Що досвід Боснії і Герцеговини може дати українським громадам: воркшоп команди проєкту PROSTIR 

Як визначати пріоритети житлової підтримки, управляти соціальним житлом, використовувати наявний житловий ресурс громад і поєднувати житлові рішення із соціальними послугами, працевлаштуванням та інтеграцією людей у громаду? 

24-25 вересня ці питання стали основою проведеного воркшопу в межах проєкту «PROSTIR: Людиноцентричні житлові рішення та посилені системи для сталого відновлення». У ньому взяли участь представники Карітасу України, Католицької служби допомоги, Карітасу Полтава, Інституту житла, Полтавської ОВА, Котелевської та Скороходівської громад.  

Перший день був присвячений досвіду Боснії і Герцеговини та тому, що з побаченого може бути корисним для України. Другого дня команда перейшла до практичної роботи: обговорення методології оцінки житлових потреб громад, збору даних, а також визначення короткострокових заходів для підтримки ВПО у вирішенні житлових питань в межах реалізації проєкту. 

Україна та Боснія і Герцеговина: подібні виклики, різний контекст

Навчальний візит до Боснії і Герцеговини дав українській делегації можливість побачити, як житлова система працює на практиці після війни. Для України цей досвід цінний не як готова модель для копіювання. Наші країни мають різний адміністративний устрій, законодавство і різні умови, в яких формується житлова політика. У Боснії значна частина системних рішень ухвалювалася вже після завершення війни. Український уряд змушений одночасно реагувати на нові руйнування і переміщення людей, підтримувати родини, які втратили житло, та перебудовувати саму систему житлової політики. 

Водночас на місцевому рівні є багато спільного. І в Боснії і Герцеговині, і в Україні громада відіграє ключову роль. Органи влади на місцевому рівні найкраще бачать, хто фактично живе в громаді, які житлові потреби мають люди, які будівлі або ділянки не використовуються, де є інфраструктура і які рішення можуть бути життєздатними в конкретному населеному пункті. На місцевому рівні часто стає зрозуміло, чи може певний об’єкт перетворитися на житло, які ресурси для цього потрібні і кого необхідно залучити до процесу. 

Під час воркшопу учасники неодноразово поверталися до думки, що громада має бути не пасивним отримувачем рішень від держави чи донорів, а повноцінним учасником їхнього формування. 

Окремий висновок першого дня воркшопу стосувався темпу змін. Україна не може чекати завершення війни або моменту, коли всі елементи житлової системи будуть остаточно сформовані. Стратегічне планування, удосконалення законодавства і розвиток інституційної спроможності мають іти паралельно з практичними рішеннями для людей, яким житло потрібне вже сьогодні. 

«Головний висновок – потрібно діяти тут і зараз. Люди не можуть чекати роками чи поколіннями. Треба шукати різні, нестандартні підходи: житло, земельні ділянки, донорські ресурси, можливості державного та місцевих бюджетів. Потрібні швидкі рішення і різні варіанти, які можна пропонувати людям на рівні держави та громад», – переконаний Павло Фролов, народний депутат України. 

Тому серед напрямів, які обговорювали учасники, були відновлення вже наявних будинків, використання комунального майна, залучення приватного житлового фонду, розвиток соціального житла та інші моделі, які можна адаптувати до ресурсів і потреб конкретної громади. При цьому житлові рішення розглядали як частину ширшого розвитку громади: її здатності утримувати людей, створювати для них перспективу і підтримувати довгострокове проживання. 

«Житло напряму впливає на те, чи залишатимуться люди в громаді та чи пов’язуватимуть із нею своє майбутнє. Особливо це важливо для молоді. Коли є житлова перспектива, робота і зрозуміла система підтримки, у людини з’являється більше підстав залишатися, розвиватися і вкладатися в розвиток своєї громади. Тому для нас важливо продовжити роботу з боснійськими колегами: повертатися до їхнього досвіду вже з конкретними запитами від наших громад, глибше вивчати окремі механізми та разом шукати, як їх можна адаптувати до українського контексту», – зазначила Ірина Нога, керівниця програми житлових рішень Карітасу України. 

Не просто знайти будинок – створити систему

Навчальний візит особливо виразно показав різницю між житловим об’єктом і житловою системою. Можна відремонтувати будинок, але далі виникає ціла низка запитань: кому саме його надати? За якими критеріями? На який строк? Скільки людина має сплачувати? Як не створити залежність від допомоги, але водночас не залишити людину сам на сам із житловою проблемою? 

Боснійський досвід показав важливість прозорих критеріїв, оцінювання потреб домогосподарств і чіткої процедури ухвалення рішень.  

Однак простого переліку «вразливих категорій» недостатньо: люди з однаковим формальним статусом можуть мати дуже різні життєві обставини. Одна родина витрачає на оренду чверть доходу, інша – більшу його частину. Хтось уже фактично живе у громаді роками, працює там і водить дітей до місцевої школи, а хтось лише формально зареєстрований. Є також люди, які не належать до жодної традиційної соціальної категорії, але фактично не можуть самостійно вирішити житлове питання. Саме тому оцінювання має враховувати не лише статус людини, а й масштаб її потреби.  

«У Боснії ми багато говорили про будівництво, відбір бенефіціарів, оплату і правила проживання, але менше – про стратегію і про те, як відбувалася взаємодія між громадами, урядом та організаціями. Я вважаю, що нам варто більше зосередитися і на цьому – зрозуміти, як формувалися стратегічні підходи, як відбувалася інвентаризація житла, як це допомагало залучати інвесторів і підтримувати подальші процеси в громадах. Ключовими тут є тісна співпраця, прозорість і відкрита комунікація потреб та викликів між усіма сторонами», – підсумував Соліман Аласаад, керівник програми з питань житла Католицької служби допомоги в Україні. 

Те, що вже є в громаді, може стати житловим ресурсом

Ще один урок Боснії – нове будівництво не завжди є єдиним або найкращим рішенням. Реконструкція існуючих будівель, повернення до використання порожнього житла, переобладнання окремих об’єктів і робота з уже наявним фондом можуть бути швидшими та економічно доцільнішими. Ця тема одразу була підтримана в українських громадах. 

Під час воркшопу представники Скороходівської громади розповіли про будинки, які вже перейшли або переходять у комунальну власність і потенційно можуть використовуватися як житло. Йдеться про десятки об’єктів у різних населених пунктах громади, однак їхній стан суттєво відрізняється. Частину можна було б відновити відносно невеликими ремонтами, для інших необхідно спочатку професійно оцінити технічний стан і зрозуміти, чи має ремонт економічний сенс.  

«Після візиту в Боснію і Герцеговину ми вже об’їхали будинки, які потенційно можна відновити. Ці індивідуальні будинки – реальний житловий ресурс громади: на більшість із них уже набуто права власності, є відповідні документи, але вони потребують ремонту та відновлення. Для нас важливо зрозуміти стан кожного об’єкта, оцінити, що саме потрібно зробити, і визначити, які будівлі реально можна повернути до життя, щоб у них могли оселитися люди», – ділиться Олена Мяло, директорка комунальної установи «Центр надання соціальних послуг» Скороходівської громади. 

Її слова – підтвердження однієї з ключових проблем невеликих громад: наявність майна ще не означає спроможність перетворити його на житло. Громада може знайти об’єкт і оформити право власності, але не мати інженера або іншого фахівця, здатного провести технічну оцінку, визначити обсяг робіт і підготувати необхідну документацію. Цей практичний дефіцит компетенцій учасники окремо обговорювали під час другого дня воркшопу.  

Методологія оцінки житлових потреб: починати не з будівництва, а з аналізу даних

Один із головних фокусів другого дня воркшопу – як перетворити розрізнені дані про людей, житло та ресурси громади на основу для планування житлової політики. Адже для громади важливо не накопичити якомога більше інформації, а зрозуміти, які рішення вона може ухвалювати на її основі. 

«Найкращий спосіб передбачити майбутнє – створити його. Для житлової політики громади це означає починати з розуміння реальної ситуації: які дані ми вже маємо, чого нам бракує, які потреби є у людей і які можливості має сама громада. Далі ці дані потрібно аналізувати, визначати пріоритети й переводити їх у стратегічні цілі та конкретні рішення», – говорить Олена Луканюк, заступниця директорки ГО «Інститут Житла». 

Практичним інструментом для такої роботи має стати Методологія збору та аналізу даних щодо житлових потреб людей у контексті розвитку територіальних громад. Методологія покликана допомогти громаді перейти від фрагментарної інформації до доказового планування житлової політики. Її логіка побудована навколо трьох взаємопов’язаних блоків. 

