Міністерство відкрило свої двері для громадян, пропонуючи унікальну можливість зазирнути за лаштунки німецької дипломатії: відвідати кабінет міністра, Центр кризового реагування та ознайомитися з протоколом офіційних державних візитів.
Наталія Крива, директорка Департаменту соціальних програм. взяла участь у панельній дискусії «Щодення життя у війні і місцева стійкість» — разом з д-ром Нікласом Вагнером, Уповноваженим із питань Східної Європи, Кавказу та Центральної Азії GFFO — і поділилася досвідом організації у підтримці громад в умовах тривалої війни.
«Як не втрачати здатності діяти? Варто бути чесними перед собою, що важко. Проте ми мусимо дбати про своїх людей – і працівників, і тих, кому ми допомагаємо. Не можна відривати ефективність від людяності, і розуміти: стійкість не виникає сама собою, вона будується день за днем організаціями та громадами, які обирають залишатися поруч», – зазначила Наталія Крива.
Міжнародний підрозділ Карітас Німеччини представив окремий стенд, присвячений роботі з дітьми та молоддю у просторах дружніх до дитини (child friendly spaces), які діють в Україні за підтримки Карітас України.
Участь Карітас України у цьому форумі підкреслює роль організації як надійного партнера у гуманітарному реагуванні та відбудові — і як голосу українського громадянського суспільства на міжнародному рівні.
Карітас України став співорганізатором події разом із БФ «Право на захист», Mercy Corps та People in Need. Захід відбувся за сприяння Міністерства економіки, довкілля та сільського господарства України та Міністерства соціальної політики, сім’ї та єдності України.
Подія об’єднала представників Уряду України, Європейського Союзу, держав-членів ЄС, міжнародних організацій, місцевої влади, громадянського суспільства, академічного середовища та бізнесу. Учасники говорили про те, як сформувати скоординований підхід до підтримки громадян України на всіх етапах: від прийняття рішення про повернення — до реінтеграції в громадах.
У центрі дискусії було питання: що насправді визначає рішення людей повернутися в Україну? Адже людина повертається не просто в країну, а насамперед туди, де має умови для життя, роботи, навчання дітей, доступу до послуг, включення в громаду й бачення власного майбутнього.
Модерував дискусію Євген Глібовицький, директор Інституту фронтиру.
Серед спікерів події були: Надія Ковальчук, програмна директорка БФ «Право на захист»; Дарія Марчак, заступниця Міністра економіки, довкілля та сільського господарства України; Ілона Гавронська, заступниця Міністра соціальної політики, сім’ї та єдності України; Ілва Йоганссон, спеціальна посланниця ЄС з питань українців; Філіп Леклерк, директор Регіонального бюро Управління Верховного комісара ООН у справах біженців для країн Європи; Денис Базілевич, директор з питань взаємодії з владою Nova Post Global; Софія Кочмар, керівниця демографічних проєктів Інституту фронтиру.
Карітас України на події представляли Тетяна Ставничи, президентка Карітасу України; Ірина Маєвська, керівниця програми «Безпечна міграція та протидія торгівлі людьми»; Василь Мікула, керівник програми «Відновлення засобів до існування»; та Ірина Нога, керівниця програми Housing Карітасу України.
Під час дискусії Тетяна Ставничи нагадала, що для України ця тема не почалася у 2022 році. Ще до повномасштабного вторгнення українці мали досвід трудової міграції, а громадські організації вже працювали над підтримкою людей, які поверталися з-за кордону, та їхньою реінтеграцією.
«Карітас — це мережа організацій, які працюють у громадах і водночас є частиною ширшої світової конфедерації. Ми працюємо з темою повернення трудових мігрантів ще з 2005 року. Це 20 років цінного досвіду, який також має бути врахований, коли ми говоримо про повернення українців сьогодні.
Водночас із 2022 року багато наших партнерів за кордоном уже працюють з українцями в різних країнах. Тому, коли ми будуємо систему реінеграції, важливо не втратити цей досвід, який уже є в організацій на місцях. Вони мають бути частиною ширшої системи й бути пов’язаними з Unity Hubs та іншими українськими ініціативами за кордоном», — зазначила Тетяна Ставничи.
Ірина Маєвська нагалошує на мережевості Карітасу та важливості комплексної підтримки людей, які хочуть повернутися додому.
«Карітас на цьому заході був представлений колегами з різних національних організацій — України, Польщі, Бельгії та Німеччини. Наша мережевість — це цінність, яку ми зміцнюємо заради підтримки та допомоги кожному, хто її потребує. У контексті повернення та реінтеграції ми вибудовуємо партнерство і систему на різних рівнях, щоб допомога була вчасною та комплексною.
Актуальність цього напряму підтверджують запити, які ми постійно отримуємо з проханням посприяти поверненню додому. Жоден із таких запитів не буде залишений без уваги. Адже кожен українець і кожна українка важливі», — сказала Ірина Маєвська.
Окремий акцент стосується демографічної ситуації та умов, без яких повернення не може бути сталим. Ірина Нога звернула увагу на те, що житло має бути невід’ємною частиною політики реінтеграції та відновлення громад.
«Презентоване під час дискусії дослідження Frontier Institute “Who will come back? Ukraine’s Demographic Frame for Return Policy” показує, що сьогодні в Україні проживає близько 29 мільйонів людей, понад 4,37 мільйона українців перебувають під тимчасовим захистом у країнах ЄС, а ще понад 4 мільйони залишаються на тимчасово окупованих територіях.
При цьому лише 43% українців за кордоном сьогодні розглядають можливість повернення, тоді як 36% поки не планують цього робити. Це означає, що цей процес не відбудеться автоматично після завершення війни. Люди ухвалюють рішення тоді, коли розуміють умови: рівень безпеки, право на житло, якісні послуги та перспективи для своїх дітей.
