Повернення до власного коріння: як Анна Ладигіна відновлює справжню історію української культури

Українська дослідниця й журналістка Анна Ладигіна понад чотири роки викриває в архівах Європи міфи про «російське» походження митців.

Анна Ладигіна — українська журналістка, сценаристка та дослідниця. Понад чотири роки вона шукає в європейських архівах докази українського походження митців, яких роками називали «російськими». Серед її проєктів — документальний серіал «Back to the Roots», фільм «Справа артиста. Сергій Лифар» для «Суспільного», премʼєра якого відбулась у середині вересня, авторка книг “Історії українських митців. Олександра Екстер” та “Українське весільне диво”. Дає лекції для української та закордонної аудиторії. Також наприкінці серпня у французькому культовому видавництві Assouline відбувся офіційний реліз видання «Naïve My Love: Ukrainian Folk Art of the 20th Century», тексти до цієї фундаментальної книги про український наїв написала Анна.

Вона спирається виключно на факти, первинні документи, архівні довідки та чіткі часові прив’язки, які не залишають місця для сумнівів. Повернення викрадених імперією імен для неї — це не емоційна реакція на події, а щоденна, кропітка аналітична робота. Годинами зіставляє факти у французьких, польських чи українських фондах, аби зняти із зірок світового масштабу накинутий на них ярлик «російської культури». І водночас ця праця має дуже особистий вимір, адже досвід початку повномасштабного вторгнення та втрата власного дому дали їй глибоке розуміння того, що відчували наші митці сто років тому у вимушеній еміграції.

«Насамперед я журналістка. Але останні чотири з половиною роки досліджую долі відомих людей: художників, письменників, науковців та музикантів, яких знає увесь світ, але вважає росіянами. Моє завдання — знайти їхні біографії, справи та документи в українських і закордонних архівах, щоб розставити крапки над “і”. Здебільшого доводиться доводити саме українське походження, адже всі вони народилися в Україні і є частиною нашої культури. Але з ними важко працювати, бо вони жили за часів Російської імперії і часто самі не могли чітко сказати, хто вони».

Особистий досвід як ключ до розуміння

Занурюючись у біографії культурних діячів минулого століття, Анна категорично відмовляється сприймати їх як застиглі портрети з підручників. За кожним гучним ім’ям вона бачить живу людину, яка опинилася в чужому середовищі без права на повернення. Її власний вимушений від’їзд із дитиною за кордон у перші дні великої війни став тим досвідом, який дав змогу на емоційному рівні зчитати стан вигнанців минулого. Досліджуючи щоденники й листи Сержа Лифаря, Анна побачила не просто успішного керівника Гранд-Опера, а українського юнака, який до кінця днів носив у собі біль розлуки з Києвом.

Цей зв’язок між минулим і сьогоденням проявляється у тисячах дрібниць, з якими щодня зіштовхуються українські біженці в Європі. Анна переконана, що відчуття чужості та постійна туга за рідним містом є універсальним досвідом для кожного, хто втратив дім через війну чи окупацію. Саме тому історія Лифаря сприймається не як архівна розвідка, а як жива розмова про кожного з нас.

«Історія Лифаря для мене дуже близька. Коли я починала це дослідження, ми з дитиною два роки жили в Польщі. Моє рідне місто опинилось в окупації, тому це бажання повернутися додому я відчуваю дуже добре. Цей досвід допоміг мені зрозуміти, як почувалися наші люди сто років тому. Опинитися в іншій країні без грошей, без мови, коли на тебе дивляться як на чужинця — це важке випробування. Ми звикли бачити Лифаря на знімках поруч із Коко Шанель, Пабло Пікассо чи Марком Шагалом. Але він завжди залишався людиною із важкою долею. І ми маємо повернути йому пам’ять, бо росія просто забрала його ім’я собі».

Як імперія привласнювала українські імена

Механізм культурної присвоєння працював системно протягом багатьох десятиліть, створюючи в уяві західного світу хибний стереотип про «велику російську культуру». Росія активно фінансувала міжнародні виставки, монографії та видання, де будь-який уродженець Києва, Харкова чи Одеси автоматично отримував маркування «російського діяча». Навіть у медійній сфері вже незалежної України тривалий час існував колосальний тиск з боку московських редакцій, які контролювали франшизи міжнародних глянців та культурних видань. Анна згадує показові випадки, коли спроби українських журналістів називати речі своїми іменами наражалися на жорсткий опір та цензуру.

«Є дуже показова історія, яку мені розповіла засновниця Ukrainian Fashion Week та колишня головна редакторка журналу L’Officiel Україна Ірина Данилевська. 21 рік тому українська редакція підготувала великий матеріал до сторіччя Сержа Лифаря, у якому вони називали його українським балетмейстером. Подібний матеріал вийшов також в російському L’Officiel на чолі з Евеліною Хромченко, але там називали його зіркою балету з Росії. Спроби пояснити, що російська редакція неправа звісно нічим не закінчилися. Вони залишили свій матеріал без змін. Зараз, коли я працюю з документами французьких архівів, бачу, що наприклад французька поліція, яка десятліттями за ним стежила, теж у своїх звітах пише, що Лифар був російського походження, народжений в Києві. Це не його ідентифікація, а те, як його ідентифікували інші, бо для них України як суб’єктої незалежної держави не існувало. Завдяки нашій роботі французи починають теж переосмислювати його ідентичність. Лифар однозначно має бути у списку видатних українців».

З архівів — у фільми та книги

Наукові відкриття, якими б революційними вони не були, часто залишаються непоміченими, якщо вони записані лише у вузькоспеціалізованих наукових збірниках. Анна Ладигіна чудово це розуміє, тому кожну знайдену в архівах історію вона прагне одразу адаптувати для масового глядача та читача. Журналістський бекґраунд дозволяє їй перетворювати складні біографічні розвідки на захопливі сценарії для документального кіно, подкасти та книжкові серії. Вона переконана, що лише через популярну культуру та якісний медійний контент можна ефективно повертати національну пам’ять суспільству.

«Все, що я знаходжу в архівах, перетворюється на конкретні речі: статті, книжки, фільми, подкасти. Скоро на “Суспільному” вийде наш документальний фільм “Справа артиста. Сергій Лифар”. Його вже показали за кордоном, тепер черга України. Восени вийдуть дві мої книги. Одна з них — про історію української весільної сукні. Виявилося, що наші майстри весільних суконь сьогодні — одні з найкращих у світі. Це часто родинний бізнес, де шиють уже в чотирьох-п’яти поколіннях. Мені було цікаво дізнатися, чому це ремесло так сильно розвинувся саме на Поділлі та Буковині. Це історія, якій сотні років, і восени ми видамо її у вигляді гарного артбуку».

Чому наші митці мовчали про своє походження

Сучасній людині інколи важко зрозуміти, чому митці ХІХ чи початку ХХ століття не декларували свою українськість на кожному кроці. Анна закликає утримуватися від поверхових оцінок і завжди аналізувати жорсткий історичний контекст, у якому їм доводилося виживати. Валуєвський циркуляр, Емський указ та пізніші радянські репресії робили все можливе, щоб загнати українську мову й культуру в маргінальне поле. Виїжджаючи за кордон, діячі мистецтва зіштовхувалися з тим, що світова спільнота просто не мала на карті поняття «Україна», сприймаючи її лише як територію Російської імперії.

«У них були набагато гірші умови, ніж у нас. Більшість із них вчилися в імперських гімназіях, коли все українське було під суворою забороною. Коли вони виїжджали за кордон, у світі взагалі мало хто знав про існування України. Їм просто не було з чим себе пов’язувати в очах іноземців, тому вони казали “я з росії”. Це була вимушена річ. Я й сама пам’ятаю, як до 2014 року за кордоном мене часто запитували: “А де це — Україна?”. Тоді це здавалося дивним, а зараз я розумію, що світ просто нічого про нас не знав».

Чим корисний досвід Швеції

Культурна дипломатія вимагає кардинальної зміни підходів: проведення заходів виключно для української діаспори за кордоном уже давно не дає потрібного ефекту. Анна наголошує на тому, що український контекст потрібно інтегрувати безпосередньо в іноземні інституції — виступати в національних музеях, проводити концерти в королівських філармоніях та співпрацювати з провідними європейськими професорами. Саме такий підхід дозволяє переконувати іноземну інтелектуальну та політичну еліту, відкриваючи для них Україну як самобутню європейську державу з багатшою спадщиною.

«Останній рік я часто працюю з Українським інститутом у Швеції. У Стокгольмі я читала лекцію про художника Миколу Пимоненка. Ми показали його через шведську тему національного романтизму, і їм це дуже відгукнулося. Згодом ми презентували там і фільм про Лифаря. Директорка інституту Наталія Пасічник робить дуже правильні речі: вона влаштовує заходи не просто для діаспори, а залучає Королівську оперу та філармонію Стокгольма. На відкриття фестивалю «Українська весна» приходили король і королева Швеції, посли багатьох країн. Вони слухали музику наших композиторів Бортнянського та Березовського, яких у світі досі вважають росіянами, і вперше відкривали для себе Україну. Ось так і має працювати справжня культурна дипломатія».

Як усе почалося: проєкт «Back to the Roots»

Весна 2022 року стала для Анни часом болісного пошуку своєї корисності у нових умовах. Перебуваючи в Польщі, вона шукала можливість використовувати свій медійний досвід для боротьби на інформаційному фронті. Переломний момент стався під час розмови з керівництвом польського телебачення, яке дало зрозуміти: Європі потрібні не лише хроніки руйнувань, а й розуміння того, за яку саме цивілізаційну спадщину воюють українці. Це зауваження стало поштовхом для створення масштабного телевізійного проєкту, який об’єднав мандрівки, історію та аналітику.

«Усе почалося навесні 2022-го. У Польщі я влаштувалася на телеканал TVP World і з польською командою ми знімали телепорадник для наших біженців: як влаштувати дитину в садок, як отримати документи. Коли проєкт завершився, я запропонувала директору каналу зробити проєкт про війну. Але він сказав мені дуже важливу річ: “Про війну зараз знімають усі. Але люди в Європі досі не розуміють, хто ви такі і яка у вас культура. Зробіть проєкт про свою культуру”. Тоді мені це здавалося дивним — яка культура, коли в нас вбивають людей? Але по дорозі з Варшави у мене склалася ідея: треба зняти тревел-шоу про відомих українців, яких знає світ. Мій чоловік — режисер і продюсер, він допоміг відточити ідею. Так з’явився проєкт “Back to the Roots” на 8 серій».

Журналістське минуле допомагає в архівах

Робота з історичними документами вимагає такої ж суворої верифікації, як і журналістські розслідування. Роки, проведені в новинних редакціях, робота у прямих ефірах сформували в Анни високу професійну дисципліну. Вона знає, як швидко знаходити першоджерела, перевіряти факти на достовірність і ставити правильні запитання експертам. Саме це дозволяє їй помічати суперечності у біографіях митців, які десятиліттями ігнорували інші дослідники, і доводити правду до широкого загалу.

Історія Анни Ладигіної доводить: справжня сродна праця народжується там, де високий професіоналізм перетинається з особистим болем і чітким розумінням власних орієнтирів. Вона не просто досліджує минуле і розбирає папери в архівах — вона повертає Україні її викрадену спадщину, повертає гідність нашим митцям і робить усе можливе, щоб голос нашої культури у світі більше ніколи не намагалися заглушити.

Автор Ольга Заруба

Теги: