Місяць: Вересень 2010

Реабілітація людей, залежних від алкоголю і наркотиків (в тому числі ВІЛ/СНІД позитивних), важка, але благородна справа. Команда реабілітаційного центру «Назарет» у складі духівників, психологів, консультантів допомагають людям заново віднайти себе у житті. «Назарет» – єдиний в Україні греко-католицький стаціонарний реабілітаційний центр, куди можуть прийти узалежнені і

отримати довготривалу та професійну допомогу.

 

Але цього року нестача продуктів перешкоджає успішному лікувальному процесу клієнтів «Назарету». Голова реабілітаційного центру звертається до українців із проханням допомоги…

Отець Ігор Козанкевич – директор Карітасу Самбірсько-Дрогобицької єпархії та реабілітаційного центру «Назарет» звернувся до духовного керівництва та небайдужих українців із проханням підтримати життєдіяльність центру. 

Працівники та клієнти «Назарету» просять допомогти у забезпечені продуктами харчування, зокрема, найбільш необхідними: картоплею, буряком, морквою, цибулею, капустою та цукром. Центр має піч, щоб виготовляти хлібні вироби, але це можливо лише за умови наявності борошна. Також діє невеличке господарство (кілька корів, кури та поросята), яке потребує зернові: пшеницю ячмінь, овес.

За додатковою інформацією можна звертатись безпосередньо до о. Ігоря:

Карітас Самбірсько-Дргобицької Єпархії
82100. Україна. Львівська обл. м. Дрогобич. вул. Чорновола, 4
тел./факс.: +38 03244 22458
моб. тел.: +38 067 380 80 98
e-mail: karitas@mail.lviv.ua

 

А якщо у Вас є можливість допомогти фінансово, просимо використовувати наступні банківські реквізити:

Дрогобицьке відділення

Центральної філії ПАТ «Кредобанк»
м. Дрогобич, 82100
площа Ринок, 5
Код банку 325365
Р/р 2600801160264
(в доларах США, Євро та гривнях)
В переказі просимо обов’язково вказувати позначку:

«Благодійна пожертва на допомогу

узалежненим від алкоголю та наркотиків»

* Клієнти «Назарету» розповідають про своє зцілення в стінах Реабілітаційного центру: «Тут просто духовно народжуєшся заново…»

* Звернення Голови “Карітасу СДЄ” та РЦ “Назарет”, о. Ігора Козанкевича до братів та сестер у Христі

Карітас Одеса УГКЦ почав своє служіння з допомоги ВІЛ-позитивним особам. Сьогодні фонд користується повагою у місцевої громади та планує відкривати новий напрямок  – робота з дітьми вулицями, дітьми з кризових родин. Директор Карітасу Одеса УГКЦ – о. Василь Колодчин розповідає про буденне життя фонду.

 

– Кожна  регіональна організація Карітасу України має свою специфіку. Чи має Карітас Одеса УГКЦ свій вузький напрямок діяльності?
Ми більше приділяємо уваги хворим на ВІЛ/СНІД. Чому так сталося? Наш першій проект був  пов’язаний саме з цією проблемою – «Домашня опіка». Тому ми почали розвиватися в цьому напрямку. Карітас Одеса УГКЦ має лише один проект, що не пов’язаний зі СНІДом – торгівля людьми.

П’ять років тому Одеса була серед «лідерів» по кількості хворих на ВІЛ/СНІД, смертей. Сьогодні ситуація трохи змінюється. Нам вдалося зайняти свою нішу та закріпитися як найкраща некомерційна організація по догляду за ВІЛ-позитивними.

 

– П’ять років – достатній термін життя некомерційної організації, щоб говорити про певні тенденції. Змінилася ваша робота, у порівнянні з першими роками?
Ми розширилися. Сьогодні маємо чотири повноцінні проекти.

Першій – соціально-інтеграційний центр для ВІЛ-позитивних людей з особливими потребами та членів їх сімей. Мені приємно бачити, як працівники Карітасу Одеса УГКЦ поліпшують якість життя неповносправних хворих осіб. Ми відкрили пральню для людей, які живуть у важких умовах й не можуть попрати речі. Загалом, при центрі працює лікар, психолог, юрист. Отже надаємо комплексну допомогу.

Проводимо дозвілля, свята для ВІЛ-позитивних дітей. Буквально, нещодавно на перше вересня зробили подарунки та солодкий стіл для дітей. Допомагаємо медикаментами.

Ви маєте розуміти, що ВІЛ-позитивні та їхні родичі перебувають у пригніченому моральному стані. Інший напрямок нашої роботи – духовна опіка. При Карітасі Одеса УГКЦ є священнослужитель. Він проводить духовні розмови. До нього можна звернутися за духовними порадами. Коли треба похрестити – хрестить… І люди йдуть до нього, бо в православних храмах це коштує певних грошей, а в нас воно нічого не коштує.

Наступний проект – медичний паліативний догляд і опіка  за хворими (на ВІЛ/СНІД) людьми, які обмежені в русі і неспроможні себе обслуговувати.

В останньому проекті ми зосереджуємо сили на навчанні коректній поведінці з хворими персонал інших благодійних організацій та членів родин.

 

– Як часто до вас за допомогою звертаються інші організації?
Ми співпрацюємо дуже тісно з багатьма організаціями і яка періодичність – важко сказати. Буває маємо дві зустрічі на тиждень.

«Домашня опіка» – дуже витратний проект, який потребує кваліфікованої праці. Карітас не лише займається медичним оглядом. Здійснюємо консультування, моральну підтримку, надаємо юридичні послуги, забезпечуємо медичними препаратами, миючими засобами і продуктовими пайками, супроводжуємо або транспортуємо до лікаря. Дуже часто лікарі відмовляються відвідати пацієнта, тоді нам приходиться втручатися в цю справу.

Підготовка рідних для домашньої опіки дозволяє нам не «розпиляти» свої сили і допомогти багатьом людям. Навіть поміняти постіль хворому – вже серйозна справа. Треба знати як правильно підняти людину, перевернути. І ми пояснюємо всі деталі.

 

– Карітас – це благодійна організація при УГКЦ. А серед ваших пацієнтів є лише греко-католики чи представники різних віросповідувань?
Є навіть невіруючі і мусульмани. Ми не відбираємо людей: ці нам подобаються, а ці – ні. В нас навіть не всі працівники є греко-католикам. Головне, щоб людина була фахівцем і була готова працювати згідно наших принципів, підходів.

 

– А як вас сприймає місцева громада? Нещодавно був скандал з митрополитом Агафангелом (УПЦ МП), який виступав проти будівництва греко-католицького храму.

Люди ставляться до Карітасу так само, як й до будівництва храму. Приватна думка митрополита не обов’язково збігається з позицією одеситів.

На загал до нас ставляться добре.

Коли починали то була певна пересторога. Але це цілком природнє: щось нове з’являється, тому люди не знають чого очікувати. Бувало декілька разів перепитували: хто ми такі, звідки з’явилися.

А тепер у середовищі наркозалежних, їхніх близьких знають, що Карітас – це дуже добре. Вони знають, що зможуть завжди отримати підтримку.

 

– А після того як люди отримали допомогу, то приходять потім  допомагати  – фінансово, волонтерською роботою?
До нас приходять за допомогою незаможні особи. Тому важко очікувати фінансової підтримки від тих, хто сам перебуває у потребі. Люди завжди дякують.

 

– Чи є у вас волонтери?
Волонтерів в нас небагато – чоловік п’ять. І то це не на постійній основі: коли мають вільний час. Можливо є привід задуматися над проектом у цієї галузі.

 

– Поділіться вашими планами на майбутнє?
Мріємо про розширення приміщення, бо нам вже тісно. Ми вже працюємо в цьому напрямку. Наступне – зайнятися ще одним проектом, що не пов’язаний з ВІЛ-позитивними особами, наприклад, дітьми вулицями, діти з кризових родин. 

 

Я бачу, що нам не вистачає окремого дитячого напрямку. Ми б могли працювати з дітьми алкозалежних батьків –  забезпечувати їм дозвілля, надавати наші приміщення для виконання домашніх завдань. Якщо не будемо мрійниками, то нічого не досягнемо.

 

Німецькі дослідники здійснюють дослідження шляхом проживання в українських сім’ях, спілкування з членами сімей заробітчан, а також вивчення діяльності проектів соціальної та психологічної підтримки дітей мігрантів, що реалізовуються регіональними організаціями Карітасу України.

В рамках проекту, до Самбірсько-Дрогобицькій єпархії приїхали Адольберт Копп з Бамбергу, один з керівників програми «Діалог» – Йорг Хільрс з Бонну і журналістка Баварської радіокомпанії Фредеріке Віде.

Протягом кількох днів німецькі гості проживали в українських сім’ях села Дережичі, Волоща та міста Сколе (всі – Львівська область). Живучи в сім’ях, яких торкнулося явище трудової міграції, німецькі гості вивчали реалії побуту українців, з’ясовували причини виїзду наших співвітчизників за кордон, а також позитивні та негативні наслідки  заробітчанства.

21 вересня представники «Діалогу» відвідали Карітас Самбірсько-Дрогобицької єпархії, цікавилися всіма напрямками діяльності фонду:
– роботою з дітьми трудових мігрантів,
– роботою з потерпілим від торгівлі людьми,
– допомогою неповносправним,
– допомогою залежним від алкоголю та наркотиків,
– волонтерством.

