Подружжя Савичів із Бродів та Відішевих із Хмельницького разом багато років. Одна пара була змушена покинути дім через війну, інша все життя прожила у своєму місті. Їхні історії різні, але є дещо спільне: з віком звичний світ стає дедалі меншим. Здоров’я вже не дозволяє в повній мірі опікуватися домом, вийти на прогулянку, дістатися поліклініки. І навіть коли вони є одне в одного, двом літнім людям часто потрібна допомога ззовні.
Напрям «Домашня опіка» спрямований на підтримку людей старшого віку та людей з інвалідністю, які потребують допомоги й підтримки у повсякденному житті. Це, зокрема, самотні люди, літні подружжя та люди, які через стан здоров’я, інвалідність або складні життєві обставини потребують сторонньої допомоги.
Володимир Лук’янович і Марія Михайлівна Савич із Бродів відзначили смарагдове весілля –55 років разом. Нині їм 75 і 76 років. Один за одним подружжя втратило двох дорослих синів. Онук має першу групу інвалідності.
Після пережитого Марія Михайлівна майже повністю втратила зір. У Володимира Лук’яновича – серцева недостатність, і за останні роки його здоров’я суттєво погіршилося. Якщо раніше він ще міг самостійно сходити до магазину чи оплатити комунальні послуги, то тепер уже сам потребує сторонньої допомоги.
Впродовж чотирьох років подружжя підтримують працівники Карітасу Броди, державна соціальна служба та небайдужі сусіди.
Подружжя Відішевих – пані Сергій та пані Тетяна – разом уже 45 років. Після вимушеної евакуації з Луганщини у 2022 році вони знайшли новий дім у Хмельницькому. Із січня 2026 року до подружжя навідуються соціальна працівниця та психологиня з Карітасу Хмельницький УГКЦ.
Сергій Костянтинович має другу групу інвалідності й пересувається на кріслі колісному. Його дружина також має низку хронічних захворювань. Майже весь свій час вони проводять удома.
Поруч із подружжям немає нікого з рідних. Про свою родину Тетяна Валентинівна говорить неохоче – на війні загинув її племінник. Вимушено евакуювавшись, Відішеви пробували жити на Західній Україні, але вирішили залишитися саме у Хмельницькому. За словами пані Тетяни, її чоловіку постійно потрібна медична допомога, а тут легше отримати необхідну підтримку й у разі потреби швидше приїде швидка.
Історії цих подружніх пар різні. Хтось був змушений залишити свій дім через війну, хтось усе життя прожив у рідному місті. Але сьогодні їх об’єднує спільна реальність – життя в умовах війни та потреба долати самотність і соціальну ізоляцію.
«Може здаватися, що люди, які живуть удвох, не самотні. Але через стан здоров’я вони поступово втрачають звичне соціальне життя: вже не можуть піти в театр, зустрітися з друзями чи просто посидіти з кимось на лавці й поговорити. А для переселенців це відчуття ще сильніше», – говорить психологиня Ольга Середа з Карітасу Хмельницький УГКЦ, яка добре знає, як то воно: її дім лишився у Херсонській області.
Самотність для людей літнього віку не настає зненацька. Світ звужується повільно : від будинку – до квартири, від квартири – до кімнати, від кімнати – до одного постійного голосу поруч.
Скажімо, Марія Михайлівна Савич, «бачить» світ лише через дотики та голос коханого чоловіка. Почуття, пронесене крізь все життя, тримає, але не завжди рятує. Саме в цьому просторі між «ми разом» і «нам усе одно самотньо» і починається робота фахівців з догляду вдома.
Допомога, яка «думає» про людину
Буденні потреби двох пар літніх людей, підопічних «Домашньої опіки» у Бродах і Хмельницькому, такі самі, як і в багатьох одиноких людей, які втрачають звичну мобільність. Важливо, щоб у домі були продукти, було чисто, а господарі почувалися доглянутими. Перед візитом соціальні працівниці телефонують, а дорогою заходять в магазин, аптеку – купують все необхідне. Вдома роблять найважливіше, що потрібне саме в цей день: підтримують у приготуванні їжі, прибирають, змінюють постіль, супроводжують до лікаря чи на прогулянку, допомагають із гігієною та повсякденними справами, які людина вже не в змозі виконати самостійно.
У фахівців «Домашньої опіки» не буває однакових підопічних. За однаковими побутовими потребами завжди стоять індивідуальні історії, звички, втрати, а також опори – те, що дає людині сили жити далі.