Саме тому розвиток сталих житлових рішень має стати невід’ємною частиною державної політики реінтеграції українців та відновлення громад. Адже, інвестуючи в житло, ми інвестуємо не лише у відбудову, а й у збереження та повернення наших людей у громади», — зазначила Ірина Нога, керівниця програми Housing Карітасу України.
Повернення українців також напряму пов’язане з економічним відновленням. Йдеться не лише про бажання людей приїхати в Україну, а й про наявність для них реальних можливостей для життя, роботи, підприємництва та розвитку.
«Рішення людей жити в Україні залежить не лише від бажання, а й від умов, які ми можемо тут запропонувати. Люди повертаються туди, де мають житло або можливість його винайняти, доступ до роботи, освіти, медичних послуг, грантової підтримки та прозорих умов для започаткування й ведення бізнесу.
Наше завдання — продовжувати працювати над тим, щоб вдома було більше можливостей для гідного життя та розвитку. Саме тому програма “Відновлення засобів до існування” допомагає людям навчатися, здобувати нові професії, отримувати грантову підтримку та менторський супровід. Ми й надалі будемо залучати партнерів і об’єднувати зусилля, щоб підтримувати людей, які найбільше потребують допомоги для відновлення їхньої економічної самозарадності», — сказав Василь Мікула, керівник програми Livelihood Карітасу України.
Для Карітасу України ця розмова має дуже практичний вимір. Організація працює з людьми на різних етапах — від кризи до стабілізації, від тимчасового прихистку до житлових рішень, від втрати роботи до відновлення засобів до існування, від ізоляції до включення в життя громади.
Дякуємо партнерам і всім учасникам за змістовну дискусію. Відновлення України неможливе без людей. А отже, наше спільне завдання — будувати системи, які допомагають людям повертатися, інтегруватися, працювати, творити й жити з гідністю.
Ці тренінги були відповіддю на дуже конкретний виклик: місця тимчасового проживання, які у 2022 році створювалися як екстрене рішення, для багатьох людей стали місцем довготривалого проживання. Особливо це стосується людей похилого віку, осіб з інвалідністю та маломобільних ВПО, які не можуть самостійно знайти житло, повернутися додому або забезпечити собі належний догляд.
Навчання відбулося в межах проєкту Карітасу України «Підтримка гідного життя для внутрішньо переміщених осіб з обмеженою мобільністю», що реалізується за підтримки Гуманітарного фонду для України (UHF). Проєкт спрямований на комплексну підтримку внутрішньо переміщених осіб та передбачає не лише проведення ремонтних робіт у місцях тимчасового проживання, а й надання психологічних, юридичних послуг та послуг кейс-менеджера для людей з інвалідністю.
Захід проводили представники Дніпропетровського обласного центру соціальних служб у партнерстві з Карітасом України. Під час заходу обговорювали питання, які виходять далеко за межі окремого навчання чи конкретних практичних кейсів. Йшлося про системну проблему: функціонування місць тимчасового проживання, в яких людина перебуває більше 1,5-2 років і навіть більше, доступу до соціальних послуг старших людей і осіб з інвалідністю, які проживають в них, а також інтеграція людей в громаду.
Адміністрації та координатори МТП часто опиняються в ситуації, коли щодня мають реагувати на складні соціальні випадки, але не завжди мають чітке розуміння, як організувати соціальні послуги, як взаємодіяти із соціальними службами, як можна стати офіційним надавачем соціальних послуг і чи потрібно це саме зараз, чи вистачить на це ресурсу, як залучати державне фінансування для цього. Саме тому фокус тренінгів був практичним – не лише описати проблему, а показати можливі алгоритми дій.
«Для нас було важливо не лише передати учасникам нові знання, а й створити простір для взаємодії між усіма службами, від яких залежить якість підтримки мешканців місць тимчасового проживання. Сьогодні ремонту приміщень уже недостатньо – люди, особливо особи старшого віку та люди з інвалідністю, потребують сталих соціальних послуг і довгострокових рішень.
Під час навчання ми намагалися дати координаторам місць тимчасового проживання практичну “дорожню карту”: як організувати надання соціальних послуг, налагодити співпрацю з відповідальними структурами та стати надавачами соціальних послуг, які можуть отримувати державні субвенції.
Це можливість перейти від реагування на нагальні потреби до створення системи підтримки, яка працюватиме й надалі. Саме така міжсекторальна взаємодія та посилення спроможності громад є запорукою того, що внутрішньо переміщені особи отримуватимуть необхідну допомогу незалежно від тривалості їхнього перебування в МТП», – Христина Бірюліна, менеджерка проєкту Карітасу України.
Коли навесні 2022 року по всій Україні відкривали місця тимчасового проживання, ніхто не думав, що через роки вони перетворяться на довготривале місце проживання для десятків тисяч людей. Спортзали, гуртожитки, санаторії, бази відпочинку – все це мало бути тимчасовим рішенням на кілька тижнів, поки люди не знайдуть нове житло. Вийшло інакше.
За даними оцінки МТП, підготовленої кластером Координації та управління місцями тимчасового проживання станом на кінець 2025 року, в Україні діяло 1 612 МТП, де проживало близько 77 000 внутрішньо переміщених осіб. Майже 84% з них планують залишатися там і наступні 12 місяців – не тому, що хочуть, а тому, що не мають іншого варіанту. Третина мешканців МТП старші люди за 60 років, кожен четвертий – людина з інвалідністю або хронічним захворюванням.
Саме ця зміна реальності стала центральною темою навчання, бо якщо МТП фактично стали місцем довготривалого проживання для вразливих людей, то вони не можуть функціонувати лише як приміщення з ліжко-місцями. Потрібна система соціальної підтримки, доступ до послуг, оцінка потреб мешканців, взаємодія з громадами та зрозумілий маршрут переходу до сталих рішень.
Що таке МТП і як воно мало працювати
Місця тимчасового проживання – це заклади, де ВПО можуть безоплатно жити, поки не знайдуть власне або орендоване житло. Юридично вони регулюються постановою Кабміну № 930 від вересня 2023 року, що затвердила порядок їх функціонування. Балансоутримувачем зазвичай є місцева влада – вони відповідають за стан приміщень, надання комунальних послуг і дотримання правил проживання.
Задум був логічним: держава забезпечує дах над головою, поки людина оговтається від шоку переміщення, зорієнтується на новому місці. Максимум – до пів року. Але реальність виявилася жорсткішою за задум.
З 7 000 МТП, що відкрилися у перші тижні повномасштабного вторгнення, до початку 2025 року залишилося 1 612. Більшість закрилася не тому, що проблема зникла, а тому що утримання таких обʼєктів потребує значних фінансових витрат – поточні ремонтні роботи, облаштування умов проживання, забезпечення інкюзивності та безбарʼєрності, оплата комунальних послуг. Мешканці, в свою чергу, потребували постійної соціальної підтримки та послуг. Тому власники МТП припинили приймати ВПО або повернулися до основної діяльності. Хто залишився – це ті, кому немає куди йти.
Цифри, які говорять гучніше за звіти
Станом на червень 2026 року в Україні офіційно зареєстровано 4 633 746 внутрішньо переміщених осіб. З них у МТП живуть менше двох відсотків. Але саме ці два відсотки – найбільш вразлива категорія.
Дніпропетровська область – лідер за кількістю ВПО в МТП, далі йдуть Харківська та Львівська області. Саме тому Дніпро і Кривий Ріг стали місцем проведення тренінгів.
Держава і МТП
Уповноважений Верховної Ради з прав людини у своїй щорічній доповіді 2025 року написав: в Україні досі немає механізмів для системного забезпечення житлом переселенців. Державна стратегія щодо внутрішнього переміщення на 2025 рік виконується неякісно, а допомога на проживання ВПО скорочується, попри зростання потреб.
Між тим, МТП продовжують фінансуватися за залишковим принципом. Частина закладів не має чіткого механізму компенсації витрат на електроопалення, а державна компенсація за придбання твердого палива навіть на третину не покриває реальних потреб, у деяких – бракує коштів навіть на поточний ремонт. Медичний супровід мешканців, психологічна підтримка персоналу, соціальний патронаж – все це або відсутнє.
Децентралізація, яка у мирний час стала б перевагою, тут обернулася нерівністю: громади з більшими ресурсами можуть нормально утримувати МТП, менш спроможні – не можуть. Відповідальність є, фінансування – ні.
«Ми зіткнулися з відсутністю у громад достатніх ресурсів для утримання комунальних місць тимчасового проживання, а також для забезпечення мешканців МТП соціальними послугами відповідно до їхніх потреб.
Водночас важливо проаналізувати, від чого залежить така ситуація. Можливо, значну роль відіграють пріоритети, які визначає керівництво громади. Адже в умовах децентралізації саме голова громади та місцева влада ухвалюють рішення про те, як і за рахунок яких коштів організовується підтримка ВПО, які до них прибули, у тому числі і надання їм соціальних послуг.
Тут варто зазначити, що держава також пропонує різні механізми компенсацій і субвенцій для підтримки ВПО. Серед них – оплата за надання соціальних послуг ВПО, зокрема підтриманого проживання, стаціонарного догляду та притулку; субвенції на ремонт місць тимчасового проживання; компенсація витрат на житлово-комунальні послуги закладам, які розміщують ВПО, міжбюджетні трансферти – коли приймаючій громаді надання соціальних послуг оплачує громада, з якої її мешканці евакуювалися, тощо.
Однак для ефективного використання цих можливостей потрібна синергія між державною підтримкою та діями самих громад. Наразі в МТП вкладається значний обсяг донорських коштів. Водночас зростає потреба у довгострокових житлових рішеннях для ВПО.
МТП можна розглядати як об’єкти, які можна використовувати як приміщення для надання соціальних послуг, передбачених Класифікатором соціальних послуг або в рамках експериментальних проєктів Міністерства соціальної політики, сім’ї та єдності України.
Важливо, що цей напрям уже закріплений у Стратегії державної політики щодо внутрішнього переміщення на період до 2030 року, яка передбачає створення умов для реалізації права внутрішньо переміщених осіб на житло через сталі житлові рішення, зокрема розроблення стратегічного бачення та поетапного плану трансформації існуючої системи МТП, визначення критеріїв і механізму переведення приміщень місць тимчасового проживання у форми житла, орієнтовані на довгострокові рішення, а також формування та розвиток фондів соціального житла.
З огляду на значні інвестиції міжнародних донорів у ремонт, облаштування та адаптацію таких об’єктів, їх подальше використання як надавачів соціальних послуг із проживанням, соціального житла, чи інших моделей соціальної підтримки дозволить зберегти створену інфраструктуру та забезпечити сталі рішення для вразливих категорій населення».
Водночас варто зазначити, що в окремих громадах уже є позитивний досвід місцевих організацій Карітас. Об’єкти, які раніше використовувалися переважно як місця тимчасового проживання, поступово стають обʼєктами для розвитку соціальних послуг у громаді, зокрема підтриманого проживання, стаціонарного догляду, притулку. Саме такі практики показують, що МТП можуть бути не лише місцем розміщення, а й точкою входу людини до системи соціального захисту», – Тетяна Яременко, провідна експертка з координації та управління МТП проєкту.
Тренінги у Дніпрі та Кривому Розі: розмова про те, що не виходить
Перший день тренінгів був присвячений юридичній та організаційній основі роботи МТП – документації, взаємодії з органами влади, відповідальності різних суб’єктів, а також фінансуванню. Другий – зосередився на плануванні діяльності таких обʼєктів.
Під час навчання учасники розбирали практичні питання, з якими адміністрації МТП стикаються щодня: як організувати оцінку потреб мешканців, як налагодити співпрацю з центрами соціальних служб і структурними підрозділами соціального захисту, які документи потрібні для функціонування МТП, як працювати з мешканцями, що потребують догляду, і як перейти від гуманітарної допомоги до системної соціальної підтримки.
Окрему увагу приділили тому, як керівництво обʼєкту можуть стати офіційними надавачами соціальних послуг або співпрацювати з такими надавачами. Для учасників це було важливо, адже саме від цього залежить можливість залучати державне фінансування, субвенції та інші механізми підтримки, а не покладатися лише на донорські проєкти чи залишки місцевих бюджетів.
Учасники відзначали: найцінніше – це можливість відверто говорити про те, що не виходить. Про те, що сусідній заклад живе в кращих умовах не тому, що краще працює, а тому, що знайшов донора. Про те, що без психологічної підтримки персонал вигорає й іде. Про те, що мешканець МТП, якому 73 роки і який є особою з інвалідністю, потребує не лише даху, а й соціального працівника, лікаря та людини, яка просто з ним поговорить.
За результатами навчання учасники отримали не лише нові знання, а й практичні поради для подальшої роботи: покрокові рекомендації щодо організації соціальних послуг, розуміння можливих моделей трансформації МТП, взаємодії з органами місцевого самоврядування та соціальними службами, а також інструменти для масштабування напрацьованого досвіду в інших громадах.
Окрім цінних знань та практичних порад, всі учасники тренінгу отримали сертифікати від Дніпропетровського обласного центру соціальних служб, які підтверджують підвищення кваліфікації та містять відповідну кількість кредитів ЄКТС.
Відгуки учасників
«Дуже компетентно та інформативно. Нарешті побачив, як це має виглядати системно, а не як у нас зараз – кожен сам по собі», – відзначив учасник тренінгу в Дніпрі.
«Розглянули актуальні питання використання будівель МТП як приміщення для надання соціальних послуг. Надали чіткі рекомендації щодо організації роботи та розвитку системи підтримки. Це саме те, що потрібно нашій громаді зараз», – подякував учасник тренінгу в Кривому Розі.
Трансформація: ідея правильна, але не в такому вигляді
Ідея використання будівель МТП як приміщення для надання соціальних послуг активно обговорюється і в громадах, і на рівні державної політики. Логіка зрозуміла: якщо люди живуть там роками і потребують комплексної підтримки, потрібно створити умови для надання необхідних послуг.
Проблема в тому, що між ідеєю і реалізацією – прірва. Надавач соціальних послуг – це юридична особа з ліцензією, стандартами, штатним розписом, звітністю і фінансуванням. МТП сьогодні – це часто студентський гуртожиток, де живуть 30 або й більше людей старшого віку із різними потребами, і двома співробітниками на закриття всіх їхніх проблем.
Саме тому під час тренінгів акцент робився не на абстрактній ідеї трансформації, а на конкретних кроках: з чого почати оцінку потреб мешканців, як визначити можливий перелік соціальних послуг, які партнери мають бути залучені, які документи потрібно підготувати, як вибудувати взаємодію між МТП, громадою та надавачами соціальних послуг.
Однак уже зараз є рішення, які громади можуть застосовувати поступово – проводити регулярну оцінку потреб мешканців МТП; формувати індивідуальні маршрути підтримки; створювати партнерства з місцевими соціальними службами для проведення тренінгів та навчань для адміністрації МТП щодо організації надання соціальних послуг; залучати у своїй діяльності надавачів соціальних послуг; адаптувати приміщення МТП для змоги взяти участь в державних програмах фінансування соціальних послуг, тощо.
Що далі?
Тренінги в Дніпрі і Кривому Розі – це не просто обмін досвідом. Це спроба зібрати людей, які щодня працюють у системі, і дати їм мову для опису проблем. Бо перший крок до змін – це назвати речі своїми іменами.
«Наступним етапом проєкту стане практичний супровід місць тимчасового проживання у процесі переходу від реагування на нагальні потреби до надання сталих соціальних послуг. Разом із менеджером з адвокації та провідним експертом по МТП ми підтримуватимемо адміністрації та координаторів МТП у проходженні всіх необхідних етапів, щоб вони могли стати офіційними надавачами соціальних послуг і залучати державні програми. Водночас ми продовжимо координацію із соціальними службами, органами місцевого самоврядування, кластерами житла та непродовольчих товарів, а також залученими сторонами, адже такі зміни неможливі без спільної відповідальності та партнерства. Наша мета – щоб люди, які роками проживають у МТП, не залишалися залежними виключно від гуманітарної допомоги, а мали гарантований доступ до необхідної підтримки в межах державної системи соціального захисту. Саме тому ми інвестуємо не лише в інфраструктуру, а й у розвиток механізмів, які працюватимуть і після завершення проєкту», – наголошує Христина Бірюліна.
МТП – це вже не тимчасове рішення. Це постійна реальність для тисяч людей, які не можуть повернутися додому і не мають куди переїхати. Ця реальність потребує не адаптації старих інструментів, а нових підходів – з реальним фінансуванням, чіткою відповідальністю і розумінням того, що за кожною цифрою статистики стоїть конкретна людина зі своєю історією.
Місця тимчасового проживання стали одним із інструментів гуманітарної відповіді України на повномасштабну війну. Проте через чотири роки після початку масового переміщення вони більше не можуть залишатися лише інструментом екстреного реагування. Для тисяч людей похилого віку, осіб з інвалідністю та інших вразливих категорій вони фактично стали домом. Тому головне завдання сьогодні – перетворити тимчасові рішення на сталі механізми підтримки, які забезпечуватимуть не лише дах над головою, а й гідне життя, соціальний захист та перспективу на майбутнє.
Карітас України й надалі залишається поруч із громадами, що приймають переміщених осіб, – як партнер у пошуку системних рішень.
Ці кошти ми скеруємо на підтримку будинку для людей старшого віку та медичного центру на Івано-Франківщині 👵🏻👴🏼:
– облаштування кухні у Медичному центрі Карітас Івано-Франківськ, де надають стаціонарну та мобільну паліативну допомогу людям старшого віку та ВПО;
– реконструкцію системи опалення у центрі стаціонарного догляду імені Миколая Чарнецького у селі Ковалівка.
В Івано-Франківській області під опікою Карітасу перебуває майже 200 людей старшого віку. Значна частина з них – внутрішньо переміщені особи, які через війну втратили дім, звичне коло спілкування та відчуття безпеки. Дехто з них має рідних, але, на жаль, все одно — самотній.
Для багатьох із них особливо важливо знати, що поруч є турбота, увага та людська присутність.
Що далі?
Після завершення усіх процедур ми розповімо про те, на що конкретно були використані кошти, які вдалося зібрати завдяки переможцям аукціону, вільним донатам, а також учасникам та учасницям аукціону.
Ми в Карітасі не просто надаємо догляд. Ми прагнемо, щоб люди старшого віку навіть у складних життєвих обставинах відчували гідність, безпеку та увагу. І кожен, хто долучився до «Прихистків добра», став частиною цих змін.
Саме ці виробники забезпечують продовольчу безпеку, створюють робочі місця на місцях і допомагають громадам залишатися стійкими навіть в умовах війни.
Ці питання обговорювали під час 10-ї координаційної зустрічі Альянсу стійкості ММСП, яка відбулася 18 червня у Києві. Станом на зараз до складу Альянсу входять 44 учасники, які реалізують 134 проєкти (125 поточних і 9 запланованих). Найбільша частка ініціатив спрямована на підтримку агробізнесу, енергетику та зелені технології, будівництво й IT-сектор. Окремий фокус приділяється підтримці ВПО, жінок, ветеранів та людей з інвалідністю.
Карітас Україна представили Юлія Самойлик (Iuliia Samoilyk), докторка економічних наук, професорка, провідна агроекспертка Карітасу України, і Катерина Людвік (Kateryna Liudvik), головна експертка проєкту підвищеної складності ERMS.
Під час зустрічі учасники обговорили стратегічні пріоритети Міністерства економіки, довкілля та сільського господарства України на 2026 рік, потреби мікро-, малого та середнього бізнесу, а також шляхи посилення міжнародної підтримки українських підприємців.
Окремо було представлено аналіз потреб малого та середнього бізнесу, підготовлений Київською школою економіки (KSE). Дослідження фіксує ключові бар’єри розвитку підприємництва: непередбачуваність, пов’язану з війною, нестачу платоспроможних клієнтів та складний доступ до фінансування. Експерти наголошують, що бізнесу потрібні не лише нові програми підтримки, а й більш точні рішення для різних секторів і регіонів.
Для Карітасу України особливо важливим було обговорення підтримки сімейних господарств та малих агровиробників.
«Для Карітасу України розвиток малого підприємництва – це насамперед про стійкість громад, створення робочих місць та нові можливості для людей. Особливе значення має підтримка малих агровиробників і сімейних господарств, які забезпечують продовольчу безпеку громад, але часто мають обмежений доступ до ресурсів та програм підтримки. Саме тому для нас важлива участь в Альянсі та об’єднання зусиль», – зазначила Юлія Самойлик.
Під час дискусії представниці Карітасу України звернули увагу на важливість подальшого розвитку Державного аграрного реєстру (ДАР) та розширення можливостей підтримки для дрібних агровиробників і сімейних господарств, які обробляють невеликі земельні ділянки. Представники Міністерства підтримали необхідність таких рішень і запропонували надати відповідні концептуальні пропозиції для подальшого опрацювання.
Участь у роботі Альянсу дає можливість доносити потреби людей, з якими працює Карітас Україна, та сприяти тому, щоб інструменти підтримки ставали доступнішими для тих, хто розвиває власну справу, створює робочі місця та підтримує економічну стійкість своїх громад.
Знайомство учасників зі сталими рішеннями програми Соціального захисту та захисту прав людини розпочалося з презентації Центрів життєстійкості, яку провів директор Карітасу Чернігів о. Роман Пушка.
Маючи практичний досвід відкриття центрів в Чернігівській області, отець Роман розповідав про переваги та виклики із яким доводиться стикатись під час роботи.
«Було цікаво спостерігати, з якою зацікавленістю партнери підійшли до концепції сталих рішень, які реалізує Карітас України, зокрема до Центрів Життєстійкості. Вони не очікували, що серед наявних 368 центрів, 82 з них – реалізують саме місцеві організації Карітасу. Це 22% серед всіх центрів по всій Україні, що є знаковим показником, нашої спроможності,» – ділиться своїми спостереженнями керівниця програми Соціального захисту та захисту прав людини Анастасія Стеценко.
Нагадаємо, Центри життєстійкості – це дружні, безбар’єрні простори, куди може звернутися кожен житель громади і безкоштовно отримати індивідуальну консультацію психолога, супровід фахівця з соціальної роботи, або долучитися до групових занять, спрямованих на психологічне розвантаження та психоедукацію.
Цінність зустрічі з партнерами вимірювалась і тим, що вдалось поговорити не тільки про успіхи, але і зауважити на моментах, які поки не працюють.
«Є певні виклики із закупівлею палива, комунікацією в громадах, а деякі прогалини державних послуг пробуємо перекривати за рахунок гуманітарних проєктів. – ділиться Анастасія Стеценко. – Але ситуація швидко змінюється, і відкритий діалог допомагає вдосконалити систему» – додає вона.
Відкриттям для партнерів став і досвід взаємозв’язку між Кризовими центрами та Центрами життєстійкості (різницю між якими наочно пояснив о. Роман Пушка). Кризові центри Карітасу свого часу заклали міцні підвалини для відкриття Центрів життєстійкості, доклалися до спроможності місцевого персоналу в реалізації активностей. Нині багато спеціалістів, які раніше працювали, наприклад, в кризових центрах Карітасу Волинь, є соціальними менеджерами/працівниками центрів життєстійкості.
Окрім цього підняли питання концентрації кризових центрів переважно на території Східного півмісяця – чи є можливою та актуальною побудова схожої системи і на західній частині країни?
«Партнери ставили доволі гарні запитання, особливо в темі адвокації та надання послуг у віддалених громадах, бо саме з цим над цим нам треба буде працювати в наступні два-три роки – говорить Анастасія Стеценко – Такі зустрічі завжди додають нових ідей, ми можемо відкрито проговорити про те, що не працює, а партнери мають змогу відвідати місцеві організації та доторкнутись до того, про що вони читають у звітах.»
Такий обмін досвідом допомагає зробити послугу видимою. Партнери говорять про свої пріоритети, а також починають краще розуміти нюанси надання послуг, та виклики з якими доводиться стикатись на місцях.
Зустріч об’єднала народних депутатів, представників центральної та місцевої влади, громад, благодійних і громадських організацій навколо дуже практичного питання: як зробити підтримку людей, які постраждали від війни, не декларативною, а реально доступною.
У Львові говорили про житло для ВПО, підтримку ветеранів, доступність соціальних послуг та кращу координацію між державою, громадами й міжнародними партнерами.
«Якщо ми не будемо системно підходити до вирішення соціальних питань, зокрема потреб внутрішньо переміщених осіб та ветеранів, – держава не матиме майбутнього. Завдання чіткі і зрозумілі: дати людям можливість відчувати себе вдома, отримувати якісні послуги, жити повноцінним життям, навчатися, отримувати соціальну допомогу, а також мати доступ до перекваліфікації, психологічної підтримки та адаптації. Саме на таких принципах будується сильна соціальна політика та стійкість країни в умовах війни», – наголосив голова Львівської ОВА Максим Козицький.
Павло Фролов та Максим Козицький
В Івано-Франківську окрему увагу приділили розвитку підтриманого проживання, стаціонарного догляду, соціальних послуг у гірських громадах, підтримці ветеранів, а також спрощенню процедур для людей, які отримали інвалідність внаслідок війни.
Учасники відвідали Центр життєстійкості Карітасу Івано-Франківськ, де лише за 2025 рік надали понад 7 тисяч психосоціальних послуг, а від початку цього року допомогу отримали вже понад 2,5 тисячі людей. У прихистку для ВПО у Войнилові – відділенні стаціонарного догляду Медичного центру Карітасу Івано-Франківськ – ознайомилися з умовами проживання 42 літніх переселенців і важкохворих людей, які потребують постійного догляду, а також обговорили можливість збільшення кількості місць удвічі.
Окрему увагу приділили регіональним проєктам відновлення та підтримки ветеранів, зокрема будівництву Регіонального центру реабілітаційного лікування і ментального здоров’я та Івано-Франківського ветеранського простору.
«Сьогодні важливо говорити не лише про окремі послуги, а про сталість системи. Людина, яка потребує догляду, підтримки чи супроводу, не має залишатися сам на сам із бюрократією або фінансовою неспроможністю громади. Саме тому для Карітасу України важливо посилювати роль недержавних надавачів, розвивати догляд вдома, підтримане проживання, стаціонарний догляд і адвокатувати такі механізми фінансування, які йдуть за потребою людини», – говорить Юрій Наконечний, менеджер проєкту C.A.R.E.S. Карітасу України.
За підсумками засідання учасники окреслили низку практичних кроків, спрямованих на посилення підтримки людей, які потребують догляду та супроводу.
«Вирішили ініціювати продовження надання послуг підтриманого проживання та стаціонарного догляду згідно постанови Уряду 888 та дозволити проживання в одній кімнаті більше 2 осіб у великих приміщеннях, що надасть змогу поселити у відповідні заклади більше маломобільних та ВПО похилого віку», – зазначив народний депутат України Павло Фролов.
Такі зустрічі важливі тим, що допомагають переходити від обговорення проблем до пошуку конкретних рішень, які можуть покращити доступність і якість соціальних послуг для людей, постраждалих від війни.
Для Карітасу України участь у таких дискусіях є частиною системної адвокаційної роботи. Ми послідовно відстоюємо підхід, за якого соціальні послуги залишаються доступними, якісними, безперервними та максимально наближеними до потреб людини – незалежно від того, де вона живе і хто є надавачем послуг.
Проєкт «C.A.R.E.S. – Community Advocacy and Resilient Mobile Care Services / Адвокація в громадах та стійкі соціальні послуги з догляду вдома» реалізується Caritas Ukraine, фінансується Федеральним міністерством соціальної політики, охорони здоров’я, догляду та захисту прав споживачів Австрії – Sozialministerium Österreich, за підтримки Caritas Österreich.
Учасники проєкту не лише отримують всебічну підтримку, а й самі можуть стати опорою для інших. Так, зокрема, сталося з Володимиром і Валерією з Івано-Франківська – двома людьми, які прийшли до проєкту як ті, хто потребує допомоги, а натомість стали тими, хто її надає.
В армії кажуть: «Дозвольте бути корисним» – тут так само.
Коли 26 лютого 2022 року Володимир пішов добровольцем на фронт, перед ним стояло лише одне завдання – захистити країну. Спершу він обороняв Київ, перебуваючи в епіцентрі подій. Після того як перший натиск ворога на столицю спав, розпочався довгий бойовий шлях на Донеччині: Бахмут, Часів Яр, Торецьк, селище Нью-Йорк. У 2025 році через бойове поранення Володимир залишив передову.
Повернення до цивільного життя виявилося непростим. Тривала реабілітація, спочатку на Дніпропетровщині, потім у рідному Івано-Франківську, супроводжувалася важким психологічним станом: флешбеки, порушений сон, і найболючіше – відчуття дисонансу між спокоєм навколо і внутрішньою напругою, яка не відпускала.
«Подумки я був з побратимами, хотів повернутися до війська, хоча й розумів, що тіло вже не витримає, – пригадує чоловік. – Я ходив з дружиною за руку, не орієнтувався в мирному житті. Після пережитого комунікувати з людьми взагалі не хотілося, але було сильне бажання змінити своє життя».
Поворотним моментом стало приєднання Володимира із дружиною до сімейної духовної та психологічної віднови, яку організовував Карітас Івано-Франківськ. Там чоловік вперше опинився серед людей, яким не треба було нічого пояснювати – вони теж пройшли війну.
Серед тих, хто розумів його без слів, Володимир отримав підтримку, якої так потребував: побути в безпечному просторі, можливість виговоритися та відчути, що він не самотній. Робота з психологами та спільні духовні практики допомогли йому подивитися на пережите під новим кутом і знайти в собі сили рухатися далі. Чоловік зрозумів, що пройдений шлях болю можна перетворити на ресурс – досвід, який допоможе зрозуміти і підтримати тих, хто переживає подібне. Саме тоді Володимиру і запропонували приєднатися до команди проєкту «Пліч-о-пліч» у ролі фасилітатора.
«Відчуття, що я можу бути корисний іншим, переконало мене погодитись», – ділиться ветеран.
Вже майже рік, відколи Володимир працює фасилітатором. Щодня він допомагає іншим ветеранам орієнтуватися в системі послуг, робить офіційні документи зрозумілими для тих, хто вперше з ними стикається, мотивує та підказує. Найпоширеніший запит серед тих, з ким він працює – потреба знову знайти себе в мирному житті: відновити стосунки з рідними, перекваліфікуватися, відчути спільноту поруч.
Спільний фронтовий досвід стає тим ключем, який допомагає ветеранам відкритися швидше. «Ми один одного розуміємо з погляду, з півслова. Говоримо про базові, фундаментальні речі і цінуємо час один одного», – каже чоловік. Сьогодні робота у Карітасі повернула Володимиру відчуття потрібності і наповнила життя новим змістом.
«В армії кажуть: “Дозвольте бути корисним”, і тут так само. Я тішуся, коли бачу, як змінюються на краще ті, з ким я працюю. Люди знаходять роботу і радісно діляться своїми успіхами зі мною».
«Своє коло адаптації я пройшла»: як бойова медикиня тепер допомагає іншим
Шлях у війську для Валерії розпочався задовго до повномасштабного вторгнення. Ще у 2019 році вона приєдналася до війська як бойова медикиня взводу. Коли у лютому 2022 року почалося повномасштабне вторгнення, її підрозділ перебував на Харківському напрямку, звідти медики разом із бійцями вирушили до державного кордону стримувати перший натиск ворога.
У березні 2023 року Валерія отримала важке поранення. Травми виявилися настільки серйозними, що продовжувати службу вона більше не могла.
Повернення до цивільного життя обернулося новим випробуванням. Валерія родом із Донеччини, після звільнення їй довелося довго шукати роботу і стикнутися із відвертими упередженнями. Зрештою дівчина влаштувалася до одного із супермаркетів, але через надмірні фізичні навантаження роботу довелося залишити.
Валерія не опустила руки: отримала посвідчення водія і продовжила шукати себе. Спочатку працювала у ветеранському просторі. Згодом переїхала до Івано-Франківська. На початку 2026 року в соцмережах натрапила на оголошення Карітасу Івано-Франківськ про тренінг із працевлаштування для ветеранів та їхніх рідних. Фахівці проєкту «GEN-CARE» допомогли грамотно структурувати професійний досвід дівчини.
Тоді ж вона помітила, що в організації відкрита вакансія фасилітатора у проєкті «Пліч-о-пліч» і ось уже півроку Валерія працює у команді.
«Своє коло адаптації я пройшла, певний досвід маю. І чудово, що тепер можу допомагати іншим, щоб їхнє повернення до мирного життя проходило легше», – ділиться вона.
Робота Валерії як фасилітаторки – це первинний супровід тих, хто щойно повернувся з війни. Вона оцінює потреби ветеранів, інформує про державні програми та навчальні тренінги і залежно від запиту консультує самостійно або скеровує до профільних фахівців.
Налагодити довірливий контакт допомагає спільне минуле. «Будь-яка розмова традиційно починається із запитання, хто де служив. Нерідко до Карітасу приходять бійці із бригад, які на фронті були моїми суміжниками і одразу з’являються спільні спогади про знайомі місця та пережите на передовій. Такі розмови допомагають ветеранам відкритися», – розповідає Валерія.
Спираючись на власний непростий досвід, вона добре розуміє, чого найбільше потребують колишні військові в цивільному житті – усвідомлення того, що вони потрібні, що про них піклуються і що вони не є тягарем.
«Тил має бути повністю готовим зустрічати ветеранів, підставляти їм плече та активно допомагати у відновленні. Треба дати їм розуміння, що вони не залишаються наодинці зі своїми проблемами, адже труднощі адаптації насправді стосуються абсолютно всіх».
Історії Володимира і Валерії – це свідчення того, що пережитий досвід може стати не тягарем, а ресурсом. Що людина, яка пройшла власне коло адаптації, здатна простягнути руку тому, хто лише починає цей шлях. Проєкт «Пліч-о-пліч» будується на простій, але важливій засаді – найкраще розуміння народжується зі спільного досвіду. І допомагати іншим – це теж спосіб повернутися до себе.
Проєкт «Пліч-о-пліч 2.0: психосоціальна, юридична та соціальна підтримка ветеранів, членів сімей ветеранів та військовослужбовців у Житомирській, Вінницькій та Івано-Франківській областях» реалізується за підтримки Caritas Deutschland та Caritas Ukraine.
Люди, які живуть на прифронтових територіях, залишаються одними з найбільш вразливих. Для багатьох із них навіть базові потреби стають щоденним викликом. Долати матеріальну скруту допомагає проєкт Basic Needs. Історії підтримки читайте нижче.
Понад 25 років пані Надія працювала листоношею у селищі Билбасівка. Вона приносила людям новини від рідних, знала, хто запитає про листа від дітей, хто яку газету виписує. А сьогодні сама так чекає на дзвінок від доньки й онуків! Через війну вони не можуть приїхати на Донеччину. Пані Надії 70, її єдина фінансова підтримка – пенсія. Доводиться економити буквально на всьому… але не на дровах взимку!
Замерзнути – найбільший страх пані Надії. Тому готуватися до наступної зими жінка починає вже зараз: відкладає гроші, заощаджує, як може, відмовляє собі у найнеобхіднішому. Цього року допоміг Карітас Краматорськ: на отриману напередодні холодів виплату пані Надія одразу придбала дрова для опалення будинку.
Колись пані Тетяна жила у Донецькій області, але війна вигнала її з рідної домівки. Нині жінка із родиною проживає у Петро-Михайлівській громаді Запорізької області. Вона прийшла на зустріч разом із маленькою дитиною: «Грошова допомога від Карітасу, яку ми отримали, для нас дуже важлива. Треба дитині купити памперси та інші необхідні речі. Тому що ціни постійно зростають і дуже тяжко», – ділиться пані Тетяна.
Понад 40 років тому пані Наталія з селища Слобідське Вільхівської громади оселилася на Харківщині. Обрала цей край з-поміж декількох країн, де жила і працювала до того. Тут вона трудилася на фермі, робота була важкою, але звичною і корисною. Повномасштабну війну Наталія Геннадіївна зустріла вдома у розгубленості й страху. Переїхала у спокійніше місце, але згодом повертатися не стало куди: в будинку жінки сильно постраждав дах: «Заходиш у хату – ввечері видно зорі. Штукатурка обсипалась, під час дощу чи снігу все летить всередину. Стіни сирі, усе руйнується. Добре, що хоча б піч залишилась і її ще ніхто не розібрав»», – каже пані Наталія. Сьогодні 66-річна жінка живе у модульному будинку. Влітку рятується вентилятором, взимку обігрівається двома обігрівачами, їжу готує на електроплитці – витрати на електроенергію значні. Пенсії ледь вистачає на найнеобхідніше. Тому підтримка благодійників для неї є надзвичайно важливою.
Проєкт BasicNeeds («Підтримка та забезпечення базових потреб особливо вразливих людей, які постраждали від війни та проживають у зоні 0–50 км уздовж лінії зіткнення на Півдні та Сході України») реалізується у співпраці з Caritas Ukraine та фінансується Caritas Deutschland(Карітас Німеччини) і Auswärtiges Amt (Міністерством закордонних справ Німеччини).
До Всесвітнього дня біженців Карітас Європа нагадує: міграція — це складний глобальний виклик. Війни, кліматичні зміни, економічна нестабільність і голод змушують людей залишати домівки та шукати безпечнішого життя для себе і своїх родин.
Цьогоріч європейська мережа Карітас присвячує свою кампанію важливій темі – возз’єднанню родин.
Для України ця тема особливо болюча. Понад 14 мільйонів українців через війну стали внутрішньо переміщеними особами або були змушені виїхати за кордон. Більшість громадян України в країнах ЄС мають статус тимчасового захисту, який офіційно продовжено до березня 2027 року. Цей захист дає право на безпеку, але не скасовує туги за домом і потреби бути поруч із рідними.
Водночас сьогодні тисячі українських матерів із дітьми, літніх людей та інших вразливих категорій ухвалюють непросте рішення повернутися в Україну. Для когось причиною стає скорочення соціальної підтримки у приймаючій країні. Для когось – бажання жити на рідній землі, поруч зі своєю родиною.
Але повернення не має ставати новим випробуванням. Воно має бути добровільним, безпечним і гідним — особливо для людей, які потребують додаткової підтримки.
«Доки триває війна, українці мають право на гідне життя в країнах ЄС, незалежно від їхнього статусу, — зазначає керівниця програми Карітасу України «Безпечна міграція та протидія торгівлі людьми» Ірина Маєвська. — Якщо ж приймаюча держава не може опікуватися вразливими категоріями людей — особами похилого віку, людьми з інвалідністю тощо — або скорочує допомогу для них, що унеможливлює їхнє подальше перебування та гідне проживання, така держава має посприяти їхньому гідному поверненню в Україну та забезпечити реінтеграційну підтримку. Адже неможливість забезпечити базові потреби часто стає причиною нової, вимушеної розлуки родин».
Щоб допомогти українським сім’ям безпечно возз’єднатися вдома, Карітас використовує багаторічний досвід у супроводі добровільного повернення та реінтеграції. За час повномасштабної війни таку підтримку вже отримали 100 українських родин. До 2022 року Карітас щороку допомагав із реінтеграцією 350–400 родинам.
Один із прикладів такої роботи — співпраця з Карітасом Бельгії. Людина отримує консультацію ще за кордоном: їй допомагають із квитками, контактами в Україні та підготовкою до повернення. Після повернення Карітас пропонує комплексний супровід, який може тривати понад пів року.
Цей супровід може включати гранти на житло — зокрема оплату оренди або кошти на відновлення пошкодженої оселі; матеріальну допомогу на придбання побутової техніки чи інших необхідних речей; підтримку самозайнятості — гранти на відкриття власної справи та закупівлю обладнання; а також соціальний супровід: допомогу з працевлаштуванням, влаштуванням дітей до школи чи дитячого садка, оплатою медичних послуг і компенсацією вартості ліків.
«Наше завдання — через адвокаційну роботу й транскордонні проєкти зробити так, щоб Україна мала ресурс для інтеграції в громади громадян, які повертаються та потребують додаткової підтримки», — наголошує Ірина Маєвська.
Сьогодні така робота вже розвивається через транскордонний проєкт Карітасу з Румунією та Молдовою, зокрема на базі місцевих організацій в Одесі та Чернівцях. Також Карітас України працює над налагодженням аналогічної співпраці з Карітасом Польщі та іншими національними організаціями Карітасу у Східній і Центральній Європі.
Сім’я — одна з найбільших цінностей для українців. Це опора, джерело сили й простір, у якому людина може відновлюватися після втрат. Кожна людина має право на безпеку, гідність і життя разом зі своєю родиною.
Саме тому Карітас підтримує людей на шляху повернення та реінтеграції — щоб рідні знову могли бути разом і будувати своє майбутнє в безпеці.