 

Гості з Німеччини залишились приємно враженими діяльністю Карітасу та відзначили всіх працівників, які багато працюють над вирішення суспільних проблем.

 

за працелюбність»

Європейські країни постійно шукають шляхи упорядкування міграційних процесів. ЄС хоче сприяти поверненню трудящих додому. BrainNet-working – є одним із міждержавних проектів з дослідження міграційних процесів. Координатор проекту в Україні Ростилав Кісь розповів про майбутні риси міграційних потоків та участі в них українців.

 

– Ростиславе, в чому полягає суть та актуальність  проекту?
Проект BrainNet-working був започаткований у 2008 році і фінансується Єврокомісією, програмою розвитку гуманітарних програм в Східній Європі. Він мав на меті створити прецедент використання робочої сили на легальному рівні. Головною мотивацією стало прагнення зменшити кількість нелегальних працівників, збільшити якість їхньої праці, декриміналізувати ситуацію в трудовій міграції. Було взято п’ять країн: три держави східної Європи (Росія, Україна, Молдова) та Іспанія, Італія – куди їде більша частина мігрантів з перших трьох країни.

В рамках цього проекту мала створитися мережа «вікон праці», тобто організацій які б займалися забезпеченням працею, навчанням мігрантів. Оскільки проект пілотний, то для початку досліджували  ринки праці, враховуючи потоки нелегальних мігрантів. Соціологічне дослідження вивчало нелегальні потоки мігрантів, специфіку міграції в залежності від досвіду, рівню освіті, терміну перебування тощо.

Кожна країна отримала змогу проаналізувати інші держави і побачити картину в цілому. Для українських досліджень (і Каіртасу України також) характерно вивчення лише свого досвіду міграції, без урахування регіональної, континентальної специфіки. А так ми змогли побачити ставлення до українців, ставлення до міграції та сприйняття місцевим населенням.
Ця частина проекту виконувалась два роки. По ній випущено збірник результатів, який став предметом розгляду в Європарламенті.

– Чим займався Карітас під час цього дослідження?
Було дві країни, які займалися практичною стороною проекту – Молдова та Італія. Вони відповідали за організацію вікон праці в Кишиневі і Римі. Цим Карітас України не займався, тільки долучався як дорадчий голос у прийняті рішень у створені нормативної бази, зокрема, контрактів з працівниками.

Ми долучилися до створення методології дослідження. Саме модель Карітасу України, яка була далі дорозроблена Римським університетом Ла Сапиенца, взяли за основу.

Дослідження базувалося на глибинних інтерв’ю з двома категоріями осіб: самі мігранти та привілейовані свідки (експерти). Мігранти ділилися на: країни перебування – Італія та Іспанія; стать; рівень освіти (вища, середня, середня спеціальна); вік. Друга категорія – це люди в силу своїх трудових обов’язків, знайомств, контактів дуже якісно знають тему. Вони знайомі з проблематикою, можуть дати оцінку проблеми. До них відносилися представники МВС, транспортної компанії, духовенство (священики що працюють на парафіях та контактують з мігрантами), журналісти, неурядові організації, керівники існуючих спільнот мігрантів.

Щоб було репрезентативне дослідження, запропонували 50 інтерв’ю, з використанням детально розробленої анкети (була створена Карітасом України і встановлена як модель для всіх країн). Анкета передбачала розгорнуті відповіді, опис подій.

Інформація в результаті опитування вийшла об’ємною, унікальною, цінною з науковою точкою зору. В Іспанії цією справою займалися науковці із Університету Аліканте, факультету політології, в Україні – Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії НАН, в Молдові – Вільний університет Кишинева, кафедра економіки і політології.

 

– Ви також вивчали ставлення місцевого населення до мігрантів. Наскільки добре ставлення до українців?
Це дуже цікавий розділ дослідження. Таким чином можна скласти картину сприйняття своєї нації, що про неї думають.

Італійці, порівнюючи три націй, ставлять українців посередині між росіянами та молдаванами. Сприймають нас як дуже сімейну та з ортодоксальними цінностями націю. На відміну від росіян, ми не асимілюємося, ми підтримуємо зв’язки з громадою, родичами на батьківщини, з греко-католицькою церквою. Наприклад, молдовани ходять до українських церков. Українці використовують зв’язки громад для полегшення пошуку роботи і перебування в чужій країні. Росіяни одразу як прибувають, то обривають усі зв’язки. Намагаються асимілюватися, позиціонують себе як людей Європи.

Тут варто сказати, що майже ніхто з росіян не перебуває закордоном через матеріальні проблеми. Велика частка має освіту, фінансове становище. Мотивує до виїзду бажання організації бізнесу, придбання житла, інвестиції.

