Щоб вирішити цю проблему, Карітас України спільно з Карітас Черкаси та Карітас Миколаїв розпочинають реалізацію нового гуманітарного проєкту ACCESS («Сприяння розвитку громадського захисту та рівноправних безпечних систем укриття в Україні»).
У партнерстві з Карітасом Австрії та за підтримки Австрійського агентства з розвитку у Коблівській громаді Миколаївської області та Христинівській громаді Черкаської області проведуть капітальний ремонт чотирьох укриттів.
Як розповіла проєктна менеджерка Карітасу України Анна Соболь, йдеться про укриття у садочках трьох сіл на Миколаївщині, а також на території лікарні на Черкащині.
За її словами, досвід Карітасу в українських громадах показує, що найефективніша допомога — це рішення, які працюють на перспективу. Тож для нас важливо не лише реагувати на поточні виклики, а й залишати якісні та тривалі зміни.
«Спільно з партнерами ми дбаємо про те, щоб оновлені приміщення були безбар’єрними та інклюзивними, а також створювали відчуття захищеності для кожного, зокрема для жінок і дітей. Наша мета — зробити ці простори безпечними, зручними та повністю адаптованими під потреби всієї громади», — наголосила Анна Соболь.
На старті проєкту представники Карітасу разом з партнерами відвідали населені пункти, щоб оцінити стан наявної інфраструктури та поспілкуватися з представниками громад.
Як зазначив директор Карітасу Миколаїв отець Тарас Павлюс, у сільській місцевості є нагальна потреба в безпечних просторах — вони або взагалі відсутні, або ж перебувають у занедбаному стані.
Відтак, реальність, у якій сьогодні змушені перебувати діти під час тривог у сільських закладах освіти, залишається надзвичайно складною. Відсутність базових комунікацій, холод та надмірна вологість безпосередньо впливають на їхнє здоров’я.
«Сирість, важке повітря, від якого перехоплює подих — це реалії нашого нинішнього укриття. У нас є вихованці з астмою і для них перебування тут -– це величезне випробування. Взимку опалення немає: діти вимушені лягати відпочивати прямо в куртках і штанах, а постіль залишається холодною та вологою», — розповіла директорка одного з дитячих садків на Миколаївщині.
Водночас, очільниця лікарні у Христинівці наголосила, що до реалізації цього проєкту громада пройшла довгий підготовчий шлях. Тому зараз особливо цінно розуміти, що цей шлях переходить у конкретні дії.
«Для лікарні належне укриття — це передусім питання безпеки та гідних умов для людей. Під час повітряної тривоги тут мають перебувати наші пацієнти, серед яких є люди у тяжкому стані та з обмеженою мобільністю, а також медичний персонал й інші мешканці громади. Тому для нас дуже важливо, щоб це був не просто підвал, куди можна спуститися під час небезпеки, а справді безпечний та належно облаштований простір», — додала вона.
Завдяки проєкту ACCESS в укриттях проведуть комплексні ремонтні роботи, щоб перебування там було не лише безпечним, а й комфортним. Оновлені укриття слугуватимуть ще довго після завершення проєкту, залишаючись надійним прихистком для мешканців громади.
Велика війна розділила багато українських родин. Чоловіки пішли служити до війська, жінки з дітьми виїхали до безпечніших регіонів. Розлука та час змінюють і дорослих, і дітей, тому налагоджувати повсякденне сімейне життя стає напрочуд складно.
На відстані важко зберегти зв’язок із дітьми, втрачається емоційна близькість, застарівають сценарії ігор, забуваються приколи та жарти, зникають теми для розмов… Надолуження потребує ресурсу, часу, бажання всіх сторін, а, іноді, й сторонньої допомоги.
23 вересня у Бродах відбувся пілотний захід «Час з татом», спрямований на підтримку військовослужбовців і ветеранів у відновленні емоційного зв’язку з дітьми після тривалих періодів розлуки.
Ініціативу реалізували українська команда міжнародної організації Early Starters International спільно з працівниками проєкту «Готуємо дітей і молодь до майбутнього» Карітасу Броди. Разом вони адаптували до українського контексту досвід ізраїльської програми підтримки сімей військових.
«Нашим завданням було не організувати для родин ще один день дозвілля, а створити безпечне середовище, у якому батько і дитина могли поступово відновлювати контакт через спільну діяльність, взаємну увагу та досвід довіри», – пояснює підхід менеджерка проєкту «Готуємо дітей і молодь до майбутнього» Карітасу України Ірина Пухняк.
Формат проєкту будували відповідно до принципів травмоінформованого підходу, тому учасникам не пропонували жорсткого сценарію чи необхідності говорити про складний досвід безпосередньо.
День складався з низки простих спільних завдань, кожне з яких мало створити привід для взаємодії. Тати разом із дітьми шукали і розмальовували свій «камінь сили», проходили лабіринт довіри, де один учасник із заплющеними очима мав орієнтуватися лише на голос іншого, збирали природні матеріали для майбутньої фоторамки та створювали композицію з двох паперових долонь – великої татової і маленької дитячої. На них родини записували власні «суперсили»: те, що, на їхню думку, об’єднує і допомагає підтримувати одне одного.
«Важливість цих вправ полягає не стільки в кінцевому результаті, скільки в самому процесі, – уточнює Ірина Пухняк. – Спільне завдання давало можливість домовлятися, просити про допомогу, прислухатися одне до одного, мінятися ролями і робити щось не заради практичної користі, а заради часу, проведеного разом. Для дітей це також ставало можливістю показати батькові власний світ і на певний час отримати його неподільну увагу».
У другій половині дня активності стали спокійнішими. Тати читали дітям казки, разом оформлювали фоторамки з матеріалів, зібраних під час прогулянки. Згодом дорослі та діти на певний час розділилися на окремі групи. Батьки могли поспілкуватися між собою у неформальній атмосфері, а діти розважались в компанії інших дітей.
Завершився день спільною зустріччю біля багаття.
Організатори свідомо залишали багато простору для вільної взаємодії, адже однією з ключових ідей проєкту було зменшити тиск на батьків і дітей. Від них не очікували певної емоційної реакції або швидкого результату.
Протягом дня було помітно, як змінювалася взаємодія між учасниками. Початкова стриманість і нерозуміння формату в окремих парах поступово поступалися більшій залученості, спільним жартам, розмовам та фізичній близькості.
Пілотний «Час з татом» показав важливість програм, спрямованих не лише на індивідуальну підтримку військовослужбовців чи дітей, а на спільну роботу зі всіма членами родини. Один день не може вирішити складні питання, які пов’язані з тривалою розлукою чи пережитим стресом. Але такий формат – це безпечна «точка входу» для відновлення контактів та налагодження стосунків.
Тому потреби людей у різних регіонах і за різних безпекових умов можуть істотно відрізнятися.
У прифронтових громадах основними залишаються базові потреби: харчування, ліки, оплата житла й комунальних послуг, а також потреби, пов’язані з евакуацією та облаштуванням на новому місці. Тривала війна поглиблює вразливість як ВПО, так і місцевих мешканців: люди вичерпують власні заощадження, втрачають доходи, стикаються з накопиченням стресу та іншими психологічними наслідками війни.
