Це рішення, яке прийшло на зміну попередньому ліміту до березня 2027 року, забезпечує юридичну ясність та передбачуваність для понад 4 мільйонів біженців, які знайшли притулок у ЄС з початку повномасштабного вторгнення.
Водночас разом із продовженням термінів з’являються нові вимоги. Зважаючи на оборонні потреби нашої держави, країни ЄС погодилися, що надалі тимчасовий захист надаватиметься лише тим новим заявникам, які виконали свої військові зобов’язання в Україні. Для отримання статусу їм необхідно буде документально підтвердити легальність виїзду (наприклад, пред’явивши паспорт із виїзним штампом, виданим українськими органами влади, що підтверджує, що вони виїхали з України на законних підставах) або факт звільнення від військової служби. Хоча ці обмеження не стосуватимуться тих, хто вже користується захистом у ЄС або ж отримають такий до 4 березня 2027 року, загальний контекст перебування за кордоном трансформується, актуалізуючи питання майбутнього повернення та реінтеграції.
Економічний підхід країн ЄС загрожує найвразливішим
Сучасні європейські стратегії здебільшого орієнтовані на інтеграцію економічно активного населення. Натомість поза увагою ризикують залишитися ті, хто через об’єктивні обставини не має можливості сприяти ані розвитку країни, що надала притулок, ані швидкому відновленню України. Керівниця програми Карітасу України «Безпечна міграція та протидія торгівлі людьми» Ірина Маєвська висловлює стурбованість долею таких вразливих категорій осіб, як одинокі матері, люди похилого віку, особи з важкими захворюваннями та люди з інвалідністю.
«Їм надзвичайно складно знайти легальний шлях до постійного проживання за кордоном, оскільки вони не можуть отримати дозвіл на роботу чи студентські візи, – підкреслює Ірина Маєвська. – Водночас країни, що приймають, послідовно скорочують соціальну допомогу ще до завершення терміну дії тимчасового захисту».
Змушені скрутним становищем та обмеженою підтримкою, ці люди часто повертаються в Україну не через усвідомлене бажання, а від безвиході. Вони знову потрапляють в небезпечні умови та стикаються з серйозними труднощами у доступі до житла, медичної й соціальної допомоги та працевлаштування. Відсутність належного супроводу під час репатріації лише поглиблює їхню вразливість. Саме тому надзвичайно важливо, щоб рішення про повернення в Україну було добровільним і поінформованим, а самі репатріанти отримували надійну підтримку на обох етапах своєї подорожі — як у країні перебування, так і вдома.
Як працює модель допомоги від Карітасу
Карітас України веде активну діяльність у сфері протидії торгівлі людьми та захисту прав мігрантів ще з 2004 року. Починаючи з 2005 року, у співпраці з «Карітас Інтернешнл Бельгія» організація допомагає українцям безпечно повертатися додому та успішно адаптуватися до життя в суспільстві.
«Наша модель базується на міжнародному індивідуальному супроводі, – зазначає Ірина Маєвська. — Репатріант отримує вичерпну інформацію про умови повернення ще під час перебування за кордоном, супровід безпосередньо в дорозі та комплексний пакет реінтеграційних послуг уже після приїзду».
Цей пакет індивідуальної підтримки включає соціальну і медичну допомогу, юридичний супровід, сприяння у працевлаштуванні чи відновленні пошкодженого бойовими діями житла. Щоб посилити допомогу у найскладніших випадках, у 2025 році Карітас розпочав транскордонну співпрацю з партнерами з Румунії та Молдови, а наразі працює над налагодженням аналогічної взаємодії з «Карітасом Польщі».
Фахівці організації послідовно дотримуються позиції, що європейське фінансування має приносити користь громадам у цілому. Це дозволить не лише ефективно інтегрувати репатріантів і внутрішньо переміщених осіб, а й підтримає соціальну згуртованість із місцевими мешканцями, які ніколи не залишали своїх домівок. Водночас для найбільш комплексних життєвих випадків залишається критично необхідним виділення персональних пакетів реінтеграції.
Державне партнерство та координація дій
Ефективна та безпечна реінтеграція громадян є системним викликом, який неможливо подолати без скоординованого планування між країнами перебування, державними інституціями України та неурядовим сектором.
Варто відзначити, що уряд України реалізує важливі кроки для інформування громадян України, що перебувають за кордоном щодо шляхів та можливостей повернення в Україну через інформаційний портал Додому – https://dodomu.unity.gov.ua/ . Важливо, що громади самостійно вносять дані про наявні програми, послуги, свою інфраструктуру, що в свою чергу допомагатиме приймати зважене рішення щодо повернення для громадян України, які розглядають цю перспективу для себе.
«Спираючись на наш багаторічний практичний досвід, мережа “Карітасу” готова брати активну участь у цих процесах на всіх рівнях, – наголошує Ірина Маєвська.
Ми переконані, що коли людина відчуває реальну інституційну та людську опору вдома, її шлях до відновлення стабільного, самостійного життя стає значно коротшим і безпечнішим.
Документ визначає напрями співпраці, зокрема напрацювання нормативно-правової бази, проведення консультацій із залученням міжнародних партнерів та впровадження фінансових, навчальних і консультаційних механізмів підтримки господарств і сільськогосподарських товаровиробників.
Президентка Карітасу України Тетяна Ставничи наголосила, що організація вже кілька років розвиває програму Livelihood (Відновлення засобів до існування) та підтримує людей, які втратили джерела доходу через війну:
«Цього року ми плануємо надати близько 3 тисяч грантів для підтримки сільських домогосподарств – від мікрогрантів, які допоможуть людям задовольняти власні потреби, до грантів, спрямованих на розвиток малого агробізнесу. Карітас працює насамперед із вразливими категоріями населення, допомагаючи людям виходити з кризи, відновлювати джерела доходу та ставати на ноги. Ми намагаємося додавати в усі проєкти компонент MHPSS – психосоціальну підтримку та супровід ментального здоров’я наших людей. Цей напрям ми інтегруємо в усі проєкти з економічного відновлення. Ми працюємо за двома принципами: Карітас – це про людей і про громади».
«Наша команда давно співпрацює з Карітасом на технічному рівні. Цей меморандум формалізує взаємодію та відкриває новий етап роботи. Як Міністерство, що формує політику продовольчої безпеки на прифронтових територіях, ми готові бути надійним партнером – допомагати визначати потреби, надавати доступ до інформаційних систем, ідентифікувати проблеми фермерів, які постраждали від війни. Ми тут для того, щоб підтримувати вас».
За словами проєктного менеджера програми AGRIS3 Карітасу України Ярослава Кириленка, меморандум створює основу для поглиблення співпраці під час розробки нових ініціатив:
«Для нас важливо, щоб майбутні проєкти відповідали державній політиці та враховували потреби громад. Уже сьогодні Карітас України підтримує трансформацію фермерських господарств у малі бізнеси на селі, сприяючи розвитку підприємництва та економічній стійкості громад».
Метою меморандуму є збільшення частки сільськогосподарської продукції з доданою вартістю, підтримка засобів до існування в сільській місцевості та збільшення кількості сільськогосподарських товаровиробників, зокрема через трансформацію особистих селянських господарств.
Меморандум укладено на п’ять років із можливістю продовження.
“Ми їхали командою — одним бусом, багато годин у дорозі, багато розмов, спостережень, нотаток і щоденних рефлексій. І, мабуть, саме цей формат дозволив побачити не лише німецьку систему соціальної підтримки, а й краще зрозуміти власну українську реальність: її біль, силу, потенціал і ті рішення, які нам потрібно розвивати далі” – каже Наталія Гарбуз, керівниця програми Інклюзія Карітасу України.
Програма візиту охоплювала кілька ключових напрямів: підтримане проживання, медичний супровід та психіатричну допомогу людям з інвалідністю, підготовку фахівців, шкільну освіту, денну зайнятість, професійну реабілітацію, майстерні, систему правового супроводу, опіки, інклюзивного працевлаштування та міжвідомчої взаємодії.
В місті Урсберг команда наочно побачила важливість інфраструктури, вибудуваної навколо людини: її проживання, денної зайнятості, медичного супроводу, побуту, духовного та соціального життя. Навколо людини створюється ціла державна система. Водночас ця система не завжди виглядає так, як ми уявляли собі «ідеальну інклюзію». Вона має і сильні сторони, і суперечності.
В Берліні вдалося краще зрозуміти державну рамку: як формуються соціальні політики, які міністерства й інституції відповідають за підтримку людей з інвалідністю, як виглядає розподіл відповідальності між державою, надавачами послуг і громадським сектором. Для українського досвіду це надзвичайно важливо, бо значну частину інновацій у соціальній сфері досі несуть саме громадські та благодійні організації.
В місті Варбург вдалося познайомитися ближче з денними та житловими формами підтримки, терапевтичними напрямами та роботою з дітьми і дорослими з комплексними потребами. Особливо важливою була зустріч із українською групою дітей та молоді, які були евакуйовані з інтернатних закладів України.
В Реґенсбурґе, Тегернгаймі та Абенсберге фокус змістився до раннього втручання, соціально-педіатричної діагностики, професійної підготовки, майстерень, інклюзивного працевлаштування, роботи з роботодавцями, психіатричної допомоги для людей з інтелектуальними порушеннями та механізмів визначення потреб у послугах.
Особливо вразила спеціалістів увага до професійної підготовки персоналу. Вони побачили дуальну модель навчання, де теорія поєднується з практикою. Для України це дуже цінний досвід, адже ми постійно стикаємося з потребою готувати соціальних працівників, асистентів, фахівців інклюзивних просторів, працівників підтриманого проживання не лише через короткі тренінги, а через системну практичну освіту. Водночас команда одразу зазначила що, повністю переносити тривалу німецьку модель навчання в Україну неможливо. Але можна взяти її принцип — поєднання навчання, практики, супервізії, наставництва і професійної етики.
Сильне враження справили майстерні та професійна зайнятість людей з інвалідністю. Команда відзначила, що праця дає людям не лише дохід чи зайнятість, а й відчуття потрібності, гідності та експертності. Це дуже близько до нашого досвіду розвитку інклюзивних майстерень і маркетплейсу «Дари», де вироби, створені людьми з інвалідністю, стають не просто продукцією, а способом видимості, участі та визнання.
Окремо ми звернули увагу на співпрацю майстерень із бізнесом. Ідея договорів із фабриками чи підприємствами, які можуть передавати частину завдань майстерням для людей з інвалідністю, є потенційно корисною для України. Вона може допомогти розвивати сталі моделі трудової інтеграції, особливо для людей з інтелектуальними порушеннями.
Однією з найзмістовніших зустрічей навчального візиту стало відвідування Федерального міністерства освіти, сім’ї, людей похилого віку, жінок та молоді Німеччини (BMBFSFJ). Українська делегація ознайомилися з підходами держави до реалізації Конвенції ООН про права осіб з інвалідністю, реформування системи підтримки людей з інвалідністю та розвитку інклюзивних соціальних послуг. Представники Міністерства презентували Національний план дій із впровадження Конвенції, а також розповіли про принципи побудови сучасної системи інтеграційної допомоги, що базується на індивідуальній оцінці потреб, забезпеченні права людини на самостійне життя та активну участь у суспільстві.
Під час зустрічі особливу увагу було приділено моделі фінансування соціальних послуг, у якій держава гарантує право людини на підтримку та фінансує її, а безпосередніми надавачами виступають незалежні організації. Також обговорювалися питання розвитку підтриманого проживання, професійної інтеграції, деінституціалізації, персонального бюджету для людей з інвалідністю та взаємодії між державою, громадами й громадським сектором.
Водночас навіть у добре профінансованій системі є рішення, які потребують критичного осмислення. Частину команди здивувало, що люди з інвалідністю в багатьох випадках залишаються в окремих просторах: окремі школи, окремі поселення, окремі групи, окремі майстерні. З одного боку, це забезпечує спеціалізовану підтримку. З іншого — ставить питання: де межа між підтримкою і відокремленням?
“Ми очікували побачити більше соціальної інклюзії, а побачили багато юридично, медично й організаційно сильних рішень, але не завжди достатньо включення в ширше суспільство” -каже одна з учасниць візиту.
Ми також чесно говорили про те, що перенести німецьку модель в Україну не вдасться. З одного боку вона спирається на іншу страхову, правову та адміністративну модель, з іншого – для України сьогодні дуже важливо не лише покращувати якість догляду, а й не допустити нової інституціалізації під виглядом сучасної послуги.
“Не можна забувати і про голос самої людини з інвалідністю.– наголошує Наталія Гарбуз. – Під час візиту ми неодноразово поверталися до питання: наскільки сама людина бере участь у рішеннях про своє життя? Чи справді з нею радяться – чи лише захищають? Право на вибір є дуже важливим, навіть якщо людина потребує високого рівня підтримки”
І додає:
“Цей візит став нагодою подивитися на власну роботу ширше. Наші інклюзивні простори, підтримане проживання, мобільні команди, робота з громадами, підтримка родин, соціальне таксі, міні-гранти та адвокація — це не окремі активності, а елементи майбутньої системи підтримки людей з інвалідністю в громаді.”
Візит вкотре поставив перед Карітасом важливі запитання:
Як зробити так, щоб людина з інвалідністю в Україні не була залежною від випадкової допомоги? Як забезпечити родині підтримку до того, як вона виснажиться? Як створити послуги, які не ізолюють, а відкривають шлях до участі? Як навчати фахівців не лише доглядати, а підтримувати самостійність? Як зробити так, щоб держава, громада і громадський сектор працювали не паралельно, а разом?
Чи можна забрати його із собою, якщо вдалося врятувати лише ключі, сімейну фотографію або дитячу іграшку? І як знову відчути себе вдома там, де життя доводиться починати спочатку?
Щоб зберегти ці історії, Карітас України у партнерстві з Агентством ООН у справах біженців в Україні (УВКБ ООН) розпочинає всеукраїнську ініціативу «Дім, я повернусь». Ми запрошуємо українців поділитися особистими спогадами про дім, втрату, повернення, відбудову та надію.
Протягом п’яти років Карітас України та УВКБ ООН підтримують людей, чиє житло постраждало внаслідок війни. Разом ми допомагаємо ремонтувати пошкоджені будинки, відновлювати оселі, забезпечувати тимчасовим житлом та підтримувати родини, які були змушені покинути свої домівки.
Неможливо порахувати, скільки історій про дім ми почули за ці роки. Але майже всі вони говорять про одне: дім – це набагато більше, ніж місце на карті чи будівля. Це невід’ємна частина усіх нас.
Саме тому ми прагнемо розповісти історію війни не лише мовою цифр і статистики, а передусім через голоси людей.
Ініціатива «Дім, я повернусь» запрошує українців поділитися власними спогадами та мріями про дім – той, який вдалося зберегти, відновити, знайти заново або який сьогодні живе у пам’яті.
Ми будемо раді почути різні історії. Про місце, де минуло дитинство. Про оселю, яку довелося залишити. Про новий дім, який поступово став рідним. Про людей, завдяки яким будь-яке місце стає домом.
Це можуть бути спогади про батьківську оселю, історії евакуації чи повернення, досвід відбудови після руйнувань, життя в тимчасовому помешканні або переїзди. А можуть — розповіді про маленькі моменти щастя: перший вечір у відремонтованому будинку, сімейні традиції, запах улюбленої випічки, квіти під вікном чи речі, які нагадують про рідну домівку.
До участі запрошуємо усіх охочих незалежно від віку, професії чи письменницького досвіду. А надіслані розповіді та фотографії стануть основою майбутньої книги та фотовиставки. До створення видання також долучаться українські письменники й відомі публічні особи.
Історії приймаються до 31 серпня 2026 року. Для участі необхідно заповнити онлайн-форму та додати свій текст і фотографії. Заповнити форму можна за посиланням: https://forms.gle/s4PS41mszeYFnmbC7
Побажання до матеріалів:
українська мова;
довільна форма викладу;
обсяг — до трьох сторінок формату А4.
Після отримання матеріалів редакційна команда надішле авторам підтвердження. За потреби тексти можуть бути відредаговані без зміни їхнього змісту та авторського задуму. Усі матеріали використовуватимуться виключно за згодою авторів у межах ініціативи.
Автори історій, які увійдуть до книги, отримають друкований примірник видання. Якщо у вас виникли запитання щодо участі або підготовки матеріалів, звертайтеся на електронну адресу: lmazur@caritas.ua.
Ініціатива «Дім, я повернусь» реалізується Карітасом України у партнерстві з Агентством ООН у справах біженців (УВКБ ООН) в Україні. Усі надіслані матеріали використовуватимуться виключно за згодою авторів у межах цієї ініціативи.
Дорослі часто говорять про дітей як про майбутнє. Але рідше запитують, що вони думають сьогодні. У час повномасштабної війни, коли навчання та дозвілля українських школярів проходить частково онлайн та під звуки повітряних тривог, саме можливість бути почутими, впливати на рішення та бачити результати власних ідей стає вкрай важливою.
Ця думка стала одним із принципів, на яких Карітас України втілює напрям «Дитячі парламенти в дії» в рамках проєкту «Стійкість та розвиток. Психосоціальна допомога дітям шкільного віку на території Одеської, Тернопільської, Хмельницької областей під час війни в Україні», який реалізується за фінансового сприяння Карітасу Австрії та Renovabis.
Напрям «Дитячі парламенти в дії» є частиною регіональної програми DARE: Освіта та інновації в Україні, Республіці Молдова та Румунії, ініційованої міжнародною організацією Карітас Австрії. Програма базується на переконанні, що діти зростають і досягають кращих результатів у середовищі, яке бачить їхній потенціал, дозволяє мріяти, висловлюватися і бути почутими, а також потребують підтримки з боку дорослих, здатних любити, взаємодіяти та підтримувати емоційно. У 2017–2019 роках програма DARE була апробована в трьох країнах і засвідчила свою дієвість.
В Україні напрям «Дитячі парламенти в дії» реалізовували рік 18 школах і його підсумковим етапом став форум-квест «Місія: Школа змін» у Тернополі. Розповідаємо більше про сам напрям та його фінальний захід.
Дати дітям право голосу
Протягом навчального року соціальні працівники та психологи Карітасу пройшли спеціальне навчання, щоб стати фасилітаторами дитячих парламентів. Сьогодні вони супроводжують команди у 18 школах Хмельницької, Тернопільської та Одеської областей. Загалом до програми долучилися 347 підлітків віком від 14 до 17 років.
Щотижневі фасилітовані зустрічі дитячих парламентів стали простором, де підлітки вчаться домовлятися, чути одне одного, аналізувати проблеми власної школи, шукати рішення і спробувати разом втілити їх у життя.
Роль фасилітаторів суттєво відрізняється від звичної ролі педагога. Вони не пропонують готових відповідей і не визначають, які ідеї є правильними. Натомість допомагають дітям структурувати власні думки, працювати в команді, планувати проєкти, знаходити ресурси та доводити справу до кінця.
Яскравим прикладом є проєкт учнів Кам’янець-Подільського ліцею «Під двома каштанами», мета якого – облаштувати у шкільному дворі простір для зустрічей та активностей. Учні використали технології штучного інтелекту для розробки дизайну зони відпочинку, а за підтримки вчителя математики склали кошторис. Для залучення коштів вони організували ярмарок і концерт, зібравши 3 000 грн, та спланувавши подальші активності, включно з презентаціями місцевим підприємцям для закупівлі рослин та дерев.
«Коли дітям довіряють, вони усвідомлюють, що їхній голос має вагу і здатні не боятись та генерувати ідеї, які реально змінюють шкільне середовище. І саме це є найбільшою цінністю нашої роботи», – переконана менеджерка проєкту «Стійкість і розвиток» Марина Мартиненко.
Від ідеї до реальних змін
Кожен дитячий парламент працював над власною ініціативою. Спочатку діти вчилися помічати проблеми школи, потім – обговорювали можливі рішення, дискутували і виходили на єдине бачення, а потім – бралися за роботу.
«Універсального рішення для всіх шкіл не існує. Кожен дитячий парламент обрав власний напрямок, виходячи з потреб саме свого закладу освіти, – розповідає Світлана Копачівська, координаторка проєкту «Стійкість і розвиток»в Карітасі Тернопіль.
Наприклад, у Великих Бірках діти запропонували створити шкільне радіо. Вони хочуть, щоб школа була не лише місцем, де дзвінок повідомляє про початок уроку, а простором із веселішою атмосферою: із музичними перервами, можливістю привітати однокласників чи вчителів із днем народження, зробити шкільне життя більш живим і цікавим».
Розробляючи власну ідею підлітки проходять увесь шлях – від аналізу проблеми до пошуку ресурсів, планування, презентації та реалізації своїх задумів. Вони вчаться аргументувати власну позицію, домовлятися, брати відповідальність і бачити, що їхні рішення можуть мати цілком відчутний результат.
Під час підсумкового форуму «Місія: Школа змін» ці школярі презентували вже не їдеї чи плани, а результати кількох місяців спільної роботи. У Теребовлянському спеціалізованому ліцеї діти створили «Простір добрих справ», який покликаний розвивати культуру взаємопідтримки та небайдужості.
Команда Тернопільської школи №13 представила «Майстерню смаку» – простір, що поєднує творчість, практичні навички та спільну діяльність. Учні Тернопільського класичного ліцею запропонували «3D-простір» для розвитку креативності та командної роботи, а школярі Тернопільської школи №14 – «Майстерню голосу та світла», де діти можуть розвивати свої таланти, навчатися впевнено висловлювати власну думку та бути почутими.
На Одещині Великобірківський ліцей презентував проєкт «Школа на повну гучність», а Почапинський ліцей – «Чіл-зону» для відпочинку, спілкування та емоційного відновлення.
«За кожною з цих дитячих ініціатив командна робота та бажання зробити своє середовище кращим, – розповідає Марина Мартиненко.
Я вкотре переконалася, що “Дитячі парламенти в дії” – це значно більше, ніж про шкільне самоврядування. Це про дітей, які вже сьогодні вчаться бути відповідальними, підтримувати одне одного, діяти, змінювати свої школи та громади».
Дитячий голос має бути силою змін
Організатори підсумкового форуму-квесту «Місія: Школа змін» намагалися перетворити фінальну подію проєкту на місце зустрічі дітей.
«Протягом року діти збиралися, аналізували ситуацію, проводили опитування, досліджували потреби та цікавилися думкою інших учнів. Вони намагалися зрозуміти, що саме потрібно їхньому закладу освіти, щоб він став більш комфортним, безпечним і дружнім для дітей, – розповідає Світлана Копачівська, координаторка проєкту «Стійкість і розвиток»в Карітасі Тернопіль.
Саме тому виникла ідея провести підсумковий захід. Його метою було показати дітям, що їхня думка справді важлива, що до їхніх ідей прислухаються, а їхня активність має значення. Захід став своєрідним підсумком усієї роботи дитячих парламентів за рік. Відбувся тематичний квест, у якому діти відповідали на запитання, пов’язані з діяльністю парламентів, аналізували власний досвід та підсумовували отримані знання».
Формат форуму поєднав презентації учнівських ініціатив з командним квестом інтерактивними станціями та неформальним спілкуванням. Виконуючи спільні завдання діти спілкувались з однолітками з різних регіонів, вчилися бути відкритими до світу та думки іншого, а також разом ухвалювати рішення і, що не менш важливо, разом святкувати з танцями, фарбами Холі та водними естафетами.
«У час війни таке дійство для дітей має особливу цінність. Ми не можемо забрати у них всі складні обставини, але можемо створити для них простір, де вони відчувають безпеку, підтримку, власну значущість та просту радість. Саме з таких моментів народжується стійкість», – говорить Марина Мартиненко.
Для команди Карітасу України успішне завершення компоненту “Дитячі парламенти в дії” є підтвердженням того, що розвиток дитячої агентності – не додатковий елемент психосоціальної підтримки, а її важлива складова. Адже можливість бути почутими, брати участь у прийнятті рішень і бачити результат власних дій допомагає дітям відновлювати відчуття контролю над своїм життям, яке війна часто руйнує.
«Після таких зустрічей ще більше розумієш: ми працюємо не просто над проєктами. Ми працюємо заради майбутнього України. І це майбутнє вже сьогодні має свій голос. Наше завдання – почути його, підтримати і допомогти стати ще сильнішим», – підсумовує Марина Мартиненко.
На реалізацію кожної шкільної ініціативи передбачено фінансування у розмірі 30 тисяч гривень, за які будуть закуплені необхідні матеріали чи обладнання для втілення дитячих задумів.
На основі досвіду реалізації «Дитячих парламентів в дії» Карітас України розробив посібник, який стане в нагоді педагогам, соціальним працівникам, фасилітаторам та лідерам молодіжних ініціатив – усім, хто хоче допомогти дітям реалізовувати свої ідеї. Він містить покрокові інструкції та поради: від народження ідеї до її реалізації, оцінки та святкування результату.
Їм щодня доводиться приймати рішення, які не мають правильної відповіді: залишитися чи виїхати, витратити гроші на ліки чи відкласти на опалення взимку, оплатити комунальні послуги чи купити їжу.
Ці люди стикаються з обмеженим доступом до роботи, медичних послуг, інфраструктури. Їхні доходи переважно недостатні та нестабільні. Переживати складнощі й невизначеність їм допомагала грошова допомога та медичні гранти, надані за проєктом «Підтримка та забезпечення базових потреб особливо вразливих категорій людей, що постраждали від війни, які проживають у зоні 0–50 км уздовж лінії зіткнення на Півдні та Сході України» (Basic Needs). За майже три роки роботи проєкту допомога надавалася у Запорізькій, Харківській, Донецькії областях. У фокусі були найвразливіші верстви населення, до яких гуманітарна допомога в натуральному виді (речі, продукти, ліки тощо) не добирається.
До тих, хто намагається триматися попри складнощі, належить Віктор Іванович з селища Билбасівка неподалік Слов’янська. Йому 68, й усе життя чоловік покладається на власні сили. Віктор Іванович працював на заводі у Слов’янську, а сьогодні живе на пенсію та шукає можливість підзаробити. Із цим дедалі складніше… Отриману багатоцільову грошову допомогу від Карітасу Краматорськ Віктор Іванович витратив на інверторний генератор. Пристрій розрахований на закриття найнеобхідніших побутових потреб. «Коли світла немає по кілька днів, а іноді й тижнями, дуже цінуєш прості речі», – ділився чоловік.
За період з 1 серпня 2023 року по 30 червня 2026 року у межах проєкту було надано:
17 835 грантів багатоцільової грошової допомоги (MPC) на загальну суму 190 141 380 грн;
9 229 медичних грантів на загальну суму 72 637 800 грн.
Загальна сума наданої підтримки становила 262 779 180 грн.
Загалом допомогу отримала 27 064 людина.
Любов Леонідівна з прифронтового Оріхова, Запорізька область, отримала обидва види допомоги: після раптової втрати свого дому вона потребувала термінової медичної допомоги. Вона прожила у рідному Оріхові всеу воє життя – 74 роки. Працювала у РАГС, реєструвала шлюби. Але її спокійне життя спопелила війна. Оселю зруйнував російський обстріл: «Влучило і в нашу домівку. Пряме попадання – і не стало в нас свого житла: скло полетіло, шифер з хати полетів, зчинилась пожежа. Приїжджали рятівники, гасили. Ми взяли собачку маленьку, сіли і поїхали…», – в сльозах згадувала жінка. 17 травня 2022 року Любов Леонідівна виїхала з Оріхова у село Новоолександрівка Запорізької області. Їй пощастило знайти прихисток в місцевої жительки.
Згодом жінка з’ясувала, що потребує термінової операції на серці. Допоміг Карітас Запоріжжя: надав і багатоцільову грошову допомогу, і медичний грант. «Дуже вдячна, що мені пощастило зустрітися з таким благодійним фондом, як Карітас, і з такими людьми, які в ньому працюють. Карітас для мене був порятунком, і на той момент, і зараз», – дякує Любов Леонідівна. Де оселилася жінка та її домашній улюбленець після евакуації, дивіться тут:
Проєкт Basic Needs був спрямований на забезпечення найважливіших життєвих та медичних потреб людей, які постраждали від війни або опинилися у складних життєвих обставинах. Метою було не лише допомогти вижити, а й зберегти гідність.
Допомога за цією програмою надавалася у форматах:
багатоцільової грошової допомоги у розмірі 10 800 грн на особу на 3 місяці без необхіднсті звітуватися про витрати;
медичних грошових грантів – 9 000 грн на важкохвору особу на 3 місяці для покриття витрат на необхідні ліки, обладнання, медичні послуги.
У липні 2025 до проєкту приєднався Карітас Харків. Внаслідок цього на отримання допомоги могли зареєструватися мешканці прифронтових громад Харківщини, зокрема селищ Прелесного та Слобідського Вільхівської громади. Тут живуть люди, які, на жаль, дуже добре знають, що таке обстріли. 79-річний Олексій Іванович разом із дружиною живе на пенсію та займається господарством. На початку війни подружжя виїхало до Тернополя, але згодом повернулися на рідну землю. Оселя зустріла їх вибитими вікнами, зруйнованими дверями, пошкодженим дахом. «Почали все відновлювати власними силами. Дещо сам робив, дещо знайомі допомагали», – згадував чоловік. Після інфаркту значну частину коштів пан Олексій витрачає на ліки. «Пенсія невелика, а ліки дорогі. Та й продукти, господарство… на все потрібні гроші. Людям зараз дуже важлива така допомога», – ділився Олексій Іванович.
Проєкт Basic Needs завершився. Але мережа Карітас продовжує надавати грошову допомогу за пріоритетами, розуміючи грошову допомогу як системну відповідь на системну проблему.
Проєкт «Підтримка та забезпечення базових потреб особливо вразливих людей, що проживають у зоні 0–50 км уздовж лінії зіткнення на півдні та сході України» був реалізований у співпраці з Caritas Ukraine за підтримки Caritas Deutschland та Міністерства закордонних справ Німеччини (GFFO).
Вона говорила про те, що означає бути людиною під час війни, окреслила соціальні виклики, з якими Церква стикатиметься в найближчі роки, і яким є покликання Церкви у відповідь на них.
На Синод Єпископів УГКЦ 2026 року прибуло 49 єпископів УГКЦ з України, країн Центральної і Західної Європи, Північної та Південної Америки й Австралії. Серед них — 34 правлячих єпископи, 1 єпископ Патріаршої курії, 9 єпископів-помічників і 5 єпископів-емеритів.
«Війна руйнує не лише будинки. Вона руйнує людські життя, випробовує сім’ї, підважує довіру, вона врізається цей образ Божий, а ми його відновляємо практичною любовю до ближнього», — наголосила Тетяна Ставничи.
За її словами, Україна стоїть перед потребою не лише фізичної відбудови, а й відновлення людини та громади, що є одним з ключових завдань соціального служіння Церкви та Карітасу України.
Президентка також підкреслила, що сьогодні Україна живе одночасно у двох реальностях.
Перша — реальність війни: 10,8 млн людей потребують гуманітарної допомоги, 3,7 млн залишаються внутрішньо переміщеними, близько 5,9 млн українців перебувають за кордоном. Понад 14% житлового фонду пошкоджено або зруйновано, а потреби відновлення країни оцінюються у 588 млрд доларів США. Близько 10 млн людей потребують психолосоціальної підтримки.
Друга — необхідність віднови і пошуку сталих рішень. Попри війну, важливо підтримати тих які повертаються до громад, допомагати відбудовувати домівки, відкривати підприємства, піклуватися за найбільш вразливих, створюють нові форми взаємопідтримки та волонтерства. Україна водночас переживає глибоку гуманітарну кризу і будує майбутнє.
«І саме між цими двома реальностями сьогодні проходить місія Церкви: бути поруч із людиною в моменті її найбільшої вразливості та допомогти їй стабілізуватися і поступово повернутися до життя», — зауважила вона.
І підкреслила, що українська стійкість народжується з готовності діяти, бути корисними, підтримати іншого, не втрачаючи здатність співчувати попри щоденні втрати.
Для Церкви людяність — це не лише соціальна, а й богословська категорія. Людина створена на образ Божий, і під час війни цей образ особливо виразно відкривається через зустріч, співчуття, відповідальність, служіння та солідарність. Досвід Церкви останніх 12–13 років дозволяє говорити про богослов’я стійкості — духовність зустрічі, яка відновлює гідність людини та її спроможність до життя. Важливою частиною цього досвіду є солідарність: коли люди діють разом і підтримують одне одного, це стає джерелом сили для проходження найважчих викликів.
Одним із покликань УГКЦ у наступні роки є плекати цей образ Божий у суспільстві — через конкретні дії, спільноти та служіння людям у потребі.
Карітас України сьогодні є однією з найбільших мереж соціального служіння в країні. Мережа об’єднує близько 100 місцевих організацій, понад 400 парафіяльних хабів із можливістю розгорнутися до 1000, а також понад 3000 волонтерів. Разом із парафіями, монашими згромадженнями, Лицарями Колумба, Українською освітньою платформою, «Мудрою справою» та тисячами мирян ця мережа стала знаком близькості Церкви до людей у час війни.
Тетяна Ставничи наголосила на переході від разової допомоги до тривалого супроводу і до сталих рішень. Людині потрібен зрозумілий шлях: від екстреної підтримки до твердої опори під ногами.
У доповіді вона також окреслила ключові виклики, з якими вже працює і надалі працюватиме Карітас. Йдеться про підтримку дітей; залучення молоді до служіння через волонтерство та соціальні ініціативи; відновлення засобів до існування — через працевлаштування, перекваліфікацію, підприємництво, зокрема соціальне.
Один із практичних прикладів такого підходу — посилення співпраці між державою, громадським сектором та інституційними донорами. У партнерстві з Міністерством соціальної політики, неурядовими організаціями та донорами Карітас долучається до пілотування нових соціальних послуг. Зокрема, Центри життєстійкості стали важливим прикладом роботи з психологічною стабілізацією громад.
Ще один напрям, який активно розвивається, — відновлення засобів до існування. Карітас підтримує людей у працевлаштуванні, перекваліфікації, започаткуванні власної справи, зокрема через мікро- та малі гранти. Окремі програми працюють і в агросекторі. Це дозволяє вибудовувати цілісний шлях підтримки: від закриття базових потреб — до стабілізації, раннього відновлення і повернення людини до більшої самозарадності
Не менш важдивим є напрямок — українці за кордоном. Майже 5,9 млн людей живуть у різних країнах через війну, але важливо зберегти з ними зв’язок. Перед нами стоїть питання: як допомогти українцям жити в різних країнах і водночас залишатися одним народом, які соціальні виклики можна передбачити вже зараз і як підготуватися до них спільно.
Для Карітасу України ці напрями є продовженням щоденної роботи в громадах. «Соціальне служіння сьогодні має поєднувати екстрену допомогу зі сталими рішеннями, професійність — із милосердям, локальну присутність — із системною відповіддю на потреби суспільства», сказала пані Ставничи.
Звертаючись до єпископів із різних країн, Тетяна Ставничи зокрема наголосила: «Людяність дала Україні стійкість. Солідарність допомогла вистояти. Порядок і системність допоможе пройти шлях віднови. Надія дасть сили рухатися вперед».
Місія соціального служіння сьогодні — не втратити людину у вогні війни, а бути поруч, підтримати на шляху порятунку, допомогти стабілізуватися, провести на дорозі відновлення. І разом давати надію навіть там, де війна намагається залишити тільки руїни.
Понад 50 років Австрія вибудовує ефективну державну систему з навчання, інтеграції та працевлаштування людей:
які перебувають у групі ризику через труднощі в навчанні, поведінкові виклики та шкідливі способи подолання стресу;
з вродженою та набутою інвалідністю, тощо.
«Цей досвід надзвичайно необхідний нам як країні, де на сьогодні налічується майже 2 мільйони ветеранів. Багато з них мають набуту інвалідність і внаслідок цього стикаються з труднощами під час адаптації до цивільного життя та працевлаштування. Робота з цією аудиторією потребує виключно травмочутливого підходу. Ми маємо вчитися на найкращих міжнародних практиках, щоби якісно його забезпечити» – зазначає Анастасія Стеценко, керівниця програми “Соціальний захист та захист прав людини” Карітасу України.
Власне і сам проєкт GEN-CARE створений для покращення економічного становища українських ветеранів і ветеранок, членів їхніх сімей, зокрема внутрішньо переміщених осіб і людей з інвалідністю, через надання підтримки для подальшої професійної реінтеграції.
«Людина має знати, що робити далі – це основна ідея нашого проєкту, – каже координаторка проєкту в Карітасі Івано-Франківськ Алла Гончарова. – Ми побачили шлях від відновлення впевненості у власних силах до успішного працевлаштування. Ми прагнемо адаптувати ці практики в Україні, щоб наші учасники отримували якісну підтримку на кожному етапі професійної реінтеграції».
Серед учасників обміну була і президентка Карітасу України пані Тетяна Ставничи – вона провела прес-конференцію про сучасний стан справ в Україні. Окрім цього наші спеціалісти збудували подальші робочі плани з австрійською стороною, дізналися про виклики, які також існують в австрійських реаліях, та відвідали виробничі цехи, в яких люди навчаються і працюють.
Цілісний підхід системи NEBA реалізується на практиці через мережу соціально-інтеграційних підприємств та інтеграційних компаній, які працюють у конкурентних секторах ринку: від клінінгу, ремонту та кейтерингу до поліграфії та IT-технологій. У таких компаніях люди з інвалідністю або хронічними захворюваннями отримують офіційне працевлаштування, професійне навчання та ринкову заробітну плату в захищених, але повністю інтегрованих умовах.
«Великим відкриттям під час візиту стало те, що виробничі цехи цих соціальних бізнесів нічим не відрізняються від звичайних комерційних підприємств — вони так само технологічні, динамічні та орієнтовані на результат. Саме цей фактор ринкової реалістичності в поєднанні з професійним супроводом трудових асистентів (джоб-коучів) дає змогу людині згодом виходити на відкритий ринок праці максимально адаптованою та безболісно», — ділиться Анастасія Стеценко.
В Австрії працює Мережа професійного асистування (Netzwerk Berufliche Assistenz) або скорочено – NEBA. Це масштабна національна програма, яка фінансується Федеральним міністерством соціальних справ, охорони здоров’я та захисту прав споживачів Австрії (через Sozialministeriumservice). NEBA працює як офіційна державна система, яка фінансує різні організації, щоб вони надавали безкоштовні послуги з інтеграції людей з інвалідністю та молоді з вразливих груп на ринок праці.
Концепція NEBA в Австрії складається з різних рівнів, залежно від потреб людини:
Ювенальний коучинг (Jugendcoaching): працює з підлітками та молоддю, які мають труднощі в навчанні або інвалідність, щоб допомогти їм визначитися з професією та не випасти з системи освіти чи ринку праці.
Асистування у професійному навчанні (Berufsausbildungsassistenz): забезпечує супровід під час здобуття професійної освіти, щоб людина могла успішно скласти іспити та опанувати фах.
Трудове асистування (Arbeitsassistenz): фахівці допомагають знайти роботу на відкритому ринку праці, супроводжують процес співбесід, а також допомагають зберегти робоче місце, якщо у працівника виникають труднощі через стан здоров’я.
Джоб-коучинг (Jobcoaching): Безпосередня підтримка прямо на робочому місці. Коуч приходить на підприємство і разом із працівником розбирає його завдання, допомагає адаптуватися до темпу та команди.
Подібний розподіл забезпечує якнайповніше покриття потреб бенефіціарів і їхню активність на ринку праці. Взяти з системи окремі компоненти реально, але наскільки можливо імплементувати цей досвід в українські реалії загалом — роздумує Анастасія Стеценко, керівниця програми Соціального захисту та захисту прав людини Карітасу України.
«Війна в Україні ставить перед нами нагальні питання. З одного боку, держава має всебічно піклуватися про своїх громадян, зокрема про тих, кого війна торкнулася найбільше. З іншого — активні бойові дії тривають, і це спрямовує наші зусилля як суспільства насамперед на захист самої державності. Ми розуміємо, що Австрія вибудовувала свою систему протягом десятків років, і так само розуміємо, що не маємо стільки часу. На мою думку, ми вже робимо гігантський поступ у сфері захисту прав постраждалих осіб, і переконана: настане час, коли наші системи також стануть прикладом для інших країн».
Саме там у 2014 році вона вперше зіткнулася з війною: російська військова техніка зайшла до міста, люди ховалися у підвалах, а звичне життя руйнувалося просто на очах.
