Працювати з дітьми і не виснажитися: Карітас обмінюється досвідом з Early Starters International

Педагоги, соціальні працівники, психологи, логопеди і аніматори щодня допомагають українським дітям долати наслідки війни. Вони працюють із дитячими страхами, переживаннями втрат, труднощами адаптації та поверненням відчуття безпеки.

Коли дитина повертається до школи після втрати близької людини, вчителю потрібно розуміти, як зустріти її в класі, що сказати однокласникам і як реагувати на сльози, мовчання чи навіть сміх. Коли дитина раптом починає говорити про свою втрату в присутності інших, дорослому необхідно знайти спосіб підтримати її, не створивши ситуації, яка може посилити переживання.

Ті, хто підтримують дітей та їхні родини, потребують спеціальних знань, практичних інструментів і можливості обговорювати складні випадки з колегами. Але також вони самі живуть в умовах війни, тож виснажуються емоційно та фізично, потребують співчуття, допомоги, супроводу та інколи навіть наставництва.   

Тему важливості підтримки «дитячих» фахівців наприкінці жовтня підняли спеціалісти міжнародної організації Early Starters International. За підтримки Карітасу України, вони випустили серію подкастів присвячених травмочутливим підходам у роботі з дітьми та родинами, і запросили експертів Карітасу про це поговорити.

Допомога дитині починається з підтримки дорослих

Для Карітасу України робота з дітьми не обмежується проведенням занять чи наданням психосоціальної допомоги. Програма «Освіта, формація та захист дітей», яка реалізовує 16 проєктів та працює з понад 26 000 дітей щороку, впроваджує також підтримку їхніх батьків, педагогів та інших дорослих, від яких залежить щоденне життя дитини.

Про це розповіла Зоряна Лукавецька, керівниця програми «Освіта, формація та захист дітей» Карітасу України.

«Діти і молодь – одна з пріоритетних цільових груп Карітасу. Ми працюємо з дітьми від створення перших організацій Карітасу в Україні у 1991 році. Сьогодні наша програма спрямована на підтримку дітей, які постраждали від війни, переживають кризу, перебувають у складних життєвих обставинах або стикаються з ризиками для своєї безпеки.

Наша мета – повернути їм відчуття безпеки та власної цінності, дати хоча б трішки звичайного дитинства, яке повинна мати кожна дитина у своєму віці.

Ми виходимо з інтересів дитини, тому наша підтримка охоплює всю екосистему навколо неї: батьків, учителів та інших дорослих. Прагнемо, щоб послуги були сталими, а знання, які отримують працівники, надалі застосовувалися в їхній щоденній роботі».

51 кімната Карітасу «Простір щастя» працює у школах 6 областей, а 50 дитячих соціальних центрів і Просторів дружніх до дитини надають послуги у всіх доступних регіонах України. Такий масштаб роботи потребує постійного навчання фахівців, підвищення їхньої кваліфікації та професійної підтримки.

«Чому я наголошую на цьому? Тому що, допомагаючи дітям, ми маємо пам’ятати і про працівників, які з ними працюють, – зазначила Зоряна Лукавецька. – Їм потрібна супервізійна, психологічна та професійна підтримка, можливості підвищувати кваліфікацію і розвивати спроможність. Саме тут наш спільний проєкт став надзвичайно доречним.

Ми раділи кожній зустрічі з тренерами Early Starters International, тому що наші цінності та підходи збігалися. Усі навчання, які ми провели разом, виявилися дуже корисними для працівників. Пригадую наші перші онлайн-тренінги, які ми організували у Львові фактично без додаткових ресурсів і окремих проєктів, але вони дали вагомі результати.

Сподіваюся, це лише початок: ми матимемо можливість розвивати спільні проєкти з більшими ресурсами й поширити вже створене на значно більшу кількість працівників. Це дасть змогу ще якісніше допомагати дітям у складні часи».

Партнерство, яке почалося з бажання допомогти

Співпраця Карітасу України з Early Starters International розпочалася невдовзі після повномасштабного вторгнення. Ізраїльська організація почала допомагати українським дітям уже в перші дні війни.

Ран Коен Харунов, співзасновник і генеральний директор Early Starters International, згадує, як поступово розширювалася ця робота та як виникло партнерство з Карітасом.

«Наш зв’язок з Україною почався вже на четвертий день повномасштабного вторгнення. Спочатку ми облаштували безпечний простір просто на кордоні, а згодом – у різних містах Молдови. Пізніше такі простори з’явилися в інших країнах, зокрема в Чехії та Польщі, а потім і в самій Україні – спершу у Львові, згодом у Сумах, Кропивницькому, Києві та Рівному.

Наша співпраця з Карітасом охоплює тренінги, супервізійну групу, знайомство з новими методиками та їх упровадження. Один із наших найновіших спільних проєктів – «Час із татом». Він виник в Ізраїлі як програма для військових і їхніх дітей. Разом із Карітасом ми вже реалізували пілот у Бродах і сподіваємося, що це лише початок ширшого впровадження програми».

Для обох організацій важливим стало не лише впровадження окремих методик, а й створення можливостей для професійного обміну між спеціалістами, які працюють із дітьми в умовах війни.

Зоряна Лукавецька наголошує, що основою співпраці від самого початку були спільні цінності: «Насамперед хочу подякувати, адже наша співпраця почалася не зі спільних проєктів чи грантів. Вона почалася з великого бажання разом зробити хоча б трішечки кращим життя дітей, які приходять до Карітасу. Мабуть, саме в цьому і полягає запорука успіху нашого партнерства».

Досвід, який потрібно адаптувати до українських реалій

Українські та ізраїльські спеціалісти мають досвід роботи з дітьми, які живуть в умовах війни, втрат і тривалої небезпеки. Водночас обставини, у яких працюють фахівці двох країн, суттєво відрізняються.

Саме тому міжнародний обмін досвідом важливий не як готовий набір рішень, а як можливість знайомитися з новими підходами, обговорювати їхню ефективність та визначати, що можна застосувати в українських школах, дитячих просторах і соціальних закладах.

На цьому наголосила Наталя Крива, директорка Департаменту соціальних програм «Карітасу України»: «Ми щодня бачимо, наскільки глибоко війна впливає на дітей та їхні сім’ї. Розуміємо, що гуманітарна допомога надзвичайно важлива, але самої гуманітарної допомоги недостатньо.

Так само ми розуміємо, що жодна організація, проєкт чи команда не зможе самотужки відповісти на всі ці потреби. Саме тому партнерства мають для нас величезне значення.

Ми дуже цінуємо досвід Ізраїлю. Звичайно, наші контексти не ідентичні, і саме тому такий професійний діалог настільки важливий. Ідеться не про те, щоб просто копіювати підходи одне одного, а про те, щоб ділитися досвідом, розуміти, що саме працює і чому, вчитися на викликах, з якими стикаємося, та шукати рішення, які можна адаптувати до українського контексту».

Одне з найскладніших питань для дорослих, які працюють із дітьми, – як говорити з ними про втрату, смерть та інші травматичні події. У таких ситуаціях важливо знати, як реагувати на дитячі почуття, коли варто продовжувати розмову, а коли потрібне залучення інших фахівців.

«Тема сьогоднішньої зустрічі – «Травмочутливі бесіди» – дуже важлива, – підкреслила Наталя Крива. – У складних ситуаціях ми не завжди знаємо, що сказати, а інколи просто не існує легкої відповіді. Саме тому фахівцям потрібні не лише знання, а й практичні інструменти. Потрібні можливості навчатися одне в одного, ділитися досвідом і підтримувати одне одного».

Подкасти для фахівців

Серед питань, які спеціалісти Early Starters International досліджують у своїх подкастах, — як розпізнати професійне виснаження, не залишатися наодинці зі складними випадками та знаходити способи відновлення під час тривалої кризи.

Віцепрезидентка Early starters International із питань знань, інновацій та операційної діяльності у Східній Європі Юлія Хромченко стала однією зі спікерок подкасту. Вона пояснює, чому підтримка самих фахівців є одним із важливих напрямів роботи:

«У нашій реальності дуже легко загубитися самому, віддати все своє світло та енергію іншим і залишитися в темряві. З розуміння цієї ситуації та українських реалій народилася ідея проєкту «Травмочутливі бесіди» – створити простір професійної безпеки, знань і практичних інструментів, який допомагає знайти опору під ногами й підтримувати інших, не втрачаючи себе».

Одна з розмов подкастів стосується моделі стресостійкості BASIC Ph, розробленої ізраїльським професором Мулі Лахадом. Вона допомагає розглядати різні джерела підтримки людини: віру та смисли, емоції, соціальні зв’язки, уяву і творчість, мислення та тілесні практики. У випуску також розбирають вправи на заземлення, усвідомлене дихання, способи називати власні емоції та перевіряти інформацію, щоб не посилювати тривогу.

Інший випуск присвячений професійній стійкості психологів, вихователів і соціальних працівників. Експертки розглядають ранні ознаки виснаження, вторинну травматизацію, професійні межі та значення супервізії.

Окремо автори подкастів розбирають тему роботи з дітьми, які пережили втрату. Один із запропонованих ізраїльськими фахівцями підходів полягає в тому, щоб подякувати дитині за довіру та запропонувати продовжити глибшу розмову наодинці або в іншому відповідному місці. Так дитина отримує підтвердження, що її почули, а дорослий водночас враховує потреби всієї групи.

Є подкаст – практична розмова – про підтримку родин військових. Психологині аналізують випадок сім’ї, у якій після повернення пораненого батька з фронту змінилася поведінка двох синів. Експертки розглядають переживання кожного члена родини та можливості використання сімейної хронології, малюнків і ресурсних вправ для відновлення взаєморозуміння.

Серія «Травмочутливі бесіди» складається з 9 епізодів і її можна переглянути на YouTube-каналі Early Starters International. Вона адресована насамперед фахівцям, які працюють із дітьми та їхніми родинами, і може стати додатковим ресурсом для професійного навчання та обміну досвідом.

«Разом, а не замість»: фахівці з догляду вдома Карітасу продовжують вдосконалювати професійні навички

Це питання стало одним із ключових під час навчання фахівців із догляду вдома Карітасу у Львові.

Тренінг «Поруч із людиною: професійність, стійкість і впевнені рішення в соціальній роботі», що відбувся 26–29 жовтня, об’єднав 56 фахівців Карітасу України.

У навчанні взяли участь соціальні працівники, психологи, менеджери та координатори проєктів із шести місцевих організацій Карітасу – Бродів, Дніпра, Запоріжжя, Львова, Хмельницького та Харкова.

Захід організували в межах проєкту «Догляд вдома задля розширення можливостей і добробуту людей 2026», який реалізується в напрямі «Домашня опіка» Програми охорони здоров’я Карітасу України.

«Організовуючи цей захід, я дуже хотіла, щоб він став чимось більшим, ніж просто навчання з насиченою програмою. Хотілося створити простір, у якому наші фахівці, які щодня віддають стільки сил, уваги й турботи іншим, зможуть приділити трохи часу й собі», – розповідає Марія Сех, менеджерка проєкту «Домашня опіка» Карітасу України.

Від надання окремих послуг до комплексної підтримки людини

У першій частині тренінгу Марія Сех представила результати та перспективи розвитку напряму «Догляд вдома», який Карітас України розвиває понад чверть століття – з 1998 року. Ця діяльність є стратегічною складовою Програми охорони здоров’я. Станом на 2026 рік у мережі Карітасу діють 19 активних центрів догляду вдома, які допомагають людям, що через вік, хвороби, інвалідність або складні життєві обставини потребують підтримки у власних домівках.

Ключовий акцент роботи напряму – перехід від надання окремих послуг до комплексної підтримки людини, яка допомагає їй якомога довше зберігати самостійність і якість життя. Для цього важливо посилювати співпрацю між проєктами Карітасу, державними службами та громадськими організаціями, залучати родини й громади, розвивати нові формати догляду та навчати фахівців. Особливу увагу Марія Сех приділила людям, які залишаються поза системою підтримки, та безпеці соціальних працівників і підопічних у прифронтових громадах.

Досвід місцевих команд: ідеї, затятість, несподівані рішення

Команди місцевих організацій Карітасу поділилися результатами роботи, способами розв’язання щоденних проблем і розповіли про виклики, з якими доводиться мати справу.

У Карітасі Броди за дев’ять місяців до підтримки підопічних долучився 71 волонтер. Створена командою група здоров’я стала прикладом для інших громад. Карітас Харків розглядає можливість терапевтичного городництва – занять, які могли б поєднати фізичну активність, спілкування та емоційне відновлення людей старшого віку.

У Хмельницькому команда співпрацює з Університетом людей старшого віку при місцевому територіальному центрі. Карітас Донецьк у Дніпрі поєднує догляд вдома з психологічною підтримкою, арттерапією, а також залучає можливості медичного центру та соціальної пральні.

Для Карітасу Запоріжжя одним із найгостріших викликів залишається безпека. Через наближеність до фронту соціальним працівникам доводиться шукати способи забезпечити допомогу навіть там, де відвідування підопічних стає небезпечним.

А Карітас Львів представив історію жінки, яка після раптової смерті чоловіка залишилася сама. Поряд із допомогою в побуті їй була необхідна делікатна психологічна підтримка. Робота соціальних працівниць і психологині допомогла жінці поступово повертатися до повсякденного життя.

Такі приклади показали, наскільки різними можуть бути потреби людей і чому догляд вдома не варто обмежувати лише виконанням побутових завдань.

Під час обговорень учасники шукали можливості для тіснішої співпраці між організаціями Карітасу, державними соціальними службами та іншими надавачами послуг. Адже важливо не просто направити людину до іншого фахівця, а переконатися, що вона справді отримала необхідну допомогу.

«Разом, а не замість»: як підтримувати самостійність людини

Чи завжди допомога означає зробити щось за людину? І чи не позбавляємо ми її можливостей, коли з найкращих намірів беремо на себе більше, ніж потрібно?

Ці питання учасники розглядали разом із Мар’яною Школяр, кандидаткою політичних наук, та Мартою Козак, кандидаткою біологічних наук,доцентками кафедри соціології та соціальної роботи Національного університету «Львівська політехніка».

В умовах війни особливо важливо, щоб фахівці соціальної та медико-соціальної сфери, які безпосередньо працюють із людьми, розуміли принципи травмоінформованого підходу та застосовували їх у своїй роботі, говорить Мар’яна Школяр:

«Зараз травмоінформований підхід уже впроваджується на державному рівні в соціальну роботу, сферу психічного здоров’я та психосоціальної підтримки. Йдеться про те, що ми маємо розбудовувати середовище – на роботі, у спілкуванні з іншими людьми, у школі, лікарні – з урахуванням того, що людина може мати за плечима важкий, травматичний досвід. Таке середовище має допомагати їй давати собі раду, а не ретравматизувати, не повертати до негативних почуттів і спогадів».

За словами пані Мар’яни, соціальний працівник, медсестра, психолог – це люди, які фактично перебувають на передовій соціальної роботи. Вони можуть бути першими, до кого звернеться дитина чи сім’я, яка потребує допомоги. І кожен із цих фахівців – чи то медик, чи соціальний працівник, чи освітянин – має розуміти, з ким він працює, що говорити, як говорити, як допомогти, а не зашкодити.

«Ми говоримо про співпрацю між фахівцями, а не про ситуацію, коли соціальний працівник самотужки бере на себе всі проблеми. Адже так недалеко й до професійного вигорання. Тому мають бути підтримка, міжвідомча взаємодія, координація та співпраця між різними фахівцями», – переконана Мар’яна Школяр.

Під час вправи «Два портрети» фахівці описували ту саму людину спочатку через її проблеми та обмеження, а потім – через здібності, навички, звички, соціальні зв’язки й ресурси. Виявилося, що зміна погляду суттєво впливає на те, яку допомогу ми готові запропонувати.

Учасники вчилися ставити запитання, які не викликають відчуття осуду. Наприклад, замість «Чому ви не приймаєте ліки?» – «Що вам заважає?». А замість «Чи потрібна вам допомога з прибиранням?» – «Що вдома ви любите робити самі?».

Саме так формується людиноцентричний підхід: бачити не лише потреби людини, а й те, що вона здатна робити самостійно, та допомагати зберігати ці можливості якомога довше.

Не менш важливою стала розмова про професійні межі. Як реагувати, коли підопічний просить позичити гроші, прийняти дорогий подарунок чи бути на зв’язку в неробочий час? Учасники відпрацьовували способи коректно відмовляти, не руйнуючи довіри: пояснювати межі відповідальності, пропонувати можливе рішення, за потреби залучати керівника.

Право сказати «ні» – не ознака байдужості, а частина професійної відповідальності соціального працівника.

«Сьогодні відбувається багато змін у соціальній роботі, досить різко змінюються підходи, триває переорієнтація, – говорить Марта Козак. – Клієнт перестає бути об’єктом і стає суб’єктом цих змін. Так само важливо, щоб працівники це усвідомлювали й теж переорієнтовувалися, переходили на інші підходи сучасної соціальної роботи.»

Після ухвалення Закону України «Про соціальні послуги» та появи можливості для недержавних структур надавати соціальні послуги, кількість надавачів значно зросла. Але ми розуміємо, що не всі фахівці мають відповідну освіту. Вони можуть мати колосальний практичний досвід, однак цей досвід потрібно покласти на теоретичний фундамент».

Догляд вдома – це також можливість залишатися активним

Окрему увагу приділили співпраці державних і недержавних надавачів соціальних послуг. Практичним досвідом поділилися Ольга Мигович, завідувачка Галицького відділення соціальної допомоги вдома у Львові, та Віра Басенко, соціальний менеджер філії допомоги вдома та активного довголіття Центру соціальних послуг “Джерело”.

Особливий інтерес викликала програма «Активне довголіття», яку реалізує «Джерело». Її учасники можуть вивчати англійську мову, опановувати комп’ютер і смартфон, займатися мистецтвом, співати в хорі, долучатися до туристичних та інших занять.

Загалом програма охоплює 11 навчальних дисциплін і вісім гуртків. За представленими під час тренінгу даними, нею користуються 425 людей.

Цей досвід став нагодою ще раз обговорити, як соціальні послуги можуть допомагати людям старшого віку не лише долати повсякденні труднощі, а й підтримувати спілкування, розвивати свої захоплення та зберігати активність.

Підтримка ветеранів: без жалості та надмірної опіки

Важливою частиною програми стала зустріч із Дмитром Долгополовим, бойовим офіцером, ветераном війни, кавалером ордена «За мужність».

Спираючись на власний бойовий досвід, поранення та лікування, він говорив про взаємодію з військовими й ветеранами, які потребують допомоги після повернення з фронту.

Дмитро пригадав, як після поранення у 2022 році опинився в лікарні в Хмельницькому. Він не міг говорити, не мав особистих речей, а на ньому залишалася забруднена кров’ю військова форма. Медична сестра допомогла йому прийняти душ, подбала про чистий одяг і найнеобхідніші речі. Після пережитого саме ця проста людська турбота дала можливість відчути себе в безпеці.

На переконання ветерана, у спілкуванні з військовими важливо уникати жалості, надмірного опікування та героїзації. Натомість – ставитися до людини на рівних, із повагою до її досвіду, гідності та права самостійно ухвалювати рішення.

Окремо Дмитро Долгополов наголосив на ролі соціального працівника, який може стати для ветерана «комунікатором із зовнішнім світом» – допомогти відновити соціальні зв’язки, подолати бар’єри та поступово повернути впевненість у власних силах.

