Реабілітація приходить додому: Карітас України та Ukraine Crisis Appeal (Австралія) започатковують проєкт BRIDGE 

Завдяки проєкту BRIDGE, який започаткував Карітас України, реабілітація виходить за стіни лікарень і приходить до людей додому. Мобільні мультидисциплінарні команди медичних центрів Карітасу Полтава і Карітасу Івано-Франківськ відвідують ветеранів, постраждалих від війни цивільних, дітей, а також старших людей і людей з інвалідністю, які не можуть виходити з дому.

Проєкт фінансує Ukraine Crisis Appeal (Австралія) з пожертв української діаспори та ширшої австралійської спільноти. Ініціатива діє за сприяння Rotary Australia World Community Service (RAWCS) і за підтримки Австралійської федерації українських організацій (АФУО).

Що відбувається після виписки

Українське законодавство дозволяє надавати допомогу вдома, але на практиці в багатьох громадах немає мобільних реабілітаційних команд, а сімейним лікарям бракує часу та засобів, щоб координувати подальший супровід. Після лікарні чи реабілітаційного центру люди часто повертаються в пошкоджене житло, переповнені громади або села, де немає системної підтримки. Ветерани й цивільні з воєнними травмами втрачають досягнутий прогрес, а старші люди опиняються прикутими до дому, з контрактурами, пролежнями та хронічним болем, яким можна було б запобігти.

Є й географічна проблема, пояснює Христина Семеген-Бодак, керівниця програми охорони здоров’я Карітасу України. Великі медичні центри зосереджені в містах-мільйонниках, а більшість людей, які потребують реабілітації, живуть деінде, чимало з них у сільській місцевості. Візити додому дешевші за лікування в комунальних лікарнях чи приватних клініках, а люди, яким служить Карітас, не мають змоги оплачувати приватні послуги. «Величезна кількість людей потребує послуг реабілітації вдома», — каже вона.

Саме цю прогалину має закрити BRIDGE. «Я думаю, що цим проєктом ми маємо побудувати маленький місток, закрити прогалину, щоб пацієнти, які отримали реабілітаційну допомогу, продовжували займатися, щоб не було регресу, щоб люди відчували, що вони потрібні. Мости — дорогі споруди, але вони вкрай необхідні», — пояснює задум Христина Семеген-Бодак.

Як працює BRIDGE

Кожна команда надає в одному скоординованому пакеті фізичну терапію, елементи ерготерапії та терапії мовлення, психологічну підтримку й соціальне консультування. Курс триває близько восьми тижнів, по два одногодинні заняття на тиждень, і за потреби його коригують. Члени родини та доглядальники вчаться безпечно переміщати пацієнтів і змінювати їхнє положення, запобігати пролежням, контрактурам і падінням, а також дбати про власне емоційне здоров’я. Консультування доглядальників передбачене в кожному плані.

Допомогу отримують:

  • ветерани та військовослужбовці у тривалій відпустці для лікування, з ампутаціями, травмами головного чи спинного мозку або опіками, яким важко дістатися до клінік;
  • цивільні, зареєстровані в медичних центрах Карітасу, зокрема внутрішньо переміщені особи та мешканці громад, які зазнали вибухових поранень чи інших воєнних травм;
  • діти різного віку з травмами внаслідок війни, затримками розвитку або психологічною травмою, яким потрібна окрема терапевтична підтримка вдома;
  • маломобільні старші люди та люди з інвалідністю, яким потрібен спеціалізований догляд удома, щоб зберегти рухливість і запобігти ускладненням.

Чому Полтавщина та Івано-Франківщина

Регіони обрали не випадково: так Карітас може перевірити свої припущення в різних умовах і порівняти результати. Полтавщина прийняла багатьох внутрішньо переміщених осіб із Харківської, Сумської, Донецької та Луганської областей, тут також живе багато старших людей і людей із хронічними хворобами. Івано-Франківщина — відносно безпечніший регіон, який приймає переселенців і ветеранів, зокрема тих, хто переїжджає сюди після лікування в національних центрах.

Кожен регіон має свої виклики. На Полтавщині повітряні тривоги ускладнюють візити додому, тому працівників навчають безпечно працювати в таких умовах. Поблизу Івано-Франківська безпекова ситуація краща, але ризики є по всій Україні.

Досвід, на який спирається проєкт

BRIDGE ґрунтується на послугах, які Карітас України вже надає. Його медичні центри мають ліцензії та договори з державою, а до мережі входить Реабілітаційний центр «Назарет» на Львівщині, який працює з ветеранами. Мобільні команди Карітасу надавали допомогу вдома в Харкові, Кам’янському, Полтаві, Кривому Розі та Миколаєві. 1 січня 2026 року в Хмельницькому почала роботу перша окрема мобільна реабілітаційна команда в межах проєкту M.O.V.E., який фінансує нідерландська організація Cordaid. Тепер BRIDGE переносить цей досвід на Полтавщину та Івано-Франківщину.

Партнерство, яке триває з 2015 року

BRIDGE — важливий етап багаторічного гуманітарного партнерства Карітасу України та Ukraine Crisis Appeal (Австралія). UCA стала однією з головних опор загальнонаціональної мережі Карітасу України і постійно фінансує кілька пріоритетних напрямів. Окрім мобільної реабілітації, це:

  • загальнонаціональні екстрені збори, щоб швидко забезпечити людей продуктами, чистою водою та засобами гігієни;
  • зимові збори, кошти з яких спрямовують на генератори, резервне пальне, печі на твердому паливі та ремонт опалення під час критичних блекаутів;
  • підтримка відновлення після травм і подолання залежностей у Реабілітаційному центрі «Назарет»;
  • прихисток для постраждалих від війни в «Безпечному домі» у Дрогобичі;
  • дружній до дитини простір у Бердичеві для дітей, які постраждали від війни;
  • мобільні команди соціальної та психологічної підтримки на Херсонщині.

Діана (Дарка) Сенько, голова Ukraine Crisis Appeal (Австралія) та директорка з гуманітарної і медичної допомоги Австралійської федерації українських організацій (АФУО), наголошує:

«Проєкт BRIDGE — одне з найважливіших стратегічних зобов’язань, які взяла на себе Ukraine Crisis Appeal (Австралія). Хоча заклади світового рівня та клінічні центри, як-от UNBROKEN і „Назарет“, надають надзвичайну допомогу в гострій фазі, справжнє зцілення не може закінчуватися на виході з лікарні.

Відвідуючи наші партнерські центри по всій Україні, я на власні очі побачила, що одужання — це тривалий марафон. У регіонах України, коли пацієнта — пораненого захисника, травмовану дитину будь-якого віку чи літню людину — виписують, він часто повертається туди, де спеціалізованого медичного супроводу просто немає. Без системної допомоги в громаді здобуте фізичне відновлення може звестися нанівець за кілька тижнів. BRIDGE безпосередньо долає цю нерівність: виводить мультидисциплінарну допомогу за межі централізованих установ і доставляє її до людей.

Щоразу, коли мобільна команда стукає в двері родини, вона приносить набагато більше, ніж терапію. Вона несе теплі людські обійми й дає людям відчути, що їх ніколи не забудуть, що вони ніколи не залишаться самі і що Австралія стоїть з Україною всім серцем і реальними діями, сподіваючись змінити та покращити їхнє життя.

З 2015 року Ukraine Crisis Appeal (Австралія) непохитно стоїть поруч із Карітасом України. BRIDGE — природний і необхідний розвиток нашої місії: від негайного виживання в гострій фазі до побудови сталого, вкоріненого в громадах безперервного циклу допомоги. Довести успішність цієї мобільної моделі на Полтавщині та Івано-Франківщині — ключ до її довгострокового майбутнього. Це покаже, що співчутлива, фахова клінічна допомога може і мусить сягати кожного куточка України».

Шлях до сталої національної моделі

Проєкт розраховано на довгу перспективу. Карітас збирає клінічні відгуки та дані про результати від пацієнтів і їхніх родин на Полтавщині та Івано-Франківщині. Так організація вдосконалює модель і формує доказову базу, потрібну державі та місцевій владі, щоб у майбутньому співфінансувати реабілітацію вдома. Тоді така допомога вже не залежатиме лише від гуманітарного фінансування.

Довідка

Про Ukraine Crisis Appeal (Австралія)

Ukraine Crisis Appeal (Австралія) — найбільша в Австралії громадська гуманітарна ініціатива зі збору коштів для України. Пожертви на її користь не оподатковуються. Ініціатива діє на базі Rotary Australia World Community Service (RAWCS), яка забезпечує інституційне врядування, відповідність вимогам, прозорість і податкові пільги. Її підтримує Австралійська федерація українських організацій (АФУО) — головна організація, що представляє громадські організації українців по всій Австралії.

Ukraine Crisis Appeal (Австралія) на 100% працює силами волонтерів і має мінімальні адміністративні витрати. Ініціатива співпрацює з акредитованими партнерами-виконавцями в Україні, які проходять аудит, зокрема з Карітасом України, Національним реабілітаційним центром UNBROKEN, Реабілітаційним центром «Назарет», Ротарі та «Таблеточками». Фінансування UCA охоплює екстрену евакуацію з прифронтових територій, мобільні медичні клініки, енергетичну та опалювальну допомогу взимку, хірургічні пристрої для лікування травм, фільтрацію питної води, педіатричну допомогу, дружні до дитини центри подолання травми, безпечні притулки для переселенців, як-от «Безпечний дім» у Дрогобичі, мобільну психосоціальну підтримку в прифронтових регіонах і нейрореабілітацію в громадах.

Про Карітас України

Карітас України, заснований 1994 року, має одну з найбільших у країні недержавних мереж медичних і соціальних послуг у громадах. Організація співпрацює з Міністерством охорони здоров’я, Національною службою здоров’я України, Міністерством у справах ветеранів і місцевою владою, щоб надавати постраждалим від війни людям по всій Україні екстрену допомогу та ліцензовану медичну допомогу.

Контакти для медіа:

Австралія:
Діана (Дарка) Сенько
Голова, Ukraine Crisis Appeal (Австралія)
Директорка з гуманітарної та медичної допомоги, АФУО
Ел. пошта: ukrainecrisisappealaus@gmail.com, dsenko@gmail.com
Вебсайт: www.ukrainecrisisappeal.org

Україна:
Мар’яна Карапінка
Комунікаційна менеджерка Карітасу України (напрям охорони здоров’я)
Ел. пошта: mkarapinka@caritas.ua
Львів / Київ, Україна
Вебсайт: www.caritas.ua

Як адвокація допомагає розвивати послугу «догляд вдома»: досвід фонду «Разом для України»

«Адвокація – це не привілей впливових людей чи організацій. Це набір навичок», – зауважив Микола Мурський, старший радник з питань стратегії і політики фонду Razom for Ukraine, який три роки очолював адвокаційний напрям організації у Вашингтоні, в онлайн-розмові з представниками мережі Карітасу України.  

Експерт говорив про те, як перейти від усвідомлення проблеми до конкретного рішення влади – і чому навіть найважливіша соціальна послуга потребує не добрих намірів, а й переконливої пропозиції. 

Розмова відбулася 2 листопада в межах зустрічі «Соціальні послуги – 2027: державне замовлення, місцеві бюджети та роль недержавних надавачів».  

Від потреби людини – до рішення громади 

Для Карітасу ця розмова мала прикладний сенс, адже у центрі триденної зустрічі – розвиток послуги «Догляд вдома», її фінансування з місцевих бюджетів, взаємодія з державними структурами та сталість допомоги у 2027 році. А за кожним бюджетним рядком стоїть людина, яка потребує підтримки у власному домі, і фахівець, здатний її надати. 

Микола Мурський запропонував починати не з широких декларацій, а з відповіді на три запитання: хто саме може ухвалити потрібне рішення? що цій людині важливо?  яку конкретну дію ми просимо зробити? До прикладу, посадовець може поділяти цінності організації, але не мати коштів, процедури закупівлі або готової пропозиції. Тож завдання адвокації – виявити справжню перешкоду й запропонувати реалістичний шлях її подолання. 

Він розрізнив три завдання комунікації: інформувати тих, хто не знає про проблему; переконувати тих, хто сумнівається; активізувати тих, хто вже підтримує ідею, але ще не діє. Це особливо важливо для розмови з місцевою владою, бо прихильне ставлення до Карітасу саме собою не означає фінансування послуг. 

«Не починайте із загального – починайте з конкретного» 

Один із найвиразніших прикладів лекції стосувався мови, якою громадські організації говорять про свою роботу. Замість абстрактних формулювань про соціальні послуги пан Мурський запропонував просте повідомлення: 40 людей старшого віку чекають на догляд вдома, підготовлені працівники є, але фінансування бракує. Цифра, конкретна потреба і зрозуміле рішення роблять проблему видимою. 

Для переконливого повідомлення промовець радив починати з людської історії або несподіваного факту, спиратися на перевірені дані, пояснювати, чому рішення потрібне саме зараз, і завершувати одним чітким проханням. «Людям цікаво про інших людей, а не про ваші принципи», – наголосив він. Історія людини, яка не може самостійно впоратися з повсякденними справами, може сказати більше за сторінку загальних формулювань – якщо розповідати її з повагою до гідності. 

Ще один інструмент – повідомлення різної тривалості: десять секунд, тридцять секунд і дві хвилини. Коротка думка має викликати зацікавлення, а розгорнуті аргументи з’являються тоді, коли співрозмовник готовий їх почути. Корисною є й формула «спільна цінність – факт – прохання». Вона допомагає не загубити головного навіть під час короткої зустрічі. 

Медіа, громада і пряма розмова 

Микола Мурський назвав три складові публічної адвокаційної кампанії «адвокаційним трикутником»: медіа, громадська мобілізація та безпосередні зустрічі з тими, хто ухвалює рішення. Медіа допомагають пояснити проблему; мешканці, отримувачі послуг і їхні родини засвідчують її суспільну вагу; особиста розмова з посадовцем відкриває шлях до конкретної домовленості. 

При цьому не варто недооцінювати місцеві медіа. Якщо рішення про закупівлю догляду вдома ухвалює громада, місцеве радіо, видання чи інформаційний канал можуть бути доречнішими за загальнонаціональний майданчик. Формат також має відповідати аудиторії: коротке відео, інтерв’ю, авторська колонка чи звернення працюють по-різному. 

Окрему увагу лектор приділив коаліціям. Спільна позиція соціальних працівників, лікарів, родин, громадських організацій і самих отримувачів послуг може бути сильнішою за голос однієї установи. Водночас речником ініціативи не обов’язково має бути керівник: іноді найпереконливіше про потребу розповість людина, якої вона безпосередньо стосується. 

Не лекція для посадовця, а розмова 

Практичні поради пана Мурського стосувалися й зустрічей з представниками влади. Він закликав не перетворювати їх на довгі презентації досягнень організації. Натомість – ставити запитання, слухати відповіді й з’ясовувати, що саме заважає ухвалити рішення: бюджет, процедура, інші пріоритети чи недостатня інформація. 

«На цих зустрічах важливо, щоб ви мали розмову, а не давали лекцію на тему», – пояснював Мурський. Запитання «Що вам потрібно для оцінки цієї пропозиції?» або «З ким іще варто поговорити?» можуть бути кориснішими за додаткові десять слайдів. 

Особливо предметною має бути розмова про фінансування. Лектор радив одразу визначати кількість отримувачів, перелік послуг, загальну вартість і витрати на одну людину, виконавця, показники результату та конкретне рішення, якого очікують від влади. Якщо повномасштабне фінансування поки неможливе, можна запропонувати обмежений у часі пілотний проєкт. 

Завершувати зустріч варто не загальним «сподіваємося на співпрацю», а домовленістю про наступний крок: кому надіслати кошторис, хто організує зустріч із бюджетним відділом, до якої дати можна отримати на відповідь. Адже, як зауважив адвокаційник, доброзичлива відповідь ще не означає зобов’язання. 

Вправа, яка повертає до суті 

Наприкінці сесії учасники спробували сформулювати власні адвокаційні звернення: визначити адресата, зрозуміти його інтерес і викласти пропозицію буквально у двох реченнях. У дискусії прозвучали приклади підтримки людей з інвалідністю, ветеранів і мешканців, які залишаються без необхідного догляду. Практика показала, наскільки непросто перетворити велику суспільну проблему на коротке, адресне й здійсненне прохання. 

Для мережі Карітасу ця сесія стала нагодою подивитися на догляд вдома не лише як на щоденну допомогу людям, а і як на предмет системного діалогу з громадами. Наступні дні зустрічі, згідно з програмою, присвячені механізмам фінансування, стратегічним пріоритетам і дорожній карті на 2027 рік. А перший крок до змін – уміти назвати потребу людини так, щоб за нею з’явилося відповідальне рішення. 


Проєкт «C.A.R.E.S. – Community Advocacy and Resilient Mobile Care Services / Адвокація в громадах та стійкі соціальні послуги з догляду вдома» реалізується Caritas Ukraine, фінансується Федеральним міністерством соціальної політики, охорони здоров’я, догляду та захисту прав споживачів Австрії – Sozialministerium Österreich, за підтримки Caritas Österreich. 

«Разом, а не замість»: фахівці з догляду вдома Карітасу продовжують вдосконалювати професійні навички

Це питання стало одним із ключових під час навчання фахівців із догляду вдома Карітасу у Львові.

Тренінг «Поруч із людиною: професійність, стійкість і впевнені рішення в соціальній роботі», що відбувся 26–29 жовтня, об’єднав 56 фахівців Карітасу України.

У навчанні взяли участь соціальні працівники, психологи, менеджери та координатори проєктів із шести місцевих організацій Карітасу – Бродів, Дніпра, Запоріжжя, Львова, Хмельницького та Харкова.

Захід організували в межах проєкту «Догляд вдома задля розширення можливостей і добробуту людей 2026», який реалізується в напрямі «Домашня опіка» Програми охорони здоров’я Карітасу України.

«Організовуючи цей захід, я дуже хотіла, щоб він став чимось більшим, ніж просто навчання з насиченою програмою. Хотілося створити простір, у якому наші фахівці, які щодня віддають стільки сил, уваги й турботи іншим, зможуть приділити трохи часу й собі», – розповідає Марія Сех, менеджерка проєкту «Домашня опіка» Карітасу України.

Від надання окремих послуг до комплексної підтримки людини

У першій частині тренінгу Марія Сех представила результати та перспективи розвитку напряму «Догляд вдома», який Карітас України розвиває понад чверть століття – з 1998 року. Ця діяльність є стратегічною складовою Програми охорони здоров’я. Станом на 2026 рік у мережі Карітасу діють 19 активних центрів догляду вдома, які допомагають людям, що через вік, хвороби, інвалідність або складні життєві обставини потребують підтримки у власних домівках.

Ключовий акцент роботи напряму – перехід від надання окремих послуг до комплексної підтримки людини, яка допомагає їй якомога довше зберігати самостійність і якість життя. Для цього важливо посилювати співпрацю між проєктами Карітасу, державними службами та громадськими організаціями, залучати родини й громади, розвивати нові формати догляду та навчати фахівців. Особливу увагу Марія Сех приділила людям, які залишаються поза системою підтримки, та безпеці соціальних працівників і підопічних у прифронтових громадах.

Досвід місцевих команд: ідеї, затятість, несподівані рішення

Команди місцевих організацій Карітасу поділилися результатами роботи, способами розв’язання щоденних проблем і розповіли про виклики, з якими доводиться мати справу.

У Карітасі Броди за дев’ять місяців до підтримки підопічних долучився 71 волонтер. Створена командою група здоров’я стала прикладом для інших громад. Карітас Харків розглядає можливість терапевтичного городництва – занять, які могли б поєднати фізичну активність, спілкування та емоційне відновлення людей старшого віку.

У Хмельницькому команда співпрацює з Університетом людей старшого віку при місцевому територіальному центрі. Карітас Донецьк у Дніпрі поєднує догляд вдома з психологічною підтримкою, арттерапією, а також залучає можливості медичного центру та соціальної пральні.

Для Карітасу Запоріжжя одним із найгостріших викликів залишається безпека. Через наближеність до фронту соціальним працівникам доводиться шукати способи забезпечити допомогу навіть там, де відвідування підопічних стає небезпечним.

