Документ визначає напрями співпраці, зокрема напрацювання нормативно-правової бази, проведення консультацій із залученням міжнародних партнерів та впровадження фінансових, навчальних і консультаційних механізмів підтримки господарств і сільськогосподарських товаровиробників.
Президентка Карітасу України Тетяна Ставничи наголосила, що організація вже кілька років розвиває програму Livelihood (Відновлення засобів до існування) та підтримує людей, які втратили джерела доходу через війну:
«Цього року ми плануємо надати близько 3 тисяч грантів для підтримки сільських домогосподарств – від мікрогрантів, які допоможуть людям задовольняти власні потреби, до грантів, спрямованих на розвиток малого агробізнесу. Карітас працює насамперед із вразливими категоріями населення, допомагаючи людям виходити з кризи, відновлювати джерела доходу та ставати на ноги. Ми намагаємося додавати в усі проєкти компонент MHPSS – психосоціальну підтримку та супровід ментального здоров’я наших людей. Цей напрям ми інтегруємо в усі проєкти з економічного відновлення. Ми працюємо за двома принципами: Карітас – це про людей і про громади».
«Наша команда давно співпрацює з Карітасом на технічному рівні. Цей меморандум формалізує взаємодію та відкриває новий етап роботи. Як Міністерство, що формує політику продовольчої безпеки на прифронтових територіях, ми готові бути надійним партнером – допомагати визначати потреби, надавати доступ до інформаційних систем, ідентифікувати проблеми фермерів, які постраждали від війни. Ми тут для того, щоб підтримувати вас».
За словами проєктного менеджера програми AGRIS3 Карітасу України Ярослава Кириленка, меморандум створює основу для поглиблення співпраці під час розробки нових ініціатив:
«Для нас важливо, щоб майбутні проєкти відповідали державній політиці та враховували потреби громад. Уже сьогодні Карітас України підтримує трансформацію фермерських господарств у малі бізнеси на селі, сприяючи розвитку підприємництва та економічній стійкості громад».
Метою меморандуму є збільшення частки сільськогосподарської продукції з доданою вартістю, підтримка засобів до існування в сільській місцевості та збільшення кількості сільськогосподарських товаровиробників, зокрема через трансформацію особистих селянських господарств.
Меморандум укладено на п’ять років із можливістю продовження.
“Ми їхали командою — одним бусом, багато годин у дорозі, багато розмов, спостережень, нотаток і щоденних рефлексій. І, мабуть, саме цей формат дозволив побачити не лише німецьку систему соціальної підтримки, а й краще зрозуміти власну українську реальність: її біль, силу, потенціал і ті рішення, які нам потрібно розвивати далі” – каже Наталія Гарбуз, керівниця програми Інклюзія Карітасу України.
Програма візиту охоплювала кілька ключових напрямів: підтримане проживання, медичний супровід та психіатричну допомогу людям з інвалідністю, підготовку фахівців, шкільну освіту, денну зайнятість, професійну реабілітацію, майстерні, систему правового супроводу, опіки, інклюзивного працевлаштування та міжвідомчої взаємодії.
В місті Урсберг команда наочно побачила важливість інфраструктури, вибудуваної навколо людини: її проживання, денної зайнятості, медичного супроводу, побуту, духовного та соціального життя. Навколо людини створюється ціла державна система. Водночас ця система не завжди виглядає так, як ми уявляли собі «ідеальну інклюзію». Вона має і сильні сторони, і суперечності.
В Берліні вдалося краще зрозуміти державну рамку: як формуються соціальні політики, які міністерства й інституції відповідають за підтримку людей з інвалідністю, як виглядає розподіл відповідальності між державою, надавачами послуг і громадським сектором. Для українського досвіду це надзвичайно важливо, бо значну частину інновацій у соціальній сфері досі несуть саме громадські та благодійні організації.
В місті Варбург вдалося познайомитися ближче з денними та житловими формами підтримки, терапевтичними напрямами та роботою з дітьми і дорослими з комплексними потребами. Особливо важливою була зустріч із українською групою дітей та молоді, які були евакуйовані з інтернатних закладів України.
В Реґенсбурґе, Тегернгаймі та Абенсберге фокус змістився до раннього втручання, соціально-педіатричної діагностики, професійної підготовки, майстерень, інклюзивного працевлаштування, роботи з роботодавцями, психіатричної допомоги для людей з інтелектуальними порушеннями та механізмів визначення потреб у послугах.
Особливо вразила спеціалістів увага до професійної підготовки персоналу. Вони побачили дуальну модель навчання, де теорія поєднується з практикою. Для України це дуже цінний досвід, адже ми постійно стикаємося з потребою готувати соціальних працівників, асистентів, фахівців інклюзивних просторів, працівників підтриманого проживання не лише через короткі тренінги, а через системну практичну освіту. Водночас команда одразу зазначила що, повністю переносити тривалу німецьку модель навчання в Україну неможливо. Але можна взяти її принцип — поєднання навчання, практики, супервізії, наставництва і професійної етики.
Сильне враження справили майстерні та професійна зайнятість людей з інвалідністю. Команда відзначила, що праця дає людям не лише дохід чи зайнятість, а й відчуття потрібності, гідності та експертності. Це дуже близько до нашого досвіду розвитку інклюзивних майстерень і маркетплейсу «Дари», де вироби, створені людьми з інвалідністю, стають не просто продукцією, а способом видимості, участі та визнання.
Окремо ми звернули увагу на співпрацю майстерень із бізнесом. Ідея договорів із фабриками чи підприємствами, які можуть передавати частину завдань майстерням для людей з інвалідністю, є потенційно корисною для України. Вона може допомогти розвивати сталі моделі трудової інтеграції, особливо для людей з інтелектуальними порушеннями.
Однією з найзмістовніших зустрічей навчального візиту стало відвідування Федерального міністерства освіти, сім’ї, людей похилого віку, жінок та молоді Німеччини (BMBFSFJ). Українська делегація ознайомилися з підходами держави до реалізації Конвенції ООН про права осіб з інвалідністю, реформування системи підтримки людей з інвалідністю та розвитку інклюзивних соціальних послуг. Представники Міністерства презентували Національний план дій із впровадження Конвенції, а також розповіли про принципи побудови сучасної системи інтеграційної допомоги, що базується на індивідуальній оцінці потреб, забезпеченні права людини на самостійне життя та активну участь у суспільстві.
Під час зустрічі особливу увагу було приділено моделі фінансування соціальних послуг, у якій держава гарантує право людини на підтримку та фінансує її, а безпосередніми надавачами виступають незалежні організації. Також обговорювалися питання розвитку підтриманого проживання, професійної інтеграції, деінституціалізації, персонального бюджету для людей з інвалідністю та взаємодії між державою, громадами й громадським сектором.
Водночас навіть у добре профінансованій системі є рішення, які потребують критичного осмислення. Частину команди здивувало, що люди з інвалідністю в багатьох випадках залишаються в окремих просторах: окремі школи, окремі поселення, окремі групи, окремі майстерні. З одного боку, це забезпечує спеціалізовану підтримку. З іншого — ставить питання: де межа між підтримкою і відокремленням?
“Ми очікували побачити більше соціальної інклюзії, а побачили багато юридично, медично й організаційно сильних рішень, але не завжди достатньо включення в ширше суспільство” -каже одна з учасниць візиту.
Ми також чесно говорили про те, що перенести німецьку модель в Україну не вдасться. З одного боку вона спирається на іншу страхову, правову та адміністративну модель, з іншого – для України сьогодні дуже важливо не лише покращувати якість догляду, а й не допустити нової інституціалізації під виглядом сучасної послуги.
“Не можна забувати і про голос самої людини з інвалідністю.– наголошує Наталія Гарбуз. – Під час візиту ми неодноразово поверталися до питання: наскільки сама людина бере участь у рішеннях про своє життя? Чи справді з нею радяться – чи лише захищають? Право на вибір є дуже важливим, навіть якщо людина потребує високого рівня підтримки”
І додає:
“Цей візит став нагодою подивитися на власну роботу ширше. Наші інклюзивні простори, підтримане проживання, мобільні команди, робота з громадами, підтримка родин, соціальне таксі, міні-гранти та адвокація — це не окремі активності, а елементи майбутньої системи підтримки людей з інвалідністю в громаді.”
Візит вкотре поставив перед Карітасом важливі запитання:
Як зробити так, щоб людина з інвалідністю в Україні не була залежною від випадкової допомоги? Як забезпечити родині підтримку до того, як вона виснажиться? Як створити послуги, які не ізолюють, а відкривають шлях до участі? Як навчати фахівців не лише доглядати, а підтримувати самостійність? Як зробити так, щоб держава, громада і громадський сектор працювали не паралельно, а разом?
Чи можна забрати його із собою, якщо вдалося врятувати лише ключі, сімейну фотографію або дитячу іграшку? І як знову відчути себе вдома там, де життя доводиться починати спочатку?
Щоб зберегти ці історії, Карітас України у партнерстві з Агентством ООН у справах біженців в Україні (УВКБ ООН) розпочинає всеукраїнську ініціативу «Дім, я повернусь». Ми запрошуємо українців поділитися особистими спогадами про дім, втрату, повернення, відбудову та надію.
Протягом п’яти років Карітас України та УВКБ ООН підтримують людей, чиє житло постраждало внаслідок війни. Разом ми допомагаємо ремонтувати пошкоджені будинки, відновлювати оселі, забезпечувати тимчасовим житлом та підтримувати родини, які були змушені покинути свої домівки.
Неможливо порахувати, скільки історій про дім ми почули за ці роки. Але майже всі вони говорять про одне: дім – це набагато більше, ніж місце на карті чи будівля. Це невід’ємна частина усіх нас.
Саме тому ми прагнемо розповісти історію війни не лише мовою цифр і статистики, а передусім через голоси людей.
Ініціатива «Дім, я повернусь» запрошує українців поділитися власними спогадами та мріями про дім – той, який вдалося зберегти, відновити, знайти заново або який сьогодні живе у пам’яті.
Ми будемо раді почути різні історії. Про місце, де минуло дитинство. Про оселю, яку довелося залишити. Про новий дім, який поступово став рідним. Про людей, завдяки яким будь-яке місце стає домом.
Це можуть бути спогади про батьківську оселю, історії евакуації чи повернення, досвід відбудови після руйнувань, життя в тимчасовому помешканні або переїзди. А можуть — розповіді про маленькі моменти щастя: перший вечір у відремонтованому будинку, сімейні традиції, запах улюбленої випічки, квіти під вікном чи речі, які нагадують про рідну домівку.
До участі запрошуємо усіх охочих незалежно від віку, професії чи письменницького досвіду. А надіслані розповіді та фотографії стануть основою майбутньої книги та фотовиставки. До створення видання також долучаться українські письменники й відомі публічні особи.
Історії приймаються до 31 серпня 2026 року. Для участі необхідно заповнити онлайн-форму та додати свій текст і фотографії. Заповнити форму можна за посиланням: https://forms.gle/s4PS41mszeYFnmbC7
Побажання до матеріалів:
українська мова;
довільна форма викладу;
обсяг — до трьох сторінок формату А4.
Після отримання матеріалів редакційна команда надішле авторам підтвердження. За потреби тексти можуть бути відредаговані без зміни їхнього змісту та авторського задуму. Усі матеріали використовуватимуться виключно за згодою авторів у межах ініціативи.
Автори історій, які увійдуть до книги, отримають друкований примірник видання. Якщо у вас виникли запитання щодо участі або підготовки матеріалів, звертайтеся на електронну адресу: lmazur@caritas.ua.
Ініціатива «Дім, я повернусь» реалізується Карітасом України у партнерстві з Агентством ООН у справах біженців (УВКБ ООН) в Україні. Усі надіслані матеріали використовуватимуться виключно за згодою авторів у межах цієї ініціативи.
Їм щодня доводиться приймати рішення, які не мають правильної відповіді: залишитися чи виїхати, витратити гроші на ліки чи відкласти на опалення взимку, оплатити комунальні послуги чи купити їжу.
Ці люди стикаються з обмеженим доступом до роботи, медичних послуг, інфраструктури. Їхні доходи переважно недостатні та нестабільні. Переживати складнощі й невизначеність їм допомагала грошова допомога та медичні гранти, надані за проєктом «Підтримка та забезпечення базових потреб особливо вразливих категорій людей, що постраждали від війни, які проживають у зоні 0–50 км уздовж лінії зіткнення на Півдні та Сході України» (Basic Needs). За майже три роки роботи проєкту допомога надавалася у Запорізькій, Харківській, Донецькії областях. У фокусі були найвразливіші верстви населення, до яких гуманітарна допомога в натуральному виді (речі, продукти, ліки тощо) не добирається.
До тих, хто намагається триматися попри складнощі, належить Віктор Іванович з селища Билбасівка неподалік Слов’янська. Йому 68, й усе життя чоловік покладається на власні сили. Віктор Іванович працював на заводі у Слов’янську, а сьогодні живе на пенсію та шукає можливість підзаробити. Із цим дедалі складніше… Отриману багатоцільову грошову допомогу від Карітасу Краматорськ Віктор Іванович витратив на інверторний генератор. Пристрій розрахований на закриття найнеобхідніших побутових потреб. «Коли світла немає по кілька днів, а іноді й тижнями, дуже цінуєш прості речі», – ділився чоловік.
За період з 1 серпня 2023 року по 30 червня 2026 року у межах проєкту було надано:
17 835 грантів багатоцільової грошової допомоги (MPC) на загальну суму 190 141 380 грн;
9 229 медичних грантів на загальну суму 72 637 800 грн.
Загальна сума наданої підтримки становила 262 779 180 грн.
Загалом допомогу отримала 27 064 людина.
Любов Леонідівна з прифронтового Оріхова, Запорізька область, отримала обидва види допомоги: після раптової втрати свого дому вона потребувала термінової медичної допомоги. Вона прожила у рідному Оріхові всеу воє життя – 74 роки. Працювала у РАГС, реєструвала шлюби. Але її спокійне життя спопелила війна. Оселю зруйнував російський обстріл: «Влучило і в нашу домівку. Пряме попадання – і не стало в нас свого житла: скло полетіло, шифер з хати полетів, зчинилась пожежа. Приїжджали рятівники, гасили. Ми взяли собачку маленьку, сіли і поїхали…», – в сльозах згадувала жінка. 17 травня 2022 року Любов Леонідівна виїхала з Оріхова у село Новоолександрівка Запорізької області. Їй пощастило знайти прихисток в місцевої жительки.
Згодом жінка з’ясувала, що потребує термінової операції на серці. Допоміг Карітас Запоріжжя: надав і багатоцільову грошову допомогу, і медичний грант. «Дуже вдячна, що мені пощастило зустрітися з таким благодійним фондом, як Карітас, і з такими людьми, які в ньому працюють. Карітас для мене був порятунком, і на той момент, і зараз», – дякує Любов Леонідівна. Де оселилася жінка та її домашній улюбленець після евакуації, дивіться тут:
Проєкт Basic Needs був спрямований на забезпечення найважливіших життєвих та медичних потреб людей, які постраждали від війни або опинилися у складних життєвих обставинах. Метою було не лише допомогти вижити, а й зберегти гідність.
Допомога за цією програмою надавалася у форматах:
багатоцільової грошової допомоги у розмірі 10 800 грн на особу на 3 місяці без необхіднсті звітуватися про витрати;
медичних грошових грантів – 9 000 грн на важкохвору особу на 3 місяці для покриття витрат на необхідні ліки, обладнання, медичні послуги.
У липні 2025 до проєкту приєднався Карітас Харків. Внаслідок цього на отримання допомоги могли зареєструватися мешканці прифронтових громад Харківщини, зокрема селищ Прелесного та Слобідського Вільхівської громади. Тут живуть люди, які, на жаль, дуже добре знають, що таке обстріли. 79-річний Олексій Іванович разом із дружиною живе на пенсію та займається господарством. На початку війни подружжя виїхало до Тернополя, але згодом повернулися на рідну землю. Оселя зустріла їх вибитими вікнами, зруйнованими дверями, пошкодженим дахом. «Почали все відновлювати власними силами. Дещо сам робив, дещо знайомі допомагали», – згадував чоловік. Після інфаркту значну частину коштів пан Олексій витрачає на ліки. «Пенсія невелика, а ліки дорогі. Та й продукти, господарство… на все потрібні гроші. Людям зараз дуже важлива така допомога», – ділився Олексій Іванович.
Проєкт Basic Needs завершився. Але мережа Карітас продовжує надавати грошову допомогу за пріоритетами, розуміючи грошову допомогу як системну відповідь на системну проблему.
Проєкт «Підтримка та забезпечення базових потреб особливо вразливих людей, що проживають у зоні 0–50 км уздовж лінії зіткнення на півдні та сході України» був реалізований у співпраці з Caritas Ukraine за підтримки Caritas Deutschland та Міністерства закордонних справ Німеччини (GFFO).
Вона говорила про те, що означає бути людиною під час війни, окреслила соціальні виклики, з якими Церква стикатиметься в найближчі роки, і яким є покликання Церкви у відповідь на них.
На Синод Єпископів УГКЦ 2026 року прибуло 49 єпископів УГКЦ з України, країн Центральної і Західної Європи, Північної та Південної Америки й Австралії. Серед них — 34 правлячих єпископи, 1 єпископ Патріаршої курії, 9 єпископів-помічників і 5 єпископів-емеритів.
«Війна руйнує не лише будинки. Вона руйнує людські життя, випробовує сім’ї, підважує довіру, вона врізається цей образ Божий, а ми його відновляємо практичною любовю до ближнього», — наголосила Тетяна Ставничи.
За її словами, Україна стоїть перед потребою не лише фізичної відбудови, а й відновлення людини та громади, що є одним з ключових завдань соціального служіння Церкви та Карітасу України.
Президентка також підкреслила, що сьогодні Україна живе одночасно у двох реальностях.
Перша — реальність війни: 10,8 млн людей потребують гуманітарної допомоги, 3,7 млн залишаються внутрішньо переміщеними, близько 5,9 млн українців перебувають за кордоном. Понад 14% житлового фонду пошкоджено або зруйновано, а потреби відновлення країни оцінюються у 588 млрд доларів США. Близько 10 млн людей потребують психолосоціальної підтримки.
Друга — необхідність віднови і пошуку сталих рішень. Попри війну, важливо підтримати тих які повертаються до громад, допомагати відбудовувати домівки, відкривати підприємства, піклуватися за найбільш вразливих, створюють нові форми взаємопідтримки та волонтерства. Україна водночас переживає глибоку гуманітарну кризу і будує майбутнє.
«І саме між цими двома реальностями сьогодні проходить місія Церкви: бути поруч із людиною в моменті її найбільшої вразливості та допомогти їй стабілізуватися і поступово повернутися до життя», — зауважила вона.
І підкреслила, що українська стійкість народжується з готовності діяти, бути корисними, підтримати іншого, не втрачаючи здатність співчувати попри щоденні втрати.
Для Церкви людяність — це не лише соціальна, а й богословська категорія. Людина створена на образ Божий, і під час війни цей образ особливо виразно відкривається через зустріч, співчуття, відповідальність, служіння та солідарність. Досвід Церкви останніх 12–13 років дозволяє говорити про богослов’я стійкості — духовність зустрічі, яка відновлює гідність людини та її спроможність до життя. Важливою частиною цього досвіду є солідарність: коли люди діють разом і підтримують одне одного, це стає джерелом сили для проходження найважчих викликів.
