Місце, де вибудовують майбутнє: як працює дитячий центр Карітасу Лубни

«Віник!» – упевнено вигукує маленька Віка, коли соціальна педагогиня просить назвати слово на перший звук її імені. У руках дівчинки – клубочок ниток, який вона має передати наступній учасниці гри. Так дошкільнята тренують мовлення, увагу і вчаться взаємодіяти одне з одним.

Середа. У дитячому центрі Карітасу Лубни на Полтавщині саме розпочалось заняття для 5-6-річок.

В рамках проєкту «Готуємо дітей і молодь до майбутнього» Карітасу України Карітас Лубни двічі на тиждень проводить заняття для дошкільнят. Тут відбувається підготовка до школи і заняття з логопедом. 

Також тут є багато занять для школярів різного віку. Вони опановують 3D-ручки, грають у шахи, готуються до НМТ і визначаються з професією, яку невдовзі здобуватимуть. А ще діти тут знаходять друзів та дорослих, яким можна довіряти, мають веселе дозвілля – грають у настільні ігри, працюють із глиною і фарбами.

Серед дітей, які приходять сюди, багато тих, чиє життя змінила війна. Для когось Лубни стали новим домом, хоча думками вони досі залишаються у рідному місті. «Я хочу повернутися у своє рідне місто Суми», – розповідає дівчинка у розмові з Іриною Пухняк, яка саме приїхала з візитом до дитячого центру.

Ірина – менеджерка проєкту «Готуємо дітей і молодь до майбутнього» Карітасу України і зараз вона веде перемовини з донорами Карітас Австрії, Карітас Іспанії та фондом Кіндермісія, щоб цей проєкт було продовжено ще на рік.

«Ми бачимо, наскільки важливою для дітей і родин є можливість отримувати якісну освітню та психосоціальну підтримку, особливо в умовах тривалої війни, – пояснює керівниця проєкту. – Для багатьох дітей такі центри стали простором безпеки, довіри та стабільності, і зараз є розуміння, що ця діяльність не може бути короткостроковою. Для нас принципово важливо зберегти ці простори, досвідчені команди фахівців і, найголовніше, можливість для дітей отримувати постійну підтримку».

Центр, про який мріяли два роки

Сьогодні в базі дитячого центру Карітасу Лубни – близько 220 дітей. Понад 40% із них – внутрішньо переміщені особи. Це дошкільнята, школярі молодшого та середнього віку, підлітки. Для кожної вікової групи передбачені свої заняття.

Координаторка Надія Улішак, яка опікується роботою центру, зізнається: його поява була для неї здійсненням давньої мрії.

«Я вам можу сказати, що я мріяла про цей центр. Я казала отцю Василю: “Нам треба Карітас, який буде працювати з дітьми”. Два роки я йому про це говорила, поки аж владика не дозволив. Я тут реалізовую своє покликання, я ж педагог за професією. Я ділюся із задоволенням усім тим, що я маю, що я здобула, сама від них вчуся», – розповідає Надія.

Центр працює за сталим розкладом, який команда поступово напрацювала, враховуючи потреби дітей і можливості батьків. Двічі на тиждень дошкільнята готуються до школи: вивчають читання, письмо, математику, розвивають мовлення. Після цього переходять до творчих занять. Між ними обов’язково є перерва на чаювання – маленький ритуал, який діти дуже люблять.

«Вони дуже люблять це чаювання, – усміхається Надія. – Ну, бо нічого так не гріє серце, як набитий шлунок. Там починають допомагати, накривати на стіл».

Після дошкільнят приходять школярі. Для них працює артмайстерня, де можна ліпити з глини і повітряного пластиліну, малювати, створювати вироби 3D-ручками. Є також LEGO-студія, шахи, кубик Рубіка, кулінарні майстер-класи, школа життєвих навичок, підготовка до НМТ і навіть заняття з окулярами віртуальної реальності.