Тому грошова допомога має бути оперативною та гнучкою. Прикладом став проєкт Міжнародної організації з міграції (МОМ) з надання грошової допомоги за пріоритетами, який реалізовувався з травня по серпень 2026 року за підтримки Гуманітарного фонду для України (UHF). Виконавчим партнером МОМ був благодійний фонд «Карітас України», який працював разом із місцевими організаціями мережі Карітас у Миколаєві, Запоріжжі, Херсоні та Бериславі.
«Проєкт став одним із перших масштабних прикладів впровадження підходу Unified Cash Transfers в Україні у партнерстві з МОМ, – наголошує Василь Жгун, керівник програми грошової і ваучерної допомоги Карітасу України. – Було реалізовано усі три типи UCT, що застосовуються в Україні: підтримка людей, які проживають у прифронтових громадах (UCT 1), людей, які були змушені евакуюватися через бойові дії (UCT 2), а також оперативне реагування на раптові надзвичайні події, зокрема масовані обстріли (UCT 3).
«Підхід Unified Cash Transfers дозволяє адаптувати грошову допомогу до конкретної ситуації кожної людини, – пояснює менеджерка проєкту Анастасія Литвинова. – Розмір і вид підтримки визначалися з урахуванням обставин, у яких опинилося домогосподарство. Допомогу отримували як місцеві жителі, так і внутрішньо переміщені особи. Для людей, чиє звичне життя змінила війна, ця підтримка стала можливістю впоратися з кризою, подбати про найнеобхідніше та відчути, що у складний момент вони не залишилися сам на сам зі своїми труднощами».
Виплати отримали 13 095 людей (7 468 домогосподарств), зокрема: 12 025 мешканців територій у межах 0–50 км від лінії фронту, 321 людина, яка пережила евакуацію за 45 днів до реєстрації, 749 людей, чиє житло постраждало від обстрілів також за 45 днів до реєстрації і які потребували допомоги з його відновленням та із покриттям базових потреб.
Життя мешканців прифронтових громад півдня України продовжує суттєво змінюватися. Загроза атак дронів, вимушена евакуація родин із дітьми, скорочення роботи інфраструктури та підготовка до чергової важкої зими стали частиною повсякдення для багатьох людей.
Серед них пані Людмила, яка до початку повномасштабного вторгнення мешкала у селі Милове Бериславського району Херсонської області. Людмилі 52 роки, її чоловікові – 55. У сім’ї семеро дітей і троє онучок.
До повномасштабного вторгнення подружжя працювало на агропідприємстві, родині довелося залишити рідний дім і роботу та евакуюватися до селища Кар’єрне. Біда не приходить одна: внаслідок підриву автомобіля загинули двоє дітей пані Людмили. Після переїзду родина також зіткнулася з нестачею продуктів харчування, ліків і дров для опалення оселі.
Про отриману в межах проєкту МОМ грошову допомогу, яку надали через Карітас Берислав, пані Людмила сказала прямо: «Вони були нам дуже потрібні та стали у великій нагоді».
Підключення інтернету для онлайн-навчання дітей, придбання шкільного приладдя напередодні 1 вересня, а також сезонного одягу й взуття та підготовка до зимування – тепер усе це стало можливим. Діти продовжуть навчатися, а родина готується до зими.
«Селище Інженерне само по собі компактне, на жаль, більшість будинків спалена, решта постійно перебуває під атакою ворожих дронів. Коли батьків вже привіз сюди у двір, видихнув з полегшенням», – розповідає Максим.
Його старенькі тато й мама потребують постійного догляду, тож тож на отриману в межах проєкту МОМ грошову допомогу родина придбала засоби гігієни, ліки та спеціальні збалансовані продукти харчування.
«Без цієї підтримки вижити у цих умовах нам би було складно», – каже Максим. Більше про його історію – у сюжеті за посиланням.
Проєкт з надання грошової допомоги за пріоритетами реалізовувався цього літа в умовах постійних змін безпекової ситуації та обмеженого доступу до окремих громад. З Водночас командам вдалося зберегти безперервність підтримки.
«Команди швидко адаптовували процеси без втрати якості надання допомоги, зокрема використовували дистанційну реєстрацію, що дозволило охопити людей у громадах, де очна реєстрація була неможливою або небезпечною», – розповідає Василь Жгун.
Потреби людей, які постраждали внаслідок війни, можуть бути дуже різними. Пані Любов мешкає у селі Балабине неподалік Запоріжжя. Після виробничої травми пані Любов має інвалідність. Тривалий час вона доглядала за літньою мамою, господарством і городом. Коли Балабине почало потерпати від обстрілів, жінки залишалися вдома. 27 травня 2026 року Запорізькою областю пройшов потужний буревій.
«Вишня старенька, що росла під вікнами, вилетіла з корінням та ще й вікна зачепила, – розповідає жінка. – Ось так буває: від снарядів хата вбереглася, а природа наздогнала».
На реєстрацію грошової допомоги в межах проєкту МОМ через Карітас Запоріжжя пані Любов прийшла невдовзі після смерті матері.
«Сьогодні дев’ять днів, як не стало моєї мами. Тепер я зовсім сама», – сказала вона. Але Карітас поряд: отримані кошти пані Любов змогла витратити на ремонт оселі та придбання запасу продуктів.
Історії людей, які отримали підтримку в межах проєкту МОМ, показують, наскільки різними можуть бути потреби домогосподарств. Грошова допомога дає людям можливість самостійно визначати пріоритетні витрати – від продуктів і ліків до ремонту житла та підготовки до зими.
Для Карітасу ця дата — не просто інфопривід. Понад 20 років наша організація веде системну діяльність із протидії торгівлі людьми, надаючи комплексну підтримку тим, хто опинився у пастці експлуатації.
Працюючи безпосередньо з людьми та надаючи їм всебічну підтримку, фахівці та фахівчині Карітасу щодня бачать, як змінюється обличчя експлуатації. Сьогодні це рідко схоже на кінематографічні сюжети про викрадення незнайомцями (якщо не брати до уваги випадки втягнення в торгівлю людьми російськими збройними силами на окупованих територіях).
Сучасне вербування — це переважно маніпуляції, психологічний тиск і поступове втягування в пастку.
Як виглядає торгівля людьми?
Під час війни сексуальна експлуатація може поєднуватися з іншими її видами: людину можуть змушувати безкоштовно працювати, жебракувати або вчиняти протизаконні дії. Зловмисники свідомо шукають тих, хто опинився у складній ситуації, — наприклад, жінок із дітьми. Спочатку їм пропонують допомогу, а згодом починають ставити кабальні умови.
Часто допомога перетворюється на вимагання. Жінці можуть запропонувати евакуацію, лікування чи безкоштовне житло й спочатку просять просто прибрати або приготувати їжу. Згодом кажуть, що цього недостатньо, і вимагають сексуальних послуг, а в разі відмови погрожують вигнати її разом із дітьми на вулицю.
В іншій ситуації людині пропонують роботу офіціантки, доглядальниці, аніматорки чи адміністраторки. Але після приїзду в неї забирають документи та повідомляють, що вона винна гроші за дорогу, житло та харчування. Щоб «повернути борг», її змушують працювати без оплати або надавати сексуальні послуги.
