Між «ми разом» і «нам усе одно самотньо»: як Карітас підтримує літні подружжя

Подружжя Савичів із Бродів та Відішевих із Хмельницького разом багато років. Одна пара була змушена покинути дім через війну, інша все життя прожила у своєму місті. Їхні історії різні, але є дещо спільне: з віком звичний світ стає дедалі меншим. Здоров’я вже не дозволяє в повній мірі опікуватися домом, вийти на прогулянку, дістатися поліклініки. І навіть коли вони є одне в одного, двом літнім людям часто потрібна допомога ззовні.

Напрям «Домашня опіка» спрямований на підтримку людей старшого віку та людей з інвалідністю, які потребують допомоги й підтримки у повсякденному житті. Це, зокрема, самотні люди, літні подружжя та люди, які через стан здоров’я, інвалідність або складні життєві обставини потребують сторонньої допомоги.

Володимир Лук’янович і Марія Михайлівна Савич із Бродів відзначили смарагдове весілля –55 років разом. Нині їм 75 і 76 років. Один за одним подружжя втратило двох дорослих синів.  Онук має першу групу інвалідності.

Після пережитого Марія Михайлівна майже повністю втратила зір. У Володимира Лук’яновича – серцева недостатність, і за останні роки його здоров’я суттєво погіршилося. Якщо раніше він ще міг самостійно сходити до магазину чи оплатити комунальні послуги, то тепер уже сам потребує сторонньої допомоги.

Впродовж чотирьох років подружжя підтримують працівники Карітасу Броди, державна соціальна служба та небайдужі сусіди.

Подружжя Савич

Подружжя Відішевих – пані Сергій та пані Тетяна – разом уже 45 років. Після вимушеної евакуації з Луганщини у 2022 році вони знайшли новий дім у Хмельницькому. Із січня 2026 року до подружжя навідуються соціальна працівниця та психологиня з Карітасу Хмельницький УГКЦ.

Сергій Костянтинович має другу групу інвалідності й пересувається на кріслі колісному. Його дружина також має низку хронічних захворювань. Майже весь свій час вони проводять удома.

Поруч із подружжям немає нікого з рідних. Про свою родину Тетяна Валентинівна говорить неохоче – на війні загинув її племінник. Вимушено евакуювавшись, Відішеви пробували жити на Західній Україні, але вирішили залишитися саме у Хмельницькому. За словами пані Тетяни, її чоловіку постійно потрібна медична допомога, а тут легше отримати необхідну підтримку й у разі потреби швидше приїде швидка.

Подружжя Відішевих 

Історії цих подружніх пар різні. Хтось був змушений залишити свій дім через війну, хтось усе життя прожив у рідному місті. Але сьогодні їх об’єднує спільна реальність – життя в умовах війни та потреба долати самотність і соціальну ізоляцію.

«Може здаватися, що люди, які живуть удвох, не самотні. Але через стан здоров’я вони поступово втрачають звичне соціальне життя: вже не можуть піти в театр, зустрітися з друзями чи просто посидіти з кимось на лавці й поговорити. А для переселенців це відчуття ще сильніше», – говорить психологиня Ольга Середа з Карітасу Хмельницький УГКЦ, яка добре знає, як то воно: її дім лишився у Херсонській області.

Самотність для людей літнього віку не настає зненацька. Світ звужується повільно : від будинку – до квартири, від квартири – до кімнати, від кімнати – до одного постійного голосу поруч.

Скажімо, Марія Михайлівна Савич, «бачить» світ лише через дотики та голос коханого чоловіка. Почуття,  пронесене крізь все життя, тримає, але не завжди рятує. Саме в цьому просторі між «ми разом» і «нам усе одно самотньо» і починається робота фахівців з догляду вдома.

Допомога, яка «думає» про людину

Буденні потреби двох пар літніх людей, підопічних «Домашньої опіки» у Бродах і Хмельницькому, такі самі, як і в багатьох одиноких людей, які втрачають звичну мобільність. Важливо, щоб у домі були продукти, було чисто, а господарі почувалися доглянутими. Перед візитом соціальні працівниці телефонують, а дорогою заходять в магазин, аптеку – купують все необхідне. Вдома роблять найважливіше, що потрібне саме в цей день: підтримують у приготуванні їжі, прибирають, змінюють постіль, супроводжують до лікаря чи на прогулянку, допомагають із гігієною та повсякденними справами, які людина вже не в змозі виконати самостійно.

У фахівців «Домашньої опіки» не буває однакових підопічних. За однаковими побутовими потребами завжди стоять індивідуальні історії, звички, втрати, а також опори – те, що дає людині сили жити далі.

Марія Михайлівна з Бродів, маючи дуже слабкий зір, багато чого робить сама, тому соціальна працівниця Надія Дрягліна допомагає організувати побут так, щоб жінка могла залишатися максимально самостійною. А її чоловік Володимир Лук’янович останнім часом значно ослаб і дедалі більше потребує сторонньої допомоги.

«Для мене одним із найважливіших моментів стало те, що з часом він настільки мені довірився, що дозволив мені допомагати йому в питаннях особистої гігієни», – розповідає Надія.

Якщо порівняти світлини, зроблені торік, із тим, яким пан Володимир є сьогодні, добре видно, наскільки погіршився його стан.

«Рік тому ми влаштували подружжю свято, разом ходили в кафе, він багато жартував, був дуже бадьорим. Зараз Володимир Лук’янович теж старається триматися, усміхається, коли приходиш. Але, на жаль, роки й недуги беруть своє», – говорить психологиня Наталія Замолінська, яка теж приходить до Савичів.

Індивідуальною потребою для Марії Михайлівни стала допомога з відвідуванням необхідних місць та установ. Декілька разів на тиждень соціальна працівниця Надія проводжає жінку додому після богослужіння. Дорогою вони заходять до магазину, на ринок, в аптеку чи банк. Багато містян знають пані Марію і вітаються з нею. У магазині Надія описує Марії Михайлівні все навколо, дає помацати овочі й фрукти, щоб вона могла сама зробити вибір.

«Для когось це може виглядати як звичайний похід за покупками або прогулянка. А для пані Марії це можливість бути серед людей, самій ухвалювати рішення, відчувати світ – через запахи, дотики, голоси. Пані Марія не просто купує яблука – вона продовжує сама обирати, рахувати, спілкуватися, бути частиною міста», – так вважає і соцпрацівниця, і психологиня.

Повернувшись додому, Марія Михайлівна ділиться враженнями із чоловіком, який майже не виходить із дому, аби він міг прожити цей день разом із нею.

«Я купила твій улюблений кетчуп», – промовляє вона з тією самою ніжністю, яку не змогли забрати ані роки, ані випробування.

Потреби родини Відішевих у Хмельницькому теж виходять далеко за межі допомоги по господарству та в побуті. Після складної операції Сергію Костянтиновичу потрібно було регулярно їздити на огляди, тому команда допомогла оформити соціальне таксі, яке функціонує в місті з ініціативи Карітасу. Для людини, яка пересувається на кріслі колісному, це означало можливість без зайвого стресу дістатися до лікаря. А для його дружини навіть короткий похід до магазину став змогою бодай трохи перепочити, поки поруч із чоловіком залишається соціальна працівниця або психологиня.

Домашня опіка – це командна робота. За потреби до неї долучаються медичні центри Карітасу, місцеві медико-соціальні та інші державні служби, щоб людина не залишалася зі своєю проблемою наодинці.

«Для маломобільної людини можливість, щоб лікар приїхав додому, зробив огляд чи обстеження, – справді безцінна. Якщо потрібне соціальне таксі, ми одразу залучаємо колег. Людина знає, що поруч є ціла команда», – розповідає психологиня Ольга з Хмельницького.

Соціальна працівниця Тетяна Поліщук додає, що не менш важливо допомогти людині знову відчути себе частиною громади.

«Коли наші підопічні тільки приїхали, їм здавалося, що вони нікому не потрібні. Почувалися самотніми і не знали, до кого звернутися по допомогу. Тепер вони спілкуються із сусідами, виходять з дому, поступово звикають до нового місця й відчувають себе тут своїми. І це теж частина відновлення».

Не побутом єдиним, або «Таню, сядь, я тобі щось розкажу»

Потреби підопічних Карітасу не зводяться лише до закупівлі продуктів й ліків чи допомоги з побутовими повсякденними справами. Не менш важливою є увага, спілкування та відчуття людської присутності – коли фахівець приходить не лише виконати заплановані завдання, а й тому, що на нього чекають. Для багатьох людей це можливість ще раз розповісти свою історію – трохи інакше, з новими деталями, згадати молодість, поділитися переживаннями, пожартувати чи просто побути поруч із людиною, яка готова вислухати. Спільний перегляд сімейного альбому, розмова за чашкою чаю чи малюнок, створений разом, іноді можуть дати людині більше відчуття підтримки й полегшення, ніж ми очікуємо.

Тому в роботі фахівців проекту важливе місце займає не лише практична допомога, а й емоційна та соціальна підтримка. Іноді заплановані завдання можуть ненадовго відійти на другий план – заради спілкування, яке у цей момент є найважливішою потребою людини.

«Інколи я мию підлогу, а Сергій Костянтинович каже: “Таню, сядь, я тобі щось розкажу”. Я сідаю, слухаю, а потім знову повертаюся до роботи. Вони живуть удвох, але, як самі кажуть, уже все одне одному розповіли. А коли приходить хтось новий, з’являється людина, якій хочеться розповісти свою історію», – говорить соціальна працівниця Тетяна зКарітасу Хмельницький.

Якщо про бажання, аби в домі був порядок, підопічні можуть сказати одразу, то атмосферу невимушеності, довіру часом доводиться вибудовувати місяцями.

Довіра, за словами психологині Наталії з Карітасу Броди, часто проявляється у, на перший погляд, непомітних деталях. Марія Михайлівна не любить, коли хтось приходить без попередження – це одразу викликає у неї тривогу, що вдома щось не гаразд.

«Одного разу ми прийшли разом із Надією, і вона розгубилася: “У мене не прибрано, у мене не складено”. І тоді починається наша робота – не про порядок у домі, а про внутрішній спокій. Ми допомагаємо пані Марії відчути, що їй не потрібно відповідати якимось ідеальним стандартам, щоб бути прийнятою з теплом і повагою».

З Марією Михайлівною психологиня виконує вправи для підтримки когнітивних функцій, а з Володимиром Лук’яновичем працює через творчість.

«Володимир Лук’янович дуже любить арттерапію. Малює мандали, квіти, а потім дарує свої роботи дружині. Каже: “Я б їй такі квіти подарував”. Саме від цього ми й відштовхуємося в наших розмовах».

Подружжя Відішевих не вірили спочатку, що допомога може щось змінити, згадує психологиня Ольга:

«Казали: “Нам нічого не потрібно”, “Нам уже нічого не допоможе”. Тому я почала шукати те, що могло б повернути їм інтерес до життя».

Таким ресурсом стало давнє захоплення Сергія Костянтиновича, про яке Ольга дізналася не одразу – через неспішні розмови й поступово вибудувану довіру. Колись він робив декоративні квіти з дроту. Разом із психологинею чоловік повернувся до цієї справи, а згодом почав створювати власні композиції.

«Коли я приходила до них, удома вже все було в квітах. Він усміхався зовсім по-іншому. Я зрозуміла, що ми знайшли справу, яка повернула йому відчуття себе».

Зміни помічає й соціальна працівниця Тетяна. Каже, тепер майже кожен її візит починається з нової роботи, яку хоче показати Сергій Костянтинович.

«Для людини з паралічем рук це справжній прогрес. Наприклад, метелик у нього довго не виходив, але зрештою він його зробив».

Змінилися й самі зустрічі.

«Коли приходжу, Тетяна Валентинівна завжди усміхається і каже: “Іди, твоя любов прийшла”. І він одразу світлішає. Думаю, найбільше для нього важливо, що є людина, яка готова просто вислухати».

Арттерапія допомагає не лише самій людині, яка бере участь у заняттях, а й сприяє спілкуванню та емоційній близькості в подружжі. Більшість створених квітів Сергій Костянтинович дарував своїй дружині. Одну з композицій він подарував психологині Ользі – як знак вдячності.

«Вона досі стоїть у моєму кабінеті. Коли мене запитують, звідки цей гарний букет, я відповідаю: “Мені його подарував мій дідусь”», – розповідає Ольга. Так вона з теплотою називає одного з підопічних проєкту, з яким за час роботи склалися особливі довірливі стосунки.

Ці історії показують, що за кожним візитом фахівців з догляду вдома стоїть підтримка, яка допомагає людині не залишатися сам на сам із хворобою, тривогами чи відчуттям ізоляції, говорить Марія Сех, менеджерка проєкту «Домашня опіка» Карітасу України:

«Домашня опіка – це значно більше, ніж соціальна послуга. Ми працюємо з людьми, які через вік, хронічні захворювання, втрату мобільності чи вимушене переселення опинилися в особливо вразливому становищі. Тому підтримка не обмежується побутовою допомогою чи медичним доглядом – вона поєднує роботу соціального працівника, психолога, медиків, волонтерів і громади».


Проєкт «Догляд вдома задля розширення можливостей і добробуту людей 2026» реалізується Caritas Ukraine за підтримки Caritas Deutschland.

Три роки Будинкам підтриманого проживання Карітасу Стрия: проєкт, який змінює життя

Цього ж дня його освятив єпископ-помічник Стрийської єпархії УГКЦ владика Богдан Манишин. За цей період ДіМ (Добро і Милосердя) виріс до трьох локацій, а його мешканцями стали 23 молодих людей. Як життя в Домі змінює життя бенефіціарів, з якими труднощами стикнулися за ці три роки та про що мріють у Карітасі — розповідаємо у цьому матеріалі.

Освячення першого у мережі Карітас України Будинку підтриманого проживання (23 серпня 2023 рік)

ДіМ з’явився у Стрию якнайбільш вчасно

У Стрийському Карітасі працювати з молоддю з ментальними та комплексними порушеннями почали понад 15 років тому. Про потребу у Будинках підтриманого проживання у Стрийському Карітасі почали говорити, коли бачили, як підопічним їхнього Центру дозвілля для молоді з інвалідністю загрожує перебування в інтернатних закладах. Відкриття Дому стало своєрідним логічним продовженням діяльності фонду.

Почалося усе з Історії Назара – хлопця, який навчався в училищі та відвідував заняття в Карітасі. Під час навчання він проживав в гуртожитку, але після завершення мав фактично лише один варіант: повернутися до інтернатної системи. За рік праці з фахівцями Карітасу він став більш відкритим, почав більше спілкуватися, і команді не хотілося, щоб він знову опинився в системі.

Водночас команда бачила й інші подібні ситуації. Батьки людей з інвалідністю помирали, а родичі не завжди були готові брати на себе опіку. Інших людей усе життя доглядали бабусі й дідусі, які через вік також могли більше не мати змоги про них піклуватися. Так сформувалися три основні потреби: сироти, які залишилися без піклувальника; молодь з інституцій, яка навчалась у місцевих навчальних закладах і після навчання могла повернутися знову в інтернатну установу; молодь, яка проживала у сім’ях у складних життєвих обставинах.

До того ж команда усвідомлювала природну потребу молоді із інвалідністю дорослішати та ставати самостійнішими. Помічали, що часто в сім’ях у складних життєвих обставинах молода людина через надмірну опіку не може сама щось вирішити або робити, що автоматично робило її залежною від інших. Підтримане проживання ж уможливлювало створення безпечного простору для того, щоб хлопці та дівчата з інвалідністю ставали самозараднішими.

«Я завжди кажу, що Господь дуже сильно любить наш Карітас і завжди посилає потрібних людей та ресурси  в потрібний час, — ділиться о. Володимир Мамчин, директор Карітасу в Стрию. — Ми отримали пропозицію від україно-швейцарського посольства та MH4U відкрити Будинок для 20 людей і радо прийняли її, бо це було те, про що ми мріяли».

«Це був спринт»: три роки шляху команди

Із відкриттям Будинків команда отримала можливість подарувати ДіМ 20 хлопцям та дівчатам з інтелектуальною інвалідністю віком від 18 до 45 років. Та попереду чекало чимало викликів — пошук приміщення, підбір та навчання команди асистентів, побудова взаємодовіри з орендодавцями Будинків, опікунами та молоддю.

Важливим етапом був підбір асистентів, які забезпечать цілодобове перебування у Будинках. Після набору штату на них була апробована спеціально розроблена п. Юлією Бойко на  замовлення MH4U навчальна програма «Людина серед людей», де фахівці-практики навчали, як бути асистентами, як супроводжувати, а не доглядати. Кожен працівник мав перейти від того, що він співчуває людині, до цілковитого прийняття бенефіціарів з їхніми емоціями та бажаннями. У процесі навчання команда опанувала домедичну допомогу, працю з людьми із фізичними порушеннями, альтернативні методи спілкування, етику спілкування, розуміння  ступенів інтелектуальних порушень та інші важливі теми.

«Роль асистентів у Будинках підтриманого проживання надважлива. Саме вони підтримують молодь у реалізації самозарадності, сприймають їх такими, як є, створюють сприятливе середовище та допомагають хлопцям і дівчатам зорганізувати свій день у Домі, — зазначає Оксана Ільків, координаторка Будинків підтриманого проживання. — Загалом дуже важливо, щоб поруч була людина, яка подивиться на тебе з гідністю, добротою і любов’ю та дасть внутрішню силу та натхнення для росту. Такими людьми є наші асистенти. Зараз їх у команді 14».

Мешканці одного із Будинків Ігор та Юра разом із асистентами

Життя в Будинках змінило молодь

Перехід до підтриманого проживання змінив молодь. І ці зміни дали команді відчуття, що в цьому і є весь сенс. Координаторка Будинків каже: «Мені здається, що тут людина починає розуміти, що вона є. Вчиться відчувати нові емоції. Відчуває незалежність і впевненість у собі». Молодь з інвалідністю поступово відкриває, що може робити сама: співати, щось нарізати, приготувати їжу, самостійно вибрати, що хоче одягнути. Вчиться говорити про свої бажання і розуміє, що її вибір має значення».

Водночас з’являється відчуття стабільності й приналежності. В інтернатах і гуртожитках людина часто змушена постійно пристосовуватися до змін. А в Будинку вона стає ніби вкорінена, знає, що тут її чекають.

Що важливо — зміни відбуваються не лише з мешканцями Будинків. Владика Борис Ґудзяк називає молодь з ментальними порушеннями професорами людських стосунків. І це те, що команда фонду досвідчує щодня. Їхня щирість та відкритість допомагають дивитися на цей світ іншими очима.

Команда Будинків почала працювати з молоддю, які мали не тільки інтелектуальні, але й психічні порушення. Здавалося, що в таких випадках вони нічого вже змінити не зможуть. Та малими кроками і терпеливим очікуванням вдалося отримати результати. Зараз молодь, яка мала на початку важку поведінку, яка втікала з лікарень та інтернатів, каже, що хоче залишатися тут, у Домі.

Одна із найбільш вражаючих трансформацій трапилась із Дмитром, ВПО із Бахмута. В один момент війна забрала у нього все — маму, дім і здоров’я. Через поранення від обстрілів хлопець не міг ходити, потребував тривалого лікування та реабілітації. Водночас команда працювала над тим, щоб стабілізувати його емоційний стан. Минуло два роки і сьогодні Дмитро – усміхнений, він знову може ходити, а найважливіше — у нього є ДіМ, у його якому чекають.

Дмитро на святкуванні третьої річниці з дня відкриття першого Дому у Карітасі

Проживаючи у Будинках, молодь зробила величезний поступ і у навиках, які для людей без інвалідності здаються простими — взяти щось із холодильника, прийняти душ чи зробити собі чай. Хтось до цього жив 30 років, не вміючи цього зробити самостійно.

Відчутне дорослішання і в появі в молоді бажання ходити на роботу. Вони створюють резюме, стають на облік у біржі і пробують працювати, зокрема на громадських роботах. Водночас тут виявляється неготовність самого суспільства до інтеграції молоді з інвалідністю.

Мешканці Дому з домашніми улюбленцями

«Ми є винятком, який прагне стати нормою суспільства»

Суспільство досі не до кінця бачить потенціал молоді з ментальною інвалідністю. Часто є більше жалості, ніж розуміння, а підтримане проживання сприймають як догляд за людиною, яка не може дати собі раду самостійно. На жаль, люди не до кінця вірять у їхню спроможність бути самозарадними, робити вибір, працювати та бути частиною громади.

Однак кожна людина потребує людини. І молодь, і громада потребує цієї молоді. Коли ж страхів стає менше, суспільство стає відкритішим. «Мешканців Будинків уже впізнають у магазинах, лікарнях, церквах, вони їздять транспортом, навчаються і пробують працювати Так вони вчаться бути частиною громади — і громада вчиться бути поруч із ними. Це ще не є нормою. Ми є винятком, який прагне стати нормою суспільства», — кажуть у фонді.

Молодь з інвалідністю може бути самореалізованою, якщо підтримувати її у цьому. Завдяки досвіду проживання у Домі частина молоді могла б уже проживати самостійно з мінімальною підтримкою, однак часто це унеможливлюється розміром пенсії, неготовністю працедавців брати молодь на роботу та відсутністю свого житла.

Будинки підтриманого проживання у Стрию — це не лише проживання людей з інвалідністю, а також потужна адвокаційна робота. Зокрема директор Карітасу у Стрию о. Володимир Мамчин є членом різних робочих груп як на рівні області, так і на рівні Міністерства праці та соціальної політики України. Він був учасником групи громадських організацій, які розпрацьовували зміни до постанови №888.

«Ми дуже вдячні українському Уряду та Мінсоцу за те, що вони бачать потребу деінституціалізації і самі всіляко підтримуємо її реалізацію. Звісно, нам хотілося б, щоб цей процес відбувався швидше і щоб замовником послуги підтриманого проживання були держава та місцеві громади», — зазначає о. Володимир Мамчин. За планом, стратегія деінституціалізації має запрацювати у 2030–2031 роках. Втім люди, яким потрібне підтримане проживання, у фонді є вже сьогодні. Тому, щоб ця послуга могла продовжувати працювати, на цей перехідний період Стрийському Карітасу потрібне фінансування та підтримка донорів.

 Банківські реквізити для пожертви:

  • БФ «КАРІТАС СТРИЙСЬКОЇ ЄПАРХІЇ УГКЦ»
  • ЄДРПОУ 26058405;
  • p/p UA 42 325365 0000002600401396539
  • ПАТ «Кредобанк».

Про що мріють у Карітасі

У фонді мріють не тільки продовжувати працювати з теперішніми мешканцями Домів, але й подарувати можливість жити поза інтернатними закладами іншим хлопцям та дівчатам з інвалідністю. Потенціал для розвитку таких будинків у команди є.

«Ми хочемо, щоб кожен хлопець та дівчина з ментальними порушеннями попри усі труднощі отримали цей шанс прожити життя вповні. Не просто вижити, а саме ПРОЖИТИ життя», — підсумовує координаторка Будинків підтриманого проживання у Стрию Оксана Ільків.

У Львові фахівці мережі Карітасу вчилися працювати з травмою війни: досвід психіатрів, ерготерапевтів і самих військових

Найбільший запит учасників стосувався розпізнавання ПТСР, психосоціального супроводу військових і цивільних та травмочутливої комунікації з військовослужбовцями та їхніми родинами.

Як розпізнати травму і не зашкодити

Лікар–психіатр, керівник напрямку ментального здоров’я Центру UNBROKEN Олег Березюк розповів, що травматична подія залишається в тілі й психіці людини: нав’язливі спогади, нічні кошмари, флешбеки, депресія, тривога, надмірна реактивність, агресія. Найважливішим він назвав симптом уникнення. «Травма ізолює людину. Вона ніколи не визнає, що щось не так, а сама відмова від лікування вже є симптомом. 99% людей із такими симптомами до лікаря самі не звернуться, тому фахівцям варто мати під рукою перевірений список лікарів, до яких скерувати людину», – сказав він.

Лікар Березюк розповів про основи допомоги у гострих станах: не торкатися, дбати про безпеку, зберігати дистанцію і спокій. З тими, хто пережив полон, насилля чи тортури, починати варто не з розмови про подію, а з практичної допомоги – зняти біль, налагодити сон, просто побути поруч. Він також показав деякі техніки, які допомагають при подоланні наслідків пост–травматичного стресового синдрому.

Торкнулися й вигорання самих фахівців: 52% хірургів у прифронтових регіонах мають ПТСР в активній фазі, зазначив пан Березюк. «Дбати про себе – це не слова, а спосіб виживання. Це війна, від неї не сховаєшся, тому треба знання», – зауважив він.

Він провів невеличку екскурсію лікарнею святого Пантелеймона та центром Unbroken. Учасники пройшлися психіатричним і приймальним відділеннями, зазирнули в арт–студію, ознайомилися із реабілітаційним обладнанням.

Коментуючи важливість такого тренінгу для працівників Карітасу, лікар Березюк зазначив: «На жаль, кількість пацієнтів, які потребують допомоги, різко збільшується. Це виклик кількості. І працівники Карітасу, як професійні доглядальники, відчувають потребу і дефіцит знань. Карітас як благодійна організація дуже швидко відреагувала на це і надала таке навчання своїм працівникам, що зробить їх ефективнішими і беззаперечно вплине на людей, які будуть до них приходити – цивільних, військових, молодих, старих». Він додав, що Карітас не тільки здатен доглядати за пацієнтами, а може відкривати локальні центри ментального здоров’я в громадах для консультування і супроводу пацієнтів, які страждають на психічні травми, пов’язані з війною.

Що відбувається в голові військового

Окремою частиною програми стала розмова з військовослужбовцем (ім’я не розголошується з етичних міркувань), про те, що переживають військові і з якими викликами вони стикаються. «Зараз інша війна. Інші ураження і характер поранень інакший. Є труднощі з ротаціями, доставками води і харчування, розширюється так звана кіл–зона. Ми виснажені в людському ресурсі», – пояснив він обставини, які впливають на психологічний стан військових.

За його словами, поранений потрапляє в лікарню вже після подвійного стресу – спершу бойового, потім від самого поранення. І допомогти йому може відчуття, що їхня жертва має сенс: «Людина має відчувати, що це не даремно». Каже, найперше, що треба закрити, – базові потреби: людина має бути «одягнута, сита, виспана, почута».

До фахівців, які прийматимуть таких пацієнтів, звернувся прямо: «Проблеми в голові є у всіх, і коли ми попадемо у ваші добрі руки, хочу, щоб ви враховували ці моменти». Попередив і про тил: додаткову травму людина може отримати навіть там.

Тіло після травми: ампутації та втрата зору

Іншу частину програми присвятили тілу. Ерготерапевт Unbroken Віталій Грендус навчає людей базових речей: ходити, одягатися, дотримуватися гігієни, самостійно їсти. Серед його пацієнтів усе частіше молоді люди з невеликих міст і сіл, чиї родини не завжди розуміють, що насправді можливо після поранення.

«Протез ніколи не замінить руку», – сказав він. Завдання реабілітації, за його словами, полегшити людині життя, адаптувати простір довкола неї, навчити користуватися допоміжними пристроями. «Наше завдання показати людям, що вони можуть робити з обмеженими можливостями. Рішень багато, треба, щоб родичі розуміли, що є доступним». Родина, за його спостереженнями, буває і підтримкою, і бар’єром одночасно.

Віталій Грендус також наголосив на необхідності відповідних знань серед працівників Карітасу: «Кожен пацієнт рано чи пізно з лікарні попадає в свою громаду, в своє селище чи місто. І саме соціальний працівник буде його вести вдома. Тому це дуже важливо знати, що можна робити з пацієнтом з точки зору реабілітації і медицини».

Яку роль може відіграти Карітас

Ідея тренінгу народилася з опитування соціальних працівників, психологів і керівників проєктів домашньої опіки, розповів Юрій Наконечний, менеджер проєкту C.A.R.E.S. Карітасу України: «В рамках проєкту ми побачили, що є велика затребуваність, тому що наші працівники почали частіше бачити поранених з ампутаціями, незрячих, але бракувало досвіду спілкування і допомоги. Співпраця з Unbroken дозволила нам зрозуміти і заповнити потребу».

За його словами, працівникам Карітасу треба знати, як функціонує мозок, бачити приклади військових і цивільних, які пережили травматичні події, і мати можливість побачити досвід сучасної клініки. Перевага Карітасу, каже пан Наконечний, – розгалужена мережа: «Ми можемо дотягнутися до тих найдальших куточків сіл, містечок, де ця проблема буде дуже гостро. Медико–соціальний напрямок актуальний і під час війни і особливо в післявоєнний період, який, ми надіємося, буде».

Рефлексії учасників

Олена Лозинська, фізичний терапевт і ерготерапевт реабілітаційного центру «Назарет» Карітасу Дрогобич:

«Коли ти бачиш, як все працює, ти розумієш, що тобі є ще до чого рости. Війна має дві сторони: одна — смерть, а інша — розвиток. І, мабуть, за тим розвитком ми сьогодні приїхали, за тим ковтком свіжих знань, свіжої сили — привезти якусь частинку нових знань в наш центр і використовувати їх».

Інна Овчиннікова, психолог Карітасу Донецьк, яка працює в Дніпрі:

«Цей тренінг дає мені, як психологу, розуміння, як працювати з людьми з такими травмами. Я поглибила знання і техніки, які можна застосовувати безпосередньо і в шелтерах, і вдома з бенефіціарами, вони не складні, але точно допомагають». Вона сама дружина військового і працює з дружинами військових: «Варто розуміти, що відбувається з нашими військовими, тому що коли вони повертаються сюди, ми повинні адаптуватися під них. У цивільних може виникати страх через незнання. Якщо ми зустрічаємо, скажімо, в автобусі якусь ситуацію з військовим, який повернувся, і в нього відбувається якийсь флешбек, агресія, — ми повинні знати алгоритм дії. Це як турнікет, який ти з собою носиш: хай не знадобиться, але якщо він є – це якась надія. Я точно використаю в роботі знання, які отримала».

Наталія Глубокова приїхала на тренінг з Карітасу Одеси:

«Це абсолютно нова для мене інформація. І психіатрія, і все це – дуже цікаво, дуже допоміжне. І зараз особливо у нас стільки таких людей з травмами, з якими ти не знаєш навіть як поспілкуватися, і це дуже важливо знати».

Євген Нікітін працює в напрямку домашньої опіки Карітасу Запоріжжя і супроводжує 15 бенефіціарів:

«Надалі, можливо, буду працювати у напрямку адаптації військових, які будуть повертатися з війни. І з цим треба вже щось робити, щоб це не стало великою проблемою».

Сім рішень для інклюзивності громад: оголошено переможців конкурсу мікрогрантів Консорціуму PULSE

Йдеться про переможців другого конкурсу мікрогрантів від Першого національного консорціуму PULSE. З умовами конкурсу можна ознайомитися тут. Результати першого конкурсу тут. 

Цього разу конкурс проводився двома партнерами Національного консорціуму PULSE – БФ «Право на захист» і МБФ «Карітас України» та відбувався за двома лотами:

Лот 1 — Комплексні послуги із захисту, соціальної, правової та психосоціальної підтримки цивільного населення, постраждалого від війни (БФ “Право на захист”)

Лот 2 — Інклюзивні громади: психосоціальна підтримка й доступна інфраструктура (Міжнародний благодійний фонд “Карітас України”) 

Загалом на Лот 2 надійшло 58 заявок. 53 з них пройшли технічний відбір, після чого відбулися 8 співбесід. За результатами конкурсу визначено 7 переможців. Ще 10 заявок увійшли до резервного списку. Тепер 7 організацій-переможців отримають кошти в розмірі понад 600 000 грн на реалізацію суспільно важливих ініціатив. 

Проєкти переможців дуже різні: від сенсорного майданчика для дітей до простору для людей із порушенням слуху, від друку книжок шрифтом Брайля до анімалотерапії та програм психосоціальної підтримки для родин людей з інвалідністю. Далі детальніше знайомимо вас із переможцями другого конкурсу мікрогрантів. 

Одеса: анімалотерапія та супровід людей із порушенням слуху

Громадська організація «Запорука майбутнього» 

Проєкт: Платформа ментального здоров’я «Наші діти».

Проєкт передбачає організацію 4-місячної комплексної програми психосоціального відновлення для дітей з інвалідністю, а також їхніх  матерів. Плануються проведення арттерапевтичних занять, а також виїзні табори з анімалотерапією, де учасники зможуть знизити рівень стресу через взаємодію з дельфінами та кіньми.

Одеська обласна організація «Українського товариства глухих» УТОГ

Проєкт: Міст без тиші

Організація планує облаштування спеціального інклюзивного простору та запуск служби соціально-комунікативного супроводу для людей із порушенням слуху. Ініціатива включатиме культурні заходи, тренінги та психологічну підтримку з обов’язковим професійним перекладом українською жестовою мовою.

Харків: книжки шрифтом Брайля та інклюзивний простір в бібліотеці

Громадська організація “Харківський центр реабілітації молодих осіб з інвалідністю та членів їх сімей “Право вибору”
Проєкт: Академія самодопомоги

Центр створить безбар’єрне освітнє середовище для дітей з важкими порушеннями зору. Проєкт передбачає адаптацію та безкоштовний друк навчальної і художньої літератури шрифтом Брайля, а також проведення фахових навчальних курсів для батьків та педагогів.

Харківське обласне відділення (філія) Всеукраїнської громадської організації «Українська бібліотечна асоціація»

Проєкт: Життя без обмежень

Команда планує створити комфортний інклюзивний простір на базі Харківської державної наукової бібліотеки ім. В.Г. Короленка. Для дітей з особливими освітніми потребами та їхніх родин тут будуть регулярно проводитися сесії з бібліотерапії, арттерапії та інтерактивної музейної педагогіки.

Миколаївщина: реабілітація та місце для зустрічей

Відокремлений підрозділ філія “Прайд” Громадської Організації “Федерація кінного спорту Миколаївської області”  

Проєкт: Реабілітаційний простір «Мрія»

Команда проєкту зосередиться на наданні комплексної реабілітації для дітей з інвалідністю та їхніх мам. Основний фокус проєкту – системні терапевтичні заняття з іпотерапії (верхова їзда) та каністерапії (взаємодія із собаками) на оновленій матеріально-технічній базі.

Громадська організація “Майстри майбутнього” (м. Баштанка)

Проєкт: Простір поруч

Організація облаштує відкритий простір біля місцевого будинку культури – місце для майбутніх зустрічей, майстер-класів та неформального спілкування. Планується, що це допоможе ВПО, людям з інвалідністю та місцевим мешканцям подолати соціальну ізоляцію, налагодити нові зв’язки та отримати взаємну емоційну підтримку. Важливо також, що простір знаходитиметься безпосередньо біля укриття, що сприятиме його розвитку як місця згуртованості громади.

Дніпро: більше можливостей для гри та соціалізації

Благодійна Організація “Благодійний Фонд “Діти Нового Покоління”

Проєкт: Рости граючись у Dream Center

На відкритому майданчику Dream Center з’явиться спеціалізоване сенсорне та ігрове обладнання. Це дасть змогу створити безпечне середовище для терапевтичної гри просто неба та спільного проведення часу. Простір врахує всі особливості і буде комфортним як для нормотипових дітей, так і для дітей з нейровідмінностями. 

Від підтримки організацій – до змін у громадах

Усі сім переможців працюватимуть із різними потребами, але їх об’єднує спільна мета – створити більше можливостей для людей і спонукати їй активніше взаємодіяти з громадою. Конкурс мікрогрантів є частиною роботи Національного консорціуму PULSE з локалізації та зміцнення місцевих організацій, які допомагають людям, постраждалим від війни. 

Профінансовано за підтримки UK aid від уряду Великої Британії, реалізується БФ «Право на захист» та МБФ «Карітас України» в межах Національного консорціуму PULSE за координації БФ «Право на захист».

Підтримка цього проєкту в Україні з боку уряду Великої Британії надається через компонент SHARP його Програми з гуманітарної допомоги, відновлення та захисту.

Карітас України приймав гостей з Філадельфії: митрополит Борис Ґудзяк відвідав чотири місцеві організації

Митрополита під час цього візиту супроводжували єпископ-емерит Гліб Лончина, один зі священників Філадельфійської Архиєпархії о. Марко Фесняк, для якого це була перша поїздка на землю його предків, які приїхали до Америки наприкінці ХІХ століття, Андреа Кохан Ніґел, яка очолювала Catholic Charities (Карітас) в дієцезії Аллентауна, Джина Крістіан, католицька журналістка, яка працює в агенції OSV News, та Софія Захарчук, керівниця апарату митрополита Бориса.

За його словами, мета візиту була краще пізнати, як живуть люди в Україні, які вже п’ятий рік страждають від несправедливої російської агресії, висловити свою солідарність із ними та ближче ознайомитися з харитативною роботою різних церковних структур.

«Це вже 57-й мій візит в Україну. Ми тут, бо хочемо виявити свою підтримку, щоб про Україну пам’ятали й люди у світі, адже Україна сьогодні – це епіцентр глобальної боротьби за демократію, свободу слова, свободу преси, людські цінності та життя. Ми всі переживаємо велике натхнення. Хоча розуміємо, що є великий біль втрат, знищення і небезпека, в Україні кипить життя. Ми приїжджаємо в Україну і відчуваємо інтенсивність життя, боротьби, захисту і неймовірну творчість. Про це ми будемо ділитися в США з нашими вірними, американськими католиками, яких налічується близько 80 мільйонів, політиками, громадськими та благодійними організаціями. Окрім натхнення, ми переймаємо досвід. Ми знайомимося з Карітасами, бо в нашій делегації є новопризначена директорка нашого Карітасу (Catholic Charities) Філадельфійської митрополії, який ми творимо з нуля. І тому нам є по чому повчитися, подивитися, що може український Карітас. І тут такий спектр можливостей, який нас заставляє творчо думати», — зазначив владика Борис.

11 серпня, Карітас Чернівецької єпархії

Першим Карітасом, з діяльністю якого познайомилася група, став Карітас Чернівецької єпархії, який очолює Тетяна Паньків. Вона була студенткою Інституту святого Гавриїла — школи комунікації і дипломатії, який діє на базі семінарії святого Йосафата у Вашингтоні і яким опікується митрополит Борис.

Делегація відвідала Інклюзивну кав’ярню — соціальне підприємство, яке, зокрема, підтримує Фонд зцілення ран війни Філадельфійської митрополії. Гості поспілкувалися з молоддю з інвалідністю, яка тут працює: баристою Ярославом, волонтеркою Лізою, яка йому допомагає, а також із деякими працівниками Карітасу.

Делегація навідалася до офісу Карітасу-Чернівці. У місцевій каплиці святої Марії Магдалини владика Гліб Лончина очолив Літургію. Після цього відбулася зустріч із командою організації. Працівники розповіли не лише про проєкти й ініціативи Карітасу, а й про власний досвід війни — серед них є внутрішньо переміщені особи та ті, хто втратив рідних або має родичів на фронті.

12 серпня, Карітас Кам’янця-Подільського

У Кам’янці-Подільському делегація навідалася до офісу Карітасу Кам’янця-Подільського, директором якого є о. Тарас Хом’юк. Завдяки підтримці владики Івана Кулика, єпископа Кам’янця-Подільського, у січні 2024 року невелика парафіяльна ініціатива храму Зарваницької Матері Божої УГКЦ отримала можливість вирости у повноцінний парафіяльний благодійний фонд.

У невимушеній атмосфері поспілкувалися з працівниками місцевої організації, що росте і розвивається разом із парафією, – про тривоги, адаптацію дітей із числа внутрішньо переміщених осіб, життєстійкість, англійську мову для дітей, катехизацію.

Митрополит розпитував працівників про проєкти, але найбільше при них самих і як вони переживають війну. «Хочеться миру, все решта ми подолаємо, бо ми сильні. Дякуємо всім, хто нам допомагає, і просимо не зупинятися», – зазначила одна з учасниць розмови. Владика Борис подякував працівникам за працю і насамперед за поставу, наголосивши, що праця, яка робиться від серця до серця, незалежно від масштабів, є Божою.

13 серпня, Карітас-Хмельницький

13 серпня митрополит Борис і ті, хто його супроводжував, навідалися до Карітасу-Хмельницького, який очолює о. Іван Данкевич, де ознайомилися з діяльністю, проєктами та командою, поспілкувалися з фахівцями медичного й соціального напрямів.

Гості з увагою слухали про програми з ментального здоров’я, реабілітацію дітей і дорослих та інші напрями роботи фонду. Митрополит підкреслив схожість багатьох показників єпархії у Хмельницькому та Філадельфійської Архиєпархії. «У нас подібні масштаби, а отже, подібні великі можливості».

У приміщенні Карітасу-Хмельницького відбувся відкритий діалог із представниками влади, бізнесу, партнерами Карітасу, представниками громадянського суспільства та медіа. Зокрема, на зустрічі були присутні міський голова Хмельницького Олександр Симчишин та голова обласної ради Віолета Лабазюк Говорили про довіру і партнерство, життя в умовах війни, церковну дипломатію, підтримку молоді та формування лідерів, а також про те, як зберігати внутрішню силу.

17 серпня, соціальне містечко «Назарет» Карітасу Самбірсько-Дрогобицької єпархії

Наступною зупинкою стало соціальне містечко «Назарет». Гостей зустріли єпископ Самбірсько-Дрогобицький УГКЦ Ярослав Приріз, міський голова Дрогобича Тарас Кучма, директор благодійного фонду «Карітас СДЄ УГКЦ» отець Ігор Козанкевич, представники міської ради, працівники та люди, які отримують допомогу в центрі.

За словами організаторів, метою зустрічі було показати гостям не лише проєкти, а передусім людей, заради яких щодня працює Карітас. Владика Борис з делегацією пройшов територією містечка, відвідав храм блаженного священномученика Омеляна Ковча та шпиталь святого Івана Павла ІІ, побував в інклюзивному центрі денного догляду для дітей і в новому дитячому просторі «Безпечний дім».

У Центрі фізичної реабілітації та протезування для ветеранів і постраждалих від війни митрополит ознайомився з тим, як лікарі, фізичні та ерготерапевти працюють із ветеранами, допомагаючи їм відновлювати рухливість, самостійність і впевненість у власних силах. Гості побували в ерготерапевтичному кабінеті та спортивних залах, де відбуваються заняття з адаптивного спорту та рукопашного бою.

Окремою частиною програми стало знайомство зі спільнотами допомоги людям, які долають залежності: тут відновлюються чоловіки, жінки, а також жінки з дітьми.

Гостям показали й об’єкти, які зараз розвивають на території соціального містечка. Зокрема, будівництво соціального гуртожитку для людей, які втратили житло внаслідок війни, та будинок соціально-паліативної допомоги імені владики Юліяна Вороновського.

Також у контексті поїздки журналістка Джина Крістіан провела інтерв’ю із президенткою Карітасу України Тетяною Ставничі.

Фото Філадельфійської Архиєпархії

«Я спробую»: як Emergency Appeal 2026-2027 повертає людям можливість діяти 

У Теребовлі люди, які через війну переїхали до громади, запропонували висадити Алею вдячності – на знак подяки місту, яке їх прийняло. У Коломиї після перших зустрічей у місцях тимчасового проживання кілька родин уже взяли під юридичний і соціальний супровід. Команда Карітасу Берислав на Херсонщині проводить у громадах практичні зустрічі про стрес і самодопомогу та надає юридичні консультації. А на Миколаївщині діти разом із психологами готуються до школи, вчаться говорити про страх, злість, тривогу й те, що допомагає з ними впоратися. 

Це різні історії з різних областей. І саме з них складаються перші результати Emergency Appeal 2026-2027 – проєкту «Реагування на надзвичайні ситуації та інтегрована швидка гуманітарна допомога для забезпечення життєво необхідних потреб постраждалого від війни населення в Україні». 

«Для нас важливо, щоб допомога не закінчувалася в момент, коли ми вирішили одну конкретну проблему. За нею завжди є людина зі своєю історією, досвідом війни, втратами, але водночас – зі своїми силами й можливостями. Тому наше завдання – бути поруч у той момент, коли підтримка справді потрібна, і допомогти людині поступово перейти від стану, коли обставини визначають її життя, до можливості знову самій ухвалювати рішення: де жити, як заробляти, до кого звертатися по допомогу, як будувати своє життя далі», – говорить Оксана Чернявська, менеджерка проєкту Карітасу України. 

Карітас Коломия: одна консультація стає початком системної підтримки 

У Коломиї команда проєкту розпочала роботу безпосередньо в місцях тимчасового проживання (МТП) внутрішньо переміщених осіб (ВПО). Під час перших виїздів до прихистків на вулицях Франка та Гнатюка фахівці представили можливості Emergency Appeal 2026-2027 і одразу почали працювати з конкретними запитами мешканців. Частина родин після юридичних консультацій уже отримує подальший правовий супровід, інші – підтримку кейс-менеджерки. 

Кейс-менеджмент дозволяє працювати з життєвою ситуацією людини загалом: визначаються пріоритети та вибудовується послідовність кроків для їхнього вирішення. 

У Коломиї цей підхід доповнюють житлові та економічні рішення: підтримка переходу з колективного проживання до орендованого житла, дрібні ремонти, професійне навчання, мікрогранти та програми працевлаштування. Так, допомога поступово переходить від реагування на окремий запит до головної мети – більшої стабільності та самостійності людини. 

Карітас Стрий: тимчасова адреса не визначає майбутнє 

У місці тимчасового проживання у селі Переможне зараз мешкають 55 внутрішньо переміщених людей, серед них – 22 дитини. Вони приїхали сюди з різних міст і громад не з власної волі. У кожного залишилося своє «до»: дім, робота, школа, сусіди, звичний ритм життя. І кожному тепер доводиться по-своєму облаштовувати життя на новому місці. 

Тому й потреби у людей різні. Комусь важливо впоратися з пережитим і тривогою після переїзду, комусь – вирішити конкретні життєві питання, а хтось уже думає про роботу, окреме житло та життя поза МТП. Саме з такими запитами працює команда Карітасу Стрийської єпархії. Кейс-менеджер проводить індивідуальні консультації, охочі можуть отримати психологічну підтримку, а далі разом із фахівцями шукати рішення, які відповідають ситуації конкретної людини чи родини. 

Emergency Appeal 2026-2027 дає можливість продовжити цю підтримку вже практичними кроками: допомогою з орендою та ремонтом житла, професійним навчанням, працевлаштуванням, а також аграрними й мікрогрантами для власної справи. Для мешканців МТП це можливість поступово облаштовувати життя у громаді – знаходити житло і роботу, знайомитися з людьми, ставати частиною місцевого життя і дедалі менше залежати від гуманітарної підтримки. 

Карітас Дрогобич: перші «спробую» і питання, які зрушилися з місця 

У Карітасі Самбірсько-Дрогобицької Єпархії перші результати проєкту вимірюються не кількістю консультацій. Тут уже є історії людей, для яких розмова або вчасно знайдене рішення стали важливим зрушенням. 

Одна з жінок давно хотіла розвивати власну справу, але не наважувалася податися на грант. Сумнівів було більше, ніж упевненості. Після розмови з мотиваційним психологом вона наважилася спробувати. Інша мешканка МТП доглядає територію навколо місця, яке стало для неї новим домом, а тепер теж вирішила податися на грант і розвивати власну справу. 

Для когось зміни починаються зовсім з іншого. Людина старшого віку після вимушеного переїзду довго жила з тривогою, а після консультації з психологом уперше за тривалий час відчула полегшення. А ще команда допомагає людям відновлювати втрачені документи та розв’язувати питання, які роками залишалися без відповіді: нещодавно нарешті вдалося зрушити з місця оформлення пенсії по інвалідності, якого не могли домогтися протягом тривалого часу. 

Ці історії дуже різні, але в них добре видно сенс комплексної допомоги: не запропонувати всім однакове рішення, а почути, що саме зараз заважає конкретній людині рухатися далі. 

Карітас Тернопіль: життя в громаді починається з можливості бути потрібним 

На Тернопільщині перші місяці Emergency Appeal показали важливу річ: інтеграція починається не лише з того, наскільки добре громада прийняла ВПО. Не менш важливо, чи з’явилася у самої людини можливість бути почутою, долучатися до спільних справ і впливати на життя навколо. 

У Теребовлі це проявилося у промовистій та дуже сенсовій ідеї: внутрішньо переміщені люди, які живуть у місцевому МТП, запропонували висадити Алею вдячності – як знак подяки громаді, що прийняла їх після вимушеного переїзду. Ініціатива з’явилася від самих мешканців під час розмови про волонтерство та можливості долучатися до життя міста. 

У Підгайцях цей процес пішов ще далі. ВПО вже самі організовують дозвілля для дітей, проводять екскурсії, підтримують родини військовослужбовців і ветеранів. Показовою стала й невелика історія з творчим майстер-класом: під час першої зустрічі родини самі попросили про таку активність, а під час наступного приїзду команда Карітасу повернулася вже з нею. Тут важливий сам принцип – не вирішувати за людей, що їм потрібно, а чути їхні пропозиції та будувати роботу разом. 

А у Збаражі ВПО стали частиною місцевої волонтерської спільноти. Вони допомагають у соціальному гардеробі, благодійній їдальні та пральні – тобто самі підтримують тих, хто сьогодні опинився у складних життєвих обставинах. І це особливо показово для громади, де сьогодні проживає близько 2 тисяч внутрішньо переміщених осіб.

«Волонтерство – це можливість допомогти іншому, відчути власну цінність, знайти нові знайомства, відновити довіру та стати частиною громади. Кожна добра справа створює середовище, у якому люди підтримують одне одного і разом будують майбутнє», – говорить Анна Синенко, фахівчиня з роботи з волонтерами. 

Чому це важливо? Бо людина не залишається лише отримувачем допомоги. Поступово вона може сама пропонувати рішення, створювати нові зв’язки, підтримувати інших і ставати частиною спільноти. А для громади це означає значно більше, ніж адаптацію нових мешканців, – це поява людей, які вже готові разом із нею діяти. 

Карітас Берислав: те, що допомагає втриматися у складний момент 

На Херсонщині стрес давно перестав бути реакцією на одну окрему подію. Для багатьох людей він став частиною повсякденності. Тому команда Карітасу Берислав УГКЦ працює не лише з наслідками пережитого, а й навчає людей простих способів самостійно підтримувати себе. 

Під час зустрічей у «Будиночку Щастя» та селі Мала Олександрівка учасники говорили про те, як розпізнавати власні реакції на стрес, практикували дихальні техніки та створювали власну «аптечку самодопомоги» – набір особистих ресурсів і дій, до яких можна звернутися, коли напруга стає надмірною. Поруч працювали й юристи: люди могли поставити запитання щодо своїх прав та доступної допомоги. 

Такі, на перший погляд, прості навички особливо важливі там, де неможливо прибрати із життя всі джерела тривоги. Але можна навчитися краще розуміти свій стан, знати, що саме допомагає тобі, і мати кілька перевірених способів повернути спокій у складний момент. 

Загалом у межах Emergency Appeal команда поєднує психологічну та юридичну підтримку з індивідуальним супроводом кейс-менеджера для людей, чиї ситуації потребують не однієї консультації, а послідовного вирішення кількох питань. Інформаційну й організаційну підтримку забезпечує також ресепшіоніст – допомагає зорієнтуватися та потрапити до потрібного фахівця. 

Карітас Миколаїв: простір, у якому дитині можна знову бути дитиною 

П’ятирічна Владислава любить малювати й вигадувати власні світи. Але постійні повітряні тривоги змінили її поведінку: мама помітила, що донька стала замкненішою і лякливою. Так дівчинка потрапила до Простору, дружнього до дитини, Карітасу Миколаїв УГКЦ.

Спочатку були індивідуальні зустрічі з психологинею, згодом – групові заняття та казкотерапія разом із мамою. Через історії, малювання та гру Владислава вчилася розпізнавати свої емоції, справлятися зі страхом і знову довіряти іншим.  

«На заняттях ми навчаємо малечу простих технік, щоб можна було впоратися зі стресом не лише в Просторі, а й удома», – пояснює психологиня Тетяна Духова.  

Мама вже помічає зміни: дівчинка стала відкритішою, охочіше спілкується, а після занять повертається додому спокійнішою. 

Та психологічна підтримка – лише частина роботи. У Просторі, дружньому до дитини діти від 4 до 17 років готуються до школи й надолужують навчання, займаються українською та англійською мовами, беруть участь у творчих майстерках, арттерапії та казкотерапії. Водночас вони отримують знання, які сьогодні стали частиною дитячої безпеки: як поводитися з вибухонебезпечними предметами, розпізнати насильство, до кого звернутися по допомогу та як убезпечити себе в інтернеті. У Шевченківській громаді 17 дітей провели десять днів у літньому таборі, де все це поєднувалося з іграми, творчістю, новими знайомствами і звичайними літніми пригодами. 

Поруч із дітьми команда працює і з батьками – проводить «Батьківську каву», кола підтримки, психологічні зустрічі та заняття з позитивного батьківства. Бо дитині значно легше справлятися зі страхом і тривогою, коли дорослий поруч теж знає, як її почути й підтримати. Простір стає не місцем, куди дитину приводять на заняття, а середовищем, у якому підтримку отримує вся родина. 

Emergency Appeal лише набирає хід, тож багато його історій ще попереду. Власна справа чи нова робота, переїзд із тимчасового прихистку, відновлені документи або просто більше впевненості у завтрашньому дні. І саме з таких змін поступово складається можливість жити далі: не від кризи до кризи, а з планами на майбутнє. 

Проєкт Emergency Appeal 2026-2027 діє завдяки підтримки Caritas Ukraine та Caritas Internationalis. 

Мікрогрант від REMARKET допоміг створити нову гастрономічну візитівку Коломиї

Кондитерка Леся Кушнірук підготувала до свята 50 тортів, які роздавали безкоштовно.

Леся створила цей десерт як солодку візитівку Коломиї, працюючи над рецептом і дизайном понад пів року. Для REMARKET ця історія почалася з бізнес-плану, який Леся захищала для отримання мікрогранту на розвиток її пекарської справи.

Від бізнес-плану до нового обладнання

Леся Кушнірук за освітою економістка, а кондитеркою працює з 2019 року: створює авторські десерти й навчає інших майстринь.

За підтримки Карітасу Коломиї вона отримала мікрогрант у розмірі 182 490 грн у межах другого кола проєкту REMARKET, попередньо пройшовши навчання та успішно захистивши бізнес-план. Кошти спрямувала на технічне переоснащення цеху – морозильну шафу, обладнання для шокової заморозки та морозильну скриню. Це дало змогу нарощувати обсяги виробництва й готувати такі складні десерти, як «Писанкове Прикарпаття».

«Створюючи торт “Писанкове Прикарпаття”, я прагнула передати любов до нашого краю, його традицій та унікальної культури. Дякую Карітасу Коломиї за можливість зростати, реалізовувати сміливі ідеї та ділитися ними з людьми», – каже Леся Кушнірук.

Торт, задуманий сім років тому

Ідея власного торта-візитівки Коломиї з’явилася у Лесі близько семи років тому: хотілося, щоб туристи могли повезти зі собою не лише фотографії та спогади про місто, а й його смак. Перші напрацювання з’явилися ще до повномасштабного вторгнення. Презентацію планували на 2022 рік, проте війна змусила відкласти задум на кілька років.

В основі торта – горіхово-меренгові коржі з мусовим покриттям. Один із головних інгредієнтів – терта ружа, варення з пелюсток троянди, смак якого Леся пам’ятає з дитинства. Для декору вона обрала зображення Музею писанкового розпису: над ескізом працювала разом із фахівцями музею й переробляла його близько 15 разів, аби точно відтворити деталі будівлі та орнамент.

Родинна справа

У розвитку кондитерської справи Лесю підтримує чоловік Михайло, який після повернення з війни майже власноруч збудував для дружини цей кондитерський цех. Він сподівається, що торт стане популярним серед туристів, які приїжджають до Коломиї.

«Наш торт розрахований не тільки на мешканців області, а й на туристів. Хочеться, щоб вони, відрізавши шматок торту, скуштувавши його, добре запамʼятали цей смак і він в них асоційовуввся з Коломиєю, пробуджував спогади про наше місто. І потім дізнавшись, що хтось збирається приїхати, йому рекомендували – “Їдьте в Коломию і обов’язково зайдіть до Музею Писанкового розпису, там ось такий торт продається. Купіть, скуштуйте і не пошкодуєте”, – говорить Михайло Кушнірук.

Гастрономічний сувенір з Коломиї

Торт уже пройшов перевірки та отримав сертифікати якості, а рецептура й назва зараз на етапі патентування. Придбати «Писанкове Прикарпаття» можна в магазині Музею писанкового розпису в Коломиї. Леся сподівається, що згодом десерт продаватимуть і в інших містах Івано-Франківщини.

Подивитися, як у Коломиї пригощалися тортом, і почути історію про нього з перших вуст можна за посиланням:

Щиро дякуємо за цей сюжет журналістам «Суспільне Івано-Франківськ».

Проєкт REMARKET підтримує мікро-, малих і середніх підприємців та людей, які постраждали від війни, допомагаючи їм розвивати власну справу, створювати робочі місця та зміцнювати економіку місцевих громад.

REMARKET – трирічна ініціатива, яку реалізує Caritas Ukraine у партнерстві з Caritas Schweiz, Caritas-Spes Ukraine та SPARK. Фінансування здійснюється Швейцарським агентством з розвитку та співробітництва (SDC – Swiss Development & Cooperation) і фондом If! Foundation, а також за підтримки міжнародних партнерів мережі Caritas: Caritas Österreich, Cordaid та Trocaire.

Виїхати з-під обстрілів — лише перший крок: як працює евакуація повного циклу

Потрібно знайти житло, організувати дорогу для людини, якій складно пересуватися самостійно, подбати про ліки, дітей чи тварин — і знати, що буде після останньої зупинки.

Люди нерідко відкладають виїзд до моменту, коли поруч уже не працюють звичні служби, громадський транспорт стає недоступним, а літня людина чи людина з інвалідністю фізично не може вирушити в дорогу без допомоги. Навіть коли рішення ухвалене, залишається інше питання: куди їхати?

У Донецькій області одна жінка згадувала, що на момент виїзду її родини екстрені служби в громаді вже не працювали. Інші родини розповідають, як із посиленням обстрілів поступово порожніють вулиці. Та люди залишаються — бо не мають іншого житла, доглядають близьких, яким складно пересуватися, або просто не можуть уявити, як залишити дім, у якому минула значна частина життя.

За даними Кластера захисту України, у 2025 році його учасники зареєстрували понад 89 тисяч людей, евакуйованих із постраждалих від війни районів сходу України. 40% із них були людьми віком від 60 років, ще 7% — людьми з інвалідністю. Для багатьох із них одного місця в транспорті недостатньо, щоб виїзд справді став переходом у безпечніші умови.

Саме на цьому побудована евакуація повного циклу, яку здійснюють Карітас України та місцеві організації мережі: виїзд із небезпечної території пов’язують із наступним реальним місцем, де людина зможе залишитися. Транспорт — лише одна частина процесу. Поруч із ним є добровільна поінформована згода людини, оцінка її потреб, безпекове планування, транзитна підтримка, пошук житла та зв’язок після прибуття.

Дзвінок, із якого починається евакуація

Для Інни це була вже друга евакуація.

Після початку повномасштабного вторгнення вона виїхала з Донецької області разом із мамою та двома дітьми. Згодом родина повернулася, сподіваючись, що ситуація покращиться.

Не покращилася.

«У дітей удома є все… окрім спокою», — сказала Інна, коли родина знову готувалася до виїзду.

Цього разу чотирьом людям із трьох поколінь потрібно було знайти не лише спосіб виїхати, а й місце, куди вони могли б приїхати.

Після десятків відповідей про відсутність вільних місць Ганна Тімченко, кейс-менеджерка Карітасу Краматорськ, побачила у Facebook допис громади на Хмельниччині, де пропонували вільні будинки родинам із дітьми, які були змушені переїхати через війну. Ганна зв’язалася з представниками громади, з’ясувала умови, переконалася, що цей варіант підходить Інні та її родині, і почала з’єднувати окремі етапи дороги.