Тут італійці позитивно сприймають росіян. Росіяни регулярно критикують італійців за недолугість в бізнесі, нечистоту на вулиці, бюрократизованість. І це сприймається як наявність високого рівню освіти. Також росіяни не відсилають гроші додому, на відміну від українців та молдован. Тобто інвестують далі в країну.

Іспанці мають інше ставлення до українців. Дуже ціниться працелюбність українців, прив’язаність до сім’ї, якість роботи. Попри того постійно береться до уваги, що люди прагнуть легалізуватися. Взагалі існує сприйняття України як європейської цивілізації, тому іспанцям дивно, що українці не мають вільного пересування Європою.

Багато позитивних вражень від українських  підприємців в Іспанії, бо вони рятують їхні «глухі» райони, де не завжди місцеві здатні проводити бізнес. В депресивних районах країни українці організовують бізнес з двома-трьома працевлаштованими місцевими.

За молдаван не можуть сказати нічого позитивного, бо їх відносно мало. Сприймають просто як будівельників, доволі толерантне ставлення. У порівнянні з українцями, вважається більш криміналізоване середовище.

Молдавани поважають українських мігрантів за збереження мови, культури і навіть  їхнє розповсюдження. Молдовани зверталися до українських релігійних спільнот, зокрема, у Римі.  Діти молдаван вивчали в Римі італійську мову саме завдяки українцям. Часто українці виступають посередниками між молдаванами та італійцями. Українець–підприємець, він працевлаштовує та допомагає молдаванину. Останньому легше інтегруватися в італійське суспільство завдяки українцям.

– Чому важливо далі підтримувати проект по дослідженню міграційних потоків?
Рано чи пізно процес міграції набуде двостороннього руху. Україна отримає можливість для більш вільного пересування своїх громадян Європою. Тоді прийде той час задуматися про мотивацію людини до повернення.

Зараз Європа відійшла від роботи з першопричинами міграції – аналіз ситуації на батьківщині. Вони переходять до відкритих дверей, дають можливість попрацювати, але щоб людина взяла зобов’язання повернутися на батьківщину. Також отримавши знання в Європі, можна сприяти кращому працевлаштуванню на рідній землі. Європейці проти професійної деградації, коли людина має кваліфікацію, але працює на низькокваліфікованій роботі.

Зараз йде мова про відкриття проекту «Вікна праці». Протягом трьох років в рамках проекту буде надаватися допомога у працевлаштуванні, культурна підготовка, мовні курси.

Завдяки допомозі та фінансовій підтримці благодійників Дрогобича та Львова Карітас Самбірсько-Дрогобицької єпархії УКГЦ організував літній відпочинок для підопічних Центру «Дивовижні долоні». Відпочинок дітей на березі Чорного моря в  смт. Затока Одеської області тривав десять днів, з 16 по 25 серпня.

 

Восьмеро Друзів – люди з особливими потребами (дехто з них зі своїми батьками) разом з координатором п. Людмилою Смолень проживали на базі відпочинку «Карпати» в комфортних дерев’яних будиночках.

Протягом дня Друзі насолоджувалися відпочинком: купалися в теплому морі, засмагали. Провести час можна було прогулюючись доріжками великої зеленої території бази, після чого можна було приємно посидіти в альтанках. Завдяки різноманітним іграм на дитячому майданчику відпочинок був насиченим і цікавим. Особливо дітям подобалося ходити в тир, де була можливість виявити свою вправність і точність попадання в ціль. А вечорами Друзі розважалися і приємно проводили час на дискотеках, що влаштовувалися на базі.

 

Палюче південне сонце, ласкаве море, цілюще морське повітря і золотистий пісок подарували підопічним Карітасу незабутні спогади про літо. Працівники та підопічні Центру «Дивовижні долоні» щиро вдячні всім благодійникам та донорам, котрі допомогли організувати чудовий відпочинок для неповносправних дітей Дрогобича.

 

ще краще вчитися в школі.

Школярі із кризових та малозабезпечених родин отримали від Карітасу Тернополя нові портфелики, наповнені зошитами, ручками, кольоровими олівцями, фломастерами, фарбами, щоденниками, засобами гігієни. Для тернопільських родин, що мають п’ять-сім дітей, такий подарунок став цінною допомогою.

 

«У скрутний з економічної точки зору час, – сказала заступник директора Карітасу Тернополя Наталя Мисула. – Ми дякуємо нашим місцевим підприємцям, що відчувають соціальну відповідальність і допомагають тим, чиє становище є важчим».

 

 

Працівники та волонтери Карітасу Тернополя висловлюють особливу подяку видавництву «Школярик» за надану матеріальну допомогу.