У небезпеці можуть опинитися й діти та підлітки, які шукають підробіток в інтернеті, аби допомогти батькам чи мати власні гроші. В Telegram, TikTok або онлайн-іграх вербувальники пропонують їм «легкий заробіток», роботу моделлю чи створення контенту. Спочатку просять звичайне фото, потім — більш відверте. Отримавши такі матеріали, зловмисники вдаються до шантажу: погрожують усе опублікувати чи надіслати рідним, вимагаючи нові фото й відео, особисту зустріч або виконання протиправних завдань.
Важливо пам’ятати: якщо допомога, житло чи робота раптом перетворюються на примус, погрози або шантаж — це небезпека. Людина в цьому не винна й має повне право звернутися по захист.
«Червоні прапорці»: на що звернути увагу
Щоб захистити себе та близьких, варто пам’ятати базові маркери небезпеки:
1. Нереалістичні обіцянки. Занадто висока оплата за легку роботу без вимог до досвіду та кваліфікації.
2. Вимога віддати документи. Ніколи й за жодних обставин не можна віддавати оригінали паспорта чи інших документів роботодавцю або «благодійнику».
3. Обмеження зв’язку. Вимоги не розголошувати деталі роботи чи місце проживання навіть найближчим рідним мають насторожити.
4. Штучні «борги». Створення ситуацій, коли людина виявляється «вже винною» гроші за квитки, житло чи оформлення документів.
Алгоритм безпеки
Зберігайте цифрові копії документів у хмарному сховищі та в пам’яті телефону.
Повідомляйте 2–3 близьким людям свій точний маршрут, а також контакти особи чи організації, до якої їдете.
Узгодьте з рідними кодове слово на випадок, якщо опинитеся в небезпеці й доведеться спілкуватися під наглядом.
Чому постраждалі мовчать?
Найбільша перепона у протидії експлуатації — її прихований (латентний) характер. Постраждалі часто не ідентифікують себе як постраждалих від злочину: вони відчувають сором, провину, бояться осуду суспільства або помсти з боку злочинців. Крім того, тривалий стрес знижує критичне сприйняття дійсності, а брак інформації заважає зорієнтуватися, куди звернутися й як довести факт злочину.
Де знайти допомогу?
Першим кроком до порятунку є створення безпечного простору, де людину не засудять. У Карітасі ми надаємо комплексну підтримку — від юридичних і психологічних консультацій до прихистку та матеріальної допомоги. Ми робимо все необхідне, аби кожна постраждала людина мала змогу відновити відчуття безпеки та повернутися до повноцінного життя.
Якщо Ви або Ваші близькі потрапили у ситуацію, схожу на описані вище, пам’ятайте: ви не самі.
По допомогу можна звернутися до місцевих організацій Карітасу, зокрема, Центрів з протидії торгівлі людьми, а також за номерами державних і громадських гарячих ліній:
Після удару починається відлік. Інформація ще надходить, на місці вже працюють екстрені служби, а команда швидкого реагування, яка фізично ще нікуди не виїхала, має відповісти на кілька конкретних питань: що сталося, чи безпечна локація, де найближче укриття, скільки людей можуть потребувати підтримки і яке обладнання знадобиться.
Хто бере на себе відповідальність? Що означає служити суспільству? І, зрештою, що кожен із нас готовий зробити в межах власних можливостей? Про те, як працює швидке реагування і що стоїть за рішенням допомагати іншим, розповідає Станіслав Федорчук, провідний експерт з швидкого реагування Карітасу України.
Станіслав Федорчук з командою швидкого реагування Карітасу Запоріжжя.
Швидке реагування діє в межах проєкту «Багатогалузева допомога постраждалим від війни в Україні», який реалізується Карітасом України та місцевими організаціями мережі за підтримки Уряду США. Протягом липня–серпня 2026 рокупонад 600 людей отримали допомогу від місцевих команд після авіаударів.
Крок перший: сповіщення. Хто повідомляє про необхідність реагування?
Коли напрям запускали навесні 2026 року, одним із перших завдань було вибудувати механізм обміну інформацією з державними службами. Місцеві організації Карітасу укладали меморандуми з підрозділами ДСНС, повідомляли про склад команд, наявні ресурси та можливості реагування.
Практика швидко показала, що одного каналу сповіщення про необхідність швидкого реагування виявилося недостатньо.
Інформація про подію може надходити від ДСНС, органів місцевого самоврядування, військових адміністрацій, антикризових штабів або визначених відповідальних осіб. Головна умова — команда має працювати з підтвердженою інформацією з офіційного джерела.
— Ми очікували, що основним каналом буде ДСНС. Але побачили, наскільки важливими є самі громади. Державне реагування значною мірою пов’язане з місцевим самоврядуванням, тому робочі контакти потрібно вибудовувати з усіма сторонами, — пояснює Станіслав.
Механізми при цьому можуть відрізнятися залежно від регіону.
Команда Карітасу Кам’янське розробила окремий покроковий алгоритм оповіщення: відповідальні служби мають контакт координаторки, яка після отримання повідомлення запускає внутрішню координацію.
Карітас Чернігів до постійної неформальної комунікації з відповідальними структурами вирішили додати офіційний механізм інформування через листи.
— Ми зрозуміли важливу річ: не можна чекати, що інформація завжди прийде однаковим шляхом. Треба заздалегідь знати людей, які відповідають за реагування у конкретній громаді, і зробити так, щоб вони знали нас.
Важливо враховувати й географію допомоги. Великі гуманітарні організації концентрують значні ресурси у великих містах, тоді як у менших громадах після удару можливостей отримати підтримку може бути значно менше. Швидке реагування Карітас бачить й ті місця, де після удару вибір підтримки значно менший.
Крок другий: інформація надійшла – що стоїть за рішенням вирушити на місце удару?
— Перше рішення стосується безпеки. Бажання допомогти не дає нам права нехтувати ризиком для людей, яких ми відправляємо на локацію.
Локальний менеджер із безпеки оцінює ситуацію: характер події, поточні загрози, можливий маршрут, об’єкти поблизу, наявність укриття та можливість безпечної роботи команди. По кожному окремому реагуванню формується коротка оперативна інформація. Вона має містити факти, необхідні для ухвалення рішення, без припущень і зайвих деталей.
— Спочатку оцінюємо ризики, перевіряємо умови роботи й погоджуємо реагування. У кризі швидкість важлива, але швидкість без дисципліни може створити ще одну кризу.
Швидке реагування передбачає надання екстреної допомоги протягом 48 годин після надзвичайної події. Однак швидкість не може досягатися ціною безпеки: команда вирушає лише після оцінювання ризиків, перевірки готовності та погодження виїзду.
Крок третій: як визначають, що саме брати із собою?
— Ми повинні приблизно розуміти масштаб. Якщо маємо інформацію, що пошкоджено п’ять багатоповерхівок, там потенційно можуть бути сотні людей. Тоді зовсім інакше розраховуємо ресурси. Команда заповнює чек-лист і визначає, що має бути в автомобілі.
У комплекті швидкого реагування можуть бути:
питна вода;
гарячі напої та готове до вживання легке харчування;
мобільний намет;
генератор;
освітлення;
павербанки та обладнання для заряджання телефонів;
обладнання для доступу до інтернету та зв’язку;
аптечки й засоби першої допомоги;
засоби індивідуального захисту;
обладнання для роботи в холодний період.
Крок четвертий: прибуття.
Після прибуття координатор починає з безпеки: визначає місце для мобільного пункту і перевіряє, де укриття.