Одним із покликань УГКЦ у наступні роки є плекати цей образ Божий у суспільстві — через конкретні дії, спільноти та служіння людям у потребі.
Карітас України сьогодні є однією з найбільших мереж соціального служіння в країні. Мережа об’єднує близько 100 місцевих організацій, понад 400 парафіяльних хабів із можливістю розгорнутися до 1000, а також понад 3000 волонтерів. Разом із парафіями, монашими згромадженнями, Лицарями Колумба, Українською освітньою платформою, «Мудрою справою» та тисячами мирян ця мережа стала знаком близькості Церкви до людей у час війни.
Тетяна Ставничи наголосила на переході від разової допомоги до тривалого супроводу і до сталих рішень. Людині потрібен зрозумілий шлях: від екстреної підтримки до твердої опори під ногами.
У доповіді вона також окреслила ключові виклики, з якими вже працює і надалі працюватиме Карітас. Йдеться про підтримку дітей; залучення молоді до служіння через волонтерство та соціальні ініціативи; відновлення засобів до існування — через працевлаштування, перекваліфікацію, підприємництво, зокрема соціальне.
Один із практичних прикладів такого підходу — посилення співпраці між державою, громадським сектором та інституційними донорами. У партнерстві з Міністерством соціальної політики, неурядовими організаціями та донорами Карітас долучається до пілотування нових соціальних послуг. Зокрема, Центри життєстійкості стали важливим прикладом роботи з психологічною стабілізацією громад.
Ще один напрям, який активно розвивається, — відновлення засобів до існування. Карітас підтримує людей у працевлаштуванні, перекваліфікації, започаткуванні власної справи, зокрема через мікро- та малі гранти. Окремі програми працюють і в агросекторі. Це дозволяє вибудовувати цілісний шлях підтримки: від закриття базових потреб — до стабілізації, раннього відновлення і повернення людини до більшої самозарадності
Не менш важдивим є напрямок — українці за кордоном. Майже 5,9 млн людей живуть у різних країнах через війну, але важливо зберегти з ними зв’язок. Перед нами стоїть питання: як допомогти українцям жити в різних країнах і водночас залишатися одним народом, які соціальні виклики можна передбачити вже зараз і як підготуватися до них спільно.
Для Карітасу України ці напрями є продовженням щоденної роботи в громадах. «Соціальне служіння сьогодні має поєднувати екстрену допомогу зі сталими рішеннями, професійність — із милосердям, локальну присутність — із системною відповіддю на потреби суспільства», сказала пані Ставничи.
Звертаючись до єпископів із різних країн, Тетяна Ставничи зокрема наголосила: «Людяність дала Україні стійкість. Солідарність допомогла вистояти. Порядок і системність допоможе пройти шлях віднови. Надія дасть сили рухатися вперед».
Місія соціального служіння сьогодні — не втратити людину у вогні війни, а бути поруч, підтримати на шляху порятунку, допомогти стабілізуватися, провести на дорозі відновлення. І разом давати надію навіть там, де війна намагається залишити тільки руїни.
Понад 50 років Австрія вибудовує ефективну державну систему з навчання, інтеграції та працевлаштування людей:
які перебувають у групі ризику через труднощі в навчанні, поведінкові виклики та шкідливі способи подолання стресу;
з вродженою та набутою інвалідністю, тощо.
«Цей досвід надзвичайно необхідний нам як країні, де на сьогодні налічується майже 2 мільйони ветеранів. Багато з них мають набуту інвалідність і внаслідок цього стикаються з труднощами під час адаптації до цивільного життя та працевлаштування. Робота з цією аудиторією потребує виключно травмочутливого підходу. Ми маємо вчитися на найкращих міжнародних практиках, щоби якісно його забезпечити» – зазначає Анастасія Стеценко, керівниця програми “Соціальний захист та захист прав людини” Карітасу України.
Власне і сам проєкт GEN-CARE створений для покращення економічного становища українських ветеранів і ветеранок, членів їхніх сімей, зокрема внутрішньо переміщених осіб і людей з інвалідністю, через надання підтримки для подальшої професійної реінтеграції.
«Людина має знати, що робити далі – це основна ідея нашого проєкту, – каже координаторка проєкту в Карітасі Івано-Франківськ Алла Гончарова. – Ми побачили шлях від відновлення впевненості у власних силах до успішного працевлаштування. Ми прагнемо адаптувати ці практики в Україні, щоб наші учасники отримували якісну підтримку на кожному етапі професійної реінтеграції».
Серед учасників обміну була і президентка Карітасу України пані Тетяна Ставничи – вона провела прес-конференцію про сучасний стан справ в Україні. Окрім цього наші спеціалісти збудували подальші робочі плани з австрійською стороною, дізналися про виклики, які також існують в австрійських реаліях, та відвідали виробничі цехи, в яких люди навчаються і працюють.
Цілісний підхід системи NEBA реалізується на практиці через мережу соціально-інтеграційних підприємств та інтеграційних компаній, які працюють у конкурентних секторах ринку: від клінінгу, ремонту та кейтерингу до поліграфії та IT-технологій. У таких компаніях люди з інвалідністю або хронічними захворюваннями отримують офіційне працевлаштування, професійне навчання та ринкову заробітну плату в захищених, але повністю інтегрованих умовах.
«Великим відкриттям під час візиту стало те, що виробничі цехи цих соціальних бізнесів нічим не відрізняються від звичайних комерційних підприємств — вони так само технологічні, динамічні та орієнтовані на результат. Саме цей фактор ринкової реалістичності в поєднанні з професійним супроводом трудових асистентів (джоб-коучів) дає змогу людині згодом виходити на відкритий ринок праці максимально адаптованою та безболісно», — ділиться Анастасія Стеценко.
В Австрії працює Мережа професійного асистування (Netzwerk Berufliche Assistenz) або скорочено – NEBA. Це масштабна національна програма, яка фінансується Федеральним міністерством соціальних справ, охорони здоров’я та захисту прав споживачів Австрії (через Sozialministeriumservice). NEBA працює як офіційна державна система, яка фінансує різні організації, щоб вони надавали безкоштовні послуги з інтеграції людей з інвалідністю та молоді з вразливих груп на ринок праці.
Концепція NEBA в Австрії складається з різних рівнів, залежно від потреб людини:
Ювенальний коучинг (Jugendcoaching): працює з підлітками та молоддю, які мають труднощі в навчанні або інвалідність, щоб допомогти їм визначитися з професією та не випасти з системи освіти чи ринку праці.
Асистування у професійному навчанні (Berufsausbildungsassistenz): забезпечує супровід під час здобуття професійної освіти, щоб людина могла успішно скласти іспити та опанувати фах.
Трудове асистування (Arbeitsassistenz): фахівці допомагають знайти роботу на відкритому ринку праці, супроводжують процес співбесід, а також допомагають зберегти робоче місце, якщо у працівника виникають труднощі через стан здоров’я.
Джоб-коучинг (Jobcoaching): Безпосередня підтримка прямо на робочому місці. Коуч приходить на підприємство і разом із працівником розбирає його завдання, допомагає адаптуватися до темпу та команди.
Подібний розподіл забезпечує якнайповніше покриття потреб бенефіціарів і їхню активність на ринку праці. Взяти з системи окремі компоненти реально, але наскільки можливо імплементувати цей досвід в українські реалії загалом — роздумує Анастасія Стеценко, керівниця програми Соціального захисту та захисту прав людини Карітасу України.
«Війна в Україні ставить перед нами нагальні питання. З одного боку, держава має всебічно піклуватися про своїх громадян, зокрема про тих, кого війна торкнулася найбільше. З іншого — активні бойові дії тривають, і це спрямовує наші зусилля як суспільства насамперед на захист самої державності. Ми розуміємо, що Австрія вибудовувала свою систему протягом десятків років, і так само розуміємо, що не маємо стільки часу. На мою думку, ми вже робимо гігантський поступ у сфері захисту прав постраждалих осіб, і переконана: настане час, коли наші системи також стануть прикладом для інших країн».
Саме там у 2014 році вона вперше зіткнулася з війною: російська військова техніка зайшла до міста, люди ховалися у підвалах, а звичне життя руйнувалося просто на очах.
Спочатку родина намагалася перечекати небезпеку, виїжджаючи до родичів у Павлоград, звідки родом пані Валентина, і повертаючись додому. Доньки були ще зовсім молодими: молодша навчалася у школі, старша лише починала самостійне життя. Батьки до останнього сподівалися, що зможуть залишитися у рідному місті. Проте дуже швидко стало зрозуміло, що повернення до звичного життя не буде.
Після місяців невизначеності родина вирішила розпочати все спочатку в Марганці на Дніпропетровщині. Там вони облаштовували новий побут, будували плани на майбутнє, допомагали дітям здобувати освіту та ставати на ноги. Саме після цього вимушеного переїзду пані Валентина вперше отримала підтримку від Карітасу, яка допомогла родині пережити складний період адаптації на новому місці.
Минали роки. Доньки подорослішали. Молодша вступила до Маріупольського університету, а старша працювала у Маріуполі. Здавалося, що життя поступово повертається у звичне русло. Але у 2022 році війна знову наздогнала родину.
Коли почалося широкомасштабне вторгнення, доньки залишалися у Маріуполі, а батьки жили у Марганці. Найстрашнішими були тижні, коли вони не знали, чи живі їхні діти та чи вдасться їм вибратися з оточеного міста. На щастя, родина знову змогла возз’єднатися. Проте Марганець, який колись став для них прихистком від війни, сам опинився під постійними обстрілами.
Так у житті пані Валентини з’явилася ще одна адреса – Житомирщина, де вона живе сьогодні поруч із дітьми та онуками. І якщо Ясинувата була її рідним домом, а Марганець став спробою почати життя заново після першого переміщення, то Житомирщина стала місцем, де родина вдруге вчиться жити після втрати звичного світу.
На Житомирщині молодша донька після евакуації з Маріуполя створила власну сім’ю. Старша донька також переїхала до цього міста разом із чоловіком та маленькою дитиною. Попри всі випробування, родина знову намагається почати життя заново.
Будинок, який вдалося придбати, потребував значного ремонту. Самостійно виконати роботи родина не могла. Завдяки підтримці Карітасу України та Агентства ООН у справах біженців в Україні (УВКБ ООН) житло вдалося привести до належного стану: оновили стіни, облаштували нову підлогу, встановили натяжну стелю та нові двері. Простір, який раніше більше нагадував тимчасове помешкання, поступово став домом.
Історія пані Валентини є лише однією з тисяч історій українських родин, для яких житлова підтримка означає значно більше, ніж просто ремонт. Вона означає можливість залишитися поруч із дітьми та онуками, відновити відчуття безпеки і не починати життя з нуля втретє.
Саме для того, щоб люди могли відновлювати свої домівки та життя, Карітас України у партнерстві з УВКБ ООН уже п’ять років реалізує програму житлової підтримки в Україні.
За цей час підтримку отримали 6305 домогосподарств або 11319 людей. Серед отримувачів допомоги — 1065 людей з інвалідністю та понад 1,5 тисячі внутрішньо переміщених осіб.
«Відновлення житла — це набагато більше, ніж будівельні роботи. Для людей, долі яких понівечила війна, які втратили дім або були змушені неодноразово переїжджати, можливість знову жити у гідному помешканні означає шанс відновити своє життя.
Саме тому УВКБ ООН разом із партнерами, включно з Карітасом, підтримує як ремонт пошкодженого війною житла, так і покращення умов у домівках для внутрішньо переміщених людей.
Ми прагнемо, щоб українські родини могли залишатися у своїх громадах, повертатися додому після обстрілів або облаштовувати нове життя там, де знайшли прихисток. Саме тому інвестиції у житло є водночас інвестиціями у відновлення громад і довгострокові рішення для людей, які постраждали від війни», – зазначив радник УВКБ ООН із житлових питань Андрій Шпак.
Протягом п’яти років у десяти областях України було завершено 5596 ремонтів житла та реалізовано 1189 проєктів із модернізації житла для внутрішньо переміщених осіб.
Проте житлова підтримка — це не лише про відновлення пошкоджених будинків. Для багатьох людей вона стає необхідною умовою для повернення до нормального життя.
Досвід роботи показує, що пошкоджене житло рідко є єдиною проблемою для родини. Часто за зруйнованими вікнами чи дахом залишаються втрачені документи, невирішені майнові питання, труднощі з доступом до базових послуг або потреба в додатковій гуманітарній підтримці. Саме тому програма передбачає не лише ремонтні роботи, а й можливість отримати правову допомогу та консультації щодо інших видів підтримки, доступних у громаді.
Так сталося і з пані Лідією, яка пережила окупацію Херсона, втратила чоловіка та була змушена шукати новий дім для себе і сина з інвалідністю.
Коли російські війська окупували Херсон, життя родини кардинально змінилося. Постійний стрес, невизначеність та небезпека серйозно позначилися на здоров’ї чоловіка пані Лідії — під час обстрілів він переніс інсульт. Родині вдалося евакуюватися до Кривого Рогу та розпочати лікування, однак врятувати його не вдалося. Після інсульту розвинулися тяжкі ускладнення, а згодом лікарі діагностували онкологічне захворювання.
Після смерті чоловіка жінка залишилася сама із сином, який має інвалідність. Частина родини й досі перебуває на тимчасово окупованій території, а житло, яке залишилося в Херсоні, було зруйноване війною. Квартира та будинок, які родина будувала роками, фактично перестали існувати.
Намагаючись почати життя заново, пані Лідія придбала невеликий будинок. Проте він потребував ремонту, на який у родини вже не залишалося коштів. Особливо критичною була проблема з покрівлею — під час кожного дощу вода потрапляла всередину приміщення, поступово руйнуючи будинок. Також необхідно було замінити двері, щоб забезпечити належну теплоізоляцію житла.
У межах програми житлової підтримки Карітасу України та УВКБ ООН будинок вдалося відремонтувати. Будівельники встановили нову покрівлю та нові двері, що дозволило відновити тепловий контур оселі та зробити її придатною для проживання. Для стороннього спостерігача це може виглядати як звичайний ремонт. Для пані Лідії це означало значно більше — можливість більше не хвилюватися, що черговий дощ зруйнує її новий дім.
«Добре, що тепер дах не протікає, можна спокійно жити, і не боятися, що під час дощу все знову заллє», – говорить вона.
Історія пані Лідії показує ще один вимір житлової підтримки. Для багатьох українців війна не лише пошкодила будинки. Вона змусила їх шукати новий дім у зовсім інших громадах, будувати нові соціальні зв’язки та починати життя майже з нуля. У таких обставинах навіть відносно невеликий ремонт може стати вирішальним фактором, що дозволяє родині закріпитися на новому місці та повернути собі відчуття стабільності.
Не менш промовистою є історія іншої пані Валентини – мешканки Кривого Рогу. Її життєвий шлях також був сповнений втрат ще до початку війни. Вона пережила смерть доньки, яку втратила ще у шкільному віці, згодом поховала сина, а нещодавно залишилася без чоловіка. Через серйозні проблеми з опорно-руховим апаратом жінка майже не виходить із дому та значну частину часу проводить у своїй квартирі.
Під час однієї з масованих ракетних атак на Кривий Ріг пані Валентина перебувала вдома. У момент вибуху вона стояла біля вікна. Скло розлетілося на друзки просто перед нею, і лише дивом жінка не отримала серйозних поранень. Після обстрілу вона навіть не могла самостійно залишити квартиру.
Для людини старшого віку, яка живе сама і має обмежену мобільність, пошкоджене житло означає не лише матеріальні збитки. Воно означає втрату останнього простору безпеки. Саме тому одним із пріоритетів програми є підтримка найбільш вразливих категорій населення – людей старшого віку, людей з інвалідністю та родин, які не мають ресурсів для самостійного відновлення житла.
Завдяки підтримці Карітасу Кривий Ріг та УВКБ ООН у квартирі пані Валентини було встановлено нові вікна та балконний блок. Ці роботи дозволили не лише відновити житло після обстрілу, а й повернути жінці відчуття захищеності у власному домі.
Для неї працівники проєкту стали не просто людьми, які виконали ремонт. Вони стали нагадуванням про те, що навіть у найскладніших обставинах людина не залишається наодинці зі своєю бідою.
«За п’ять років партнерства зУВКБ ООН ми разом допомогли десяткам тисяч людей відновити або облаштувати житло. Але якщо відкласти цифри, то насправді йдеться про значно більше.
Йдеться про пані Валентину, яка після двох вимушених переміщень нарешті отримала можливість облаштувати дім поруч із дітьми та онуками. Про пані Лідію, яка втратила чоловіка, залишила окупований Херсон і змогла відремонтувати будинок, де сьогодні живе разом із сином. Про тисячі інших українських родин, для яких підтримка житла стала не просто допомогою з ремонтом, а можливістю відновити відчуття безпеки та контролю над власним життям.
Саме тому для нас це партнерство ніколи не було лише про будівельні роботи. Разом з партнерами ми працюємо над тим, щоб люди могли залишатися у своїх громадах, повертатися додому після обстрілів або починати новий етап життя там, де знайшли прихисток. Кожне відновлене вікно, відремонтований дах чи модернізоване житло — це конкретна родина, яка отримала шанс не втратити дім остаточно.
Водночас війна триває. Щодня ми бачимо нові руйнування, нові історії вимушеного переміщення і нові потреби. Те, що ще вчора було чиєюсь домівкою, сьогодні може потребувати термінового ремонту або повного відновлення. Саме тому продовження таких програм залишається критично важливим.
Ми щиро вдячні УВКБ ООН за довіру, послідовність та готовність системно працювати разом. Саме довгострокове партнерство дає можливість не лише реагувати на наслідки війни, а й допомагати людям будувати основу для майбутнього. Адже відновлення країни починається з відновлення життя конкретної людини, а дуже часто — з відновлення її дому», – Романа Маколович, керівниця програми з питань житла Карітасу України.
Саме з таких історій складається статистика проєкту. Найбільше ремонтів проведено у Запорізькій, Харківській, Миколаївській, Дніпропетровській та Херсонській областях – регіонах, які й досі залишаються серед найбільш постраждалих від війни.
Однак за кожною з цих цифр стоять не квадратні метри відремонтованого житла і не будівельні роботи. За ними стоять люди, які отримали можливість залишитися у своїх громадах, не втратити зв’язок із рідними, відновити відчуття безпеки та зберегти найважливіше – власний дім.
Проєкт “Житло для вразливих домогосподарств V” впроваджується Карітасом України за підтримки Агентства ООН у справах біженців в Україні.
Саме для того, щоб допомогти людям пройти цей шлях, Карітас України спільно з Карітас Одеса за підтримки Карітасу Німеччини розпочинають новий проєкт із відновлення пошкодженого житла та юридичної підтримки мешканців півдня Одеської області.
Упродовж найближчих місяців команда працюватиме в Ізмаїлі та громадах південної частини Одеської області, допомагаючи людям повернутися до безпечних і гідних умов проживання.
У межах проєкту передбачено два формати гуманітарної допомоги. Частина домогосподарств зможе отримати грошові гранти для самостійного проведення ремонту, інші — підтримку через залучення підрядних організацій, які виконають необхідні ремонтні роботи. Остаточний формат допомоги визначатиметься відповідно до потреб конкретної родини та умов проєкту.
Водночас підтримка не обмежується лише відновленням житла. Команда також надаватиме юридичні консультації з питань житла, землі та майна, допомагатиме розібратися з документами та державними програмами компенсації, зокрема «єВідновлення». Адже нерідко саме юридичні чи адміністративні труднощі стають причиною того, що люди роками не можуть скористатися передбаченою державою підтримкою.
«Південь Одеської області не завжди опиняється в центрі уваги, коли йдеться про програми відновлення. Але війна залишила свій слід і тут. Саме тому ми хочемо бути поруч із громадами українського Придунав’я, допомагаючи людям не лише відновити пошкоджене житло, а й пройти весь шлях до відновлення — від юридичних консультацій до доступу до державних програм підтримки. Для нас це проєкт насамперед про людей. Про можливість повернути їм відчуття безпеки, впевненості та дому», — говорить менеджерка проєкту Олександра Ягодка.
Проєкт насамперед орієнтований на найбільш вразливі категорії населення, чиє житло постраждало внаслідок війни. Відбір учасників здійснюватиметься відповідно до визначених критеріїв після оцінки потреб кожного домогосподарства.
Якщо ви проживаєте в Ізмаїлі або громадах півдня Одеської області та вважаєте, що можете відповідати умовам участі у проєкті, закликаємо звернутися до команди Карітас.
Гаряча лінія: 0 800 336 734
Також ви можете залишити свої контактні дані, заповнивши коротку анкету за посиланням:
Карітас України завершив важливий етап проєкту «Сприяння соціальній згуртованості та стійкості у громадах, що постраждали від війни»: 22 місцеві організації випробували нову методологію інтеграційних заходів та провели близько 90 заходів у громадах в усіх регіонах України — від Харківщини до Чернівців, від Херсона до Львова. Результати важко виміряти цифрами, але саме згуртованість допоможе громадам жити разом під час і після війни. Менеджерка проєкту Катерина Гончар розповідає, як народжувалися ці зміни, чому найважливіші результати не потрапляють у звіти – і що означає служити локальним організаціям.
— З чого почався цей проєкт? Як ви добирали локальні команди?
Ми повідомили директорам локальних організацій Карітас, що починається новий проєкт спрямований на згуртованість і стійкість громад, пояснили ідею й запросили охочих долучитися. Але не просто погодитися, а написати мотиваційний лист: чому саме вони хочуть працювати в цьому напрямі. Люди писали щиро: про свої громади, своїх підопічних, про те, що бачать навколо, про бажання щось змінити. Уже тоді стало зрозуміло: це історія не про те, що когось “призначили”, а про людей, які самі захотіли взяти відповідальність.
Охочих виявилося багато, і нам довелося обирати. Можна було піти простішим шляхом і взяти десять організацій по двоє фахівців. Але ми свідомо обрали інший варіант: двадцять дві організації по одному представнику. Так дали шанс долучитися набагато більшій кількості громад. Для мене як менеджерки це означало значно більше роботи. Проте ми отримали безцінний досвід і побачили дуже різні громади, різні контексти й виклики.
Я часто жартувала: «Дорогі колеги, вибачте, але через вас я хочу буквально відчути, що відбувається у ваших громадах». Звичайно ж не могла бути всюди одночасно, але читала звіти, слухала людей, ставила багато запитань. І коли хтось розповідав, що сталося під час зустрічі в маленькому містечку на сході України, я починала розуміти, яку величезну роботу вони роблять. Найціннішими для мене були не звіти, а саме ці живі розповіді.
Мені дуже відгукується те, як отець Андрій Нагірняк говорить про роль національного офісу Карітасу України: ми маємо не керувати локальними організаціями й не контролювати їх, а служити їм. Саме так я й намагалася працювати ці п’ять місяців — допомагати там, де можу бути корисною.
— Якщо пояснити дуже просто: що таке інтеграційний захід?
Коли виходжу зі своєї професійної бульбашки, відповідаю так: ми допомагаємо людям у громадах побачити й почути одне одного. Показати, що ми живемо поруч і що наша різність може бути не причиною конфлікту, а джерелом сили.
Сьогодні багато громад повністю змінилися. Десь залишилося лише 30–40% місцевих мешканців, а решта — люди, які були змушені переїхати з інших регіонів. Для всіх це нова спільнота. Ми допомагаємо людям знайомитися, взаємодіяти й будувати довіру.
Мені боляче чути, коли кажуть: «Ми провели інтеграційний захід для ветеранів і їхніх родин», — а на нього запросили лише ветеранів і їхні сім’ї. Тоді хочеться запитати: кого з ким ви інтегрували? Інтеграція завжди відбувається між людьми. Між місцевими жителями й тими, хто приїхав, між ветеранами й цивільними, між людьми з різним досвідом і різними травмами. Якщо цього «між» немає, немає й інтеграції.
Слово «інтеграція» сьогодні часто використовують дуже широко. Але сама ідея не в тому, щоб зібрати разом представників однієї групи, а в тому, щоб створити простір, де зустрічаються різні люди й починають бачити одне одного не через ярлики, а як сусідів, колег чи просто людей. Це і є найскладніше.
Наша методологія про всіх людей, які живуть у громаді: місцевих мешканців, внутрішньо переміщених осіб, ветеранів і ветеранок, їхні родини, людей з інвалідністю. І про те, як вони можуть взаємодіяти, говорити й чути одне одного.
— Більшість ваших фахівців до цього не працювали фасилітаторами. Не було страшно?
Було. Саме тому почали з навчання. Провели тренінг для всіх учасників, хоча більшість із них раніше не фасилітували такі зустрічі. Але сьогодні можу сказати: вони стали фасилітаторами. Вчилися безпосередньо в громадах — із реальними людьми й реальними ситуаціями. І прогрес від першого заходу до останнього був дуже помітний.
Для мене ще одним показником стало те, що багато організацій не зупинилися на мінімальних чотирьох заходах. Дехто провів п’ять, шість, а окремі фахівці — навіть вісім, маючи ті самі ресурси.
Тут варто додати, що наші колеги, щоби максимально якісно виконати завдання проєкту, залучали інших фахівців місцевих організацій Карітас у якості волонтерів. Це багато говорить про їхню мотивацію. Якщо ми справді хочемо будувати спільноти, відповідальність не закінчується разом із заходом. І я дякую всім організаціям мережі Карітас, хто справді поставився до інтеграційних заходів як свого служіння людині та громаді.
— У який момент ви зрозуміли, що методологія справді працює?
Коли люди почали збиратися самі — без фасилітатора, без нашої ініціативи. Таких прикладів у нас щонайменше п’ять. Проєкт завершився, а люди й далі зустрічаються та підтримують одне одного. Ми не ставили перед нашими фахівцями такого завдання. Метою було випробувати методологію й зрозуміти, чи працює вона на практиці. А натомість у кількох громадах почали формуватися справжні спільноти.
Чесно кажучи, я навіть не очікувала такого результату. Якби був хоча б один такий випадок, я вже вважала б це успіхом. А їх п’ять.
— Де сьогодні найважче проводити інтеграційні заходи?
На рівні суспільства ми постійно стикаємося з поляризацією, яку свідомо підживлює країна-агресор, граючи на наших найболючіших темах. Люди живуть у стані постійної небезпеки, базова потреба в безпеці залишається незадоволеною, накопичуються втома й агресія. Є й практичні виклики. Наприклад, не всюди легко вибудувати співпрацю з органами місцевого самоврядування. Десь є справжнє партнерство. А десь нам фактично кажуть: «Робіть що хочете, тільки нас не залучайте». Але без участі місцевої влади дуже важко зробити такі процеси довготривалими.
Досвід Херсонщини був особливий, адже через постійні обстріли всі зустрічі проводилися в укриттях. І люди все одно приходили. Бо для них це теж спосіб вижити — не залишитися наодинці, не втратити відчуття нормальності.
У цьому є певний парадокс. З одного боку, страшно збирати людей там, де постійна небезпека. З іншого — як цього не робити, якщо саме такі зустрічі допомагають їм триматися?
Для мене це ще раз довело: соціальні зв’язки — це не розкіш мирного часу, а одна з умов виживання громади.
Наведу ще один приклад. У невеликому селі на інтеграційний захід прийшли десять людей із п’яти тисяч мешканців. На перший погляд, зовсім небагато. Але якщо після цього вони зустрінуться в магазині й уже не сваритимуться, бо знайомі між собою, — це вже зміна. Саме з таких маленьких кроків і починається розбудова миру.
— Чому благодійний фонд Porticus готовий вкладати кошти в такі процеси, тоді як великі гуманітарні донори зазвичай цього не роблять?
Мені здається, Porticus дивиться на зміни в довшій перспективі. Великі інституційні донори — УВКБ ООН, гуманітарні фонди, урядові програми — переважно фінансують те, що можна швидко й чітко виміряти: скільки людей отримали допомогу, послугу чи підтримку. Тут логіка інша: Porticus інвестують не лише в активності, а й у процеси, результати яких проявляються поступово. І, гадаю, наш партнер довіряє Карітасу України як організації, здатній відповідально вести такі зміни.
— Чого ви найбільше очікуєте від наступного етапу?
Хочу, щоб якомога більше людей — фасилітаторів, фахівців, волонтерів і просто активних мешканців громад — «заразилися» цією ідеєю. Щоб зрозуміли, що інтеграція починається не з уміння говорити, а з уміння щиро цікавитися іншою людиною. Побачити нашу різність — і зробити її джерелом сили, а не конфлікту. Бо зрештою тільки тоді, коли ми навчимося слухати одне одного, ми зможемо пройти цей шлях разом.
Довідка
Карітас України реалізує проєкт із зміцнення соціальної інтеграції та розбудови спільнот за підтримки Porticus. Пілотний етап тривав п’ять місяців і охопив 22 місцеві організації Карітасу по всій Україні. В рамках проєкту, окрім створення та тестування методології інтеграційних заходів, відбувся телевізійний проєкт у співпраці з Еспресо.ТВ — 15 історій людей, серед яких — волонтери, ветерани, медики, військові, капелани, сім’ї загиблих героїв, внутрішньо переміщені особи та громадські активісти, що діляться особистим досвідом проживання війни. Нині на основі розробленої методології до випуску готується освітній серіал на платформі Дія.Освіта: “Інтеграційні заходи. Як згуртувати людей в громадах”. Це практичний інструмент для проведення заходів у громадах, доступ до якого зможуть безкоштовно отримати всі фахівці, які працюють над соціальною згуртованістю та інтеграцією людей у громадах.
Помітили, що дівчині запам’ятовування дається важко. Втім, ситуація змінилася із вивченням колядок. З кожним днем Настя проспівувала текст все краще і краще, пританцьовувала, посміхалась. Зрештою вивчила і заспівала свою першу пісню: “Старий рік, минає, новий наступає. Новий наступає”.
“Це взагалі перший твір, який вона вивчила напам’ять”, – радіє пані Оксана, мама Насті.
Згодом в Інклюзивному центрі почали готуватись до весняних свят.
“Вивчали веснянки та пісні до дня матері і Настя показала, що пам’ятає майже всі пісні, які ми вчили. – продовжує соціальна працівниця Карітасу Одеса Еліна Плужникова. –Під час занять та руханок ми співаємо, і дівчина перетворюється із сором’язливої – на дуже впевнену особистість».
Музика нерідко стає ефективними помічником в роботі спеціалістів інклюзивних центрів Карітасу. Ритм, мелодія та повторюваний музичний малюнок виконують роль «підказок» для мозку: створюють додаткові асоціації для відвідувачів, що мають труднощі із запам’ятовуванням. І хоч цей метод не є універсальним, а ефект завжди залежить від індивідуальних особливостей та вподобань конкретної людини, історія Насті – надихаючий приклад спробувати з музикою те, що не дається без неї.
Окрім задоволення, навичка співати покращила мовлення дівчини – дихання стало глибшим, пожвавився темп розмови. Логопединя Олена Каблука підкреслює:
«Поєднання слів із рухами – це справжній виклик для нашого мозку. Все разом це працює як потужний механізм розвитку пам’яті і ми відточуємо цей механізм щодня – завдяки цій наполегливій роботі з’являються такі історії успіху, як у Насті».
Після успіхів в Інклюзивному просторі Настя почала відвідувати індивідуальні музичні заняття, щоб розвивати цей вчасно помічений фахівцями талант. Тож сьогодні дівчина продовжує заняття музикою, навчається правильно дихати і запам’ятовує коротенькі пісні. Її вимова стає дедалі кращою, а успіхи спонукають займатися далі з ще більшою наснагою.
Профінансовано за підтримки UK aid від уряду Великої Британії, реалізується Карітасом України в межах Національного консорціуму PULSE за координації БФ «Право на захист». Підтримка цього проєкту в Україні з боку уряду Великої Британії надається через компонент SHARP його Програми з гуманітарної допомоги, відновлення та захисту.