З 19 по 22 серпня в селі Гошів (Львівська обл..) при монастирі сестер Пресвятої Родини проходив літній християнський табір «Крок за кроком». Учасники табору – користувачі «Центру дозвілля для осіб з особливими потребами» при Карітасі Стрийської єпархії, члени спільнот

«Віра і Світло» з Стрия і Львова та їхні батьки – разом насолоджувалися атмосферою відкритості, любові та щирості.

 

Особливістю таких таборів є те, що у них беруть участь батьки зі своїми дітьми, молодь та капелан. У самому серці табору є люди з особливими потребами (Друзі), бо саме вони творять атмосферу щирості, відкритості, любові. Вони вміють радіти життю і дякувати за найменше. Вчать нас іти малими кроками, щоб помічати все і всіх довкола.

 

Кожного року Друзі чекають з нетерпінням табору, бо для них це час незабутніх вражень і відпочинку. Табір – це немов «коло радості», бо в колі ми бачимо один одного і всі є рівні між собою, і кожного року це коло збільшується через нові знайомства і творення зв’язків дружби. Загалом Карітас Стрийської єпархії та спільнота «Віра і світло» цього року організували табір для 54 осіб.

 

Кожен день табору відзначався якоюсь ознакою: був день зустрічей і знайомств, день любові, день радості, день дарів. Також була організована проща до Гошівської Богородиці на Ясній Горі, де брат-монах (ЧСВВ) розповів історію про чудотворний образ, зцілення, які відбулися в недавньому часі. Цей час був сповнений великим внутрішнім миром і радістю. Але щоб йти за Христом, треба перебувати з ним у єдності, тому кожного дня звершувалась Свята Літургія (служили о. Богдан Манишин та о. Василь Мирош). Табірникам допомагали крокувати за Христом послання апостола Павла.

 

Для батьків о. Богдан Манишин проводив духовні формації, на яких вони мали змогу ближче познайомитися один з одним, поділитися своїми переживаннями та радостями, а найголовніше  духовно зрости. Коли батьки були на формаціях наші Друзі з молоддю на майстерках вчилися робити іконки на дерев’яних брусках.

 

Найяскравішою подією табору, яку всі з нетерпінням чекають, є «карнавал» – вечір особливої радості, де кожен може проявити свої таланти. Цього року влаштували «Таборовий цирк» з майже справжніми клоунами, дресирувальниками, силачами, акробатами, жонглерами і фокусниками.

 

Ще одна особливість табору – в останній день є «розіслання»: отримуючи благословення від священика, всі підходять один до одного, прощаються, дякують за проведені разом дні і говорять різноманітні побажання. Також кожен отримує подарунок, щоб згодом можна було пригадати табір.

 

Підопічні і працівники Карітасу Стрийської єпархії висловлюють щиру подяку всім добродіям, які допомогли провести цей табір. Особлива подяка сестрам Пресвятої Родини, які так ніжно і по-материнському ставилися до табірників, а також за дуже смачні страви, які вони готували та за відкритість їхніх сердець…

 

Іван Данчевський з Львівської духовної семінарії Святого Духа  декілька років тому став волонтером Карітасу Стрийської єпархії. Не маючи особливого потягу до соціальної роботи, Іван через волонтерство по-іншому подивився на світ, зрозумів своє християнське покликання та навчився низці чеснот.

– Розкажи, будь ласка, як розпочався твій досвід волонтера в Карітасі?
Я знав, що це є така благодійна організація, що займається з неповносправними дітьми і робить ще багато чого. Але великого бажання піти працювати, допомагати не було. І це при тому, що я навчався в семінарії і мав різні катехізації (у тому числі і для дітей-сиріт, неповносправних осіб).

До Карітасу я прийшов на запрошення директора Карітасу Стрийської єпархії отця Василя Гушуватого. Він попросив мене допомогти у літньому таборі дітям з неповних сімей, дітям заробітчан.

Для мене не було новим працювати з дітьми, але існувало хвилювання, бо це специфічні категорії. Вони мали інше бачення на світ, бо в кожного свої проблеми. Я, як семінарист, мав допомогти цій дитині знайти Бога.

З початку я хотів довідатися про їхній світогляд. Я собі поставив питання: чи відрізняється їхнє світобачення від дітей, що живуть у повних сім’ях і не зазнали в житті халеп?

Ви знаєте, воно відрізняється. Наприклад, неповносправні мають більшу віру, ніж здорові. Вони мають віру і надію на Бога, покладаються на Всевишнього більше, ніж навіть я. Для мене вони в деякій мірі стали прикладом. Неповносправні діти не нарікали на життя. Може вони й не до кінця розуміли, що то Воля Божа, але за час перебування я не почув жодних нарікань.