Оскільки реагування нерідко відбувається, коли загроза повторних ударів залишається, команда заздалегідь узгоджує місце роботи з відповідальними службами на локації. Лише після цього вона розгортає мобільний пункт допомоги.
Теплий мобільний намет можна підготувати до роботи приблизно за 5-7 хвилин.
Влітку люди можуть годинами чекати оформлення документів під сонцем. Взимку ті самі години проходять на холоді. Телефон розряджається саме тоді, коли потрібно подзвонити родині, сфотографувати пошкодження, знайти документи чи отримати повідомлення від служби. Тому вода, тепло, електрика і зв’язок у перші години після удару мають дуже практичну цінність.
Наприклад, у Запоріжжі після російських обстрілів команда Карітасу розгортала мобільний пункт, де постраждалі могли отримати гарячі напої та перекус, зарядити телефони, а також дізнатися, до яких служб і організацій звернутися по подальшу допомогу.
За потреби мобільним пунктом можуть користуватися й ті, хто годинами працює після удару: рятувальники, медики, комунальні служби, поліція, представники гуманітарних та волонтерських організацій.
Крок п’ятий: підтримка. Чому швидке реагування — не про чай, їжу та намети?
Матеріальна допомога — найбільш видима частина мобільного пункту. Але функція напряму швидкого реагування значно ширша.
— Я кажу команді: наше головне завдання — не налити чашку чаю. Чай ми наллємо. Якщо холодно — зігріємо. Якщо людина кілька годин нічого не їла — їжу дамо. Але якщо після цього вона залишається з тією самою розгубленістю і не розуміє, куди звертатися зі своєю конкретною проблемою, ми виконали тільки частину роботи.
2 липня 2026 року в Кривому Розі, після ракетного удару по житловому району, команда місцевого Карітасу працювала біля міського штабу. Через спеку та значну кількість постраждалих люди годинами чекали в чергах. Дехто вже знав загальний порядок оформлення пошкоджень, але після чергового удару все одно потребував підтримки.
Швидке реагування має інформаційно-консультаційну і соціально-психологічну підтримку. Працівники пояснюють алгоритм дій у випадку пошкодження або руйнування житла, інформують про державні й недержавні програми, допомагають визначити, до якої служби чи програми звернутися.
За потреби людину можуть перенаправити до:
кризового центру Карітасу;
юридичної допомоги;
психологічної чи соціальної підтримки;
програм грошової допомоги;
інших організацій або державних служб відповідно до конкретної потреби.
— Мені принципово важлива персоналізація. Не абстрактні «постраждалі», яким ми однаково роздали інформацію, а конкретна людина. Чи розуміє вона зараз, що їй потрібно? Чи здатна сама зробити необхідний дзвінок? Чи може пояснити свою ситуацію? Кому саме ми її передаємо? Оце вже соціальна робота.
Крок шостий: психологічна допомога. А якщо сама людина в цей момент не може сформулювати, чого вона потребує?
— Перше — слухати. Не приходити зі своєю готовою відповіддю. Через розмову потрібно зрозуміти стан людини: що вона зараз може зробити сама, а де вже потребує підтримки.
Команди Карітасу застосовують підходи першої психологічної допомоги, для чого працівники проходять спеціальну підготовку. Їхнє завдання — не замінити психолога, а встановити контакт із постраждалою людиною, вислухати її, визначити першочергові потреби та за необхідності скерувати до профільного фахівця.
За словами Станіслава, реакції після кризових подій можуть суттєво відрізнятися. Одна людина швидко збирається і починає організовувати інших. Інша завмирає. Хтось повторює одну й ту саму дію або не може прийняти просте рішення. Універсального сценарію немає.
— У кожного з цих людей була своя ситуація. Одному потрібна інформація. Іншому — кризова консультація. Третьому треба зарядити телефон, бо він не може зв’язатися з родиною. І це все відбувається одночасно.
Хто витримує таку роботу?
— Найбільше надбання цього напряму — люди. Для мене це абсолютно однозначно.
У локальній команді передбачено близько п’яти людей на чолі з координатором. До роботи залучаються соціальні працівники, координатор, водій, а залежно від ситуації — психолог та інші фахівці. Частина працівників має значний волонтерський досвід. Є також ветерани й колишні військові. Зокрема у командах Чернігова, Харкова, Кам’янського, Сум та Миколаєва працюють люди з досвідом військової служби.
Однак сам досвід недостатній без регулярної підготовки.
Команди проходять навчання з:
першої психологічної допомоги;
домедичної допомоги;
безпеки;
роботи в умовах підвищених ризиків;
взаємодії з дітьми;
роботи з ветеранами;
підтримки інших груп людей, які можуть потребувати додаткової уваги під час кризової ситуації.
Окремі команди вже пройшли шість-сім навчань. Станіслав особисто знайомився з командами та проводив практичні симуляції, під час яких розгортали намети, перевіряли обладнання й відпрацьовували сценарії реагування.
Тестування мобільного намету швидкого реагування.
— Мене особливо радують додаткові запитання. Коли людина питає не «що мені сказано зробити?», а «а що буде, якщо умови зміняться?», «а як ми допоможемо ось у такому випадку?», я розумію, що вона включена в цю роботу. Інструкцію можна вивчити. Вмотивованість наказом не створиш.
Сам Станіслав не відокремлює експертність від практики:
— Для мене лід-експерт — це не просто людина, якій дали назву посади. Авторитет з’являється, коли ти знаєш предмет і проходиш його практично разом із командою. Мені важлива ця взаємодія, бо тоді ми говоримо однією мовою.
Команда швидкого реагування виїжджає тільки після обстрілів?
— Ми вже дивимося ширше — на реагування на наслідки. Наприклад, тривале відключення електроенергії чи центрального опалення взимку. Там може не бути моменту вибуху безпосередньо перед тобою, але є громада, яка годинами або днями залишається без тепла, і виникає гостра потреба.
Напрям готується працювати не тільки безпосередньо після авіаударів. Саме тому до холодного сезону команди готують теплі мобільні намети, обігрівачі, автономне живлення та персональні засоби для зігрівання.
Швидке реагування поступово виходить за межі одного сценарію «удар — виїзд». Його завдання — мати готовий інструмент підтримки громади у період гострого порушення її нормального функціонування.
Війна створює накопичувальний ефект. Після років атак навантаження лягає одночасно на державні служби, місцеву владу, медиків, рятувальників, комунальні підприємства, гуманітарний сектор і самих мешканців.
— Держава та державні служби фізично не можуть бути єдиними надавачами всіх видів підтримки. Тут важливо не дублювати одне одного, а розуміти власну функцію. Для мене швидке реагування — одна з форм суспільно важливої роботи, де ми додаємо те, що можемо дати саме ми.
То що для вас швидке реагування у двох словах? —Форма служіння.
Не кожен має їхати на місце удару — для цього потрібні підготовка, координація та погодження фахівців із безпеки. Та розмова зі Станіславом виводить за межі швидкого реагування — до питання, яке війна по-своєму ставить перед кожним із нас: що ми готові взяти на себе в межах власних можливостей?
Ми не обирали обставин, у яких доводиться шукати відповідь. Але можемо обирати, як діяти. І, зрештою, саме в цих діях проявляється те, заради чого ми живемо.