Перший відповідає на питання: хто потребує житлового рішення? Аналізуються демографічна структура, міграція, склад домогосподарств, доходи, житлові витрати, фактичні житлові умови та бар’єри доступу до житла.  

Другий: який житловий і майновий ресурс є у громаді? Це житловий фонд, вільне комунальне і державне житло, нежитлові об’єкти, які потенційно можна переобладнати, земельні ділянки, незавершене будівництво, пошкоджене житло, а також місцевий ринок оренди та продажу.  

Третій: чи здатна громада скористатися цим ресурсом? Оцінюються кадрова та фінансова спроможність органу місцевого самоврядування, розподіл повноважень, місцеві програми, діяльність комунальних підприємств, досвід залучення фінансування, координація між підрозділами та участь мешканців.  

Лише після цього три блоки поєднуються. Наприклад, дані можуть показати, що у певному населеному пункті є значна кількість родин, яким потрібне доступне орендне житло. Громада водночас має кілька порожніх будинків. Але технічна оцінка може засвідчити, що частина з них потребує занадто дорогого ремонту, інші розташовані далеко від школи, лікарні чи громадського транспорту, а щодо ще одного не завершене оформлення права власності. Тобто формальна відповідь «у нас є п’ять будинків» ще нічого не говорить про те, скільки реальних житлових рішень має громада. 

Методологія передбачає аналіз потреб і ресурсів, а також просторовий аналіз: де живуть люди, де розташоване житло і чи відповідає воно їхнім потребам.  

Окремий акцент методології – якість даних. В українських громадах інформація про населення, житло, соціальні групи, комунальне майно та земельні ресурси часто зберігається в різних установах і формується за різними правилами. Після початку повномасштабної війни ситуація стала ще складнішою: кількість зареєстрованих мешканців може суттєво відрізнятися від кількості людей, які насправді проживають у громаді. 

Тому методологія пропонує не створювати ще одну паралельну систему збору інформації, а спочатку максимально використовувати вже наявні адміністративні та реєстрові дані, перевіряти їх у кількох джерелах і лише там, де є прогалини, проводити опитування, інтерв’ю або додаткові обстеження. 

Для кожного показника мають бути зрозумілими три речі: звідки отримані дані, наскільки вони актуальні та чи можна їх перевірити.  

Методологія задумана не як статичний документ. Її апробовуватимуть у Котелевській та Скороходівській громадах, доповнюватимуть реальними даними, візуалізаціями та практичними інструментами.  

Що далі? 

Після воркшопу команда проєкту PROSTIR переходить до наступного етапу практичної роботи. Найближчими кроками стануть: 

  • визначення житлових потреб ВПО, які проживають у пілотних громадах, та короткострокових заходів для підтримки у вирішенні їхніх житлових питань; 
  • доопрацювання Методології оцінки житлових потреб з урахуванням коментарів партнерів та її подальша апробація у Котелевській і Скороходівській громадах;  
  • продовження професійного обміну з колегами з Боснії і Герцеговини вже навколо конкретних запитів громад. 

Воркшоп став переходом від вивчення досвіду до його практичного осмислення. Наступний етап – перевірити напрацьовані підходи безпосередньо в громадах і на їхній основі формувати житлові рішення, які відповідають реальним потребам людей та можливостям конкретної території. 

Проєкт PROSTIR впроваджується Карітасом України у партнерстві з Catholic Relief Services, Карітасом Полтава та Housing Institute. 

Проєкт догляду вдома Карітасу України H.O.M.E. попри скорочення фінансування продовжує допомагати найбільш потребуючим

Тому довелося покинути дім і виїхати до Дрогобича. При переїзді втратила документи на квартиру.

У листопаді 2024 року сусідка познайомила її з «Центром милосердя» — партнером Карітасу України в Дрогобичі, що працює за проєктом H.O.M.E. Почали з доставки теплих обідів кілька разів на тиждень. Згодом виявилося, що потреб набагато більше: відновлення документів на квартиру, супровід до лікарів, допомога з різними бюрократичними запитами, налагодження зв’язку зі світом.

Спочатку відновили документи на квартиру у Вовчанську. Але квартира, яку Тамара Федорівна знімала в Дрогобичі, була вологою й холодною, а плата за неї щомісяця росла. Тоді організація домовилася з гуртожитком для переселенців. Комендант відгукнувся швидко, і Тамару Федорівну поселили. Тепло, сухо, є де жити. Сьогодні її знає весь гуртожиток: комунікабельна, щира, відкрита людина.

Двоє синів уже пенсійного віку. Один живе в Україні, але стосунки розірвалися ще до війни. Другий живе в Естонії, сам хворіє на цукровий діабет, та підтримує, як може. Тамара Федорівна за ним сумує, проте переїжджати боїться.

Двічі на тиждень, а іноді частіше, до неї приходить соціальна працівниця Ольга Іваськевич. Допомагає оплатити гуртожиток, отримати пенсію, доїхати до лікаря, оформити субсидію, розібратися з банком. Іноді просто побути поруч.

Ольга пригадує їхнє знайомство. «Я Тамара Хведорівна», – представилася тоді нова знайома. У них відразу виник контакт. «У неї позитивне мислення, і всі проблеми і питання наскільки вони складними не були, ми вирішуємо», – каже Ольга. «Найважливіше в нашій роботі — це вміти вислухати людину і допомогти знайти їй вихід з її проблеми. І тоді вже після цього виникає комунікація, виникає розуміння. Не завжди воно виникає швидко».

Ольга, яка за освітою вчитель, називає свою роботу, яку любить, служінням і покликанням і відчуває себе захисницею людей, які у багатьох моментах є вразливими і беззахисними. Вона й досі часто підвозить підопічних власною машиною, не беручи за це оплати: «Я просто виконую свою роботу».

Таких, як Тамара Федорівна, у проєкті Карітасу H.O.M.E. — до 480 людей одночасно. За кожним із них історія втрат, самотності, безпорадності. Проєкт забезпечує підтримку та розширення можливостей людей старшого віку вдома, а на місцях цим щодня займаються мережа Карітасу України та партнерські організації – допомагають тим, хто через вік чи стан здоров’я вже не може подбати про себе сам.

Попри поступове скорочення фінансування з боку головного донора Caritas Австрії, проєкт діє на восьми локаціях: у Бориславі, Івано-Франківську, Коломиї, Тернополі, Києві та Одесі, а також у Дрогобичі й Харкові, де Карітас співпрацює з довголітніми партнерами. Про це скорочення, розраховане на три роки, донор повідомив наприкінці 2025 року, залишивши можливість адаптувати умови, тому зараз робота спрямована на те, щоб зберегти можливість допомагати людям та знайти додаткові джерела фінансування.

«Успішним результатом буде, якщо всі вісім локацій збережуть послугу догляду вдома хоча б у мінімальному вигляді – тобто буде досягнута сталість», – каже Євгенія Безугла, менеджерка проєкту H.O.M.E. Карітасу України.

У межах проєкту надається саме соціальний догляд вдома, без медичної чи психологічної складової. Бенефіціарів поділяють на групи активності – від найлегшої до найважчої. «П’ята група – це люди з обмеженою мобільністю, які потребують постійного догляду. Їм щодня потрібно поїсти, і так само щодня необхідна допомога з гігієною», – каже пані Євгенія. Наприклад, серед 14 підопічних Ольги Іваськевич з Дрогобича є двоє людей з інвалідністю, які проходять гемодіаліз, – з мінімальною пенсією та виплатою по ВПО. Якщо на громаду припадає лише один соціальний працівник від держави, така людина отримує допомогу не щодня, а двічі на тиждень, а цього зовсім недостатньо.

«Карітас приймає тих, хто має потребу, але держава з будь-яких причин не бере в опіку: або на папері мають родичів, або пенсію вищу за мінімальну навіть на 100–300 гривень, або держава просто не може покрити обсяг потреби», – пояснює Євгенія Безугла.

Локації відрізняються за умовами роботи. У Коломиї команда обслуговує гірський район у співпраці з громадами. Кутська громада, наприклад, закуповує послугу догляду вдома в Карітасу з 2022 року: там працюють три соціальних робітники, які обслуговують 30 бенефіціарів.

Але так відбувається не всюди. «Є громади, які взагалі не надають послуги вдома у своїй ОТГ, а потреба є, бо є люди одинокі та потребуючі. І достукатися до громад про необхідність цієї послуги важко. А розмова про можливість закупівлі цієї послуги у Карітасі закінчується безрезультатно», – зазначає Світлана Ласійчук, менеджер з Коломиї.