Для команд догляду вдома ця розмова була особливо актуальною: дедалі більше поранених військових після стаціонарного лікування продовжують відновлення у власних домівках і потребують різних форм підтримки.

Хто підтримує тих, хто щодня допомагає іншим?

Щоденна робота з людьми, які переживають хвороби, самотність, втрати або наслідки війни, потребує не лише професійних знань, а й значних емоційних ресурсів.

Саме тому завершальну частину тренінгу присвятили професійній стійкості, командній взаємодії та профілактиці виснаження. Практичні заняття провела Оксана Кулик – психологиня, арттерапевтка, акредитована гештальттерапевтка, членкиня ВГО «Арттерапевтична асоціація».

Через рольові вправи, спільні творчі завдання та обговорення учасники досліджували власні професійні межі, вчилися краще чути одне одного й розпізнавати ситуації, у яких потребують підтримки.

Під час однієї з практик соціальні працівники й психологи витягали з пам’яті улюблені фрази своїх підопічних:

– Я вмираю! Де ти була?!

– Не вмирайте, бо не буду мати, до кого ходити.

– Задовбало, що ви все вчитесь. А хто буде до мене ходити?

– Якщо не вмру, то прийду.
– Ну, якщо вмрете, то вже не прийдете…

Тільки фахівці, які щодня вкладають професіоналізм і серце в догляд за людьми старшого віку, здатні і мають право на такий, сповнений любові, гумор.

Під час вправи «Форма моєї ресурсності» кожен створював із фольги символ того, що допомагає відновлювати сили. З’являлися човни, крила, дерева, серця, зірки, квіти. За простими образами стояли дуже особисті думки про втому, надію, відповідальність і право подбати про себе.

«На таких зібраннях можна не лише навчатися, а й видихнути, відчути підтримку колег, поділитися непростим досвідом, поставити запитання, на які не завжди знаходяться відповіді в щоденній роботі. І найголовніше – бути почутими», – так Марія Сех пояснює ще один важливий задум організаторів.

Цю потребу підтвердили й відгуки учасників.

«Рада була побачити колег і поспілкуватися з командами з різних локацій, обмінятися досвідом та почути, як організована робота в інших», – поділилася Вікторія Сулім, психологиня Карітасу Харків.

А Анна Червона, учасниця з Дніпра, подякувала за «можливість перезавантаження в теплому дружньому колі та поповнення скарбнички знань та навичок».

Практичну користь навчання відзначила й Зоряна Моташко з Карітасу Хмельницький УГКЦ: «Вміле поєднання теорії та практики допомагає зрозуміти та користуватися практично у своїй роботі наданою інформацією задля якісних послуг для людей у потребі».

Турбота про фахівців – частина якісного догляду

У 2025 році в межах Програми охорони здоров’я Карітасу України допомогу отримали понад 20 тисяч людей. Їм надали майже мільйон медико-соціальних послуг, зокрема 191 тисячу медичних. Послугою «Догляд вдома» було охоплено 2198 українців, які отримали 578 316 послуг. За кожною з них – робота фахівців, які щодня ухвалюють рішення, знаходять підхід до людей і нерідко працюють у складних умовах.

«Для мене як менеджерки цих команд це має особливе значення. Адже за кожним показником, звітом чи виконаним завданням стоять люди. Люди, які теж втомлюються, переживають, шукають відповіді, іноді сумніваються, потребують підтримки й водночас щодня знаходять у собі сили бути опорою для інших», – наголошує Марія Сех.

Навчання у Львові дало учасникам можливість не лише вдосконалити професійні навички, а й порівняти практики різних команд, знайти колег, до яких можна звернутися по пораду, та відновити власні сили.

«Щоразу я все більше переконуюся: турбота про тих, хто турбується про інших, – це не менш важлива частина нашої спільної справи», – підсумовує пані Марія.

Для людей, які потребують догляду вдома, професійна підготовка й стійкість соціальних працівників мають цілком практичне значення: це допомога, яка враховує індивідуальні потреби, підтримує самостійність і не залишає людину сам на сам із труднощами.


Захід організовано в межах проєкту «Догляд вдома задля розширення можливостей і добробуту людей 2026», який реалізується Caritas Ukraine за фінансової підтримки Caritas Deutschland.

Фото – Карітас України, Карітас Львів УГКЦ, Оксана Кулик

«За діагнозом – людина»: Карітас України поділився досвідом мобільної реабілітації зі студентами

23 жовтня фахівчині Карітасу Хмельницький УГКЦ провели для студентів і викладачів Київського інституту бізнесу та технологій (КІБіТ) онлайн-лекцію «Реабілітація людей з інвалідністю в умовах війни: сучасні виклики, підходи та досвід Карітасу Хмельницький УГКЦ».

Лекторками стали Катерина Назарова – лікарка-психіатриня, провідна експертка з ментального здоров’я Карітасу України та медична директорка БО «БФ Карітас-Хмельницький УГКЦ», і Оксана Дзюба – менеджерка проєкту M.O.V.E. та практична психологиня. Вони розповіли, як поєднувати медичну, психологічну та соціальну допомогу, і показали на прикладі проєкту мобільної реабілітації, як це працює на практиці.

Спікерок привітала проректорка з навчально-методичної роботи Марина Рябокінь. За її словами, практичний досвід фахівців неможливо порівняти з теоретичними знаннями, які студенти здобувають в аудиторії. Вона також розповіла про психореабілітаційну лабораторію КІБіТ, де майбутніх психологів навчають працювати з VR-технологіями.

Катерина Назарова почала з типової історії: людина пережила інсульт, пройшла лікування та стаціонарну реабілітацію й повернулася додому. Формально медичний етап завершено, але вдома виявляється, що вона не може самостійно прийняти душ, боїться впасти, а рідні не знають, як допомогти.

Двоє пацієнтів з однаковим діагнозом можуть мати зовсім різні потреби. Один живе в будинку без сходів і має підтримку родини. Інший мешкає на четвертому поверсі без ліфта, а рідні – за кордоном. «Діагноз не дає цілісного уявлення про те, як людина функціонує у повсякденному житті», – пояснила Катерина Назарова.

Тому в роботі спираються на Міжнародну класифікацію функціонування, обмежень життєдіяльності та здоров’я. Вона враховує не лише функції організму, а й повсякденну активність, участь у житті суспільства та контекст: середовище, доступність послуг, підтримку близьких.

Серед принципів сучасної реабілітації Катерина Назарова назвала людиноцентричність, мультидисциплінарність, індивідуалізацію, безперервність і оцінювання результатів. Ефективність реабілітації, наголосила вона, визначається не кількістю наданих послуг, а тим, що змінилося у функціонуванні людини.

Оксана Дзюба розповіла, як ці принципи втілюють у проєкті M.O.V.E. «Мобільна допомога для розширення можливостей ветеранів», який Карітас України реалізує за фінансової підтримки Cordaid. Це пілотна модель мобільної мультидисциплінарної реабілітації: команда працює вдома у людей і в медичному центрі Карітасу Хмельницький. Основа програми — двотижневий інтенсивний цикл, під час якого фахівці регулярно навідуються до пацієнта. Допомогу отримують люди з інвалідністю, військові, літні люди та пацієнти з важкими функціональними обмеженнями — усі, кому складно або неможливо доїхати до закладу.

Проєкт стартував 1 січня 2026 року. За перші шість місяців команда допомогла 75 людям, провела 375 консультацій лікарів-спеціалістів і навчила 35 неформальних доглядальників — рідних, які щодня піклуються про пацієнтів. Також запровадили індивідуальні реабілітаційні плани та електронну базу випадків, налагодили співпрацю з лікарнями та ветеранськими просторами, звідки людей скеровують на реабілітацію.

Досвід перших місяців показав, що для частини людей двотижневого циклу замало. Тому після нього проводять повторне функціональне оцінювання, а людина може пройти курс ще раз.

Серед пріоритетів лекторки назвали чіткіші маршрути пацієнтів після стаціонару, розвиток спеціалізованих компетенцій у громадах і підтримку доглядальників. Окремо розглянули, як психічний стан впливає на реабілітацію. Депресія, тривога, посттравматичний стресовий розлад (ПТСР), хронічний біль і когнітивні порушення, зокрема після інсультів чи черепно-мозкових травм, можуть заважати виконувати вправи.

«Поширена помилка – пояснювати таку поведінку недостатньою мотивацією, адже це переважно не так», – наголосила Катерина Назарова.

За відмовою від занять може стояти біль, втома, страх повторної травми, труднощі з розумінням інструкцій чи справжні симптоми депресії. Тому в команді працюють психологи з клінічною освітою, а за потреби долучається лікар-психіатр. Окрему увагу лекторки приділили освіті: часто людині та її родині достатньо зрозуміти, чому виникають певні реакції, чого очікувати і коли звертатися по спеціалізовану допомогу.

«Гідність — одна з наших найбільших цінностей. Але універсального інструменту немає, бо все дуже індивідуально», – зазначили лекторки.

Завершуючи лекцію, Катерина Назарова повернулася до головної думки зустрічі.

«Сучасна реабілітація – це міст між лікарнею і реальним життям людини. І побудувати цей міст ми можемо лише тоді, коли всі працюють згуртовано», – підсумувала вона.

Місце, де вибудовують майбутнє: як працює дитячий центр Карітасу Лубни

«Віник!» – упевнено вигукує маленька Віка, коли соціальна педагогиня просить назвати слово на перший звук її імені. У руках дівчинки – клубочок ниток, який вона має передати наступній учасниці гри. Так дошкільнята тренують мовлення, увагу і вчаться взаємодіяти одне з одним.

Середа. У дитячому центрі Карітасу Лубни на Полтавщині саме розпочалось заняття для 5-6-річок.

В рамках проєкту «Готуємо дітей і молодь до майбутнього» Карітасу України Карітас Лубни двічі на тиждень проводить заняття для дошкільнят. Тут відбувається підготовка до школи і заняття з логопедом. 

Також тут є багато занять для школярів різного віку. Вони опановують 3D-ручки, грають у шахи, готуються до НМТ і визначаються з професією, яку невдовзі здобуватимуть. А ще діти тут знаходять друзів та дорослих, яким можна довіряти, мають веселе дозвілля – грають у настільні ігри, працюють із глиною і фарбами.

Серед дітей, які приходять сюди, багато тих, чиє життя змінила війна. Для когось Лубни стали новим домом, хоча думками вони досі залишаються у рідному місті. «Я хочу повернутися у своє рідне місто Суми», – розповідає дівчинка у розмові з Іриною Пухняк, яка саме приїхала з візитом до дитячого центру.

Ірина – менеджерка проєкту «Готуємо дітей і молодь до майбутнього» Карітасу України і зараз вона веде перемовини з донорами Карітас Австрії, Карітас Іспанії та фондом Кіндермісія, щоб цей проєкт було продовжено ще на рік.

«Ми бачимо, наскільки важливою для дітей і родин є можливість отримувати якісну освітню та психосоціальну підтримку, особливо в умовах тривалої війни, – пояснює керівниця проєкту. – Для багатьох дітей такі центри стали простором безпеки, довіри та стабільності, і зараз є розуміння, що ця діяльність не може бути короткостроковою. Для нас принципово важливо зберегти ці простори, досвідчені команди фахівців і, найголовніше, можливість для дітей отримувати постійну підтримку».

Центр, про який мріяли два роки

Сьогодні в базі дитячого центру Карітасу Лубни – близько 220 дітей. Понад 40% із них – внутрішньо переміщені особи. Це дошкільнята, школярі молодшого та середнього віку, підлітки. Для кожної вікової групи передбачені свої заняття.

Координаторка Надія Улішак, яка опікується роботою центру, зізнається: його поява була для неї здійсненням давньої мрії.

«Я вам можу сказати, що я мріяла про цей центр. Я казала отцю Василю: “Нам треба Карітас, який буде працювати з дітьми”. Два роки я йому про це говорила, поки аж владика не дозволив. Я тут реалізовую своє покликання, я ж педагог за професією. Я ділюся із задоволенням усім тим, що я маю, що я здобула, сама від них вчуся», – розповідає Надія.

Центр працює за сталим розкладом, який команда поступово напрацювала, враховуючи потреби дітей і можливості батьків. Двічі на тиждень дошкільнята готуються до школи: вивчають читання, письмо, математику, розвивають мовлення. Після цього переходять до творчих занять. Між ними обов’язково є перерва на чаювання – маленький ритуал, який діти дуже люблять.

«Вони дуже люблять це чаювання, – усміхається Надія. – Ну, бо нічого так не гріє серце, як набитий шлунок. Там починають допомагати, накривати на стіл».

Після дошкільнят приходять школярі. Для них працює артмайстерня, де можна ліпити з глини і повітряного пластиліну, малювати, створювати вироби 3D-ручками. Є також LEGO-студія, шахи, кубик Рубіка, кулінарні майстер-класи, школа життєвих навичок, підготовка до НМТ і навіть заняття з окулярами віртуальної реальності.

Улітку для дітей організовували невеликі таборові зміни, під час яких вони знайомилися з різними професіями, дивилися тематичні фільми та їздили на екскурсії.

«У нас є розклад. І він запорука того, що до нас ходять діти регулярно. Тобто батьки знають, що середа і п’ятниця у нас заняття. Громи громлять, дощ іде, спека 40 градусів, але заняття в Карітасі відбувається», – говорить Надія Улішак.

Цього року в Лубнах у деяких ліцеях і школах навчання відбуваються в дві зміни – в укриттях не вистачає достатньо місць. Команда знайшла рішення і перенесла частину активностей на суботу.

Сам центр розташований у підвальному приміщенні. Тут обладнані навчальні кімнати, є матеріали для творчості та занять із логопедом. Під час відключень електроенергії використовують зарядні станції, завчасно готуючи приміщення до приходу дітей. «А ще це укриття одразу. Тривога – ми не хвилюємося, діти в безпеці», – пояснює Надія.

Не просто гратися, а вчитися розуміти себе

За творчими заняттями, іграми та майстер-класами стоїть значно більше, ніж організація дитячого дозвілля. Кожна активність має допомагати дитині розвивати нові навички, відкривати здібності та краще розуміти себе. Саме на цьому наголошує Ірина Пухняк.

«У цей центр вкладено багато любові та душі, але цього мало насправді, щоб організувати такий простір. Нам важливо не лише створити комфортні умови, забезпечити дітей усім необхідним і запропонувати їм цікаві заняття, а й наповнити кожну активність змістом. Адже за кожною грою чи творчим завданням стоїть можливість навчити дитину чогось нового, допомогти їй повірити у власні сили, навчитися взаємодіяти з іншими”.

Ірина Пухняк як приклад наводить роботу з 3D-ручками. Це заняття – перше знайомство із технологіями та можливими майбутніми професіями. Гра у твістер може стати нагодою поговорити про власні відчуття, труднощі, взаємодію з іншими та вміння долати невдачі.

На думку Ірини, рефлексія має бути невіддільною частиною кожного заняття. «Діти дуже хочуть говорити, вони не можуть наговоритися. І треба їм давати таку можливість. Вони приходять в центр, тому що їх тут слухають», – наголошує менеджерка.

Підтримки потребують і діти, і батьки

Важливий напрям роботи центру – психологічна допомога. За словами психологині, у молодших дітей найчастіше виникають труднощі з агресією та страхами, у підлітків – тривожність, проблеми у стосунках із батьками, переживання щодо майбутнього.

На все це накладається досвід війни. Серед відвідувачів є діти військовослужбовців, загиблих і зниклих безвісти захисників.

Психологиня центру Ірину Головченко наголошує: іноді для допомоги дитині потрібно працювати з усією родиною. Пригадує хлопчика, якого мама привела через невпевненість у собі та страх публічних виступів. Під час консультацій з’ясувалося, що дитина дуже тривожиться через оцінки, бо боїться негативної реакції вдома.

Після розмови з психологинею мама зізналася, що раніше не замислювалася над впливом власних вимог на дитину. «Ви знаєте, ви мені відкрили очі, тому що я не дивилась на це під таким кутом. Мабуть, я буду змінювати все ж таки якісь моменти у вихованні», – переказує психологиня слова жінки.

У Карітасі намагаються створювати і можливості для спільного дозвілля дітей та батьків. Раніше тут проводили сімейні художні майстер-класи, під час яких мама і дитина разом малювали диптихи – дві частини однієї картини. Організовують також сімейні екскурсії, до яких долучається психологиня.

Окрім індивідуальних консультацій, у центрі проводять профорієнтаційні заняття для підлітків, тренінги з подолання стресу під час підготовки до НМТ, а для батьків – зустрічі «Кава з психологом».

Спочатку цей формат задумували як можливість обговорювати питання виховання. Але самі дорослі попросили про інше.

«Прийшли до мене батьки і кажуть: “А можна нам щось для себе? Просто для того, щоб ми релакснули, відпочили”. Їм потрібне відновлення», – розповідає Ірина.

Простір – це люди

Важливу роль у роботі центру відіграють волонтери. Один із них – Василь Миколайович, чоловік поважного віку, який щочетверга навчає дітей грати в шахи.

«Для нього це як подих свіжого повітря. Він того четверга чекає, як свята. Приходить за півгодини, розставляє фігурки на дошках», – із теплотою розповідає Надія Улішак.

Інша волонтерка проводить заняття з кубика Рубіка, ще одна організовує скандинавську ходьбу. Час тренувань спеціально узгодили з дитячими заняттями, щоб батьки могли залишити дітей у центрі й приділити годину власному здоров’ю.

До великих свят, наприклад Дня святого Миколая, долучаються десятки волонтерів, які допомагають готувати подарунки для дітей.

Надія розповідає, що команда прагне не лише пропонувати різноманітні заняття, а й підтримувати сталі стосунки з родинами. Важливо, щоб діти і дорослі відчували себе частиною спільноти, до якої хочеться повертатися.

«Є діти, для яких Карітас вже другий дім. Вони приходять на всі заходи, обіймаються. Деякі ходили б кожен день на консультації психолога, аби ми могли їх тільки і кликали. Є такі, що з нами вже фактично зросли. А ми бачимо результат, тішимося, бачимо, що ми потрібні, працюємо не марно, реалізовуємо свої вміння на благо цих дітей», – розповідає Надія Улішак.

Досвід, який передають одне одному

Тим часом у кімнаті дошкільнят триває гра. Діти сидять разом із соціальною педагогинею та передають одне одному клубочок ниток. Кожен має назвати своє ім’я, визначити перший звук і придумати слово, яке з нього починається.

– Кажи своє ім’я голосно, – звертається до дівчинки соціальна педагогиня.

– Віка.

– То ж які ти будеш придумувати слова? Який на початку твого імені ми чуємо звук?

– В.

– Звук “В”. Давай, Вікуся. Яке слово ти знаєш на “В”?

– Віник!

– Віник, супер. Молодець! Кому далі клубочок передаєш?

– Софійці. Тримай.

– Софія, кажи голосно своє ім’я.

– Софія.

– Ти маєш придумати слово, на початку яких який звук ми чуємо?

– С! Сова!

Звичайна гра, кілька простих слів і клубочок, що переходить із рук у руки. Але це вже дитячий досвід: коли тебе називають на ім’я, уважно слухають, підтримують і радіють твоїм успіхам. З таких досвідів і вибудовується хороше майбутнє.

Повернення до власного коріння: як Анна Лодигіна відновлює справжню історію української культури

Анна Лодигіна — українська журналістка, сценаристка та дослідниця. Понад чотири роки вона шукає в європейських архівах докази українського походження митців, яких роками називали «російськими». Серед її проєктів — документальний серіал «Back to the Roots», фільм «Справа артиста. Сергій Лифар» для «Суспільного», премʼєра якого відбулась у середині вересня, авторка книг «Історії українських митців. Олександра Екстер» та «Українське весільне диво». Дає лекції для української та закордонної аудиторії. Також наприкінці серпня у французькому культовому видавництві Assouline відбувся офіційний реліз видання «Naïve My Love: Ukrainian Folk Art of the 20th Century», тексти до цієї фундаментальної книги про український наїв написала Анна.

Вона спирається виключно на факти, первинні документи, архівні довідки та чіткі часові прив’язки, які не залишають місця для сумнівів. Повернення викрадених імперією імен для неї — це не емоційна реакція на події, а щоденна, кропітка аналітична робота. Годинами зіставляє факти у французьких, польських чи українських фондах, аби зняти із зірок світового масштабу накинутий на них ярлик «російської культури». І водночас ця праця має дуже особистий вимір, адже досвід початку повномасштабного вторгнення та втрата власного дому дали їй глибоке розуміння того, що відчували наші митці сто років тому у вимушеній еміграції.

«Насамперед я журналістка. Але останні чотири з половиною роки досліджую долі відомих людей: художників, письменників, науковців та музикантів, яких знає увесь світ, але вважає росіянами. Моє завдання — знайти їхні біографії, справи та документи в українських і закордонних архівах, щоб розставити крапки над “і”. Здебільшого доводиться доводити саме українське походження, адже всі вони народилися в Україні і є частиною нашої культури. Але з ними важко працювати, бо вони жили за часів Російської імперії і часто самі не могли чітко сказати, хто вони».

Особистий досвід як ключ до розуміння

Занурюючись у біографії культурних діячів минулого століття, Анна категорично відмовляється сприймати їх як застиглі портрети з підручників. За кожним гучним ім’ям вона бачить живу людину, яка опинилася в чужому середовищі без права на повернення. Її власний вимушений від’їзд із дитиною за кордон у перші дні великої війни став тим досвідом, який дав змогу на емоційному рівні зчитати стан вигнанців минулого. Досліджуючи щоденники й листи Сержа Лифаря, Анна побачила не просто успішного керівника Гранд-Опера, а українського юнака, який до кінця днів носив у собі біль розлуки з Києвом.

«Мене часто запитують, чому я взялася саме за ці теми. Думаю, тому, що бачу тут прямий зв’язок із сьогоденням. Взяти хоча б Сержа Лифаря — балетмейстера, який майже тридцять років керував Паризькою оперу. У сімнадцять років він нелегально, лише з другої спроби, втік з з окупованої совєтами України Без без достатньої хореографічної освіти та зв’язків він за два роки став першим солістом у трупі “Російські сезони” Сергія Дягілєва, а потім — головною фігурою європейського балету. Але попри всю славу, він понад усе хотів повернутися додому. Листувався з батьками і мріяв знову побачити рідний Київ. Радянська влада пустила його в Україну лише двічі — буквально на один-два дні, коли його активна балетна кар’єра уже закінчилася».

Цей зв’язок між минулим і сьогоденням проявляється у тисячах дрібниць, з якими щодня зіштовхуються українські біженці в Європі. Анна переконана, що відчуття чужості та постійна туга за рідним містом є універсальним досвідом для кожного, хто втратив дім через війну чи окупацію. Саме тому історія Лифаря сприймається не як архівна розвідка, а як жива розмова про кожного з нас.

«Історія Лифаря для мене дуже близька. Коли я починала це дослідження, ми з дитиною два роки жили в Польщі. Моє рідне місто опинилось в окупації, тому це бажання повернутися додому я відчуваю дуже добре. Цей досвід допоміг мені зрозуміти, як почувалися наші люди сто років тому. Опинитися в іншій країні без грошей, без мови, коли на тебе дивляться як на чужинця — це важке випробування. Ми звикли бачити Лифаря на знімках поруч із Коко Шанель, Пабло Пікассо чи Марком Шагалом. Але він завжди залишався людиною із важкою долею. І ми маємо повернути йому пам’ять, бо росія просто забрала його ім’я собі».

Як імперія привласнювала українські імена

Механізм культурної присвоєння працював системно протягом багатьох десятиліть, створюючи в уяві західного світу хибний стереотип про «велику російську культуру». Росія активно фінансувала міжнародні виставки, монографії та видання, де будь-який уродженець Києва, Харкова чи Одеси автоматично отримував маркування «російського діяча». Навіть у медійній сфері вже незалежної України тривалий час існував колосальний тиск з боку московських редакцій, які контролювали франшизи міжнародних глянців та культурних видань. Анна згадує показові випадки, коли спроби українських журналістів називати речі своїми іменами наражалися на жорсткий опір та цензуру.

«Є дуже показова історія, яку мені розповіла засновниця Ukrainian Fashion Week та колишня головна редакторка журналу L’Officiel Україна Ірина Данилевська. 21 рік тому українська редакція підготувала великий матеріал до сторіччя Сержа Лифаря, у якому вони називали його українським балетмейстером. Подібний матеріал вийшов також в російському L’Officiel на чолі з Евеліною Хромченко, але там називали його зіркою балету з Росії. Спроби пояснити, що російська редакція неправа звісно нічим не закінчилися. Вони залишили свій матеріал без змін. Зараз, коли я працюю з документами французьких архівів, бачу, що наприклад французька поліція, яка десятліттями за ним стежила, теж у своїх звітах пише, що Лифар був російського походження, народжений в Києві. Це не його ідентифікація, а те, як його ідентифікували інші, бо для них України як суб’єктої незалежної держави не існувало. Завдяки нашій роботі французи починають теж переосмислювати його ідентичність. Лифар однозначно має бути у списку видатних українців».

З архівів — у фільми та книги

Наукові відкриття, якими б революційними вони не були, часто залишаються непоміченими, якщо вони записані лише у вузькоспеціалізованих наукових збірниках. Анна Лодигіна чудово це розуміє, тому кожну знайдену в архівах історію вона прагне одразу адаптувати для масового глядача та читача. Журналістський бекґраунд дозволяє їй перетворювати складні біографічні розвідки на захопливі сценарії для документального кіно, подкасти та книжкові серії. Вона переконана, що лише через популярну культуру та якісний медійний контент можна ефективно повертати національну пам’ять суспільству.

«Все, що я знаходжу в архівах, перетворюється на конкретні речі: статті, книжки, фільми, подкасти. Скоро на “Суспільному” вийде наш документальний фільм “Справа артиста. Сергій Лифар”. Його вже показали за кордоном, тепер черга України. Восени вийдуть дві мої книги. Одна з них — про історію української весільної сукні. Виявилося, що наші майстри весільних суконь сьогодні — одні з найкращих у світі. Це часто родинний бізнес, де шиють уже в чотирьох-п’яти поколіннях. Мені було цікаво дізнатися, чому це ремесло так сильно розвинувся саме на Поділлі та Буковині. Це історія, якій сотні років, і восени ми видамо її у вигляді гарного артбуку».

Чому наші митці мовчали про своє походження

Сучасній людині інколи важко зрозуміти, чому митці ХІХ чи початку ХХ століття не декларували свою українськість на кожному кроці. Анна закликає утримуватися від поверхових оцінок і завжди аналізувати жорсткий історичний контекст, у якому їм доводилося виживати. Валуєвський циркуляр, Емський указ та пізніші радянські репресії робили все можливе, щоб загнати українську мову й культуру в маргінальне поле. Виїжджаючи за кордон, діячі мистецтва зіштовхувалися з тим, що світова спільнота просто не мала на карті поняття «Україна», сприймаючи її лише як територію Російської імперії.

«У них були набагато гірші умови, ніж у нас. Більшість із них вчилися в імперських гімназіях, коли все українське було під суворою забороною. Коли вони виїжджали за кордон, у світі взагалі мало хто знав про існування України. Їм просто не було з чим себе пов’язувати в очах іноземців, тому вони казали “я з росії”. Це була вимушена річ. Я й сама пам’ятаю, як до 2014 року за кордоном мене часто запитували: “А де це — Україна?”. Тоді це здавалося дивним, а зараз я розумію, що світ просто нічого про нас не знав».

Чим корисний досвід Швеції

Культурна дипломатія вимагає кардинальної зміни підходів: проведення заходів виключно для української діаспори за кордоном уже давно не дає потрібного ефекту. Анна наголошує на тому, що український контекст потрібно інтегрувати безпосередньо в іноземні інституції — виступати в національних музеях, проводити концерти в королівських філармоніях та співпрацювати з провідними європейськими професорами. Саме такий підхід дозволяє переконувати іноземну інтелектуальну та політичну еліту, відкриваючи для них Україну як самобутню європейську державу з багатшою спадщиною.

«Останній рік я часто працюю з Українським інститутом у Швеції. У Стокгольмі я читала лекцію про художника Миколу Пимоненка. Ми показали його через шведську тему національного романтизму, і їм це дуже відгукнулося. Згодом ми презентували там і фільм про Лифаря. Директорка інституту Наталія Пасічник робить дуже правильні речі: вона влаштовує заходи не просто для діаспори, а залучає Королівську оперу та філармонію Стокгольма. На відкриття фестивалю «Українська весна» приходили король і королева Швеції, посли багатьох країн. Вони слухали музику наших композиторів Бортнянського та Березовського, яких у світі досі вважають росіянами, і вперше відкривали для себе Україну. Ось так і має працювати справжня культурна дипломатія».

Як усе почалося: проєкт «Back to the Roots»

Весна 2022 року стала для Анни часом болісного пошуку своєї корисності у нових умовах. Перебуваючи в Польщі, вона шукала можливість використовувати свій медійний досвід для боротьби на інформаційному фронті. Переломний момент стався під час розмови з керівництвом польського телебачення, яке дало зрозуміти: Європі потрібні не лише хроніки руйнувань, а й розуміння того, за яку саме цивілізаційну спадщину воюють українці. Це зауваження стало поштовхом для створення масштабного телевізійного проєкту, який об’єднав мандрівки, історію та аналітику.

«Усе почалося навесні 2022-го. У Польщі я влаштувалася на телеканал TVP World і з польською командою ми знімали телепорадник для наших біженців: як влаштувати дитину в садок, як отримати документи. Коли проєкт завершився, я запропонувала директору каналу зробити проєкт про війну. Але він сказав мені дуже важливу річ: “Про війну зараз знімають усі. Але люди в Європі досі не розуміють, хто ви такі і яка у вас культура. Зробіть проєкт про свою культуру”. Тоді мені це здавалося дивним — яка культура, коли в нас вбивають людей? Але по дорозі з Варшави у мене склалася ідея: треба зняти тревел-шоу про відомих українців, яких знає світ. Мій чоловік — режисер і продюсер, він допоміг відточити ідею. Так з’явився проєкт “Back to the Roots” на 8 серій».

Журналістське минуле допомагає в архівах

Робота з історичними документами вимагає такої ж суворої верифікації, як і журналістські розслідування. Роки, проведені в новинних редакціях, робота у прямих ефірах сформували в Анни високу професійну дисципліну. Вона знає, як швидко знаходити першоджерела, перевіряти факти на достовірність і ставити правильні запитання експертам. Саме це дозволяє їй помічати суперечності у біографіях митців, які десятиліттями ігнорували інші дослідники, і доводити правду до широкого загалу.

«Коли я почала працювати з іноземними архівами, то побачила дивну річ: західні дослідники Лифаря чи Малевича взагалі не спілкуються з українськими. Захід не знає про їхнє життя в Україні, а наші не знають європейського контексту. І коли ти зводиш це до купи, отримуєш фантастичний результат. Мені дуже допомагає мій минулий досвід. Я починала в новинах на “5 каналі”, працювала в соціальних токшоу, працювала випусковою редакторкою проєкту “Донбас.Реалії” на Радіо Свобода. Вся ця робота в полі та вміння шукати факти зараз допомагають мені розкопувати складні архівні історії».

Історія Анни Лодигіної доводить: справжня сродна праця народжується там, де високий професіоналізм перетинається з особистим болем і чітким розумінням власних орієнтирів. Вона не просто досліджує минуле і розбирає папери в архівах — вона повертає Україні її викрадену спадщину, повертає гідність нашим митцям і робить усе можливе, щоб голос нашої культури у світі більше ніколи не намагалися заглушити.

Автор Ольга Заруба


Покликання поступово відкривається через досвід, нові спроби та пошуки аж поки не усвідомлюєш: ось воно, моє. Для багатьох людей таким покликанням стає благодійність — можливість допомагати іншим, бути корисними своїй громаді та водночас знаходити радість і сенс у власних діях. Григорій Сковорода називав це «сродною працею» — діяльністю, що відповідає внутрішнім прагненням людини та розкриває її потенціал.

«Покликані діяти» — спецпроєкт, який Карітас України започаткував разом з Асоціацією благодійників України. У ньому ми збираємо історії людей, які віднайшли свій шлях і стали опорою для когось поруч.

Якою має бути інклюзія: Карітас України розпочинає проєкт «Спроможні родини – інклюзивні громади»  

Над цим працюватиме Карітас України разом із Карітасом Тернопіль у межах нового проєкту «Спроможні родини – інклюзивні громади».

Його мета — допомогти людям з інвалідністю, зокрема з інтелектуальними, ментальними та психічними порушеннями, і їхнім родинам краще знати свої права, відстоювати власні інтереси та брати участь у житті громади й впливати на рішення місцевої влади. 

Вольга Шейко,  
юристка благодійного фонду «Карітас України», фахівчиня з адвокації проєкту «Спроможні родини – інклюзивні громади»:  

«Нагальність проєкту полягає в тому, що він спрямований не просто на надання окремої допомоги, а на формування сталої системи соціальних послуг через залучення батьків, опікунів, громадських організацій та органів місцевого самоврядування до визначення потреб, бюджетного планування й ухвалення рішень.


Важливо, щоб соціальні послуги не залежали виключно від короткострокових грантових програм чи благодійної допомоги, а поступово ставали частиною системного фінансування з місцевих бюджетів відповідно до реальних потреб населення та фінансових можливостей громад.  

Окремої уваги потребує питання реальних обсягів фінансування соціальних послуг для людей з інвалідністю з місцевих бюджетів. Сьогодні важливо говорити не лише про наявність відповідних програм, а насамперед про конкретні суми коштів, які громади щороку передбачають і фактично витрачають на забезпечення потреб цієї категорії населення. Адже навіть за наявності мільйонних бюджетів соціальних програм фінансування безпосередньо денного догляду, підтриманого проживання, соціальної адаптації та інших необхідних послуг може залишатися мінімальним або взагалі не передбачатися.  

Скільки коштів виділяється на ці послуги в абсолютних сумах? Яку частку вони становлять у загальних видатках місцевих бюджетів? Скільки припадає на одного потенційного отримувача та наскільки ці обсяги відповідають фактичній потребі? Усе це ми спробуємо проаналізувати».

Проєкт триватиме з жовтня 2026 року до лютого 2027 року включно. Його реалізують у Тернополі, спираючись на досвід Карітасу в розвитку інклюзивних соціальних послуг та адвокації прав людей з інвалідністю. 

«Нічого про нас без нас» 

Люди з інвалідністю та їхні родини нерідко стикаються з труднощами під час отримання соціальних послуг. Зокрема їм бракує зрозумілої інформації про доступну підтримку, знань про процедури звернення до місцевої влади та інструментів впливу на рішення щодо розвитку й фінансування необхідних послуг. 

Проєкт покликаний змінити цю ситуацію. Його основа – принцип «Нічого про нас без нас»: люди з інвалідністю та їхні родини мають бути не лише отримувачами допомоги, а й активними учасниками ухвалення рішень, які стосуються їхнього життя. Водночас громадам потрібні дієві механізми, щоб розвивати й фінансувати послуги відповідно до потреб мешканців. 
 
Тому важливо не лише говорити про проблеми, а й дати потребуючим практичні інструменти для змін. 

Дослідити потреби та знайти рішення 

На першому етапі команда вивчатиме досвід людей з інвалідністю, їхніх батьків, родичів, опікунів і доглядальників. До дослідження планується долучити представників органів місцевого самоврядування, громадських організацій і надавачів соціальних послуг. Потрібно з’ясувати, з якими перешкодами стикаються родини, яких послуг бракує та що заважає людям впливати на рішення у своїх громадах.  
 
Результати допоможуть підготувати практичні рекомендації й інструменти, які можна буде застосовувати у подальшій роботі і масштабувати поза межами Тернопільщини для усіх бажаючих. 

Книги і карта: практичні інструменти впливу  

У межах проєкту передбачено розроблення трьох основних матеріалів: 

  • Аналітичний збірник «Зелена книга» описуватиме бар’єри доступу до соціальних послуг і проблеми, з якими стикаються люди з інвалідністю та їхні родини.  
  • Методичний посібник «Біла книга» стане в нагоді громадським організаціям. Він міститиме практичні рекомендації щодо розвитку соціальних послуг і взаємодії з місцевою владою. 
  • «Дорожня карта самоадвокації» міститиме покрокові рекомендації, як людям з інвалідністю і родинам відстоювати свої права, готувати звернення та запити, брати участь у громадських слуханнях і формувати громадські ради та робочі групи, подавати колективні пропозиції та електронні петиції, а також краще розуміти, як ухвалюють бюджетні рішення у громаді.   

Дорожню карту адаптують за міжнародним стандартом доступного читання Easy-to-Read: інформацію викладуть простою мовою, доповнять зрозумілими поясненнями і шаблонами документів.  

Проєкт також передбачає формування групи з 15–20 підготовлених батьків, доглядальників, правозахисників і місцевих активістів. У межах території роботи проєкту вони зможуть об’єднуватися, представляти інтереси людей з інвалідністю і системно долучатися до розвитку соціальних послуг у своїх громадах.

Від локального досвіду до змін у громадах по всій країні 

Окремим напрямом стане інформаційна кампанія «Сильні, бо разом». Вона розповідатиме про права людей з інвалідністю, досвід родин і можливості самостійно захищати власні інтереси. 

Наталія Гарбуз,
керівниця напряму «Інклюзія» благодійного фонду «Карітас України»: 

«Карітас України вже багато років працює поруч із людьми з інвалідністю та їхніми родинами. Ми розвиваємо інклюзивні простори, послуги денного догляду та підтриманого проживання, допомагаємо дітям і дорослим розвивати навички самостійності, підтримуємо сім’ї, сприяємо доступу до освіти, працевлаштування та життя в громаді. 


За цей час ми переконалися: інклюзія починається з визнання того, що кожна людина має право бути видимою, почутою і включеною в життя своєї громади. Для цього потрібні доступні простори й послуги, підготовлені фахівці, підтримка родин і готовність самих громад дослухатися до людей з інвалідністю та залучати їх до ухвалення рішень». 

Напрацьовані матеріали планують передати командам мережі Карітасу  для подальшого використання в місцевих організаціях. Успішний досвід осередків Карітасу трансформуватиметься у національну франшизу практичних інструментів громадського контролю та соціальної інклюзії.

Вразливі, але небезпомічні 

Очікуваний результат проєкту – посилення голосу людей з інвалідністю та їхніх родин у діалозі з місцевою владою, а також створення практичних інструментів для розвитку доступних соціальних послуг. 

Спроможні родини позиціонуються як важлива основа інклюзивних громад, де кожна людина має право голосу, має можливість не лише отримувати необхідну підтримку, а й самостійно визначати свої потреби, відстоювати права та впливати на рішення, що стосуються їхнього життя.


Публікацію створено міжнародним благодійним фондом «Карітас України» за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України – рушій реформ і демократії»/ Strong Civil Society of Ukraine – a driver towards reforms and democracy за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст публікації є відповідальністю БФ «Карітас України» та не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції або ІСАР Єднання. 

Бути поруч: як професійна підтримка допомагає відновлюватися після пережитого

Сьогодні він також встає раніше, але вже з іншої причини – щоб підготуватися до візиту пані Ірини, кейс-менеджерки кризового центру Карітасу Запоріжжя. 

Вони порозумілися після першої зустрічі, коли чоловік звернувся по допомогу. Відтоді пані Ірина всюди його супроводжує: допомогла з оформленням інвалідності, організувала записи до лікарів і продовжує ходити з чоловіком на медичні прийоми.

«Мені складно впоратися з усіма організаційними питаннями. Набагато спокійніше, коли у мене є така підтримка», — ділиться пан Віктор.

Попереду чекають оформлення нових документів, консультації від спеціалістів та нові етапи лікування, проте чоловік не сильно переживає через це, бо знає, що буде проходити через це не сам. 

Такі історії – результат роботи фахівців на місцях, яка часто залишається непомітною, проте ніколи не зупиняється. 

Фахівці проводять консультації, збирають і опрацьовують інформацію, координують надання послуг і супроводжують людей на різних етапах розв’язання їхніх питань. Паралельно психологи надають індивідуальну підтримку та проводять групові заходи, а в «Просторі дружньому до дитини» організовують творчі, освітні й розвивальні заняття для дітей. Кожен із цих напрямів доповнює інший і допомагає створювати умови для комплексної підтримки людей, які постраждали від війни.

Фахівці роблять усе необхідне, щоб надавати сучасну та якісну підтримку, тому постійно оновлюють свої знання. 

«Зараз складно говорити про забезпечення повного відновлення, але водночас дуже важливо порушувати це питання. На мою думку, кейс-менеджмент відіграє тут надзвичайно важливу роль. Кейс-менеджери допомагають убезпечити людей від повторної травматизації, ризику виселення та порушення їхніх прав. Звісно, вони не роблять цього самотужки. Важливу роль в цьому відіграє злагоджена взаємодія всіх фахівців: кейс-менеджерів, юристів та психологів», – ділиться своїми думками Анастасія Стеценко, керівниця програми «Соціального захисту та захисту прав людини».

Щоб така допомога продовжувала відповідати потребам людей та була ефективною, фахівці постійно поновлюють свої знання та практичні навички, відвідуючи заходи. Одним із таких тренінгів стало триденне навчання в рамках проєкту «Забезпечення повноцінного доступу до захисту та гігієни постраждалого від війни населення прифронтових районів України (ЕСНО 4)», який фінансується за підтримки Європейського Союзу та Карітасу Австрії.

«Для нас було вкрай важливо зібрати команди з Сум, Запоріжжя та Чернігова разом, адже це можливість не лише детально обговорити оновлені вимоги донорських організацій, а й обмінятися безцінним практичним досвідом. Спільне опрацювання реальних кейсів та живе спілкування між регіонами допомагають нам сформувати єдине розуміння алгоритмів роботи та значно підвищити якість підтримки, яку ми надаємо людям», – зазначає менеджерка проєкту Інна Козлова. 


Основним тренером став Девід Глендинінг – експерт, залучений за підтримки Карітасу Австрії. Понад три роки він тісно співпрацює з Карітасом України. Раніше Девід долучався до іншого проєкту, у межах якого допоміг розробити рекомендації щодо заходів із захисту в «Кризових центрах». Ці рекомендації лягли в основу операційного плану розвитку програми «Соціальний захист та захист прав людини» на 2024–2025 роки.

«Девід допоміг нам сформувати мінімальний пакет супервізійної підтримки фахівців “Кризових центрів” на місцях. Якість надання послуг отримувачам значно покращилася, про що свідчать відгуки самих отримувачів допомоги – поділилася керівниця програми «Соціального захисту та захисту прав людини» Анастасія Стеценко. – Звісно, відтоді вже минуло багато часу, але те, що Девід з нами, розуміє контекст і важливість роботи “Кризових центрів”, додає дуже багато додаткової цінності нашій взаємодії.»

Попередня співпраця експерта з колегами Карітасу допомогла під час тренінгу створити комфортний простір для обміну досвідом, обговорення робочих викликів і пошуку рішень, які можна застосовувати в щоденній роботі. Учасники розглядали практичні кейси, аналізували складні ситуації та мали змогу поставити запитання щодо застосування отриманих знань у роботі.

Окрему увагу приділили питанням захисту людей, оцінюванню ризиків та визначенню потреб. Під час лекції учасники розглянули, як розрізняти ризики у сфері захисту, вразливість і незадоволені потреби; визначати ситуації, що потребують спеціалізованого реагування; а також оцінювати доцільність грошової допомоги з огляду на конкретні ризики, очікувані результати у сфері захисту та бар’єри, які обмежують доступ людей до необхідних послуг і підтримки.

«Для нашої команди такі навчання – це можливість постійно вдосконалювати професійні навички, обмінюватися досвідом із колегами з інших міст і знаходити ефективніші способи підтримки людей», – зазначає учасниця тренінгу з Карітасу Сум. 

Розвиток професійних компетенцій є важливою складовою якісної гуманітарної допомоги. Він допомагає фахівцям краще розуміти потреби людей, своєчасно виявляти ризики та добирати рішення відповідно до конкретної ситуації.

Наступним кроком у проєкті стане безпосереднє впровадження нових підходів у повсякденну роботу кейс-менеджерів. Отримані знання та відпрацьовані алгоритми дозволять фахівцям на місцях точніше розмежовувати ведення випадків у сфері захисту та соціального супроводу, а також ефективніше визначати пропорційну підтримку й доцільність надання грошової допомоги відповідно до виявлених ризиків та бар’єрів конкретної людини.

Російський обстріл пошкодив будівлю Карітасу в Краматорську

Пстраждав фасад, зовнішні стіни, внутрішні приміщення і металевий дах. На клумбі поруч із будівлею утворилася вирва від вибуху. Того ж дня російський боєприпас влучив у сусідній дев’ятиповерховий житловий будинок.

Будівлю придбали коштом Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини (BMZ). У 2022 році, після початку повномасштабного вторгнення Росії, команді довелося евакуюватися, а роботу в цьому приміщенні припинили.

Директор Карітасу Краматорськ отець Василь Іванюк свідомо намагався вберегти будівлю, адже сподівався повернутися сюди після завершення війни, щоб знову облаштувати офіс і розвивати діяльність на Донеччині.

«Я хотів зберегти цю будівлю, бо ж нам кудись треба буде повертатися», — пояснює отець Василь.

Плани на реконструкцію з’явилися ще до повномасштабного вторгнення. У 2021 році отець Василь замовив проєкт реконструкції та навіть отримав дозвіл на початок робіт. За задумом, до наявної одноповерхової будівлі мали прибудувати другий поверх. У результаті комплекс мав би займати близько 1 100 квадратних метрів.

Тепер будівля потребуватиме відновлення, перш ніж можна буде втілювати цей задум. Однак отець Василь не збирається від нього відмовлятися. «У нас уже є план. У мене буде все нове і два конференц-зали», — каже священник з надією.

Тим часом команда Карітасу Краматорськ продовжує працювати й допомагати людям, які постраждали від війни. У ній понад сто працівників. Через погіршення безпекової ситуації організація змушена переміщувати частину діяльності з прифронтових населених пунктів до безпечніших місць. Зокрема, в Олександрівку Донецької області, Перещепиного та Жовтих Вод на Дніпропетровщині.

Для отця Василя відновлення будівлі в Краматорську — це не лише ремонт пошкодженого приміщення. Це можливість повернути команду додому й продовжувати роботу там, де люди потребують підтримки найбільше.

«Як тільки це все затихає, ми їдемо додому», — говорить він.

«Я хочу показати вас не як жертв», – комунікаційник Caritas Canada відвідав учасників AGRIS3 на Хмельниччині

Міназ Керавала, менеджер із комунікацій Development and Peace – Caritas Canada, приїхав в Україну, щоб особисто поспілкуватися з учасниками проєкту AGRIS3, побачити, як вони облаштовують життя після вимушеного переїзду, та розповісти про їхній досвід канадійцям.

Краще один раз побачити

AGRIS3 на Хмельниччині став першим проєктом програми Livelihood (Відновлення засобів до існування), який Карітас України реалізує за підтримки канадських партнерів. Його втілює Карітас Хмельницький за фінансової підтримки Development and Peace – Caritas Canada.

Проєкт наближається до завершення, і Міназ Керавала приїхав в Україну, щоб записати історії учасників та передати їх канадській аудиторії. Разом із керівником програми Livelihood Карітасу України Василем Мікулою та координаторкою AGRIS3 Марією Омелянчук він два дні їздив Хмельниччиною, знайомився з родинами, слухав їхні історії, фотографував і записував інтерв’ю.

На запитання, чи не страшно було їхати в країну, де триває війна, Міназ відповів: якщо тут живуть люди, то чому він має боятися? Це його перший візит до України, і ми віримо, що не останній.

Шість родин, які відновлюють господарства

За ці два дні вони побували у шести різних родинах. Усі родини були змушені залишити свої домівки та переїхати на Хмельниччину. Чотири з них отримали від проєкту мінігранти, дві родини отримали бізнес-гранти.

Олена з Луганщини разом із сином переїхала невдовзі після початку тимчасової окупації у 2014 році. Будинок, у якому поселили родину, мало був схожий на житловий: стояв без вікон і дверей, а всередині гніздилися птахи. За ці роки родина власними силами облаштувала його й зробила затишним.

Дідусь і бабуся з Чорнобаївки були змушені виїхати заради онуків. Сьогодні вони садять город, тримають поросят, роблять заготовки. Вирощеного вистачає і для власної родини, і для того, щоб ділитися із сусідами та забезпечувати потреби волонтерів.

Багатодітна родина з Миколаївщини завдяки підтримці AGRIS3 отримала добрива та кошти на препарат від колорадського жука. Вони виростили хороший урожай картоплі: частину передали маминій сім’ї, частину продали, а за виручені гроші купили дітям одяг та канцелярське приладдя до 1 вересня.

Наступного дня Міназ зустрівся з двома родинами з Херсонщини, які ще до повномасштабної війни розвивали там тепличний бізнес. Вони втратили все і на новому місці мусили починати з нуля. Цього року вже зібрали й продали близько семи тонн огірків. Теплиця стала основним джерелом доходу: за зароблені гроші родини забезпечують дітей усім необхідним, облаштовують своє житло, а частину огірків обмінюють на яйця та молоко.

Що дає грантова підтримка

Міназ планує розповісти канадійцям, як українці живуть під час війни, долають втрати, але продовжують жити й працювати. Під час зустрічей родини розповідали йому про свій досвід, плани та справи, а також про те, як допомога від Карітасу дає їм змогу облаштуватися на новому місці.

«Я хочу показати вас не як жертв, а як сильний народ, який, незважаючи ні на що, знову і знову встає на ноги, активно працює і зрештою повноцінно живе», – сказав Міназ.

За словами Василя Мікули, грантова підтримка допомогла людям повернутися до справи, яку вони знали й якою займалися раніше. Після вимушеного переїзду багато хто з них мав невеликі заощадження, але не наважувався вкладати їх у господарство через невизначеність і ризик знову все втратити.

«Грант дав можливість не боятися, ризикнути, розвинутися, стати на ноги», – розповідає Василь Мікула.

За його спостереженнями, більшість відвіданих родин змогли окупити вкладення вже за перший сезон. Для них це означало, що власна справа може знову приносити дохід, а вкладені зусилля давати результат.

Не лише фінансова допомога

Під час візиту Василь Мікула звернув увагу й на те, що підтримка для цих людей має ще й інше, не менш важливе значення.

«Фінансова допомога – це добре. Але разом із нею люди отримували розуміння, що вони не одні, що поруч є добрі люди, готові допомогти. Ця моральна підтримка була для них не менш важливою за фінансову. Вона допомагала не здаватися», – зазначив він.

Після вимушеного переїзду людям доводиться заново облаштовувати побут, шукати джерела доходу й вирішувати, у що вкладати обмежені кошти. За таких обставин підтримка від Карітасу дає їм змогу покладатися не лише на власні ресурси, а й наважитися на кроки, які без неї здавалися занадто ризикованими.

Дім і речі, які зберігають спогади

Ще одне спостереження Василя Мікули стосувалося того, як родини говорили про втрачені домівки.

Люди хочуть повернутися до місць, які пов’язані зі значною частиною їхнього життя, де залишилися родинні фотографії, вишиті образи й картини, створені власноруч або рідними. Такі речі зберігають спогади, які неможливо відтворити чи замінити.

«Багато чого можна відновити: хату, машину, бізнес. Але є речі, які не повернеш. Вони пов’язані з місцем, спогадами, з тим, що справді важливе для людини», – підсумовує Василь Мікула.

Під час зустрічей кілька родин згадували роки, коли будували будинки, розвивали теплиці й багато працювали. Тепер вони сприймають той період як один із найкращих у своєму житті.

Побажання українських родин канадійцям

Під час кожної зустрічі Міназ запитував учасників, що вони хотіли б передати людям у Канаді. Найчастіше родини бажали, щоб канадійцям ніколи не довелося дізнатися, що таке війна. Також вони дякували за допомогу та за те, що про них пам’ятають.

Міназ приїхав до України, щоб розповісти вдома про побачене й почуте. До Канади він повезе історії вимушеного переїзду, втрат і невизначеності, але також і щоденної праці людей, які відновлюють господарства, забезпечують родини й облаштовуються на новому місці.

Проєкт AGRIS3 реалізує Карітас Хмельницький УГКЦ у партнерстві з Карітасом України за фінансової підтримки Development and Peace – Caritas Canada.

Карітас України у Львові презентував посібник із розвитку життєвих навичок підлітків

21 жовтня у Львові міжнародний благодійний фонд Карітас України презентував навчально-методичний посібник «Формування життєвих навичок та соціальної активності підлітків».

Видання містить багаторічний практичний досвід по роботі з дітьми та молоддю фахівців мережі організацій Карітасу та наукові підходи до обґрунтування методик від Інституту психології імені Г. С. Костюка Національної академії педагогічних наук України.

Презентація відбулася в Центрі Шептицького Українського католицького університету та об’єднала представників освітнього середовища, соціальних служб, громадських і міжнародних організацій, а також фахівців, які безпосередньо працюють із дітьми та молоддю.

Зоряна Лукавецька, керівниця програми «Освіта, формація та захист дітей» Карітасу України: «Ми хочемо працювати тісніше з освітою, щоб наші напрацювання використовувалися в школах вчителями, які кожен день працюють з дітьми. Цей посібник – це вижимка з того найкращого, що наші організації практикували у своїй щоденній роботі. Ми відбирали вправи не самі – запитували зворотний зв’язок у підлітків та працівників, і ми бачимо, що вони справді працюють, мотивують дітей до участі, залучають їх думати, аналізувати і дають можливість помилятися».

Учасники обговорили роль неформальної освіти у розвитку підлітків, можливості використання нової методики в школах та соціальних закладах, а також практичні підходи до формування життєвих компетентностей.

Володимир Лис, начальник служби у справах дітей Львівської обласної державної адміністрації: «Цей посібник буде корисним не лише педагогам, а й фахівцям, які супроводжують прийомні сім’ї, дитячі будинки сімейного типу, наставникам та працівникам центрів підтримки сімей і дітей. В першу чергу тому, що діти, які виховуються без батьківського піклування або проживали в інституційних закладах, дорослішають і зустрічаються з проблемами соціальної та побутової адаптації. Посібник допоможе сформувати практичні знання та навички ще до того, як дитина розпочне самостійне життя».

Ольга Матвійчук, координаторка освітніх програм Львівського офісу UNICEF Ukraine: «Якісна освіта не обмежується передаванням академічних знань. Вона також має формувати світогляд, характер, психологічну стійкість та здатність людини взаємодіяти з навколишнім світом. Практичні інструменти посібника мають значний потенціал для використання в освітніх закладах, адже не потребують обов’язкового впровадження окремого навчального предмета. Вправи можна налаштувати до будь-якого уроку».

Ігор Бущак, викладач факультету педагогічної освіти Львівського національного університету імені Івана Франка: «Неформальна освіта може ефективно доповнювати формальну, створюючи додаткові можливості для розвитку компетентностей, передбачених державними освітніми стандартами. Вправи і діяльності, які заплановані в цьому посібнику, якраз зорієнтовані на дітей, на їхні інтереси, на проактивну діяльність, на інтерактивні методи, які допомагають їм формувати і життєві навички, і соціальну активність».

Навчально-методичний посібник призначений для фахівців, які працюють із підлітками віком від 12 до 17 років. Він містить повноцінну програму неформальної освіти тривалістю 150 годин, що охоплює п’ять модулів, 25 тематичних блоків та 294 вправи.

Програма побудована навколо п’яти ключових напрямів, які допомагають підліткам підготуватися до дорослого життя.

Перший модуль – здоров’я та турбота про себе. Він охоплює психологічну стійкість, фізичну активність, здорове харчування, особисту гігієну та основи першої домедичної допомоги. Учасники навчаються розпізнавати власні потреби, підтримувати фізичне й ментальне здоров’я та відповідально ставитися до власної безпеки.

Другий модуль – розвиток м’яких навичок (soft skills). Його присвячено емоційному інтелекту, конструктивному вирішенню конфліктів, асертивній поведінці, командній роботі та управлінню часом. Підлітки вчаться розуміти власні емоції, домовлятися, відстоювати особисті кордони без агресії та ефективно взаємодіяти з іншими.

Третій модуль – професійна орієнтація. Він допомагає дослідити власні здібності та інтереси, познайомитися зі світом сучасних професій, зрозуміти тенденції ринку праці й зробити перші кроки до усвідомленого вибору майбутнього професійного шляху. Окрему увагу приділено підприємництву та можливостям реалізації власних ідей.

Четвертий модуль – фінансова грамотність. Підлітки знайомляться з основами управління особистими фінансами, вчаться планувати бюджет, розрізняти потреби й бажання, заощаджувати, безпечно користуватися фінансовими сервісами та розпізнавати шахрайські схеми. Також розглядаються можливості першого заробітку та відповідального ставлення до грошей.

П’ятий модуль – громадянські компетентності. Він охоплює питання людяності, взаємоповаги, лідерства, медіаграмотності, волонтерства та екологічної відповідальності. Його мета – показати підліткам, що вони вже сьогодні можуть впливати на життя своєї громади та бути ініціаторами позитивних змін.

Особливість посібника полягає в тому, що кожен модуль завершується створенням і реалізацією соціально значущого групового проєкту. Підлітки самостійно пропонують ідеї, планують активності, розподіляють обов’язки та втілюють соціальні ініціативи.

Електронну версію посібника можна безкоштовно завантажити на сайті Карітас України. Освітяни можуть отримати друковану версію за листом-зверненням на пошту oarkusha@caritas.ua

Навчально-методичний посібник «Формування життєвих навичок та соціальної активності підлітків» створено в межах проєкту «Процвітання крізь шторм: сталі, якісні та орієнтовані на дитину послуги для безпеки, розвитку та добробуту вразливих дітей в Україні», який реалізує Карітас України за фінансування Карітасу Німеччини.