Знайомство учасників зі сталими рішеннями програми Соціального захисту та захисту прав людини розпочалося з презентації Центрів життєстійкості, яку провів директор Карітасу Чернігів о. Роман Пушка.
Маючи практичний досвід відкриття центрів в Чернігівській області, отець Роман розповідав про переваги та виклики із яким доводиться стикатись під час роботи.
«Було цікаво спостерігати, з якою зацікавленістю партнери підійшли до концепції сталих рішень, які реалізує Карітас України, зокрема до Центрів Життєстійкості. Вони не очікували, що серед наявних 368 центрів, 82 з них – реалізують саме місцеві організації Карітасу. Це 22% серед всіх центрів по всій Україні, що є знаковим показником, нашої спроможності,» – ділиться своїми спостереженнями керівниця програми Соціального захисту та захисту прав людини Анастасія Стеценко.
Нагадаємо, Центри життєстійкості – це дружні, безбар’єрні простори, куди може звернутися кожен житель громади і безкоштовно отримати індивідуальну консультацію психолога, супровід фахівця з соціальної роботи, або долучитися до групових занять, спрямованих на психологічне розвантаження та психоедукацію.
Цінність зустрічі з партнерами вимірювалась і тим, що вдалось поговорити не тільки про успіхи, але і зауважити на моментах, які поки не працюють.
«Є певні виклики із закупівлею палива, комунікацією в громадах, а деякі прогалини державних послуг пробуємо перекривати за рахунок гуманітарних проєктів. – ділиться Анастасія Стеценко. – Але ситуація швидко змінюється, і відкритий діалог допомагає вдосконалити систему» – додає вона.
Відкриттям для партнерів став і досвід взаємозв’язку між Кризовими центрами та Центрами життєстійкості (різницю між якими наочно пояснив о. Роман Пушка). Кризові центри Карітасу свого часу заклали міцні підвалини для відкриття Центрів життєстійкості, доклалися до спроможності місцевого персоналу в реалізації активностей. Нині багато спеціалістів, які раніше працювали, наприклад, в кризових центрах Карітасу Волинь, є соціальними менеджерами/працівниками центрів життєстійкості.
Окрім цього підняли питання концентрації кризових центрів переважно на території Східного півмісяця – чи є можливою та актуальною побудова схожої системи і на західній частині країни?
«Партнери ставили доволі гарні запитання, особливо в темі адвокації та надання послуг у віддалених громадах, бо саме з цим над цим нам треба буде працювати в наступні два-три роки – говорить Анастасія Стеценко – Такі зустрічі завжди додають нових ідей, ми можемо відкрито проговорити про те, що не працює, а партнери мають змогу відвідати місцеві організації та доторкнутись до того, про що вони читають у звітах.»
Такий обмін досвідом допомагає зробити послугу видимою. Партнери говорять про свої пріоритети, а також починають краще розуміти нюанси надання послуг, та виклики з якими доводиться стикатись на місцях.
Зустріч об’єднала народних депутатів, представників центральної та місцевої влади, громад, благодійних і громадських організацій навколо дуже практичного питання: як зробити підтримку людей, які постраждали від війни, не декларативною, а реально доступною.
У Львові говорили про житло для ВПО, підтримку ветеранів, доступність соціальних послуг та кращу координацію між державою, громадами й міжнародними партнерами.
«Якщо ми не будемо системно підходити до вирішення соціальних питань, зокрема потреб внутрішньо переміщених осіб та ветеранів, – держава не матиме майбутнього. Завдання чіткі і зрозумілі: дати людям можливість відчувати себе вдома, отримувати якісні послуги, жити повноцінним життям, навчатися, отримувати соціальну допомогу, а також мати доступ до перекваліфікації, психологічної підтримки та адаптації. Саме на таких принципах будується сильна соціальна політика та стійкість країни в умовах війни», – наголосив голова Львівської ОВА Максим Козицький.
Павло Фролов та Максим Козицький
В Івано-Франківську окрему увагу приділили розвитку підтриманого проживання, стаціонарного догляду, соціальних послуг у гірських громадах, підтримці ветеранів, а також спрощенню процедур для людей, які отримали інвалідність внаслідок війни.
Учасники відвідали Центр життєстійкості Карітасу Івано-Франківськ, де лише за 2025 рік надали понад 7 тисяч психосоціальних послуг, а від початку цього року допомогу отримали вже понад 2,5 тисячі людей. У прихистку для ВПО у Войнилові – відділенні стаціонарного догляду Медичного центру Карітасу Івано-Франківськ – ознайомилися з умовами проживання 42 літніх переселенців і важкохворих людей, які потребують постійного догляду, а також обговорили можливість збільшення кількості місць удвічі.
Окрему увагу приділили регіональним проєктам відновлення та підтримки ветеранів, зокрема будівництву Регіонального центру реабілітаційного лікування і ментального здоров’я та Івано-Франківського ветеранського простору.
«Сьогодні важливо говорити не лише про окремі послуги, а про сталість системи. Людина, яка потребує догляду, підтримки чи супроводу, не має залишатися сам на сам із бюрократією або фінансовою неспроможністю громади. Саме тому для Карітасу України важливо посилювати роль недержавних надавачів, розвивати догляд вдома, підтримане проживання, стаціонарний догляд і адвокатувати такі механізми фінансування, які йдуть за потребою людини», – говорить Юрій Наконечний, менеджер проєкту C.A.R.E.S. Карітасу України.
За підсумками засідання учасники окреслили низку практичних кроків, спрямованих на посилення підтримки людей, які потребують догляду та супроводу.
«Вирішили ініціювати продовження надання послуг підтриманого проживання та стаціонарного догляду згідно постанови Уряду 888 та дозволити проживання в одній кімнаті більше 2 осіб у великих приміщеннях, що надасть змогу поселити у відповідні заклади більше маломобільних та ВПО похилого віку», – зазначив народний депутат України Павло Фролов.
Такі зустрічі важливі тим, що допомагають переходити від обговорення проблем до пошуку конкретних рішень, які можуть покращити доступність і якість соціальних послуг для людей, постраждалих від війни.
Для Карітасу України участь у таких дискусіях є частиною системної адвокаційної роботи. Ми послідовно відстоюємо підхід, за якого соціальні послуги залишаються доступними, якісними, безперервними та максимально наближеними до потреб людини – незалежно від того, де вона живе і хто є надавачем послуг.