Фахівець з адвокації Карітасу в Івано-Франківську Галина Кос зазначає, що важливою частиною діяльності є також дослідження потреб та представлення результатів громадам. «В рамках адвокаційної діяльності проведено дослідження потреб територіальних громад у надавачах соціальних послуг Івано-Франківського та Калуського районів. В результаті виявлено, що у восьми громад немає комунальної установи надавача соціальних послуг. Направлено листи та анкету до цих громад, щоб вивчити стан справ і кількість людей, які потребують соціальних послуг.

Зі схожими викликами зустрічаються в Карітасі Київ, зауважує Владислав Жиляєв, фахівець із адвокації. «На жаль, на практиці оцінка потреб у багатьох випадках носить переважно формальний характер, оскільки визначення потреби фактично ототожнюється з наявністю звернення конкретної особи за отриманням соціальної послуги. Звернення людини є важливим джерелом інформації про потребу, однак не може бути тотожним оцінці реальної потреби. Людина може не знати про доступні послуги, не мати фізичної чи соціальної спроможності самостійно звернутися, не усвідомлювати наявність потреби або не мати належного доступу до відповідних механізмів підтримки. Особливо актуальним це є для послуги „догляду вдома”».

В Івано-Франківську місто частково співфінансує проєкт: у бюджет міської ради включено 75% ставки соціального робітника з березня по жовтень 2026 року. Таким чином, щомісяця акумулюється кошти для продовження роботи у 2027 році, – пояснює менеджерка проєкту в Івано-Франківську Іванна Дмитрук.

В Одесі соціальні працівники співпрацюють з медичними закладами, зокрема приймають людей зі статусом ВІЛ, яких скеровують туди медичні працівники.

Щоб локація могла продовжувати роботу, потрібна мінімальна команда: двоє соціальних робітників, які можуть підміняти одне одного під час хвороби чи відпустки, старший соціальний працівник або менеджер з вищою соціальною освітою, а також 5% ставки фінансового менеджера.

Скорочення фінансування впливає і на персонал. Частину соціальних працівників перевели на посаду «соціального робітника» – формально некваліфіковану, хоча обсяг роботи не змінився. Через нижчу оплату на локаціях відчувається брак кадрів.

«Соціальні, медичні служби перескеровують бенефіціарів на обслуговування в громадські організації, але гроші за бенефіціаром не перескеровуються», — каже пані Євгенія про практику, коли державні інституції, лікарі й соціальні служби направляють людей до Карітасу, але фінансування за пацієнтом не йде. За її словами, у сфері соціальних послуг бракує моделі, за якою людина сама обирає надавача, а держава платить туди, де вона фактично отримує допомогу — так, як це відбувається в системі НСЗУ з лікарями. Така модель фінансування є поширеною в країнах Європи, зокрема Австрії та Німеччині.

Ольга Іваськевич бачить цю відмінність в оплаті на прикладі власних підопічних: «У нас обслуговуються люди з низькою пенсією, з низьким рівнем доходу. Якщо їм сказати, що треба оплачувати послуги, це буде дуже складно, а часом і неможливо. Є категорії людей, які можуть дозволити собі платні послуги. А є категорії, для яких ситуація буде зовсім печальна».

«Через скорочення фінансування нам доводиться більше говорити з державою про те, щоб вона теж фінансувала догляд вдома від недержавних надавачів, і паралельно шукати інші джерела – власні внески організацій, соціально відповідальний бізнес, кошти самих бенефіціарів, інші кошти, – каже Євгенія Безугла. – Догляд вдома лишається трудомістким. Якщо людина, яка потребує допомоги, сама за неї не платить, це не означає, що послуга безкоштовна: за неї платить хтось інший, держава чи донор».

За її словами, Карітас – не лише надавач послуги, а й партнер громади. Догляд вдома під час війни має стати частиною місцевої системи підтримки, адже багато людей виїхали за кордон, мобілізовані або внаслідок військових травм самі потребують стороннього догляду, а їхні батьки старшого віку потребують допомоги.

«Ми мусимо пояснювати суспільству й громадам, чому догляд вдома — частина місцевої системи підтримки, і говорити з ними про співфінансування та інтеграцію послуги на місцях. Карітас не може замінити громаду навіть з усією своєю мережею, але може допомогти їй побачити потребу, підготувати кваліфіковані кадри і надавати контрольовану послугу, яка часто підсилена психологічним та медичним компонентами, і разом побудувати рішення, що функціонуватиме стало», — підсумовує пані Євгенія.

На перший погляд, здається, що найвразливіші люди мають отримувати найбільше уваги. Але часто трапляється навпаки: літня людина, особливо якщо вона внутрішньо переселена, не має коштів для існування чи родичів, що за неї борються, – опиняється поза увагою. Руслана Галишин, керівниця партнерської організації Карітасу в Дрогобичі «Центр милосердя», яка опікується Тамарою Федорівною, пояснює це прямо:

«Літні люди в пріоритеті не є, хоча саме вони, особливо переселенці, найвразливіші в громаді. Ці люди наче біла пляма, їх просто не бачать. А вони не завжди знають, що взагалі мають право на допомогу».

Вона зауважує, що коли люди вперше звертаються із потребою, вони дуже розгублені. Переважно не знають, з чого почати, тому дуже важливо пояснювати їм, що таке послуга «догляд вдома» і як вона працює, тому значною частиною праці є також і роз’яснення. 

Тамара Федорівна знає, що в двічі на тиждень до неї прийде Ольга. Іноді частіше, якщо треба, іноді рідше, якщо все гаразд. За майже три роки в них набралося звичних справ: оплатити гуртожиток, зняти пенсію, з’їздити до лікаря, розібратися з субсидією чи іншими бюрократичними справами. Часом — просто побути поруч.

Саме ці «двічі на тиждень» і намагається втримати проєкт H.O.M.E. попри скорочення фінансування. «Я не знаю, що б із нею було, якби не ми», — каже Ольга. Сама ж Тамара Федорівна пережила голод і війну і повторює, що вже нічого не боїться.

Карітас України провів перший Форум інтеграційних заходів 

Це були фахівці й фахівчині, які щодня працюють у громадах – допомагають людям після втрат, шукають способи об’єднати мешканців, і будують те, що часто називають соціальною згуртованістю, а насправді – просто довіру між людьми.

Учасники й учасниці форуму зібралися, щоб поділитися найкращими напрацюваннями з проведення інтеграційних заходів і показати інструменти, якими вже сьогодні може скористатися будь-яка громада.

«Це наша спільна справа – шукати найкращі методики для формування острівців стійкості та стабільності. Їх нам часто може бракувати, а ці методи якраз спрямовані на те, щоб їх створювати», – каже о. Андрій Нагірняк, віцепрезидент Карітасу України і директор Директорату мережі та ідентичності.

У межах проєкту «Сприяння соціальній згуртованості та стійкості у громадах, що постраждали від війни» було створено безкоштовний відеокурс про інтеграційні заходи.

В основі курсу – методологія «Інтеграційні заходи. Як згуртувати людей в громадах», яку розробила команда департаменту програм зміцнення соціальної згуртованості разом із зовнішніми експертами. Мова йде не лише про теорію, але і її практичне застосування, адже фасилітатори і фасилітаторки громад мережі фонду особисто випробували ці методики на практиці під час роботи над проєктом. Курс залишається у відкритому доступі, і кожен, хто його пройде, отримає сертифікат, бали для підвищення кваліфікаці. Та що, мабуть, найцінніше – робочий інструмент, до якого можна повертатися знову і знову. Організатори зауважують, що доступ до методології проведення інтеграційних заходів безкоштовний.

«Більшість думають, що інтеграційні заходи – це лише почаювати чи провести толоку. Зібралися й розійшлися. Але якщо люди приходять знову й самі запитують, коли ще зібратися – це вже не просто чаювання. Вони приходять познайомитися, зрозуміти, хто насправді живе поруч в громаді. Саме тут з’являється можливість побачити, почути одне одного і зацікавитись», – ділиться Катерина Гончар, менеджерка миробудівних проєктів Карітасу України.

Ще навесні цього року разом із телеканалом Еспресо команда запустила медіапроєкт «Люди поруч» – історії українців і українок, які власними діями змінюють життя своїх громад, підтримують інших під час війни та єднають людей навколо себе.

«Інтеграційні заходи робляться для конкретних людей, які мають зараз дуже різний досвід, переживання війни, переселення, і для нас важливо бути чуйними і уважними до кожного», – наголошує Анна Чудовська, менеджерка по роботі з громадами в напрямі соціальної згуртованості Карітасу України.

На форум приїхали представники і представниці мережі фонду з місцевих організацій, фасилітатори громад, а також колеги з обласних і міських військових адміністрацій. Долучилися й громадські та благодійні організації, що працюють у сфері миробудування та інтеграції.

Значну частину дня учасники провели в групах – говорили про те, що насправді заважає інтеграції в їхніх громадах і разом шукали рішення. Фасилітаторами груп виступили місцеві колеги з локальних Карітасів, яких Карітас України з радістю запрошує до подібних ініціатив. Вони, у свою чергу, охоче діляться фаховими навичками та досвідом.

Далі учасників чекав «Ярмарок ідей» – шість воркшопів від Карітасу та партнерських організацій, де кожен і кожна змогли не лише послухати, а й застосувати знання на практиці: від гри бочча до театральних практик для інтеграції та стратегії «маленьких відповідальностей».

Паралельно тривав благодійний аукціон «Кава з експертом» – усі охочі могли підтримати ветеранські проєкти Карітасу та отримати шанс на особисту зустріч з одним із восьми експертів.

Завершився день панельною дискусією, де експерти й учасники говорили про виклики, що чекають громади попереду і про те, як спільноті миробудівників діяти разом. Окрему увагу приділили розвитку інтеграційних заходів для ветеранів та їхніх родин.

«У громадах дуже важливо проводити інтеграційні заходи за участю ветеранів, щоб показати важливість їхнього досвіду, визнати цінність того, що вони віддали: свій час та здоров’я. Це неможливо компенсувати, але можна хоча б засвідчити цінність цього досвіду», – говорить Федір Калениченко, ветеран, фасилітатор ветеранських проєктів Карітасу України.

Цим форумом Карітас України завершив проєкт «Сприяння соціальній згуртованості та стійкості у громадах, що постраждали від війни», який реалізується за підтримки міжнародної організації Porticus.

Захід завершився, а робота триває: попереду багато спільного. Форум анонсував те, над чим команда працюватиме далі – залучення місцевих мешканців, інтеграція ВПО, ветеранів та їхніх родин, подолання поляризації, яку принесла війна. Спеціалісти Карітасу зосередяться на підготовці лідерів і фасилітаторів, здатних самостійно продовжувати цю роботу в громадах, щоб успішні рішення могли масштабуватися і доходити до ще більшої кількості людей по всій Україні.

Прихисток для тих, хто втратив дім: у Запоріжжі завершили ремонт МТП на 40 людей

Вони звернулися до Карітасу з проханням підтримати ініціативу та допомогти облаштувати місце тимчасового проживання. 

Ремонтні роботи тривали тут кілька місяців, і сьогодні приміщення виглядає зовсім інакше. Наразі приміщення капітально відремонтоване, у кімнатах встановили нові меблі, завершуються монтаж харчоблоку та облаштування санітарної зони. Перших мешканців тут готові зустріти вже в середині осені.

Ще один комфортний шелтер у місті — це не лише додаткові місця для життя людей, які були змушені покинути власні домівки. Це місце, де кожен може відчути себе в безпеці й не залишитися сам на сам зі своїм болем. Це й важливий сигнал для тих, хто все ще вагається виїжджати з небезпечних територій: у Запоріжжі турбуються про тих, хто втратив рідний дім і вимушено починає життя з нуля. Тут на вас чекають турбота, підтримка та надія на новий початок.

Для нашої команди це був виклик, адже реалізувати проєкт необхідно було в стислі строки. Приміщення було в критичному стані, тож довелося зробити стяжку підлоги, вирівняти стіни, провести електропроводку та облаштувати вентиляцію в кімнатах. Після завершення ремонтних робіт встановили нові меблі: ліжка, шафи, комоди, надали матраци й постільну білизну, необхідне обладнання та меблі для харчоблоку.

МТП розраховане на 40 людей, і це будуть переважно родини з дітьми, — поділився директор благодійного фонду «Допомога нації» Ігор Корнієнко. Організація вже має досвід створення МТП у Запоріжжі. Під час облаштування цього прихистку намагалися використати вже напрацьовані знання та досвід — саме це допомогло краще зрозуміти першочергові потреби людей, які евакуюються з небезпечних територій.

Карітас продовжує допомагати людям, які через війну вимушені залишати свої домівки, шукаючи порятунку й безпеки. Ми працюємо над тим, щоб вони могли гідно переживати складні періоди свого життя, швидше відновлюватися та з новими силами рухатися далі.

Проєкт «Комплексна підтримка евакуйованих, внутрішньо переміщених осіб та постраждалих від війни громад у Миколаївській, Запорізькій та Дніпропетровській областях» реалізується за підтримки Гуманітарного фонду для України.

Практична солідарність: партнери Карітасу зібралися на Крайовий Форум

Війна триває вже п’ятий рік, і значна частина дня звелася до одного практичного питання: як гуманітарній мережі продовжувати роботу в умовах затяжної війни та кризи.

Country Forum (Крайовий Форум) — це стандартна структура координації в конфедерації «Карітас» для її членів, що працюють в одній країні: вона покликана об’єднувати різні організації «Карітасу», щоб ті могли ділитися аналізом, спільно планувати роботу і уникати дублювання. В Україні цей формат ведуть спільно «Карітас України», заснований греко-католицькими єпископами країни, та «Карітас-Спес» — карітативна місія Римо-Католицької Церкви в Україні. «Карітас України» очолює президентка Тетяна Ставничи; виконавчим директором «Карітас-Спес Україна» є отець В’ячеслав Гриневич, SAC.

Форум відкрила промова Марії Німан, генерального секретаря «Карітас Європа», яка сказала учасникам, що пишається роботою «Карітасу» в Україні, спрямованою на допомогу людям, які страждають від війни. Говорячи про місію Карітасу, Німан згадала свій візит до України 2019 року, на початку свого перебування на посаді генерального секретаря, коли вона зустріла чоловіка з тетраплегією, який отримував допомогу від «Карітасу України». «Завдяки Карітасу я відчуваю надію на завтра», — сказав він їй, і ці слова сформували її розуміння місії Карітасу та залишаються з нею й донині. «Це дуже багато говорить про Карітас». Надія, яку несе Карітас, додала вона, — «це не наївний оптимізм», а надія, вкорінена в «хресті й воскресінні».

Планування для війни, що продовжує загострюватися

Форум продовжився брифінгом з безпеки та вправою зі сценарного планування. Учасники визначали тривожні сигнали й точки прийняття рішень, а також практичні кроки, які дозволять «Карітасу» продовжувати безпечно працювати в разі погіршення умов. Обговорили й те, що такі зміни означатимуть для донорів, партнерських зобов’язань та комунікації в мережі.

Другий блок дня стосувався того, що організатори назвали «обов’язком піклування та обов’язком Карітасу»: «Карітас України» та «Карітас-Спес Україна» представили проєкти ініціатив, спрямованих на посилення захисту й підтримки працівників та волонтерів. Учасники розглянули пріоритети, наявні ресурси, прогалини та те, де партнери могли б допомогти їх закрити.

Завершився день обговоренням цілей і структури Форуму на 2027 рік у межах оновленої Рамкової концепції Country Forum «Карітас Інтернаціоналіс». Учасники говорили про те, якою має бути роль Форуму надалі.

Справжнє партнерство, а не лише надзвичайне реагування

«Country Forum — це збір усіх Карітасів, які спільно працюють на території України, — каже президентка «Карітасу України» Тетяна Ставничи. — Він об’єднує Карітас України і наших колег з Карітас-Спес разом з усіма міжнародними Карітасами з інших країн, які працюють з нами і допомагають нам розробляти та впроваджувати необхідні програми».

Цей формат виріс із зусилля з екстреної мобілізації. «Це ініціатива, яку Карітас Інтернаціоналіс запустив ще у 2022 році — Emergency Support Team, — каже Ставничи. — Ця група була створена як команда підтримки для всіх країн, які реагували на гуманітарну кризу, що розгорталася тоді, — не лише в Україні, а й, наприклад, для наших партнерів у Польщі, Чехії, Словаччині, Румунії та Молдові. Команда допомогла всім швидко мобілізуватися і надала нам додаткову технічну підтримку та експертизу, надзвичайно важливі для запровадження системних підходів, необхідних для реагування на кризу такого масштабу».

«У 2023 році ця перша команда трансформувалася — і саме в Україні ми обрали формат, який називається Country Forum, — продовжує вона. — Ми очолюємо Форум разом, Карітас України і Карітас-Спес, а його роботу підтримують кілька виділених міжнародних співробітників».

«Це можливість збиратися разом, обговорювати спільні теми, які допомагають нам краще реагувати, краще координуватися, краще планувати нашу роботу на майбутнє, — каже Ставничи. — Це спосіб Карітасу, спосіб зустрічей, спільноти — і разом ми сильніші, разом ми можемо розв’язувати багато труднощів. І як у кожних стосунках, чим довше ви в них триваєте, тим глибшими й зрілішими вони стають. Саме в цьому напрямку ми рухаємося вже чотири роки — краща комунікація, підтримка організаційного розвитку, краща координація. Це процес, це шлях. Це також спосіб, як ми тримаємо солідарність один з одним і виконуємо нашу місію».

Наталія Крива, директорка Департаменту соціальних програм «Карітасу України», описала той самий зсув у більш інституційних термінах. «Кожна програма має ці три етапи: етап швидкого реагування, далі стабілізація, і далі розвитковий етап, — каже вона. — І дуже важливо розуміти, як усі ці три етапи пов’язані між собою, бо це впливає на реалізацію соціальних, розвиткових програм, які важливо не зупиняти навіть у час війни — бо йдеться про системну, трансформаційну роботу, яка впливатиме і на майбутнє Карітасу, і на добробут людей, і на майбутнє України».

«Ті організації Карітасу, які мають тут своїх представників, розуміють, що це вже не чужа війна — що вона торкається і їх, що це і їхня війна також. Завдяки регулярній взаємодії партнерство набуло додаткової інтенсивності — у зборі коштів, у розробленні програм і проєктів, у спільному з нами подоланні викликів, у відповіді на потреби, як програмні, так і організаційні», — каже вона.

Зміна відбувається в обидва боки, додає Крива. «Це вплинуло не лише на міжнародні організації Карітасу, а й на нас, на Карітас України, — каже вона. — Завдяки таким платформам і такому діалогу Карітас України також зростає в процесі цих зустрічей. Ми бачимо відданість наших партнерів, і це зміцнює нас та спонукає й надалі розвиватися організаційно».

«І ще один важливий момент, який нас змінив, — каже вона: — ми більше не сприймаємо це як стосунки “донор і Карітас України” — для нас це партнерські стосунки, паритетні, рівноправні».

Володимир Якимець, який у «Карітасі України» працює над розвитком інфраструктури мережі та партнерств, каже, що гострішим викликом цього року є не спроможність, а ресурси. «Наше розуміння складності викликів покращилося: у нас одночасно є і екстрене гуманітарне реагування, і початок стабілізації, і навіть відновлення. Люди, які стали ВПО три роки тому, вже можуть говорити про вихід із цієї ситуації, а люди, яких евакуювали вчора чи позавчора, не на цьому етапі — досі потребують екстреного гуманітарного реагування. І мені здається, що більшість партнерів це розуміють».

«Ключова відмінність від 2022 року — це змінний характер потреб у ресурсах, — продовжує він. — З початку повномасштабної війни наші партнери надавали значну й тривалу підтримку, яка дала нам змогу реагувати на величезні потреби, що постійно змінюються. Сьогодні і масштаб потреб, і наша спроможність реагувати продовжують зростати. Це означає, що поряд з екстреним фінансуванням нам також потрібно далі розвивати передбачувані довгострокові ресурси, які можуть підтримувати гуманітарну допомогу й водночас сприяти стабілізації та відновленню».

Проєкт ACCESS: У Миколаївській та Черкаській областях відремонтують укриття у дитячих садочках та лікарні

Щоб вирішити цю проблему, Карітас України спільно з Карітас Черкаси та Карітас Миколаїв розпочинають реалізацію нового гуманітарного проєкту ACCESS («Сприяння розвитку громадського захисту та рівноправних безпечних систем укриття в Україні»).

У партнерстві з Карітасом Австрії та за підтримки Австрійського агентства з розвитку у Коблівській громаді Миколаївської області та Христинівській громаді Черкаської області проведуть капітальний ремонт чотирьох укриттів. 

Як розповіла проєктна менеджерка Карітасу України Анна Соболь, йдеться про укриття у садочках трьох сіл на Миколаївщині, а також на території лікарні на Черкащині. 

За її словами, досвід Карітасу в українських громадах показує, що найефективніша допомога — це рішення, які працюють на перспективу. Тож для нас важливо не лише реагувати на поточні виклики, а й залишати якісні та тривалі зміни.

«Спільно з партнерами ми дбаємо про те, щоб оновлені приміщення були безбар’єрними та інклюзивними, а також створювали відчуття захищеності для кожного, зокрема для жінок і дітей. Наша мета — зробити ці простори безпечними, зручними та повністю адаптованими під потреби всієї громади», — наголосила Анна Соболь.

На старті проєкту представники Карітасу разом з партнерами відвідали населені пункти, щоб оцінити стан наявної інфраструктури та поспілкуватися з представниками громад. 

Як зазначив директор Карітасу Миколаїв отець Тарас Павлюс, у сільській місцевості є нагальна потреба в безпечних просторах — вони або взагалі відсутні, або ж перебувають у занедбаному стані. 

Відтак, реальність, у якій сьогодні змушені перебувати діти під час тривог у сільських закладах освіти, залишається надзвичайно складною. Відсутність базових комунікацій, холод та надмірна вологість безпосередньо впливають на їхнє здоров’я.

«Сирість, важке повітря, від якого перехоплює подих — це реалії нашого нинішнього укриття. У нас є вихованці з астмою і для них перебування тут -– це величезне випробування. Взимку опалення немає: діти вимушені лягати відпочивати прямо в куртках і штанах, а постіль залишається холодною та вологою», — розповіла директорка одного з дитячих садків на Миколаївщині.

Водночас, очільниця лікарні у Христинівці наголосила, що до реалізації цього проєкту громада пройшла довгий підготовчий шлях. Тому зараз особливо цінно розуміти, що цей шлях переходить у конкретні дії.

«Для лікарні належне укриття — це передусім питання безпеки та гідних умов для людей. Під час повітряної тривоги тут мають перебувати наші пацієнти, серед яких є люди у тяжкому стані та з обмеженою мобільністю, а також медичний персонал й інші мешканці громади. Тому для нас дуже важливо, щоб це був не просто підвал, куди можна спуститися під час небезпеки, а справді безпечний та належно облаштований простір», — додала вона.

Завдяки проєкту ACCESS в укриттях проведуть комплексні ремонтні роботи, щоб перебування там було не лише безпечним, а й комфортним. Оновлені укриття слугуватимуть ще довго після завершення проєкту, залишаючись надійним прихистком для мешканців громади.

Кого і як підтримував проєкт МОМ з надання грошової допомоги за пріоритетами

Тому потреби людей у різних регіонах і за різних безпекових умов можуть істотно відрізнятися.  
 
У прифронтових громадах основними залишаються базові потреби: харчування, ліки, оплата житла й комунальних послуг, а також потреби, пов’язані з евакуацією та облаштуванням на новому місці. Тривала війна поглиблює вразливість як ВПО, так і місцевих мешканців: люди вичерпують власні заощадження, втрачають доходи, стикаються з накопиченням стресу та іншими психологічними наслідками війни.

Тому грошова допомога має бути оперативною та гнучкою. Прикладом став проєкт Міжнародної організації з міграції (МОМ) з надання грошової допомоги за пріоритетами, який реалізовувався з травня по серпень 2026 року за підтримки Гуманітарного фонду для України (UHF). Виконавчим партнером МОМ був благодійний фонд «Карітас України», який працював разом із місцевими організаціями мережі Карітас у Миколаєві, Запоріжжі, Херсоні та Бериславі. 

«Проєкт став одним із перших масштабних прикладів впровадження підходу Unified Cash Transfers в Україні у партнерстві з МОМ, – наголошує Василь Жгун, керівник програми грошової і ваучерної допомоги Карітасу України. – Було реалізовано усі три типи UCT, що застосовуються в Україні: підтримка людей, які проживають у прифронтових громадах (UCT 1), людей, які були змушені евакуюватися через бойові дії (UCT 2), а також оперативне реагування на раптові надзвичайні події, зокрема масовані обстріли (UCT 3). 

«Підхід Unified Cash Transfers дозволяє адаптувати грошову допомогу до конкретної ситуації кожної людини, – пояснює менеджерка проєкту Анастасія Литвинова. – Розмір і вид підтримки визначалися з урахуванням обставин, у яких опинилося домогосподарство. Допомогу отримували як місцеві жителі, так і внутрішньо переміщені особи. Для людей, чиє звичне життя змінила війна, ця підтримка стала можливістю впоратися з кризою, подбати про найнеобхідніше та відчути, що у складний момент вони не залишилися сам на сам зі своїми труднощами».

Виплати отримали 13 095 людей (7 468 домогосподарств), зокрема:  
12 025 мешканців територій у межах 0–50 км від лінії фронту,  
321 людина, яка пережила евакуацію за 45 днів до реєстрації,  
749 людей, чиє житло постраждало від обстрілів також за 45 днів до реєстрації і які потребували допомоги з його відновленням та із покриттям базових потреб. 

Життя мешканців прифронтових громад півдня України продовжує суттєво змінюватися. Загроза атак дронів, вимушена евакуація родин із дітьми, скорочення роботи інфраструктури та підготовка до чергової важкої зими стали частиною повсякдення для багатьох людей.

Серед них пані Людмила, яка до початку повномасштабного вторгнення мешкала у селі Милове Бериславського району Херсонської області. Людмилі 52 роки, її чоловікові – 55. У сім’ї семеро дітей і троє онучок.

До повномасштабного вторгнення подружжя працювало на агропідприємстві, родині довелося залишити рідний дім і роботу та евакуюватися до селища Кар’єрне. Біда не приходить одна: внаслідок підриву автомобіля загинули двоє дітей пані Людмили. Після переїзду родина також зіткнулася з нестачею продуктів харчування, ліків і дров для опалення оселі.

Про отриману в межах проєкту МОМ грошову допомогу, яку надали через Карітас Берислав, пані Людмила сказала прямо: «Вони були нам дуже потрібні та стали у великій нагоді».  

Підключення інтернету для онлайн-навчання дітей, придбання шкільного приладдя напередодні 1 вересня, а також сезонного одягу й взуття та підготовка до зимування – тепер усе це стало можливим. Діти продовжуть навчатися, а родина готується до зими.

На початку червня команда проєкту від Карітасу України відвідала колег із Карітасу Херсон, які нині працюють у Зеленівці. Селище стало новим домом і для пана Максима та його літніх батьків: вони переїхали з сусіднього Інженерного у будинок товариша чоловіка.

«Селище Інженерне само по собі компактне, на жаль, більшість будинків спалена, решта постійно перебуває під атакою ворожих дронів. Коли батьків вже привіз сюди у двір, видихнув з полегшенням», – розповідає Максим.

Його старенькі тато й мама потребують постійного догляду, тож тож на отриману в межах проєкту МОМ грошову допомогу родина придбала засоби гігієни, ліки та спеціальні збалансовані продукти харчування.

«Без цієї підтримки вижити у цих умовах нам би було складно», – каже Максим. Більше про його історію – у сюжеті за посиланням.

Проєкт з надання грошової допомоги за пріоритетами реалізовувався цього літа в умовах постійних змін безпекової ситуації та обмеженого доступу до окремих громад. З Водночас командам вдалося зберегти безперервність підтримки.

«Команди швидко адаптовували процеси без втрати якості надання допомоги, зокрема використовували дистанційну реєстрацію, що дозволило охопити людей у громадах, де очна реєстрація була неможливою або небезпечною», – розповідає Василь Жгун.

Потреби людей, які постраждали внаслідок війни, можуть бути дуже різними. Пані Любов мешкає у селі Балабине неподалік Запоріжжя. Після виробничої травми пані Любов має інвалідність. Тривалий час вона доглядала за літньою мамою, господарством і городом. Коли Балабине почало потерпати від обстрілів, жінки залишалися вдома. 27 травня 2026 року Запорізькою областю пройшов потужний буревій.  

«Вишня старенька, що росла під вікнами, вилетіла з корінням та ще й вікна зачепила, – розповідає жінка. – Ось так буває: від снарядів хата вбереглася, а природа наздогнала».

На реєстрацію грошової допомоги в межах проєкту МОМ через Карітас Запоріжжя пані Любов прийшла невдовзі після смерті матері. 

«Сьогодні дев’ять днів, як не стало моєї мами. Тепер я зовсім сама», – сказала вона. Але Карітас поряд: отримані кошти пані Любов змогла витратити на ремонт оселі та придбання запасу продуктів. 

Історії людей, які отримали підтримку в межах проєкту МОМ, показують, наскільки різними можуть бути потреби домогосподарств. Грошова допомога дає людям можливість самостійно визначати пріоритетні витрати – від продуктів і ліків до ремонту житла та підготовки до зими.

Управління ООН з координації гуманітарних справ / OCHA Ukraine

Приховане рабство під час війни: як розпізнати та запобігти сексуальній експлуатації жінок і дітей

Для Карітасу ця дата — не просто інфопривід. Понад 20 років наша організація веде системну діяльність із протидії торгівлі людьми, надаючи комплексну підтримку тим, хто опинився у пастці експлуатації.

Працюючи безпосередньо з людьми та надаючи їм всебічну підтримку, фахівці та фахівчині Карітасу щодня бачать, як змінюється обличчя експлуатації. Сьогодні це рідко схоже на кінематографічні сюжети про викрадення незнайомцями (якщо не брати до уваги випадки втягнення в торгівлю людьми російськими збройними силами на окупованих територіях).

Сучасне вербування — це переважно маніпуляції, психологічний тиск і поступове втягування в пастку.

Як виглядає торгівля людьми?

Під час війни сексуальна експлуатація може поєднуватися з іншими її видами: людину можуть змушувати безкоштовно працювати, жебракувати або вчиняти протизаконні дії. Зловмисники свідомо шукають тих, хто опинився у складній ситуації, — наприклад, жінок із дітьми. Спочатку їм пропонують допомогу, а згодом починають ставити кабальні умови.

Часто допомога перетворюється на вимагання. Жінці можуть запропонувати евакуацію, лікування чи безкоштовне житло й спочатку просять просто прибрати або приготувати їжу. Згодом кажуть, що цього недостатньо, і вимагають сексуальних послуг, а в разі відмови погрожують вигнати її разом із дітьми на вулицю.

В іншій ситуації людині пропонують роботу офіціантки, доглядальниці, аніматорки чи адміністраторки. Але після приїзду в неї забирають документи та повідомляють, що вона винна гроші за дорогу, житло та харчування. Щоб «повернути борг», її змушують працювати без оплати або надавати сексуальні послуги.

У небезпеці можуть опинитися й діти та підлітки, які шукають підробіток в інтернеті, аби допомогти батькам чи мати власні гроші. В Telegram, TikTok або онлайн-іграх вербувальники пропонують їм «легкий заробіток», роботу моделлю чи створення контенту. Спочатку просять звичайне фото, потім — більш відверте. Отримавши такі матеріали, зловмисники вдаються до шантажу: погрожують усе опублікувати чи надіслати рідним, вимагаючи нові фото й відео, особисту зустріч або виконання протиправних завдань.

Важливо пам’ятати: якщо допомога, житло чи робота раптом перетворюються на примус, погрози або шантаж — це небезпека. Людина в цьому не винна й має повне право звернутися по захист.

«Червоні прапорці»: на що звернути увагу

Щоб захистити себе та близьких, варто пам’ятати базові маркери небезпеки:


1. Нереалістичні обіцянки. Занадто висока оплата за легку роботу без вимог до досвіду та кваліфікації.

2. Вимога віддати документи. Ніколи й за жодних обставин не можна віддавати оригінали паспорта чи інших документів роботодавцю або «благодійнику».

3. Обмеження зв’язку. Вимоги не розголошувати деталі роботи чи місце проживання навіть найближчим рідним мають насторожити.

4. Штучні «борги». Створення ситуацій, коли людина виявляється «вже винною» гроші за квитки, житло чи оформлення документів.

Алгоритм безпеки

Зберігайте цифрові копії документів у хмарному сховищі та в пам’яті телефону.

Повідомляйте 2–3 близьким людям свій точний маршрут, а також контакти особи чи організації, до якої їдете.

Узгодьте з рідними кодове слово на випадок, якщо опинитеся в небезпеці й доведеться спілкуватися під наглядом.

Чому постраждалі мовчать?

Найбільша перепона у протидії експлуатації — її прихований (латентний) характер. Постраждалі часто не ідентифікують себе як постраждалих від злочину: вони відчувають сором, провину, бояться осуду суспільства або помсти з боку злочинців. Крім того, тривалий стрес знижує критичне сприйняття дійсності, а брак інформації заважає зорієнтуватися, куди звернутися й як довести факт злочину.

Де знайти допомогу?

Першим кроком до порятунку є створення безпечного простору, де людину не засудять. У Карітасі ми надаємо комплексну підтримку — від юридичних і психологічних консультацій до прихистку та матеріальної допомоги. Ми робимо все необхідне, аби кожна постраждала людина мала змогу відновити відчуття безпеки та повернутися до повноцінного життя.

Якщо Ви або Ваші близькі потрапили у ситуацію, схожу на описані вище, пам’ятайте: ви не самі.

По допомогу можна звернутися до місцевих організацій Карітасу, зокрема, Центрів з протидії торгівлі людьми, а також за номерами державних і громадських гарячих ліній:


Контакти місцевих організацій Карітасу

15-47 — Урядова гаряча лінія з протидії торгівлі людьми та домашньому насильству;

102 — Національна поліція України.

Коли зволікати не можна, а поспішати — небезпечно

Після удару починається відлік. Інформація ще надходить, на місці вже працюють екстрені служби, а команда швидкого реагування, яка фізично ще нікуди не виїхала, має відповісти на кілька конкретних питань: що сталося, чи безпечна локація, де найближче укриття, скільки людей можуть потребувати підтримки і яке обладнання знадобиться.

Хто бере на себе відповідальність? Що означає служити суспільству? І, зрештою, що кожен із нас готовий зробити в межах власних можливостей? Про те, як працює швидке реагування і що стоїть за рішенням допомагати іншим, розповідає Станіслав Федорчук, провідний експерт з швидкого реагування Карітасу України.

Станіслав Федорчук з командою швидкого реагування Карітасу Запоріжжя.

Швидке реагування діє в межах проєкту «Багатогалузева допомога постраждалим від війни в Україні», який реалізується Карітасом України та місцевими організаціями мережі за підтримки Уряду США. Протягом липня–серпня 2026 року понад 600 людей отримали допомогу від місцевих команд після авіаударів.

Крок перший: сповіщення. Хто повідомляє про необхідність реагування? 

Коли напрям запускали навесні 2026 року, одним із перших завдань було вибудувати механізм обміну інформацією з державними службами. Місцеві організації Карітасу укладали меморандуми з підрозділами ДСНС, повідомляли про склад команд, наявні ресурси та можливості реагування.

Практика швидко показала, що одного каналу сповіщення про необхідність швидкого реагування виявилося недостатньо.

Інформація про подію може надходити від ДСНС, органів місцевого самоврядування, військових адміністрацій, антикризових штабів або визначених відповідальних осіб. Головна умова — команда має працювати з підтвердженою інформацією з офіційного джерела.

— Ми очікували, що основним каналом буде ДСНС. Але побачили, наскільки важливими є самі громади. Державне реагування значною мірою пов’язане з місцевим самоврядуванням, тому робочі контакти потрібно вибудовувати з усіма сторонами, — пояснює Станіслав.

Механізми при цьому можуть відрізнятися залежно від регіону.

Команда Карітасу Кам’янське розробила окремий покроковий алгоритм оповіщення: відповідальні служби мають контакт координаторки, яка після отримання повідомлення запускає внутрішню координацію.

Карітас Чернігів до постійної неформальної комунікації з відповідальними структурами вирішили додати офіційний механізм інформування через листи.

— Ми зрозуміли важливу річ: не можна чекати, що інформація завжди прийде однаковим шляхом. Треба заздалегідь знати людей, які відповідають за реагування у конкретній громаді, і зробити так, щоб вони знали нас.

Важливо враховувати й географію допомоги. Великі гуманітарні організації концентрують значні ресурси у великих містах, тоді як у менших громадах після удару можливостей отримати підтримку може бути значно менше. Швидке реагування Карітас бачить й ті місця, де після удару вибір підтримки значно менший.

Крок другий: інформація надійшла – що стоїть за рішенням вирушити на місце удару? 

— Перше рішення стосується безпеки. Бажання допомогти не дає нам права нехтувати ризиком для людей, яких ми відправляємо на локацію.

Локальний менеджер із безпеки оцінює ситуацію: характер події, поточні загрози, можливий маршрут, об’єкти поблизу, наявність укриття та можливість безпечної роботи команди. По кожному окремому реагуванню формується коротка оперативна інформація. Вона має містити факти, необхідні для ухвалення рішення, без припущень і зайвих деталей.

— Спочатку оцінюємо ризики, перевіряємо умови роботи й погоджуємо реагування. У кризі швидкість важлива, але швидкість без дисципліни може створити ще одну кризу. 

Швидке реагування передбачає надання екстреної допомоги протягом 48 годин після надзвичайної події. Однак швидкість не може досягатися ціною безпеки: команда вирушає лише після оцінювання ризиків, перевірки готовності та погодження виїзду.

Крок третій: як визначають, що саме брати із собою?

— Ми повинні приблизно розуміти масштаб. Якщо маємо інформацію, що пошкоджено п’ять багатоповерхівок, там потенційно можуть бути сотні людей. Тоді зовсім інакше розраховуємо ресурси. Команда заповнює чек-лист і визначає, що має бути в автомобілі.

У комплекті швидкого реагування можуть бути:

  • питна вода;
  • гарячі напої та готове до вживання легке харчування;
  • мобільний намет;
  • генератор;
  • освітлення;
  • павербанки та обладнання для заряджання телефонів;
  • обладнання для доступу до інтернету та зв’язку;
  • аптечки й засоби першої допомоги;
  • засоби індивідуального захисту;
  • обладнання для роботи в холодний період.

Крок четвертий: прибуття.

Після прибуття координатор починає з безпеки: визначає місце для мобільного пункту і перевіряє, де укриття. 

Оскільки реагування нерідко відбувається, коли загроза повторних ударів залишається, команда заздалегідь узгоджує місце роботи з відповідальними службами на локації. Лише після цього вона розгортає мобільний пункт допомоги.

Теплий мобільний намет можна підготувати до роботи приблизно за 5-7 хвилин.

Влітку люди можуть годинами чекати оформлення документів під сонцем. Взимку ті самі години проходять на холоді. Телефон розряджається саме тоді, коли потрібно подзвонити родині, сфотографувати пошкодження, знайти документи чи отримати повідомлення від служби. Тому вода, тепло, електрика і зв’язок у перші години після удару мають дуже практичну цінність.

Наприклад, у Запоріжжі після російських обстрілів команда Карітасу розгортала мобільний пункт, де постраждалі могли отримати гарячі напої та перекус, зарядити телефони, а також дізнатися, до яких служб і організацій звернутися по подальшу допомогу.

За потреби мобільним пунктом можуть користуватися й ті, хто годинами працює після удару: рятувальники, медики, комунальні служби, поліція, представники гуманітарних та волонтерських організацій.

Крок п’ятий: підтримка. Чому швидке реагування — не про чай, їжу та намети?

Матеріальна допомога — найбільш видима частина мобільного пункту. Але функція напряму швидкого реагування значно ширша.

— Я кажу команді: наше головне завдання — не налити чашку чаю. Чай ми наллємо. Якщо холодно — зігріємо. Якщо людина кілька годин нічого не їла — їжу дамо. Але якщо після цього вона залишається з тією самою розгубленістю і не розуміє, куди звертатися зі своєю конкретною проблемою, ми виконали тільки частину роботи.

2 липня 2026 року в Кривому Розі, після ракетного удару по житловому району, команда місцевого Карітасу працювала біля міського штабу. Через спеку та значну кількість постраждалих люди годинами чекали в чергах. Дехто вже знав загальний порядок оформлення пошкоджень, але після чергового удару все одно потребував підтримки.

Швидке реагування має інформаційно-консультаційну і соціально-психологічну підтримку. Працівники пояснюють алгоритм дій у випадку пошкодження або руйнування житла, інформують про державні й недержавні програми, допомагають визначити, до якої служби чи програми звернутися.

За потреби людину можуть перенаправити до:

  • кризового центру Карітасу;
  • юридичної допомоги;
  • психологічної чи соціальної підтримки;
  • програм грошової допомоги;
  • інших організацій або державних служб відповідно до конкретної потреби.

— Мені принципово важлива персоналізація. Не абстрактні «постраждалі», яким ми однаково роздали інформацію, а конкретна людина. Чи розуміє вона зараз, що їй потрібно? Чи здатна сама зробити необхідний дзвінок? Чи може пояснити свою ситуацію? Кому саме ми її передаємо? Оце вже соціальна робота.

Крок шостий: психологічна допомога. А якщо сама людина в цей момент не може сформулювати, чого вона потребує?

— Перше — слухати. Не приходити зі своєю готовою відповіддю. Через розмову потрібно зрозуміти стан людини: що вона зараз може зробити сама, а де вже потребує підтримки.

Команди Карітасу застосовують підходи першої психологічної допомоги, для чого працівники проходять спеціальну підготовку. Їхнє завдання — не замінити психолога, а встановити контакт із постраждалою людиною, вислухати її, визначити першочергові потреби та за необхідності скерувати до профільного фахівця.

За словами Станіслава, реакції після кризових подій можуть суттєво відрізнятися. Одна людина швидко збирається і починає організовувати інших. Інша завмирає. Хтось повторює одну й ту саму дію або не може прийняти просте рішення. Універсального сценарію немає.

— У кожного з цих людей була своя ситуація. Одному потрібна інформація. Іншому — кризова консультація. Третьому треба зарядити телефон, бо він не може зв’язатися з родиною. І це все відбувається одночасно.

Хто витримує таку роботу?

— Найбільше надбання цього напряму — люди. Для мене це абсолютно однозначно.

У локальній команді передбачено близько п’яти людей на чолі з координатором. До роботи залучаються соціальні працівники, координатор, водій, а залежно від ситуації — психолог та інші фахівці. Частина працівників має значний волонтерський досвід. Є також ветерани й колишні військові. Зокрема у командах Чернігова, Харкова, Кам’янського, Сум та Миколаєва працюють люди з досвідом військової служби.

Однак сам досвід недостатній без регулярної підготовки.

Команди проходять навчання з:

  • першої психологічної допомоги;
  • домедичної допомоги;
  • безпеки;
  • роботи в умовах підвищених ризиків;
  • взаємодії з дітьми;
  • роботи з ветеранами;
  • підтримки інших груп людей, які можуть потребувати додаткової уваги під час кризової ситуації.

Окремі команди вже пройшли шість-сім навчань. Станіслав особисто знайомився з командами та проводив практичні симуляції, під час яких розгортали намети, перевіряли обладнання й відпрацьовували сценарії реагування.

Тестування мобільного намету швидкого реагування.


— Мене особливо радують додаткові запитання. Коли людина питає не «що мені сказано зробити?», а «а що буде, якщо умови зміняться?», «а як ми допоможемо ось у такому випадку?», я розумію, що вона включена в цю роботу. Інструкцію можна вивчити. Вмотивованість наказом не створиш.

Сам Станіслав не відокремлює експертність від практики:

— Для мене лід-експерт — це не просто людина, якій дали назву посади. Авторитет з’являється, коли ти знаєш предмет і проходиш його практично разом із командою. Мені важлива ця взаємодія, бо тоді ми говоримо однією мовою.

Команда швидкого реагування виїжджає тільки після обстрілів?

— Ми вже дивимося ширше — на реагування на наслідки. Наприклад, тривале відключення електроенергії чи центрального опалення взимку. Там може не бути моменту вибуху безпосередньо перед тобою, але є громада, яка годинами або днями залишається без тепла, і виникає гостра потреба.

Напрям готується працювати не тільки безпосередньо після авіаударів. Саме тому до холодного сезону команди готують теплі мобільні намети, обігрівачі, автономне живлення та персональні засоби для зігрівання.

Швидке реагування поступово виходить за межі одного сценарію «удар — виїзд». Його завдання — мати готовий інструмент підтримки громади у період гострого порушення її нормального функціонування.

Війна створює накопичувальний ефект. Після років атак навантаження лягає одночасно на державні служби, місцеву владу, медиків, рятувальників, комунальні підприємства, гуманітарний сектор і самих мешканців.

— Держава та державні служби фізично не можуть бути єдиними надавачами всіх видів підтримки. Тут важливо не дублювати одне одного, а розуміти власну функцію. Для мене швидке реагування — одна з форм суспільно важливої роботи, де ми додаємо те, що можемо дати саме ми.

То що для вас швидке реагування у двох словах? — Форма служіння.

Не кожен має їхати на місце удару — для цього потрібні підготовка, координація та погодження фахівців із безпеки. Та розмова зі Станіславом виводить за межі швидкого реагування — до питання, яке війна по-своєму ставить перед кожним із нас: що ми готові взяти на себе в межах власних можливостей?

Ми не обирали обставин, у яких доводиться шукати відповідь. Але можемо обирати, як діяти. І, зрештою, саме в цих діях проявляється те, заради чого ми живемо.

Від гуманітарного реагування до стійкого відновлення: #WASHinWAR посилює партнерства у Нідерландах

Робочий візит був присвячений водній безпеці, ранньому відновленню та пошуку практичних рішень для відновлення водної інфраструктури України в умовах війни. Програма об’єднала експертні воркшопи у Роттердамі та Делфті, стратегічні зустрічі з Cordaid у Гаазі та діалог із представниками нідерландського уряду, міжнародних організацій, водного сектору і бізнесу. Одним із завдань візиту стало розширення міжнародного партнерства навколо #WASHinWAR та пошук моделей, які дозволяють уже сьогодні поєднувати гуманітарне реагування з довгостроковим і стійким відновленням.

У Роттердамі та Делфті команда Карітас України працювала разом з українськими й нідерландськими експертами, які мають досвід відновлення водної інфраструктури та роботи в кризових контекстах. У центрі дискусій було практичне питання: як в умовах триваючої війни не обмежуватися лише терміновими інтервенціями, а поступово переходити до більш стійких інфраструктурних рішень, поєднуючи гуманітарне реагування, раннє відновлення та resilience. Окрему увагу приділили розвитку професійної спроможності WASH-команд, сучасному управлінню водними ресурсами та залученню технологій і експертизи нідерландського водного сектору.

«Ми маємо розглядати гуманітарне реагування не як окремі проєкти, а як цілісну систему, де екстрена допомога, відновлення та стійкість взаємопов’язані. Те, що ми робимо сьогодні для задоволення нагальних потреб, має водночас створювати основу для довгострокового відновлення та допомагати громадам і критичній інфраструктурі бути більш стійкими до майбутніх викликів», — зазначає Тетяна Яцюк, керівниця WASH програми Карітас України.

Вода для України: від контактів до практичних партнерств

Важливою частиною візиту стала зустріч «Water for Ukraine: Strengthening Partnerships for Recovery and Resilience», організована 11 вересня Карітас України, Cordaid, Lifeline Ukraine та VNG International у співпраці з Міністерством закордонних справ Нідерландів, Міністерством інфраструктури та водного господарства Нідерландів і Міністерством економіки та довкілля України. 

Захід створив майданчик для прямого діалогу між українською та нідерландською сторонами щодо потреб України, можливостей партнерства та механізмів фінансування відновлення водної інфраструктури. Серед учасників був Joost Klarenbeek, спеціальний посланник з питань України Міністерства закордонних справ Нідерландів, а також представники RVO, Netherlands Water Partnership, ZOA, Dorcas, Netherlands Red Cross, VEI, WorldWaterNet, WaterWorx та інших партнерів із гуманітарного, експертного і приватного секторів.

Дискусія була сфокусована на тому, як поєднати українське розуміння потреб громад із нідерландською технічною експертизою, можливостями державних інституцій та рішеннями приватного сектору. Окремо обговорювали залучення бізнесу до відновлення, розвиток нових партнерств та потенційні інструменти фінансування. 

Окремі стратегічні зустрічі відбулися з командою Cordaid. Сторони обговорили можливість поступового переходу від співпраці в межах окремих проєктів до ширшого партнерства у сферах раннього відновлення, WASH, resilience, спільного фандрейзингу, залучення приватного сектору та адвокації. Одним із напрямів подальшої роботи може стати розвиток #WASHinWAR як міжнародної платформи для партнерств, експертного обміну та адвокації, яка об’єднуватиме Карітас України, партнерів мережі Caritas, державні інституції, технічних експертів і бізнес навколо водної безпеки та відновлення України.

«Ми дуже цінуємо партнерство з Cordaid та відкритість нідерландських колег до України. Цей візит ще раз показав, що ефективне відновлення неможливо будувати силами лише одного сектору. Наше завдання — створювати зв’язок між державою, громадянським суспільством, експертним середовищем і бізнесом, щоб українські потреби зустрічалися з міжнародною експертизою, технологіями та ресурсами і перетворювалися на конкретні рішення для громад. Саме такий підхід ми хочемо надалі розвивати через #WASHinWAR», — говорить Ольга Сидій, координаторка адвокаційної кампанії #WASHinWAR.


Візит до Нідерландів підтвердив: навколо відновлення водної інфраструктури України існує значний міжнародний інтерес, експертиза та потенціал для нових партнерств. 

У 2027 році Карітас України планує продовжити розвиток #WASHinWAR як відкритої міжнародної платформи партнерства та адвокації, об’єднуючи досвід і можливості партнерів із Нідерландів, Норвегії, Данії, Великої Британії та інших країн навколо спільної мети — захисту права на воду та стійкого відновлення водної інфраструктури України.