Дитинство має особливі ознаки і прикмети: дзвінкий сміх, нові друзі, радість від кожної дрібниці, змагання, у яких перемога здається надзвичайно важливою, вечірні душевні розмови, спільні пісні й відчуття, що попереду ціле житя, а світ навколо – доброзичливий і щирий.
Навіть коли навколо війна.
Цього літа «Карітас Чернівецької Єпархії» подарував такі моменти понад двом сотням дітей із родин у складних життєвих обставинах та вразливих категорій. Для одних це були кілька годин на природі, для інших – день у горах, а для ще когось – кілька днів справжнього таборуваня з наметами і ватрою під розлогим горіхом.
Географія літніх таборів вийшла чималою: Чернівці, Вижниця, Глибока, Новодністровськ, Коломия і мальовничий Нижній Березів на Івано-Франківщині. Охопили і Буковину, і нашу Бессарабію, і сусіднє Прикарпаття. А об’єднало всіх бажання дати дітям те, чого вони зараз особливо потребують: безпеку, спілкування, підтримку і звичайне щасливе дитинство.
Там, де мрії здіймаються в небо
Однією з найяскравіших сторінок цього літа стали Карпати.
На таборовій ділянці «Карітасу Чернівецької Єпархії» у Нижньому Березові зустрілися діти з Чернівців, місцеві дітлахи та гості з Коломиї. Одноденне свято «Дружба без кордонів» об’єднало близько 60 юних учасників.
На зустрічі, яку організували спільно з «Карітасом Коломия» та за участі місцевої громади Нижнього Березова, не було часу нудьгувати. Командні естафети, квест, ігри, нові знайомства, спільна молитва – усе це швидко стерло межі між «своїми» і «гостями». Діти знайомилися, підтримували одне одного, змагалися, сміялися.
А потім у карпатське небо здійнялися повітряні змії.
Мабуть, важко придумати кращий символ для такого дня. Дитячі мрії, як ті різнокольорові змії, теж повинні мати крила — незалежно від того, скільки випробувань доводиться переживати країні.
Чотири дні серед гір
Для 25 дітей – вихованців Дитячого центру «Карітасу» з Чернівців та місцевих дітей — Нижній Березів став місцем уже не одноденної зустрічі, а справжньої чотириденної таборової пригоди.
Перші хвилини після приїзду — і вже починається нове життя: молитва, знайомство, ігри, перші таборові завдання. Діти вчилися встановлювати намети, працювати в команді, допомагати одне одному.
Були квести, спортивні змагання, творчі завдання, вечірні перегляди фільмів. На полонині запускали повітряних зміїв, а на заняттях із домедичної допомоги вчилися не розгубитися у небезпечній ситуації. На катехизації говорили про Бога, а на Вечорі талантів кожен міг показати, що вміє найкраще.
Такі табори важливі не лише тому, що дитина змінює обстановку. Вони вчать бути разом — слухати, домовлятися, підтримувати, довіряти.
Чотириденний табір реалізували в межах проєкту «Готуємо дітей та молодь до майбутнього» за підтримки Caritas Piemonte (Італія) в особі єпископа Альби Марко Брунетті та всієї спільноти, яка підтримує українських дітей.
Карпати як простір відновлення
У гори цього літа приїздили й діти з Вижницької та Глибоцької громад. Для кожної групи — по 20 учасників — провели одноденні ретрити.
Здавалося б, один день — зовсім небагато. Але іноді саме зміна звичної «картинки» і кілька годин далеко від повсякдення можуть дати дитині дуже багато.
Гори, свіже повітря, пісні під гітару, ігри, молитва, нові знайомства і щире спілкування. Діти просто були разом із можливістю побачити довкілля трохи інакше.
Ретрити відбулися в межах проєкту «Безпечні простори для вразливих дітей: психосоціальна підтримка та неформальна освіта в Чернівецькій області (2026–2027)».
Карпати прийняли й молодь з інвалідністю — учасників «Інклюзивної кав’ярні» «Карітасу». Для них спільний ретрит став нагодою відпочити, поспілкуватися та просто побути разом.
Адже «Інклюзивна кав’ярня» як місце навчання, стажування, праці чи волонтерства для молодих людей — це ще й спільнота, де їх приймають і цінують. А справжній спільноті, як і родині, час від часу теж потрібен час разом.
Шість днів «Стежками добра»
Ще одна таборова історія розгорнулася неподалік Чернівців — на Екофермі чернівецького «Карітасу» «Козиний двір».
Шість днів табору «Стежками добра» були схожі на маленьке окреме життя. Зі своїм ранковим ритмом, спільними піснями, пригодами, вечірніми розмовами й казками і безліччю подій.
Діти грали у футбол і волейбол, проходили квести, створювали власні вироби, брали участь у театральних сценках, співали й танцювали на Шоу талантів. Але не менш важливими були заняття, спрямовані на розвиток — мовленнєві вправи з логопедом, знайомство з профорієнтацією, бесіди про віру, вдячність і добрі справи.
Особливе місце посів квест «Шлях віри», де дітям довелося проявити не лише спритність, а й кмітливість, довіру до команди та знання біблійних історій.
А потім був світ, який не побачиш у звичайному міському таборі, — світ ферми. Діти знайомилися з козами, побували на сироварні, дізналися, як із натурального молока виготовляють сир. Виявилося, що цікаво було не лише дітям: під час батьківського дня до екскурсії долучилися і дорослі.
Табір також став можливим завдяки проєкту «Готуємо дітей та молодь до майбутнього» та підтримці Caritas Piemonte (Італія), єпископа Альби Марко Брунетті й усієї спільноти, яка допомагає українським дітям.
Літо, яке підтримує
А в Новодністровську таборове життя мало ще один важливий вимір – відпочинок поєднали з турботою про емоційний стан дітей.
Тут учасниками триденного табору стали майже шість десятків дітей у межах проєкту «Сприяння психічному здоров’ю та психосоціальна підтримка дітей, травмованих війною та переміщенням у Новодністровську, Україна».
Психологічні тренінги доповнювали арттерапевтичні заняття, творчість, спортивні та настільні ігри.
На маленьких полотнах народжувалися дитячі картини, пластилін перетворювався на різноманітні фігурки, картонні будиночки та об’ємні квіти — на маленькі історії, які можна забрати додому.
Діти грали у бадмінтон, теніс, настільний футбол та хокей, змагалися командами, вчилися взаємодіяти й довіряти одне одному.
А особливим гостем став патрульний поліцейський. Діти могли поставити запитання, познайомитися з роботою правоохоронців та оглянути службовий автомобіль.
Завершуючи табір, учасники говорили про те, що допомагає відновлювати сили, зберігати добрий настрій, віру в себе та довіру до Бога.
Більше ніж відпочинок
Якщо спробувати одним реченням пояснити, навіщо потрібні дитячі табори під час війни, відповідь буде простою: щоб дитина хоча б на кілька днів могла знову відчути себе просто дитиною.
Без тривожних новин і дорослих проблем, які їй доводиться розуміти занадто рано. З можливістю бігати, гратися, дружити, творити, помилятися й пробувати ще раз.
Цього літа «Карітас Чернівецької Єпархії» створив такі можливості для понад двох сотень дітей. І кожна з них привезла додому щось своє: фотографії з гір, нову дружбу, власноруч зроблений виріб, нове вміння… А хтось, можливо, просто вперше за довгий час повернувся додому з відчуттям, що літо таки було справжнім.
Адже це і є дитинство: неймовірні краєвиди, пісні під гітару, повітряні змії, що летять у небо, іскри вечірнього багаття, обійми друзів. І упевненість, що поруч є люди, яким ти потрібен.
І якщо після табору дитина повертається додому з усмішкою та запитанням: «А коли наступний табір?», — значить, літо вдалося.
Маріанна Антонюк, комунікаційниця Дитячого центру “Карітасу Чернівецької Єпархії” в проєкті “Готуємо дітей та молодь до майбутнього”
Цього року завдяки національному збору, підтримці міжнародних партнерів, місцевого бізнесу та благодійників мережі Карітасу вдалося забезпечити 4839 дітей шкільними наборами.
На національному рівні для проведення акції було зібрано 2 486 834,56 грн, що дозволило закупити та укомплектувати 1000 «Шкільних портфеликів». Ще 3839 наборів місцеві організації Карітасу змогли підготувати завдяки підтримці регіонального бізнесу, меценатів та благодійників.
Акцію на національному рівні підтримали міжнародні організації Cordaid, CAFOD, Nordcurrent, Caritas Denmark, а також сотні українських благодійників.
Орієнтовна вартість одного комплекту становила близько 2100 грн: приблизно 1500 грн коштував навчальний набір, ще близько 600 грн – психологічний компонент.
Щорічна акція «Шкільний портфелик» має на меті не лише забезпечити дітей необхідними речами для навчання, а й підтримати їхнє відчуття безпеки та готовність повертатися до освітнього процесу попри виклики війни, тому другий рік поспіль, окрім базового шкільного приладдя, шкільний набір був укомплектований набором психологічної підтримки, покликаний допомогти дітям справлятися з тривогою, стресом та емоційним навантаженням.
До навчальної частини комплекту входить безпосередньо сам наплічник, а також зошити, олівці, фломастери, фарби, пластилін, ножиці, клей, папір та картон – усе необхідне для навчання у початковій школі, адже основна цільова акції діти 2-4 класів.
Психологічний набір цього року містив дитячу пляшку для води, флікер, м’яку іграшку-браслет «Капібара», електронний Pop it, м’ячик-антистрес або сквіш, гру Dobble, об’ємні наліпки, листівку з підтримкою та 10 карток-інструкцій для емоційної саморегуляції.
Допомогу отримали школярі з родин внутрішньо переміщених осіб, сімей, які проживають на прифронтових або деокупованих територіях, родин військовослужбовців і загиблих захисників, багатодітних сімей, а також дітей, які перебувають у складних життєвих обставинах або позбавлені батьківського піклування.
Реєстрацію отримувачів здійснювали місцеві організації мережі благодійних організацій Карітасу України. Залежно від регіону кожна організація сформувала списки від кількох десятків до кількох сотень дітей.
Попри те, що цього року Карітас України вже завершив акцію «Шкільний портфелик», частина дітей отримають шкільні набори також у жовтні.
«Ми хочемо зрозуміти, наскільки розроблені нами інструменти є зрозумілими та інтуїтивними для дітей і чи справді допомагають їм стабілізувати емоційний стан у стресових ситуаціях, – пояснює Зоряна Лукавецька, керівниця програми «Освіта, формація та захист дітей» Карітасу України. – Спільно з ЮНІСЕФ ми плануємо дослідити, як діти молодшого шкільного віку використовують розроблені командою інструменти емоційної саморегуляції – спеціальні картки та поведінковий протокол».
Додаткові набори отримають діти в Одеській та Чернігівській областях – регіонах, які регулярно зазнають російських атак і де навчальний процес часто переривається через повітряні тривоги та загрози обстрілів.
Зокрема, у Білгород-Дністровському районі Одеської області портфелики отримають учні шкіл, які співпрацюють із Карітасом Одеса у межах проєкту «Стійкість і розвиток: психосоціальна допомога дітям шкільного віку на території Одеської, Тернопільської, Хмельницької областей під час війни в Україні».
10 карток-інструкцій для емоційної саморегуляції, які долучені до «Шкільного портфелика», пропонують дитині прості дії. Наприклад, попити води, взаємодіяти з іграшкою чи виконати іншу вправу, яка допомагає переключитися та заспокоїтися.
«Для нас важливо поспостерігати, чи діти самостійно звертаються до цих інструментів, які з них обирають найчастіше і наскільки вони працюють у реальних умовах, – уточнює Зоряна Лукавецька. – Відгуки допоможуть нам зрозуміти, що варто вдосконалити у цих інструментах і чи доцільно надалі розвивати та масштабувати цей напрям підтримки дітей, які живуть в умовах постійної небезпеки».
Отримані результати і висновки Карітас України представить публічно. Це дозволить не лише оцінити ефективність розроблених інструментів, а й поділитися отриманим досвідом із фахівцями, освітянами та організаціями, які працюють із дітьми в умовах війни.
Робочий візит був присвячений водній безпеці, ранньому відновленню та пошуку практичних рішень для відновлення водної інфраструктури України в умовах війни. Програма об’єднала експертні воркшопи у Роттердамі та Делфті, стратегічні зустрічі з Cordaid у Гаазі та діалог із представниками нідерландського уряду, міжнародних організацій, водного сектору і бізнесу. Одним із завдань візиту стало розширення міжнародного партнерства навколо #WASHinWAR та пошук моделей, які дозволяють уже сьогодні поєднувати гуманітарне реагування з довгостроковим і стійким відновленням.
У Роттердамі та Делфті команда Карітас України працювала разом з українськими й нідерландськими експертами, які мають досвід відновлення водної інфраструктури та роботи в кризових контекстах. У центрі дискусій було практичне питання: як в умовах триваючої війни не обмежуватися лише терміновими інтервенціями, а поступово переходити до більш стійких інфраструктурних рішень, поєднуючи гуманітарне реагування, раннє відновлення та resilience. Окрему увагу приділили розвитку професійної спроможності WASH-команд, сучасному управлінню водними ресурсами та залученню технологій і експертизи нідерландського водного сектору.
«Ми маємо розглядати гуманітарне реагування не як окремі проєкти, а як цілісну систему, де екстрена допомога, відновлення та стійкість взаємопов’язані. Те, що ми робимо сьогодні для задоволення нагальних потреб, має водночас створювати основу для довгострокового відновлення та допомагати громадам і критичній інфраструктурі бути більш стійкими до майбутніх викликів», — зазначає Тетяна Яцюк, керівниця WASH програми Карітас України.
Вода для України: від контактів до практичних партнерств
Важливою частиною візиту стала зустріч «Water for Ukraine: Strengthening Partnerships for Recovery and Resilience», організована 11 вересня Карітас України, Cordaid, Lifeline Ukraine та VNG International у співпраці з Міністерством закордонних справ Нідерландів, Міністерством інфраструктури та водного господарства Нідерландів і Міністерством економіки та довкілля України.
Захід створив майданчик для прямого діалогу між українською та нідерландською сторонами щодо потреб України, можливостей партнерства та механізмів фінансування відновлення водної інфраструктури. Серед учасників був Joost Klarenbeek, спеціальний посланник з питань України Міністерства закордонних справ Нідерландів, а також представники RVO, Netherlands Water Partnership, ZOA, Dorcas, Netherlands Red Cross, VEI, WorldWaterNet, WaterWorx та інших партнерів із гуманітарного, експертного і приватного секторів.
Дискусія була сфокусована на тому, як поєднати українське розуміння потреб громад із нідерландською технічною експертизою, можливостями державних інституцій та рішеннями приватного сектору. Окремо обговорювали залучення бізнесу до відновлення, розвиток нових партнерств та потенційні інструменти фінансування.
Окремі стратегічні зустрічі відбулися з командою Cordaid. Сторони обговорили можливість поступового переходу від співпраці в межах окремих проєктів до ширшого партнерства у сферах раннього відновлення, WASH, resilience, спільного фандрейзингу, залучення приватного сектору та адвокації. Одним із напрямів подальшої роботи може стати розвиток #WASHinWAR як міжнародної платформи для партнерств, експертного обміну та адвокації, яка об’єднуватиме Карітас України, партнерів мережі Caritas, державні інституції, технічних експертів і бізнес навколо водної безпеки та відновлення України.
«Ми дуже цінуємо партнерство з Cordaid та відкритість нідерландських колег до України. Цей візит ще раз показав, що ефективне відновлення неможливо будувати силами лише одного сектору. Наше завдання — створювати зв’язок між державою, громадянським суспільством, експертним середовищем і бізнесом, щоб українські потреби зустрічалися з міжнародною експертизою, технологіями та ресурсами і перетворювалися на конкретні рішення для громад. Саме такий підхід ми хочемо надалі розвивати через #WASHinWAR», — говорить Ольга Сидій, координаторка адвокаційної кампанії #WASHinWAR.
Візит до Нідерландів підтвердив: навколо відновлення водної інфраструктури України існує значний міжнародний інтерес, експертиза та потенціал для нових партнерств.
У 2027 році Карітас України планує продовжити розвиток #WASHinWAR як відкритої міжнародної платформи партнерства та адвокації, об’єднуючи досвід і можливості партнерів із Нідерландів, Норвегії, Данії, Великої Британії та інших країн навколо спільної мети — захисту права на воду та стійкого відновлення водної інфраструктури України.
Війна, масштабні руйнування житла, вимушене переміщення мільйонів людей, а разом із цим – необхідність не лише відбудовувати зруйноване, а й створювати довгострокові житлові рішення для тих, хто втратив дім.
Під час війни 1990-х років у Боснії і Герцеговині було зруйновано близько 40% житлового фонду, а приблизно 2 мільйони людей були змушені залишити свої домівки. Навіть у 2001 році близько 200 тисяч внутрішньо переміщених людей і тих, хто повернувся, продовжували жити у 160 колективних центрах.
Саме тому досвід Боснії і Герцеговини є дуже важливим для України.
7-11 вересня в межах проєкту PROSTIR – «Людиноцентричні житлові рішення та посилені системи для сталого відновлення», Карітас України спільно з Католицькою службою допомоги (CRS) організували навчальний візит української делегації до Боснії і Герцеговини для обміну досвідом у сфері розвитку сталих житлових систем.
Вибір країни для такого обміну не випадковий. Упродовж майже двох десятиліть CRS у тісній співпраці з органами влади Боснії і Герцеговини на різних рівнях працювала над розвитком системи некомерційного соціального житла. Робота починалася з пілотних проєктів у громадах, а згодом охопила розробку законодавства, правил управління та утримання житлового фонду, механізмів доступної оренди й залучення фінансування.
Сьогодні CRS використовує накопичений досвід і для підтримки України. Організація співпрацює з Карітасом України з 2014 року, а після початку повномасштабної війни партнерство суттєво розширилося – від реагування на нагальні потреби людей до підтримки відновлення та розвитку довгострокових рішень. Одним із таких напрямів є проєкт PROSTIR, у межах якого партнери працюють над посиленням житлового сектору в Україні.
Українська делегація мала можливість побачити результати багаторічної роботи CRS та її партнерів, поговорити безпосередньо з представниками влади, громад і мешканцями соціального житла, зрозуміти, як формувалася ця система, які рішення спрацювали, з якими викликами зіткнулися на цьому шляху та що з цього досвіду може бути адаптовано до українського контексту.
За роки цієї роботи в Боснії і Герцеговині створено понад 3 000 одиниць некомерційного соціального житла, завдяки яким житлові рішення отримали близько 10 000 людей. Технічна підтримка CRS охопила 49% муніципалітетів країни, а ухвалення відповідного законодавства та реформи у житловій сфері допомогли органам влади залучити 117 млн євро від Банку розвитку Ради Європи та Європейського Союзу для фінансування соціального житла.
Водночас важливий не лише масштаб створеного житлового фонду. Боснійський досвід демонструє, як окремі житлові проєкти можуть поступово перетворюватися на систему – із законодавчим регулюванням, визначеною відповідальністю органів влади, критеріями доступу до житла, некомерційною орендною платою, механізмами управління та утримання житлових об’єктів.
До складу української делегації увійшли представники національного, регіонального та місцевого рівнів влади, Карітасу України, Карітасу Полтава, Інституту Житла та Католицької служби допомоги. Карітас України під час візиту представляв, зокрема, Григорій Селещук, директор програмного директорату, який ділився з боснійськими колегами українським досвідом реагування на житлові наслідки війни та говорив про масштаб викликів, з якими сьогодні стикається Україна.
«Мільйони українців були змушені залишити свої домівки, багато людей втратили житло або не мають можливості повернутися додому. Сьогодні близько 77 тисяч людей продовжують жити у приблизно 1500 місцях тимчасового проживання. Для когось із них таке житло стало прихистком не на кілька місяців, а на роки. Але МТП не можуть бути довгостроковим вирішенням житлового питання. Саме тому для нас важливо вивчати досвід Боснії і Герцеговини – не лише на національному рівні, а й безпосередньо в громадах: почути, як тут переходили від тимчасового розміщення людей до більш сталих житлових рішень і як вибудовували систему, здатну працювати у довгостроковій перспективі», – зазначив Григорій Селещук.
Програма візиту дала можливість побачити, як житлова система працює на різних рівнях. Делегація провела зустрічі з представниками Міністерства з прав людини та біженців Боснії і Герцеговини, Федерального міністерства у справах переміщених осіб та біженців, кантональної та місцевої влади. Учасники також відвідали об’єкти некомерційного соціального житла у Пале-Прачі, Олово, Тузлі, Кладані та Горажде та зустрілися з їхніми мешканцями.
Кожна з цих громад має свій досвід. Наприклад, Тузла сьогодні управляє понад 230 одиницями соціального житла, створеними в межах різних програм, а в Горажде налічується понад 220 таких одиниць. В Олово житловий фонд розширювали не лише завдяки новому будівництву, а й через використання квартир, які вже перебували у власності муніципалітету. Це показує, що житлові рішення можуть формуватися по-різному – залежно від ресурсів, потреб і можливостей конкретної громади.
«Під час зустрічей із представниками федеральних міністерств Боснії і Герцеговини ми говорили не лише про досвід цієї країни, а й про те, що Україна вже сьогодні робить для підтримки ВПО та людей, які постраждали від війни. Для багатьох партнерів було справді показово, що Україна впроваджує так багато рішень уже зараз, не чекаючи завершення війни.Боснійці часто наголошують: краще запускати рішення, бачити помилки й виправляти їх у процесі, ніж втрачати роки на очікування і дискусії.
Наше завдання – використати цей досвід і швидше впроваджувати власну модель соціального житла: прозору, зрозумілу, фінансово стійку й таку, що забезпечить максимальне охоплення людей, постраждалих від війни. Кожна людина, яка втратила дім через війну, має отримати реальний шлях до безпечного, гідного і доступного житла», – ділиться враженнями від візитуПавло Фролов, народний депутат України, голова МФО «Захист прав ВПО та інших постраждалих від російської агресії».
Для команди проєкту PROSTIR обмін досвідом має практичне значення. У пілотних Скороходівській та Котелевській громадах Полтавської області проєкт працює над систематизацією даних про житлові потреби та наявні ресурси, створенням житлових робочих груп і мапуванням житлових активів. Також громади розробляють локальні житлові стратегії та апробують практичні моделі, зокрема «ремонт житла в обмін на проживання».
«Звісно, досвід Боснії і Герцеговини не можна просто перенести в Україну – різняться законодавство, система управління, масштаби руйнувань і потреби людей. Але він демонструє важливий принцип: відбудувати житло і побудувати житлову систему – не одне й те саме.
Для створення сталої системи потрібні не лише будинки. Потрібні дані про потреби людей і ресурси громад, зрозумілі критерії відбору та правила проживання, законодавство, сталі механізми фінансування й управління, спроможні місцеві інституції та співпраця між державою, громадами й донорами.
Саме цей перехід – від окремих житлових рішень до системи, у центрі якої залишається людина та її можливість мати безпечне, гідне і доступне житло, – є одним із ключових завдань відновлення України», – переконана Ірина Нога, керівниця програми житлових рішень Карітасу України.
Навчальний візит завершився, але професійний обмін між українськими та боснійськими колегами продовжується. Для Карітасу України це партнерство – можливість посилювати власну експертизу у житловій сфері та розвивати співпрацю між громадами, фахівцями й інституціями, які сьогодні працюють над житловими питаннями в Україні.
Наступні кроки – вже в українських громадах, де напрацьовані підходи проходитимуть найважливішу перевірку: наскільки вони відповідають потребам людей і працюють у наших реаліях.
Проєкт PROSTIR впроваджується Карітасом України у партнерстві з Catholic Relief Services, Карітас Полтава та Housing Institute.
Їй 15 років. Вона живе в селі на Кіровоградщині, має значне порушення слуху і навчається вдома. До школи дівчина майже не ходить: учителі приходять до неї індивідуально.
Дівчина користується слуховим апаратом, однак цього недостатньо для повноцінної комунікації. За ці роки вона навчилася читати по губах людей, яких добре знає. Розмова ж з незнайомою людиною досі може стати для неї майже нездоланним бар’єром. Вона не опанувала жестову мову, має труднощі з вимовою та розумінням багатьох слів.
Уже за рік вона завершуватиме 9 клас. І питання, яке довго можна було відкладати, стає дуже конкретним: що буде далі? Як продовжити освіту, здобути професію, спілкуватися з людьми, самостійно вирішувати щоденні питання.
Дев’ятикласницю та дітей з інших родин взяла в супровід соціальна працівниця з інклюзії Карітасу Кропивницький Олена Ковальова в межах проєкту «SUN 2. Зміцнюємо Україну зараз. Підтримка освіти та засобів до існування для вразливих українських дітей та їхніх родин».
Це проєкт, який вже другий рік реалізується за підтримки Caritas Österreich та NACHBAR IN NOT, у 15 школах Вінницької, Житомирської та Кіровоградської областей.
У цьому році одним із нових напрямів проєкту став кейс-менеджмент для дітей з інвалідністю та особливими освітніми потребами. Індивідуалізовану підтримку мають отримати 30 дітей. Відбір відбуватиметься у співпраці зі школами та інклюзивно-ресурсними центрами, а пріоритет надаватимуть тим, хто стикається з найбільшими бар’єрами у доступі до освіти.
Також це можуть бути діти, які не мають актуального висновку ІРЦ, потребують спеціалізованого обладнання або додаткової допомоги для включення в освітній процес.
Принцип кейс-менеджменту полягає у тому, щоб побачити не окрему проблему, а всю ситуацію дитини та родини.
Робота починається з оцінки потреб: фахівець спілкується з батьками, спостерігає за дитиною вдома або у школі, аналізує фізичні, комунікаційні та психосоціальні бар’єри. За потреби родині допомагають отримати актуальний висновок ІРЦ.
Для кожної дитини створюється індивідуальний план підтримки – дорожня карта, яка має поєднати можливості Карітасу, школи, профільних служб та державних програм. Для однієї дитини найбільша потреба – робота з фахівцем і розвиток комунікативних навичок, для іншої – допомога в переході від індивідуального навчання до інклюзивного класу. Комусь може знадобитися адаптація шкільного простору, а комусь – спеціалізоване обладнання чи перенаправлення до реабілітаційних та інших профільних установ.
У межах проєкту також передбачено забезпечення дітей допоміжними засобами відповідно до їхніх індивідуальних потреб. Це можуть бути регульовані парти та стільці, ергономічні сидіння для дітей із порушеннями опорно-рухового апарату, тактильні доріжки, книги шрифтом Брайля, аудіокниги та інші адаптовані матеріали.
Щоб фахівці SUN 2 в різних регіонах працювали за спільними принципами та могли розбирати складні випадки системно, 10-11 вересня у Житомирі відбулася консультаційна сесія «Кейс-менеджмент у супроводі дітей з особливими освітніми потребами: практики та рішення». У ній взяли участь соціальні фахівці з інклюзії Карітасу Кропивницький, Карітасу Житомир, Карітасу Вінниця, а також працівники і експерти Карітасу України.
Протягом двох днів учасники пройшли весь шлях роботи з випадком – від першого контакту з дитиною та родиною до завершення активного супроводу.
У перший день багато говорили про те, як виявляти випадки, проводити первинне та поглиблене оцінювання потреб, розпізнавати ризики й так звані «червоні прапорці», за яких необхідне негайне втручання. Фахівці практикували розроблення індивідуальних дорожніх карт, визначення конкретних цілей для дитини та розподіл відповідальності між родиною, школою, ІРЦ та іншими залученими структурами. Значну частину роботи присвятили реальним кейсам і труднощам, які виникають у взаємодії між різними сторонами.
Другий день був присвячений тому, як відстежувати зміни в житті дитини, коригувати індивідуальний план і організовувати подальшу підтримку після закриття випадку. Учасники також розбирали механізми забезпечення дітей асистивним, адаптивним та розвитковим обладнанням, алгоритми перенаправлення до реабілітаційних послуг і взаємодію з державними та благодійними структурами.
Результат кейс-менеджменту не можна виміряти придбаним обладнанням чи кількістю наданих послуг. За професійними термінами «оцінка потреб», «дорожня карта» чи «перенаправлення» щоразу стоїть конкретна дитина. У випадку 15-річної дівчини, яка за рік має завершити дев’ятий клас, потрібно допомогти не просто краще чути. Дитина потребує інструментів, які змінять якість її життя та дозволять поступово стати більш самостійною.