Проєкт «C.A.R.E.S. – Community Advocacy and Resilient Mobile Care Services / Адвокація в громадах та стійкі соціальні послуги з догляду вдома» реалізується Caritas Ukraine, фінансується Федеральним міністерством соціальної політики, охорони здоров’я, догляду та захисту прав споживачів Австрії – Sozialministerium Österreich, за підтримки Caritas Österreich.
Цьогоріч наскрізною темою зустрічі стала локалізація як шлях до сталих рішень. Учасники говорили про те, як локальна присутність, досвід роботи в громадах, партнерство з державою та міжнародною спільнотою допомагають переходити від екстреного реагування до сталих рішень для громад.
Візити до місцевих організацій
Перші два дні були присвячені візитам до місцевих організацій Карітасу в різних регіонах. Партнери мали змогу побачити роботу команд на місцях, поспілкуватися з працівниками та краще зрозуміти локальний контекст, у якому працює мережа.
Один із таких візитів відбувся до Карітасу Волинь. Представники CRS, Карітасу Австрії та Карітас-Спес Україна ознайомилися з інфраструктурою, що забезпечує підтримку тих, хто виїзжає із тимчасово окупованих територій через гуманітарний коридор.
Партнери відвідали пункт пропуску «Доманове», де команда Карітасу Волинь зустрічає людей, прихисток у селі Кортеліси, де вони можуть відпочити перед дорогою, а також простір Карітасу на залізничному вокзалі у Ковелі, де можна почекати на свій потяг або автобус.
«Якщо з 2024 року ця діяльність передусім включала компонент надзвичайного реагування — стабілізацію стану людей після виснажливої дороги, створення гідних умов для відпочинку і подальшого руху, — то сьогодні ми додаємо до неї перенаправлення в мережі Карітасу та підтримку для повноцінної реінтеграції у приймаючих громадах», — зазначив Гайк Степанян, менеджер проєкту з підтримки ВПО.
Панельна дискусія: як досвід громад формує сталі рішення
Ключова частина Партнерської зустрічі відбулася у Львові. День розпочався зі спільної молитви та Божественної Літургії в Архикатедральному соборі Святого Юра — місці, яке має особливе значення в історії церковного соціального служіння в Україні.
Вітаючи учасників від імені митрополита Ігоря, ієрей Львівської Архиєпархії Іван Гобела наголосив, що Карітас — це не лише благодійна організація, а вияв живого служіння Церкви там, де людина найбільше потребує підтримки.
«Сталі рішення народжуються там, де є гідність. Єдність у суспільстві, державі, Церкві та малих локальних спільнотах. Вони будуть сильними тоді, коли пульсуватимуть із самого ядра слова caritas — любові», — наголосив він.
Отець Андрій Нагірняк, директор з питань мережі та ідентичності Карітасу, зазначив, що Партнерська зустріч поступово змінює свій формат.
«Ми хотіли трансформувати партнерські зустрічі в зустрічі роздумів, діалогу, обговорення і дискусії. Це момент призадуми, щоб виробляти спільну позицію і спільні рішення не лише всередині Карітасу, а й разом із ширшим колом партнерів», — сказав о. Андрій Нагірняк.
Від гуманітарного реагування до сталих рішень
Відкриваючи стратегічну частину зустрічі, президентка Карітасу України Тетяна Ставничи наголосила, що Карітас разом із партнерами проходить шлях від реагування на надзвичайну ситуацію до сталих рішень для громад.
«Сьогодні для нас важливо рухатися від гуманітарного реагування до сталих рішень, не втрачаючи людину — ні ту, якій ми служимо, ні ту, яка служить всередині мережі Карітасу України. Саме тому наші принципи залишаються незмінними: шукати найкращий спосіб, бачити людину і співдіяти як одна мережа, одна спільнота, одна родина», — сказала Тетяна Ставничи.
За її словами, стійкість — це не абстрактна характеристика чи «суперсила», а тривалий процес, який спирається на цінності, системність і гнучкість у відповідь на реальні потреби людей.
До учасників також звернулася заступниця голови Львівської ОДА Христина Замула. Вона підкреслила, що під час повномасштабної війни благодійні та громадські організації стали важливою опорою для тисяч українських родин.
«Завдяки спільним зусиллям ми не лише реагуємо на виклики сьогодення, а й формуємо сталі механізми підтримки людей та розвитку громад. Саме така співпраця є основою стійкості нашого суспільства», — зазначила вона.
Локалізація як шлях до сталого розвитку
Далі цю тему продовжили під час панельної дискусії про локалізацію як шлях до сталого розвитку. До обговорення долучилися Девід Дас Невес, старший радник з питань відновлення ООН, Галина Бордун, голова Координаційного центру підтримки цивільного населення при Львівській ОВА, отець Василь Колодчин, директор Карітасу Одеса УГКЦ, та Дар’я Чекалова, координаторка консорціуму PULSE. Модерувала дискусію кандидатка політичних наук Оксана Защиківська.
У фокусі розмови була роль локальних організацій, які залишаються поруч із громадами і добре знають місцевий контекст.
Девід Дас Невес підкреслив, що сталі рішення не можуть бути привнесені лише ззовні.
«Сталі рішення за своєю природою є локальними. Українські місцеві організації не чекали, поки міжнародні партнери прийдуть і почнуть реагувати. Вони були тут від початку і залишатимуться тут надалі. Саме тому питання не лише в тому, як підтримати місцеві організації, а й у тому, як міжнародна система може навчитися в них», — зазначив він.
За його словами, справжня локалізація потребує не лише партнерської риторики, а й готовності міжнародних структур змінювати підходи до ухвалення рішень. Водночас місцеві організації не мають підміняти державу або конкурувати з нею. Їхня роль — доповнювати систему, приносити в неї практичну експертизу і допомагати державним рішенням ставати ближчими до людей.
Галина Бордун відзначила, що з 2022 року Карітас став для органів влади важливою опорою в екстреному реагуванні, а нині ця співпраця переходить у площину довгострокових рішень.
«Сьогодні громади мають багато повноважень, і саме це є про локалізацію — коли ми навчаємо громади реагувати на виклики, будувати системи підтримки і зберігати людей», — сказала вона.
Вона також наголосила, що сталі рішення потребують чесного діалогу, чіткого розподілу ролей і готовності оцінювати не лише успіхи, а й те, що не спрацювало.
Важливим акцентом дискусії стала довіра громад до локальних організацій. Отець Василь Колодчин, директор Карітасу Одеса УГКЦ, наголосив, що сила Карітасу полягає не лише в організаційній структурі, а передусім у його вкоріненості у громадах.
«Ми живемо поруч із людьми, виховуємо дітей у тих самих громадах і несемо відповідальність за їхнє майбутнє. Міжнародні партнери можуть привезти фінансову підтримку, знання, досвід. Але довіру громади вони привезти не можуть. Вона народжується роками й десятиліттями постійної присутності», — сказав він.
Сталість у програмних рішеннях
Під час програмних презентацій команди Карітасу України показали, як сталість втілюється у конкретних рішеннях.
У житловому напрямі йшлося про потребу переходити від окремих житлових проєктів до цілісних моделей підтримки, які враховують шлях людини від тимчасового розміщення до постійного житла.
«Мільйони українців з втратою житла втратили точку опори. І найбільша помилка, яку можна зробити в такій ситуації, — це вирішувати цю проблему фрагментовано. Окремий проєкт не змінює системи. Саме тому Housing Pathways — це не набір ізольованих ініціатив, а цілісна архітектура підтримки: від екстреного розміщення через соціальний супровід до довгострокових житлових рішень, вбудованих у житлову політику громади. Ми працюємо там, де перетинаються гуманітарна допомога і системні зміни, і переконані, що саме в цій точці укріплюється наша стійкість», — сказала Ірина Нога, керівниця програми Housing Карітасу України.
Романа Маколович, керівниця програми з питань житла Карітасу України, додала, що для багатьох людей житло визначає, чи зможуть вони залишитися в громаді, повернутися до нормального життя і планувати майбутнє.
«Саме тому поряд із ремонтами та екстреним реагуванням дедалі більшого значення набувають рішення, які працюватимуть роками. Для нас надзвичайно цінно мати можливість обговорювати ці виклики разом із партнерами. Адже саме в такому діалозі народжуються рішення, які поєднують ресурси громад, підтримку міжнародних донорів та досвід громадського сектору. І зрештою допомагають людям повернути не лише житло, а й відчуття безпеки, стабільності та дому», — зазначила вона.
Програма охорони здоров’я представила розвиток мережі медичних центрів Карітасу як модель, що допомагає місцевим організаціям ставати спроможнішими та менш залежними від коротких циклів донорського фінансування.
«Розбудова мережі медичних центрів Карітасу — інвестиція у сталу модель охорони здоров’я. Вона допомагає місцевим організаціям мислити стратегічно, планувати розвиток і ставати менш залежними від донорського фінансування. Інвестиції, співпраця з НСЗУ на місцях і платні послуги мають одну мету — охопити підтримкою якомога більше людей із вразливих категорій», — сказала Христина Семеген-Бодак, керівниця Програми охорони здоров’я Карітасу України.
У напрямі психосоціальної підтримки команда наголосила, що робота з ветеранами та родинами військовослужбовців потребує часу, такту і простору для довіри.
«Для нас виклик — одночасно підтримувати людей в умовах війни, що триває, і дбати про персонал місцевих організацій. Але ми вже бачимо, що після завершення проєктів послуги для ветеранів і родин військовослужбовців змінюються і розширюються. А самі бенефіціари гуртуються та приходять із підтримкою до побратимів і посестер», — зазначила керівниця програми MHPSS Ірина Максименко.
Програма соцзахисту і захисту прав представила свою діяльність по роботі з Центрами Життєстійкості – ініціативою Міністерства соціальної політики України у межах Всеукраїнської програми ментального здоров’я «Ти як?» за ініціативою першої леді Олени Зеленської.
«Партнери з великим інтересом розглядали сталі рішення, які реалізує мережа Caritas України. Зокрема, концепцію центрів життєстійкості. Партнери навіть не очікували, що серед усіх центрів життєстійкості, які є, ( а їх 368) , 82 з них це реалізують карітаси місцеві. Це аж 22% від усіх центрів життєстійкості по Україні», — каже Анастасія Стеценко, керівниця програми «Соцзахист і захист прав людини» Карітасу України.
Програма «Безпечна міграція та протидія торгівлі людьми» представила підхід до безпечного повернення українців і супроводу їхньої реінтеграції у громадах.
«Під час зустрічі ми змогли представити партнерам, як місцеві організації Карітасу підтримують українців, які планують повернутися, і як ця підтримка може стати частиною ширшої системи реінтеграції», — сказала Ірина Маєвська, керівниця програми «Безпечна міграція та протидія торгівлі людьми».
Окрему увагу учасники приділили соціальній згуртованості, інтеграції та миробудуванню.
«Це був обмін між давніми партнерами, з якими можна говорити відверто. Ми говорили з Caritas Italiana та Renovabis про миробудування. Про те, які ризики з точки зору конфліктного потенціалу можуть виникнути за будь-якого сценарію завершення війни. Багато говорили про nexus — взаємозв’язок між гуманітарним, розвитковим і миробудівничим компонентами роботи громадських організацій. Разом із Карітасом Кам’янське ми ділилися не лише напрацюваннями з інтеграційних заходів. Говорили і про приклади організацій, які самі пережили вимушене переміщення, але стали агентами згуртованості у громадах», — зазначила Ганна Гоменюк, директорка Департаменту програм зміцнення соціальної згуртованості Карітасу України.
Досвід Карітасу України очима міжнародних партнерів
Міжнародні партнери наголошували: досвід Карітасу України важливий не лише для реалізації програм, а й для ширшого розуміння того, як мають працювати сталі рішення на рівні громад. Локальні практики, що народжуються поруч із людьми, можуть посилювати міжнародні підходи та ставати основою для державних політик.
«ООН підтримує роботу місцевих організацій, і під час зустрічі було добре видно, наскільки багато цієї роботи вже відбувається у партнерстві з агенціями ООН. Ми хочемо, щоб ця співпраця продовжувалася. Важливо, щоб місцеві організації могли користуватися тим, що може запропонувати ООН, але так само важливо, щоб ООН вчилася в місцевих організацій. Тут є багато практик у сфері соціальних послуг, які близькі до людей. Те, що справді важливо для людей, має переходити у державні політики», — сказав Девід Дас Невес.
Д-р Маркус Інгенлат, виконавчий директор Renovabis, підкреслив, що для західних партнерів досвід Карітасу України є прикладом того, як навіть в умовах війни можна зберігати людяність, професійність і відповідальність перед найбільш вразливими.
Окремо він наголосив на важливості парафіяльного соціального служіння як моделі децентралізованої відповідальності.