Ці діти є дуже відкритими і з ними хочеться працювати, коли ти перебуває з тими дітьми, бачиш їхні проблеми. Наприклад, в нас був хлопець, який не давався навчанню, не знаходив контакту з однолітками, робив пакості. І ти розумієш, що та дитина є загрозою, але мусиш знайти інший підхід. Волонтер має пристосувати правильний підхід і бути самим собою. Якщо не знаєш як вирішити проблему, то варто чесно це визнати і відкрито поспілкуватися з дитиною.

Волонтерство, на мою думку, має бути відкритими. Волонтер повинен хотіти виконувати свою роботу. Волонтерство це певна жертовність. Ти не можеш багато спати на таборі, бо треба думати про програму на наступний день.

Волонтер повинен з дітьми навести дружній зв’язок, щоб в очах дітей не виглядати як вчитель. Лише як друг, як порадник. Волонтеру варто ділитися своїм досвідом: розповідати про свої труднощі та перемоги. І обов’язково прислухатися до оточуючих.

– Чи були моменти, коли ти не знав що робити?
На таборі в нас була записана спортивна програма. Так сталося, що всі ігри які знав – використав. Лишалося багато днів і я не знав альтернативи. Відповідно я насмілився на той крок – запитав дітей, що вони хочуть. Таборовики запропонували те, в що ми бавилися.

Інший приклад. В нас був хлопець, якого батько хотів виховувати в доброму дусі. Дитина робила все через примус, а коли отримав свободу на таборі, то по-іншому почав себе поводити. Іноді буває тяжко, бо не знаєш як дитина думає. Не знаєш всіх проблем в родині. І тому часто важко передбачити поведінку підопічного.

Проте вирішується простим підходом – на одинці сідаєте і починаєте по-дружньому з ним говорити. Обов’язково треба відкритися, розповісти як в дитинстві теж любив бешкетувати. Відкритість долає проблеми.

– В тебе зав’язалися дружні стосунки з підопічними?
В останній день табору діти робили листівки. Я не думав, що хтось буде мені писати. Але я отримав багато листівок, що були зроблені власними руками. Мені приємно, що хлопці шостого-восьмого класу дзвонять, питають як справи, розповідають про своє життя або мають питання щодо Церкви  та Святого Письма.

– Що тобі дало волонтерство? Чому навчився через цих дітей?
Волонтерство виховує певне лідерство, але позбавлене гордості. Волонтерство показало мені потребу в служінні. Дехто в світі думає, що служіння вимагає забагато. Ні, насправді, лише проміжок твого часу.

Мене взяли на табір для духовних реколекцій, а хтось може готувати їсти. Волонтерство виховує в тобі дух служіння. Як сказано в Євангеліє: «усе, що зробили ви одному з Моїх братів менших – для Мене зробили».

До цього я не знав як це можна зробити. Людина дає милостиню, але це не те.

Волонтерство виховує почуття відповідальності. Ти маєш слова для навчання, ти вже потім переживаєш за дітей: чи сприйняли науку, яку ти їм дав, як будуть поводити себе після табору.

Відповідно переживаєш: чи зміниться дитина? Чи ти зможеш дитині показати правильну дорогу? З’являється відповідальність за дитину.

Волонтерство дає впевненість в собі, що ти є потрібним для Церкви, для нації, для цих дітей. Ти відчуваєш, що вносиш свою лепту до великого, ти не змарнував свого часу.

 

– Одна річ одноразово взяти участь у таборі, а інша справа – приділяти регулярно час для громадської діяльності. Чи ти зараз донині є волонтером?
Власне, я далі працюю з дітьми.

Мене не можуть просто так відпускати з семінарії. Семінаристи мають вільний час – п’ятниця та неділю. Але ректорат дає дозвіл на катехізацію. Вона полягає в тому, щоб працювати з людьми. Я цю можливість використовую. Маю катехізації з дітьми-сиротами.

Спочатку місяць може здаватися задовгим. А пізніше ти вже починаєш жити цим, перейматися життям інших людей. Рік вже минає швидко. Якщо волонтер приймає цю місію через своє серце, то це стає частиною його життя. Він лягає спати і прокидається з думкою: як послужити людям.

 

– На твій власний погляд, наскільки ефективніша допомога християнської організації від світської?
Я думаю, що християнський зміст допомагає більш жертвенному служінню. Тому що християнин читає Біблію і розуміє: служіння зараховується йому до доброї справи, виконання заповіді Христової. Християнин навчає доброї моралі. Можуть бути нехристиянські організації в благодійній діяльності, які мають велику матеріальну базу, але вони не здатні повноцінно морально допомогти. Християнське виховання базується на відкритості на любові, тому справжній приклад любові, жертовності, турботи можна знайти лише в християнстві.