Улітку для дітей організовували невеликі таборові зміни, під час яких вони знайомилися з різними професіями, дивилися тематичні фільми та їздили на екскурсії.

«У нас є розклад. І він запорука того, що до нас ходять діти регулярно. Тобто батьки знають, що середа і п’ятниця у нас заняття. Громи громлять, дощ іде, спека 40 градусів, але заняття в Карітасі відбувається», – говорить Надія Улішак.

Цього року в Лубнах у деяких ліцеях і школах навчання відбуваються в дві зміни – в укриттях не вистачає достатньо місць. Команда знайшла рішення і перенесла частину активностей на суботу.

Сам центр розташований у підвальному приміщенні. Тут обладнані навчальні кімнати, є матеріали для творчості та занять із логопедом. Під час відключень електроенергії використовують зарядні станції, завчасно готуючи приміщення до приходу дітей. «А ще це укриття одразу. Тривога – ми не хвилюємося, діти в безпеці», – пояснює Надія.

Не просто гратися, а вчитися розуміти себе

За творчими заняттями, іграми та майстер-класами стоїть значно більше, ніж організація дитячого дозвілля. Кожна активність має допомагати дитині розвивати нові навички, відкривати здібності та краще розуміти себе. Саме на цьому наголошує Ірина Пухняк.

«У цей центр вкладено багато любові та душі, але цього мало насправді, щоб організувати такий простір. Нам важливо не лише створити комфортні умови, забезпечити дітей усім необхідним і запропонувати їм цікаві заняття, а й наповнити кожну активність змістом. Адже за кожною грою чи творчим завданням стоїть можливість навчити дитину чогось нового, допомогти їй повірити у власні сили, навчитися взаємодіяти з іншими”.

Ірина Пухняк як приклад наводить роботу з 3D-ручками. Це заняття – перше знайомство із технологіями та можливими майбутніми професіями. Гра у твістер може стати нагодою поговорити про власні відчуття, труднощі, взаємодію з іншими та вміння долати невдачі.

На думку Ірини, рефлексія має бути невіддільною частиною кожного заняття. «Діти дуже хочуть говорити, вони не можуть наговоритися. І треба їм давати таку можливість. Вони приходять в центр, тому що їх тут слухають», – наголошує менеджерка.

Підтримки потребують і діти, і батьки

Важливий напрям роботи центру – психологічна допомога. За словами психологині, у молодших дітей найчастіше виникають труднощі з агресією та страхами, у підлітків – тривожність, проблеми у стосунках із батьками, переживання щодо майбутнього.

На все це накладається досвід війни. Серед відвідувачів є діти військовослужбовців, загиблих і зниклих безвісти захисників.

Психологиня центру Ірину Головченко наголошує: іноді для допомоги дитині потрібно працювати з усією родиною. Пригадує хлопчика, якого мама привела через невпевненість у собі та страх публічних виступів. Під час консультацій з’ясувалося, що дитина дуже тривожиться через оцінки, бо боїться негативної реакції вдома.

Після розмови з психологинею мама зізналася, що раніше не замислювалася над впливом власних вимог на дитину. «Ви знаєте, ви мені відкрили очі, тому що я не дивилась на це під таким кутом. Мабуть, я буду змінювати все ж таки якісь моменти у вихованні», – переказує психологиня слова жінки.

У Карітасі намагаються створювати і можливості для спільного дозвілля дітей та батьків. Раніше тут проводили сімейні художні майстер-класи, під час яких мама і дитина разом малювали диптихи – дві частини однієї картини. Організовують також сімейні екскурсії, до яких долучається психологиня.

Окрім індивідуальних консультацій, у центрі проводять профорієнтаційні заняття для підлітків, тренінги з подолання стресу під час підготовки до НМТ, а для батьків – зустрічі «Кава з психологом».

Спочатку цей формат задумували як можливість обговорювати питання виховання. Але самі дорослі попросили про інше.

«Прийшли до мене батьки і кажуть: “А можна нам щось для себе? Просто для того, щоб ми релакснули, відпочили”. Їм потрібне відновлення», – розповідає Ірина.

Простір – це люди

Важливу роль у роботі центру відіграють волонтери. Один із них – Василь Миколайович, чоловік поважного віку, який щочетверга навчає дітей грати в шахи.

«Для нього це як подих свіжого повітря. Він того четверга чекає, як свята. Приходить за півгодини, розставляє фігурки на дошках», – із теплотою розповідає Надія Улішак.

Інша волонтерка проводить заняття з кубика Рубіка, ще одна організовує скандинавську ходьбу. Час тренувань спеціально узгодили з дитячими заняттями, щоб батьки могли залишити дітей у центрі й приділити годину власному здоров’ю.

До великих свят, наприклад Дня святого Миколая, долучаються десятки волонтерів, які допомагають готувати подарунки для дітей.

Надія розповідає, що команда прагне не лише пропонувати різноманітні заняття, а й підтримувати сталі стосунки з родинами. Важливо, щоб діти і дорослі відчували себе частиною спільноти, до якої хочеться повертатися.

«Є діти, для яких Карітас вже другий дім. Вони приходять на всі заходи, обіймаються. Деякі ходили б кожен день на консультації психолога, аби ми могли їх тільки і кликали. Є такі, що з нами вже фактично зросли. А ми бачимо результат, тішимося, бачимо, що ми потрібні, працюємо не марно, реалізовуємо свої вміння на благо цих дітей», – розповідає Надія Улішак.

Досвід, який передають одне одному

Тим часом у кімнаті дошкільнят триває гра. Діти сидять разом із соціальною педагогинею та передають одне одному клубочок ниток. Кожен має назвати своє ім’я, визначити перший звук і придумати слово, яке з нього починається.

– Кажи своє ім’я голосно, – звертається до дівчинки соціальна педагогиня.

– Віка.

– То ж які ти будеш придумувати слова? Який на початку твого імені ми чуємо звук?

– В.

– Звук “В”. Давай, Вікуся. Яке слово ти знаєш на “В”?

– Віник!

– Віник, супер. Молодець! Кому далі клубочок передаєш?

– Софійці. Тримай.

– Софія, кажи голосно своє ім’я.

– Софія.

– Ти маєш придумати слово, на початку яких який звук ми чуємо?

– С! Сова!

Звичайна гра, кілька простих слів і клубочок, що переходить із рук у руки. Але це вже дитячий досвід: коли тебе називають на ім’я, уважно слухають, підтримують і радіють твоїм успіхам. З таких досвідів і вибудовується хороше майбутнє.

Від служби – до батьківства: Карітас тестує формат підтримки військових і їхніх дітей 

Велика війна розділила багато українських родин. Чоловіки пішли служити до війська, жінки з дітьми виїхали до безпечніших регіонів. Розлука та час змінюють і дорослих, і дітей, тому налагоджувати повсякденне сімейне життя стає напрочуд складно.

На відстані важко зберегти зв’язок із дітьми, втрачається емоційна близькість, застарівають сценарії ігор, забуваються приколи та жарти, зникають теми для розмов… Надолуження потребує ресурсу, часу, бажання всіх сторін, а, іноді, й сторонньої допомоги.

23 вересня у Бродах відбувся пілотний захід «Час з татом», спрямований на підтримку військовослужбовців і ветеранів у відновленні емоційного зв’язку з дітьми після тривалих періодів розлуки.

Ініціативу реалізували українська команда міжнародної організації Early Starters International спільно з працівниками проєкту «Готуємо дітей і молодь до майбутнього» Карітасу Броди. Разом вони адаптували до українського контексту досвід ізраїльської програми підтримки сімей військових.

«Нашим завданням було не організувати для родин ще один день дозвілля, а створити безпечне середовище, у якому батько і дитина могли поступово відновлювати контакт через спільну діяльність, взаємну увагу та досвід довіри», – пояснює підхід менеджерка проєкту «Готуємо дітей і молодь до майбутнього» Карітасу України Ірина Пухняк.

Формат проєкту будували відповідно до принципів травмоінформованого підходу, тому учасникам не пропонували жорсткого сценарію чи необхідності говорити про складний досвід безпосередньо.

День складався з низки простих спільних завдань, кожне з яких мало створити привід для взаємодії. Тати разом із дітьми шукали і розмальовували свій «камінь сили», проходили лабіринт довіри, де один учасник із заплющеними очима мав орієнтуватися лише на голос іншого, збирали природні матеріали для майбутньої фоторамки та створювали композицію з двох паперових долонь – великої татової і маленької дитячої. На них родини записували власні «суперсили»: те, що, на їхню думку, об’єднує і допомагає підтримувати одне одного.

«Важливість цих вправ полягає не стільки в кінцевому результаті, скільки в самому процесі, – уточнює Ірина Пухняк. – Спільне завдання давало можливість домовлятися, просити про допомогу, прислухатися одне до одного, мінятися ролями і робити щось не заради практичної користі, а заради часу, проведеного разом. Для дітей це також ставало можливістю показати батькові власний світ і на певний час отримати його неподільну увагу».

У другій половині дня активності стали спокійнішими. Тати читали дітям казки, разом оформлювали фоторамки з матеріалів, зібраних під час прогулянки. Згодом дорослі та діти на певний час розділилися на окремі групи. Батьки могли поспілкуватися між собою у неформальній атмосфері, а діти розважались в компанії інших дітей.

Завершився день спільною зустріччю біля багаття.

Організатори свідомо залишали багато простору для вільної взаємодії, адже однією з ключових ідей проєкту було зменшити тиск на батьків і дітей. Від них не очікували певної емоційної реакції або швидкого результату.

Протягом дня було помітно, як змінювалася взаємодія між учасниками. Початкова стриманість і нерозуміння формату в окремих парах поступово поступалися більшій залученості, спільним жартам, розмовам та фізичній близькості.

Пілотний «Час з татом» показав важливість програм, спрямованих не лише на індивідуальну підтримку військовослужбовців чи дітей, а на спільну роботу зі всіма членами родини. Один день не може вирішити складні питання, які пов’язані з тривалою розлукою чи пережитим стресом. Але такий формат – це безпечна «точка входу» для відновлення контактів та налагодження стосунків.

Літній табір, як інструмент дорослішання дитини: досвід проєкту «Готуємо дітей і молодь до майбутнього»

Головна цінність літнього табору – не відпочинок. Відпочинок – лише інструмент. Насправді табір є місцем, де дитина безпечно вчиться дорослішати.

У час, коли українські діти змушені дорослішати через війну, важливо, щоб поруч були й інші досвіди – ті, що допомагають ставати самостійнішими без страху, вибухів і постійної тривоги. 

Самому скласти валізу, поїхати далеко на потязі без батьків, вживатись з однолітками в одній кімнаті, вирушити в похід, відповідати за свої речі та відчути, що можеш упоратися сам, – ці, на перший погляд, звичайні речі стають важливими кроками до дорослого життя.

Літні табори, які відбулись в рамках проєкту «Готуємо дітей і молодь до майбутнього», – це логічне продовженням роботи, яка тривала протягом року в дитячих центрах організацій Карітасу в дев’яти містах України: Борислав, Броди, Дрогобич (Львівська область), Кам’янське (Дніпропетровська область), Коломия, Івано-Франківськ (Івано-Франківська область), Чернівці, Одеса та Лубни. Кожна локація організувала щонайменше два такі табори, як у себе в дитячому центрі, так і виїзні.

«До табору діти їдуть не з випадковими вожатими, а з соціальними педагогами і психологами, яких вже давно знають, – розповідає Ірина Пухняк, менеджерка проєкту «Готуємо дітей та молодь до майбутнього», який реалізується за фінансової підтримки Карітасу Австрії, Карітасу Іспанії та німецького фонду Kindermissionswerk.

Безпечні дорослі – це люди поруч яким можна довіряти, з якими легко взаємодіяти і не соромно просити про допомогу, працювати в команді та підтримувати одне одного. Ця довіра стає фундаментом, на якому навіть коротка літня поїздка може перетворитися на життєвий досвід, що залишиться з дитиною надовго».

Безпечний стрес, який допомагає дорослішати

Нове місце, незнайомий розпорядок, життя без батьків поруч – усе це викликає хвилювання. Але саме такий досвід психологи називають не руйнівним, а корисним стресом – тим, який допомагає людині розвиватися.

«Є стрес, який руйнує здоров’я людини – і фізичне, і емоційне. Саме такого стресу, на жаль, зараз в Україні вдосталь: війна, обстріли, зміна місця проживання, тривога за рідних – це все поганий стрес, – пояснює психологиня дитячого центру Карітасу Одеса Тетяна Пшенична. – А є стрес, який дає поштовх до зростання. Його називають еустресом. Він стає для людини тією землею, від якої можна відштовхнутися і піти далі».

За її словами, перші день-два дитина може переживати: куди вона приїхала, що її чекає, як все складеться чи знайдуться нові друзі. Але поступово тривога змінюється довірою. «Дитина бачить, що все добре. Так, поруч не мама і не тато, але є люди, які піклуються, граються, проводять цікаві заняття, проходять із нею квести та екскурсії», – говорить психологиня.

Діти, які протягом навчального року регулярно відвідують дитячі центри, взаємодіють з педагогами та психологами, вчаться дружити та працювати в команді, у таборі закріплюють свої навички. 

«Цього року наш табір був особливим, адже ми працювали з малечею 5-6 років, – розповідає психологиня дитячого центру Карітасу Борислав Людмила Сазонова. – Це діти, які до цього вже ходили до нас на підготовку до школи, тому простір і ми, працівники, були їм знайомі. Як психолог, насамперед я дбала про те, щоб діти познайомилися, згуртувалися і кожен почувався в безпеці. 

Упродовж дня я спостерігала за динамікою в групі, аби вчасно помітити, якщо хтось утомився, соромиться або потребує індивідуальної уваги. Коли дитина знає, що її чують і підтримують, вона легко включається в гру та відкривається».

Звісно, у 5-6 років без дрібних конфліктів не обходиться, особливо в командних іграх. Тому завдання Людмили полягало в тому, щоб не просто розборонити дітей, а навчити їх домовлятися. «Ми одразу розбирали такі ситуації: вчилися ділитися, висловлювати свої почуття й чути інших. Це дуже цінний досвід перед школою», – підсумовує фахівчиня.

Спільний літній відпочинок об’єднує дітей, переконані психологині. Вони стають сталим колективом. Навіть після завершення проєкту продовжують спілкуватися та підтримувати один одного.

Історія дванадцятирічної Варвари лише підтверджує ці слова. Після окупації Херсона, евакуації та переїзду до Одеси дівчинка боялася нового колективу, але вже за кілька місяців занять у Карітасі все змінилося. «Педагоги стали улюбленими, вона знайшла друзів. Коли їхали в табір, я навіть не боялася її відпускати. Вона тільки ввечері писала: «Мамо, у мене все добре», – згадує її мама Марія. 

Після повернення додому Варвара встигла побути вдома лише годину, як подруга вже покликала її гуляти. Для дитини, яка вчиться у школі дистанційно онлайн і ще недавно майже весь час проводила вдома під обстрілами, це кардинальна зміна її життя.

Дорослішання починається не з великих рішень, а з маленьких справ

Дорослі часто очікують, що дитина одного дня раптом стане відповідальною та спроможною. Але самостійність не з’являється сама по собі – вона формується через досвід. І літній табір зараз в Україні є одним із небагатьох безпечних місць, де діти можуть отримати цей досвід без постійної опіки батьків.

«Табори – це і про покращення соціальних навичок, і про підняття самооцінки та впевненості. Бо дитина розуміє: я зміг сам скласти свою сумку, сам без нагадування піти в душ, почистити зуби, прибрати свої речі. Це про самостійність і незалежність», – переконана Ірина Пухняк.

Особливо цінним такий досвід є для підлітків. Тут поруч завжди є дорослі, які підтримають і допоможуть, але вже немає звичного контролю кожного кроку. Саме в такому середовищі дитина починає відчувати відповідальність за власні рішення, свої речі, свій час і навіть за друзів, які поруч.

На думку психологині Тетяни Пшеничної, сьогодні це особливо важливо. «Ми кажемо, що діти інфантильні, що вони нічого не вміють. Але ж ми самі не даємо їм досролого досвіду. Ми поспішаємо зробити все замість них: “Давай я тобі підігрію, поріжу, допоможу”. А потім дивуємося, чому вони не самостійні», – каже вона. І додає ще одну важливу думку: «Війна теж зробила дітей дорослішими. Але невже ми не могли б готувати їх до дорослого життя гуманнішими шляхами?»

Відгуки, які діти залишають після таборів, об’єднує одне слово – «вперше». «Я вперше була в горах із друзями. Найбільше мені сподобалося, що ми постійно були разом. В Одесі я не маю можливості гуляти такою великою компанією», – розповідає Кіра. Вона вже мріє повернутися сюди самостійно, коли виросте і зможе сама вирішувати, куди подорожувати. Інша учасниця каже, що вперше по-справжньому відкрила для себе Гуцульщину і зрозуміла, наскільки хибними були її уявлення про цей край та людей, які там живуть. А ще одна дівчина зі сміхом згадує, що саме після табору в неї почалися перші серйозні стосунки.

Від такого досвіду змінюються не лише діти. Не меншим випробуванням табори є й для батьків, особливо в країні, де навіть дорога потягом не завжди є безпечною. Дорослим потрібне відчуття довіри – через постійну комунікацію, повідомлення про перебіг дня, фотографії та розуміння того, що їхня дитина перебуває поруч із людьми, яких вона вже знає і яким може довіряти.

«Такі табори – це величезна підтримка для батьків. У нашому місті влітку більшість садочків зачиняються, а батькам потрібно працювати. Запит був колосальний! Для них це чудова нагода віддати дитину в безпечне місце, де вона не просто сидить, а активно та весело проводить час», – додає психологиня дитячого центру Карітасу Борислав Людмила Сазонова.

Найважливіше починається після повернення додому

У таборі зміни не відбуваються миттєво. «Перші два-три дні діти стресують, потім починають формувати базову довіру до людей, які про них піклуються. І тільки вони починають відчувати, як це – жити в такому середовищі, як уже потрібно повертатися додому. Для соціалізації та емоційної підтримки краще було б, щоб такі табори тривали хоча б два тижні», – говорить Тетяна Пшенична.

Та навіть за короткий час зміни відбуваються. Батьки помічають, що діти повертаються впевненішими, відкритішими до спілкування, більш самостійними. «Коли я запитала дитину: “Що ти хотіла б повторити?”, відповідь була лише одна: «Увесь табір», – згадує одна з мам. Інша дякує не лише за відпочинок, а й за «добрих, цікавих, мудрих вихователів» і атмосферу, у якій дитина почувалася в безпеці.

Можливо, саме це і є найважливішим результатом таких поїздок. Не кількість пройдених кілометрів у походах, не майстер-класи і навіть не нові враження. Найцінніше – коли дитина повертається додому з розумінням, що вона впоралася. Що може знайти друзів у новому колективі. Що здатна подбати про себе. Що світ, попри все, залишається місцем, де можна довіряти людям, відкривати нове і будувати плани.