Позначка: карітас київ

Зараз майже всі ми вимушені перебувати на карантині – і дорослі, і діти, і підлітки, і люди похилого віку. Всім нам важко – ми тривожимось за майбутнє, за наших близьких, здоров’я та світ навколо. Але кожному важко по-своєму. Наприклад, підліткам, що ще не дорослі, але вже і не діти. Вони звикли до спілкування з однолітками, свого власного простору, але зараз вимушені сидіти вдома та зводити весь свій світ до режиму онлайн. Як допомогти їм впоратись зі стресом через карантин та вимушену самоізоляцію, коли доросле «треба» у їхній свідомості ще не здолало дитяче «хочу»? Наталя Сиротич, психолог БФ «Карітас Київ» пропонує для батьків своє бачення допомоги у цьому питанні.

Пані Наталю, у мережі зараз багато статей про те, чим зайняти маленьких дітей під час карантину. І безліч порад, як дорослим з користю провести карантин, як дбати про себе і впоратися з тривогою та панікою. Але як зараз підліткам? Що відбувається у них на рівні почуттів, на Вашу думку?

Підлітки здебільшого мовчать. І ми, на жаль, не завжди здогадуємося, про що саме. Вони ще не дорослі, але вже і не діти. Підлітки часто не сприймають нас, батьків, як аніматорів та режисерів розважальної програми під час карантину. Дивляться на ситуацію з пандемією майже дорослими очима, і, радше, зачиняться в своїй кімнаті та скажуть, що у них все нормально. Та впоратися зі своїми емоціями так, як це вдається дорослим, вони теж ще не можуть. Хоча всіляко будуть переконувати нас, що вже дорослі, і їм усе під силу. Навіть заспокоюватимуть батьків. Мовляв, послухайте мене – я знаю краще.

Ми з ними вдома тепер щодня. Але ж лише фізичної присутності недостатньо. Чого підлітки зараз найбільше потребують від нас?

Особливого, цілковитого, безумовного прийняття, близької присутності, при чому не лише фізичної, та готовності їх вислухати. Прагнуть відчувати 100% розуміння їхніх емоцій, потреб, мільйонних запитань. Бо «міцно триматися землі» їм важче, ніж нам. Вони ще, все таки, більше діти.

Є щось, на що зараз варто батькам звернути особливу увагу, у стосунках з дітьми підліткового віку?

Так. Підліткам зараз бракує спілкування з ровесниками і свободи та незалежності від батьків.

У їхньому віці важливо відчувати щоденне звільнення з-під опіки дорослих, боротися за свою незалежність, доводити дорослість своїми вчинками і ставати лідерами певних груп серед однолітків. Так вони вчаться жити, щось переосмислюють, змінюються, усвідомлюють. Тому для них спілкування з однолітками та здорова дистанція з батьками – це щось надцінне.

Натомість, зараз у них лише онлайн-бесіди з друзями, за наявності таких, та батьки поруч 24/7. В онлайн-групах за день у них може бути купа повідомлень, бо без спілкування їм важко.

Можливо, тоді варто зменшити наявні обмеження ліміту користування гаджетами, якщо такий є?

Можливо. Адже зараз 90% світу для підлітка там – в Інтернеті. Плюс дистанційне навчання. Плюс їхнє можливе блукання статистикою про вірус та пошук позитивних і світлих думок від авторитетів в соціальних мережах. Але постійне життя в телефоні може ускладнити здорове проживання емоцій. Тож, тримаймо баланс в усьому.

Мабуть, їм також бракує часу, тиші та усамітнення?

На жаль, так. Ми з повагою маємо ставитися до цієї потреби. Дозволяти підліткам жити без шуму вічно ввімкненого телебачення, що транслює новини, без криків молодших братів та сестер. Якщо можливості усамітнитися в окремому приміщенні немає, можна запропонувати навушники і виділити час, коли ніхто підлітків не потурбує.

Але також важливо пояснити їм – у щоденному тісному спілкуванні один з одним, ми найкраще пізнаємо себе та інших. Бо дуже легко бути хорошим на відстані. Навіть закоханим радять перед одруженням піти в гори, де вони будуть лише вдвох кожен день, долатимуть труднощі разом, пізнаватимуть одне одного по-новому, вирішуватимуть суперечки. Зараз ми проходимо екзамен на рівень поваги у своїх сім’ях. Чи вміємо помічати потреби й почуття інших? Бо нарешті нікуди не поспішаємо. Щоденні справи і плани нас не відволікають. Навіть якщо виникне конфлікт, втекти нікуди. Тож, це добра нагода здобути звичку не тікати від труднощів, а вирішувати їх.

Підлітки багато мріють, шукають як реалізувати свої задуми. Мрії у них різні: від нового скейта до поїздки за кордон чи успішної здачі ЗНО. Але про що, на Вашу думку, вони мріють зараз?

Я гадаю, що поки підлітки поставили на паузу свої мрії і думки про майбутнє. На сьогодні мрії про літній відпочинок чи скейт не актуальні. Натомість, могли народитися нові, ціннісні мрії: здоров’я, життя, рятування планети. Бо про який літній відпочинок можна мріяти, якщо щодня ми всі чуємо про тисячі тих, хто захворів?

Чи лякає їх це?

Гадаю, що так. Тому особливу увагу варто звернути на те, щоб вчитися жити сьогоднішнім днем: тут і тепер. Можна сказати вашому підлітку – це нормально, що усі ми мріємо про щось в майбутньому, ставимо цілі, досягаємо їх. Але інколи, думаючи лише про майбутнє, ми не бачимо того, що маємо зараз, сьогодні. Тому варто проживати кожну нашу хвилинку, кожен день з особливою вдячністю за те, що маємо.

Раджу батькам гарно оформити з дітьми якусь картонну коробку, і щовечора класти у неї три картки із відповідями: за що я сьогодні вдячний сьогодні – Богові, людям, рідним або незнайомим, собі.

Якщо у майбутнє дивитися важко, то, може, варто проаналізувати наше минуле?

Звичайно. Наприклад, думати з вдячністю про минуле. Дозволити нашим спогадам наповнювати нас спокоєм. Часто переглядати сімейні фотоальбоми, відео. І продовжувати мріяти, але про щось дуже реальне чи неглобальне.

Дуже рекомендую запропонувати підліткам виготовити плакат «Мої досягнення та перемоги». Ця вправа допоможе підкреслити сильні сторони дитини, те, що у неї добре виходить, що їй подобається в собі, що іншим подобається в ній. Так дитина отримає більше довіри, безпеки, впевненості .

Як зробити такий плакат?

На великому аркуші можна обмалювати свої долоні, і на кожному пальці записати свої перемоги, успіхи, досягнення, сильні сторони. Мова не обов’язково про гарні оцінки. Тут може бути вписана «перша самостійно зроблена яєчня», «виступ перед публікою» тощо.

Долоні можна домальовувати щодня. Бо таких сильних сторін, як витривалість, відповідальність, терпимість у дітей зараз додасться.

А взагалі можна писати з дітьми плани на кожен день. Бо, сидячи вдома, вони часом навіть не знають, який сьогодні день тижня. Наче губляться у часовому просторі. Тож можна робити календарі справ, відзначати виконані справи. Усе це знижує рівень тривоги, повертає в «тут і зараз».

Ви сказали про зниження рівня тривоги. Можете розказати про це детальніше?

Зараз емоції підлітків «виходять з берегів».

Узагалі, підлітковий вік – завжди час посиленої емоційної чутливості. Та сьогодні рівень їхньої тривоги, роздратування, злості може ще стрімкіше зростати. Бо емоції та почуття займають мега-важливе місце в житті підлітка. Хоча вони ще нестійкі та нестабільні, як в дитини, але глибші та більш усвідомлені, як у дорослого. Недооцінювати те, що підлітки відчувають, не можна.

Навіть у безтурботний час, для підлітків характерні різкі зміни настрою, надмірна вразливість, почуття «у квадраті». Саме підліткам притаманне таке явище, як «афект неадекватності», коли емоції вибухають з іскри, якої наче і не було.  

Бо їм хочеться, щоб усе бажане ставалося швидко – швидше подорослішали та стали такими, як зірки в Інстаграмі, заробляти багато грошей і мати доступ до розваг. Ну і щоб англійська вивчилася сама собою за тиждень. Так?

Так. І це, в принципі, нормально для підліткового максималізму.

Але тривога та паніка ще складні для їхнього усвідомлення. Зараз незрозуміло, що раптом станеться із тим «кращим світом», на який вони мали стільки планів. Бачать вони усе, що відбувається, через свої «підліткові окуляри», чіткість зображення яких ще недосконала. Примружуються, протирають скельця, однак ще не можуть дати собі раду з усвідомленням всього, що бачать.

Вони дивляться на нас, батьків. І теж бачать тривогу. Але також бачать те, як ми переживаємо наші емоції. Тому так важливо зараз бути поруч і говорити з ними, навіть якщо слів для пояснення бракує.

Чим тут батьки можуть допомогти?

По-перше, допомогти дітям назвати те, що вони відчувають. Словом. Якщо складно, можна через колір, погоду: «На яку погоду чи природнє явище схоже те, що відбувається у тебе в душі та голові?» Намагаймося «перекладати» образи в слова, вивчаючи, як іноземну мову, термінологію із сфери емоційного інтелекту.

Я, зазвичай, пояснюю підліткам це так: «Уявіть собі, що я ходжу поміж людей, стогну, нарікаю, плачу. Вони запитують: «Що трапилося?». А я кажу: «Нічого. Все нормально». І далі продовжую нити. Як будуть почуватись інші біля мене? А тепер уявіть, що я зрозуміла та відчула – у мене болить великий палець на лівій нозі. Знаю, що це ліва нога і великий палець. Всім навколо легше, а передусім – мені. Бо тепер я знаю, як дати собі раду. І навіть, якщо доведеться звернутися до лікаря, то вже точно не піду до стоматолога. Та й усім навколо буде легше допомогти мені зменшити біль у пальці, якщо це в їхніх силах. Так само важливо зрозуміти, що саме зараз кожен з нас відчуває. Бо це може бути тривога, страх, роздратування, жаль до себе, злість на інших, втома. Але озвучити варто, бо інакше важко буде не лише тобі, але й усім навколо. Позитивні емоції також потребують проговорення.

По-друге, допомогти підліткам прийняти свої емоції. Я використовую слово «обійняти» – «Ти зрозумів, що це страх, назвав його. Страх через те, що твої рідні можуть померти від вірусу. А тепер уявно обійми свою емоцію, прийми її». Це нормально зараз відчувати страх за життя і здоров’я інших! Бо Господь створив нас зі здатністю відчувати різні емоції. Це Його дар.

Емоції мають виходити нагору, але так, щоб не шкодити ні тобі, ні іншим. Тому про способи дати собі раду з тривогою варто говорити не лише з дорослими, але й з підлітками. Можна сильно напружити своє тіло, як камінець, а тоді розслабити, можна по-особливому дихати. Способів безліч.

Однак найкраще відчуває і розуміє наші емоції Той, хто створив у нас здатність їх відчувати.

Так, ніхто нас так добре не вислухає і не заспокоїть, як Господь. Тому, думаю, варто  допомогти підліткові також знайти якусь особливу молитву, з якою б він приходив би до Бога у час емоційної бурі.

Так. Проте, це може бути навіть дуже проста молитва. Наприклад, ось якої мене навчив мій духівник: «Слухай, Боже, я звідси не піду, поки ти мене не заспокоїш».

Також, коли підліток проговорить, що відчуває і «викладе» емоцію зі свого серця, ми можемо запропонувати перетворити її, якщо це потрібно, у більш світлу.

Є ще якійсь ідеї чи вправи?

Створюйте емоційні «термометри», на яких би підлітки позначали силу своїх емоцій. Зафарбовуйте релакс-картинки кольором тієї емоції, яка саме зараз живе в голові та серці. Слідкуйте за зміною кольорів. Говоріть про це.

Слухайте музику. Вона не лише змінює емоції, але навіть викликає в організмі позитивні фізіологічні зміни. Нехай підлітки підберуть собі ту музику, яка допоможе їм прийняти ті чи інші відчуття, створить настрій, налаштує на потрібний лад.

Дбаймо про фізичну активність. Танці і рух неабияк допоможуть знизити емоційну напругу та подолати неусвідомлені переживання. Якось я почула від одного з лекторів-психологів: «Я ще не бачив жодного спортсмена-бігуна у важкій депресії». Фізичні навантаження і вивільнення емоцій через рух дуже потрібні нашому мозку та серцю.

Чи можливо забезпечити підліткам фізичні навантаження без прогулянок?

Рухатись без того, щоб залишати дім, можливо. Нехай кожен підліток підбере для себе те, що йому найбільш до душі: гімнастичні вправи з Ютубу, імпровізовані танці під улюблену музику, підтягування, присідання тощо.

Мені особисто дуже подобається формат «домашньої прогулянки». Ми з дітьми вмикаємо ритмічну музику для ходьби і впродовж 30-40 хвилин крокуємо на місці, спілкуючись про життя. Так, це не прогулянка Майданом Незалежності. І свіже повітря з балкону трохи інше, ніж у парку. Та ми разом, розмовляємо і далі живемо. Ми в контакті один з одним.

Бо цілодобове лежання на дивані зі смартфоном в руках лише сприятиме підвищенню рівня тривоги та агресії.

А як із розвагами? Підлітки їх зараз дуже потребують.

Зараз підлітки бачать смерть як крізь лупу – дуже реалістично. Тому маємо бути з ними особливо близькими. Допомагати їм давати собі раду зі страхом смерті. Дозволити співпереживати іншим, дозволити їм горювати зі світом в унісон.

Не варто намагатись лише розважити та відволікти. Водночас, дбаймо про те, щоб у них не почалося зниження оптимістичного сприймання майбутнього. Втішаймо, щоб вони не переживали постійного душевного дискомфорту. бо вони все ще діти.

І все ж, на багато речей вони дивляться вже по-дорослому, тому не особливо прагнуть розваг та сміху. Наприклад, не вважаю зараз доречним перегляд комедій, які навіть президент радить дивитися. Хоча це цілковито моя людська та ціннісна, а не фахова позиція.

Зараз особливо важливо допомогти нашим дітям відчувати Божу долоню під ногами – БЕЗУМОВНУ БЕЗПЕКУ У БОЗІ, «ростити» й леліяти їхню віру.

Пандемія колись завершиться. Та чи не завершиться із нею наша віра? Якими ми будемо після? На скільки міцно й впевнено стоятимемо на Божій долоні? Чи не зійдемо «кудись» не туди?

А про страх смерті як із ними розмовляти?

Можна писати, малювати, ліпити. Бо через слова їм не завжди легко передати те, що вони відчувають.Пишіть листи: до страху, до коронавірусу, лист самому собі. Нехай діти виливають усе на папір, а тоді озвучують вголос.

Ділімося також своїми, батьківськими, відчуттями і тим, як близько відчуваємо Божу присутність.Допоможімо їм відчути себе на Божій долоні!

Бо думки зараз так голосно рояться в наших головах, що Божий голос можна й не почути.

Як дітям давати собі раду з цими тривожними думками, якщо це не завжди під силу дорослим?

Не боятися цих думок. Так, як і емоції, приймати, називати, «обіймати» їх. Часто пояснюю підліткам, що наші думки схожі на лелек, які летять над нашою хатою або ж головою. Можемо дозволити їм зробити гніздо у нашому дворі, а можемо сказати, щоб летіли далі. Так само з думками. Відпускати, як лелек. Бо ми, люди,  все таки маємо владу ними керувати.

Звичайно, це добре, якщо обмірковуємо якусь ситуацію, шукаємо виходу. Однак, важливо не починати надмірно надумувати. Бо надумування часто віддаляє нас від конкретних дій і Божого голосу.

Важливо спонукати дітей до корисного думання та аналізу – рефлексії. Запитувати щовечора: що тобі сьогодні вдалося?, що було складно?, про що змінив свою думку?, що нове придумав?, що зрозумів?, про що хотів би у мене зараз запитати?

Адже підлітки, на відміну від маленьких дітей, уже починають користуватись прийомами саморегуляції, самонаказування та самопереконання.

Також надумування можна замінити навчанням, і працювати над підвищенням успішності в школі.

Навчання у них зараз дистанційне. Як вони його сприймають?

Чула дуже багато позитивних відгуків від підлітків. Кажуть, що значно легше, аніж в школі. Хоча домашнього завдання тепер більше, але підліткам простіше самим організовувати свій час. Однак, вони сумують за спілкуванням з ровесниками.

Підліткам зараз катастрофічно не вистачає уваги. Взагалі, вони ж потребують, щоб на них часто звертали увагу однолітки та дорослі. Саме в цьому віці закладається ставлення до себе та суспільства. Це період самоствердження. Науковці навіть приписують їм «синдром уявного натовпу». Це коли батьки кажуть своїй дитині, що усе гаразд з її зачіскою і, що після 2-годинного стояння перед дзеркалом голову перемивати не треба. Але для підлітка це не означає нічого. Бо ж надворі «уявний натовп», чисельністю у мінімум 1000 осіб, дивитиметься саме на його голову!

Та зараз вони не виходять у натовп, ходять в піжамах, зачісуються аби-як раз на день. Але потреба самоствердження залишається.

Утім, так важливо пояснити їм, що серед натовпу ми часто губимося й не чуємо голосу свого серця. І що зараз важливо, щоб світ звернув на них увагу, як на дуже відповідальних людей.

Бо сидіти вдома, не гуляти, не грати у футбол надворі, не їздити у громадському транспорті – це особлива відповідальність перед самим собою та перед усім світом.

І так важливо дякувати їм щодня за їхнє розуміння, витривалість, терпеливість. Захоплюватися їхньою відповідальністю. Бо можна усе життя жити, насолоджуючись увагою інших, а можна спробувати звернути увагу на себе самого. Яким мене бачить Бог? Як дивиться на мене своїми безмежно люблячими очима.  Це добрий час для наших дітей і нас. Щоб прийняти, усвідомити, полюбити себе. Бо любити себе означає любити Того, Хто мене створив.

Дякуємо Вам за цінні поради! Наостанок: що б Ви ще порадили батькам підлітків?

Багато спілкуватися! Хлопці це краще роблять в дії – наприклад, коли разом готуємо салат, прибираємо у квартирі тощо. Дівчаткам потрібно створити особливу, довірливу атмосферу, можливо, з чаєм та трохи приглушеним світлом.

Не треба боятися говорити з дітьми про вічність та наше безсмертя у Бозі. Бо ці теми зараз дуже близькі і важливі для обговорення.

Читаймо Святе Письмо, обговорюймо прочитане. Дозвольмо їм говорити, дискутувати. Бо часто тільки так вони чують себе і прислухаються до інших.

Сімейна та приватна молитва допоможе нам бути в контакті з Богом. А відтак, нам, батькам, у контакті з дітьми, а дітям в контакті з нами, батьками.

Здоров’я нам усім! І глибокої віри!

З Наталією Сиротич розмову провів Владислав Шелоков, директор з комунікацій Карітасу України.