Сьогодні поруч живуть давні мешканці й ті, хто був змушений переїхати; ветерани та ветеранки; родини військових, загиблих і зниклих безвісти;молодь, люди старшого віку та люди з інвалідністю. Але фізичне сусідство саме собою ще не робить нас спільнотою.
Інтеграція починається не тоді, коли люди опиняються в одному місті, а коли вони мають рівний доступ до можливостей, можуть впливати на рішення, встановлювати звʼязки та відчувати, що їхній голос важливий. Тому присутність різних людей в одному приміщенні ще не робить захід інтеграційним — для цього потрібні чітка мета, безпечний і доступний простір, продумана фасилітація, реальна участь різних груп та продовження взаємодії після події.
Освітній серіал зʼявився не з теорії. У його основу покладено авторську методологію Карітас України, яку протестували фахівці по роботі з громадами та фасилітатори з понад 22 місцевих організацій мережі, провівши більш ніж 90 інтеграційних заходів по всій країні — від прифронтових громад до тих, що приймають людей, які вимушено залишили домівки, або до яких повертаються ветерани й ветеранки.
Запрошені експерти:
Ганна Гоменюк — директорка Департаменту зміцнення соціальної згуртованості Карітас України, фасилітаторка діалогів, практична психологиня
Катерина Гончар — менеджерка проєктів з миробудування Карітас України, фасилітаторка, медіаторка
Олег Овчаренко — тренер, методолог, фасилітатор діалогів і консультант з ефективної комунікації та роботи з конфліктами в українських громадах
Анна Чудовська — менеджерка по роботі з громадами в напрямі соціальної згуртованості МБФ «Карітас України», фасилітаторка груп підтримки, психологиня
Тетяна Буга — докторка філософії, заступниця директора БО «БФ «Карітас-Київ», педагогиня, модераторка інтеграційних заходів
У 10 серіях фахівці і фахівчині з миробудування, фасилітації, психології та роботи з громадами пояснюють:
чим соціальна інтеграція відрізняється від асиміляції та згуртованості;
як враховувати різний досвід людей без стереотипів і ярликів;
які етапи передбачає інтеграція — від першого контакту до довіри, спільної дії та самозарадності;
як обрати формат заходу;
якою є роль фасилітатора чи фасилітаторки;
як працює групова динаміка;
чому конфлікти можна перетворювати на можливість для розвитку.
Окрему увагу приділено травмочутливому підходу. Експерти пояснюють, як підтримувати людей, не тиснути на них, не вимагати саморозкриття, передбачати право відмовитися від активності та обережно реагувати на складні емоційні стани. Основний принцип — не нашкодити.
Серіал також пропонує готові формати:
спільну майстерку;
громадський сад-город;
звану вечерю;
«живу бібліотеку»;
воркшопи та інтерактивні вправи — щоразу з увагою до того, який досвід вони створюють між людьми.
«Ця методологія покликана допомогти кожному, хто хоче сприяти інтеграції людей з різним досвідом війни. Від концептуальних засад до практичних рекомендацій і готових сценаріїв», — зазначає Ганна Гоменюк, директорка Департаменту програм зміцнення соціальної згуртованості Карітас України.
Серіал буде корисним активним мешканцям і мешканкам громад, людям, які були змушені переїхати, представникам громадських і гуманітарних організацій, публічним і державним службовцям, фасилітаторам, соціальним працівникам і волонтерам — усім, хто організовує заходи або працює над взаємодією в громадах.
Переглядайте освітній серіал безоплатно на платформі Дія.Освіта:
Освітній серіал створений з ініціативи Благодійного фонду Карітас України на основі авторської методології практичного посібника «Інтеграційні заходи. Як згуртувати людей в громадах?» у межах проєкту «Сприяння соціальній згуртованості та стійкості у громадах», що реалізується Карітас України за підтримкиPorticus,у співпраці зTryDo Studioдля платформи Дія.Освіта.
Упорядницями видання стали експертки Програми зміцнення соціальної згуртованості Карітасу України — Ганна Гоменюк, Олена Бєлік, Анна Чудовська та Катерина Гончар.
На етапі написання і упорядкування авторську методологію на практиці тестували фахівці по роботі з громадами та фасилітатори громад з понад 22 місцевих організацій мережі Карітас України, провівши понад 90 інтеграційних заходів.