А Карітас Львів представив історію жінки, яка після раптової смерті чоловіка залишилася сама. Поряд із допомогою в побуті їй була необхідна делікатна психологічна підтримка. Робота соціальних працівниць і психологині допомогла жінці поступово повертатися до повсякденного життя.

Такі приклади показали, наскільки різними можуть бути потреби людей і чому догляд вдома не варто обмежувати лише виконанням побутових завдань.

Під час обговорень учасники шукали можливості для тіснішої співпраці між організаціями Карітасу, державними соціальними службами та іншими надавачами послуг. Адже важливо не просто направити людину до іншого фахівця, а переконатися, що вона справді отримала необхідну допомогу.

«Разом, а не замість»: як підтримувати самостійність людини

Чи завжди допомога означає зробити щось за людину? І чи не позбавляємо ми її можливостей, коли з найкращих намірів беремо на себе більше, ніж потрібно?

Ці питання учасники розглядали разом із Мар’яною Школяр, кандидаткою політичних наук, та Мартою Козак, кандидаткою біологічних наук,доцентками кафедри соціології та соціальної роботи Національного університету «Львівська політехніка».

В умовах війни особливо важливо, щоб фахівці соціальної та медико-соціальної сфери, які безпосередньо працюють із людьми, розуміли принципи травмоінформованого підходу та застосовували їх у своїй роботі, говорить Мар’яна Школяр:

«Зараз травмоінформований підхід уже впроваджується на державному рівні в соціальну роботу, сферу психічного здоров’я та психосоціальної підтримки. Йдеться про те, що ми маємо розбудовувати середовище – на роботі, у спілкуванні з іншими людьми, у школі, лікарні – з урахуванням того, що людина може мати за плечима важкий, травматичний досвід. Таке середовище має допомагати їй давати собі раду, а не ретравматизувати, не повертати до негативних почуттів і спогадів».

За словами пані Мар’яни, соціальний працівник, медсестра, психолог – це люди, які фактично перебувають на передовій соціальної роботи. Вони можуть бути першими, до кого звернеться дитина чи сім’я, яка потребує допомоги. І кожен із цих фахівців – чи то медик, чи соціальний працівник, чи освітянин – має розуміти, з ким він працює, що говорити, як говорити, як допомогти, а не зашкодити.

«Ми говоримо про співпрацю між фахівцями, а не про ситуацію, коли соціальний працівник самотужки бере на себе всі проблеми. Адже так недалеко й до професійного вигорання. Тому мають бути підтримка, міжвідомча взаємодія, координація та співпраця між різними фахівцями», – переконана Мар’яна Школяр.

Під час вправи «Два портрети» фахівці описували ту саму людину спочатку через її проблеми та обмеження, а потім – через здібності, навички, звички, соціальні зв’язки й ресурси. Виявилося, що зміна погляду суттєво впливає на те, яку допомогу ми готові запропонувати.

Учасники вчилися ставити запитання, які не викликають відчуття осуду. Наприклад, замість «Чому ви не приймаєте ліки?» – «Що вам заважає?». А замість «Чи потрібна вам допомога з прибиранням?» – «Що вдома ви любите робити самі?».

Саме так формується людиноцентричний підхід: бачити не лише потреби людини, а й те, що вона здатна робити самостійно, та допомагати зберігати ці можливості якомога довше.

Не менш важливою стала розмова про професійні межі. Як реагувати, коли підопічний просить позичити гроші, прийняти дорогий подарунок чи бути на зв’язку в неробочий час? Учасники відпрацьовували способи коректно відмовляти, не руйнуючи довіри: пояснювати межі відповідальності, пропонувати можливе рішення, за потреби залучати керівника.

Право сказати «ні» – не ознака байдужості, а частина професійної відповідальності соціального працівника.

«Сьогодні відбувається багато змін у соціальній роботі, досить різко змінюються підходи, триває переорієнтація, – говорить Марта Козак. – Клієнт перестає бути об’єктом і стає суб’єктом цих змін. Так само важливо, щоб працівники це усвідомлювали й теж переорієнтовувалися, переходили на інші підходи сучасної соціальної роботи.»

Після ухвалення Закону України «Про соціальні послуги» та появи можливості для недержавних структур надавати соціальні послуги, кількість надавачів значно зросла. Але ми розуміємо, що не всі фахівці мають відповідну освіту. Вони можуть мати колосальний практичний досвід, однак цей досвід потрібно покласти на теоретичний фундамент».

Догляд вдома – це також можливість залишатися активним

Окрему увагу приділили співпраці державних і недержавних надавачів соціальних послуг. Практичним досвідом поділилися Ольга Мигович, завідувачка Галицького відділення соціальної допомоги вдома у Львові, та Віра Басенко, соціальний менеджер філії допомоги вдома та активного довголіття Центру соціальних послуг “Джерело”.

Особливий інтерес викликала програма «Активне довголіття», яку реалізує «Джерело». Її учасники можуть вивчати англійську мову, опановувати комп’ютер і смартфон, займатися мистецтвом, співати в хорі, долучатися до туристичних та інших занять.

Загалом програма охоплює 11 навчальних дисциплін і вісім гуртків. За представленими під час тренінгу даними, нею користуються 425 людей.

Цей досвід став нагодою ще раз обговорити, як соціальні послуги можуть допомагати людям старшого віку не лише долати повсякденні труднощі, а й підтримувати спілкування, розвивати свої захоплення та зберігати активність.

Підтримка ветеранів: без жалості та надмірної опіки

Важливою частиною програми стала зустріч із Дмитром Долгополовим, бойовим офіцером, ветераном війни, кавалером ордена «За мужність».

Спираючись на власний бойовий досвід, поранення та лікування, він говорив про взаємодію з військовими й ветеранами, які потребують допомоги після повернення з фронту.

Дмитро пригадав, як після поранення у 2022 році опинився в лікарні в Хмельницькому. Він не міг говорити, не мав особистих речей, а на ньому залишалася забруднена кров’ю військова форма. Медична сестра допомогла йому прийняти душ, подбала про чистий одяг і найнеобхідніші речі. Після пережитого саме ця проста людська турбота дала можливість відчути себе в безпеці.

На переконання ветерана, у спілкуванні з військовими важливо уникати жалості, надмірного опікування та героїзації. Натомість – ставитися до людини на рівних, із повагою до її досвіду, гідності та права самостійно ухвалювати рішення.

Окремо Дмитро Долгополов наголосив на ролі соціального працівника, який може стати для ветерана «комунікатором із зовнішнім світом» – допомогти відновити соціальні зв’язки, подолати бар’єри та поступово повернути впевненість у власних силах.

Для команд догляду вдома ця розмова була особливо актуальною: дедалі більше поранених військових після стаціонарного лікування продовжують відновлення у власних домівках і потребують різних форм підтримки.

Хто підтримує тих, хто щодня допомагає іншим?

Щоденна робота з людьми, які переживають хвороби, самотність, втрати або наслідки війни, потребує не лише професійних знань, а й значних емоційних ресурсів.

Саме тому завершальну частину тренінгу присвятили професійній стійкості, командній взаємодії та профілактиці виснаження. Практичні заняття провела Оксана Кулик – психологиня, арттерапевтка, акредитована гештальттерапевтка, членкиня ВГО «Арттерапевтична асоціація».

Через рольові вправи, спільні творчі завдання та обговорення учасники досліджували власні професійні межі, вчилися краще чути одне одного й розпізнавати ситуації, у яких потребують підтримки.

Під час однієї з практик соціальні працівники й психологи витягали з пам’яті улюблені фрази своїх підопічних:

– Я вмираю! Де ти була?!

– Не вмирайте, бо не буду мати, до кого ходити.

– Задовбало, що ви все вчитесь. А хто буде до мене ходити?

– Якщо не вмру, то прийду.
– Ну, якщо вмрете, то вже не прийдете…

Тільки фахівці, які щодня вкладають професіоналізм і серце в догляд за людьми старшого віку, здатні і мають право на такий, сповнений любові, гумор.

Під час вправи «Форма моєї ресурсності» кожен створював із фольги символ того, що допомагає відновлювати сили. З’являлися човни, крила, дерева, серця, зірки, квіти. За простими образами стояли дуже особисті думки про втому, надію, відповідальність і право подбати про себе.

«На таких зібраннях можна не лише навчатися, а й видихнути, відчути підтримку колег, поділитися непростим досвідом, поставити запитання, на які не завжди знаходяться відповіді в щоденній роботі. І найголовніше – бути почутими», – так Марія Сех пояснює ще один важливий задум організаторів.

Цю потребу підтвердили й відгуки учасників.

«Рада була побачити колег і поспілкуватися з командами з різних локацій, обмінятися досвідом та почути, як організована робота в інших», – поділилася Вікторія Сулім, психологиня Карітасу Харків.

А Анна Червона, учасниця з Дніпра, подякувала за «можливість перезавантаження в теплому дружньому колі та поповнення скарбнички знань та навичок».

Практичну користь навчання відзначила й Зоряна Моташко з Карітасу Хмельницький УГКЦ: «Вміле поєднання теорії та практики допомагає зрозуміти та користуватися практично у своїй роботі наданою інформацією задля якісних послуг для людей у потребі».

Турбота про фахівців – частина якісного догляду

У 2025 році в межах Програми охорони здоров’я Карітасу України допомогу отримали понад 20 тисяч людей. Їм надали майже мільйон медико-соціальних послуг, зокрема 191 тисячу медичних. Послугою «Догляд вдома» було охоплено 2198 українців, які отримали 578 316 послуг. За кожною з них – робота фахівців, які щодня ухвалюють рішення, знаходять підхід до людей і нерідко працюють у складних умовах.

«Для мене як менеджерки цих команд це має особливе значення. Адже за кожним показником, звітом чи виконаним завданням стоять люди. Люди, які теж втомлюються, переживають, шукають відповіді, іноді сумніваються, потребують підтримки й водночас щодня знаходять у собі сили бути опорою для інших», – наголошує Марія Сех.

Навчання у Львові дало учасникам можливість не лише вдосконалити професійні навички, а й порівняти практики різних команд, знайти колег, до яких можна звернутися по пораду, та відновити власні сили.

«Щоразу я все більше переконуюся: турбота про тих, хто турбується про інших, – це не менш важлива частина нашої спільної справи», – підсумовує пані Марія.

Для людей, які потребують догляду вдома, професійна підготовка й стійкість соціальних працівників мають цілком практичне значення: це допомога, яка враховує індивідуальні потреби, підтримує самостійність і не залишає людину сам на сам із труднощами.


Захід організовано в межах проєкту «Догляд вдома задля розширення можливостей і добробуту людей 2026», який реалізується Caritas Ukraine за фінансової підтримки Caritas Deutschland.

Фото – Карітас України, Карітас Львів УГКЦ, Оксана Кулик

«За діагнозом – людина»: Карітас України поділився досвідом мобільної реабілітації зі студентами

23 жовтня фахівчині Карітасу Хмельницький УГКЦ провели для студентів і викладачів Київського інституту бізнесу та технологій (КІБіТ) онлайн-лекцію «Реабілітація людей з інвалідністю в умовах війни: сучасні виклики, підходи та досвід Карітасу Хмельницький УГКЦ».

Лекторками стали Катерина Назарова – лікарка-психіатриня, провідна експертка з ментального здоров’я Карітасу України та медична директорка БО «БФ Карітас-Хмельницький УГКЦ», і Оксана Дзюба – менеджерка проєкту M.O.V.E. та практична психологиня. Вони розповіли, як поєднувати медичну, психологічну та соціальну допомогу, і показали на прикладі проєкту мобільної реабілітації, як це працює на практиці.

Спікерок привітала проректорка з навчально-методичної роботи Марина Рябокінь. За її словами, практичний досвід фахівців неможливо порівняти з теоретичними знаннями, які студенти здобувають в аудиторії. Вона також розповіла про психореабілітаційну лабораторію КІБіТ, де майбутніх психологів навчають працювати з VR-технологіями.

Катерина Назарова почала з типової історії: людина пережила інсульт, пройшла лікування та стаціонарну реабілітацію й повернулася додому. Формально медичний етап завершено, але вдома виявляється, що вона не може самостійно прийняти душ, боїться впасти, а рідні не знають, як допомогти.

Двоє пацієнтів з однаковим діагнозом можуть мати зовсім різні потреби. Один живе в будинку без сходів і має підтримку родини. Інший мешкає на четвертому поверсі без ліфта, а рідні – за кордоном. «Діагноз не дає цілісного уявлення про те, як людина функціонує у повсякденному житті», – пояснила Катерина Назарова.

Тому в роботі спираються на Міжнародну класифікацію функціонування, обмежень життєдіяльності та здоров’я. Вона враховує не лише функції організму, а й повсякденну активність, участь у житті суспільства та контекст: середовище, доступність послуг, підтримку близьких.

Серед принципів сучасної реабілітації Катерина Назарова назвала людиноцентричність, мультидисциплінарність, індивідуалізацію, безперервність і оцінювання результатів. Ефективність реабілітації, наголосила вона, визначається не кількістю наданих послуг, а тим, що змінилося у функціонуванні людини.

Оксана Дзюба розповіла, як ці принципи втілюють у проєкті M.O.V.E. «Мобільна допомога для розширення можливостей ветеранів», який Карітас України реалізує за фінансової підтримки Cordaid. Це пілотна модель мобільної мультидисциплінарної реабілітації: команда працює вдома у людей і в медичному центрі Карітасу Хмельницький. Основа програми — двотижневий інтенсивний цикл, під час якого фахівці регулярно навідуються до пацієнта. Допомогу отримують люди з інвалідністю, військові, літні люди та пацієнти з важкими функціональними обмеженнями — усі, кому складно або неможливо доїхати до закладу.

Проєкт стартував 1 січня 2026 року. За перші шість місяців команда допомогла 75 людям, провела 375 консультацій лікарів-спеціалістів і навчила 35 неформальних доглядальників — рідних, які щодня піклуються про пацієнтів. Також запровадили індивідуальні реабілітаційні плани та електронну базу випадків, налагодили співпрацю з лікарнями та ветеранськими просторами, звідки людей скеровують на реабілітацію.

Досвід перших місяців показав, що для частини людей двотижневого циклу замало. Тому після нього проводять повторне функціональне оцінювання, а людина може пройти курс ще раз.

Серед пріоритетів лекторки назвали чіткіші маршрути пацієнтів після стаціонару, розвиток спеціалізованих компетенцій у громадах і підтримку доглядальників. Окремо розглянули, як психічний стан впливає на реабілітацію. Депресія, тривога, посттравматичний стресовий розлад (ПТСР), хронічний біль і когнітивні порушення, зокрема після інсультів чи черепно-мозкових травм, можуть заважати виконувати вправи.

«Поширена помилка – пояснювати таку поведінку недостатньою мотивацією, адже це переважно не так», – наголосила Катерина Назарова.

За відмовою від занять може стояти біль, втома, страх повторної травми, труднощі з розумінням інструкцій чи справжні симптоми депресії. Тому в команді працюють психологи з клінічною освітою, а за потреби долучається лікар-психіатр. Окрему увагу лекторки приділили освіті: часто людині та її родині достатньо зрозуміти, чому виникають певні реакції, чого очікувати і коли звертатися по спеціалізовану допомогу.

«Гідність — одна з наших найбільших цінностей. Але універсального інструменту немає, бо все дуже індивідуально», – зазначили лекторки.

Завершуючи лекцію, Катерина Назарова повернулася до головної думки зустрічі.

«Сучасна реабілітація – це міст між лікарнею і реальним життям людини. І побудувати цей міст ми можемо лише тоді, коли всі працюють згуртовано», – підсумувала вона.

Проєкт догляду вдома Карітасу України H.O.M.E. попри скорочення фінансування продовжує допомагати найбільш потребуючим

Тому довелося покинути дім і виїхати до Дрогобича. При переїзді втратила документи на квартиру.

У листопаді 2024 року сусідка познайомила її з «Центром милосердя» — партнером Карітасу України в Дрогобичі, що працює за проєктом H.O.M.E. Почали з доставки теплих обідів кілька разів на тиждень. Згодом виявилося, що потреб набагато більше: відновлення документів на квартиру, супровід до лікарів, допомога з різними бюрократичними запитами, налагодження зв’язку зі світом.

Спочатку відновили документи на квартиру у Вовчанську. Але квартира, яку Тамара Федорівна знімала в Дрогобичі, була вологою й холодною, а плата за неї щомісяця росла. Тоді організація домовилася з гуртожитком для переселенців. Комендант відгукнувся швидко, і Тамару Федорівну поселили. Тепло, сухо, є де жити. Сьогодні її знає весь гуртожиток: комунікабельна, щира, відкрита людина.

Двоє синів уже пенсійного віку. Один живе в Україні, але стосунки розірвалися ще до війни. Другий живе в Естонії, сам хворіє на цукровий діабет, та підтримує, як може. Тамара Федорівна за ним сумує, проте переїжджати боїться.

Двічі на тиждень, а іноді частіше, до неї приходить соціальна працівниця Ольга Іваськевич. Допомагає оплатити гуртожиток, отримати пенсію, доїхати до лікаря, оформити субсидію, розібратися з банком. Іноді просто побути поруч.

Ольга пригадує їхнє знайомство. «Я Тамара Хведорівна», – представилася тоді нова знайома. У них відразу виник контакт. «У неї позитивне мислення, і всі проблеми і питання наскільки вони складними не були, ми вирішуємо», – каже Ольга. «Найважливіше в нашій роботі — це вміти вислухати людину і допомогти знайти їй вихід з її проблеми. І тоді вже після цього виникає комунікація, виникає розуміння. Не завжди воно виникає швидко».

Ольга, яка за освітою вчитель, називає свою роботу, яку любить, служінням і покликанням і відчуває себе захисницею людей, які у багатьох моментах є вразливими і беззахисними. Вона й досі часто підвозить підопічних власною машиною, не беручи за це оплати: «Я просто виконую свою роботу».

Таких, як Тамара Федорівна, у проєкті Карітасу H.O.M.E. — до 480 людей одночасно. За кожним із них історія втрат, самотності, безпорадності. Проєкт забезпечує підтримку та розширення можливостей людей старшого віку вдома, а на місцях цим щодня займаються мережа Карітасу України та партнерські організації – допомагають тим, хто через вік чи стан здоров’я вже не може подбати про себе сам.

Попри поступове скорочення фінансування з боку головного донора Caritas Австрії, проєкт діє на восьми локаціях: у Бориславі, Івано-Франківську, Коломиї, Тернополі, Києві та Одесі, а також у Дрогобичі й Харкові, де Карітас співпрацює з довголітніми партнерами. Про це скорочення, розраховане на три роки, донор повідомив наприкінці 2025 року, залишивши можливість адаптувати умови, тому зараз робота спрямована на те, щоб зберегти можливість допомагати людям та знайти додаткові джерела фінансування.

«Успішним результатом буде, якщо всі вісім локацій збережуть послугу догляду вдома хоча б у мінімальному вигляді – тобто буде досягнута сталість», – каже Євгенія Безугла, менеджерка проєкту H.O.M.E. Карітасу України.

У межах проєкту надається саме соціальний догляд вдома, без медичної чи психологічної складової. Бенефіціарів поділяють на групи активності – від найлегшої до найважчої. «П’ята група – це люди з обмеженою мобільністю, які потребують постійного догляду. Їм щодня потрібно поїсти, і так само щодня необхідна допомога з гігієною», – каже пані Євгенія. Наприклад, серед 14 підопічних Ольги Іваськевич з Дрогобича є двоє людей з інвалідністю, які проходять гемодіаліз, – з мінімальною пенсією та виплатою по ВПО. Якщо на громаду припадає лише один соціальний працівник від держави, така людина отримує допомогу не щодня, а двічі на тиждень, а цього зовсім недостатньо.

«Карітас приймає тих, хто має потребу, але держава з будь-яких причин не бере в опіку: або на папері мають родичів, або пенсію вищу за мінімальну навіть на 100–300 гривень, або держава просто не може покрити обсяг потреби», – пояснює Євгенія Безугла.