«Одним із найбільш значущих результатів нашої співпраці є розвиток парафіяльного соціального служіння. Це допомогло парафіям брати більше відповідальності за найбільш вразливих людей у своїх громадах і долати стару пострадянську традицію, коли все мало йти згори. Завдяки цьому люди на місцях почали брати відповідальність у свої руки», — сказав він.
Лаура Стоппоні, керівниця проєктів Карітасу Італії, зазначила, що співпраця між Карітасами виростає з багаторічних стосунків, а сама зустріч допомагає краще побачити не лише масштаб допомоги, а й людський вимір цієї роботи.
«Те, що ви робите, — це не лише відповідь на потреби, а й людський розвиток, будування майбутнього, громад і мостів між країнами», — сказала вона.
Пошук рішень на майбутнє
Завершальний день Партнерської зустрічі був присвячений пошуку рішень на 2027–2028 роки. Партнерська зустріч показала, що сталі рішення не народжуються в окремих проєктах чи коротких циклах допомоги. Вони виростають із довіри, локальної присутності, професійності команд, партнерства з державою і міжнародною спільнотою та постійної готовності бачити людину в центрі кожної дії.
Саме так Карітас України продовжує рухатися від екстреної допомоги до відновлення, від реагування на кризу — до рішень, які допомагають громадам вистояти, відновитися і планувати майбутнє.
Учасники проєкту не лише отримують всебічну підтримку, а й самі можуть стати опорою для інших. Так, зокрема, сталося з Володимиром і Валерією з Івано-Франківська – двома людьми, які прийшли до проєкту як ті, хто потребує допомоги, а натомість стали тими, хто її надає.
В армії кажуть: «Дозвольте бути корисним» – тут так само.
Коли 26 лютого 2022 року Володимир пішов добровольцем на фронт, перед ним стояло лише одне завдання – захистити країну. Спершу він обороняв Київ, перебуваючи в епіцентрі подій. Після того як перший натиск ворога на столицю спав, розпочався довгий бойовий шлях на Донеччині: Бахмут, Часів Яр, Торецьк, селище Нью-Йорк. У 2025 році через бойове поранення Володимир залишив передову.
Повернення до цивільного життя виявилося непростим. Тривала реабілітація, спочатку на Дніпропетровщині, потім у рідному Івано-Франківську, супроводжувалася важким психологічним станом: флешбеки, порушений сон, і найболючіше – відчуття дисонансу між спокоєм навколо і внутрішньою напругою, яка не відпускала.
«Подумки я був з побратимами, хотів повернутися до війська, хоча й розумів, що тіло вже не витримає, – пригадує чоловік. – Я ходив з дружиною за руку, не орієнтувався в мирному житті. Після пережитого комунікувати з людьми взагалі не хотілося, але було сильне бажання змінити своє життя».
Поворотним моментом стало приєднання Володимира із дружиною до сімейної духовної та психологічної віднови, яку організовував Карітас Івано-Франківськ. Там чоловік вперше опинився серед людей, яким не треба було нічого пояснювати – вони теж пройшли війну.
Серед тих, хто розумів його без слів, Володимир отримав підтримку, якої так потребував: побути в безпечному просторі, можливість виговоритися та відчути, що він не самотній. Робота з психологами та спільні духовні практики допомогли йому подивитися на пережите під новим кутом і знайти в собі сили рухатися далі. Чоловік зрозумів, що пройдений шлях болю можна перетворити на ресурс – досвід, який допоможе зрозуміти і підтримати тих, хто переживає подібне. Саме тоді Володимиру і запропонували приєднатися до команди проєкту «Пліч-о-пліч» у ролі фасилітатора.
«Відчуття, що я можу бути корисний іншим, переконало мене погодитись», – ділиться ветеран.
Вже майже рік, відколи Володимир працює фасилітатором. Щодня він допомагає іншим ветеранам орієнтуватися в системі послуг, робить офіційні документи зрозумілими для тих, хто вперше з ними стикається, мотивує та підказує. Найпоширеніший запит серед тих, з ким він працює – потреба знову знайти себе в мирному житті: відновити стосунки з рідними, перекваліфікуватися, відчути спільноту поруч.
Спільний фронтовий досвід стає тим ключем, який допомагає ветеранам відкритися швидше. «Ми один одного розуміємо з погляду, з півслова. Говоримо про базові, фундаментальні речі і цінуємо час один одного», – каже чоловік. Сьогодні робота у Карітасі повернула Володимиру відчуття потрібності і наповнила життя новим змістом.
«В армії кажуть: “Дозвольте бути корисним”, і тут так само. Я тішуся, коли бачу, як змінюються на краще ті, з ким я працюю. Люди знаходять роботу і радісно діляться своїми успіхами зі мною».
«Своє коло адаптації я пройшла»: як бойова медикиня тепер допомагає іншим
Шлях у війську для Валерії розпочався задовго до повномасштабного вторгнення. Ще у 2019 році вона приєдналася до війська як бойова медикиня взводу. Коли у лютому 2022 року почалося повномасштабне вторгнення, її підрозділ перебував на Харківському напрямку, звідти медики разом із бійцями вирушили до державного кордону стримувати перший натиск ворога.
У березні 2023 року Валерія отримала важке поранення. Травми виявилися настільки серйозними, що продовжувати службу вона більше не могла.
Повернення до цивільного життя обернулося новим випробуванням. Валерія родом із Донеччини, після звільнення їй довелося довго шукати роботу і стикнутися із відвертими упередженнями. Зрештою дівчина влаштувалася до одного із супермаркетів, але через надмірні фізичні навантаження роботу довелося залишити.
Валерія не опустила руки: отримала посвідчення водія і продовжила шукати себе. Спочатку працювала у ветеранському просторі. Згодом переїхала до Івано-Франківська. На початку 2026 року в соцмережах натрапила на оголошення Карітасу Івано-Франківськ про тренінг із працевлаштування для ветеранів та їхніх рідних. Фахівці проєкту «GEN-CARE» допомогли грамотно структурувати професійний досвід дівчини.
Тоді ж вона помітила, що в організації відкрита вакансія фасилітатора у проєкті «Пліч-о-пліч» і ось уже півроку Валерія працює у команді.
«Своє коло адаптації я пройшла, певний досвід маю. І чудово, що тепер можу допомагати іншим, щоб їхнє повернення до мирного життя проходило легше», – ділиться вона.
Робота Валерії як фасилітаторки – це первинний супровід тих, хто щойно повернувся з війни. Вона оцінює потреби ветеранів, інформує про державні програми та навчальні тренінги і залежно від запиту консультує самостійно або скеровує до профільних фахівців.
Налагодити довірливий контакт допомагає спільне минуле. «Будь-яка розмова традиційно починається із запитання, хто де служив. Нерідко до Карітасу приходять бійці із бригад, які на фронті були моїми суміжниками і одразу з’являються спільні спогади про знайомі місця та пережите на передовій. Такі розмови допомагають ветеранам відкритися», – розповідає Валерія.
Спираючись на власний непростий досвід, вона добре розуміє, чого найбільше потребують колишні військові в цивільному житті – усвідомлення того, що вони потрібні, що про них піклуються і що вони не є тягарем.
«Тил має бути повністю готовим зустрічати ветеранів, підставляти їм плече та активно допомагати у відновленні. Треба дати їм розуміння, що вони не залишаються наодинці зі своїми проблемами, адже труднощі адаптації насправді стосуються абсолютно всіх».
Історії Володимира і Валерії – це свідчення того, що пережитий досвід може стати не тягарем, а ресурсом. Що людина, яка пройшла власне коло адаптації, здатна простягнути руку тому, хто лише починає цей шлях. Проєкт «Пліч-о-пліч» будується на простій, але важливій засаді – найкраще розуміння народжується зі спільного досвіду. І допомагати іншим – це теж спосіб повернутися до себе.
Проєкт «Пліч-о-пліч 2.0: психосоціальна, юридична та соціальна підтримка ветеранів, членів сімей ветеранів та військовослужбовців у Житомирській, Вінницькій та Івано-Франківській областях» реалізується за підтримки Caritas Deutschland та Caritas Ukraine.
Люди, які живуть на прифронтових територіях, залишаються одними з найбільш вразливих. Для багатьох із них навіть базові потреби стають щоденним викликом. Долати матеріальну скруту допомагає проєкт Basic Needs. Історії підтримки читайте нижче.
Понад 25 років пані Надія працювала листоношею у селищі Билбасівка. Вона приносила людям новини від рідних, знала, хто запитає про листа від дітей, хто яку газету виписує. А сьогодні сама так чекає на дзвінок від доньки й онуків! Через війну вони не можуть приїхати на Донеччину. Пані Надії 70, її єдина фінансова підтримка – пенсія. Доводиться економити буквально на всьому… але не на дровах взимку!
Замерзнути – найбільший страх пані Надії. Тому готуватися до наступної зими жінка починає вже зараз: відкладає гроші, заощаджує, як може, відмовляє собі у найнеобхіднішому. Цього року допоміг Карітас Краматорськ: на отриману напередодні холодів виплату пані Надія одразу придбала дрова для опалення будинку.
Колись пані Тетяна жила у Донецькій області, але війна вигнала її з рідної домівки. Нині жінка із родиною проживає у Петро-Михайлівській громаді Запорізької області. Вона прийшла на зустріч разом із маленькою дитиною: «Грошова допомога від Карітасу, яку ми отримали, для нас дуже важлива. Треба дитині купити памперси та інші необхідні речі. Тому що ціни постійно зростають і дуже тяжко», – ділиться пані Тетяна.
Понад 40 років тому пані Наталія з селища Слобідське Вільхівської громади оселилася на Харківщині. Обрала цей край з-поміж декількох країн, де жила і працювала до того. Тут вона трудилася на фермі, робота була важкою, але звичною і корисною. Повномасштабну війну Наталія Геннадіївна зустріла вдома у розгубленості й страху. Переїхала у спокійніше місце, але згодом повертатися не стало куди: в будинку жінки сильно постраждав дах: «Заходиш у хату – ввечері видно зорі. Штукатурка обсипалась, під час дощу чи снігу все летить всередину. Стіни сирі, усе руйнується. Добре, що хоча б піч залишилась і її ще ніхто не розібрав»», – каже пані Наталія. Сьогодні 66-річна жінка живе у модульному будинку. Влітку рятується вентилятором, взимку обігрівається двома обігрівачами, їжу готує на електроплитці – витрати на електроенергію значні. Пенсії ледь вистачає на найнеобхідніше. Тому підтримка благодійників для неї є надзвичайно важливою.
Проєкт BasicNeeds («Підтримка та забезпечення базових потреб особливо вразливих людей, які постраждали від війни та проживають у зоні 0–50 км уздовж лінії зіткнення на Півдні та Сході України») реалізується у співпраці з Caritas Ukraine та фінансується Caritas Deutschland(Карітас Німеччини) і Auswärtiges Amt (Міністерством закордонних справ Німеччини).
До Всесвітнього дня біженців Карітас Європа нагадує: міграція — це складний глобальний виклик. Війни, кліматичні зміни, економічна нестабільність і голод змушують людей залишати домівки та шукати безпечнішого життя для себе і своїх родин.
Цьогоріч європейська мережа Карітас присвячує свою кампанію важливій темі – возз’єднанню родин.
Для України ця тема особливо болюча. Понад 14 мільйонів українців через війну стали внутрішньо переміщеними особами або були змушені виїхати за кордон. Більшість громадян України в країнах ЄС мають статус тимчасового захисту, який офіційно продовжено до березня 2027 року. Цей захист дає право на безпеку, але не скасовує туги за домом і потреби бути поруч із рідними.
Водночас сьогодні тисячі українських матерів із дітьми, літніх людей та інших вразливих категорій ухвалюють непросте рішення повернутися в Україну. Для когось причиною стає скорочення соціальної підтримки у приймаючій країні. Для когось – бажання жити на рідній землі, поруч зі своєю родиною.
Але повернення не має ставати новим випробуванням. Воно має бути добровільним, безпечним і гідним — особливо для людей, які потребують додаткової підтримки.
«Доки триває війна, українці мають право на гідне життя в країнах ЄС, незалежно від їхнього статусу, — зазначає керівниця програми Карітасу України «Безпечна міграція та протидія торгівлі людьми» Ірина Маєвська. — Якщо ж приймаюча держава не може опікуватися вразливими категоріями людей — особами похилого віку, людьми з інвалідністю тощо — або скорочує допомогу для них, що унеможливлює їхнє подальше перебування та гідне проживання, така держава має посприяти їхньому гідному поверненню в Україну та забезпечити реінтеграційну підтримку. Адже неможливість забезпечити базові потреби часто стає причиною нової, вимушеної розлуки родин».
Щоб допомогти українським сім’ям безпечно возз’єднатися вдома, Карітас використовує багаторічний досвід у супроводі добровільного повернення та реінтеграції. За час повномасштабної війни таку підтримку вже отримали 100 українських родин. До 2022 року Карітас щороку допомагав із реінтеграцією 350–400 родинам.
Один із прикладів такої роботи — співпраця з Карітасом Бельгії. Людина отримує консультацію ще за кордоном: їй допомагають із квитками, контактами в Україні та підготовкою до повернення. Після повернення Карітас пропонує комплексний супровід, який може тривати понад пів року.
Цей супровід може включати гранти на житло — зокрема оплату оренди або кошти на відновлення пошкодженої оселі; матеріальну допомогу на придбання побутової техніки чи інших необхідних речей; підтримку самозайнятості — гранти на відкриття власної справи та закупівлю обладнання; а також соціальний супровід: допомогу з працевлаштуванням, влаштуванням дітей до школи чи дитячого садка, оплатою медичних послуг і компенсацією вартості ліків.
«Наше завдання — через адвокаційну роботу й транскордонні проєкти зробити так, щоб Україна мала ресурс для інтеграції в громади громадян, які повертаються та потребують додаткової підтримки», — наголошує Ірина Маєвська.
Сьогодні така робота вже розвивається через транскордонний проєкт Карітасу з Румунією та Молдовою, зокрема на базі місцевих організацій в Одесі та Чернівцях. Також Карітас України працює над налагодженням аналогічної співпраці з Карітасом Польщі та іншими національними організаціями Карітасу у Східній і Центральній Європі.
Сім’я — одна з найбільших цінностей для українців. Це опора, джерело сили й простір, у якому людина може відновлюватися після втрат. Кожна людина має право на безпеку, гідність і життя разом зі своєю родиною.
Саме тому Карітас підтримує людей на шляху повернення та реінтеграції — щоб рідні знову могли бути разом і будувати своє майбутнє в безпеці.
Сьогодні дедалі більшого значення набувають довгострокова співпраця, місцеве лідерство та партнерство з громадами. Ці принципи стали основою стратегії Caritas Norway для України та Молдови на 2026–2027 роки.
Документ визначає пріоритетами підтримку місцевих організацій, передбачуване партнерство, гнучкість програм, турботу про команди та посилення голосів громад і локальних партнерів. Для Карітасу України це не просто напрям роботи, а підхід, у якому саме місцевий досвід допомагає формувати рішення та визначати пріоритети відновлення.
Однією з головних рамок цієї роботи є Програма Нансена. За словами Меліси Совік, регіональної представниці Caritas Norway для України та Молдови, саме вона забезпечує передбачуваність гуманітарної відповіді — у фінансуванні, тривалості програм і можливості планувати роботу не лише на коротку перспективу.
Водночас, як наголошує Меліса, навіть довгострокова підтримка має залишатися гнучкою. Війна створює дуже мінливі умови: лінія фронту рухається, люди змушені евакуюватися, а нові потреби можуть виникати дуже швидко. Саме тому гуманітарна програма має дозволяти реагувати на зміни — від підтримки новоприбулих внутрішньо переміщених людей до евакуації громад, що опиняються під загрозою окупації або інтенсивних обстрілів.
Окреме місце у стратегії має напрям водопостачання, санітарії та гігієни. В Україні він давно перестав бути лише «технічним сектором». В умовах війни вода — це питання безпеки, здоров’я, гідності й щоденного виживання:
«Коли люди втрачають доступ до води, вони починають усвідомлювати, наскільки залежними від неї є. Це не вибір — вода просто потрібна, щоб жити. Вона потрібна для приготування їжі, для пиття, для гігієни, для людей із медичними потребами. Саме тому відновлення доступу до води має таке велике значення для громад, особливо поблизу лінії фронту», — говорить Меліса.
Вона також згадує слова, які неодноразово чула від людей у громадах:
«Вода — це життя».
І це не метафора. Коли звичне джерело води зникає або стає непридатним через удари по критичній інфраструктурі, люди втрачають одну з базових умов нормального життя: можливість пити чисту воду, готувати їжу, підтримувати гігієну, доглядати за дітьми, людьми старшого віку чи людьми з хронічними захворюваннями.
У стратегії Caritas Norway окремо наголошується на місцевому лідерстві. Рішення щодо програм, змін у допомозі, моніторингу чи адаптації роботи не повинні ухвалюватися без участі національних і місцевих партнерів.
«Рішення щодо програм, будь-які зміни чи адаптації не мають ухвалюватися без участі національних і місцевих партнерів. Саме місцеві організації найкраще розуміють гуманітарні потреби громад, бачать, де вони можуть реагувати найефективніше, і знають, як адаптувати допомогу до реальної ситуації», — наголошує Меліса.
Для Карітасу України це має особливе значення. Місцеві команди не лише реалізують гуманітарні програми. Вони щодня працюють із людьми, підтримують довіру в громадах, співпрацюють із місцевою владою та бачать не лише гуманітарні потреби, а й загальний стан громад, їхню втому, ризики та можливості для відновлення.
Ще один важливий акцент стратегії — турбота про команди. Гуманітарна допомога не може бути стійкою, якщо виснажуються люди, які її забезпечують.
Меліса звертала увагу на те, що зовнішня стійкість українських громад не означає, що вони можуть жити в такому режимі безкінечно. Багато людей живуть у стані постійного виживання: із повітряними тривогами, нестачею сну, страхом за рідних і тривалим психологічним навантаженням. Особливо це стосується громад поблизу лінії фронту, які щодня несуть найбільший тягар війни.
Окремий напрям стратегії — комунікація. Caritas Norway наголошує: міжнародні партнери не повинні говорити замість місцевих організацій. Їхнє завдання — допомагати місцевим голосам бути почутими.
Це означає постійний діалог із місцевими партнерами, розуміння їхніх пріоритетів і допомогу в тому, щоб досвід українських громад звучав сильніше — у розмовах із донорами, урядами, міжнародними структурами та суспільствами інших країн.
Цінність такого партнерства — не в тому, щоб замінити місцевий досвід зовнішнім поглядом. А в тому, щоб підтримати тих, хто вже працює поруч із людьми щодня.
Футбол належить до видів спорту з високим навантаженням на стопи, гомілки та колінні суглоби. Під час гри футболісти постійно виконують прискорення, різкі зупинки, зміни напрямку руху, стрибки та навіть елементи з єдиноборств.