Їхній практичний досвід збагатив видання і допоміг зробити методологію максимально наближеною до реалій життя громадах в умовах війни — тих, що знаходяться у прифронтових регіонах і тих, куди люди переміщуються у пошуках прихистку або повертаються як ветерани війни.
Посібник виданий у рамках проєкту: «Сприяння соціальній згуртованості та стійкості у громадах, що постраждали від війни» Карітас України за підтримки Porticus. Друковане видання буде презентоване під час Форуму «Інтеграційні заходи, як згуртувати людей у громадах» 21 вересня у Києві. А PDF версія невдовзі буде доступною на нашому сайті.
Про значимість нового видання говорять експертки Карітасу України:
«Ця методологія покликана допомогти кожному, хто хоче сприяти інтеграції людей з різним досвідом війни. Від концептуальних засад до практичних рекомендацій і готових сценаріїв».
Ганна Гоменюк, директорка Департаменту програм зміцнення соціальної згуртованості
«Людині потрібна людина. Інтеграція починається зі знайомства, спілкування та спільної діяльності. Вона відбувається тоді, коли люди мають можливість взаємодіяти, будувати нові соціальні зв’язки та брати активну участь у житті громади. Для повноцінної інтеграції важливо створювати рівні можливості для взаємодії, творчого розвитку, якісного дозвілля, громадської участі та реалізації культурних прав усіх жителів. Саме спільний досвід, нові знайомства та участь у житті громади зміцнюють її соціальну тканину. Цей методичний посібник містить практичні рекомендації, інструменти та приклади, які допоможуть фасилітаторам і фасилітаторкам планувати та проводити інтеграційні заходи, адаптуючи їх до потреб і особливостей своєї громади».
Олена Бєлік, провідна експертка по роботі з громадами
«Працюючи з громадами, я щоразу переконуюся: згуртованість починається не з великих проєктів, а із зустрічі, розмови, готовності почути одне одного та зробити щось разом. Цей посібник цінний тим, що допомагає перейти від розуміння важливості соціальної інтеграції до конкретних практичних кроків та інструментів, які можна застосовувати у щоденній роботі. Впевнена, що посібник стане підтримкою для фахівців і фахівчинь, які працюють у громадах, допомагаючи створювати простір довіри, участі та взаємодії»
Анна Чудовська, менеджерка по роботі з громадами
«Коли працюєш в темі інтеграції, приходить розуміння, що ми, як жителі й жительки своєї країни, маємо навчитися чути, бачити й вміти цікавитись іншістю людини, з якою взаємодіємо. Так допоможемо собі вистояти. Саме в цій методології зібрано максимально прості й водночас складні та дієві інструменти, як це зробити. Буду щаслива, якщо цією книжкою будуть послуговуватись».
Вона говорила про те, що означає бути людиною під час війни, окреслила соціальні виклики, з якими Церква стикатиметься в найближчі роки, і яким є покликання Церкви у відповідь на них.
На Синод Єпископів УГКЦ 2026 року прибуло 49 єпископів УГКЦ з України, країн Центральної і Західної Європи, Північної та Південної Америки й Австралії. Серед них — 34 правлячих єпископи, 1 єпископ Патріаршої курії, 9 єпископів-помічників і 5 єпископів-емеритів.
«Війна руйнує не лише будинки. Вона руйнує людські життя, випробовує сім’ї, підважує довіру, вона врізається цей образ Божий, а ми його відновляємо практичною любовю до ближнього», — наголосила Тетяна Ставничи.
За її словами, Україна стоїть перед потребою не лише фізичної відбудови, а й відновлення людини та громади, що є одним з ключових завдань соціального служіння Церкви та Карітасу України.
Президентка також підкреслила, що сьогодні Україна живе одночасно у двох реальностях.
Перша — реальність війни: 10,8 млн людей потребують гуманітарної допомоги, 3,7 млн залишаються внутрішньо переміщеними, близько 5,9 млн українців перебувають за кордоном. Понад 14% житлового фонду пошкоджено або зруйновано, а потреби відновлення країни оцінюються у 588 млрд доларів США. Близько 10 млн людей потребують психолосоціальної підтримки.
Друга — необхідність віднови і пошуку сталих рішень. Попри війну, важливо підтримати тих які повертаються до громад, допомагати відбудовувати домівки, відкривати підприємства, піклуватися за найбільш вразливих, створюють нові форми взаємопідтримки та волонтерства. Україна водночас переживає глибоку гуманітарну кризу і будує майбутнє.