Локації відрізняються за умовами роботи. У Коломиї команда обслуговує гірський район у співпраці з громадами. Кутська громада, наприклад, закуповує послугу догляду вдома в Карітасу з 2022 року: там працюють три соціальних робітники, які обслуговують 30 бенефіціарів.

Але так відбувається не всюди. «Є громади, які взагалі не надають послуги вдома у своїй ОТГ, а потреба є, бо є люди одинокі та потребуючі. І достукатися до громад про необхідність цієї послуги важко. А розмова про можливість закупівлі цієї послуги у Карітасі закінчується безрезультатно», – зазначає Світлана Ласійчук, менеджер з Коломиї.

Фахівець з адвокації Карітасу в Івано-Франківську Галина Кос зазначає, що важливою частиною діяльності є також дослідження потреб та представлення результатів громадам. «В рамках адвокаційної діяльності проведено дослідження потреб територіальних громад у надавачах соціальних послуг Івано-Франківського та Калуського районів. В результаті виявлено, що у восьми громад немає комунальної установи надавача соціальних послуг. Направлено листи та анкету до цих громад, щоб вивчити стан справ і кількість людей, які потребують соціальних послуг.

Зі схожими викликами зустрічаються в Карітасі Київ, зауважує Владислав Жиляєв, фахівець із адвокації. «На жаль, на практиці оцінка потреб у багатьох випадках носить переважно формальний характер, оскільки визначення потреби фактично ототожнюється з наявністю звернення конкретної особи за отриманням соціальної послуги. Звернення людини є важливим джерелом інформації про потребу, однак не може бути тотожним оцінці реальної потреби. Людина може не знати про доступні послуги, не мати фізичної чи соціальної спроможності самостійно звернутися, не усвідомлювати наявність потреби або не мати належного доступу до відповідних механізмів підтримки. Особливо актуальним це є для послуги „догляду вдома”».

В Івано-Франківську місто частково співфінансує проєкт: у бюджет міської ради включено 75% ставки соціального робітника з березня по жовтень 2026 року. Таким чином, щомісяця акумулюється кошти для продовження роботи у 2027 році, – пояснює менеджерка проєкту в Івано-Франківську Іванна Дмитрук.

В Одесі соціальні працівники співпрацюють з медичними закладами, зокрема приймають людей зі статусом ВІЛ, яких скеровують туди медичні працівники.

Щоб локація могла продовжувати роботу, потрібна мінімальна команда: двоє соціальних робітників, які можуть підміняти одне одного під час хвороби чи відпустки, старший соціальний працівник або менеджер з вищою соціальною освітою, а також 5% ставки фінансового менеджера.

Скорочення фінансування впливає і на персонал. Частину соціальних працівників перевели на посаду «соціального робітника» – формально некваліфіковану, хоча обсяг роботи не змінився. Через нижчу оплату на локаціях відчувається брак кадрів.

«Соціальні, медичні служби перескеровують бенефіціарів на обслуговування в громадські організації, але гроші за бенефіціаром не перескеровуються», — каже пані Євгенія про практику, коли державні інституції, лікарі й соціальні служби направляють людей до Карітасу, але фінансування за пацієнтом не йде. За її словами, у сфері соціальних послуг бракує моделі, за якою людина сама обирає надавача, а держава платить туди, де вона фактично отримує допомогу — так, як це відбувається в системі НСЗУ з лікарями. Така модель фінансування є поширеною в країнах Європи, зокрема Австрії та Німеччині.

Ольга Іваськевич бачить цю відмінність в оплаті на прикладі власних підопічних: «У нас обслуговуються люди з низькою пенсією, з низьким рівнем доходу. Якщо їм сказати, що треба оплачувати послуги, це буде дуже складно, а часом і неможливо. Є категорії людей, які можуть дозволити собі платні послуги. А є категорії, для яких ситуація буде зовсім печальна».

«Через скорочення фінансування нам доводиться більше говорити з державою про те, щоб вона теж фінансувала догляд вдома від недержавних надавачів, і паралельно шукати інші джерела – власні внески організацій, соціально відповідальний бізнес, кошти самих бенефіціарів, інші кошти, – каже Євгенія Безугла. – Догляд вдома лишається трудомістким. Якщо людина, яка потребує допомоги, сама за неї не платить, це не означає, що послуга безкоштовна: за неї платить хтось інший, держава чи донор».

За її словами, Карітас – не лише надавач послуги, а й партнер громади. Догляд вдома під час війни має стати частиною місцевої системи підтримки, адже багато людей виїхали за кордон, мобілізовані або внаслідок військових травм самі потребують стороннього догляду, а їхні батьки старшого віку потребують допомоги.

«Ми мусимо пояснювати суспільству й громадам, чому догляд вдома — частина місцевої системи підтримки, і говорити з ними про співфінансування та інтеграцію послуги на місцях. Карітас не може замінити громаду навіть з усією своєю мережею, але може допомогти їй побачити потребу, підготувати кваліфіковані кадри і надавати контрольовану послугу, яка часто підсилена психологічним та медичним компонентами, і разом побудувати рішення, що функціонуватиме стало», — підсумовує пані Євгенія.

На перший погляд, здається, що найвразливіші люди мають отримувати найбільше уваги. Але часто трапляється навпаки: літня людина, особливо якщо вона внутрішньо переселена, не має коштів для існування чи родичів, що за неї борються, – опиняється поза увагою. Руслана Галишин, керівниця партнерської організації Карітасу в Дрогобичі «Центр милосердя», яка опікується Тамарою Федорівною, пояснює це прямо:

«Літні люди в пріоритеті не є, хоча саме вони, особливо переселенці, найвразливіші в громаді. Ці люди наче біла пляма, їх просто не бачать. А вони не завжди знають, що взагалі мають право на допомогу».

Вона зауважує, що коли люди вперше звертаються із потребою, вони дуже розгублені. Переважно не знають, з чого почати, тому дуже важливо пояснювати їм, що таке послуга «догляд вдома» і як вона працює, тому значною частиною праці є також і роз’яснення. 

Тамара Федорівна знає, що в двічі на тиждень до неї прийде Ольга. Іноді частіше, якщо треба, іноді рідше, якщо все гаразд. За майже три роки в них набралося звичних справ: оплатити гуртожиток, зняти пенсію, з’їздити до лікаря, розібратися з субсидією чи іншими бюрократичними справами. Часом — просто побути поруч.

Саме ці «двічі на тиждень» і намагається втримати проєкт H.O.M.E. попри скорочення фінансування. «Я не знаю, що б із нею було, якби не ми», — каже Ольга. Сама ж Тамара Федорівна пережила голод і війну і повторює, що вже нічого не боїться.

Між «ми разом» і «нам усе одно самотньо»: як Карітас підтримує літні подружжя

Подружжя Савичів із Бродів та Відішевих із Хмельницького разом багато років. Одна пара була змушена покинути дім через війну, інша все життя прожила у своєму місті. Їхні історії різні, але є дещо спільне: з віком звичний світ стає дедалі меншим. Здоров’я вже не дозволяє в повній мірі опікуватися домом, вийти на прогулянку, дістатися поліклініки. І навіть коли вони є одне в одного, двом літнім людям часто потрібна допомога ззовні.

Напрям «Домашня опіка» спрямований на підтримку людей старшого віку та людей з інвалідністю, які потребують допомоги й підтримки у повсякденному житті. Це, зокрема, самотні люди, літні подружжя та люди, які через стан здоров’я, інвалідність або складні життєві обставини потребують сторонньої допомоги.

Володимир Лук’янович і Марія Михайлівна Савич із Бродів відзначили смарагдове весілля –55 років разом. Нині їм 75 і 76 років. Один за одним подружжя втратило двох дорослих синів.  Онук має першу групу інвалідності.

Після пережитого Марія Михайлівна майже повністю втратила зір. У Володимира Лук’яновича – серцева недостатність, і за останні роки його здоров’я суттєво погіршилося. Якщо раніше він ще міг самостійно сходити до магазину чи оплатити комунальні послуги, то тепер уже сам потребує сторонньої допомоги.

Впродовж чотирьох років подружжя підтримують працівники Карітасу Броди, державна соціальна служба та небайдужі сусіди.

Подружжя Савич

Подружжя Відішевих – пані Сергій та пані Тетяна – разом уже 45 років. Після вимушеної евакуації з Луганщини у 2022 році вони знайшли новий дім у Хмельницькому. Із січня 2026 року до подружжя навідуються соціальна працівниця та психологиня з Карітасу Хмельницький УГКЦ.

Сергій Костянтинович має другу групу інвалідності й пересувається на кріслі колісному. Його дружина також має низку хронічних захворювань. Майже весь свій час вони проводять удома.

Поруч із подружжям немає нікого з рідних. Про свою родину Тетяна Валентинівна говорить неохоче – на війні загинув її племінник. Вимушено евакуювавшись, Відішеви пробували жити на Західній Україні, але вирішили залишитися саме у Хмельницькому. За словами пані Тетяни, її чоловіку постійно потрібна медична допомога, а тут легше отримати необхідну підтримку й у разі потреби швидше приїде швидка.

Подружжя Відішевих 

Історії цих подружніх пар різні. Хтось був змушений залишити свій дім через війну, хтось усе життя прожив у рідному місті. Але сьогодні їх об’єднує спільна реальність – життя в умовах війни та потреба долати самотність і соціальну ізоляцію.

«Може здаватися, що люди, які живуть удвох, не самотні. Але через стан здоров’я вони поступово втрачають звичне соціальне життя: вже не можуть піти в театр, зустрітися з друзями чи просто посидіти з кимось на лавці й поговорити. А для переселенців це відчуття ще сильніше», – говорить психологиня Ольга Середа з Карітасу Хмельницький УГКЦ, яка добре знає, як то воно: її дім лишився у Херсонській області.

Самотність для людей літнього віку не настає зненацька. Світ звужується повільно : від будинку – до квартири, від квартири – до кімнати, від кімнати – до одного постійного голосу поруч.

Скажімо, Марія Михайлівна Савич, «бачить» світ лише через дотики та голос коханого чоловіка. Почуття,  пронесене крізь все життя, тримає, але не завжди рятує. Саме в цьому просторі між «ми разом» і «нам усе одно самотньо» і починається робота фахівців з догляду вдома.

Допомога, яка «думає» про людину

Буденні потреби двох пар літніх людей, підопічних «Домашньої опіки» у Бродах і Хмельницькому, такі самі, як і в багатьох одиноких людей, які втрачають звичну мобільність. Важливо, щоб у домі були продукти, було чисто, а господарі почувалися доглянутими. Перед візитом соціальні працівниці телефонують, а дорогою заходять в магазин, аптеку – купують все необхідне. Вдома роблять найважливіше, що потрібне саме в цей день: підтримують у приготуванні їжі, прибирають, змінюють постіль, супроводжують до лікаря чи на прогулянку, допомагають із гігієною та повсякденними справами, які людина вже не в змозі виконати самостійно.

У фахівців «Домашньої опіки» не буває однакових підопічних. За однаковими побутовими потребами завжди стоять індивідуальні історії, звички, втрати, а також опори – те, що дає людині сили жити далі.

Марія Михайлівна з Бродів, маючи дуже слабкий зір, багато чого робить сама, тому соціальна працівниця Надія Дрягліна допомагає організувати побут так, щоб жінка могла залишатися максимально самостійною. А її чоловік Володимир Лук’янович останнім часом значно ослаб і дедалі більше потребує сторонньої допомоги.

«Для мене одним із найважливіших моментів стало те, що з часом він настільки мені довірився, що дозволив мені допомагати йому в питаннях особистої гігієни», – розповідає Надія.

Якщо порівняти світлини, зроблені торік, із тим, яким пан Володимир є сьогодні, добре видно, наскільки погіршився його стан.

«Рік тому ми влаштували подружжю свято, разом ходили в кафе, він багато жартував, був дуже бадьорим. Зараз Володимир Лук’янович теж старається триматися, усміхається, коли приходиш. Але, на жаль, роки й недуги беруть своє», – говорить психологиня Наталія Замолінська, яка теж приходить до Савичів.

Індивідуальною потребою для Марії Михайлівни стала допомога з відвідуванням необхідних місць та установ. Декілька разів на тиждень соціальна працівниця Надія проводжає жінку додому після богослужіння. Дорогою вони заходять до магазину, на ринок, в аптеку чи банк. Багато містян знають пані Марію і вітаються з нею. У магазині Надія описує Марії Михайлівні все навколо, дає помацати овочі й фрукти, щоб вона могла сама зробити вибір.

«Для когось це може виглядати як звичайний похід за покупками або прогулянка. А для пані Марії це можливість бути серед людей, самій ухвалювати рішення, відчувати світ – через запахи, дотики, голоси. Пані Марія не просто купує яблука – вона продовжує сама обирати, рахувати, спілкуватися, бути частиною міста», – так вважає і соцпрацівниця, і психологиня.

Повернувшись додому, Марія Михайлівна ділиться враженнями із чоловіком, який майже не виходить із дому, аби він міг прожити цей день разом із нею.

«Я купила твій улюблений кетчуп», – промовляє вона з тією самою ніжністю, яку не змогли забрати ані роки, ані випробування.

Потреби родини Відішевих у Хмельницькому теж виходять далеко за межі допомоги по господарству та в побуті. Після складної операції Сергію Костянтиновичу потрібно було регулярно їздити на огляди, тому команда допомогла оформити соціальне таксі, яке функціонує в місті з ініціативи Карітасу. Для людини, яка пересувається на кріслі колісному, це означало можливість без зайвого стресу дістатися до лікаря. А для його дружини навіть короткий похід до магазину став змогою бодай трохи перепочити, поки поруч із чоловіком залишається соціальна працівниця або психологиня.

Домашня опіка – це командна робота. За потреби до неї долучаються медичні центри Карітасу, місцеві медико-соціальні та інші державні служби, щоб людина не залишалася зі своєю проблемою наодинці.

«Для маломобільної людини можливість, щоб лікар приїхав додому, зробив огляд чи обстеження, – справді безцінна. Якщо потрібне соціальне таксі, ми одразу залучаємо колег. Людина знає, що поруч є ціла команда», – розповідає психологиня Ольга з Хмельницького.

Соціальна працівниця Тетяна Поліщук додає, що не менш важливо допомогти людині знову відчути себе частиною громади.

«Коли наші підопічні тільки приїхали, їм здавалося, що вони нікому не потрібні. Почувалися самотніми і не знали, до кого звернутися по допомогу. Тепер вони спілкуються із сусідами, виходять з дому, поступово звикають до нового місця й відчувають себе тут своїми. І це теж частина відновлення».

Не побутом єдиним, або «Таню, сядь, я тобі щось розкажу»

Потреби підопічних Карітасу не зводяться лише до закупівлі продуктів й ліків чи допомоги з побутовими повсякденними справами. Не менш важливою є увага, спілкування та відчуття людської присутності – коли фахівець приходить не лише виконати заплановані завдання, а й тому, що на нього чекають. Для багатьох людей це можливість ще раз розповісти свою історію – трохи інакше, з новими деталями, згадати молодість, поділитися переживаннями, пожартувати чи просто побути поруч із людиною, яка готова вислухати. Спільний перегляд сімейного альбому, розмова за чашкою чаю чи малюнок, створений разом, іноді можуть дати людині більше відчуття підтримки й полегшення, ніж ми очікуємо.

Тому в роботі фахівців проекту важливе місце займає не лише практична допомога, а й емоційна та соціальна підтримка. Іноді заплановані завдання можуть ненадовго відійти на другий план – заради спілкування, яке у цей момент є найважливішою потребою людини.

«Інколи я мию підлогу, а Сергій Костянтинович каже: “Таню, сядь, я тобі щось розкажу”. Я сідаю, слухаю, а потім знову повертаюся до роботи. Вони живуть удвох, але, як самі кажуть, уже все одне одному розповіли. А коли приходить хтось новий, з’являється людина, якій хочеться розповісти свою історію», – говорить соціальна працівниця Тетяна зКарітасу Хмельницький.

Якщо про бажання, аби в домі був порядок, підопічні можуть сказати одразу, то атмосферу невимушеності, довіру часом доводиться вибудовувати місяцями.

Довіра, за словами психологині Наталії з Карітасу Броди, часто проявляється у, на перший погляд, непомітних деталях. Марія Михайлівна не любить, коли хтось приходить без попередження – це одразу викликає у неї тривогу, що вдома щось не гаразд.

«Одного разу ми прийшли разом із Надією, і вона розгубилася: “У мене не прибрано, у мене не складено”. І тоді починається наша робота – не про порядок у домі, а про внутрішній спокій. Ми допомагаємо пані Марії відчути, що їй не потрібно відповідати якимось ідеальним стандартам, щоб бути прийнятою з теплом і повагою».

З Марією Михайлівною психологиня виконує вправи для підтримки когнітивних функцій, а з Володимиром Лук’яновичем працює через творчість.

«Володимир Лук’янович дуже любить арттерапію. Малює мандали, квіти, а потім дарує свої роботи дружині. Каже: “Я б їй такі квіти подарував”. Саме від цього ми й відштовхуємося в наших розмовах».

Подружжя Відішевих не вірили спочатку, що допомога може щось змінити, згадує психологиня Ольга:

«Казали: “Нам нічого не потрібно”, “Нам уже нічого не допоможе”. Тому я почала шукати те, що могло б повернути їм інтерес до життя».

Таким ресурсом стало давнє захоплення Сергія Костянтиновича, про яке Ольга дізналася не одразу – через неспішні розмови й поступово вибудувану довіру. Колись він робив декоративні квіти з дроту. Разом із психологинею чоловік повернувся до цієї справи, а згодом почав створювати власні композиції.

«Коли я приходила до них, удома вже все було в квітах. Він усміхався зовсім по-іншому. Я зрозуміла, що ми знайшли справу, яка повернула йому відчуття себе».

Зміни помічає й соціальна працівниця Тетяна. Каже, тепер майже кожен її візит починається з нової роботи, яку хоче показати Сергій Костянтинович.

«Для людини з паралічем рук це справжній прогрес. Наприклад, метелик у нього довго не виходив, але зрештою він його зробив».

Змінилися й самі зустрічі.

«Коли приходжу, Тетяна Валентинівна завжди усміхається і каже: “Іди, твоя любов прийшла”. І він одразу світлішає. Думаю, найбільше для нього важливо, що є людина, яка готова просто вислухати».

Арттерапія допомагає не лише самій людині, яка бере участь у заняттях, а й сприяє спілкуванню та емоційній близькості в подружжі. Більшість створених квітів Сергій Костянтинович дарував своїй дружині. Одну з композицій він подарував психологині Ользі – як знак вдячності.

«Вона досі стоїть у моєму кабінеті. Коли мене запитують, звідки цей гарний букет, я відповідаю: “Мені його подарував мій дідусь”», – розповідає Ольга. Так вона з теплотою називає одного з підопічних проєкту, з яким за час роботи склалися особливі довірливі стосунки.

Ці історії показують, що за кожним візитом фахівців з догляду вдома стоїть підтримка, яка допомагає людині не залишатися сам на сам із хворобою, тривогами чи відчуттям ізоляції, говорить Марія Сех, менеджерка проєкту «Домашня опіка» Карітасу України:

«Домашня опіка – це значно більше, ніж соціальна послуга. Ми працюємо з людьми, які через вік, хронічні захворювання, втрату мобільності чи вимушене переселення опинилися в особливо вразливому становищі. Тому підтримка не обмежується побутовою допомогою чи медичним доглядом – вона поєднує роботу соціального працівника, психолога, медиків, волонтерів і громади».


Проєкт «Догляд вдома задля розширення можливостей і добробуту людей 2026» реалізується Caritas Ukraine за підтримки Caritas Deutschland.

У Львові фахівці мережі Карітасу вчилися працювати з травмою війни: досвід психіатрів, ерготерапевтів і самих військових

Найбільший запит учасників стосувався розпізнавання ПТСР, психосоціального супроводу військових і цивільних та травмочутливої комунікації з військовослужбовцями та їхніми родинами.

Як розпізнати травму і не зашкодити

Лікар–психіатр, керівник напрямку ментального здоров’я Центру UNBROKEN Олег Березюк розповів, що травматична подія залишається в тілі й психіці людини: нав’язливі спогади, нічні кошмари, флешбеки, депресія, тривога, надмірна реактивність, агресія. Найважливішим він назвав симптом уникнення. «Травма ізолює людину. Вона ніколи не визнає, що щось не так, а сама відмова від лікування вже є симптомом. 99% людей із такими симптомами до лікаря самі не звернуться, тому фахівцям варто мати під рукою перевірений список лікарів, до яких скерувати людину», – сказав він.

Лікар Березюк розповів про основи допомоги у гострих станах: не торкатися, дбати про безпеку, зберігати дистанцію і спокій. З тими, хто пережив полон, насилля чи тортури, починати варто не з розмови про подію, а з практичної допомоги – зняти біль, налагодити сон, просто побути поруч. Він також показав деякі техніки, які допомагають при подоланні наслідків пост–травматичного стресового синдрому.

Торкнулися й вигорання самих фахівців: 52% хірургів у прифронтових регіонах мають ПТСР в активній фазі, зазначив пан Березюк. «Дбати про себе – це не слова, а спосіб виживання. Це війна, від неї не сховаєшся, тому треба знання», – зауважив він.

Він провів невеличку екскурсію лікарнею святого Пантелеймона та центром Unbroken. Учасники пройшлися психіатричним і приймальним відділеннями, зазирнули в арт–студію, ознайомилися із реабілітаційним обладнанням.

Коментуючи важливість такого тренінгу для працівників Карітасу, лікар Березюк зазначив: «На жаль, кількість пацієнтів, які потребують допомоги, різко збільшується. Це виклик кількості. І працівники Карітасу, як професійні доглядальники, відчувають потребу і дефіцит знань. Карітас як благодійна організація дуже швидко відреагувала на це і надала таке навчання своїм працівникам, що зробить їх ефективнішими і беззаперечно вплине на людей, які будуть до них приходити – цивільних, військових, молодих, старих». Він додав, що Карітас не тільки здатен доглядати за пацієнтами, а може відкривати локальні центри ментального здоров’я в громадах для консультування і супроводу пацієнтів, які страждають на психічні травми, пов’язані з війною.

Що відбувається в голові військового

Окремою частиною програми стала розмова з військовослужбовцем (ім’я не розголошується з етичних міркувань), про те, що переживають військові і з якими викликами вони стикаються. «Зараз інша війна. Інші ураження і характер поранень інакший. Є труднощі з ротаціями, доставками води і харчування, розширюється так звана кіл–зона. Ми виснажені в людському ресурсі», – пояснив він обставини, які впливають на психологічний стан військових.

За його словами, поранений потрапляє в лікарню вже після подвійного стресу – спершу бойового, потім від самого поранення. І допомогти йому може відчуття, що їхня жертва має сенс: «Людина має відчувати, що це не даремно». Каже, найперше, що треба закрити, – базові потреби: людина має бути «одягнута, сита, виспана, почута».

До фахівців, які прийматимуть таких пацієнтів, звернувся прямо: «Проблеми в голові є у всіх, і коли ми попадемо у ваші добрі руки, хочу, щоб ви враховували ці моменти». Попередив і про тил: додаткову травму людина може отримати навіть там.

Тіло після травми: ампутації та втрата зору

Іншу частину програми присвятили тілу. Ерготерапевт Unbroken Віталій Грендус навчає людей базових речей: ходити, одягатися, дотримуватися гігієни, самостійно їсти. Серед його пацієнтів усе частіше молоді люди з невеликих міст і сіл, чиї родини не завжди розуміють, що насправді можливо після поранення.

«Протез ніколи не замінить руку», – сказав він. Завдання реабілітації, за його словами, полегшити людині життя, адаптувати простір довкола неї, навчити користуватися допоміжними пристроями. «Наше завдання показати людям, що вони можуть робити з обмеженими можливостями. Рішень багато, треба, щоб родичі розуміли, що є доступним». Родина, за його спостереженнями, буває і підтримкою, і бар’єром одночасно.

Віталій Грендус також наголосив на необхідності відповідних знань серед працівників Карітасу: «Кожен пацієнт рано чи пізно з лікарні попадає в свою громаду, в своє селище чи місто. І саме соціальний працівник буде його вести вдома. Тому це дуже важливо знати, що можна робити з пацієнтом з точки зору реабілітації і медицини».

Яку роль може відіграти Карітас

Ідея тренінгу народилася з опитування соціальних працівників, психологів і керівників проєктів домашньої опіки, розповів Юрій Наконечний, менеджер проєкту C.A.R.E.S. Карітасу України: «В рамках проєкту ми побачили, що є велика затребуваність, тому що наші працівники почали частіше бачити поранених з ампутаціями, незрячих, але бракувало досвіду спілкування і допомоги. Співпраця з Unbroken дозволила нам зрозуміти і заповнити потребу».

За його словами, працівникам Карітасу треба знати, як функціонує мозок, бачити приклади військових і цивільних, які пережили травматичні події, і мати можливість побачити досвід сучасної клініки. Перевага Карітасу, каже пан Наконечний, – розгалужена мережа: «Ми можемо дотягнутися до тих найдальших куточків сіл, містечок, де ця проблема буде дуже гостро. Медико–соціальний напрямок актуальний і під час війни і особливо в післявоєнний період, який, ми надіємося, буде».

Рефлексії учасників

Олена Лозинська, фізичний терапевт і ерготерапевт реабілітаційного центру «Назарет» Карітасу Дрогобич:

«Коли ти бачиш, як все працює, ти розумієш, що тобі є ще до чого рости. Війна має дві сторони: одна — смерть, а інша — розвиток. І, мабуть, за тим розвитком ми сьогодні приїхали, за тим ковтком свіжих знань, свіжої сили — привезти якусь частинку нових знань в наш центр і використовувати їх».

Інна Овчиннікова, психолог Карітасу Донецьк, яка працює в Дніпрі:

«Цей тренінг дає мені, як психологу, розуміння, як працювати з людьми з такими травмами. Я поглибила знання і техніки, які можна застосовувати безпосередньо і в шелтерах, і вдома з бенефіціарами, вони не складні, але точно допомагають». Вона сама дружина військового і працює з дружинами військових: «Варто розуміти, що відбувається з нашими військовими, тому що коли вони повертаються сюди, ми повинні адаптуватися під них. У цивільних може виникати страх через незнання. Якщо ми зустрічаємо, скажімо, в автобусі якусь ситуацію з військовим, який повернувся, і в нього відбувається якийсь флешбек, агресія, — ми повинні знати алгоритм дії. Це як турнікет, який ти з собою носиш: хай не знадобиться, але якщо він є – це якась надія. Я точно використаю в роботі знання, які отримала».

Наталія Глубокова приїхала на тренінг з Карітасу Одеси:

«Це абсолютно нова для мене інформація. І психіатрія, і все це – дуже цікаво, дуже допоміжне. І зараз особливо у нас стільки таких людей з травмами, з якими ти не знаєш навіть як поспілкуватися, і це дуже важливо знати».

Євген Нікітін працює в напрямку домашньої опіки Карітасу Запоріжжя і супроводжує 15 бенефіціарів:

«Надалі, можливо, буду працювати у напрямку адаптації військових, які будуть повертатися з війни. І з цим треба вже щось робити, щоб це не стало великою проблемою».

Проєкт MEDEVAC: україно-чеське співробітництво посилить реабілітацію та ментальне здоров’я на Дніпропетровщині 

Проєкт «MEDEVAC – Інтегрований хаб реабілітації та відновлення ментального здоров’я для осіб, які зазнали травм внаслідок війни / Integrated Rehabilitation and Mental Health Recovery Hub for Persons Affected by War Trauma» є частиною українсько-чеського партнерства. Ініціатива має посилити реабілітаційну та ментально-оздоровчу допомогу у Дніпропетровській області – одному з ключових регіонів для прийому, лікування та відновлення людей, які постраждали внаслідок війни.

Місто Дніпро визначено як один із медичних хабів для евакуації, стабілізації, лікування та подальшої реабілітації постраждалих. Медичні заклади регіону працюють із великою кількістю пацієнтів, які потребують тривалої мультидисциплінарної реабілітації та психологічної підтримки. 

До візиту долучилися представники Міністерства внутрішніх справ Чеської Республіки (Ministerstvo vnitra), Посольство Чеської Республіки в Українi / Czech Embassy in Ukraine, Карітасу Чеської Республіки (Caritas Czech Republic in Ukraine) та Карітасу України. Партнери відвідали два медичні заклади Дніпра та взяли участь у круглому столі, присвяченому підготовці дорожньої карти реалізації проєкту. 

Під час зустрічей вони ознайомилися з роботою медичних закладів, актуальними потребами та просторами, які планується розвивати в межах проєкту. Окремо обговорили майбутні рішення та можливості довгострокового посилення реабілітаційної й ментально-оздоровчої допомоги в регіоні. 

Проєкт передбачає не лише оновлення приміщень, а й комплексне посилення спроможності медичних закладів. Зокрема, йдеться про адаптацію та підвищення доступності медичної інфраструктури, закупівлю сучасного реабілітаційного та ментально-оздоровчого обладнання, професійний розвиток мультидисциплінарних команд і передачу чеського досвіду через навчальні візити до Чехії. 

У межах проєкту планується розвивати спеціалізовані реабілітаційні простори, створити Центр ментального здоров’я у Кривому Розі, телемедичний простір, а також сенсорні та дружні до дітей реабілітаційні середовища. Передбачено і професійне навчання фахівців. 

Учасниками візиту стали: 

Вацлав Бача (Václav Báča) – координатор програми MEDEVAC / «Допомога на місці», Міністерство внутрішніх справ Чеської Республіки; 

Теодор Бартонь (Teodor Bartoň) – Міністерство внутрішніх справ Чеської Республіки; 

Міхал Вивода (Michal Vývoda) – Посольство Чеської Республіки в Україні; 

Лариса Сидоренко – керівник проєкту «Карітас Чехії» у Дніпропетровській області; 

Олексій Власов – генеральний директор Регіонального медичного центру родинного здоров’я Дніпропетровської обласної ради; 

Тетяна Коваленко, в.о. директора Комунального некомерційного ТОВ «Спеціалізований медико-реабілітаційний центр для дітей та підлітків» Дніпропетровської обласної ради; 

Віталій Горбалінський – генеральний директор Комунальне некомерційне підприємство «Криворізька міська лікарня № 16» Криворізької міської ради. 