В Україні 88 тисяч людей мають розумову неповносправність. Карітас України з 2008 року розвиває діяльність Мережі центрів для осіб з розумовою неповносправністю. Національний координатор проекту Оксана Магура ділиться, яким шляхом допомогти потребуючим та

зробити їх, їхніх батьків щасливішими.

 

– Пані Оксано, як саме проект допомагає людям з особливими потребами?
Відомий генетик, професор Жером Лежен, писав: «Цивілізованість суспільства визначається його ставленням до людей неповносправних, стареньких, немічних». Цивілізованим  вважається суспільство для якого найбільшою цінністю є людина, отже життя, щастя кожної людини, а особливо тих, хто не може сам за себе подбати.

На жаль, в нашому суспільстві ці люди зазнають приниження та відкинення.  Більшість неповносправних  людей проводять весь свій час  вдома в чотирьох стінах або у великих державних закладах (психлікарнях). 

Відкликаючись на потребу і прохання батьків  неповносправних дітей, у 2008 році Карітас України створив мережу Центрів для осіб з розумовою неповносправністю. На сьогоднішній день,  Центри для осіб з розумовою неповносправністю при місцевих осередках Карітас існують у чотирьох містах: у Львові, Івано-Франківську, Дрогобичі та Стрию.

В наших Центрах, в атмосфері любові і дружби, особи з розумовою  неповносправністю  мають можливість розкрити свою внутрішню цінність і дари, зростати та виявляти свою творчість. Тут вони мають можливість реалізовувати себе, виготовляючи свічки, листівки, вироби з бісеру, дерев’яні рамки, ткані вироби; займатися спортом; навчатися базових соціальних навиків; брати активну участь у житті місцевої громади, відвідуючи різноманітні соціальні та культурні заходи.

Кожен Центр щодня надає послуги 15-25 особам з  розумовою неповносправністю та їх родинам.

– Тобто українське суспільство закрите до неповносправних осіб?
Через нашу діяльність ми прагнемо інтегрувати учасників Центру у суспільство. Кожного дня, ідучи до Центру, наша молодь зустрічається з різними людьми, спілкується з сусідами, хтось допомагає їм сісти в маршрутку… Коли ж вони сидять у хаті, їх ніхто не бачить. Наша діяльність включає також організацію дозвіллям для молоді з особливими потребами –  відвідування театрів, кінотеатрів, цирку, музеїв, історичних місць.

Кожного року молодь з особливими потребами їздить на відпочинок у табори. Гарний час, коли вони можуть поспілкуватися зі своїми однолітками. Коли особлива молодь Центру з Івано-Франківська перший раз поїхала у табір, то місцеве юнацтво було спочатку шоковано, бо не бачили ніколи подібних людей. Вони познайомилися і почали спілкуватися – хороший приклад соціалізації. Вже наступного разу оточуючі сприйматимуть неповносправних осіб нормально, без боязні.

Наприклад, коли у Дрогобичі, учасники Центру пішли на екскурсію по місту, то місцеві жителі були шоковані і питали: «Ви звідки приїхали, з Польщі?» «Ні, ми місцеві – з Дрогобича», відповідали вони.

В Стрию, поруч з Центром є парафіяльна церква, куди часто приходять на Літургію учасники Центру. Спочатку парафіяни з осторогою відносились до них. А тепер, щоразу привітно зустрічають, спілкуються, і коли учасники програми довший час не приходять, то з турботою запитують про них.

Карітас Самбірсько-Дрогобицької єпархії організовує щорічну прощу, на яку запрошує неповносправних осіб. Це є гарною нагодою для інтеграції людей. Усі йдуть разом по дорозі, разом моляться, люди по-іншому починають ставитися до потребуючих, змінюється їхній світогляд.

– Карітас має чотири центри. Вони відрізняються один від одного?
Усі Центри об’єднані  однією метою – надати особам з розумовою неповносправністю можливість реалізувати себе, допомогти якнайбільш повніше почуватись частиною нашого суспільства, надити підтримку батькам. Та при цьому кожен Центр є унікальним.

Першим був створений Центр у Львові (у 2001-му році) у співпраці з Центром духовної підтримки осіб з особливими потребами «Емаус» Українського католицького університету. Уже декілька років молодь Центру виготовляє свічки для всеукраїнської акції «Різдвяна свічка». Окрім роботи, учасники Центру із задоволенням відвідують бібліотеку, займаються плавання та ходять на каток.

Дрогобицький Центр «Дивовижні долоні» започаткував свою діяльність у 2008 році. Тут молодь з ентузіазмом працює і вміє по-справжньому розважатися.  Волонтерами Центру є члени спільноти для узалежнених «Назарет», які проходять курс реабілітації і водночас допомагають іншим. Допомагаючи в Центрі, вони водночас і багато чого отримують від неповносправних хлопців та дівчат.