«І саме між цими двома реальностями сьогодні проходить місія Церкви: бути поруч із людиною в моменті її найбільшої вразливості та допомогти їй стабілізуватися і поступово повернутися до життя», — зауважила вона.
І підкреслила, що українська стійкість народжується з готовності діяти, бути корисними, підтримати іншого, не втрачаючи здатність співчувати попри щоденні втрати.
Для Церкви людяність — це не лише соціальна, а й богословська категорія. Людина створена на образ Божий, і під час війни цей образ особливо виразно відкривається через зустріч, співчуття, відповідальність, служіння та солідарність. Досвід Церкви останніх 12–13 років дозволяє говорити про богослов’я стійкості — духовність зустрічі, яка відновлює гідність людини та її спроможність до життя. Важливою частиною цього досвіду є солідарність: коли люди діють разом і підтримують одне одного, це стає джерелом сили для проходження найважчих викликів.
Одним із покликань УГКЦ у наступні роки є плекати цей образ Божий у суспільстві — через конкретні дії, спільноти та служіння людям у потребі.
Карітас України сьогодні є однією з найбільших мереж соціального служіння в країні. Мережа об’єднує близько 100 місцевих організацій, понад 400 парафіяльних хабів із можливістю розгорнутися до 1000, а також понад 3000 волонтерів. Разом із парафіями, монашими згромадженнями, Лицарями Колумба, Українською освітньою платформою, «Мудрою справою» та тисячами мирян ця мережа стала знаком близькості Церкви до людей у час війни.
Тетяна Ставничи наголосила на переході від разової допомоги до тривалого супроводу і до сталих рішень. Людині потрібен зрозумілий шлях: від екстреної підтримки до твердої опори під ногами.
У доповіді вона також окреслила ключові виклики, з якими вже працює і надалі працюватиме Карітас. Йдеться про підтримку дітей; залучення молоді до служіння через волонтерство та соціальні ініціативи; відновлення засобів до існування — через працевлаштування, перекваліфікацію, підприємництво, зокрема соціальне.
Один із практичних прикладів такого підходу — посилення співпраці між державою, громадським сектором та інституційними донорами. У партнерстві з Міністерством соціальної політики, неурядовими організаціями та донорами Карітас долучається до пілотування нових соціальних послуг. Зокрема, Центри життєстійкості стали важливим прикладом роботи з психологічною стабілізацією громад.
Ще один напрям, який активно розвивається, — відновлення засобів до існування. Карітас підтримує людей у працевлаштуванні, перекваліфікації, започаткуванні власної справи, зокрема через мікро- та малі гранти. Окремі програми працюють і в агросекторі. Це дозволяє вибудовувати цілісний шлях підтримки: від закриття базових потреб — до стабілізації, раннього відновлення і повернення людини до більшої самозарадності
Не менш важдивим є напрямок — українці за кордоном. Майже 5,9 млн людей живуть у різних країнах через війну, але важливо зберегти з ними зв’язок. Перед нами стоїть питання: як допомогти українцям жити в різних країнах і водночас залишатися одним народом, які соціальні виклики можна передбачити вже зараз і як підготуватися до них спільно.
Для Карітасу України ці напрями є продовженням щоденної роботи в громадах. «Соціальне служіння сьогодні має поєднувати екстрену допомогу зі сталими рішеннями, професійність — із милосердям, локальну присутність — із системною відповіддю на потреби суспільства», сказала пані Ставничи.
Звертаючись до єпископів із різних країн, Тетяна Ставничи зокрема наголосила: «Людяність дала Україні стійкість. Солідарність допомогла вистояти. Порядок і системність допоможе пройти шлях віднови. Надія дасть сили рухатися вперед».
Місія соціального служіння сьогодні — не втратити людину у вогні війни, а бути поруч, підтримати на шляху порятунку, допомогти стабілізуватися, провести на дорозі відновлення. І разом давати надію навіть там, де війна намагається залишити тільки руїни.
Карітас України завершив важливий етап проєкту «Сприяння соціальній згуртованості та стійкості у громадах, що постраждали від війни»: 22 місцеві організації випробували нову методологію інтеграційних заходів та провели близько 90 заходів у громадах в усіх регіонах України — від Харківщини до Чернівців, від Херсона до Львова. Результати важко виміряти цифрами, але саме згуртованість допоможе громадам жити разом під час і після війни. Менеджерка проєкту Катерина Гончар розповідає, як народжувалися ці зміни, чому найважливіші результати не потрапляють у звіти – і що означає служити локальним організаціям.
— З чого почався цей проєкт? Як ви добирали локальні команди?
Ми повідомили директорам локальних організацій Карітас, що починається новий проєкт спрямований на згуртованість і стійкість громад, пояснили ідею й запросили охочих долучитися. Але не просто погодитися, а написати мотиваційний лист: чому саме вони хочуть працювати в цьому напрямі. Люди писали щиро: про свої громади, своїх підопічних, про те, що бачать навколо, про бажання щось змінити. Уже тоді стало зрозуміло: це історія не про те, що когось “призначили”, а про людей, які самі захотіли взяти відповідальність.
Охочих виявилося багато, і нам довелося обирати. Можна було піти простішим шляхом і взяти десять організацій по двоє фахівців. Але ми свідомо обрали інший варіант: двадцять дві організації по одному представнику. Так дали шанс долучитися набагато більшій кількості громад. Для мене як менеджерки це означало значно більше роботи. Проте ми отримали безцінний досвід і побачили дуже різні громади, різні контексти й виклики.
Я часто жартувала: «Дорогі колеги, вибачте, але через вас я хочу буквально відчути, що відбувається у ваших громадах». Звичайно ж не могла бути всюди одночасно, але читала звіти, слухала людей, ставила багато запитань. І коли хтось розповідав, що сталося під час зустрічі в маленькому містечку на сході України, я починала розуміти, яку величезну роботу вони роблять. Найціннішими для мене були не звіти, а саме ці живі розповіді.
Мені дуже відгукується те, як отець Андрій Нагірняк говорить про роль національного офісу Карітасу України: ми маємо не керувати локальними організаціями й не контролювати їх, а служити їм. Саме так я й намагалася працювати ці п’ять місяців — допомагати там, де можу бути корисною.
— Якщо пояснити дуже просто: що таке інтеграційний захід?
Коли виходжу зі своєї професійної бульбашки, відповідаю так: ми допомагаємо людям у громадах побачити й почути одне одного. Показати, що ми живемо поруч і що наша різність може бути не причиною конфлікту, а джерелом сили.
Сьогодні багато громад повністю змінилися. Десь залишилося лише 30–40% місцевих мешканців, а решта — люди, які були змушені переїхати з інших регіонів. Для всіх це нова спільнота. Ми допомагаємо людям знайомитися, взаємодіяти й будувати довіру.
Мені боляче чути, коли кажуть: «Ми провели інтеграційний захід для ветеранів і їхніх родин», — а на нього запросили лише ветеранів і їхні сім’ї. Тоді хочеться запитати: кого з ким ви інтегрували? Інтеграція завжди відбувається між людьми. Між місцевими жителями й тими, хто приїхав, між ветеранами й цивільними, між людьми з різним досвідом і різними травмами. Якщо цього «між» немає, немає й інтеграції.
Слово «інтеграція» сьогодні часто використовують дуже широко. Але сама ідея не в тому, щоб зібрати разом представників однієї групи, а в тому, щоб створити простір, де зустрічаються різні люди й починають бачити одне одного не через ярлики, а як сусідів, колег чи просто людей. Це і є найскладніше.
Наша методологія про всіх людей, які живуть у громаді: місцевих мешканців, внутрішньо переміщених осіб, ветеранів і ветеранок, їхні родини, людей з інвалідністю. І про те, як вони можуть взаємодіяти, говорити й чути одне одного.
— Більшість ваших фахівців до цього не працювали фасилітаторами. Не було страшно?
Було. Саме тому почали з навчання. Провели тренінг для всіх учасників, хоча більшість із них раніше не фасилітували такі зустрічі. Але сьогодні можу сказати: вони стали фасилітаторами. Вчилися безпосередньо в громадах — із реальними людьми й реальними ситуаціями. І прогрес від першого заходу до останнього був дуже помітний.
Для мене ще одним показником стало те, що багато організацій не зупинилися на мінімальних чотирьох заходах. Дехто провів п’ять, шість, а окремі фахівці — навіть вісім, маючи ті самі ресурси.
Тут варто додати, що наші колеги, щоби максимально якісно виконати завдання проєкту, залучали інших фахівців місцевих організацій Карітас у якості волонтерів. Це багато говорить про їхню мотивацію. Якщо ми справді хочемо будувати спільноти, відповідальність не закінчується разом із заходом. І я дякую всім організаціям мережі Карітас, хто справді поставився до інтеграційних заходів як свого служіння людині та громаді.
— У який момент ви зрозуміли, що методологія справді працює?
Коли люди почали збиратися самі — без фасилітатора, без нашої ініціативи. Таких прикладів у нас щонайменше п’ять. Проєкт завершився, а люди й далі зустрічаються та підтримують одне одного. Ми не ставили перед нашими фахівцями такого завдання. Метою було випробувати методологію й зрозуміти, чи працює вона на практиці. А натомість у кількох громадах почали формуватися справжні спільноти.
Чесно кажучи, я навіть не очікувала такого результату. Якби був хоча б один такий випадок, я вже вважала б це успіхом. А їх п’ять.
— Де сьогодні найважче проводити інтеграційні заходи?
На рівні суспільства ми постійно стикаємося з поляризацією, яку свідомо підживлює країна-агресор, граючи на наших найболючіших темах. Люди живуть у стані постійної небезпеки, базова потреба в безпеці залишається незадоволеною, накопичуються втома й агресія. Є й практичні виклики. Наприклад, не всюди легко вибудувати співпрацю з органами місцевого самоврядування. Десь є справжнє партнерство. А десь нам фактично кажуть: «Робіть що хочете, тільки нас не залучайте». Але без участі місцевої влади дуже важко зробити такі процеси довготривалими.
Досвід Херсонщини був особливий, адже через постійні обстріли всі зустрічі проводилися в укриттях. І люди все одно приходили. Бо для них це теж спосіб вижити — не залишитися наодинці, не втратити відчуття нормальності.
У цьому є певний парадокс. З одного боку, страшно збирати людей там, де постійна небезпека. З іншого — як цього не робити, якщо саме такі зустрічі допомагають їм триматися?
Для мене це ще раз довело: соціальні зв’язки — це не розкіш мирного часу, а одна з умов виживання громади.
Наведу ще один приклад. У невеликому селі на інтеграційний захід прийшли десять людей із п’яти тисяч мешканців. На перший погляд, зовсім небагато. Але якщо після цього вони зустрінуться в магазині й уже не сваритимуться, бо знайомі між собою, — це вже зміна. Саме з таких маленьких кроків і починається розбудова миру.
— Чому благодійний фонд Porticus готовий вкладати кошти в такі процеси, тоді як великі гуманітарні донори зазвичай цього не роблять?
Мені здається, Porticus дивиться на зміни в довшій перспективі. Великі інституційні донори — УВКБ ООН, гуманітарні фонди, урядові програми — переважно фінансують те, що можна швидко й чітко виміряти: скільки людей отримали допомогу, послугу чи підтримку. Тут логіка інша: Porticus інвестують не лише в активності, а й у процеси, результати яких проявляються поступово. І, гадаю, наш партнер довіряє Карітасу України як організації, здатній відповідально вести такі зміни.
— Чого ви найбільше очікуєте від наступного етапу?
Хочу, щоб якомога більше людей — фасилітаторів, фахівців, волонтерів і просто активних мешканців громад — «заразилися» цією ідеєю. Щоб зрозуміли, що інтеграція починається не з уміння говорити, а з уміння щиро цікавитися іншою людиною. Побачити нашу різність — і зробити її джерелом сили, а не конфлікту. Бо зрештою тільки тоді, коли ми навчимося слухати одне одного, ми зможемо пройти цей шлях разом.
Довідка
Карітас України реалізує проєкт із зміцнення соціальної інтеграції та розбудови спільнот за підтримки Porticus. Пілотний етап тривав п’ять місяців і охопив 22 місцеві організації Карітасу по всій Україні. В рамках проєкту, окрім створення та тестування методології інтеграційних заходів, відбувся телевізійний проєкт у співпраці з Еспресо.ТВ — 15 історій людей, серед яких — волонтери, ветерани, медики, військові, капелани, сім’ї загиблих героїв, внутрішньо переміщені особи та громадські активісти, що діляться особистим досвідом проживання війни. Нині на основі розробленої методології до випуску готується освітній серіал на платформі Дія.Освіта: “Інтеграційні заходи. Як згуртувати людей в громадах”. Це практичний інструмент для проведення заходів у громадах, доступ до якого зможуть безкоштовно отримати всі фахівці, які працюють над соціальною згуртованістю та інтеграцією людей у громадах.