Карітас України представляли головна експертка Програми охорони здоров’я Галина Курницька, менеджер проєктів Юрій Наконечний, провідна експертка з ментального здоров’я Катерина Назарова. До розмови дистанційно приєдналася менеджерка проєктів Карітасу України Інна Грицьків,яка координує старт проєкту MEDEVAC і поділилася очікуваннями щодо того, як він вплине на регіон і людей. 

«Проєкт має значення, що виходить далеко за межі модернізації окремих медичних просторів. Йдеться про посилення спроможності системи реабілітації та ментального здоров’я у Дніпропетровській області – регіоні, який в умовах війни залишається одним із ключових центрів прийому, лікування та відновлення людей, які зазнали травм внаслідок бойових дій. 
Важливо, що проєкт поєднує розвиток сучасної медичної інфраструктури та обладнання з посиленням професійної спроможності мультидисциплінарних команд і передачею чеського досвіду. Його результат має вимірюватися передусім реальними змінами для людей – доступом до якісної комплексної реабілітації, психологічного відновлення та сучасних послуг, які продовжуватимуть працювати і після завершення проєкту», – сказала Інна Грицьків. 

Фахівчиня також зазначила, що українсько-чеське партнерство створює основу не тільки для підтримки окремих медичних закладів, а й для формування сталих рішень, які можуть посилювати систему охорони здоров’я регіону в довгостроковій перспективі.  

Проєкт розрахований на 1200–1600 людей, які отримуватимуть реабілітаційні та психологічні послуги в модернізованих просторах. Також професійне навчання пройдуть 35–50 фахівців, а українські спеціалісти зможуть взяти участь у навчальних візитах до Чехії. 

Завдяки проєкту MEDEVAC Карітас України сприятиме розвитку доступної та сучасної реабілітаційної і психологічної допомоги для людей, які постраждали від війни. Йдеться не лише про оновлення медичних просторів та забезпечення сучасним обладнанням, а й про посилення спроможності медичних закладів і професійних команд, щоб якісні послуги були доступними людям і після завершення проєкту. 

Фото – Регіональний медичний центр родинного здоров’я, Спеціалізований медико-реабілітаційний центр для дітей та підлітків 

Медична команда Карітасу України відвідала Шпиталь Шептицького у Львові

Шпиталь заснували ще 1903 року з ініціативи лікаря Євгена Озаркевича та за підтримки митрополита Андрея Шептицького як «Народну лічницю» для безкоштовної лікарської допомоги вбогим мешканцям Львова й усієї Галичини – незалежно від віросповідання чи національності.  

Гостей прийняли недавно призначений директор о. д-р Ігор Бойко, медична директорка Любов Гасюк та адміністративна і медична команда шпиталю – завідувачка паліативного відділення Марта Рипихович, керівниця Центру психічного здоров’я Марта Головчак, координаторка проєкту Едіт Кісільова, бухгалтер Наталя Олех, керівниця благодійних програм і проєктів Анна Старко, завідувачка відділення реабілітації Христина Гураль та завідувачка поліклінічного відділення Олена Заставська.

Медичний напрям Карітасу України представляли директорка департаменту соціальних програм Наталія Крива, керівниця програми охорони здоров’я Христина Семеген-Бодак, старша експертка програми охорони здоров’я Галина Курницька, менеджерка програми охорони здоров’я та менеджерка проєктів догляду вдома Євгенія Безугла, менеджер проєктів програми охорони здоров’я Юрій Наконечний і провідна експертка з ментального здоров’я Катерина Назарова.

Говорили про виклики, які є спільними для обох організацій, і про можливості співпраці.

Директорка департаменту соціальних програм Карітасу України Наталія Крива зауважила: паліативна допомога, мобільні команди, телемедицина – ці напрямки об’єднують дві організації. А найважливіше те, що спільний і засновник – Церква, і мета – допомагати найбільш вразливим і бути прикладом для інших. Тож варто об’єднувати зусилля, зокрема адвокаційні.

Керівниця медичного напрямку Карітасу України Христина Семеген-Бодак розповіла про діяльність 11 медичних центрів мережі та про проєкти з реабілітації, які втілює організація.

Говорили також про сталість рішень, виклики війни – допомогу ветеранам і внутрішньо переміщеним особам, ментальне здоров’я, брак фахівців і потребу в постійному навчанні для команд.

«Війна, попри всі свої виклики, є часом єдності, тому треба шукати точки перетину і спільності», – підсумував розмову о. Ігор Бойко.

Досвід, який посилює підтримку людей у потребі: Карітас України на VII Caritas Congress у Берліні 

Наприкінці червня Берлін став місцем зустрічі сотень представників мережі Caritas із різних країн світу. VII Caritas Congress об’єднав керівників, фахівців соціальної сфери, представників церковних і благодійних організацій, експертів та партнерів, які щодня працюють задля підтримки людей у найскладніших життєвих обставинах. 

Цьогоріч тема конгресу була присвячена силі єдності, солідарності поколінь та пошуку спільних рішень для розвитку соціальних послуг. Протягом кількох днів учасники обговорювали питання довготривалого догляду, підтримки людей старшого віку, розвитку громад, волонтерства, цифровізації соціальної сфери та викликів, які сьогодні постають перед суспільствами різних країн. 

Команда Карітасу України за участі Наталії Кривої, директорки Департаменту соціальних програм та Марії Сех, проєктної менеджерки Програми охорони здоров’я, мали честь представити досвід програми «Домашня опіка», яка вже багато років забезпечує комплексний медико-соціальний супровід людей старшого віку, людей з інвалідністю, з важкими хворобами та самотніх ветеранів, які потребують стороннього догляду. 

«Послуга догляд вдома залежить майже винятково або від коштів місцевих бюджетів, і ситуація від регіону до регіону може суттєво відрізнятися, або від підтримки міжнародних донорів, що надходить через такі організації, як Caritas. А ця послуга побудована на людських стосунках і потребує постійності та зусиль. Її неможливо забезпечити разовою допомогою чи екстреними заходами. Для її підтримки потрібне стабільне фінансування, щоб зберегти соціальних працівників, координаційну інфраструктуру та довіру бенефіціарів, без якої ця робота просто не існує». 

Про це пані Наталія сказала під час міжнародної панельної дискусії «Ukraine – Germany: Displaced and in Need of Care in Old Age», яка стала однією з центральних подій і була присвячена підтримці людей старшого віку та розвитку системи догляду вдома в умовах війни.  

Донорська підтримка, яку Карітас України отримує для розвитку догляду вдома з 1998 року, є надзвичайно важливою, а подекуди — єдиною можливістю забезпечити надання цих послуг. Водночас кінцева мета такої підтримки — не постійна залежність від міжнародного фінансування, а створення сталої системи, у якій необхідний обсяг соціальних послуг забезпечується завдяки поєднанню ресурсів громади, держави, бізнесу, міжнародних партнерів і розвитку платних послуг.  

Адже, за словами пані Наталії, «короткострокові донорські цикли не можуть забезпечити сталості. Проєкт завершується, і соціальний працівник вже не може приходити. А в багатьох випадках немає відповідної державної системи, яка готова перебрати цю функцію догляду». 

Особливу увагу учасників привернула тема безперервності догляду в умовах повномасштабної війни. Йшлося не лише про організацію соціальних і медичних послуг, а й про збереження людської гідності, підтримку ВПО, допомогу сім’ям, які здійснюють догляд, та роль соціальних працівників і медичних сестер, які щодня залишаються поруч із людьми незалежно від обставин. 

Наталія Крива разом із Марією Сех представили реальні кейси та практичні шляхи реагування й підтримки в умовах повномасштабної війни.  

«Війна для підопічних догляду вдома означає одночасну втрату базових життєвих опор: безпеки, житла, здоров’я, фінансової стабільності та соціальних зв’язків. А одним із найгостріших наслідків війни є поглиблення соціальної ізоляції та самотності, які суттєво впливають на якість життя та відчуття людської гідності», – говорить Марія Сех. 

Панель була досить камерною, але представники Caritas Deutschland, Карітасу з Австрії, Швейцарії, Албанії, Франції, Чехії, Бельгії, інших країн, а також неформальні доглядальники – родичі людей у потребі, які її відвідали та за лаштунками, з інтересом розпитували колег з України і висловлювали підтримку українському народу та командам, які продовжують працювати в умовах війни.   

У панельної дискусії також брала участь Аліса Бьокельман, інтегрована експертка в Україні від Карітасу Німеччини. Говорячи про свій досвід у соціальних проєктах, вона підкреслювала важливість підтримки України та її людей – передусім людей старшого віку, людей з інвалідністю та тих, хто потребує додаткової підтримки:   

«Українські колеги розповіли про людей, які через війну втратили звичну підтримку, залишилися сам на сам зі своїми труднощами й через хвороби чи інвалідність не мають змоги навіть сховатися від обстрілів. Для представників Caritas Німеччини це стало болісним нагадуванням про те, з якими викликами щодня живуть люди старшого віку в Україні. Водночас дискусія була надзвичайно змістовною: учасники обговорили практичні рішення й підходи, які Карітас України напрацював для підтримки людей, які найбільше цього потребують». 

Одним із найтепліших моментів конгресу стала передача нашим колегам листівок, створених підопічними програми «Домашня опіка» під час арттерапевтичних занять у місцевих організаціях Карітасу України. Цей щирий знак вдячності та солідарності для партнерів і донорів викликав зворушливі емоції: учасники із зацікавленням розглядали кожну листівку, читали побажання й дякували за можливість отримати частинку підтримки безпосередньо від людей, заради яких вони працюють. 

Зрештою, крім професійного обміну думками, це була відверта розмова людей, які знаються на реальних проблемах сфери соціальних послуг і готові спільно шукати рішення навіть для найскладніших викликів. Водночас такі дискусії допомагають утримувати в центрі міжнародної і національної уваги розвиток догляду вдома та соціальних послуг, адже ці виклики є спільними для багатьох країн.