Професійний майданчик стане простором взаємодії для тих, хто працює із громадами, розвиває соціальну згуртованість через інтеграційні заходи.
Учасники зберуться, щоби сформувати спільне й глибше розуміння ролі інтеграційних заходів у соціальній згуртованості, обмінятися практичним досвідом, успішними кейсами та викликами, а також надихнутися на створення якісних інтеграційних практик у громадах.
У програмі форуму:
Спільні пошуки рішень: як розвивати інтеграційні заходи та зміцнювати соціальну згуртованість у громадах.
Обмін практичними інструментами та досвідом, які можна застосувати у роботі.
Ідеї, що надихають, та найкращі практики інтеграційних заходів.
Обговорення актуальних викликів та пошук рішень. Адже ми не кажемо, що «це неможливо», але думаємо разом: як діяти попри всі перешкоди.
Протягом всього дня буде багато живого спілкування, практичних кейсів, чесних розмов і нових знайомств, які захочеться продовжити й після Форуму.
Родзинкою Форуму стане благодійний аукціон «Кава з експертом».
Протягом Форуму учасники матимуть можливість підтримати благодійну ініціативу ветеранських проєктів Карітасу та отримати шанс виграти особисту зустріч з нашими експертами. Для цього учасникам розіграшу потрібно обрати експерта, з яким бажають зустрітися, зробити довільний донат і заповнити талон для участі. На завершення форуму кожен лот випадковим чином витягне переможця і запросить його на індивідуальну зустріч за кавою.
«Основною метою збору є допомога фасилітаторам ветеранських просторів провести культурні заходи у віддалених сільських громадах, де немає великих проєктів і фінансової підтримки на організацію великих заходів для ветеранів. Кошти будуть спрямовані на ініціативи, які вони готові розвивати, наприклад, похід у театр, організація риболовлі, виїзд у цікаве місце тощо», — розповідає Федір Калениченко, менеджер з роботи з ветеранами Карітасу України, ветеран та волонтер.
Серед лотів аукціону:
Федір Калениченко — ветеран, фасилітатор ветеранських проєктів Карітасу України,
о. Андрій Нагірняк — віцепрезидент Карітасу, директор з питань мережі та ідентичності,
Ірина Ейгельсон — кандидатка психологічних наук, конфліктологиня, дослідниця Центру дослідження медіації та діалогу НаУКМА,
МаріяЛитвиненко — психотерапевтка, коуч, кризова консультантка. Працює з ветеранами та членами їхніх родин з 2016 року,
Ганна Гоменюк — директорка Департаменту зміцнення соціальної згуртованості Карітасу України, фасилітаторка діалогів, практична психологиня,
Олег Овчаренко — тренер, методолог, фасилітатор діалогів і консультант з ефективної комунікації та роботи з конфліктами в українських громадах,
Анна Чудовська — менеджерка з роботи з громадами в напрямі соціальної згуртованості Карітасу України, фасилітаторка груп підтримки, психологиня,
Тетяна Калениченко — співзасновниця громадської організації «Діалог у дії», соціологиня релігії та аналітикиня, фасилітаторка діалогів та тренерка з відновних практик.
ПРОГРАМА:
9:00 — 10:00 Вітальна кава.
10:00 — 11:00 Відкриття Форуму. «Навіщо ми тут?» + Благодійний розіграш «Кава з експертом».
11:00 — 12:00 Що заважає інтеграції? Спільний пошук відповідей (робота в групах).
12:00 — 13:00 Від викликів — до рішень: презентація напрацювань груп.
13:00 — 14:00 Обід. Час для неформального спілкування.
14:00 — 15:30 Воркшоп: «Ярмарок ідей» — практики, які хочеться забрати із собою.
15:30 — 17:00 А що далі? Мріємо про майбутнє інтеграції (панельна дискусія).
Лікарі, реабілітація, навчання, щоденний догляд – усе це потребує часу, сил і постійної залученості. Водночас поруч ростуть брати й сестри, які теж потребують уваги батьків, можливості говорити про свої переживання та просто проводити час разом із родиною.
Минулого року учасницею проєкту «Зміцнення потенціалу родин, які мають дітей з інвалідністю в умовах війни в Україні» стала пані Ольга. Вона виховує 17-річну доньку та 7-річного сина з інвалідністю. Жінка брала участь у групах психологічної підтримки, арттерапії, онлайн-навчанні, консультувалася з юристом. Але особливо важливою для неї стала можливість долучити до проєкту старшу доньку.
«Ми брали участь у різних ініціативах, але вони ніколи не були спрямовані на братів і сестер. Тому цей проєкт став справжнім відкриттям: коли ніхто з родини не залишається осторонь і кожен однаково важливий», – розповідає мама.
Для іншої учасниці важливим результатом стало вміння дозволяти собі відпочинок. На початку проєкту мама 20-річного юнака з порушенням зору розповідала психологу: «Моє повсякденне життя зосереджено тільки на догляді за сином та побутових обов’язках». Після індивідуальних і групових консультацій з психологом жінка навчилася більше довіряти синові, розподіляти відповідальність і знаходити час для власного відновлення.
«Я вперше дозволила собі “відпустити” надмірний контроль і усвідомила: піклування про власний стан – це не егоїзм, а життєва потреба», – поділилася вона.
В 2025 році в межах проєкту допомогу отримали 175 сімей, в яких 185 батьків та опікунів та понад 100 братів і сестер дітей з інвалідністю отримали психосоціальну підтримку. Більшість учасників відмітили покращення емоційного самопочуття, кращу обізнаність та впевненість у взаємодії зі своєю дитиною. Всі – здобули практичні навички для турботи про своє психічне здоров’я – зокрема саморегуляції, зменшення тривоги та самодопомоги. У родинах фіксували позитивні зміни: менше конфліктів, більше емпатії та більше спільних активностей.
Стартує друга фаза проєкту
Розуміючи важливість такої підтримки, Карітас України розпочинає другу фазу проєкту «Зміцнення потенціалу родин, які мають дітей з інвалідністю в умовах війни в Україні – Етап 2». Вона стартувала 1 серпня 2026 року і триватиме до 30 листопада 2026 року.
Цього разу проєкт працюватиме у Житомирі, Ніжині та Надвірній. В інших локаціях, які брали участь у попередній фазі, компонент підтримки родин продовжує впроваджуватися в межах інших проєктів програми.
У новій фазі продовжать групову психосоціальну роботу з батьками та опікунами, а також із братами й сестрами дітей з інвалідністю. Для батьків з’являться додаткові консультації та заходи, присвячені безпечній комунікації, взаємній підтримці та самодопомозі.
Окрема увага буде приділена підліткам – братам і сестрам дітей з інвалідністю. Для них проводитимуть окремі заняття, де вони зможуть розвивати соціальні та лідерські навички, вчитися комунікації та командній роботі. Старші брати й сестри матимуть можливість поступово долучатися до волонтерської діяльності та життя громади.
Друга фаза проєкту – це не тільки продовження попередньої роботи. Це також можливість допомогти родинам закріпити зміни, які вже відбулися, і дати їм більше інструментів для турботи про себе та найближчих.
Подружжя Савичів із Бродів та Відішевих із Хмельницького разом багато років. Одна пара була змушена покинути дім через війну, інша все життя прожила у своєму місті. Їхні історії різні, але є дещо спільне: з віком звичний світ стає дедалі меншим. Здоров’я вже не дозволяє в повній мірі опікуватися домом, вийти на прогулянку, дістатися поліклініки. І навіть коли вони є одне в одного, двом літнім людям часто потрібна допомога ззовні.
Напрям «Домашня опіка» спрямований на підтримку людей старшого віку та людей з інвалідністю, які потребують допомоги й підтримки у повсякденному житті. Це, зокрема, самотні люди, літні подружжя та люди, які через стан здоров’я, інвалідність або складні життєві обставини потребують сторонньої допомоги.
Володимир Лук’янович і Марія Михайлівна Савич із Бродів відзначили смарагдове весілля –55 років разом. Нині їм 75 і 76 років. Один за одним подружжя втратило двох дорослих синів. Онук має першу групу інвалідності.
Після пережитого Марія Михайлівна майже повністю втратила зір. У Володимира Лук’яновича – серцева недостатність, і за останні роки його здоров’я суттєво погіршилося. Якщо раніше він ще міг самостійно сходити до магазину чи оплатити комунальні послуги, то тепер уже сам потребує сторонньої допомоги.
Впродовж чотирьох років подружжя підтримують працівники Карітасу Броди, державна соціальна служба та небайдужі сусіди.
Подружжя Савич
Подружжя Відішевих – пані Сергій та пані Тетяна – разом уже 45 років. Після вимушеної евакуації з Луганщини у 2022 році вони знайшли новий дім у Хмельницькому. Із січня 2026 року до подружжя навідуються соціальна працівниця та психологиня з Карітасу Хмельницький УГКЦ.
Сергій Костянтинович має другу групу інвалідності й пересувається на кріслі колісному. Його дружина також має низку хронічних захворювань. Майже весь свій час вони проводять удома.
Поруч із подружжям немає нікого з рідних. Про свою родину Тетяна Валентинівна говорить неохоче – на війні загинув її племінник. Вимушено евакуювавшись, Відішеви пробували жити на Західній Україні, але вирішили залишитися саме у Хмельницькому. За словами пані Тетяни, її чоловіку постійно потрібна медична допомога, а тут легше отримати необхідну підтримку й у разі потреби швидше приїде швидка.
Подружжя Відішевих
Історії цих подружніх пар різні. Хтось був змушений залишити свій дім через війну, хтось усе життя прожив у рідному місті. Але сьогодні їх об’єднує спільна реальність – життя в умовах війни та потреба долати самотність і соціальну ізоляцію.
«Може здаватися, що люди, які живуть удвох, не самотні. Але через стан здоров’я вони поступово втрачають звичне соціальне життя: вже не можуть піти в театр, зустрітися з друзями чи просто посидіти з кимось на лавці й поговорити. А для переселенців це відчуття ще сильніше», – говорить психологиня Ольга Середа з Карітасу Хмельницький УГКЦ, яка добре знає, як то воно: її дім лишився у Херсонській області.
Самотність для людей літнього віку не настає зненацька. Світ звужується повільно : від будинку – до квартири, від квартири – до кімнати, від кімнати – до одного постійного голосу поруч.
Скажімо, Марія Михайлівна Савич, «бачить» світ лише через дотики та голос коханого чоловіка. Почуття, пронесене крізь все життя, тримає, але не завжди рятує. Саме в цьому просторі між «ми разом» і «нам усе одно самотньо» і починається робота фахівців з догляду вдома.
Допомога, яка «думає» про людину
Буденні потреби двох пар літніх людей, підопічних «Домашньої опіки» у Бродах і Хмельницькому, такі самі, як і в багатьох одиноких людей, які втрачають звичну мобільність. Важливо, щоб у домі були продукти, було чисто, а господарі почувалися доглянутими. Перед візитом соціальні працівниці телефонують, а дорогою заходять в магазин, аптеку – купують все необхідне. Вдома роблять найважливіше, що потрібне саме в цей день: підтримують у приготуванні їжі, прибирають, змінюють постіль, супроводжують до лікаря чи на прогулянку, допомагають із гігієною та повсякденними справами, які людина вже не в змозі виконати самостійно.
У фахівців «Домашньої опіки» не буває однакових підопічних. За однаковими побутовими потребами завжди стоять індивідуальні історії, звички, втрати, а також опори – те, що дає людині сили жити далі.
Марія Михайлівна з Бродів, маючи дуже слабкий зір, багато чого робить сама, тому соціальна працівниця НадіяДрягліна допомагає організувати побут так, щоб жінка могла залишатися максимально самостійною. А її чоловік Володимир Лук’янович останнім часом значно ослаб і дедалі більше потребує сторонньої допомоги.
«Для мене одним із найважливіших моментів стало те, що з часом він настільки мені довірився, що дозволив мені допомагати йому в питаннях особистої гігієни», – розповідає Надія.
Якщо порівняти світлини, зроблені торік, із тим, яким пан Володимир є сьогодні, добре видно, наскільки погіршився його стан.
«Рік тому ми влаштували подружжю свято, разом ходили в кафе, він багато жартував, був дуже бадьорим. Зараз Володимир Лук’янович теж старається триматися, усміхається, коли приходиш. Але, на жаль, роки й недуги беруть своє», – говорить психологиня Наталія Замолінська, яка теж приходить до Савичів.
Індивідуальною потребою для Марії Михайлівни стала допомога з відвідуванням необхідних місць та установ. Декілька разів на тиждень соціальна працівниця Надія проводжає жінку додому після богослужіння. Дорогою вони заходять до магазину, на ринок, в аптеку чи банк. Багато містян знають пані Марію і вітаються з нею. У магазині Надія описує Марії Михайлівні все навколо, дає помацати овочі й фрукти, щоб вона могла сама зробити вибір.
«Для когось це може виглядати як звичайний похід за покупками або прогулянка. А для пані Марії це можливість бути серед людей, самій ухвалювати рішення, відчувати світ – через запахи, дотики, голоси. Пані Марія не просто купує яблука – вона продовжує сама обирати, рахувати, спілкуватися, бути частиною міста», – так вважає і соцпрацівниця, і психологиня.
Повернувшись додому, Марія Михайлівна ділиться враженнями із чоловіком, який майже не виходить із дому, аби він міг прожити цей день разом із нею.
«Я купила твій улюблений кетчуп»,– промовляє вона з тією самою ніжністю, яку не змогли забрати ані роки, ані випробування.
Потреби родини Відішевих у Хмельницькому теж виходять далеко за межі допомоги по господарству та в побуті. Після складної операції Сергію Костянтиновичу потрібно було регулярно їздити на огляди, тому команда допомогла оформити соціальне таксі, яке функціонує в місті з ініціативи Карітасу. Для людини, яка пересувається на кріслі колісному, це означало можливість без зайвого стресу дістатися до лікаря. А для його дружини навіть короткий похід до магазину став змогою бодай трохи перепочити, поки поруч із чоловіком залишається соціальна працівниця або психологиня.
Домашня опіка – це командна робота. За потреби до неї долучаються медичні центри Карітасу, місцеві медико-соціальні та інші державні служби, щоб людина не залишалася зі своєю проблемою наодинці.
«Для маломобільної людини можливість, щоб лікар приїхав додому, зробив огляд чи обстеження, – справді безцінна. Якщо потрібне соціальне таксі, ми одразу залучаємо колег. Людина знає, що поруч є ціла команда», – розповідає психологиня Ольга з Хмельницького.
Соціальна працівниця ТетянаПоліщук додає, що не менш важливо допомогти людині знову відчути себе частиною громади.
«Коли наші підопічні тільки приїхали, їм здавалося, що вони нікому не потрібні. Почувалися самотніми і не знали, до кого звернутися по допомогу. Тепер вони спілкуються із сусідами, виходять з дому, поступово звикають до нового місця й відчувають себе тут своїми. І це теж частина відновлення».
Не побутом єдиним, або «Таню, сядь, я тобі щось розкажу»
Потреби підопічних Карітасу не зводяться лише до закупівлі продуктів й ліків чи допомоги з побутовими повсякденними справами. Не менш важливою є увага, спілкування та відчуття людської присутності – коли фахівець приходить не лише виконати заплановані завдання, а й тому, що на нього чекають. Для багатьох людей це можливість ще раз розповісти свою історію – трохи інакше, з новими деталями, згадати молодість, поділитися переживаннями, пожартувати чи просто побути поруч із людиною, яка готова вислухати. Спільний перегляд сімейного альбому, розмова за чашкою чаю чи малюнок, створений разом, іноді можуть дати людині більше відчуття підтримки й полегшення, ніж ми очікуємо.
Тому в роботі фахівців проекту важливе місце займає не лише практична допомога, а й емоційна та соціальна підтримка. Іноді заплановані завдання можуть ненадовго відійти на другий план – заради спілкування, яке у цей момент є найважливішою потребою людини.
«Інколи я мию підлогу, а Сергій Костянтинович каже: “Таню, сядь, я тобі щось розкажу”. Я сідаю, слухаю, а потім знову повертаюся до роботи. Вони живуть удвох, але, як самі кажуть, уже все одне одному розповіли. А коли приходить хтось новий, з’являється людина, якій хочеться розповісти свою історію», – говорить соціальна працівниця Тетяна зКарітасу Хмельницький.
Якщо про бажання, аби в домі був порядок, підопічні можуть сказати одразу, то атмосферу невимушеності, довіру часом доводиться вибудовувати місяцями.
Довіра, за словами психологині Наталії з Карітасу Броди, часто проявляється у, на перший погляд, непомітних деталях. Марія Михайлівна не любить, коли хтось приходить без попередження – це одразу викликає у неї тривогу, що вдома щось не гаразд.
«Одного разу ми прийшли разом із Надією, і вона розгубилася: “У мене не прибрано, у мене не складено”. І тоді починається наша робота – не про порядок у домі, а про внутрішній спокій. Ми допомагаємо пані Марії відчути, що їй не потрібно відповідати якимось ідеальним стандартам, щоб бути прийнятою з теплом і повагою».
З Марією Михайлівною психологиня виконує вправи для підтримки когнітивних функцій, а з Володимиром Лук’яновичем працює через творчість.
«Володимир Лук’янович дуже любить арттерапію. Малює мандали, квіти, а потім дарує свої роботи дружині. Каже: “Я б їй такі квіти подарував”. Саме від цього ми й відштовхуємося в наших розмовах».
Подружжя Відішевих не вірили спочатку, що допомога може щось змінити, згадує психологиня Ольга:
«Казали: “Нам нічого не потрібно”, “Нам уже нічого не допоможе”. Тому я почала шукати те, що могло б повернути їм інтерес до життя».
Таким ресурсом стало давнє захоплення Сергія Костянтиновича, про яке Ольга дізналася не одразу – через неспішні розмови й поступово вибудувану довіру. Колись він робив декоративні квіти з дроту. Разом із психологинею чоловік повернувся до цієї справи, а згодом почав створювати власні композиції.
«Коли я приходила до них, удома вже все було в квітах. Він усміхався зовсім по-іншому. Я зрозуміла, що ми знайшли справу, яка повернула йому відчуття себе».
Зміни помічає й соціальна працівниця Тетяна. Каже, тепер майже кожен її візит починається з нової роботи, яку хоче показати Сергій Костянтинович.
«Для людини з паралічем рук це справжній прогрес. Наприклад, метелик у нього довго не виходив, але зрештою він його зробив».
Змінилися й самі зустрічі.
«Коли приходжу, Тетяна Валентинівна завжди усміхається і каже: “Іди, твоя любов прийшла”. І він одразу світлішає. Думаю, найбільше для нього важливо, що є людина, яка готова просто вислухати».
Арттерапія допомагає не лише самій людині, яка бере участь у заняттях, а й сприяє спілкуванню та емоційній близькості в подружжі. Більшість створених квітів Сергій Костянтинович дарував своїй дружині. Одну з композицій він подарував психологині Ользі – як знак вдячності.
«Вона досі стоїть у моєму кабінеті. Коли мене запитують, звідки цей гарний букет, я відповідаю: “Мені його подарував мій дідусь”», – розповідає Ольга. Так вона з теплотою називає одного з підопічних проєкту, з яким за час роботи склалися особливі довірливі стосунки.
Ці історії показують, що за кожним візитом фахівців з догляду вдома стоїть підтримка, яка допомагає людині не залишатися сам на сам із хворобою, тривогами чи відчуттям ізоляції, говорить Марія Сех, менеджерка проєкту «Домашня опіка» Карітасу України:
«Домашня опіка – це значно більше, ніж соціальна послуга. Ми працюємо з людьми, які через вік, хронічні захворювання, втрату мобільності чи вимушене переселення опинилися в особливо вразливому становищі. Тому підтримка не обмежується побутовою допомогою чи медичним доглядом – вона поєднує роботу соціального працівника, психолога, медиків, волонтерів і громади».
Проєкт «Догляд вдома задля розширення можливостей і добробуту людей 2026» реалізується Caritas Ukraine за підтримки Caritas Deutschland.
Цього ж дня його освятив єпископ-помічник Стрийської єпархії УГКЦ владика Богдан Манишин. За цей період ДіМ (Добро і Милосердя) виріс до трьох локацій, а його мешканцями стали 23 молодих людей. Як життя в Домі змінює життя бенефіціарів, з якими труднощами стикнулися за ці три роки та про що мріють у Карітасі — розповідаємо у цьому матеріалі.
Освячення першого у мережі Карітас України Будинку підтриманого проживання (23 серпня 2023 рік)
ДіМ з’явився у Стрию якнайбільш вчасно
У Стрийському Карітасі працювати з молоддю з ментальними та комплексними порушеннями почали понад 15 років тому. Про потребу у Будинках підтриманого проживання у Стрийському Карітасі почали говорити, коли бачили, як підопічним їхнього Центру дозвілля для молоді з інвалідністю загрожує перебування в інтернатних закладах. Відкриття Дому стало своєрідним логічним продовженням діяльності фонду.
Почалося усе з Історії Назара – хлопця, який навчався в училищі та відвідував заняття в Карітасі. Під час навчання він проживав в гуртожитку, але після завершення мав фактично лише один варіант: повернутися до інтернатної системи. За рік праці з фахівцями Карітасу він став більш відкритим, почав більше спілкуватися, і команді не хотілося, щоб він знову опинився в системі.
Водночас команда бачила й інші подібні ситуації. Батьки людей з інвалідністю помирали, а родичі не завжди були готові брати на себе опіку. Інших людей усе життя доглядали бабусі й дідусі, які через вік також могли більше не мати змоги про них піклуватися. Так сформувалися три основні потреби: сироти, які залишилися без піклувальника; молодь з інституцій, яка навчалась у місцевих навчальних закладах і після навчання могла повернутися знову в інтернатну установу; молодь, яка проживала у сім’ях у складних життєвих обставинах.
До того ж команда усвідомлювала природну потребу молоді із інвалідністю дорослішати та ставати самостійнішими. Помічали, що часто в сім’ях у складних життєвих обставинах молода людина через надмірну опіку не може сама щось вирішити або робити, що автоматично робило її залежною від інших. Підтримане проживання ж уможливлювало створення безпечного простору для того, щоб хлопці та дівчата з інвалідністю ставали самозараднішими.
«Я завжди кажу, що Господь дуже сильно любить наш Карітас і завжди посилає потрібних людей та ресурси в потрібний час, — ділиться о. Володимир Мамчин, директор Карітасу в Стрию. — Ми отримали пропозицію від україно-швейцарського посольства та MH4U відкрити Будинок для 20 людей і радо прийняли її, бо це було те, про що ми мріяли».
«Це був спринт»:три роки шляху команди
Із відкриттям Будинків команда отримала можливість подарувати ДіМ 20 хлопцям та дівчатам з інтелектуальною інвалідністю віком від 18 до 45 років. Та попереду чекало чимало викликів — пошук приміщення, підбір та навчання команди асистентів, побудова взаємодовіри з орендодавцями Будинків, опікунами та молоддю.
Важливим етапом був підбір асистентів, які забезпечать цілодобове перебування у Будинках. Після набору штату на них була апробована спеціально розроблена п. Юлією Бойко на замовлення MH4U навчальна програма «Людина серед людей», де фахівці-практики навчали, як бути асистентами, як супроводжувати, а не доглядати. Кожен працівник мав перейти від того, що він співчуває людині, до цілковитого прийняття бенефіціарів з їхніми емоціями та бажаннями. У процесі навчання команда опанувала домедичну допомогу, працю з людьми із фізичними порушеннями, альтернативні методи спілкування, етику спілкування, розуміння ступенів інтелектуальних порушень та інші важливі теми.
«Роль асистентів у Будинках підтриманого проживання надважлива. Саме вони підтримують молодь у реалізації самозарадності, сприймають їх такими, як є, створюють сприятливе середовище та допомагають хлопцям і дівчатам зорганізувати свій день у Домі, — зазначає Оксана Ільків, координаторка Будинків підтриманого проживання. — Загалом дуже важливо, щоб поруч була людина, яка подивиться на тебе з гідністю, добротою і любов’ю та дасть внутрішню силу та натхнення для росту. Такими людьми є наші асистенти. Зараз їх у команді 14».
Мешканці одного із Будинків Ігор та Юра разом із асистентами
Життя в Будинках змінило молодь
Перехід до підтриманого проживання змінив молодь. І ці зміни дали команді відчуття, що в цьому і є весь сенс. Координаторка Будинків каже: «Мені здається, що тут людина починає розуміти, що вона є. Вчиться відчувати нові емоції. Відчуває незалежність і впевненість у собі». Молодь з інвалідністю поступово відкриває, що може робити сама: співати, щось нарізати, приготувати їжу, самостійно вибрати, що хоче одягнути. Вчиться говорити про свої бажання і розуміє, що її вибір має значення».
Водночас з’являється відчуття стабільності й приналежності. В інтернатах і гуртожитках людина часто змушена постійно пристосовуватися до змін. А в Будинку вона стає ніби вкорінена, знає, що тут її чекають.
Що важливо — зміни відбуваються не лише з мешканцями Будинків. Владика Борис Ґудзяк називає молодь з ментальними порушеннями професорами людських стосунків. І це те, що команда фонду досвідчує щодня. Їхня щирість та відкритість допомагають дивитися на цей світ іншими очима.
Команда Будинків почала працювати з молоддю, які мали не тільки інтелектуальні, але й психічні порушення. Здавалося, що в таких випадках вони нічого вже змінити не зможуть. Та малими кроками і терпеливим очікуванням вдалося отримати результати. Зараз молодь, яка мала на початку важку поведінку, яка втікала з лікарень та інтернатів, каже, що хоче залишатися тут, у Домі.
Одна із найбільш вражаючих трансформацій трапилась із Дмитром, ВПО із Бахмута. В один момент війна забрала у нього все — маму, дім і здоров’я. Через поранення від обстрілів хлопець не міг ходити, потребував тривалого лікування та реабілітації. Водночас команда працювала над тим, щоб стабілізувати його емоційний стан. Минуло два роки і сьогодні Дмитро – усміхнений, він знову може ходити, а найважливіше — у нього є ДіМ, у його якому чекають.
Дмитро на святкуванні третьої річниці з дня відкриття першого Дому у Карітасі
Проживаючи у Будинках, молодь зробила величезний поступ і у навиках, які для людей без інвалідності здаються простими — взяти щось із холодильника, прийняти душ чи зробити собі чай. Хтось до цього жив 30 років, не вміючи цього зробити самостійно.
Відчутне дорослішання і в появі в молоді бажання ходити на роботу. Вони створюють резюме, стають на облік у біржі і пробують працювати, зокрема на громадських роботах. Водночас тут виявляється неготовність самого суспільства до інтеграції молоді з інвалідністю.
Мешканці Дому з домашніми улюбленцями
«Ми є винятком, який прагне стати нормою суспільства»
Суспільство досі не до кінця бачить потенціал молоді з ментальною інвалідністю. Часто є більше жалості, ніж розуміння, а підтримане проживання сприймають як догляд за людиною, яка не може дати собі раду самостійно. На жаль, люди не до кінця вірять у їхню спроможність бути самозарадними, робити вибір, працювати та бути частиною громади.
Однак кожна людина потребує людини. І молодь, і громада потребує цієї молоді. Коли ж страхів стає менше, суспільство стає відкритішим. «Мешканців Будинків уже впізнають у магазинах, лікарнях, церквах, вони їздять транспортом, навчаються і пробують працювати Так вони вчаться бути частиною громади — і громада вчиться бути поруч із ними. Це ще не є нормою. Ми є винятком, який прагне стати нормою суспільства», — кажуть у фонді.
Молодь з інвалідністю може бути самореалізованою, якщо підтримувати її у цьому. Завдяки досвіду проживання у Домі частина молоді могла б уже проживати самостійно з мінімальною підтримкою, однак часто це унеможливлюється розміром пенсії, неготовністю працедавців брати молодь на роботу та відсутністю свого житла.
Будинки підтриманого проживання у Стрию — це не лише проживання людей з інвалідністю, а також потужна адвокаційна робота. Зокрема директор Карітасу у Стрию о. Володимир Мамчин є членом різних робочих груп як на рівні області, так і на рівні Міністерства праці та соціальної політики України. Він був учасником групи громадських організацій, які розпрацьовували зміни до постанови №888.
«Ми дуже вдячні українському Уряду та Мінсоцу за те, що вони бачать потребу деінституціалізації і самі всіляко підтримуємо її реалізацію. Звісно, нам хотілося б, щоб цей процес відбувався швидше і щоб замовником послуги підтриманого проживання були держава та місцеві громади», — зазначає о. Володимир Мамчин. За планом, стратегія деінституціалізації має запрацювати у 2030–2031 роках. Втім люди, яким потрібне підтримане проживання, у фонді є вже сьогодні. Тому, щоб ця послуга могла продовжувати працювати, на цей перехідний період Стрийському Карітасу потрібне фінансування та підтримка донорів.
Банківські реквізити для пожертви:
БФ «КАРІТАС СТРИЙСЬКОЇ ЄПАРХІЇ УГКЦ»
ЄДРПОУ 26058405;
p/p UA 42 325365 0000002600401396539
ПАТ «Кредобанк».
Про що мріють у Карітасі
У фонді мріють не тільки продовжувати працювати з теперішніми мешканцями Домів, але й подарувати можливість жити поза інтернатними закладами іншим хлопцям та дівчатам з інвалідністю. Потенціал для розвитку таких будинків у команди є.
«Ми хочемо, щоб кожен хлопець та дівчина з ментальними порушеннями попри усі труднощі отримали цей шанс прожити життя вповні. Не просто вижити, а саме ПРОЖИТИ життя», — підсумовує координаторка Будинків підтриманого проживання у Стрию Оксана Ільків.
Найбільший запит учасників стосувався розпізнавання ПТСР, психосоціального супроводу військових і цивільних та травмочутливої комунікації з військовослужбовцями та їхніми родинами.
Як розпізнати травму і незашкодити
Лікар–психіатр, керівник напрямку ментального здоров’я Центру UNBROKEN Олег Березюк розповів, що травматична подія залишається в тілі й психіці людини: нав’язливі спогади, нічні кошмари, флешбеки, депресія, тривога, надмірна реактивність, агресія. Найважливішим він назвав симптом уникнення. «Травма ізолює людину. Вона ніколи не визнає, що щось не так, а сама відмова від лікування вже є симптомом. 99% людей із такими симптомами до лікаря самі не звернуться, тому фахівцям варто мати під рукою перевірений список лікарів, до яких скерувати людину», – сказав він.
Лікар Березюк розповів про основи допомоги у гострих станах: не торкатися, дбати про безпеку, зберігати дистанцію і спокій. З тими, хто пережив полон, насилля чи тортури, починати варто не з розмови про подію, а з практичної допомоги – зняти біль, налагодити сон, просто побути поруч. Він також показав деякі техніки, які допомагають при подоланні наслідків пост–травматичного стресового синдрому.
Торкнулися й вигорання самих фахівців: 52% хірургів у прифронтових регіонах мають ПТСР в активній фазі, зазначив пан Березюк. «Дбати про себе – це не слова, а спосіб виживання. Це війна, від неї не сховаєшся, тому треба знання», – зауважив він.
Він провів невеличку екскурсію лікарнею святого Пантелеймона та центром Unbroken. Учасники пройшлися психіатричним і приймальним відділеннями, зазирнули в арт–студію, ознайомилися із реабілітаційним обладнанням.
Коментуючи важливість такого тренінгу для працівників Карітасу, лікар Березюк зазначив: «На жаль, кількість пацієнтів, які потребують допомоги, різко збільшується. Це виклик кількості. І працівники Карітасу, як професійні доглядальники, відчувають потребу і дефіцит знань. Карітас як благодійна організація дуже швидко відреагувала на це і надала таке навчання своїм працівникам, що зробить їх ефективнішими і беззаперечно вплине на людей, які будуть до них приходити – цивільних, військових, молодих, старих». Він додав, що Карітас не тільки здатен доглядати за пацієнтами, а може відкривати локальні центри ментального здоров’я в громадах для консультування і супроводу пацієнтів, які страждають на психічні травми, пов’язані з війною.
Що відбувається в голові військового
Окремою частиною програми стала розмова з військовослужбовцем (ім’я не розголошується з етичних міркувань), про те, що переживають військові і з якими викликами вони стикаються. «Зараз інша війна. Інші ураження і характер поранень інакший. Є труднощі з ротаціями, доставками води і харчування, розширюється так звана кіл–зона. Ми виснажені в людському ресурсі», – пояснив він обставини, які впливають на психологічний стан військових.
За його словами, поранений потрапляє в лікарню вже після подвійного стресу – спершу бойового, потім від самого поранення. І допомогти йому може відчуття, що їхня жертва має сенс: «Людина має відчувати, що це не даремно». Каже, найперше, що треба закрити, – базові потреби: людина має бути «одягнута, сита, виспана, почута».
До фахівців, які прийматимуть таких пацієнтів, звернувся прямо: «Проблеми в голові є у всіх, і коли ми попадемо у ваші добрі руки, хочу, щоб ви враховували ці моменти». Попередив і про тил: додаткову травму людина може отримати навіть там.
Тіло після травми: ампутації та втрата зору
Іншу частину програми присвятили тілу. Ерготерапевт Unbroken Віталій Грендус навчає людей базових речей: ходити, одягатися, дотримуватися гігієни, самостійно їсти. Серед його пацієнтів усе частіше молоді люди з невеликих міст і сіл, чиї родини не завжди розуміють, що насправді можливо після поранення.
«Протез ніколи не замінить руку», – сказав він. Завдання реабілітації, за його словами, полегшити людині життя, адаптувати простір довкола неї, навчити користуватися допоміжними пристроями. «Наше завдання показати людям, що вони можуть робити з обмеженими можливостями. Рішень багато, треба, щоб родичі розуміли, що є доступним». Родина, за його спостереженнями, буває і підтримкою, і бар’єром одночасно.
Віталій Грендус також наголосив на необхідності відповідних знань серед працівників Карітасу: «Кожен пацієнт рано чи пізно з лікарні попадає в свою громаду, в своє селище чи місто. І саме соціальний працівник буде його вести вдома. Тому це дуже важливо знати, що можна робити з пацієнтом з точки зору реабілітації і медицини».
Яку роль може відіграти Карітас
Ідея тренінгу народилася з опитування соціальних працівників, психологів і керівників проєктів домашньої опіки, розповів Юрій Наконечний, менеджер проєкту C.A.R.E.S. Карітасу України: «В рамках проєкту ми побачили, що є велика затребуваність, тому що наші працівники почали частіше бачити поранених з ампутаціями, незрячих, але бракувало досвіду спілкування і допомоги. Співпраця з Unbroken дозволила нам зрозуміти і заповнити потребу».
За його словами, працівникам Карітасу треба знати, як функціонує мозок, бачити приклади військових і цивільних, які пережили травматичні події, і мати можливість побачити досвід сучасної клініки. Перевага Карітасу, каже пан Наконечний, – розгалужена мережа: «Ми можемо дотягнутися до тих найдальших куточків сіл, містечок, де ця проблема буде дуже гостро. Медико–соціальний напрямок актуальний і під час війни і особливо в післявоєнний період, який, ми надіємося, буде».
Рефлексії учасників
Олена Лозинська, фізичний терапевт і ерготерапевт реабілітаційного центру «Назарет» Карітасу Дрогобич:
«Коли ти бачиш, як все працює, ти розумієш, що тобі є ще до чого рости. Війна має дві сторони: одна — смерть, а інша — розвиток. І, мабуть, за тим розвитком ми сьогодні приїхали, за тим ковтком свіжих знань, свіжої сили — привезти якусь частинку нових знань в наш центр і використовувати їх».
Інна Овчиннікова, психолог Карітасу Донецьк, яка працює в Дніпрі:
«Цей тренінг дає мені, як психологу, розуміння, як працювати з людьми з такими травмами. Я поглибила знання і техніки, які можна застосовувати безпосередньо і в шелтерах, і вдома з бенефіціарами, вони не складні, але точно допомагають». Вона сама дружина військового і працює з дружинами військових: «Варто розуміти, що відбувається з нашими військовими, тому що коли вони повертаються сюди, ми повинні адаптуватися під них. У цивільних може виникати страх через незнання. Якщо ми зустрічаємо, скажімо, в автобусі якусь ситуацію з військовим, який повернувся, і в нього відбувається якийсь флешбек, агресія, — ми повинні знати алгоритм дії. Це як турнікет, який ти з собою носиш: хай не знадобиться, але якщо він є – це якась надія. Я точно використаю в роботі знання, які отримала».
Наталія Глубокова приїхала на тренінг з Карітасу Одеси:
«Це абсолютно нова для мене інформація. І психіатрія, і все це – дуже цікаво, дуже допоміжне. І зараз особливо у нас стільки таких людей з травмами, з якими ти не знаєш навіть як поспілкуватися, і це дуже важливо знати».
Євген Нікітін працює в напрямку домашньої опіки Карітасу Запоріжжя і супроводжує 15 бенефіціарів:
«Надалі, можливо, буду працювати у напрямку адаптації військових, які будуть повертатися з війни. І з цим треба вже щось робити, щоб це не стало великою проблемою».
Це не просто ще одна активність у програмі, а перевірена часом практика, яка з року в рік підтверджує свою ефективність.
10–14 серпня команда Карітас Фастів провела п`ятиденний ретрит для ветеранів Фастівської громади та членів їхніх родин у Марійському духовному центрі «Зарваниця». Участь взяли 20 бенефіціарів: 9 ветеранів, 4 дружини та 7 дітей. Захід було організовано в межах проєкту «Шлях до реінтеграції ветеранів», що реалізується за підтримки Карітасу України та Карітасу Іспанії.
П`ять днів ретриту – це відпочинок і психологічна підтримка, арт-терапія і спорт, а найголовніше – час, який родини нарешті могли провести разом. Учасники побували на екскурсіях територією духовного центру та історико-культурними місцями Бучача, відвідали ранкові богослужіння, грали в петанк і дартс, проводили спільні творчі вечори.
Найціннішим стало не те, що учасники побачили, а те, як вони прожили ці дні разом. Моменти сміху й активностей чергувалися з хвилинами тиші, коли не треба було нічого пояснювати – можна було просто сидіти поруч, пити какао з дітьми, обійматися, говорити про важливе або ж помовчати.
Розмови «рівний – рівному»: коли ветеран допомагає ветерану
Ключовою складовою програми стали дві зустрічі у форматі «рівний – рівному», які провів ветеран-фасилітатор Ігор Курівський. Перша була присвячена темі «Хто я: що мене надихає та що забирає мої сили», де учасники говорили про втому, втрату мотивації та джерела підтримки. Друга – «Реінтеграція ветеранів: мій шлях повернення додому», де торкалися теми адаптації до цивільного життя, стосунків із родиною та працевлаштування.
Атмосфера довіри, побудована на спільному досвіді, дала результат: навіть ветерани, які спочатку скептично ставилися до формату, поступово ставали відкритими до спілкування. Один з учасників, який до цього мав сумніви щодо доцільності зустрічей, згодом став капітаном команди з петанку, підтримував інших і навіть проявив лідерські якості.
Арт-терапія: практики, які допомагають заземлитися
Майстер-класи та арт-терапевтичні зустрічі стали важливою частиною ретриту. Психологиня Інна Мудренко провела серію арт-терапевтичних занять для дружин і дітей ветеранів: ліплення прикрас із глини, створення «ловця снів», нанизування молитовних браслетів із натурального каміння.
Через творчість діти та дорослі могли говорити про свої почуття навіть тоді, коли важко було підібрати слова. Малювати, створювати, фантазувати, працювати руками – означало на деякий час відкласти тривоги й дозволити собі бути в моменті.
Творчість стала способом відчути власну силу, усвідомити свої нові таланти та просто порадіти процесу. Зтишитися, заземлитися.
«Я бачила очі дітей, які світилися від того, що в них щось вийшло. Бачила дорослих, які вперше за довгий час дозволяли собі сміятися. Бачила родини, які створювали щось разом. І це були маленькі, але дуже важливі перемоги для кожного із них,» – пригадує координаторка проєкту Алла Дігтярьова.
Діти, які знову вчаться посміхатися
Окремим і надзвичайно важливим напрямом роботи стала підтримка дітей ветеранів. З кожним днем діти ставали вільнішими: більше гралися, спілкувалися між собою, охоче бігли на творчі заняття, ділилися думками і переживаннями.
«А згодом сталося те, що для мене як для психолога є одним із найцінніших показників довіри. Діти почали щоранку прибігати до мене з обіймами. Щоранку. Без слів. Просто обійнятися. Для фахівця це, мабуть, одна з найбільших нагород,» – розповідає психологиня проєкту.
Родинне відновлення
Ретрит дав батькам і дітям рідкісну можливість побути разом, без побутового поспіху. Вони гуляли, творили, гралися з тваринами, сміялися. Ці прості миті для багатьох були першою за довгий час можливістю бути по-справжньому разом.
Зарваниця – тихе, духовне місце з цілющими джерелами – стала природним союзником команди: учасники, які приїхали з втомою, болем і тривогою, відчутно заспокоювалися вже протягом перших днів.
«Зазвичай відпочиваєш лише фізично, а це був відпочинок душею. Нам вдалося нарешті відволіктися від усіх турбот і тривог,» – діляться враженнями подружжя Володимира та Надії.
Розмова, яка лікує душу…
Особливим моментом ретриту стала зустріч, присвячена дружинам ветеранів. Жінки вперше за довгий час змогли поговорити не про дітей, чоловіків чи побут, а про себе: про втому, яку рідко хтось помічає; про постійний страх; про біль, для якого вдома часто просто не залишається часу.
Майже кожна учасниця того дня заплакала, але в цих сльозах не було слабкості, лише полегшення. Уперше вголос, серед тих, хто справді розуміє, жінки змогли поділитися своїм болем і саме тому ця зустріч стала для багатьох своєрідною душевною терапією.
Підсумки ретриту дають надію
Наприкінці ретриту родинам вдалося по-справжньому перезавантажитися. Вони були наповнені, раділи кожному дню і стали ближчими один до одного. Хтось знайшов нових друзів. Хтось зміг відпочити. Хтось поговорив із дитиною про те, на що раніше не вистачало часу. А хтось просто побув у тиші і саме це стало найбільшою радістю.
Вкотре переконуємося – іноді одна тепла зустріч може залишитися в серці на все життя.
Проєкт «Шлях до реінтеграції ветеранів – психосоціальна підтримка ветеранів та членів їхніх сімей» у Черкасах та Фастові реалізується за підтримки Caritas Ukraine та Карітас Іспанії (Cáritas Española)
Сьогодні поруч живуть давні мешканці й ті, хто був змушений переїхати; ветерани та ветеранки; родини військових, загиблих і зниклих безвісти;молодь, люди старшого віку та люди з інвалідністю. Але фізичне сусідство саме собою ще не робить нас спільнотою.
Інтеграція починається не тоді, коли люди опиняються в одному місті, а коли вони мають рівний доступ до можливостей, можуть впливати на рішення, встановлювати звʼязки та відчувати, що їхній голос важливий. Тому присутність різних людей в одному приміщенні ще не робить захід інтеграційним — для цього потрібні чітка мета, безпечний і доступний простір, продумана фасилітація, реальна участь різних груп та продовження взаємодії після події.
Освітній серіал зʼявився не з теорії. У його основу покладено авторську методологію Карітас України, яку протестували фахівці по роботі з громадами та фасилітатори з понад 22 місцевих організацій мережі, провівши більш ніж 90 інтеграційних заходів по всій країні — від прифронтових громад до тих, що приймають людей, які вимушено залишили домівки, або до яких повертаються ветерани й ветеранки.
Запрошені експерти:
Ганна Гоменюк — директорка Департаменту зміцнення соціальної згуртованості Карітас України, фасилітаторка діалогів, практична психологиня
Катерина Гончар — менеджерка проєктів з миробудування Карітас України, фасилітаторка, медіаторка
Олег Овчаренко — тренер, методолог, фасилітатор діалогів і консультант з ефективної комунікації та роботи з конфліктами в українських громадах
Анна Чудовська — менеджерка по роботі з громадами в напрямі соціальної згуртованості МБФ «Карітас України», фасилітаторка груп підтримки, психологиня
Тетяна Буга — докторка філософії, заступниця директора БО «БФ «Карітас-Київ», педагогиня, модераторка інтеграційних заходів
У 10 серіях фахівці і фахівчині з миробудування, фасилітації, психології та роботи з громадами пояснюють:
чим соціальна інтеграція відрізняється від асиміляції та згуртованості;
як враховувати різний досвід людей без стереотипів і ярликів;
які етапи передбачає інтеграція — від першого контакту до довіри, спільної дії та самозарадності;
як обрати формат заходу;
якою є роль фасилітатора чи фасилітаторки;
як працює групова динаміка;
чому конфлікти можна перетворювати на можливість для розвитку.
Окрему увагу приділено травмочутливому підходу. Експерти пояснюють, як підтримувати людей, не тиснути на них, не вимагати саморозкриття, передбачати право відмовитися від активності та обережно реагувати на складні емоційні стани. Основний принцип — не нашкодити.
Серіал також пропонує готові формати:
спільну майстерку;
громадський сад-город;
звану вечерю;
«живу бібліотеку»;
воркшопи та інтерактивні вправи — щоразу з увагою до того, який досвід вони створюють між людьми.
«Ця методологія покликана допомогти кожному, хто хоче сприяти інтеграції людей з різним досвідом війни. Від концептуальних засад до практичних рекомендацій і готових сценаріїв», — зазначає Ганна Гоменюк, директорка Департаменту програм зміцнення соціальної згуртованості Карітас України.
Серіал буде корисним активним мешканцям і мешканкам громад, людям, які були змушені переїхати, представникам громадських і гуманітарних організацій, публічним і державним службовцям, фасилітаторам, соціальним працівникам і волонтерам — усім, хто організовує заходи або працює над взаємодією в громадах.
Переглядайте освітній серіал безоплатно на платформі Дія.Освіта:
Освітній серіал створений з ініціативи Благодійного фонду Карітас України на основі авторської методології практичного посібника «Інтеграційні заходи. Як згуртувати людей в громадах?» у межах проєкту «Сприяння соціальній згуртованості та стійкості у громадах», що реалізується Карітас України за підтримкиPorticus,у співпраці зTryDo Studioдля платформи Дія.Освіта.
«За довгий час це, мабуть, уперше ми мали можливість просто побути вдвох і присвятити час одне одному», – так одна з учасниць описала три днів відпочинку на сімейному інтеграційному заходу.
П’ять таких подій уже відбулися в межах другої фази проєкту Карітасу України «Зміцнюємо Україну зараз. Підтримка освіти та засобів до існування для вразливих українських дітей та їхніх родин» (SUN 2). Ще один захід запланований на останній тиждень літа.
SUN 2 реалізують Карітас Вінниця, Карітас Житомир і Карітас Кропивницький за підтримки Caritas Österreich та NACHBAR IN NOT. У сімейних виїздах уже взяли участь понад 150 дорослих і дітей. Для них це була можливість кілька днів провести разом, відпочити від роботи, побутових справ, телефонних дзвінків і постійної необхідності щось вирішувати.
Серед учасників – внутрішньо переміщені родини, багатодітні та сім’ї опікунів, родини, у яких виховуються діти з інвалідністю або особливими освітніми потребами, сім’ї ветеранів, діти, які постраждали внаслідок воєнних дій, а також люди, які нещодавно виїхали з тимчасово окупованих територій. Для багатьох із них можливість просто побути разом і приділити час одне одному трапляється нечасто.
Бути частиною спільноти
Кожен інтеграційний виїзд об’єднує 10-12 родин. З ними працюють психолог, фахівець із питань інклюзії та аніматори. Для проведення заходів обирають доступні локації, пристосовані до потреб людей з інвалідністю.
Програма поєднує спільні сімейні активності, творчі майстер-класи, командні завдання, окремі зустрічі для батьків і дітей, арттерапевтичні практики, вправи на довіру та комунікацію. Водночас у ній навмисно залишають достатньо простору для звичайного відпочинку – можливості поговорити, погратися, прогулятися або просто побути разом.
Анна Кілас, менеджерка проєкту «Зміцнюємо Україну зараз» (SUN 2), наголошує: ключове слово цих заходів – інтеграція:
«Це інтеграція і дітей, і батьків, і різних категорій сімей, які є учасниками нашого проєкту. Для нас важливо, щоб кожна людина, відчувала себе включеною і мала можливість бути частиною спільноти.
Особливо це важливо для дітей з інвалідністю та особливими освітніми потребами. Ми хочемо дати їм можливість бути серед інших дітей, почуватися вільними, радіти, брати участь у спільних активностях, пізнавати себе, друзів і своїх батьків по-новому».
Але інтеграція стосується не лише знайомства з іншими людьми. Це також можливість заново побачити тих, хто поруч щодня.
«Сім’я може жити в одному домі, але при цьому майже не мати часу просто побути разом, – говорить Анна Кілас. – Є робота, побутові питання, постійні справи, а сьогодні до цього додаються повітряні тривоги, щоденна небезпека, вибухи та переживання за рідних. Під час таких виїздів родини можуть трохи розслабитися, присвятити час дитині й одне одному, знову подумати про сім’ю як про найбільшу цінність і зміцнити свої стосунки».
Простір для різних
У Карітасі Вінниця вже провели два інтеграційні виїзди, до яких долучилися 34 та 36 учасників. І хоча структура програми була схожою, самі заходи виявилися дуже різними.
Юлія Комарницька, координаторка проєкту «Зміцнюємо Україну зараз» (SUN 2) у Карітасі Вінниця, пояснює: одна й та сама програма може зовсім по-різному працювати залежно від потреб конкретної групи.
«Для першої групи було особливо важливо дати більше вільного часу і можливості просто спілкуватися, адже ці родини переживають менше навантаження. У другій групі було більше сімей, які виховують дітей з особливими освітніми потребами та інвалідністю. Такі родини часто досить ізольовані та зосереджені на вирішенні власних щоденних проблем. Інтеграційний захід дає їм можливість зустріти інших людей із подібними викликами й побачити, що вони не самі».
У 15 школах Вінницької, Житомирської та Кіровоградської областей з вересня продовжать працювати «Простори щастя» Карітасу від проєкту SUN 2. Діти із запрошених на захід родин навчаються у цих закладах, тож такі знайомства змінюють і сприйняття звичного шкільного середовища. За словами Юлії Комарницької, батьки починають бачити ліцей не лише як місце, куди дитина приходить на уроки, а як спільноту.
«Там є інші родини зі схожими труднощами, є вчителі, які можуть підтримати чи порадити щось по-людськи. Це допомагає ширше подивитися і на освіту, і на можливості взаємної підтримки», – говорить вона.
Окремий запит батьків стосувався дитячо-батьківських взаємин: як залишатися спроможним дорослим у складних обставинах, конструктивно говорити з дитиною, реагувати на сильні емоції, особливо якщо дитина має особливі освітні потреби. Батьки також говорили про необхідність краще розуміти свої права та можливості впливати на освітній процес.
Завдання для дітей водночас значно простіше – і не менш важливе. «Їм потрібне активне дозвілля і можливість мати звичайне дитинство: побешкетувати, побігати, погратися, познайомитися й поспілкуватися одне з одним», – пояснює Юлія Комарницька.
Саме поєднання підтримки та звичайних сімейних моментів найчастіше звучить і у відгуках після виїздів. Батьки говорять про нові знайомства, можливість обмінятися досвідом, спокій, якого давно не відчували, і про час, який нарешті вдалося провести зі своїми дітьми без поспіху.
«Дуже важливо було відчути і почути кожного з нас. Ми всі різні, але водночас у багатьох речах розуміємо одне одного. Ці дні дали можливість зупинитися, подивитися навколо і подумати, що можна змінити у своєму житті. Дітям було комфортно, весело й цікаво, а для дорослих був час подумати, заспокоїтися і просто відпочити».
А ще одна учасниця після завершення виїзду сформулювала те, заради чого, власне, і створюється такий простір: «Ми маємо вірити в себе і в наших дітей. Дякую, що нагадали нам, що ми сильні».
Йдеться про переможців другого конкурсу мікрогрантів від Першого національного консорціуму PULSE. З умовами конкурсу можна ознайомитися тут. Результати першого конкурсу тут.
Цього разу конкурс проводився двома партнерами Національного консорціуму PULSE – БФ «Право на захист» і МБФ «Карітас України» та відбувався за двома лотами:
Лот 1 — Комплексні послуги із захисту, соціальної, правової та психосоціальної підтримки цивільного населення, постраждалого від війни (БФ “Право на захист”)
Лот 2 — Інклюзивні громади: психосоціальна підтримка й доступна інфраструктура (Міжнародний благодійний фонд “Карітас України”)
Загалом на Лот 2 надійшло 58 заявок. 53 з них пройшли технічний відбір, після чого відбулися 8 співбесід. За результатами конкурсу визначено 7 переможців. Ще 10 заявок увійшли до резервного списку. Тепер 7 організацій-переможців отримають кошти в розмірі понад 600 000 грн на реалізацію суспільно важливих ініціатив.
Проєкти переможців дуже різні: від сенсорного майданчика для дітей до простору для людей із порушенням слуху, від друку книжок шрифтом Брайля до анімалотерапії та програм психосоціальної підтримки для родин людей з інвалідністю. Далі детальніше знайомимо вас із переможцями другого конкурсу мікрогрантів.
Одеса: анімалотерапія та супровід людей із порушенням слуху
Проєкт передбачає організацію 4-місячної комплексної програми психосоціального відновлення для дітей з інвалідністю, а також їхніх матерів. Плануються проведення арттерапевтичних занять, а також виїзні табори з анімалотерапією, де учасники зможуть знизити рівень стресу через взаємодію з дельфінами та кіньми.
Одеська обласна організація «Українського товариства глухих» УТОГ
Проєкт: Міст без тиші
Організація планує облаштування спеціального інклюзивного простору та запуск служби соціально-комунікативного супроводу для людей із порушенням слуху. Ініціатива включатиме культурні заходи, тренінги та психологічну підтримку з обов’язковим професійним перекладом українською жестовою мовою.
Харків: книжки шрифтом Брайля та інклюзивний простір в бібліотеці
Громадська організація “Харківський центр реабілітації молодих осіб з інвалідністю та членів їх сімей “Право вибору” Проєкт: Академія самодопомоги
Центр створить безбар’єрне освітнє середовище для дітей з важкими порушеннями зору. Проєкт передбачає адаптацію та безкоштовний друк навчальної і художньої літератури шрифтом Брайля, а також проведення фахових навчальних курсів для батьків та педагогів.
Харківське обласне відділення (філія) Всеукраїнської громадської організації «Українська бібліотечна асоціація»
Проєкт: Життя без обмежень
Команда планує створити комфортний інклюзивний простір на базі Харківської державної наукової бібліотеки ім. В.Г. Короленка. Для дітей з особливими освітніми потребами та їхніх родин тут будуть регулярно проводитися сесії з бібліотерапії, арттерапії та інтерактивної музейної педагогіки.
Миколаївщина: реабілітація та місце для зустрічей
Відокремлений підрозділ філія “Прайд” Громадської Організації “Федерація кінного спорту Миколаївської області”
Проєкт: Реабілітаційний простір «Мрія»
Команда проєкту зосередиться на наданні комплексної реабілітації для дітей з інвалідністю та їхніх мам. Основний фокус проєкту – системні терапевтичні заняття з іпотерапії (верхова їзда) та каністерапії (взаємодія із собаками) на оновленій матеріально-технічній базі.
Громадська організація “Майстри майбутнього” (м. Баштанка)
Проєкт: Простір поруч
Організація облаштує відкритий простір біля місцевого будинку культури – місце для майбутніх зустрічей, майстер-класів та неформального спілкування. Планується, що це допоможе ВПО, людям з інвалідністю та місцевим мешканцям подолати соціальну ізоляцію, налагодити нові зв’язки та отримати взаємну емоційну підтримку. Важливо також, що простір знаходитиметься безпосередньо біля укриття, що сприятиме його розвитку як місця згуртованості громади.
Дніпро: більше можливостей для гри та соціалізації
Благодійна Організація “Благодійний Фонд “Діти Нового Покоління”
Проєкт: Рости граючись у Dream Center
На відкритому майданчику Dream Center з’явиться спеціалізоване сенсорне та ігрове обладнання. Це дасть змогу створити безпечне середовище для терапевтичної гри просто неба та спільного проведення часу. Простір врахує всі особливості і буде комфортним як для нормотипових дітей, так і для дітей з нейровідмінностями.
Від підтримки організацій – до змін у громадах
Усі сім переможців працюватимуть із різними потребами, але їх об’єднує спільна мета – створити більше можливостей для людей і спонукати їй активніше взаємодіяти з громадою. Конкурс мікрогрантів є частиною роботи Національного консорціуму PULSE з локалізації та зміцнення місцевих організацій, які допомагають людям, постраждалим від війни.
Профінансовано за підтримки UK aid від уряду Великої Британії, мікрогранти реалізуються БФ «Право на захист» та Міжнародним благодійним фондом «Карітас України» в межах Національного консорціуму PULSE за координації БФ «Право на захист».
Підтримка цього проєкту в Україні з боку уряду Великої Британії надається через компонент SHARP його Програми з гуманітарної допомоги, відновлення та захисту.
Митрополита під час цього візиту супроводжували єпископ-емерит Гліб Лончина, один зі священників Філадельфійської Архиєпархії о. Марко Фесняк, для якого це була перша поїздка на землю його предків, які приїхали до Америки наприкінці ХІХ століття, Андреа Кохан Ніґел, яка очолювала Catholic Charities (Карітас) в дієцезії Аллентауна, Джина Крістіан, католицька журналістка, яка працює в агенції OSV News, та Софія Захарчук, керівниця апарату митрополита Бориса.
За його словами, мета візиту була краще пізнати, як живуть люди в Україні, які вже п’ятий рік страждають від несправедливої російської агресії, висловити свою солідарність із ними та ближче ознайомитися з харитативною роботою різних церковних структур.
«Це вже 57-й мій візит в Україну. Ми тут, бо хочемо виявити свою підтримку, щоб про Україну пам’ятали й люди у світі, адже Україна сьогодні – це епіцентр глобальної боротьби за демократію, свободу слова, свободу преси, людські цінності та життя. Ми всі переживаємо велике натхнення. Хоча розуміємо, що є великий біль втрат, знищення і небезпека, в Україні кипить життя. Ми приїжджаємо в Україну і відчуваємо інтенсивність життя, боротьби, захисту і неймовірну творчість. Про це ми будемо ділитися в США з нашими вірними, американськими католиками, яких налічується близько 80 мільйонів, політиками, громадськими та благодійними організаціями. Окрім натхнення, ми переймаємо досвід. Ми знайомимося з Карітасами, бо в нашій делегації є новопризначена директорка нашого Карітасу (Catholic Charities) Філадельфійської митрополії, який ми творимо з нуля. І тому нам є по чому повчитися, подивитися, що може український Карітас. І тут такий спектр можливостей, який нас заставляє творчо думати», — зазначив владика Борис.
11 серпня, Карітас Чернівецької єпархії
Першим Карітасом, з діяльністю якого познайомилася група, став Карітас Чернівецької єпархії, який очолює Тетяна Паньків. Вона була студенткою Інституту святого Гавриїла — школи комунікації і дипломатії, який діє на базі семінарії святого Йосафата у Вашингтоні і яким опікується митрополит Борис.
Делегація відвідала Інклюзивну кав’ярню — соціальне підприємство, яке, зокрема, підтримує Фонд зцілення ран війни Філадельфійської митрополії. Гості поспілкувалися з молоддю з інвалідністю, яка тут працює: баристою Ярославом, волонтеркою Лізою, яка йому допомагає, а також із деякими працівниками Карітасу.
Делегація навідалася до офісу Карітасу-Чернівці. У місцевій каплиці святої Марії Магдалини владика Гліб Лончина очолив Літургію. Після цього відбулася зустріч із командою організації. Працівники розповіли не лише про проєкти й ініціативи Карітасу, а й про власний досвід війни — серед них є внутрішньо переміщені особи та ті, хто втратив рідних або має родичів на фронті.
12 серпня, Карітас Кам’янця-Подільського
У Кам’янці-Подільському делегація навідалася до офісу Карітасу Кам’янця-Подільського, директором якого є о. Тарас Хом’юк. Завдяки підтримці владики Івана Кулика, єпископа Кам’янця-Подільського, у січні 2024 року невелика парафіяльна ініціатива храму Зарваницької Матері Божої УГКЦ отримала можливість вирости у повноцінний парафіяльний благодійний фонд.
У невимушеній атмосфері поспілкувалися з працівниками місцевої організації, що росте і розвивається разом із парафією, – про тривоги, адаптацію дітей із числа внутрішньо переміщених осіб, життєстійкість, англійську мову для дітей, катехизацію.
Митрополит розпитував працівників про проєкти, але найбільше при них самих і як вони переживають війну. «Хочеться миру, все решта ми подолаємо, бо ми сильні. Дякуємо всім, хто нам допомагає, і просимо не зупинятися», – зазначила одна з учасниць розмови. Владика Борис подякував працівникам за працю і насамперед за поставу, наголосивши, що праця, яка робиться від серця до серця, незалежно від масштабів, є Божою.
13 серпня, Карітас-Хмельницький
13 серпня митрополит Борис і ті, хто його супроводжував, навідалися до Карітасу-Хмельницького, який очолює о. Іван Данкевич, де ознайомилися з діяльністю, проєктами та командою, поспілкувалися з фахівцями медичного й соціального напрямів.
Гості з увагою слухали про програми з ментального здоров’я, реабілітацію дітей і дорослих та інші напрями роботи фонду. Митрополит підкреслив схожість багатьох показників єпархії у Хмельницькому та Філадельфійської Архиєпархії. «У нас подібні масштаби, а отже, подібні великі можливості».
У приміщенні Карітасу-Хмельницького відбувся відкритий діалог із представниками влади, бізнесу, партнерами Карітасу, представниками громадянського суспільства та медіа. Зокрема, на зустрічі були присутні міський голова Хмельницького Олександр Симчишин та голова обласної ради Віолета Лабазюк Говорили про довіру і партнерство, життя в умовах війни, церковну дипломатію, підтримку молоді та формування лідерів, а також про те, як зберігати внутрішню силу.
17 серпня, соціальне містечко «Назарет» Карітасу Самбірсько-Дрогобицької єпархії
Наступною зупинкою стало соціальне містечко «Назарет». Гостей зустріли єпископ Самбірсько-Дрогобицький УГКЦ Ярослав Приріз, міський голова Дрогобича Тарас Кучма, директор благодійного фонду «Карітас СДЄ УГКЦ» отець Ігор Козанкевич, представники міської ради, працівники та люди, які отримують допомогу в центрі.
За словами організаторів, метою зустрічі було показати гостям не лише проєкти, а передусім людей, заради яких щодня працює Карітас. Владика Борис з делегацією пройшов територією містечка, відвідав храм блаженного священномученика Омеляна Ковча та шпиталь святого Івана Павла ІІ, побував в інклюзивному центрі денного догляду для дітей і в новому дитячому просторі «Безпечний дім».
У Центрі фізичної реабілітації та протезування для ветеранів і постраждалих від війни митрополит ознайомився з тим, як лікарі, фізичні та ерготерапевти працюють із ветеранами, допомагаючи їм відновлювати рухливість, самостійність і впевненість у власних силах. Гості побували в ерготерапевтичному кабінеті та спортивних залах, де відбуваються заняття з адаптивного спорту та рукопашного бою.
Окремою частиною програми стало знайомство зі спільнотами допомоги людям, які долають залежності: тут відновлюються чоловіки, жінки, а також жінки з дітьми.
Гостям показали й об’єкти, які зараз розвивають на території соціального містечка. Зокрема, будівництво соціального гуртожитку для людей, які втратили житло внаслідок війни, та будинок соціально-паліативної допомоги імені владики Юліяна Вороновського.
Також у контексті поїздки журналістка Джина Крістіан провела інтерв’ю із президенткою Карітасу України Тетяною Ставничі.