В Івано-Франковську ми маємо Центр з гарною назвою «Дар любові», що створений у 2008 році. На базі Центру обладнано п’ять професійних майстерень: майстерні виробів з паперів,  з ниток, з бісеру, столярна-майстерня та комп’ютерний клас. Користувачі Центру ткуть гарні сумки, виготовляють чудові вироби з дерева, рамки тощо.

Футбольна команда Центру вже здобула чимало перемог, а вистави їхнього театру «Веселкове небо» викликають бурхливі овації у глядачів. Центр тісно співпрацює з державним соціальним центром «Дивосвіт».

Центр у Стрию відносно молодий – створений у 2009 році з ініціативи батьків неповносправних осіб. Молодь з радістю приходить на програми, які проводять працівники Карітасу. Тут панує атмосфера радості і відкритості. Центр тісно співпрацює зі спільнотою «Віра і світло» і проводить багато спільних акцій. 

Працівники та волонтери Центрів  відкрили для себе, що допомагаючи іншим, ми самі також багато отримуємо від тих кому даємо. Особи з розумовою неповносправністю можуть багато що нас навчити – допомогти нам повернутись до чогось, що є важливим у житті і згадати, що Бог усіх нас  – і сильних і слабких – однаково наділив людською гідністю.

 

– Як відбувається підтримка родин?
Коли народжується неповносправна дитина, батьки лишаються сам-на-сам зі своїм горем.    Вони переживають шок. У пологових будинках часто кажуть, віддайте цю дитину в інтернат. В такий момент батьки не мають підтримки. Часто вони закриваються, становляться озлобленими на світ.

У центрі вони зустрічають людей, які пережили подібну ситуацію. Бачать приклади, як інші справилися з горем і не опустили рук. Через спілкування відбувається підтримка батьків батьками.

Соціальні працівники, у свою чергу, при Центрах проводять семінари для батьків, особисті розмови, капелани запрошують на духовні бесіди. Під час спілкування зі священиком батьки можуть поділитися, що в них на серці.

Тепер батьки стали набагато відкриті, більше довіряють соціальним працівникам. Самі пропонують допомогу центру, приймають активну участь в житті Центру. Наприклад, допомагають у поїздках, приходять мити вікна. А також, в деяких центах, батьки, навіть створили групу взаємо підтримки.

Батькам дуже важливо побачити, що їхніх дітей приймають, і тоді вони по іншому дивляться на своїх дітей. Наприклад, одна мама була враженою, коли її дитина вдома сама приготувала їжу, накрила на стіл. Такого ніколи не було. Завжди все робилось для дитини. А вона цьому навчилася в нашому Центрі. Мати була розчулена.

Дуже часто на батьківських зборах показуємо вироби дітей і батьки не вірять, що таке могла зробити їхня донька або син.

– Поділіться планами подальшого розвитку…
За останні рік-два вибудувалася загальна структура діяльності Центрів, розроблені стандарти  праці, документація, створилася спільнота. Тепер ми хочемо розвивати діяльність Центрі у напрямку удосконалення виробів, покращення якості виробів, далі розкривати творчий потенціал користувачів.

Також прагнемо, щоб Центри ставали частиною місцевої спільноти і місцева громада брала активну участь у нашому житті, по-можливості, всебічно підтримувала програми Центрів. Тобто, щоб громада  якнайбільше відчувала себе приналежною до діяльності та допомоги тим особам, які на неї чекають і які живуть поруч.

31 серпня дітям та молоді Карітасу Києва на честь Дня знань презентували тренінгову програму про небезпеки у суспільстві. Це першій захід у рамках співпраці між Карітасом Києва та правозахисним центром «Ла Страда-Україна». У липні цього року між Карітасом Києва та

ПЦ «Ла Страда-Україна» був підписаний договір про співпрацю. Згідно з ним заплановані спільні заходи у галузі соціальної освіти: профілактичні тренінги, підготовка молодіжних спікерів, поширення знань щодо небезпек у нашому суспільстві (трудова експлуатація дітей, дитяча порнографія, торгівля людьми тощо).

Першим з заходів стала святкова навчально-ігрова програма проведена 31 серпня на честь Дня знань. Ігрові завдання актуалізували шкільні навички та творчі вміння учасників. Діти були в захваті від запропонованих конкурсів (особливо сподобався конкурс з підрахунком кавунового насіння), а по завершенню заходу всі отримали подарунки. Під час цього свята фахівці Ла Стради презентували тренінгову програму для підлітків, яка буде проходити в Соціальному центрі Карітасу Києва.

 

Про діяльність Карітасу Києва також можна дізнатися на сайті проекту “Допомогти Дітям Вулиці“: