Саме так, жартома, керівник програми «Відновлення засобів до існування» (Livelihood) Карітасу України Василь Мікула відреагував на запрошення на бізнес-сніданок «Сто років уперед: українська ідентичність як фундамент трикутника відновлення», який відбувся напередодні Конференції з питань відновлення України (URC 2026) у Гданську.
«Нас нагодували не тільки смачним сніданком, а й влучними ідеями про те, як нам спільно відновлювати Україну в наступні 100 років. Особливо цінною для мене була можливість поділитись практичним досвідом Карітасу України та реальними історіями людей. Вони допомагають пересвідчитись, наскільки важливо допомагати людині ставати самозарадною, відновлювати власні джерела доходу, планувати майбутнє і робити свій особистий внесок у розвиток економіки місцевих громад. Проєкти програми допомагають повертати людям відчуття власної гідності та стійкість», – додав Василь Мікула.
Бізнес-сніданок, організований Альянсом українських ОГС разом із Mercy Corps Ukraine та ГО «Культ Фуд», зібрав представників громадянського сектору, бізнесу, міжнародних організацій та державних інституцій. Обговорювали відновлення громад, продовольчу безпеку, розвиток локальної економіки та роль громадянського суспільства у цих процесах. Проговорили еволюцію того, як працює громадський сектор в сучасних умовах: від першого рівня «екстреного реагування» до найвищого, четвертого – «відновлення економіки та ідентичності».
На заході організатори презентували дослідження від Civitta, у якому йшлося про необхідність бачити загальну макроархітектуру відновлення: розробляти правові рамки, залучати системні інвестиції, аж до створення консорціумів в форматі «держава + бізнес + ОГС».
Йшлося також про перехід від епізодичної благодійності до сталих бізнес-моделей. Від «роздачі продуктових наборів» – до ОГС як повноцінних інвесторів у громади. Це перегукується з тим, над чим зараз працює Карітас України. Під час цьогорічної партнерської зустрічі Карітасу це було ключовим фокусом: перехід до сталих рішень у кожній програмі: від опису до впровадження і масштабування, із залученням відповідних партнерів.
Василь Мікула представив досвід Карітасу України у сфері відновлення засобів до існування. Йшлося про підтримку людей, які через війну втратили джерело доходу, роботу або бізнес, а також про створення можливостей для працевлаштування та розвитку підприємництва в громадах.
Цьогоріч Карітас України також буде представлений на URC-2026 у Гданську. Такі підготовчі зустрічі дають змогу обмінятися підходами та практичними напрацюваннями і краще підготуватися до міжнародного представлення.
Відбудова України – це не лише про інфраструктуру. Це про людський капітал, нашу експертизу та синергію партнерств.
Дякуємо організаторам за запрошення та можливість долучитися до дискусії про підходи, які вже працюють сьогодні й допомагають людям відновлювати своє життя та сприяти відновленню України.
До участі долучилися представники 28 країн – організацій Карітас, міжнародних інституцій та партнерських благодійних організацій з Африки, Азії, Близького Сходу і Америки. Від Карітас України у конференції взяла участь Христина Семеген-Бодак, керівниця медичного напрямку організації.
На конференцію надійшло письмове послання Папи Лева XIV, яке передав кардинал П’єтро Паролін, державний секретар Ватикану, у якому Святіший Отець закликав учасників продовжувати нести Боже милосердя тим, хто страждає.
Три дні учасники обговорювали теми, які визначають сучасну гуманітарну медицину: штучний інтелект та етика в охороні здоров’я, вплив кліматичних змін на здоров’я вразливих громад, доступ до медичної допомоги в зонах конфліктів, психічне здоров’я як невід’ємна складова допомоги. Окремий акцент було зроблено на спалаху еболи в Конго, де смертність сягає 25 відсотків, ВІЛ серед дітей, що втратили батьків, хронічне недоїдання у Венесуелі та скорочення видатків на охорону здоров’я у багатьох країнах. Окрема увага приділялася партнерству з міжнародними організаціями.
Виступаючи на панелі на тему охорони здоров’я в умовах збройних конфліктів, Христина Семеген-Бодак описала реальність, у якій живе Україна після більш ніж чотирьох років повномасштабної війни — щоденні повітряні тривоги і постійне відчуття небезпеки.
Вона поділилася враженнями про формат зустрічі. «До однієї зали зібрали фахівців з охорони здоров’я з 28 країн – з різним бекграундом: медичним, юридичним, економічним, політичним. Мета була спільна: говорити про охорону здоров’я як загальну проблему, а не лише про медицину», – зазначила керівниця медичного напряму.
«Фраза, яка звучала кількаразово і яка найточніше передає дух заходу: “Немає здоров’я без ментального здоров’я.” Це не гасло, а підхід, який Карітас закладає в саму модель надання допомоги: інтегровану, яка в основі має духовну підтримку. Для нас, в Карітас України, це було важливим підтвердженням: те, що ми будуємо у сфері сталої охорони здоров’я, відповідає саме такій логіці – де здоров’я охоплює і медичні, і соціальні послуги, і все, що потрібне людині, щоб жити повноцінно», – зазначила Христина Семеген-Бодак.
Ці слова перегукуються зі статистикою, яку вона навела з трибуни. Після понад чотирьох років війни близько 70% населення повідомляють про труднощі з психічним здоров’ям, однак лише кожен десятий має доступ до необхідної підтримки. Понад 2600 медичних закладів пошкоджені або знищені російськими атаками, а понад 300 медичних працівників загинули від початку повномасштабної війни.
У відповідь на ці виклики Карітас України інтегрувала підтримку психічного здоров’я в усі свої медичні програми: спеціалізовані послуги тепер доступні в 11 медичних центрах по всій країні.
Досвід України знайшов відгук серед колег з країн, де Карітас працює в умовах кризи.
За підсумками трьох днів учасники мають виробити Декларацію та Дорожню карту – документ, який визначатиме стратегічний напрямок медичних програм Карітас на майбутнє. Участь Карітас України в цьому процесі – свідчення того, що голос України чують і враховують на найвищих міжнародних майданчиках.
Міністерство відкрило свої двері для громадян, пропонуючи унікальну можливість зазирнути за лаштунки німецької дипломатії: відвідати кабінет міністра, Центр кризового реагування та ознайомитися з протоколом офіційних державних візитів.
Наталія Крива, директорка Департаменту соціальних програм. взяла участь у панельній дискусії «Щодення життя у війні і місцева стійкість» — разом з д-ром Нікласом Вагнером, Уповноваженим із питань Східної Європи, Кавказу та Центральної Азії GFFO — і поділилася досвідом організації у підтримці громад в умовах тривалої війни.
«Як не втрачати здатності діяти? Варто бути чесними перед собою, що важко. Проте ми мусимо дбати про своїх людей – і працівників, і тих, кому ми допомагаємо. Не можна відривати ефективність від людяності, і розуміти: стійкість не виникає сама собою, вона будується день за днем організаціями та громадами, які обирають залишатися поруч», – зазначила Наталія Крива.
Міжнародний підрозділ Карітас Німеччини представив окремий стенд, присвячений роботі з дітьми та молоддю у просторах дружніх до дитини (child friendly spaces), які діють в Україні за підтримки Карітас України.
Участь Карітас України у цьому форумі підкреслює роль організації як надійного партнера у гуманітарному реагуванні та відбудові — і як голосу українського громадянського суспільства на міжнародному рівні.
Карітас України став співорганізатором події разом із БФ «Право на захист», Mercy Corps та People in Need. Захід відбувся за сприяння Міністерства економіки, довкілля та сільського господарства України та Міністерства соціальної політики, сім’ї та єдності України.
Подія об’єднала представників Уряду України, Європейського Союзу, держав-членів ЄС, міжнародних організацій, місцевої влади, громадянського суспільства, академічного середовища та бізнесу. Учасники говорили про те, як сформувати скоординований підхід до підтримки громадян України на всіх етапах: від прийняття рішення про повернення — до реінтеграції в громадах.
У центрі дискусії було питання: що насправді визначає рішення людей повернутися в Україну? Адже людина повертається не просто в країну, а насамперед туди, де має умови для життя, роботи, навчання дітей, доступу до послуг, включення в громаду й бачення власного майбутнього.
Модерував дискусію Євген Глібовицький, директор Інституту фронтиру.
Серед спікерів події були: Надія Ковальчук, програмна директорка БФ «Право на захист»; Дарія Марчак, заступниця Міністра економіки, довкілля та сільського господарства України; Ілона Гавронська, заступниця Міністра соціальної політики, сім’ї та єдності України; Ілва Йоганссон, спеціальна посланниця ЄС з питань українців; Філіп Леклерк, директор Регіонального бюро Управління Верховного комісара ООН у справах біженців для країн Європи; Денис Базілевич, директор з питань взаємодії з владою Nova Post Global; Софія Кочмар, керівниця демографічних проєктів Інституту фронтиру.
Карітас України на події представляли Тетяна Ставничи, президентка Карітасу України; Ірина Маєвська, керівниця програми «Безпечна міграція та протидія торгівлі людьми»; Василь Мікула, керівник програми «Відновлення засобів до існування»; та Ірина Нога, керівниця програми Housing Карітасу України.
Під час дискусії Тетяна Ставничи нагадала, що для України ця тема не почалася у 2022 році. Ще до повномасштабного вторгнення українці мали досвід трудової міграції, а громадські організації вже працювали над підтримкою людей, які поверталися з-за кордону, та їхньою реінтеграцією.
«Карітас — це мережа організацій, які працюють у громадах і водночас є частиною ширшої світової конфедерації. Ми працюємо з темою повернення трудових мігрантів ще з 2005 року. Це 20 років цінного досвіду, який також має бути врахований, коли ми говоримо про повернення українців сьогодні.
Водночас із 2022 року багато наших партнерів за кордоном уже працюють з українцями в різних країнах. Тому, коли ми будуємо систему реінеграції, важливо не втратити цей досвід, який уже є в організацій на місцях. Вони мають бути частиною ширшої системи й бути пов’язаними з Unity Hubs та іншими українськими ініціативами за кордоном», — зазначила Тетяна Ставничи.
Ірина Маєвська нагалошує на мережевості Карітасу та важливості комплексної підтримки людей, які хочуть повернутися додому.
«Карітас на цьому заході був представлений колегами з різних національних організацій — України, Польщі, Бельгії та Німеччини. Наша мережевість — це цінність, яку ми зміцнюємо заради підтримки та допомоги кожному, хто її потребує. У контексті повернення та реінтеграції ми вибудовуємо партнерство і систему на різних рівнях, щоб допомога була вчасною та комплексною.
Актуальність цього напряму підтверджують запити, які ми постійно отримуємо з проханням посприяти поверненню додому. Жоден із таких запитів не буде залишений без уваги. Адже кожен українець і кожна українка важливі», — сказала Ірина Маєвська.
Окремий акцент стосується демографічної ситуації та умов, без яких повернення не може бути сталим. Ірина Нога звернула увагу на те, що житло має бути невід’ємною частиною політики реінтеграції та відновлення громад.
«Презентоване під час дискусії дослідження Frontier Institute “Who will come back? Ukraine’s Demographic Frame for Return Policy” показує, що сьогодні в Україні проживає близько 29 мільйонів людей, понад 4,37 мільйона українців перебувають під тимчасовим захистом у країнах ЄС, а ще понад 4 мільйони залишаються на тимчасово окупованих територіях.
При цьому лише 43% українців за кордоном сьогодні розглядають можливість повернення, тоді як 36% поки не планують цього робити. Це означає, що цей процес не відбудеться автоматично після завершення війни. Люди ухвалюють рішення тоді, коли розуміють умови: рівень безпеки, право на житло, якісні послуги та перспективи для своїх дітей.
Саме тому розвиток сталих житлових рішень має стати невід’ємною частиною державної політики реінтеграції українців та відновлення громад. Адже, інвестуючи в житло, ми інвестуємо не лише у відбудову, а й у збереження та повернення наших людей у громади», — зазначила Ірина Нога, керівниця програми Housing Карітасу України.
Повернення українців також напряму пов’язане з економічним відновленням. Йдеться не лише про бажання людей приїхати в Україну, а й про наявність для них реальних можливостей для життя, роботи, підприємництва та розвитку.
«Рішення людей жити в Україні залежить не лише від бажання, а й від умов, які ми можемо тут запропонувати. Люди повертаються туди, де мають житло або можливість його винайняти, доступ до роботи, освіти, медичних послуг, грантової підтримки та прозорих умов для започаткування й ведення бізнесу.
Наше завдання — продовжувати працювати над тим, щоб вдома було більше можливостей для гідного життя та розвитку. Саме тому програма “Відновлення засобів до існування” допомагає людям навчатися, здобувати нові професії, отримувати грантову підтримку та менторський супровід. Ми й надалі будемо залучати партнерів і об’єднувати зусилля, щоб підтримувати людей, які найбільше потребують допомоги для відновлення їхньої економічної самозарадності», — сказав Василь Мікула, керівник програми Livelihood Карітасу України.
Для Карітасу України ця розмова має дуже практичний вимір. Організація працює з людьми на різних етапах — від кризи до стабілізації, від тимчасового прихистку до житлових рішень, від втрати роботи до відновлення засобів до існування, від ізоляції до включення в життя громади.
Дякуємо партнерам і всім учасникам за змістовну дискусію. Відновлення України неможливе без людей. А отже, наше спільне завдання — будувати системи, які допомагають людям повертатися, інтегруватися, працювати, творити й жити з гідністю.
Ці тренінги були відповіддю на дуже конкретний виклик: місця тимчасового проживання, які у 2022 році створювалися як екстрене рішення, для багатьох людей стали місцем довготривалого проживання. Особливо це стосується людей похилого віку, осіб з інвалідністю та маломобільних ВПО, які не можуть самостійно знайти житло, повернутися додому або забезпечити собі належний догляд.
Навчання відбулося в межах проєкту Карітасу України «Підтримка гідного життя для внутрішньо переміщених осіб з обмеженою мобільністю», що реалізується за підтримки Гуманітарного фонду для України (UHF). Проєкт спрямований на комплексну підтримку внутрішньо переміщених осіб та передбачає не лише проведення ремонтних робіт у місцях тимчасового проживання, а й надання психологічних, юридичних послуг та послуг кейс-менеджера для людей з інвалідністю.
Захід проводили представники Дніпропетровського обласного центру соціальних служб у партнерстві з Карітасом України. Під час заходу обговорювали питання, які виходять далеко за межі окремого навчання чи конкретних практичних кейсів. Йшлося про системну проблему: функціонування місць тимчасового проживання, в яких людина перебуває більше 1,5-2 років і навіть більше, доступу до соціальних послуг старших людей і осіб з інвалідністю, які проживають в них, а також інтеграція людей в громаду.
Адміністрації та координатори МТП часто опиняються в ситуації, коли щодня мають реагувати на складні соціальні випадки, але не завжди мають чітке розуміння, як організувати соціальні послуги, як взаємодіяти із соціальними службами, як можна стати офіційним надавачем соціальних послуг і чи потрібно це саме зараз, чи вистачить на це ресурсу, як залучати державне фінансування для цього. Саме тому фокус тренінгів був практичним – не лише описати проблему, а показати можливі алгоритми дій.
«Для нас було важливо не лише передати учасникам нові знання, а й створити простір для взаємодії між усіма службами, від яких залежить якість підтримки мешканців місць тимчасового проживання. Сьогодні ремонту приміщень уже недостатньо – люди, особливо особи старшого віку та люди з інвалідністю, потребують сталих соціальних послуг і довгострокових рішень.
Під час навчання ми намагалися дати координаторам місць тимчасового проживання практичну “дорожню карту”: як організувати надання соціальних послуг, налагодити співпрацю з відповідальними структурами та стати надавачами соціальних послуг, які можуть отримувати державні субвенції.
Це можливість перейти від реагування на нагальні потреби до створення системи підтримки, яка працюватиме й надалі. Саме така міжсекторальна взаємодія та посилення спроможності громад є запорукою того, що внутрішньо переміщені особи отримуватимуть необхідну допомогу незалежно від тривалості їхнього перебування в МТП», – Христина Бірюліна, менеджерка проєкту Карітасу України.
Коли навесні 2022 року по всій Україні відкривали місця тимчасового проживання, ніхто не думав, що через роки вони перетворяться на довготривале місце проживання для десятків тисяч людей. Спортзали, гуртожитки, санаторії, бази відпочинку – все це мало бути тимчасовим рішенням на кілька тижнів, поки люди не знайдуть нове житло. Вийшло інакше.
За даними оцінки МТП, підготовленої кластером Координації та управління місцями тимчасового проживання станом на кінець 2025 року, в Україні діяло 1 612 МТП, де проживало близько 77 000 внутрішньо переміщених осіб. Майже 84% з них планують залишатися там і наступні 12 місяців – не тому, що хочуть, а тому, що не мають іншого варіанту. Третина мешканців МТП старші люди за 60 років, кожен четвертий – людина з інвалідністю або хронічним захворюванням.
Саме ця зміна реальності стала центральною темою навчання, бо якщо МТП фактично стали місцем довготривалого проживання для вразливих людей, то вони не можуть функціонувати лише як приміщення з ліжко-місцями. Потрібна система соціальної підтримки, доступ до послуг, оцінка потреб мешканців, взаємодія з громадами та зрозумілий маршрут переходу до сталих рішень.
Що таке МТП і як воно мало працювати
Місця тимчасового проживання – це заклади, де ВПО можуть безоплатно жити, поки не знайдуть власне або орендоване житло. Юридично вони регулюються постановою Кабміну № 930 від вересня 2023 року, що затвердила порядок їх функціонування. Балансоутримувачем зазвичай є місцева влада – вони відповідають за стан приміщень, надання комунальних послуг і дотримання правил проживання.
Задум був логічним: держава забезпечує дах над головою, поки людина оговтається від шоку переміщення, зорієнтується на новому місці. Максимум – до пів року. Але реальність виявилася жорсткішою за задум.
З 7 000 МТП, що відкрилися у перші тижні повномасштабного вторгнення, до початку 2025 року залишилося 1 612. Більшість закрилася не тому, що проблема зникла, а тому що утримання таких обʼєктів потребує значних фінансових витрат – поточні ремонтні роботи, облаштування умов проживання, забезпечення інкюзивності та безбарʼєрності, оплата комунальних послуг. Мешканці, в свою чергу, потребували постійної соціальної підтримки та послуг. Тому власники МТП припинили приймати ВПО або повернулися до основної діяльності. Хто залишився – це ті, кому немає куди йти.
Цифри, які говорять гучніше за звіти
Станом на червень 2026 року в Україні офіційно зареєстровано 4 633 746 внутрішньо переміщених осіб. З них у МТП живуть менше двох відсотків. Але саме ці два відсотки – найбільш вразлива категорія.
Дніпропетровська область – лідер за кількістю ВПО в МТП, далі йдуть Харківська та Львівська області. Саме тому Дніпро і Кривий Ріг стали місцем проведення тренінгів.
Держава і МТП
Уповноважений Верховної Ради з прав людини у своїй щорічній доповіді 2025 року написав: в Україні досі немає механізмів для системного забезпечення житлом переселенців. Державна стратегія щодо внутрішнього переміщення на 2025 рік виконується неякісно, а допомога на проживання ВПО скорочується, попри зростання потреб.
Між тим, МТП продовжують фінансуватися за залишковим принципом. Частина закладів не має чіткого механізму компенсації витрат на електроопалення, а державна компенсація за придбання твердого палива навіть на третину не покриває реальних потреб, у деяких – бракує коштів навіть на поточний ремонт. Медичний супровід мешканців, психологічна підтримка персоналу, соціальний патронаж – все це або відсутнє.
Децентралізація, яка у мирний час стала б перевагою, тут обернулася нерівністю: громади з більшими ресурсами можуть нормально утримувати МТП, менш спроможні – не можуть. Відповідальність є, фінансування – ні.
«Ми зіткнулися з відсутністю у громад достатніх ресурсів для утримання комунальних місць тимчасового проживання, а також для забезпечення мешканців МТП соціальними послугами відповідно до їхніх потреб.
Водночас важливо проаналізувати, від чого залежить така ситуація. Можливо, значну роль відіграють пріоритети, які визначає керівництво громади. Адже в умовах децентралізації саме голова громади та місцева влада ухвалюють рішення про те, як і за рахунок яких коштів організовується підтримка ВПО, які до них прибули, у тому числі і надання їм соціальних послуг.
Тут варто зазначити, що держава також пропонує різні механізми компенсацій і субвенцій для підтримки ВПО. Серед них – оплата за надання соціальних послуг ВПО, зокрема підтриманого проживання, стаціонарного догляду та притулку; субвенції на ремонт місць тимчасового проживання; компенсація витрат на житлово-комунальні послуги закладам, які розміщують ВПО, міжбюджетні трансферти – коли приймаючій громаді надання соціальних послуг оплачує громада, з якої її мешканці евакуювалися, тощо.
Однак для ефективного використання цих можливостей потрібна синергія між державною підтримкою та діями самих громад. Наразі в МТП вкладається значний обсяг донорських коштів. Водночас зростає потреба у довгострокових житлових рішеннях для ВПО.
МТП можна розглядати як об’єкти, які можна використовувати як приміщення для надання соціальних послуг, передбачених Класифікатором соціальних послуг або в рамках експериментальних проєктів Міністерства соціальної політики, сім’ї та єдності України.
Важливо, що цей напрям уже закріплений у Стратегії державної політики щодо внутрішнього переміщення на період до 2030 року, яка передбачає створення умов для реалізації права внутрішньо переміщених осіб на житло через сталі житлові рішення, зокрема розроблення стратегічного бачення та поетапного плану трансформації існуючої системи МТП, визначення критеріїв і механізму переведення приміщень місць тимчасового проживання у форми житла, орієнтовані на довгострокові рішення, а також формування та розвиток фондів соціального житла.
З огляду на значні інвестиції міжнародних донорів у ремонт, облаштування та адаптацію таких об’єктів, їх подальше використання як надавачів соціальних послуг із проживанням, соціального житла, чи інших моделей соціальної підтримки дозволить зберегти створену інфраструктуру та забезпечити сталі рішення для вразливих категорій населення».
Водночас варто зазначити, що в окремих громадах уже є позитивний досвід місцевих організацій Карітас. Об’єкти, які раніше використовувалися переважно як місця тимчасового проживання, поступово стають обʼєктами для розвитку соціальних послуг у громаді, зокрема підтриманого проживання, стаціонарного догляду, притулку. Саме такі практики показують, що МТП можуть бути не лише місцем розміщення, а й точкою входу людини до системи соціального захисту», – Тетяна Яременко, провідна експертка з координації та управління МТП проєкту.
Тренінги у Дніпрі та Кривому Розі: розмова про те, що не виходить
Перший день тренінгів був присвячений юридичній та організаційній основі роботи МТП – документації, взаємодії з органами влади, відповідальності різних суб’єктів, а також фінансуванню. Другий – зосередився на плануванні діяльності таких обʼєктів.
Під час навчання учасники розбирали практичні питання, з якими адміністрації МТП стикаються щодня: як організувати оцінку потреб мешканців, як налагодити співпрацю з центрами соціальних служб і структурними підрозділами соціального захисту, які документи потрібні для функціонування МТП, як працювати з мешканцями, що потребують догляду, і як перейти від гуманітарної допомоги до системної соціальної підтримки.
Окрему увагу приділили тому, як керівництво обʼєкту можуть стати офіційними надавачами соціальних послуг або співпрацювати з такими надавачами. Для учасників це було важливо, адже саме від цього залежить можливість залучати державне фінансування, субвенції та інші механізми підтримки, а не покладатися лише на донорські проєкти чи залишки місцевих бюджетів.
Учасники відзначали: найцінніше – це можливість відверто говорити про те, що не виходить. Про те, що сусідній заклад живе в кращих умовах не тому, що краще працює, а тому, що знайшов донора. Про те, що без психологічної підтримки персонал вигорає й іде. Про те, що мешканець МТП, якому 73 роки і який є особою з інвалідністю, потребує не лише даху, а й соціального працівника, лікаря та людини, яка просто з ним поговорить.
За результатами навчання учасники отримали не лише нові знання, а й практичні поради для подальшої роботи: покрокові рекомендації щодо організації соціальних послуг, розуміння можливих моделей трансформації МТП, взаємодії з органами місцевого самоврядування та соціальними службами, а також інструменти для масштабування напрацьованого досвіду в інших громадах.
Окрім цінних знань та практичних порад, всі учасники тренінгу отримали сертифікати від Дніпропетровського обласного центру соціальних служб, які підтверджують підвищення кваліфікації та містять відповідну кількість кредитів ЄКТС.
Відгуки учасників
«Дуже компетентно та інформативно. Нарешті побачив, як це має виглядати системно, а не як у нас зараз – кожен сам по собі», – відзначив учасник тренінгу в Дніпрі.
«Розглянули актуальні питання використання будівель МТП як приміщення для надання соціальних послуг. Надали чіткі рекомендації щодо організації роботи та розвитку системи підтримки. Це саме те, що потрібно нашій громаді зараз», – подякував учасник тренінгу в Кривому Розі.
Трансформація: ідея правильна, але не в такому вигляді
Ідея використання будівель МТП як приміщення для надання соціальних послуг активно обговорюється і в громадах, і на рівні державної політики. Логіка зрозуміла: якщо люди живуть там роками і потребують комплексної підтримки, потрібно створити умови для надання необхідних послуг.
Проблема в тому, що між ідеєю і реалізацією – прірва. Надавач соціальних послуг – це юридична особа з ліцензією, стандартами, штатним розписом, звітністю і фінансуванням. МТП сьогодні – це часто студентський гуртожиток, де живуть 30 або й більше людей старшого віку із різними потребами, і двома співробітниками на закриття всіх їхніх проблем.
Саме тому під час тренінгів акцент робився не на абстрактній ідеї трансформації, а на конкретних кроках: з чого почати оцінку потреб мешканців, як визначити можливий перелік соціальних послуг, які партнери мають бути залучені, які документи потрібно підготувати, як вибудувати взаємодію між МТП, громадою та надавачами соціальних послуг.
Однак уже зараз є рішення, які громади можуть застосовувати поступово – проводити регулярну оцінку потреб мешканців МТП; формувати індивідуальні маршрути підтримки; створювати партнерства з місцевими соціальними службами для проведення тренінгів та навчань для адміністрації МТП щодо організації надання соціальних послуг; залучати у своїй діяльності надавачів соціальних послуг; адаптувати приміщення МТП для змоги взяти участь в державних програмах фінансування соціальних послуг, тощо.
Що далі?
Тренінги в Дніпрі і Кривому Розі – це не просто обмін досвідом. Це спроба зібрати людей, які щодня працюють у системі, і дати їм мову для опису проблем. Бо перший крок до змін – це назвати речі своїми іменами.
«Наступним етапом проєкту стане практичний супровід місць тимчасового проживання у процесі переходу від реагування на нагальні потреби до надання сталих соціальних послуг. Разом із менеджером з адвокації та провідним експертом по МТП ми підтримуватимемо адміністрації та координаторів МТП у проходженні всіх необхідних етапів, щоб вони могли стати офіційними надавачами соціальних послуг і залучати державні програми. Водночас ми продовжимо координацію із соціальними службами, органами місцевого самоврядування, кластерами житла та непродовольчих товарів, а також залученими сторонами, адже такі зміни неможливі без спільної відповідальності та партнерства. Наша мета – щоб люди, які роками проживають у МТП, не залишалися залежними виключно від гуманітарної допомоги, а мали гарантований доступ до необхідної підтримки в межах державної системи соціального захисту. Саме тому ми інвестуємо не лише в інфраструктуру, а й у розвиток механізмів, які працюватимуть і після завершення проєкту», – наголошує Христина Бірюліна.
МТП – це вже не тимчасове рішення. Це постійна реальність для тисяч людей, які не можуть повернутися додому і не мають куди переїхати. Ця реальність потребує не адаптації старих інструментів, а нових підходів – з реальним фінансуванням, чіткою відповідальністю і розумінням того, що за кожною цифрою статистики стоїть конкретна людина зі своєю історією.
Місця тимчасового проживання стали одним із інструментів гуманітарної відповіді України на повномасштабну війну. Проте через чотири роки після початку масового переміщення вони більше не можуть залишатися лише інструментом екстреного реагування. Для тисяч людей похилого віку, осіб з інвалідністю та інших вразливих категорій вони фактично стали домом. Тому головне завдання сьогодні – перетворити тимчасові рішення на сталі механізми підтримки, які забезпечуватимуть не лише дах над головою, а й гідне життя, соціальний захист та перспективу на майбутнє.
Карітас України й надалі залишається поруч із громадами, що приймають переміщених осіб, – як партнер у пошуку системних рішень.
Ці кошти ми скеруємо на підтримку будинку для людей старшого віку та медичного центру на Івано-Франківщині 👵🏻👴🏼:
– облаштування кухні у Медичному центрі Карітас Івано-Франківськ, де надають стаціонарну та мобільну паліативну допомогу людям старшого віку та ВПО;
– реконструкцію системи опалення у центрі стаціонарного догляду імені Миколая Чарнецького у селі Ковалівка.
В Івано-Франківській області під опікою Карітасу перебуває майже 200 людей старшого віку. Значна частина з них – внутрішньо переміщені особи, які через війну втратили дім, звичне коло спілкування та відчуття безпеки. Дехто з них має рідних, але, на жаль, все одно — самотній.
Для багатьох із них особливо важливо знати, що поруч є турбота, увага та людська присутність.
Що далі?
Після завершення усіх процедур ми розповімо про те, на що конкретно були використані кошти, які вдалося зібрати завдяки переможцям аукціону, вільним донатам, а також учасникам та учасницям аукціону.
Ми в Карітасі не просто надаємо догляд. Ми прагнемо, щоб люди старшого віку навіть у складних життєвих обставинах відчували гідність, безпеку та увагу. І кожен, хто долучився до «Прихистків добра», став частиною цих змін.
Знайомство учасників зі сталими рішеннями програми Соціального захисту та захисту прав людини розпочалося з презентації Центрів життєстійкості, яку провів директор Карітасу Чернігів о. Роман Пушка.
Маючи практичний досвід відкриття центрів в Чернігівській області, отець Роман розповідав про переваги та виклики із яким доводиться стикатись під час роботи.
«Було цікаво спостерігати, з якою зацікавленістю партнери підійшли до концепції сталих рішень, які реалізує Карітас України, зокрема до Центрів Життєстійкості. Вони не очікували, що серед наявних 368 центрів, 82 з них – реалізують саме місцеві організації Карітасу. Це 22% серед всіх центрів по всій Україні, що є знаковим показником, нашої спроможності,» – ділиться своїми спостереженнями керівниця програми Соціального захисту та захисту прав людини Анастасія Стеценко.
Нагадаємо, Центри життєстійкості – це дружні, безбар’єрні простори, куди може звернутися кожен житель громади і безкоштовно отримати індивідуальну консультацію психолога, супровід фахівця з соціальної роботи, або долучитися до групових занять, спрямованих на психологічне розвантаження та психоедукацію.
Цінність зустрічі з партнерами вимірювалась і тим, що вдалось поговорити не тільки про успіхи, але і зауважити на моментах, які поки не працюють.
«Є певні виклики із закупівлею палива, комунікацією в громадах, а деякі прогалини державних послуг пробуємо перекривати за рахунок гуманітарних проєктів. – ділиться Анастасія Стеценко. – Але ситуація швидко змінюється, і відкритий діалог допомагає вдосконалити систему» – додає вона.
Відкриттям для партнерів став і досвід взаємозв’язку між Кризовими центрами та Центрами життєстійкості (різницю між якими наочно пояснив о. Роман Пушка). Кризові центри Карітасу свого часу заклали міцні підвалини для відкриття Центрів життєстійкості, доклалися до спроможності місцевого персоналу в реалізації активностей. Нині багато спеціалістів, які раніше працювали, наприклад, в кризових центрах Карітасу Волинь, є соціальними менеджерами/працівниками центрів життєстійкості.
Окрім цього підняли питання концентрації кризових центрів переважно на території Східного півмісяця – чи є можливою та актуальною побудова схожої системи і на західній частині країни?
«Партнери ставили доволі гарні запитання, особливо в темі адвокації та надання послуг у віддалених громадах, бо саме з цим над цим нам треба буде працювати в наступні два-три роки – говорить Анастасія Стеценко – Такі зустрічі завжди додають нових ідей, ми можемо відкрито проговорити про те, що не працює, а партнери мають змогу відвідати місцеві організації та доторкнутись до того, про що вони читають у звітах.»
Такий обмін досвідом допомагає зробити послугу видимою. Партнери говорять про свої пріоритети, а також починають краще розуміти нюанси надання послуг, та виклики з якими доводиться стикатись на місцях.
Зустріч об’єднала народних депутатів, представників центральної та місцевої влади, громад, благодійних і громадських організацій навколо дуже практичного питання: як зробити підтримку людей, які постраждали від війни, не декларативною, а реально доступною.
У Львові говорили про житло для ВПО, підтримку ветеранів, доступність соціальних послуг та кращу координацію між державою, громадами й міжнародними партнерами.
«Якщо ми не будемо системно підходити до вирішення соціальних питань, зокрема потреб внутрішньо переміщених осіб та ветеранів, – держава не матиме майбутнього. Завдання чіткі і зрозумілі: дати людям можливість відчувати себе вдома, отримувати якісні послуги, жити повноцінним життям, навчатися, отримувати соціальну допомогу, а також мати доступ до перекваліфікації, психологічної підтримки та адаптації. Саме на таких принципах будується сильна соціальна політика та стійкість країни в умовах війни», – наголосив голова Львівської ОВА Максим Козицький.
Павло Фролов та Максим Козицький
В Івано-Франківську окрему увагу приділили розвитку підтриманого проживання, стаціонарного догляду, соціальних послуг у гірських громадах, підтримці ветеранів, а також спрощенню процедур для людей, які отримали інвалідність внаслідок війни.
Учасники відвідали Центр життєстійкості Карітасу Івано-Франківськ, де лише за 2025 рік надали понад 7 тисяч психосоціальних послуг, а від початку цього року допомогу отримали вже понад 2,5 тисячі людей. У прихистку для ВПО у Войнилові – відділенні стаціонарного догляду Медичного центру Карітасу Івано-Франківськ – ознайомилися з умовами проживання 42 літніх переселенців і важкохворих людей, які потребують постійного догляду, а також обговорили можливість збільшення кількості місць удвічі.
Окрему увагу приділили регіональним проєктам відновлення та підтримки ветеранів, зокрема будівництву Регіонального центру реабілітаційного лікування і ментального здоров’я та Івано-Франківського ветеранського простору.
«Сьогодні важливо говорити не лише про окремі послуги, а про сталість системи. Людина, яка потребує догляду, підтримки чи супроводу, не має залишатися сам на сам із бюрократією або фінансовою неспроможністю громади. Саме тому для Карітасу України важливо посилювати роль недержавних надавачів, розвивати догляд вдома, підтримане проживання, стаціонарний догляд і адвокатувати такі механізми фінансування, які йдуть за потребою людини», – говорить Юрій Наконечний, менеджер проєкту C.A.R.E.S. Карітасу України.
За підсумками засідання учасники окреслили низку практичних кроків, спрямованих на посилення підтримки людей, які потребують догляду та супроводу.
«Вирішили ініціювати продовження надання послуг підтриманого проживання та стаціонарного догляду згідно постанови Уряду 888 та дозволити проживання в одній кімнаті більше 2 осіб у великих приміщеннях, що надасть змогу поселити у відповідні заклади більше маломобільних та ВПО похилого віку», – зазначив народний депутат України Павло Фролов.
Такі зустрічі важливі тим, що допомагають переходити від обговорення проблем до пошуку конкретних рішень, які можуть покращити доступність і якість соціальних послуг для людей, постраждалих від війни.
Для Карітасу України участь у таких дискусіях є частиною системної адвокаційної роботи. Ми послідовно відстоюємо підхід, за якого соціальні послуги залишаються доступними, якісними, безперервними та максимально наближеними до потреб людини – незалежно від того, де вона живе і хто є надавачем послуг.
Проєкт «C.A.R.E.S. – Community Advocacy and Resilient Mobile Care Services / Адвокація в громадах та стійкі соціальні послуги з догляду вдома» реалізується Caritas Ukraine, фінансується Федеральним міністерством соціальної політики, охорони здоров’я, догляду та захисту прав споживачів Австрії – Sozialministerium Österreich, за підтримки Caritas Österreich.
Цьогоріч наскрізною темою зустрічі стала локалізація як шлях до сталих рішень. Учасники говорили про те, як локальна присутність, досвід роботи в громадах, партнерство з державою та міжнародною спільнотою допомагають переходити від екстреного реагування до сталих рішень для громад.
Візити до місцевих організацій
Перші два дні були присвячені візитам до місцевих організацій Карітасу в різних регіонах. Партнери мали змогу побачити роботу команд на місцях, поспілкуватися з працівниками та краще зрозуміти локальний контекст, у якому працює мережа.
Один із таких візитів відбувся до Карітасу Волинь. Представники CRS, Карітасу Австрії та Карітас-Спес Україна ознайомилися з інфраструктурою, що забезпечує підтримку тих, хто виїзжає із тимчасово окупованих територій через гуманітарний коридор.
Партнери відвідали пункт пропуску «Доманове», де команда Карітасу Волинь зустрічає людей, прихисток у селі Кортеліси, де вони можуть відпочити перед дорогою, а також простір Карітасу на залізничному вокзалі у Ковелі, де можна почекати на свій потяг або автобус.
«Якщо з 2024 року ця діяльність передусім включала компонент надзвичайного реагування — стабілізацію стану людей після виснажливої дороги, створення гідних умов для відпочинку і подальшого руху, — то сьогодні ми додаємо до неї перенаправлення в мережі Карітасу та підтримку для повноцінної реінтеграції у приймаючих громадах», — зазначив Гайк Степанян, менеджер проєкту з підтримки ВПО.
Панельна дискусія: як досвід громад формує сталі рішення
Ключова частина Партнерської зустрічі відбулася у Львові. День розпочався зі спільної молитви та Божественної Літургії в Архикатедральному соборі Святого Юра — місці, яке має особливе значення в історії церковного соціального служіння в Україні.
Вітаючи учасників від імені митрополита Ігоря, ієрей Львівської Архиєпархії Іван Гобела наголосив, що Карітас — це не лише благодійна організація, а вияв живого служіння Церкви там, де людина найбільше потребує підтримки.
«Сталі рішення народжуються там, де є гідність. Єдність у суспільстві, державі, Церкві та малих локальних спільнотах. Вони будуть сильними тоді, коли пульсуватимуть із самого ядра слова caritas — любові», — наголосив він.
Отець Андрій Нагірняк, директор з питань мережі та ідентичності Карітасу, зазначив, що Партнерська зустріч поступово змінює свій формат.
«Ми хотіли трансформувати партнерські зустрічі в зустрічі роздумів, діалогу, обговорення і дискусії. Це момент призадуми, щоб виробляти спільну позицію і спільні рішення не лише всередині Карітасу, а й разом із ширшим колом партнерів», — сказав о. Андрій Нагірняк.
Від гуманітарного реагування до сталих рішень
Відкриваючи стратегічну частину зустрічі, президентка Карітасу України Тетяна Ставничи наголосила, що Карітас разом із партнерами проходить шлях від реагування на надзвичайну ситуацію до сталих рішень для громад.
«Сьогодні для нас важливо рухатися від гуманітарного реагування до сталих рішень, не втрачаючи людину — ні ту, якій ми служимо, ні ту, яка служить всередині мережі Карітасу України. Саме тому наші принципи залишаються незмінними: шукати найкращий спосіб, бачити людину і співдіяти як одна мережа, одна спільнота, одна родина», — сказала Тетяна Ставничи.
За її словами, стійкість — це не абстрактна характеристика чи «суперсила», а тривалий процес, який спирається на цінності, системність і гнучкість у відповідь на реальні потреби людей.
До учасників також звернулася заступниця голови Львівської ОДА Христина Замула. Вона підкреслила, що під час повномасштабної війни благодійні та громадські організації стали важливою опорою для тисяч українських родин.
«Завдяки спільним зусиллям ми не лише реагуємо на виклики сьогодення, а й формуємо сталі механізми підтримки людей та розвитку громад. Саме така співпраця є основою стійкості нашого суспільства», — зазначила вона.
Локалізація як шлях до сталого розвитку
Далі цю тему продовжили під час панельної дискусії про локалізацію як шлях до сталого розвитку. До обговорення долучилися Девід Дас Невес, старший радник з питань відновлення ООН, Галина Бордун, голова Координаційного центру підтримки цивільного населення при Львівській ОВА, отець Василь Колодчин, директор Карітасу Одеса УГКЦ, та Дар’я Чекалова, координаторка консорціуму PULSE. Модерувала дискусію кандидатка політичних наук Оксана Защиківська.
У фокусі розмови була роль локальних організацій, які залишаються поруч із громадами і добре знають місцевий контекст.
Девід Дас Невес підкреслив, що сталі рішення не можуть бути привнесені лише ззовні.
«Сталі рішення за своєю природою є локальними. Українські місцеві організації не чекали, поки міжнародні партнери прийдуть і почнуть реагувати. Вони були тут від початку і залишатимуться тут надалі. Саме тому питання не лише в тому, як підтримати місцеві організації, а й у тому, як міжнародна система може навчитися в них», — зазначив він.
За його словами, справжня локалізація потребує не лише партнерської риторики, а й готовності міжнародних структур змінювати підходи до ухвалення рішень. Водночас місцеві організації не мають підміняти державу або конкурувати з нею. Їхня роль — доповнювати систему, приносити в неї практичну експертизу і допомагати державним рішенням ставати ближчими до людей.
Галина Бордун відзначила, що з 2022 року Карітас став для органів влади важливою опорою в екстреному реагуванні, а нині ця співпраця переходить у площину довгострокових рішень.
«Сьогодні громади мають багато повноважень, і саме це є про локалізацію — коли ми навчаємо громади реагувати на виклики, будувати системи підтримки і зберігати людей», — сказала вона.
Вона також наголосила, що сталі рішення потребують чесного діалогу, чіткого розподілу ролей і готовності оцінювати не лише успіхи, а й те, що не спрацювало.
Важливим акцентом дискусії стала довіра громад до локальних організацій. Отець Василь Колодчин, директор Карітасу Одеса УГКЦ, наголосив, що сила Карітасу полягає не лише в організаційній структурі, а передусім у його вкоріненості у громадах.
«Ми живемо поруч із людьми, виховуємо дітей у тих самих громадах і несемо відповідальність за їхнє майбутнє. Міжнародні партнери можуть привезти фінансову підтримку, знання, досвід. Але довіру громади вони привезти не можуть. Вона народжується роками й десятиліттями постійної присутності», — сказав він.
Сталість у програмних рішеннях
Під час програмних презентацій команди Карітасу України показали, як сталість втілюється у конкретних рішеннях.
У житловому напрямі йшлося про потребу переходити від окремих житлових проєктів до цілісних моделей підтримки, які враховують шлях людини від тимчасового розміщення до постійного житла.
«Мільйони українців з втратою житла втратили точку опори. І найбільша помилка, яку можна зробити в такій ситуації, — це вирішувати цю проблему фрагментовано. Окремий проєкт не змінює системи. Саме тому Housing Pathways — це не набір ізольованих ініціатив, а цілісна архітектура підтримки: від екстреного розміщення через соціальний супровід до довгострокових житлових рішень, вбудованих у житлову політику громади. Ми працюємо там, де перетинаються гуманітарна допомога і системні зміни, і переконані, що саме в цій точці укріплюється наша стійкість», — сказала Ірина Нога, керівниця програми Housing Карітасу України.
Романа Маколович, керівниця програми з питань житла Карітасу України, додала, що для багатьох людей житло визначає, чи зможуть вони залишитися в громаді, повернутися до нормального життя і планувати майбутнє.
«Саме тому поряд із ремонтами та екстреним реагуванням дедалі більшого значення набувають рішення, які працюватимуть роками. Для нас надзвичайно цінно мати можливість обговорювати ці виклики разом із партнерами. Адже саме в такому діалозі народжуються рішення, які поєднують ресурси громад, підтримку міжнародних донорів та досвід громадського сектору. І зрештою допомагають людям повернути не лише житло, а й відчуття безпеки, стабільності та дому», — зазначила вона.
Програма охорони здоров’я представила розвиток мережі медичних центрів Карітасу як модель, що допомагає місцевим організаціям ставати спроможнішими та менш залежними від коротких циклів донорського фінансування.
«Розбудова мережі медичних центрів Карітасу — інвестиція у сталу модель охорони здоров’я. Вона допомагає місцевим організаціям мислити стратегічно, планувати розвиток і ставати менш залежними від донорського фінансування. Інвестиції, співпраця з НСЗУ на місцях і платні послуги мають одну мету — охопити підтримкою якомога більше людей із вразливих категорій», — сказала Христина Семеген-Бодак, керівниця Програми охорони здоров’я Карітасу України.
У напрямі психосоціальної підтримки команда наголосила, що робота з ветеранами та родинами військовослужбовців потребує часу, такту і простору для довіри.
«Для нас виклик — одночасно підтримувати людей в умовах війни, що триває, і дбати про персонал місцевих організацій. Але ми вже бачимо, що після завершення проєктів послуги для ветеранів і родин військовослужбовців змінюються і розширюються. А самі бенефіціари гуртуються та приходять із підтримкою до побратимів і посестер», — зазначила керівниця програми MHPSS Ірина Максименко.
Програма соцзахисту і захисту прав представила свою діяльність по роботі з Центрами Життєстійкості – ініціативою Міністерства соціальної політики України у межах Всеукраїнської програми ментального здоров’я «Ти як?» за ініціативою першої леді Олени Зеленської.
«Партнери з великим інтересом розглядали сталі рішення, які реалізує мережа Caritas України. Зокрема, концепцію центрів життєстійкості. Партнери навіть не очікували, що серед усіх центрів життєстійкості, які є, ( а їх 368) , 82 з них це реалізують карітаси місцеві. Це аж 22% від усіх центрів життєстійкості по Україні», — каже Анастасія Стеценко, керівниця програми «Соцзахист і захист прав людини» Карітасу України.
Програма «Безпечна міграція та протидія торгівлі людьми» представила підхід до безпечного повернення українців і супроводу їхньої реінтеграції у громадах.
«Під час зустрічі ми змогли представити партнерам, як місцеві організації Карітасу підтримують українців, які планують повернутися, і як ця підтримка може стати частиною ширшої системи реінтеграції», — сказала Ірина Маєвська, керівниця програми «Безпечна міграція та протидія торгівлі людьми».
Окрему увагу учасники приділили соціальній згуртованості, інтеграції та миробудуванню.
«Це був обмін між давніми партнерами, з якими можна говорити відверто. Ми говорили з Caritas Italiana та Renovabis про миробудування. Про те, які ризики з точки зору конфліктного потенціалу можуть виникнути за будь-якого сценарію завершення війни. Багато говорили про nexus — взаємозв’язок між гуманітарним, розвитковим і миробудівничим компонентами роботи громадських організацій. Разом із Карітасом Кам’янське ми ділилися не лише напрацюваннями з інтеграційних заходів. Говорили і про приклади організацій, які самі пережили вимушене переміщення, але стали агентами згуртованості у громадах», — зазначила Ганна Гоменюк, директорка Департаменту програм зміцнення соціальної згуртованості Карітасу України.
Досвід Карітасу України очима міжнародних партнерів
Міжнародні партнери наголошували: досвід Карітасу України важливий не лише для реалізації програм, а й для ширшого розуміння того, як мають працювати сталі рішення на рівні громад. Локальні практики, що народжуються поруч із людьми, можуть посилювати міжнародні підходи та ставати основою для державних політик.
«ООН підтримує роботу місцевих організацій, і під час зустрічі було добре видно, наскільки багато цієї роботи вже відбувається у партнерстві з агенціями ООН. Ми хочемо, щоб ця співпраця продовжувалася. Важливо, щоб місцеві організації могли користуватися тим, що може запропонувати ООН, але так само важливо, щоб ООН вчилася в місцевих організацій. Тут є багато практик у сфері соціальних послуг, які близькі до людей. Те, що справді важливо для людей, має переходити у державні політики», — сказав Девід Дас Невес.
Д-р Маркус Інгенлат, виконавчий директор Renovabis, підкреслив, що для західних партнерів досвід Карітасу України є прикладом того, як навіть в умовах війни можна зберігати людяність, професійність і відповідальність перед найбільш вразливими.
Окремо він наголосив на важливості парафіяльного соціального служіння як моделі децентралізованої відповідальності.
«Одним із найбільш значущих результатів нашої співпраці є розвиток парафіяльного соціального служіння. Це допомогло парафіям брати більше відповідальності за найбільш вразливих людей у своїх громадах і долати стару пострадянську традицію, коли все мало йти згори. Завдяки цьому люди на місцях почали брати відповідальність у свої руки», — сказав він.
Лаура Стоппоні, керівниця проєктів Карітасу Італії, зазначила, що співпраця між Карітасами виростає з багаторічних стосунків, а сама зустріч допомагає краще побачити не лише масштаб допомоги, а й людський вимір цієї роботи.
«Те, що ви робите, — це не лише відповідь на потреби, а й людський розвиток, будування майбутнього, громад і мостів між країнами», — сказала вона.
Пошук рішень на майбутнє
Завершальний день Партнерської зустрічі був присвячений пошуку рішень на 2027–2028 роки. Партнерська зустріч показала, що сталі рішення не народжуються в окремих проєктах чи коротких циклах допомоги. Вони виростають із довіри, локальної присутності, професійності команд, партнерства з державою і міжнародною спільнотою та постійної готовності бачити людину в центрі кожної дії.
Саме так Карітас України продовжує рухатися від екстреної допомоги до відновлення, від реагування на кризу — до рішень, які допомагають громадам вистояти, відновитися і планувати майбутнє.
Учасники проєкту не лише отримують всебічну підтримку, а й самі можуть стати опорою для інших. Так, зокрема, сталося з Володимиром і Валерією з Івано-Франківська – двома людьми, які прийшли до проєкту як ті, хто потребує допомоги, а натомість стали тими, хто її надає.
В армії кажуть: «Дозвольте бути корисним» – тут так само.
Коли 26 лютого 2022 року Володимир пішов добровольцем на фронт, перед ним стояло лише одне завдання – захистити країну. Спершу він обороняв Київ, перебуваючи в епіцентрі подій. Після того як перший натиск ворога на столицю спав, розпочався довгий бойовий шлях на Донеччині: Бахмут, Часів Яр, Торецьк, селище Нью-Йорк. У 2025 році через бойове поранення Володимир залишив передову.
Повернення до цивільного життя виявилося непростим. Тривала реабілітація, спочатку на Дніпропетровщині, потім у рідному Івано-Франківську, супроводжувалася важким психологічним станом: флешбеки, порушений сон, і найболючіше – відчуття дисонансу між спокоєм навколо і внутрішньою напругою, яка не відпускала.
«Подумки я був з побратимами, хотів повернутися до війська, хоча й розумів, що тіло вже не витримає, – пригадує чоловік. – Я ходив з дружиною за руку, не орієнтувався в мирному житті. Після пережитого комунікувати з людьми взагалі не хотілося, але було сильне бажання змінити своє життя».
Поворотним моментом стало приєднання Володимира із дружиною до сімейної духовної та психологічної віднови, яку організовував Карітас Івано-Франківськ. Там чоловік вперше опинився серед людей, яким не треба було нічого пояснювати – вони теж пройшли війну.
Серед тих, хто розумів його без слів, Володимир отримав підтримку, якої так потребував: побути в безпечному просторі, можливість виговоритися та відчути, що він не самотній. Робота з психологами та спільні духовні практики допомогли йому подивитися на пережите під новим кутом і знайти в собі сили рухатися далі. Чоловік зрозумів, що пройдений шлях болю можна перетворити на ресурс – досвід, який допоможе зрозуміти і підтримати тих, хто переживає подібне. Саме тоді Володимиру і запропонували приєднатися до команди проєкту «Пліч-о-пліч» у ролі фасилітатора.
«Відчуття, що я можу бути корисний іншим, переконало мене погодитись», – ділиться ветеран.
Вже майже рік, відколи Володимир працює фасилітатором. Щодня він допомагає іншим ветеранам орієнтуватися в системі послуг, робить офіційні документи зрозумілими для тих, хто вперше з ними стикається, мотивує та підказує. Найпоширеніший запит серед тих, з ким він працює – потреба знову знайти себе в мирному житті: відновити стосунки з рідними, перекваліфікуватися, відчути спільноту поруч.
Спільний фронтовий досвід стає тим ключем, який допомагає ветеранам відкритися швидше. «Ми один одного розуміємо з погляду, з півслова. Говоримо про базові, фундаментальні речі і цінуємо час один одного», – каже чоловік. Сьогодні робота у Карітасі повернула Володимиру відчуття потрібності і наповнила життя новим змістом.
«В армії кажуть: “Дозвольте бути корисним”, і тут так само. Я тішуся, коли бачу, як змінюються на краще ті, з ким я працюю. Люди знаходять роботу і радісно діляться своїми успіхами зі мною».
«Своє коло адаптації я пройшла»: як бойова медикиня тепер допомагає іншим
Шлях у війську для Валерії розпочався задовго до повномасштабного вторгнення. Ще у 2019 році вона приєдналася до війська як бойова медикиня взводу. Коли у лютому 2022 року почалося повномасштабне вторгнення, її підрозділ перебував на Харківському напрямку, звідти медики разом із бійцями вирушили до державного кордону стримувати перший натиск ворога.
У березні 2023 року Валерія отримала важке поранення. Травми виявилися настільки серйозними, що продовжувати службу вона більше не могла.
Повернення до цивільного життя обернулося новим випробуванням. Валерія родом із Донеччини, після звільнення їй довелося довго шукати роботу і стикнутися із відвертими упередженнями. Зрештою дівчина влаштувалася до одного із супермаркетів, але через надмірні фізичні навантаження роботу довелося залишити.
Валерія не опустила руки: отримала посвідчення водія і продовжила шукати себе. Спочатку працювала у ветеранському просторі. Згодом переїхала до Івано-Франківська. На початку 2026 року в соцмережах натрапила на оголошення Карітасу Івано-Франківськ про тренінг із працевлаштування для ветеранів та їхніх рідних. Фахівці проєкту «GEN-CARE» допомогли грамотно структурувати професійний досвід дівчини.
Тоді ж вона помітила, що в організації відкрита вакансія фасилітатора у проєкті «Пліч-о-пліч» і ось уже півроку Валерія працює у команді.
«Своє коло адаптації я пройшла, певний досвід маю. І чудово, що тепер можу допомагати іншим, щоб їхнє повернення до мирного життя проходило легше», – ділиться вона.
Робота Валерії як фасилітаторки – це первинний супровід тих, хто щойно повернувся з війни. Вона оцінює потреби ветеранів, інформує про державні програми та навчальні тренінги і залежно від запиту консультує самостійно або скеровує до профільних фахівців.
Налагодити довірливий контакт допомагає спільне минуле. «Будь-яка розмова традиційно починається із запитання, хто де служив. Нерідко до Карітасу приходять бійці із бригад, які на фронті були моїми суміжниками і одразу з’являються спільні спогади про знайомі місця та пережите на передовій. Такі розмови допомагають ветеранам відкритися», – розповідає Валерія.
Спираючись на власний непростий досвід, вона добре розуміє, чого найбільше потребують колишні військові в цивільному житті – усвідомлення того, що вони потрібні, що про них піклуються і що вони не є тягарем.
«Тил має бути повністю готовим зустрічати ветеранів, підставляти їм плече та активно допомагати у відновленні. Треба дати їм розуміння, що вони не залишаються наодинці зі своїми проблемами, адже труднощі адаптації насправді стосуються абсолютно всіх».
Історії Володимира і Валерії – це свідчення того, що пережитий досвід може стати не тягарем, а ресурсом. Що людина, яка пройшла власне коло адаптації, здатна простягнути руку тому, хто лише починає цей шлях. Проєкт «Пліч-о-пліч» будується на простій, але важливій засаді – найкраще розуміння народжується зі спільного досвіду. І допомагати іншим – це теж спосіб повернутися до себе.
Проєкт «Пліч-о-пліч 2.0: психосоціальна, юридична та соціальна підтримка ветеранів, членів сімей ветеранів та військовослужбовців у Житомирській, Вінницькій та Івано-Франківській областях» реалізується за підтримки Caritas Deutschland та Caritas Ukraine.