Марія Михайлівна з Бродів, маючи дуже слабкий зір, багато чого робить сама, тому соціальна працівниця Надія Дрягліна допомагає організувати побут так, щоб жінка могла залишатися максимально самостійною. А її чоловік Володимир Лук’янович останнім часом значно ослаб і дедалі більше потребує сторонньої допомоги.
«Для мене одним із найважливіших моментів стало те, що з часом він настільки мені довірився, що дозволив мені допомагати йому в питаннях особистої гігієни», – розповідає Надія.
Якщо порівняти світлини, зроблені торік, із тим, яким пан Володимир є сьогодні, добре видно, наскільки погіршився його стан.
«Рік тому ми влаштували подружжю свято, разом ходили в кафе, він багато жартував, був дуже бадьорим. Зараз Володимир Лук’янович теж старається триматися, усміхається, коли приходиш. Але, на жаль, роки й недуги беруть своє», – говорить психологиня Наталія Замолінська, яка теж приходить до Савичів.
Індивідуальною потребою для Марії Михайлівни стала допомога з відвідуванням необхідних місць та установ. Декілька разів на тиждень соціальна працівниця Надія проводжає жінку додому після богослужіння. Дорогою вони заходять до магазину, на ринок, в аптеку чи банк. Багато містян знають пані Марію і вітаються з нею. У магазині Надія описує Марії Михайлівні все навколо, дає помацати овочі й фрукти, щоб вона могла сама зробити вибір.
«Для когось це може виглядати як звичайний похід за покупками або прогулянка. А для пані Марії це можливість бути серед людей, самій ухвалювати рішення, відчувати світ – через запахи, дотики, голоси. Пані Марія не просто купує яблука – вона продовжує сама обирати, рахувати, спілкуватися, бути частиною міста», – так вважає і соцпрацівниця, і психологиня.
Повернувшись додому, Марія Михайлівна ділиться враженнями із чоловіком, який майже не виходить із дому, аби він міг прожити цей день разом із нею.
«Я купила твій улюблений кетчуп», – промовляє вона з тією самою ніжністю, яку не змогли забрати ані роки, ані випробування.
Потреби родини Відішевих у Хмельницькому теж виходять далеко за межі допомоги по господарству та в побуті. Після складної операції Сергію Костянтиновичу потрібно було регулярно їздити на огляди, тому команда допомогла оформити соціальне таксі, яке функціонує в місті з ініціативи Карітасу. Для людини, яка пересувається на кріслі колісному, це означало можливість без зайвого стресу дістатися до лікаря. А для його дружини навіть короткий похід до магазину став змогою бодай трохи перепочити, поки поруч із чоловіком залишається соціальна працівниця або психологиня.
Домашня опіка – це командна робота. За потреби до неї долучаються медичні центри Карітасу, місцеві медико-соціальні та інші державні служби, щоб людина не залишалася зі своєю проблемою наодинці.
«Для маломобільної людини можливість, щоб лікар приїхав додому, зробив огляд чи обстеження, – справді безцінна. Якщо потрібне соціальне таксі, ми одразу залучаємо колег. Людина знає, що поруч є ціла команда», – розповідає психологиня Ольга з Хмельницького.
Соціальна працівниця Тетяна Поліщук додає, що не менш важливо допомогти людині знову відчути себе частиною громади.
«Коли наші підопічні тільки приїхали, їм здавалося, що вони нікому не потрібні. Почувалися самотніми і не знали, до кого звернутися по допомогу. Тепер вони спілкуються із сусідами, виходять з дому, поступово звикають до нового місця й відчувають себе тут своїми. І це теж частина відновлення».
Не побутом єдиним, або «Таню, сядь, я тобі щось розкажу»
Потреби підопічних Карітасу не зводяться лише до закупівлі продуктів й ліків чи допомоги з побутовими повсякденними справами. Не менш важливою є увага, спілкування та відчуття людської присутності – коли фахівець приходить не лише виконати заплановані завдання, а й тому, що на нього чекають. Для багатьох людей це можливість ще раз розповісти свою історію – трохи інакше, з новими деталями, згадати молодість, поділитися переживаннями, пожартувати чи просто побути поруч із людиною, яка готова вислухати. Спільний перегляд сімейного альбому, розмова за чашкою чаю чи малюнок, створений разом, іноді можуть дати людині більше відчуття підтримки й полегшення, ніж ми очікуємо.