Сім’я Інни, для якої Карітас Краматорськ організував евакуацію з Донецької області та допоміг знайти нове житло.

«Люди бачать евакуаційне авто або потяг, але не бачать, що відбувається паралельно. Ми шукаємо житло, телефонуємо громадам, координуємося з кількома організаціями, домовляємося про стикування між транзитними центрами — і водночас тримаємо зв’язок із наляканою родиною, яка чекає на кожне наше повідомлення», — говорить Ганна.

До виїзду кейс-менеджерці потрібно скласти весь ланцюг: де родина зупиниться, хто її зустріне, як вона подолає різні етапи маршруту і яка допомога знадобиться дорогою.

Ще один вимір цієї роботи видно у транзитному центрі в Павлограді. Приблизно за три місяці там близько 300 людей отримали тимчасову допомогу з догляду. Переважно це люди старшого віку та люди з обмеженою мобільністю, які після евакуації потребували додаткової підтримки.

Працівник із догляду може допомогти людині дістатися вбиральні, принести чи приготувати їжу, придбати ліки або необхідні речі, випрати одяг. Потреба в такій допомозі стала очевидною з практики евакуацій: частина людей приїжджає без рідних або без людини, яка зазвичай допомагає їм удома, і вже після дороги потребує підтримки в догляді за собою та побуті.

Такий супровід не є звичною складовою евакуаційної допомоги, але для людини, яка не може залишатися без сторонньої підтримки, він може бути критично важливим уже в перші години після приїзду.

Як з одного звернення складається маршрут

Евакуацію повного циклу здійснюють чотири місцеві команди — Карітас Краматорськ, Карітас Харків, Карітас Полтава та Карітас Запоріжжя. Вони працюють із людьми, які виїжджають із територій підвищеного ризику в Донецькій, Харківській, Дніпропетровській та Запорізькій областях, і допомагають продовжити шлях до безпечніших регіонів.

Робота відбувається в межах проєкту «Багатогалузева допомога постраждалим від війни в Україні», що фінансується Державним департаментом США та реалізується Карітасом України й місцевими організаціями Карітас у партнерстві з Catholic Relief Services.

Маршрут нерідко складається з кількох етапів. На найбільш небезпечній ділянці людей може вивозити місцева волонтерська чи гуманітарна команда, яка вже працює ближче до цієї території. Далі маршрут підхоплює Карітас: організовує транзит, наступне перевезення та житло, щоб людині не доводилося самостійно шукати наступний крок посеред дороги.

Одне переміщення може пройти через кілька команд, але для людини воно має залишатися одним безперервним маршрутом.

Місцем, де його окремі частини часто з’єднуються, стає транзитний центр. Там можна перепочити, поїсти, прийняти душ, отримати необхідну допомогу та разом із фахівцями уточнити наступний етап дороги. Хтось їде до родичів, хтось продовжує шлях потягом чи автобусом, комусь потрібно знайти тимчасове житло або місце, де є можливість отримувати щоденний догляд. Таку функцію транзитних центрів передбачає і модель евакуації повного циклу.

Від квітня 2026 року, коли в межах проєкту розпочалася евакуація повного циклу, до 31 липня було евакуйовано 584 людини.

Цифри швидко стають абстрактними, тож цю кількість можна уявити інакше: якби 584 людини розмістити в автобусах на 50 місць, вони заповнили б майже 12 автобусів.

Але це не були 12 однакових автобусів із однаковими пасажирами.

Це були 584 окремі рішення виїхати. Сотні різних сімейних обставин, місць призначення й потреб. Сотні випадків, у кожному з яких потрібно було розуміти, хто їде, куди людина може безпечно дістатися і що може завадити їй завершити цей шлях.

Коли стандартний маршрут не підходить

Іноді люди залишаються в небезпеці, бо не можуть уявити, як житимуть після виїзду.

Олена евакуйовувалася із Запорізької області вдруге. Пряме влучання вже зруйнувало більшу частину будинку, який її родина будувала й облаштовувала. Тепер вона знову їхала — разом з онуками, літньою мамою та домашніми тваринами.

«Я також забрала курей, собак і котів. Кури нестимуть яйця, так що з голоду не помремо», — сказала Олена.

Для отця Любомира Іваночко, який очолює напрям евакуації в Карітасі України, домашні тварини в цій історії — не другорядна деталь. За ними стоїть одна з причин, через які люди можуть довго відкладати виїзд: вони розуміють небезпеку, але не знають, як забезпечуватимуть себе в новому місці.

«Люди бояться, бо не знають, яким буде життя далі — де вони житимуть, як зароблятимуть, що їстимуть. Для цієї жінки кури означають яйця, їжу — можливість і далі щось забезпечувати для своєї родини. Треба зрозуміти, що дає конкретній людині опору», — говорить він.

Для Олени була й інша проблема. Її літній мамі було б складно їхати евакуаційним потягом, а перевезти таким способом усіх тварин було б майже неможливо. Тому Карітас Запоріжжя організував транспорт, яким родина змогла поїхати разом, і довіз їх до орендованого житла, яке вони знайшли на Чернігівщині.

Мама Олени під час евакуації з Запорізької області.

Досвід багатьох евакуацій навчив команди Карітасу: довіра з’являється тоді, коли людина розуміє, що буде далі. До виїзду їй пояснюють можливі варіанти житла, умови, доступну допомогу та хто зустріне після прибуття. Фото чи відео житла дозволяють не просто почути назву незнайомого місця, а побачити його й вирішити, чи готова людина туди їхати.

«Ми не нав’язуємо рішення, — говорить о. Любомир. — Ми обговорюємо з людиною умови й погоджуємо те, що їй підходить. Рішення залишається за нею».

Ця прозорість особливо важлива, коли людині доводиться довіритися тим, кого вона, можливо, щойно зустріла. Соціальний працівник може супроводжувати людей під час евакуації, відповідати на запитання й залишатися поруч із тими, хто наляканий або розгублений. Кожен наступний крок пояснюють заздалегідь, а підтримка не обривається посеред маршруту. Після прибуття Карітас перевіряє, чи справді домовленості працюють; якщо ні, команда разом із людиною шукає інший варіант.

Кейс-менеджерка опрацьовує запит на евакуацію.

Карітас може усунути практичні перешкоди й вибудувати маршрут, який справді працює. Він може зробити вибір можливим, не роблячи цього вибору замість людини.

Що відбувається після приїзду

Дорога може закінчитися раніше, ніж робота кейс-менеджерки.

Карітас Запоріжжя допомагав мамі з трьома дітьми, серед яких була дитина з інвалідністю, продовжити шлях до Австрії. Перед виїздом Олена Бугель, кейс-менеджерка Карітасу Запоріжжя, відновила зв’язок з австрійською організацією, яка вже допомагала цій родині раніше, уточнила її теперішні потреби, переконалася, що на місці їх готові підтримати, і координувала наступні етапи дороги.

Після однієї ночі в тимчасовому житлі на заході України родина продовжила шлях до Австрії. На момент прибуття наступний етап уже був підготовлений: на сім’ю чекала місцева команда, було організовано подальше перевезення та житло.

Родина під час евакуації до Австрії за підтримки Карітасу Запоріжжя.

Але для Олени робота з цією родиною на цьому не закінчилася.

Вона продовжила телефонувати мамі: спершу — щоб переконатися, що родина дісталася безпечно, потім — щоб з’ясувати, чи працює на практиці те, про що домовлялися до виїзду. Чи підходить житло? Чи отримує дитина з інвалідністю медичну допомогу? Чи можуть діти навчатися? Чи вирішуються питання з документами та соціальною підтримкою?

«Для мене сам факт виїзду ще не означає, що родина справді перебуває у безпеці й отримала необхідну допомогу, — говорить Олена Бугель. — Важливо зрозуміти, чи дісталися вони місця призначення, чи мають житло, чи отримують діти медичну допомогу й доступ до освіти, чи не залишилася родина сам на сам із новими труднощами».

Під час наступних розмов відповіді ставали конкретнішими. Родина переїхала в окрему квартиру. Дітей почали влаштовувати до навчальних закладів, зокрема дитину з інвалідністю — до спеціалізованої школи. Місцевий соціальний працівник допомагав із відвідуванням лікарів, документами та соціальними послугами.

Для кейс-менеджерки важливо, щоб план, складений до виїзду, витримав перевірку реальністю після приїзду. Випадок не завершується лише тому, що зупинився останній автомобіль. Він завершується тоді, коли допомога, про яку домовлялися на іншому кінці маршруту, справді доступна людині.

Здалеку масштаб евакуації легко вимірювати кількістю автомобілів і людей. Але насправді він складається з сотень окремих людських історій, для кожної з яких потрібне своє рішення.

За одним маршрутом можуть стояти волонтери, які допомагають пройти найнебезпечнішу ділянку, кейс-менеджерка, яка шукає житло в іншій області, працівник із догляду в транзитному центрі, інша команда, яка зустріне після прибуття, — і телефонний дзвінок пізніше, щоб переконатися, що домовленість справді спрацювала.

Саме це стоїть за 584 евакуаціями в межах проєкту: сотні різних життів, для яких не існувало одного універсального рішення.

Вивезти людину з небезпечного місця недостатньо. Потрібно, щоб на іншому кінці дороги на неї чекало не нове невідоме, а зрозумілий наступний крок: житло, необхідна допомога і люди, до яких можна звернутися. У цьому і полягає повний цикл евакуації Карітас.

Як звернутися по допомогу з евакуацією

Евакуація повного циклу відбувається лише за добровільною згодою людини. Команда може запропонувати варіанти, пояснити умови й допомогти організувати переїзд, але не вирішує замість людини, куди їй їхати. Це один із базових принципів процедури евакуації.

  1. Зателефонуйте до Карітасу. Одразу скажіть, що звертаєтеся щодо евакуації. Назвіть своє місце перебування та повідомте, скільки людей мають виїхати.
  2. Розкажіть про потреби кожного, хто їде. Важливо одразу сказати, якщо серед вас є людина з інвалідністю, літня чи маломобільна людина, діти, необхідність постійно приймати ліки, перевозити крісло колісне, тварин або важливі речі. Саме від цього залежить транспорт і побудова маршруту.
  3. Скажіть, чи є у вас місце, куди ви можете поїхати. Якщо це родичі, друзі або вже знайдене житло, команда врахує це під час планування. Якщо їхати нікуди, кейс-менеджер може допомагати шукати доступні варіанти проживання.
  4. Ознайомтеся із запропонованим варіантом і самі ухваліть рішення. Команда пояснює умови, маршрут і доступну допомогу. Людина має право погодитися, відмовитися або змінити рішення.
  5. Після погодження команда організовує маршрут. Залежно від безпекової ситуації він може включати кілька етапів, різні команди, транзитний центр, потяг чи інший транспорт. За потреби соціальний працівник супроводжує людину дорогою.
  6. У транзитному центрі можна отримати базову допомогу та підготуватися до наступного етапу дороги. Там люди можуть перепочити, поїсти, скористатися гігієнічними послугами та отримати інформацію щодо подальшого маршруту й проживання.
  7. Після прибуття зв’язок не обривається. Команда перевіряє, чи людина дісталася погодженого місця і чи працює домовленість. Якщо виникла проблема, можуть шукати інше рішення або перенаправити до відповідної допомоги.

Куди телефонувати

Карітас Краматорськ: +380 55 942 20 12, понеділок–п’ятниця, 9:00–17:00.

Карітас Харків: +380 67 33 604 55, понеділок–п’ятниця, 9:00–17:00.

Карітас Запоріжжя: +380 75 173 27 91, понеділок–п’ятниця, 9:00–17:00.

Карітас Полтава: +380 95 288 87 07, понеділок–п’ятниця, 9:00–17:00.

Гаряча лінія Карітасу України: 0 800 336 734, понеділок-п’ятниця 9:30–16:00. 

Проєкт MEDEVAC: україно-чеське співробітництво посилить реабілітацію та ментальне здоров’я на Дніпропетровщині 

Проєкт «MEDEVAC – Інтегрований хаб реабілітації та відновлення ментального здоров’я для осіб, які зазнали травм внаслідок війни / Integrated Rehabilitation and Mental Health Recovery Hub for Persons Affected by War Trauma» є частиною українсько-чеського партнерства. Ініціатива має посилити реабілітаційну та ментально-оздоровчу допомогу у Дніпропетровській області – одному з ключових регіонів для прийому, лікування та відновлення людей, які постраждали внаслідок війни.

Місто Дніпро визначено як один із медичних хабів для евакуації, стабілізації, лікування та подальшої реабілітації постраждалих. Медичні заклади регіону працюють із великою кількістю пацієнтів, які потребують тривалої мультидисциплінарної реабілітації та психологічної підтримки. 

До візиту долучилися представники Міністерства внутрішніх справ Чеської Республіки (Ministerstvo vnitra), Посольство Чеської Республіки в Українi / Czech Embassy in Ukraine, Карітасу Чеської Республіки (Caritas Czech Republic in Ukraine) та Карітасу України. Партнери відвідали два медичні заклади Дніпра та взяли участь у круглому столі, присвяченому підготовці дорожньої карти реалізації проєкту. 

Під час зустрічей вони ознайомилися з роботою медичних закладів, актуальними потребами та просторами, які планується розвивати в межах проєкту. Окремо обговорили майбутні рішення та можливості довгострокового посилення реабілітаційної й ментально-оздоровчої допомоги в регіоні. 

Проєкт передбачає не лише оновлення приміщень, а й комплексне посилення спроможності медичних закладів. Зокрема, йдеться про адаптацію та підвищення доступності медичної інфраструктури, закупівлю сучасного реабілітаційного та ментально-оздоровчого обладнання, професійний розвиток мультидисциплінарних команд і передачу чеського досвіду через навчальні візити до Чехії. 

У межах проєкту планується розвивати спеціалізовані реабілітаційні простори, створити Центр ментального здоров’я у Кривому Розі, телемедичний простір, а також сенсорні та дружні до дітей реабілітаційні середовища. Передбачено і професійне навчання фахівців. 

Учасниками візиту стали: 

Вацлав Бача (Václav Báča) – координатор програми MEDEVAC / «Допомога на місці», Міністерство внутрішніх справ Чеської Республіки; 

Теодор Бартонь (Teodor Bartoň) – Міністерство внутрішніх справ Чеської Республіки; 

Міхал Вивода (Michal Vývoda) – Посольство Чеської Республіки в Україні; 

Лариса Сидоренко – керівник проєкту «Карітас Чехії» у Дніпропетровській області; 

Олексій Власов – генеральний директор Регіонального медичного центру родинного здоров’я Дніпропетровської обласної ради; 

Тетяна Коваленко, в.о. директора Комунального некомерційного ТОВ «Спеціалізований медико-реабілітаційний центр для дітей та підлітків» Дніпропетровської обласної ради; 

Віталій Горбалінський – генеральний директор Комунальне некомерційне підприємство «Криворізька міська лікарня № 16» Криворізької міської ради. 

Карітас України представляли головна експертка Програми охорони здоров’я Галина Курницька, менеджер проєктів Юрій Наконечний, провідна експертка з ментального здоров’я Катерина Назарова. До розмови дистанційно приєдналася менеджерка проєктів Карітасу України Інна Грицьків,яка координує старт проєкту MEDEVAC і поділилася очікуваннями щодо того, як він вплине на регіон і людей. 

«Проєкт має значення, що виходить далеко за межі модернізації окремих медичних просторів. Йдеться про посилення спроможності системи реабілітації та ментального здоров’я у Дніпропетровській області – регіоні, який в умовах війни залишається одним із ключових центрів прийому, лікування та відновлення людей, які зазнали травм внаслідок бойових дій. 
Важливо, що проєкт поєднує розвиток сучасної медичної інфраструктури та обладнання з посиленням професійної спроможності мультидисциплінарних команд і передачею чеського досвіду. Його результат має вимірюватися передусім реальними змінами для людей – доступом до якісної комплексної реабілітації, психологічного відновлення та сучасних послуг, які продовжуватимуть працювати і після завершення проєкту», – сказала Інна Грицьків. 

Фахівчиня також зазначила, що українсько-чеське партнерство створює основу не тільки для підтримки окремих медичних закладів, а й для формування сталих рішень, які можуть посилювати систему охорони здоров’я регіону в довгостроковій перспективі.  

Проєкт розрахований на 1200–1600 людей, які отримуватимуть реабілітаційні та психологічні послуги в модернізованих просторах. Також професійне навчання пройдуть 35–50 фахівців, а українські спеціалісти зможуть взяти участь у навчальних візитах до Чехії. 

Завдяки проєкту MEDEVAC Карітас України сприятиме розвитку доступної та сучасної реабілітаційної і психологічної допомоги для людей, які постраждали від війни. Йдеться не лише про оновлення медичних просторів та забезпечення сучасним обладнанням, а й про посилення спроможності медичних закладів і професійних команд, щоб якісні послуги були доступними людям і після завершення проєкту. 

Фото – Регіональний медичний центр родинного здоров’я, Спеціалізований медико-реабілітаційний центр для дітей та підлітків 

Карітас України представляє авторське видання: «Інтеграційні заходи. Як згуртувати людей в громадах?»

Упорядницями видання стали експертки Програми зміцнення соціальної згуртованості Карітасу України — Ганна Гоменюк, Олена Бєлік, Анна Чудовська та Катерина Гончар.

На етапі написання і упорядкування авторську методологію на практиці тестували фахівці по роботі з громадами та фасилітатори громад з понад 22 місцевих організацій мережі Карітас України, провівши понад 90 інтеграційних заходів.

Їхній практичний досвід збагатив видання і допоміг зробити методологію максимально наближеною до реалій життя громадах в умовах війни — тих, що знаходяться у прифронтових регіонах і тих, куди люди переміщуються у пошуках прихистку або повертаються як ветерани війни.

Посібник виданий у рамках проєкту: «Сприяння соціальній згуртованості та стійкості у громадах, що постраждали від війни» Карітас України за підтримки Porticus. Друковане видання буде презентоване під час Форуму «Інтеграційні заходи, як згуртувати людей у громадах» 21 вересня у Києві. А PDF версія невдовзі буде доступною на нашому сайті.

Про значимість нового видання говорять експертки Карітасу України:

«Ця методологія покликана допомогти кожному, хто хоче сприяти інтеграції людей з різним досвідом війни. Від концептуальних засад до практичних рекомендацій і готових сценаріїв».

Ганна Гоменюк, директорка Департаменту програм зміцнення соціальної згуртованості

«Людині потрібна людина. Інтеграція починається зі знайомства, спілкування та спільної діяльності. Вона відбувається тоді, коли люди мають можливість взаємодіяти, будувати нові соціальні зв’язки та брати активну участь у житті громади.
Для повноцінної інтеграції важливо створювати рівні можливості для взаємодії, творчого розвитку, якісного дозвілля, громадської участі та реалізації культурних прав усіх жителів. Саме спільний досвід, нові знайомства та участь у житті громади зміцнюють її  соціальну тканину. 
Цей методичний посібник містить практичні рекомендації, інструменти та приклади, які допоможуть фасилітаторам і фасилітаторкам планувати та проводити інтеграційні заходи, адаптуючи їх до потреб і особливостей своєї громади».

Олена Бєлік, провідна експертка по роботі з громадами

«Працюючи з громадами, я щоразу переконуюся: згуртованість починається не з великих проєктів, а із зустрічі, розмови, готовності почути одне одного та зробити щось разом. Цей посібник цінний тим, що допомагає перейти від розуміння важливості соціальної інтеграції до конкретних практичних кроків та інструментів, які можна застосовувати у щоденній роботі. Впевнена, що посібник стане підтримкою для фахівців і фахівчинь, які працюють у громадах, допомагаючи створювати простір довіри, участі та взаємодії»

Анна Чудовська, менеджерка по роботі з громадами

«Коли працюєш в темі інтеграції, приходить розуміння, що ми, як жителі й жительки своєї країни, маємо навчитися чути, бачити й вміти цікавитись іншістю людини, з якою взаємодіємо. Так допоможемо собі вистояти. Саме в цій методології зібрано максимально прості й водночас складні та дієві інструменти, як це зробити. Буду щаслива, якщо цією книжкою будуть послуговуватись».

Катерина Гончар, менеджерка миробудівних проєктів

Видання: «Інтеграційні заходи. Як згуртувати людей в громадах?»