Коли мова йде про дитячий футбол величезне значення набуває питання правильного взуття. Організм дитини продовжує активно рости та формуватися, а кістки, суглоби та зв’язки є більш вразливими до надмірних навантажень і травм.
Використання взуття, яке відповідає типу покриття та забезпечує належну підтримку стопи, є важливою умовою безпечних тренувань і змагань. Натомість гра у невідповідному взутті може підвищити ризик падінь, розтягнень, забоїв та інших травм, які вплинуть на здоров’я дитини.
“Для футболіста взуття – це продовження його ніг. Коли бутси підібрані правильно, гравець може повністю зосередитися на грі, демонструвати свої найкращі якості та досягати нових перемог. Адже великі результати починаються з уваги до деталей, а футбольне взуття – одна з найважливіших деталей на шляху до успіху“, – зазначає менеджер відділу аматорського та масового футболу департаменту розвитку футболу технічної дирекції Української Асоціації Футболу Мар’ян Яськів.
Карітас України вже 10 років проводить дитячий фестиваль з вуличного футболу Кубок Карітасу, знає про важливість правильного взуття та контролює у чому діти виходять на поле.
Цього року з 2 по 5 червня у мальовничій Вижниці на Чернівеччині турнір зіграли 10 команд з різних куточків України: Чернівців, Бродів, Тернополя, Чорногузів, Харкова, Нововолинська, Лубен, Жовкви, Львова та Ніжина.
Одним із нових партнерів Кубоку Карітасу 2026 стала українська компанія Епіцентр K та Intersport Україна, які передали дітям 105 пар спортивного взуття.
“Кожна дитина заслуговує на можливість займатися спортом, мріяти та радіти дитинству. Для нас важливо, щоб спорт був доступний кожній дитині – і ми щасливі робити свій внесок. Тому з радістю передали кросівки учасникам Кубка Карітасу, щоб кожен маленький футболіст виходив на поле з упевненістю і натхненням. Дякуємо Карітасу України за важливу роботу та бажаємо дітям яскравих вражень, нових досягнень і віри у власні сили“, – директорка Intersport Україна Юлія Максименко.
Нове спортивне взуття отримали діти з вразливих соціальних категорій, для яких можливість займатися спортом є важливою складовою психологічного відновлення, соціальної адаптації та особистісного розвитку. Завдяки цій підтримці юні футболісти матимуть змогу продовжувати тренування, розвивати свої здібності та впевнено крокувати до нових перемог.
Для дітей та батьків, які цікавляться темою дитячого спорту, розповідаємо детальніше, чому не можна грати у футбол у невідповідному взутті.
Підвищений ризик травм
Наукові дослідження вказують на зв’язок між неправильним підбором футбольного взуття та збільшенням кількості травм нижніх кінцівок. Особливо це стосується ситуацій, коли тип підошви не відповідає покриттю поля.
Неправильне взуття може спричинити: розтягнення зв’язок, підвертання гомілкостопного суглоба, травми коліна, пошкодження стопи та пальців.
Недостатнє або надмірне зчеплення з покриттям
Футбольні бутси розробляються для конкретних типів поверхні: натурального газону, штучного покриття або твердих майданчиків.
Якщо гравець використовує невідповідне взуття: нога може ковзати на поверхні, стопа може надто сильно фіксуватися в покритті під час повороту корпусу.
Обидві ситуації збільшують ризик травмування зв’язок і суглобів.
Погіршення стабільності та контролю рухів
Під час футбольного матчу важливими є баланс, швидкість реакції та контроль рухів. Взуття, яке не забезпечує належної фіксації стопи, погіршує стійкість гравця та збільшує навантаження на опорно-руховий апарат.
У результаті спортсмен швидше втомлюється та має вищий ризик втрати рівноваги під час інтенсивних ігрових моментів.
Перевантажувальні травми
Невідповідне взуття часто має недостатню амортизацію або підтримку стопи. Це може призводити до розвитку хронічних проблем: болю в п’яті, запалення ахіллового сухожилля, підошовного фасціїту, болю в гомілках та колінах.
Такі травми розвиваються поступово, але можуть надовго обмежити можливість займатися спортом.
Дискомфорт та зниження якості гри
Окрім травм, неправильне взуття може викликати: мозолі, натертості, біль у стопі та швидку втому.
Через дискомфорт гравець змінює природну техніку бігу та рухів, що додатково підвищує ризик травмування.
Відповідь знайшлася у справі, добре знайомій з дитинства. Світлана виросла в родині, де завжди працювали на землі. Вона допомагала батькам вирощувати овочі та фрукти, тож саме цей досвід підштовхнув її до думки розвивати власне господарство.
Втім, початок виявився непростим. Для старту потрібні були кошти. Світлана моніторила інтернет і шукала інформацію про різні грантові можливості. Та перша спроба завершилася відмовою.
«Було прикро, але я зрозуміла, що просто потрібно пробувати ще», – згадує жінка.
Зрештою вона подала ще одну заявку. Цього разу на грантову підтримку в межах першої фази програми BLOOM, яку реалізовував Карітас Миколаїв. Заявку підтримали, і родина отримала теплицю.
«Ви б знали, як я зраділа, коли нам дали цю теплицю. Я не могла зупинитися і садила туди все: і редиску, і кабачки, і огірки… Багато чого», – розповідає пані Світлана.
Сьогодні теплиця допомагає родині вирощувати ягоди, овочі та зелень, а також менше залежати від мінливих погодних умов.
Історія пані Світлани – одна з 328 історій учасників першого року програми BLOOM. За цей час команди Карітасів Берислава, Миколаєва та Одеси надали 328 агрогрантів самозайнятим особам і мікропідприємцям для відновлення господарств. Ще 112 учасників пройшли з допомогою наших фахівців професійне навчання та здобули нові навички для розвитку агробізнесу.
Зараз триває реєстрація на другий рік програми BLOOM.
Відновити бізнес, започаткувати власну справу або здобути нові професійні навички можуть люди та бізнеси, які постраждали від війни на півдні України.
У межах другого року програми BLOOM відкрито прийом заявок на індивідуальну фінансову допомогу для підтримки самозайнятості та мікробізнесу.
Детальні умови участі – у картках.
Подати заявку можна до 10 липня 2026 року включно за посиланням: bloom.mercycorps.org
Дедалі більше фахівців сходяться на думці, що повернути дитину до навчання неможливо лише додатковими уроками чи новими методиками. Для цього потрібні безпечне середовище, відчуття стабільності, підтримка дорослих та можливість відновлювати власні ресурси. Програма «Освіта, формація та захист дітей» Карітасу України розділяє такий підхід.
15 червня на конференції «Надолуження освітніх втрат: від теорії до практики» Марина Мартиненко, менеджерка проєкту «Стійкість і розвиток: психосоціальна підтримка дітей у школах», представила підходи Карітасу України щодо підтримки дітей, їхніх батьків і вчителів, зокрема ініціативу «Щасливі МИ», а також поділилась з колегами з інших освітніх організацій досвідом створення «Просторів щастя» у школах.
Публікуємо ключові тези виступу Марини на панельній дискусії конференції.
Про дитину, яка стоїть за кожною цифрою
«У нашій роботі ми перш за все дивимося на дитину. Великі цифри є, великі показники є, і сьогодні ми про них говоримо. Але найважливіше – не втратити, не загубити дитину та її потреби».
За словами Марини Мартиненко, надолуження освітніх втрат є важливим компонентом роботи, але воно не може бути ефективним без відчуття безпеки.
«Дитина не зможе навчатися, якщо не матиме простору, де почуватиметься захищеною, де може бути дитиною і де може бути щасливою. Саме тому ми працюємо комплексно».
Чому Карітас приходить до школи на роки
Одним із принципів роботи є довготривала присутність у школі.
«Карітас приходить до школи не на одне заняття і не на місяць. Ми приходимо на роки. У нас є школи, з якими ми співпрацюємо три роки і більше».
На думку спікерки, для досягнення реальних поведінкових змін необхідна системна робота та постійна присутність стабільного дорослого поруч із дитиною.
«Для того щоб поведінкові зміни відбулися, має бути система. Має бути постійна присутність організації та стабільного дорослого».
Саме тому Карітас інвестує у шкільних фахівців. «Ми не можемо вимагати від вчителя, шкільного психолога чи соціального педагога додаткового навантаження без підтримки. Тому ми вкладаємо ресурси в цих працівників. Це забезпечує сталість проєкту».
Дитина в центрі, але працюємо з усією її екосистемою
Карітас працює не лише з дітьми, а й з усіма учасниками освітнього процесу.
«У центрі є дитина. Але дорослі, які є в екосистемі дитини – батьки, педагоги, фахівці – є невід’ємною складовою. Ми маємо позитивно впливати на всіх, хто оточує дітей».
Саме тому діяльність у школах будується за принципом комплексної взаємодії дітей, батьків та педагогів.
Для роботи з освітніми втратами Карітас використовує перевірені методики.
«Ми не розробляємо щось нове заради нового. Використовуємо підходи, які вже працюють, зокрема методологію “Навчай для України”».
Додаткові заняття проводять учителі тих самих шкіл, де працюють простори.
«Вчителі також отримують оплату за цю роботу. Окрім того, ми забезпечуємо супервізію, інтервізію та навчання педагогів».
Чому простір має значення
Окрему увагу Марина Мартиненко приділила створенню безпечних просторів у школах.
«Простір важливий. Для багатьох невеликих шкіл він часто є єдиним місцем, де дитина може отримати підтримку, поспілкуватися або просто побути в безпечному середовищі».
Карітас облаштовує такі простори у школах Одеської, Хмельницької, Тернопільської, Вінницької, Кіровоградської та Житомирської областей. Це два довготривалі проєкти «Стійкість і розвиток», який фінансується Карітасом Австрії та Renovabis, а також «Зміцнюємо Україну зараз», що працює за підтримки Карітасу Австрії, а також Austrian Development Agency та NACHBAR IN NOT.
«Ми створюємо простори, бо простір має значення. Він має бути дружнім до дітей, яскравим. Дуже часто самі діти підказують, що вони хотіли б бачити в цих кімнатах».
Наразі організація створила «Простори щастя» у 83 школах. 51 цей простір продовжує функціонувати і сьогодні.
Що відбувається у «Просторах щастя»
За словами Марини, безпечний простір – це не лише облаштована кімната.
«Найважливіше – це люди. Ми забезпечуємо ставку для психологічної служби школи. Найчастіше це психолог і соціальний педагог, які працюють із дітьми, батьками та педагогами».
У просторах проводяться заняття з надолуження освітніх втрат, соціально-емоційного навчання, групові активності, літні табори та інші заходи.
«Ми не конкуруємо зі школою і не створюємо паралельних структур. Ми підсилюємо школу – надаємо матеріали, ресурси та підтримку, яких часто бракує».
Робота просторів базується на регулярності та передбачуваності.
«Це мають бути регулярні заняття – щоденні та щотижневі. Діти знають, що простір відкритий і вони можуть прийти туди відповідно до графіка».
Саме така стабільність допомагає дітям відновлювати відчуття безпеки.
Повернути відчуття контролю
Важливою складовою роботи є підтримка дитячих ініціатив.
«Ми фінансуємо дитячі парламенти дії та соціальне шкільне підприємництво. Діти можуть запропонувати власну ідею, написати проєкт і реалізувати його».
За словами Марини Мартиненко, такі можливості допомагають дітям повернути відчуття впливу на власне життя.
«Ми повертаємо дітям контроль. Даємо можливість здійснювати зміни та впливати на середовище, яке їх оточує».
Окремий напрям роботи — забезпечення дітей шкільними наборами. «Діти з числа ВПО, діти з інвалідністю та сімей у складних життєвих обставинах отримують рюкзаки з канцелярією та матеріалами для творчості. З 2025 року до наборів також включено компонент психосоціальної підтримки. Це допомагає дітям відчути впевненість та готовність до школи».
«Загалом по Україні майже 10 тисяч таких наборів отримали діти з вразливих категорій».
Повернути мотивацію до навчання
Відповідаючи на запитання учасників конференції про мотивацію дітей до навчання, Марина Мартиненко наголосила на ролі дорослого поруч.
«Коли поруч є стабільний дорослий, ресурсний дорослий, який хоче допомогти дитині – чи то надолужити освітні втрати, чи реалізувати проєкт, чи просто побути поруч у безпечному середовищі – це працює».
На її переконання, саме через довіру та підтримку діти поступово відновлюють внутрішні ресурси.
«Коли є стабільний дорослий, діти відновлюють мотивацію, відновлюють сенси, відновлюють ресурси і до навчання, і до соціалізації».