Тому в роботі фахівців проекту важливе місце займає не лише практична допомога, а й емоційна та соціальна підтримка. Іноді заплановані завдання можуть ненадовго відійти на другий план – заради спілкування, яке у цей момент є найважливішою потребою людини.
«Інколи я мию підлогу, а Сергій Костянтинович каже: “Таню, сядь, я тобі щось розкажу”. Я сідаю, слухаю, а потім знову повертаюся до роботи. Вони живуть удвох, але, як самі кажуть, уже все одне одному розповіли. А коли приходить хтось новий, з’являється людина, якій хочеться розповісти свою історію», – говорить соціальна працівниця Тетяна зКарітасу Хмельницький.
Якщо про бажання, аби в домі був порядок, підопічні можуть сказати одразу, то атмосферу невимушеності, довіру часом доводиться вибудовувати місяцями.
Довіра, за словами психологині Наталії з Карітасу Броди, часто проявляється у, на перший погляд, непомітних деталях. Марія Михайлівна не любить, коли хтось приходить без попередження – це одразу викликає у неї тривогу, що вдома щось не гаразд.
«Одного разу ми прийшли разом із Надією, і вона розгубилася: “У мене не прибрано, у мене не складено”. І тоді починається наша робота – не про порядок у домі, а про внутрішній спокій. Ми допомагаємо пані Марії відчути, що їй не потрібно відповідати якимось ідеальним стандартам, щоб бути прийнятою з теплом і повагою».
З Марією Михайлівною психологиня виконує вправи для підтримки когнітивних функцій, а з Володимиром Лук’яновичем працює через творчість.
«Володимир Лук’янович дуже любить арттерапію. Малює мандали, квіти, а потім дарує свої роботи дружині. Каже: “Я б їй такі квіти подарував”. Саме від цього ми й відштовхуємося в наших розмовах».
Подружжя Відішевих не вірили спочатку, що допомога може щось змінити, згадує психологиня Ольга:
«Казали: “Нам нічого не потрібно”, “Нам уже нічого не допоможе”. Тому я почала шукати те, що могло б повернути їм інтерес до життя».
Таким ресурсом стало давнє захоплення Сергія Костянтиновича, про яке Ольга дізналася не одразу – через неспішні розмови й поступово вибудувану довіру. Колись він робив декоративні квіти з дроту. Разом із психологинею чоловік повернувся до цієї справи, а згодом почав створювати власні композиції.
«Коли я приходила до них, удома вже все було в квітах. Він усміхався зовсім по-іншому. Я зрозуміла, що ми знайшли справу, яка повернула йому відчуття себе».
Зміни помічає й соціальна працівниця Тетяна. Каже, тепер майже кожен її візит починається з нової роботи, яку хоче показати Сергій Костянтинович.
«Для людини з паралічем рук це справжній прогрес. Наприклад, метелик у нього довго не виходив, але зрештою він його зробив».
Змінилися й самі зустрічі.
«Коли приходжу, Тетяна Валентинівна завжди усміхається і каже: “Іди, твоя любов прийшла”. І він одразу світлішає. Думаю, найбільше для нього важливо, що є людина, яка готова просто вислухати».
Арттерапія допомагає не лише самій людині, яка бере участь у заняттях, а й сприяє спілкуванню та емоційній близькості в подружжі. Більшість створених квітів Сергій Костянтинович дарував своїй дружині. Одну з композицій він подарував психологині Ользі – як знак вдячності.
«Вона досі стоїть у моєму кабінеті. Коли мене запитують, звідки цей гарний букет, я відповідаю: “Мені його подарував мій дідусь”», – розповідає Ольга. Так вона з теплотою називає одного з підопічних проєкту, з яким за час роботи склалися особливі довірливі стосунки.
Ці історії показують, що за кожним візитом фахівців з догляду вдома стоїть підтримка, яка допомагає людині не залишатися сам на сам із хворобою, тривогами чи відчуттям ізоляції, говорить Марія Сех, менеджерка проєкту «Домашня опіка» Карітасу України:
«Домашня опіка – це значно більше, ніж соціальна послуга. Ми працюємо з людьми, які через вік, хронічні захворювання, втрату мобільності чи вимушене переселення опинилися в особливо вразливому становищі. Тому підтримка не обмежується побутовою допомогою чи медичним доглядом – вона поєднує роботу соціального працівника, психолога, медиків, волонтерів і громади».
Проєкт «Догляд вдома задля розширення можливостей і добробуту людей 2026» реалізується Caritas Ukraine за підтримки Caritas Deutschland.
