогти їй повірити у власні сили, навчитися взаємодіяти з іншими”.
Ірина Пухняк як приклад наводить роботу з 3D-ручками. Це заняття – перше знайомство із технологіями та можливими майбутніми професіями. Гра у твістер може стати нагодою поговорити про власні відчуття, труднощі, взаємодію з іншими та вміння долати невдачі.
На думку Ірини, рефлексія має бути невіддільною частиною кожного заняття. «Діти дуже хочуть говорити, вони не можуть наговоритися. І треба їм давати таку можливість. Вони приходять в центр, тому що їх тут слухають», – наголошує менеджерка.
Підтримки потребують і діти, і батьки
Важливий напрям роботи центру – психологічна допомога. За словами психологині, у молодших дітей найчастіше виникають труднощі з агресією та страхами, у підлітків – тривожність, проблеми у стосунках із батьками, переживання щодо майбутнього.
На все це накладається досвід війни. Серед відвідувачів є діти військовослужбовців, загиблих і зниклих безвісти захисників.
Психологиня центру Ірину Головченко наголошує: іноді для допомоги дитині потрібно працювати з усією родиною. Пригадує хлопчика, якого мама привела через невпевненість у собі та страх публічних виступів. Під час консультацій з’ясувалося, що дитина дуже тривожиться через оцінки, бо боїться негативної реакції вдома.
Після розмови з психологинею мама зізналася, що раніше не замислювалася над впливом власних вимог на дитину. «Ви знаєте, ви мені відкрили очі, тому що я не дивилась на це під таким кутом. Мабуть, я буду змінювати все ж таки якісь моменти у вихованні», – переказує психологиня слова жінки.
У Карітасі намагаються створювати і можливості для спільного дозвілля дітей та батьків. Раніше тут проводили сімейні художні майстер-класи, під час яких мама і дитина разом малювали диптихи – дві частини однієї картини. Організовують також сімейні екскурсії, до яких долучається психологиня.
Окрім індивідуальних консультацій, у центрі проводять профорієнтаційні заняття для підлітків, тренінги з подолання стресу під час підготовки до НМТ, а для батьків – зустрічі «Кава з психологом».
Спочатку цей формат задумували як можливість обговорювати питання виховання. Але самі дорослі попросили про інше.
«Прийшли до мене батьки і кажуть: “А можна нам щось для себе? Просто для того, щоб ми релакснули, відпочили”. Їм потрібне відновлення», – розповідає Ірина.
Простір – це люди
Важливу роль у роботі центру відіграють волонтери. Один із них – Василь Миколайович, чоловік поважного віку, який щочетверга навчає дітей грати в шахи.
«Для нього це як подих свіжого повітря. Він того четверга чекає, як свята. Приходить за півгодини, розставляє фігурки на дошках», – із теплотою розповідає Надія Улішак.
Інша волонтерка проводить заняття з кубика Рубіка, ще одна організовує скандинавську ходьбу. Час тренувань спеціально узгодили з дитячими заняттями, щоб батьки могли залишити дітей у центрі й приділити годину власному здоров’ю.
До великих свят, наприклад Дня святого Миколая, долучаються десятки волонтерів, які допомагають готувати подарунки для дітей.
Надія розповідає, що команда прагне не лише пропонувати різноманітні заняття, а й підтримувати сталі стосунки з родинами. Важливо, щоб діти і дорослі відчували себе частиною спільноти, до якої хочеться повертатися.
«Є діти, для яких Карітас вже другий дім. Вони приходять на всі заходи, обіймаються. Деякі ходили б кожен день на консультації психолога, аби ми могли їх тільки і кликали. Є такі, що з нами вже фактично зросли. А ми бачимо результат, тішимося, бачимо, що ми потрібні, працюємо не марно, реалізовуємо свої вміння на благо цих дітей», – розповідає Надія Улішак.
Досвід, який передають одне одному
Тим часом у кімнаті дошкільнят триває гра. Діти сидять разом із соціальною педагогинею та передають одне одному клубочок ниток. Кожен має назвати своє ім’я, визначити перший звук і придумати слово, яке з нього починається.
– Кажи своє ім’я голосно, – звертається до дівчинки соціальна педагогиня.
– Віка.
– То ж які ти будеш придумувати слова? Який на початку твого імені ми чуємо звук?
– В.
– Звук “В”. Давай, Вікуся. Яке слово ти знаєш на “В”?
– Віник!
– Віник, супер. Молодець! Кому далі клубочок передаєш?
– Софійці. Тримай.
– Софія, кажи голосно своє ім’я.
–Софія.
– Ти маєш придумати слово, на початку яких який звук ми чуємо?
– С! Сова!
Звичайна гра, кілька простих слів і клубочок, що переходить із рук у руки. Але це вже дитячий досвід: коли тебе називають на ім’я, уважно слухають, підтримують і радіють твоїм успіхам. З таких досвідів і вибудовується хороше майбутнє.
Анна Лодигіна — українська журналістка, сценаристка та дослідниця. Понад чотири роки вона шукає в європейських архівах докази українського походження митців, яких роками називали «російськими». Серед її проєктів — документальний серіал «Back to the Roots», фільм «Справа артиста. Сергій Лифар» для «Суспільного», премʼєра якого відбулась у середині вересня, авторка книг «Історії українських митців. Олександра Екстер» та «Українське весільне диво». Дає лекції для української та закордонної аудиторії. Також наприкінці серпня у французькому культовому видавництві Assouline відбувся офіційний реліз видання «Naïve My Love: Ukrainian Folk Art of the 20th Century», тексти до цієї фундаментальної книги про український наїв написала Анна.
Вона спирається виключно на факти, первинні документи, архівні довідки та чіткі часові прив’язки, які не залишають місця для сумнівів. Повернення викрадених імперією імен для неї — це не емоційна реакція на події, а щоденна, кропітка аналітична робота. Годинами зіставляє факти у французьких, польських чи українських фондах, аби зняти із зірок світового масштабу накинутий на них ярлик «російської культури». І водночас ця праця має дуже особистий вимір, адже досвід початку повномасштабного вторгнення та втрата власного дому дали їй глибоке розуміння того, що відчували наші митці сто років тому у вимушеній еміграції.
«Насамперед я журналістка. Але останні чотири з половиною роки досліджую долі відомих людей: художників, письменників, науковців та музикантів, яких знає увесь світ, але вважає росіянами. Моє завдання — знайти їхні біографії, справи та документи в українських і закордонних архівах, щоб розставити крапки над “і”. Здебільшого доводиться доводити саме українське походження, адже всі вони народилися в Україні і є частиною нашої культури. Але з ними важко працювати, бо вони жили за часів Російської імперії і часто самі не могли чітко сказати, хто вони».
Особистий досвід як ключ до розуміння
Занурюючись у біографії культурних діячів минулого століття, Анна категорично відмовляється сприймати їх як застиглі портрети з підручників. За кожним гучним ім’ям вона бачить живу людину, яка опинилася в чужому середовищі без права на повернення. Її власний вимушений від’їзд із дитиною за кордон у перші дні великої війни став тим досвідом, який дав змогу на емоційному рівні зчитати стан вигнанців минулого. Досліджуючи щоденники й листи Сержа Лифаря, Анна побачила не просто успішного керівника Гранд-Опера, а українського юнака, який до кінця днів носив у собі біль розлуки з Києвом.
«Мене часто запитують, чому я взялася саме за ці теми. Думаю, тому, що бачу тут прямий зв’язок із сьогоденням. Взяти хоча б Сержа Лифаря — балетмейстера, який майже тридцять років керував Паризькою оперу. У сімнадцять років він нелегально, лише з другої спроби, втік з з окупованої совєтами України Без без достатньої хореографічної освіти та зв’язків він за два роки став першим солістом у трупі “Російські сезони” Сергія Дягілєва, а потім — головною фігурою європейського балету. Але попри всю славу, він понад усе хотів повернутися додому. Листувався з батьками і мріяв знову побачити рідний Київ. Радянська влада пустила його в Україну лише двічі — буквально на один-два дні, коли його активна балетна кар’єра уже закінчилася».
Цей зв’язок між минулим і сьогоденням проявляється у тисячах дрібниць, з якими щодня зіштовхуються українські біженці в Європі. Анна переконана, що відчуття чужості та постійна туга за рідним містом є універсальним досвідом для кожного, хто втратив дім через війну чи окупацію. Саме тому історія Лифаря сприймається не як архівна розвідка, а як жива розмова про кожного з нас.
«Історія Лифаря для мене дуже близька. Коли я починала це дослідження, ми з дитиною два роки жили в Польщі. Моє рідне місто опинилось в окупації, тому це бажання повернутися додому я відчуваю дуже добре. Цей досвід допоміг мені зрозуміти, як почувалися наші люди сто років тому. Опинитися в іншій країні без грошей, без мови, коли на тебе дивляться як на чужинця — це важке випробування. Ми звикли бачити Лифаря на знімках поруч із Коко Шанель, Пабло Пікассо чи Марком Шагалом. Але він завжди залишався людиною із важкою долею. І ми маємо повернути йому пам’ять, бо росія просто забрала його ім’я собі».
Як імперія привласнювала українські імена
Механізм культурної присвоєння працював системно протягом багатьох десятиліть, створюючи в уяві західного світу хибний стереотип про «велику російську культуру». Росія активно фінансувала міжнародні виставки, монографії та видання, де будь-який уродженець Києва, Харкова чи Одеси автоматично отримував маркування «російського діяча». Навіть у медійній сфері вже незалежної України тривалий час існував колосальний тиск з боку московських редакцій, які контролювали франшизи міжнародних глянців та культурних видань. Анна згадує показові випадки, коли спроби українських журналістів називати речі своїми іменами наражалися на жорсткий опір та цензуру.
«Є дуже показова історія, яку мені розповіла засновниця Ukrainian Fashion Week та колишня головна редакторка журналу L’Officiel Україна Ірина Данилевська. 21 рік тому українська редакція підготувала великий матеріал до сторіччя Сержа Лифаря, у якому вони називали його українським балетмейстером. Подібний матеріал вийшов також в російському L’Officiel на чолі з Евеліною Хромченко, але там називали його зіркою балету з Росії. Спроби пояснити, що російська редакція неправа звісно нічим не закінчилися. Вони залишили свій матеріал без змін. Зараз, коли я працюю з документами французьких архівів, бачу, що наприклад французька поліція, яка десятліттями за ним стежила, теж у своїх звітах пише, що Лифар був російського походження, народжений в Києві. Це не його ідентифікація, а те, як його ідентифікували інші, бо для них України як суб’єктої незалежної держави не існувало. Завдяки нашій роботі французи починають теж переосмислювати його ідентичність. Лифар однозначно має бути у списку видатних українців».
З архівів — у фільми та книги
Наукові відкриття, якими б революційними вони не були, часто залишаються непоміченими, якщо вони записані лише у вузькоспеціалізованих наукових збірниках. Анна Лодигіна чудово це розуміє, тому кожну знайдену в архівах історію вона прагне одразу адаптувати для масового глядача та читача. Журналістський бекґраунд дозволяє їй перетворювати складні біографічні розвідки на захопливі сценарії для документального кіно, подкасти та книжкові серії. Вона переконана, що лише через популярну культуру та якісний медійний контент можна ефективно повертати національну пам’ять суспільству.
«Все, що я знаходжу в архівах, перетворюється на конкретні речі: статті, книжки, фільми, подкасти. Скоро на “Суспільному” вийде наш документальний фільм “Справа артиста. Сергій Лифар”. Його вже показали за кордоном, тепер черга України. Восени вийдуть дві мої книги. Одна з них — про історію української весільної сукні. Виявилося, що наші майстри весільних суконь сьогодні — одні з найкращих у світі. Це часто родинний бізнес, де шиють уже в чотирьох-п’яти поколіннях. Мені було цікаво дізнатися, чому це ремесло так сильно розвинувся саме на Поділлі та Буковині. Це історія, якій сотні років, і восени ми видамо її у вигляді гарного артбуку».
Чому наші митці мовчали про своє походження
Сучасній людині інколи важко зрозуміти, чому митці ХІХ чи початку ХХ століття не декларували свою українськість на кожному кроці. Анна закликає утримуватися від поверхових оцінок і завжди аналізувати жорсткий історичний контекст, у якому їм доводилося виживати. Валуєвський циркуляр, Емський указ та пізніші радянські репресії робили все можливе, щоб загнати українську мову й культуру в маргінальне поле. Виїжджаючи за кордон, діячі мистецтва зіштовхувалися з тим, що світова спільнота просто не мала на карті поняття «Україна», сприймаючи її лише як територію Російської імперії.
«У них були набагато гірші умови, ніж у нас. Більшість із них вчилися в імперських гімназіях, коли все українське було під суворою забороною. Коли вони виїжджали за кордон, у світі взагалі мало хто знав про існування України. Їм просто не було з чим себе пов’язувати в очах іноземців, тому вони казали “я з росії”. Це була вимушена річ. Я й сама пам’ятаю, як до 2014 року за кордоном мене часто запитували: “А де це — Україна?”. Тоді це здавалося дивним, а зараз я розумію, що світ просто нічого про нас не знав».
Чим корисний досвід Швеції
Культурна дипломатія вимагає кардинальної зміни підходів: проведення заходів виключно для української діаспори за кордоном уже давно не дає потрібного ефекту. Анна наголошує на тому, що український контекст потрібно інтегрувати безпосередньо в іноземні інституції — виступати в національних музеях, проводити концерти в королівських філармоніях та співпрацювати з провідними європейськими професорами. Саме такий підхід дозволяє переконувати іноземну інтелектуальну та політичну еліту, відкриваючи для них Україну як самобутню європейську державу з багатшою спадщиною.
«Останній рік я часто працюю з Українським інститутом у Швеції. У Стокгольмі я читала лекцію про художника Миколу Пимоненка. Ми показали його через шведську тему національного романтизму, і їм це дуже відгукнулося. Згодом ми презентували там і фільм про Лифаря. Директорка інституту Наталія Пасічник робить дуже правильні речі: вона влаштовує заходи не просто для діаспори, а залучає Королівську оперу та філармонію Стокгольма. На відкриття фестивалю «Українська весна» приходили король і королева Швеції, посли багатьох країн. Вони слухали музику наших композиторів Бортнянського та Березовського, яких у світі досі вважають росіянами, і вперше відкривали для себе Україну. Ось так і має працювати справжня культурна дипломатія».
Як усе почалося: проєкт «Back to the Roots»
Весна 2022 року стала для Анни часом болісного пошуку своєї корисності у нових умовах. Перебуваючи в Польщі, вона шукала можливість використовувати свій медійний досвід для боротьби на інформаційному фронті. Переломний момент стався під час розмови з керівництвом польського телебачення, яке дало зрозуміти: Європі потрібні не лише хроніки руйнувань, а й розуміння того, за яку саме цивілізаційну спадщину воюють українці. Це зауваження стало поштовхом для створення масштабного телевізійного проєкту, який об’єднав мандрівки, історію та аналітику.
«Усе почалося навесні 2022-го. У Польщі я влаштувалася на телеканал TVP World і з польською командою ми знімали телепорадник для наших біженців: як влаштувати дитину в садок, як отримати документи. Коли проєкт завершився, я запропонувала директору каналу зробити проєкт про війну. Але він сказав мені дуже важливу річ: “Про війну зараз знімають усі. Але люди в Європі досі не розуміють, хто ви такі і яка у вас культура. Зробіть проєкт про свою культуру”. Тоді мені це здавалося дивним — яка культура, коли в нас вбивають людей? Але по дорозі з Варшави у мене склалася ідея: треба зняти тревел-шоу про відомих українців, яких знає світ. Мій чоловік — режисер і продюсер, він допоміг відточити ідею. Так з’явився проєкт “Back to the Roots” на 8 серій».
Журналістське минуле допомагає в архівах
Робота з історичними документами вимагає такої ж суворої верифікації, як і журналістські розслідування. Роки, проведені в новинних редакціях, робота у прямих ефірах сформували в Анни високу професійну дисципліну. Вона знає, як швидко знаходити першоджерела, перевіряти факти на достовірність і ставити правильні запитання експертам. Саме це дозволяє їй помічати суперечності у біографіях митців, які десятиліттями ігнорували інші дослідники, і доводити правду до широкого загалу.
«Коли я почала працювати з іноземними архівами, то побачила дивну річ: західні дослідники Лифаря чи Малевича взагалі не спілкуються з українськими. Захід не знає про їхнє життя в Україні, а наші не знають європейського контексту. І коли ти зводиш це до купи, отримуєш фантастичний результат. Мені дуже допомагає мій минулий досвід. Я починала в новинах на “5 каналі”, працювала в соціальних токшоу, працювала випусковою редакторкою проєкту “Донбас.Реалії” на Радіо Свобода. Вся ця робота в полі та вміння шукати факти зараз допомагають мені розкопувати складні архівні історії».
Історія Анни Лодигіної доводить: справжня сродна праця народжується там, де високий професіоналізм перетинається з особистим болем і чітким розумінням власних орієнтирів. Вона не просто досліджує минуле і розбирає папери в архівах — вона повертає Україні її викрадену спадщину, повертає гідність нашим митцям і робить усе можливе, щоб голос нашої культури у світі більше ніколи не намагалися заглушити.
Автор Ольга Заруба
Покликання поступово відкривається через досвід, нові спроби та пошуки аж поки не усвідомлюєш: ось воно, моє. Для багатьох людей таким покликанням стає благодійність — можливість допомагати іншим, бути корисними своїй громаді та водночас знаходити радість і сенс у власних діях. Григорій Сковорода називав це «сродною працею» — діяльністю, що відповідає внутрішнім прагненням людини та розкриває її потенціал.
«Покликані діяти» — спецпроєкт, який Карітас України започаткував разом з Асоціацією благодійників України. У ньому ми збираємо історії людей, які віднайшли свій шлях і стали опорою для когось поруч.
Над цим працюватиме Карітас України разом із Карітасом Тернопіль у межах нового проєкту «Спроможні родини – інклюзивні громади».
Його мета — допомогти людям з інвалідністю, зокрема з інтелектуальними, ментальними та психічними порушеннями, і їхнім родинам краще знати свої права, відстоювати власні інтереси та брати участь у житті громади й впливати на рішення місцевої влади.
Вольга Шейко, юристка благодійного фонду«Карітас України», фахівчиня з адвокації проєкту«Спроможні родини – інклюзивні громади»:
«Нагальність проєкту полягає в тому, що він спрямований не просто на надання окремої допомоги, а на формування сталої системи соціальних послуг через залучення батьків, опікунів, громадських організацій та органів місцевого самоврядування до визначення потреб, бюджетного планування й ухвалення рішень.
Важливо, щоб соціальні послуги не залежали виключно від короткострокових грантових програм чи благодійної допомоги, а поступово ставали частиною системного фінансування з місцевих бюджетів відповідно до реальних потреб населення та фінансових можливостей громад.
Окремої уваги потребує питання реальних обсягів фінансування соціальних послуг для людей з інвалідністю з місцевих бюджетів. Сьогодні важливо говорити не лише про наявність відповідних програм, а насамперед про конкретні суми коштів, які громади щороку передбачають і фактично витрачають на забезпечення потреб цієї категорії населення. Адже навіть за наявності мільйонних бюджетів соціальних програм фінансування безпосередньо денного догляду, підтриманого проживання, соціальної адаптації та інших необхідних послуг може залишатися мінімальним або взагалі не передбачатися.
Скільки коштів виділяється на ці послуги в абсолютних сумах? Яку частку вони становлять у загальних видатках місцевих бюджетів? Скільки припадає на одного потенційного отримувача та наскільки ці обсяги відповідають фактичній потребі? Усе це ми спробуємо проаналізувати».
Проєкт триватиме з жовтня 2026 року до лютого 2027 року включно. Його реалізують у Тернополі, спираючись на досвід Карітасу в розвитку інклюзивних соціальних послуг та адвокації прав людей з інвалідністю.
«Нічого про нас без нас»
Люди з інвалідністю та їхні родини нерідко стикаються з труднощами під час отримання соціальних послуг. Зокрема їм бракує зрозумілої інформації про доступну підтримку, знань про процедури звернення до місцевої влади та інструментів впливу на рішення щодо розвитку й фінансування необхідних послуг.
Проєкт покликаний змінити цю ситуацію. Його основа – принцип «Нічого про нас без нас»: люди з інвалідністю та їхні родини мають бути не лише отримувачами допомоги, а й активними учасниками ухвалення рішень, які стосуються їхнього життя. Водночас громадам потрібні дієві механізми, щоб розвивати й фінансувати послуги відповідно до потреб мешканців.
Тому важливо не лише говорити про проблеми, а й дати потребуючим практичні інструменти для змін.
Дослідити потреби та знайти рішення
На першому етапі команда вивчатиме досвід людей з інвалідністю, їхніх батьків, родичів, опікунів і доглядальників. До дослідження планується долучити представників органів місцевого самоврядування, громадських організацій і надавачів соціальних послуг. Потрібно з’ясувати, з якими перешкодами стикаються родини, яких послуг бракує та що заважає людям впливати на рішення у своїх громадах.
Результати допоможуть підготувати практичні рекомендації й інструменти, які можна буде застосовувати у подальшій роботі і масштабувати поза межами Тернопільщини для усіх бажаючих.
Книги і карта: практичні інструменти впливу
У межах проєкту передбачено розроблення трьох основних матеріалів:
Аналітичний збірник «Зелена книга» описуватиме бар’єри доступу до соціальних послуг і проблеми, з якими стикаються люди з інвалідністю та їхні родини.
Методичний посібник «Біла книга» стане в нагоді громадським організаціям. Він міститиме практичні рекомендації щодо розвитку соціальних послуг і взаємодії з місцевою владою.
«Дорожня карта самоадвокації» міститиме покрокові рекомендації, як людям з інвалідністю і родинам відстоювати свої права, готувати звернення та запити, брати участь у громадських слуханнях і формувати громадські ради та робочі групи, подавати колективні пропозиції та електронні петиції, а також краще розуміти, як ухвалюють бюджетні рішення у громаді.
Дорожню карту адаптують за міжнародним стандартом доступного читання Easy-to-Read: інформацію викладуть простою мовою, доповнять зрозумілими поясненнями і шаблонами документів.
Проєкт також передбачає формування групи з 15–20 підготовлених батьків, доглядальників, правозахисників і місцевих активістів. У межах території роботи проєкту вони зможуть об’єднуватися, представляти інтереси людей з інвалідністю і системно долучатися до розвитку соціальних послуг у своїх громадах.
Від локального досвіду до змін у громадах по всій країні
Окремим напрямом стане інформаційна кампанія «Сильні, бо разом». Вона розповідатиме про права людей з інвалідністю, досвід родин і можливості самостійно захищати власні інтереси.
Наталія Гарбуз, керівниця напряму«Інклюзія» благодійного фонду «Карітас України»:
«Карітас України вже багато років працює поруч із людьми з інвалідністю та їхніми родинами. Ми розвиваємо інклюзивні простори, послуги денного догляду та підтриманого проживання, допомагаємо дітям і дорослим розвивати навички самостійності, підтримуємо сім’ї, сприяємо доступу до освіти, працевлаштування та життя в громаді.
За цей час ми переконалися: інклюзія починається з визнання того, що кожна людина має право бути видимою, почутою і включеною в життя своєї громади. Для цього потрібні доступні простори й послуги, підготовлені фахівці, підтримка родин і готовність самих громад дослухатися до людей з інвалідністю та залучати їх до ухвалення рішень».
Напрацьовані матеріали планують передати командам мережі Карітасу для подальшого використання в місцевих організаціях. Успішний досвід осередків Карітасу трансформуватиметься у національну франшизу практичних інструментів громадського контролю та соціальної інклюзії.
Вразливі, але небезпомічні
Очікуваний результат проєкту – посилення голосу людей з інвалідністю та їхніх родин у діалозі з місцевою владою, а також створення практичних інструментів для розвитку доступних соціальних послуг.
Спроможні родини позиціонуються як важлива основа інклюзивних громад, де кожна людина має право голосу, має можливість не лише отримувати необхідну підтримку, а й самостійно визначати свої потреби, відстоювати права та впливати на рішення, що стосуються їхнього життя.
Публікацію створено міжнародним благодійним фондом «Карітас України» за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України – рушій реформ і демократії»/ Strong Civil Society of Ukraine – a driver towards reforms and democracy за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст публікації є відповідальністю БФ «Карітас України» та не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції або ІСАР Єднання.
Сьогодні він також встає раніше, але вже з іншої причини – щоб підготуватися до візиту пані Ірини, кейс-менеджерки кризового центру Карітасу Запоріжжя.
Вони порозумілися після першої зустрічі, коли чоловік звернувся по допомогу. Відтоді пані Ірина всюди його супроводжує: допомогла з оформленням інвалідності, організувала записи до лікарів і продовжує ходити з чоловіком на медичні прийоми.
«Мені складно впоратися з усіма організаційними питаннями. Набагато спокійніше, коли у мене є така підтримка», — ділиться пан Віктор.
Попереду чекають оформлення нових документів, консультації від спеціалістів та нові етапи лікування, проте чоловік не сильно переживає через це, бо знає, що буде проходити через це не сам.
Такі історії – результат роботи фахівців на місцях, яка часто залишається непомітною, проте ніколи не зупиняється.
Фахівці проводять консультації, збирають і опрацьовують інформацію, координують надання послуг і супроводжують людей на різних етапах розв’язання їхніх питань. Паралельно психологи надають індивідуальну підтримку та проводять групові заходи, а в «Просторі дружньому до дитини» організовують творчі, освітні й розвивальні заняття для дітей. Кожен із цих напрямів доповнює інший і допомагає створювати умови для комплексної підтримки людей, які постраждали від війни.
Фахівці роблять усе необхідне, щоб надавати сучасну та якісну підтримку, тому постійно оновлюють свої знання.
«Зараз складно говорити про забезпечення повного відновлення, але водночас дуже важливо порушувати це питання. На мою думку, кейс-менеджмент відіграє тут надзвичайно важливу роль. Кейс-менеджери допомагають убезпечити людей від повторної травматизації, ризику виселення та порушення їхніх прав. Звісно, вони не роблять цього самотужки. Важливу роль в цьому відіграє злагоджена взаємодія всіх фахівців: кейс-менеджерів, юристів та психологів», – ділиться своїми думками Анастасія Стеценко, керівниця програми «Соціального захисту та захисту прав людини».
Щоб така допомога продовжувала відповідати потребам людей та була ефективною, фахівці постійно поновлюють свої знання та практичні навички, відвідуючи заходи. Одним із таких тренінгів стало триденне навчання в рамках проєкту «Забезпечення повноцінного доступу до захисту та гігієни постраждалого від війни населення прифронтових районів України (ЕСНО 4)», який фінансується за підтримки Європейського Союзу та Карітасу Австрії.
«Для нас було вкрай важливо зібрати команди з Сум, Запоріжжя та Чернігова разом, адже це можливість не лише детально обговорити оновлені вимоги донорських організацій, а й обмінятися безцінним практичним досвідом. Спільне опрацювання реальних кейсів та живе спілкування між регіонами допомагають нам сформувати єдине розуміння алгоритмів роботи та значно підвищити якість підтримки, яку ми надаємо людям», – зазначає менеджерка проєкту Інна Козлова.
Основним тренером став Девід Глендинінг – експерт, залучений за підтримки Карітасу Австрії. Понад три роки він тісно співпрацює з Карітасом України. Раніше Девід долучався до іншого проєкту, у межах якого допоміг розробити рекомендації щодо заходів із захисту в «Кризових центрах». Ці рекомендації лягли в основу операційного плану розвитку програми «Соціальний захист та захист прав людини» на 2024–2025 роки.
«Девід допоміг нам сформувати мінімальний пакет супервізійної підтримки фахівців “Кризових центрів” на місцях. Якість надання послуг отримувачам значно покращилася, про що свідчать відгуки самих отримувачів допомоги – поділилася керівниця програми «Соціального захисту та захисту прав людини» Анастасія Стеценко. – Звісно, відтоді вже минуло багато часу, але те, що Девід з нами, розуміє контекст і важливість роботи “Кризових центрів”, додає дуже багато додаткової цінності нашій взаємодії.»
Попередня співпраця експерта з колегами Карітасу допомогла під час тренінгу створити комфортний простір для обміну досвідом, обговорення робочих викликів і пошуку рішень, які можна застосовувати в щоденній роботі. Учасники розглядали практичні кейси, аналізували складні ситуації та мали змогу поставити запитання щодо застосування отриманих знань у роботі.
Окрему увагу приділили питанням захисту людей, оцінюванню ризиків та визначенню потреб. Під час лекції учасники розглянули, як розрізняти ризики у сфері захисту, вразливість і незадоволені потреби; визначати ситуації, що потребують спеціалізованого реагування; а також оцінювати доцільність грошової допомоги з огляду на конкретні ризики, очікувані результати у сфері захисту та бар’єри, які обмежують доступ людей до необхідних послуг і підтримки.
«Для нашої команди такі навчання – це можливість постійно вдосконалювати професійні навички, обмінюватися досвідом із колегами з інших міст і знаходити ефективніші способи підтримки людей», – зазначає учасниця тренінгу з Карітасу Сум.
Розвиток професійних компетенцій є важливою складовою якісної гуманітарної допомоги. Він допомагає фахівцям краще розуміти потреби людей, своєчасно виявляти ризики та добирати рішення відповідно до конкретної ситуації.
Наступним кроком у проєкті стане безпосереднє впровадження нових підходів у повсякденну роботу кейс-менеджерів. Отримані знання та відпрацьовані алгоритми дозволять фахівцям на місцях точніше розмежовувати ведення випадків у сфері захисту та соціального супроводу, а також ефективніше визначати пропорційну підтримку й доцільність надання грошової допомоги відповідно до виявлених ризиків та бар’єрів конкретної людини.
Пстраждав фасад, зовнішні стіни, внутрішні приміщення і металевий дах. На клумбі поруч із будівлею утворилася вирва від вибуху. Того ж дня російський боєприпас влучив у сусідній дев’ятиповерховий житловий будинок.
Будівлю придбали коштом Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини (BMZ). У 2022 році, після початку повномасштабного вторгнення Росії, команді довелося евакуюватися, а роботу в цьому приміщенні припинили.
Директор Карітасу Краматорськ отець Василь Іванюк свідомо намагався вберегти будівлю, адже сподівався повернутися сюди після завершення війни, щоб знову облаштувати офіс і розвивати діяльність на Донеччині.
«Я хотів зберегти цю будівлю, бо ж нам кудись треба буде повертатися», — пояснює отець Василь.
Плани на реконструкцію з’явилися ще до повномасштабного вторгнення. У 2021 році отець Василь замовив проєкт реконструкції та навіть отримав дозвіл на початок робіт. За задумом, до наявної одноповерхової будівлі мали прибудувати другий поверх. У результаті комплекс мав би займати близько 1 100 квадратних метрів.
Тепер будівля потребуватиме відновлення, перш ніж можна буде втілювати цей задум. Однак отець Василь не збирається від нього відмовлятися. «У нас уже є план. У мене буде все нове і два конференц-зали», — каже священник з надією.
Тим часом команда Карітасу Краматорськ продовжує працювати й допомагати людям, які постраждали від війни. У ній понад сто працівників. Через погіршення безпекової ситуації організація змушена переміщувати частину діяльності з прифронтових населених пунктів до безпечніших місць. Зокрема, в Олександрівку Донецької області, Перещепиного та Жовтих Вод на Дніпропетровщині.
Для отця Василя відновлення будівлі в Краматорську — це не лише ремонт пошкодженого приміщення. Це можливість повернути команду додому й продовжувати роботу там, де люди потребують підтримки найбільше.
«Як тільки це все затихає, ми їдемо додому», — говорить він.
Міназ Керавала, менеджер із комунікацій Development and Peace – Caritas Canada, приїхав в Україну, щоб особисто поспілкуватися з учасниками проєкту AGRIS3, побачити, як вони облаштовують життя після вимушеного переїзду, та розповісти про їхній досвід канадійцям.
Краще один раз побачити
AGRIS3 на Хмельниччині став першим проєктом програми Livelihood (Відновлення засобів до існування), який Карітас України реалізує за підтримки канадських партнерів. Його втілює Карітас Хмельницький за фінансової підтримки Development and Peace – Caritas Canada.
Проєкт наближається до завершення, і Міназ Керавала приїхав в Україну, щоб записати історії учасників та передати їх канадській аудиторії. Разом із керівником програми Livelihood Карітасу України Василем Мікулою та координаторкою AGRIS3 Марією Омелянчук він два дні їздив Хмельниччиною, знайомився з родинами, слухав їхні історії, фотографував і записував інтерв’ю.
На запитання, чи не страшно було їхати в країну, де триває війна, Міназ відповів: якщо тут живуть люди, то чому він має боятися? Це його перший візит до України, і ми віримо, що не останній.
Шість родин, які відновлюють господарства
За ці два дні вони побували у шести різних родинах. Усі родини були змушені залишити свої домівки та переїхати на Хмельниччину. Чотири з них отримали від проєкту мінігранти, дві родини отримали бізнес-гранти.
Олена з Луганщини разом із сином переїхала невдовзі після початку тимчасової окупації у 2014 році. Будинок, у якому поселили родину, мало був схожий на житловий: стояв без вікон і дверей, а всередині гніздилися птахи. За ці роки родина власними силами облаштувала його й зробила затишним.
Дідусь і бабуся з Чорнобаївки були змушені виїхати заради онуків. Сьогодні вони садять город, тримають поросят, роблять заготовки. Вирощеного вистачає і для власної родини, і для того, щоб ділитися із сусідами та забезпечувати потреби волонтерів.
Багатодітна родина з Миколаївщини завдяки підтримці AGRIS3 отримала добрива та кошти на препарат від колорадського жука. Вони виростили хороший урожай картоплі: частину передали маминій сім’ї, частину продали, а за виручені гроші купили дітям одяг та канцелярське приладдя до 1 вересня.
Наступного дня Міназ зустрівся з двома родинами з Херсонщини, які ще до повномасштабної війни розвивали там тепличний бізнес. Вони втратили все і на новому місці мусили починати з нуля. Цього року вже зібрали й продали близько семи тонн огірків. Теплиця стала основним джерелом доходу: за зароблені гроші родини забезпечують дітей усім необхідним, облаштовують своє житло, а частину огірків обмінюють на яйця та молоко.
Що дає грантова підтримка
Міназ планує розповісти канадійцям, як українці живуть під час війни, долають втрати, але продовжують жити й працювати. Під час зустрічей родини розповідали йому про свій досвід, плани та справи, а також про те, як допомога від Карітасу дає їм змогу облаштуватися на новому місці.
«Я хочу показати вас не як жертв, а як сильний народ, який, незважаючи ні на що, знову і знову встає на ноги, активно працює і зрештою повноцінно живе», – сказав Міназ.
За словами Василя Мікули, грантова підтримка допомогла людям повернутися до справи, яку вони знали й якою займалися раніше. Після вимушеного переїзду багато хто з них мав невеликі заощадження, але не наважувався вкладати їх у господарство через невизначеність і ризик знову все втратити.
«Грант дав можливість не боятися, ризикнути, розвинутися, стати на ноги», – розповідає Василь Мікула.
За його спостереженнями, більшість відвіданих родин змогли окупити вкладення вже за перший сезон. Для них це означало, що власна справа може знову приносити дохід, а вкладені зусилля давати результат.
Не лише фінансова допомога
Під час візиту Василь Мікула звернув увагу й на те, що підтримка для цих людей має ще й інше, не менш важливе значення.
«Фінансова допомога – це добре. Але разом із нею люди отримували розуміння, що вони не одні, що поруч є добрі люди, готові допомогти. Ця моральна підтримка була для них не менш важливою за фінансову. Вона допомагала не здаватися», – зазначив він.
Після вимушеного переїзду людям доводиться заново облаштовувати побут, шукати джерела доходу й вирішувати, у що вкладати обмежені кошти. За таких обставин підтримка від Карітасу дає їм змогу покладатися не лише на власні ресурси, а й наважитися на кроки, які без неї здавалися занадто ризикованими.
Дім і речі, які зберігають спогади
Ще одне спостереження Василя Мікули стосувалося того, як родини говорили про втрачені домівки.
Люди хочуть повернутися до місць, які пов’язані зі значною частиною їхнього життя, де залишилися родинні фотографії, вишиті образи й картини, створені власноруч або рідними. Такі речі зберігають спогади, які неможливо відтворити чи замінити.
«Багато чого можна відновити: хату, машину, бізнес. Але є речі, які не повернеш. Вони пов’язані з місцем, спогадами, з тим, що справді важливе для людини», – підсумовує Василь Мікула.
Під час зустрічей кілька родин згадували роки, коли будували будинки, розвивали теплиці й багато працювали. Тепер вони сприймають той період як один із найкращих у своєму житті.
Побажання українських родин канадійцям
Під час кожної зустрічі Міназ запитував учасників, що вони хотіли б передати людям у Канаді. Найчастіше родини бажали, щоб канадійцям ніколи не довелося дізнатися, що таке війна. Також вони дякували за допомогу та за те, що про них пам’ятають.
Міназ приїхав до України, щоб розповісти вдома про побачене й почуте. До Канади він повезе історії вимушеного переїзду, втрат і невизначеності, але також і щоденної праці людей, які відновлюють господарства, забезпечують родини й облаштовуються на новому місці.
Проєкт AGRIS3 реалізує Карітас Хмельницький УГКЦ у партнерстві з Карітасом України за фінансової підтримки Development and Peace – Caritas Canada.
21 жовтня у Львові міжнародний благодійний фонд Карітас України презентував навчально-методичний посібник «Формування життєвих навичок та соціальної активності підлітків».
Видання містить багаторічний практичний досвід по роботі з дітьми та молоддю фахівців мережі організацій Карітасу та наукові підходи до обґрунтування методик від Інституту психології імені Г. С. Костюка Національної академії педагогічних наук України.
Презентація відбулася в Центрі Шептицького Українського католицького університету та об’єднала представників освітнього середовища, соціальних служб, громадських і міжнародних організацій, а також фахівців, які безпосередньо працюють із дітьми та молоддю.
Зоряна Лукавецька, керівниця програми «Освіта, формація та захист дітей» Карітасу України: «Ми хочемо працювати тісніше з освітою, щоб наші напрацювання використовувалися в школах вчителями, які кожен день працюють з дітьми. Цей посібник – це вижимка з того найкращого, що наші організації практикували у своїй щоденній роботі. Ми відбирали вправи не самі – запитували зворотний зв’язок у підлітків та працівників, і ми бачимо, що вони справді працюють, мотивують дітей до участі, залучають їх думати, аналізувати і дають можливість помилятися».
Учасники обговорили роль неформальної освіти у розвитку підлітків, можливості використання нової методики в школах та соціальних закладах, а також практичні підходи до формування життєвих компетентностей.
Володимир Лис, начальник служби у справах дітей Львівської обласної державної адміністрації: «Цей посібник буде корисним не лише педагогам, а й фахівцям, які супроводжують прийомні сім’ї, дитячі будинки сімейного типу, наставникам та працівникам центрів підтримки сімей і дітей. В першу чергу тому, що діти, які виховуються без батьківського піклування або проживали в інституційних закладах, дорослішають і зустрічаються з проблемами соціальної та побутової адаптації. Посібник допоможе сформувати практичні знання та навички ще до того, як дитина розпочне самостійне життя».
Ольга Матвійчук, координаторка освітніх програм Львівського офісу UNICEF Ukraine: «Якісна освіта не обмежується передаванням академічних знань. Вона також має формувати світогляд, характер, психологічну стійкість та здатність людини взаємодіяти з навколишнім світом. Практичні інструменти посібника мають значний потенціал для використання в освітніх закладах, адже не потребують обов’язкового впровадження окремого навчального предмета. Вправи можна налаштувати до будь-якого уроку».
Ігор Бущак, викладач факультету педагогічної освіти Львівського національного університету імені Івана Франка: «Неформальна освіта може ефективно доповнювати формальну, створюючи додаткові можливості для розвитку компетентностей, передбачених державними освітніми стандартами. Вправи і діяльності, які заплановані в цьому посібнику, якраз зорієнтовані на дітей, на їхні інтереси, на проактивну діяльність, на інтерактивні методи, які допомагають їм формувати і життєві навички, і соціальну активність».
Навчально-методичний посібник призначений для фахівців, які працюють із підлітками віком від 12 до 17 років. Він містить повноцінну програму неформальної освіти тривалістю 150 годин, що охоплює п’ять модулів, 25 тематичних блоків та 294 вправи.
Програма побудована навколо п’яти ключових напрямів, які допомагають підліткам підготуватися до дорослого життя.
Перший модуль – здоров’я та турбота про себе. Він охоплює психологічну стійкість, фізичну активність, здорове харчування, особисту гігієну та основи першої домедичної допомоги. Учасники навчаються розпізнавати власні потреби, підтримувати фізичне й ментальне здоров’я та відповідально ставитися до власної безпеки.
Другий модуль – розвиток м’яких навичок (soft skills). Його присвячено емоційному інтелекту, конструктивному вирішенню конфліктів, асертивній поведінці, командній роботі та управлінню часом. Підлітки вчаться розуміти власні емоції, домовлятися, відстоювати особисті кордони без агресії та ефективно взаємодіяти з іншими.
Третій модуль – професійна орієнтація. Він допомагає дослідити власні здібності та інтереси, познайомитися зі світом сучасних професій, зрозуміти тенденції ринку праці й зробити перші кроки до усвідомленого вибору майбутнього професійного шляху. Окрему увагу приділено підприємництву та можливостям реалізації власних ідей.
Четвертий модуль – фінансова грамотність. Підлітки знайомляться з основами управління особистими фінансами, вчаться планувати бюджет, розрізняти потреби й бажання, заощаджувати, безпечно користуватися фінансовими сервісами та розпізнавати шахрайські схеми. Також розглядаються можливості першого заробітку та відповідального ставлення до грошей.
П’ятий модуль – громадянські компетентності. Він охоплює питання людяності, взаємоповаги, лідерства, медіаграмотності, волонтерства та екологічної відповідальності. Його мета – показати підліткам, що вони вже сьогодні можуть впливати на життя своєї громади та бути ініціаторами позитивних змін.
Особливість посібника полягає в тому, що кожен модуль завершується створенням і реалізацією соціально значущого групового проєкту. Підлітки самостійно пропонують ідеї, планують активності, розподіляють обов’язки та втілюють соціальні ініціативи.
Навчально-методичний посібник «Формування життєвих навичок та соціальної активності підлітків» створено в межах проєкту «Процвітання крізь шторм: сталі, якісні та орієнтовані на дитину послуги для безпеки, розвитку та добробуту вразливих дітей в Україні», який реалізує Карітас України за фінансування Карітасу Німеччини.
Тепер вони вирощують овочі й баштанні культури та планують розширювати господарство.
Повернення додому
Після восьми місяців російської окупації Юлія повернулася до Великої Олександрівки на Херсонщині разом із родиною. Вдома на них чекали понівечене обстрілами подвір’я, кілька ракет на городі, пошкоджений будинок, заміновані території навколо та мало можливостей для заробітку. Магазини майже не працювали, знайти роботу було складно.
До повномасштабної війни Юлія понад десять років працювала в районному суді, а її чоловік займався будівництвом. Після повернення подружжя почало думати, як забезпечити сім’ю з двома маленькими дітьми та облаштувати життя на рідному місці. Вони вирішили спробувати те, про що давно мріяли: вирощувати овочі й поступово розвивати власне господарство.
Після тимчасової окупації лівобережжя Херсонщини Україна втратила доступ до значної частини врожаю, що призвело до подорожчання овочів і фруктів. Традиційно саме лівобережжя забезпечувало значну частину внутрішнього попиту на овочі та баштанні культури. Тепер аграрії правобережжя поступово заповнюють цю нішу, вирощуючи продукцію для місцевого ринку.
Грант на перші кроки
Досвіду ведення власної справи подружжя не мало, як і грошей на старт. Юлія шукала інформацію про грантову підтримку в соціальних мережах і так дізналася про програму BLOOM. Родина звʼязалась з командою Карітасу Берислава, розповіла фахівцям про свою ідею, показала земельну ділянку та отримала грант.
За грантові кошти придбали полікарбонатну теплицю та систему крапельного зрошення. На городі під агроволокном родина вирощує картоплю ультрараннього сорту. У теплиці висадили близько тисячі насінин кавуна, ранню кукурудзу, помідори та хризантеми. Спочатку рослини вирощують у теплиці, а потім пересаджують у відкритий ґрунт.
Робота на землі залежить і від погоди. Цьогорічні морози частково знищили врожай озимої цибулі, насіння якої родина замовляла з Нідерландів. Юлія з чоловіком продовжують працювати та враховувати ризики, з якими стикаються під час вирощування культур.
Юлія регулярно відвідує навчання від програми. Вона вже отримала технологічні карти з вирощування картоплі, буряка, моркви та огірків у відкритому ґрунті. Це допомагає родині планувати роботу й розвивати господарство.
Сімейна справа для майбутнього дітей
Подружжя вже планує наступний сезон. Хочуть вирощувати більше картоплі та кавунів. На цей рік родина орендувала город сусідів, а для подальшого розширення господарства планує оформити оренду додаткової землі через селищну раду.
Для Юлії та її чоловіка важливо, щоб справа розвивалася й у майбутньому могла стати сімейною справою для дітей.
«Ми з чоловіком хочемо розвинути власний бізнес настільки, щоб потім залишити його дітям. Мріємо, щоб вони мали власну справу», – каже Юлія.
Розвиток місцевих господарств підтримує і громаду. Жителі можуть купувати продукцію місцевих виробників, а підприємці продовжують працювати та вкладати кошти у власну справу.
«Наше село не стоїть на місці, воно розвивається. Ці кошти працюють, підтримують економіку держави та нашого селища», – розповідає Юлія.
За словами координатора програми BLOOM Карітасу Берислав Дмитра Харіна, овочівництво є перспективним напрямом сільського господарства на правобережжі Херсонщини після втрати доступу до значної частини аграрних територій лівобережжя. Карітас Берислав продовжує підтримувати фермерські господарства на деокупованій території області.
Команда партнерів програми BLOOM із Prosper Global в Україні (Prosper Global Ukraine) зустрілася з учасниками у Великоолександрівській громаді, щоб побачити, як вони розвивають власні справи.
Дивіться у відео партнерів історію Юлії та інших учасників програми:
Про програму BLOOM
BLOOM (Building Livelihoods and Opportunities for Optimized Markets) підтримує людей, бізнеси й громади, які постраждали від війни.
Програма допомагає відновлювати джерела доходу та розвивати підприємництво. У межах програми Карітас України та його місцеві партнери, зокрема Карітас Берислав УГКЦ, надають фінансову підтримку для започаткування й розвитку власної справи, а також проводять навчання для учасників.
Програму реалізує Caritas Ukraine спільно з місцевими організаціями мережі Карітасу: Карітас Берислав УГКЦ, Карітас Миколаїв УГКЦ та Caritas Odesa UGCC. Фінансову підтримку надає уряд Великої Британії через UK aid.
Зустріч стала підсумком трирічної роботи над проєктом «Карітас: від ідентичності до дії. Реалізація формаційної програми в ідентичності в мережі Карітас України» за підтримки Карітасу Італії.
Програма поєднала духовну формацію, обмін досвідом і практичну роботу над розвитком організацій. Зустріч розпочалася Літургією, яку очолив владика Василь Тучапець, екзарх Харківський і голова Відділу соціального служіння УГКЦ.
«Саме Господь є джерелом нашого служіння. А допомога, яку виявляємо потребуючим людям, має випливати з нашого серця. Якщо серце наповнене любов’ю до Христа, то і наша підтримка виявляється з повагою і відкритістю серця», — наголосив владика.
Президентка Карітасу України Тетяна Ставничи підкреслила важливість плекання християнських цінностей у мережі та їхнього прояву в суспільстві, особливо в умовах тривалої війни.
«На початку повномасштабного вторгнення здавалося, що ціла країна жила цінностями Карітасу та Церкви. Всі діяли інтуїтивно і розуміли, що ми маємо бути разом, бути солідарні, маємо допомагати ближньому — і так ми вистоїмо.
Чим довше триває війна, тим більше ми потребуємо публічного прояву християнських цінностей у суспільстві. Їх треба ще більше плекати, щоб вони стали для нас не тільки орієнтиром, до чого ми йдемо, але й навичками та чеснотами щоденної роботи».
Учасники також працювали над питаннями стійкості команд в умовах тривалого стресу з запрошеною тренеркою з організації «Діалог у Дії» Оленою Копіною та убезпечення з менеджеркою Карітасу України Мартою Яцишин.
Завершальний день присвятили практичному опрацюванню формаційної програми: обговорювали, як інтегрувати ідентичність Карітасу в життя організацій, визначали потреби команд і добирали інструменти для подальшої формаційної роботи. Цю практичну роботу модерували менеджерки Карітасу України Іванна Бойко та Олена Карнаух.
«Ми хочемо, щоб учасники поглиблювали свій досвід у ролі форматорів своїх організацій, взяли для своєї роботи нові інструменти й могли надалі впроваджуватиформаційну програму», — зазначила Іванна Бойко, менеджерка проєкту з ідентичності у мережі Карітас.
Важливою частиною зустрічі стало спільне осмислення шляху формації, який складається з чотирьох етапів: «Знати», «Прийняти», «Жити» і «Поширювати». Учасники обговорювали, як ці етапи втілювати у своїх командах, та дійшли висновку, що формація не може бути відповідальністю лише однієї людини: її розвивають керівники й працівники, які живуть ідентичністю Карітасу та передають її іншим. Водночас універсального підходу до формації немає: кожна організація має враховувати власний контекст, потреби команди та місцеві особливості.
Отець Олег Лучка, директор благодійної організації «Карітас Житомир» вперше взяв у участь у такому форматі зустрічі. Він також поділився враженнями від формаційної зустрічі.
За словами отця, головною метою поїздки було спілкування зі співбратами та однодумцями, які стикаються з подібними викликами у праці, а також отримання нових порад та інформації. Формат особистих розмов дозволяє обговорити наболілі питання віч-на-віч, зчитуючи реакції та жести.
«Такі зустрічі допомагають зростати інтелектуально, оскільки публічні діячі та представники соціальних ініціатив повинні тримати високий рівень комунікації з владою і суспільством. Робота в благодійності передбачає щоденні зустрічі з людьми у найбільшій потребі, тому подібні навчання додають сил та підіймають професійний рівень», — підсумовує директор Карітас Житомир.
«Ми три роки розробляли і впроваджували формаційну програму в мережі Карітасу України за підтримки Карітасу Італії. На цю підсумкову зустріч запросили директорів місцевих організацій, єпархіяльних, а також невеликих парафіяльних і новостворених, які нещодавно долучилися до мережі. Це вперше зустріч такого формату відбулася в Карітасі і для директорів цей досвід спільного обговорення особливо цінний», — розповіла Ольга Сорока, директорка департаменту організаційного розвитку мережі Карітасу України.
За її словами, для менших організацій ця зустріч стала нагодою перейняти досвід колег, поспілкуватися зі співбратами у священстві та налагодити особисті контакти.
«Один зі стовпів ідентичності Карітасу — це духовність зустрічі. І ця зустріч справді стала нагодою для духовного спілкування між директорами, між працівниками Карітасу України та директорами організацій. Це можливість поспілкуватися обличчя до обличчя одне з одним, а також обличчя до обличчя з Господом, який укріплює їх у служінні та покликанні».
Під час групової роботи учасники визначали спільні формаційні потреби та обговорювали подальші кроки для реалізаціїпрограми. На основі цих напрацювань плануватимуть формаційні активності для організацій мережі.
«Коли ми говоримо про організаційну культуру, то йдеться саме про формацію. Що ми вкладаємо в організацію і як можемо далі послужити? Те, як ми формуємо культуру спілкування одне з одним, праці та співпраці, зрештою відображається у служінні людям, і громадам, які потребують допомоги», — підсумувала Ольга Сорока.