Спочатку родина намагалася перечекати небезпеку, виїжджаючи до родичів у Павлоград, звідки родом пані Валентина, і повертаючись додому. Доньки були ще зовсім молодими: молодша навчалася у школі, старша лише починала самостійне життя. Батьки до останнього сподівалися, що зможуть залишитися у рідному місті. Проте дуже швидко стало зрозуміло, що повернення до звичного життя не буде.
Після місяців невизначеності родина вирішила розпочати все спочатку в Марганці на Дніпропетровщині. Там вони облаштовували новий побут, будували плани на майбутнє, допомагали дітям здобувати освіту та ставати на ноги. Саме після цього вимушеного переїзду пані Валентина вперше отримала підтримку від Карітасу, яка допомогла родині пережити складний період адаптації на новому місці.
Минали роки. Доньки подорослішали. Молодша вступила до Маріупольського університету, а старша працювала у Маріуполі. Здавалося, що життя поступово повертається у звичне русло. Але у 2022 році війна знову наздогнала родину.
Коли почалося широкомасштабне вторгнення, доньки залишалися у Маріуполі, а батьки жили у Марганці. Найстрашнішими були тижні, коли вони не знали, чи живі їхні діти та чи вдасться їм вибратися з оточеного міста. На щастя, родина знову змогла возз’єднатися. Проте Марганець, який колись став для них прихистком від війни, сам опинився під постійними обстрілами.
Так у житті пані Валентини з’явилася ще одна адреса – Житомирщина, де вона живе сьогодні поруч із дітьми та онуками. І якщо Ясинувата була її рідним домом, а Марганець став спробою почати життя заново після першого переміщення, то Житомирщина стала місцем, де родина вдруге вчиться жити після втрати звичного світу.
На Житомирщині молодша донька після евакуації з Маріуполя створила власну сім’ю. Старша донька також переїхала до цього міста разом із чоловіком та маленькою дитиною. Попри всі випробування, родина знову намагається почати життя заново.
Будинок, який вдалося придбати, потребував значного ремонту. Самостійно виконати роботи родина не могла. Завдяки підтримці Карітасу України та Агентства ООН у справах біженців в Україні (УВКБ ООН) житло вдалося привести до належного стану: оновили стіни, облаштували нову підлогу, встановили натяжну стелю та нові двері. Простір, який раніше більше нагадував тимчасове помешкання, поступово став домом.
Історія пані Валентини є лише однією з тисяч історій українських родин, для яких житлова підтримка означає значно більше, ніж просто ремонт. Вона означає можливість залишитися поруч із дітьми та онуками, відновити відчуття безпеки і не починати життя з нуля втретє.
Саме для того, щоб люди могли відновлювати свої домівки та життя, Карітас України у партнерстві з УВКБ ООН уже п’ять років реалізує програму житлової підтримки в Україні.
За цей час підтримку отримали 6305 домогосподарств або 11319 людей. Серед отримувачів допомоги — 1065 людей з інвалідністю та понад 1,5 тисячі внутрішньо переміщених осіб.
«Відновлення житла — це набагато більше, ніж будівельні роботи. Для людей, долі яких понівечила війна, які втратили дім або були змушені неодноразово переїжджати, можливість знову жити у гідному помешканні означає шанс відновити своє життя.
Саме тому УВКБ ООН разом із партнерами, включно з Карітасом, підтримує як ремонт пошкодженого війною житла, так і покращення умов у домівках для внутрішньо переміщених людей.
Ми прагнемо, щоб українські родини могли залишатися у своїх громадах, повертатися додому після обстрілів або облаштовувати нове життя там, де знайшли прихисток. Саме тому інвестиції у житло є водночас інвестиціями у відновлення громад і довгострокові рішення для людей, які постраждали від війни», – зазначив радник УВКБ ООН із житлових питань Андрій Шпак.
Протягом п’яти років у десяти областях України було завершено 5596 ремонтів житла та реалізовано 1189 проєктів із модернізації житла для внутрішньо переміщених осіб.
Проте житлова підтримка — це не лише про відновлення пошкоджених будинків. Для багатьох людей вона стає необхідною умовою для повернення до нормального життя.
Досвід роботи показує, що пошкоджене житло рідко є єдиною проблемою для родини. Часто за зруйнованими вікнами чи дахом залишаються втрачені документи, невирішені майнові питання, труднощі з доступом до базових послуг або потреба в додатковій гуманітарній підтримці. Саме тому програма передбачає не лише ремонтні роботи, а й можливість отримати правову допомогу та консультації щодо інших видів підтримки, доступних у громаді.
Так сталося і з пані Лідією, яка пережила окупацію Херсона, втратила чоловіка та була змушена шукати новий дім для себе і сина з інвалідністю.
Коли російські війська окупували Херсон, життя родини кардинально змінилося. Постійний стрес, невизначеність та небезпека серйозно позначилися на здоров’ї чоловіка пані Лідії — під час обстрілів він переніс інсульт. Родині вдалося евакуюватися до Кривого Рогу та розпочати лікування, однак врятувати його не вдалося. Після інсульту розвинулися тяжкі ускладнення, а згодом лікарі діагностували онкологічне захворювання.
Після смерті чоловіка жінка залишилася сама із сином, який має інвалідність. Частина родини й досі перебуває на тимчасово окупованій території, а житло, яке залишилося в Херсоні, було зруйноване війною. Квартира та будинок, які родина будувала роками, фактично перестали існувати.
Намагаючись почати життя заново, пані Лідія придбала невеликий будинок. Проте він потребував ремонту, на який у родини вже не залишалося коштів. Особливо критичною була проблема з покрівлею — під час кожного дощу вода потрапляла всередину приміщення, поступово руйнуючи будинок. Також необхідно було замінити двері, щоб забезпечити належну теплоізоляцію житла.
У межах програми житлової підтримки Карітасу України та УВКБ ООН будинок вдалося відремонтувати. Будівельники встановили нову покрівлю та нові двері, що дозволило відновити тепловий контур оселі та зробити її придатною для проживання. Для стороннього спостерігача це може виглядати як звичайний ремонт. Для пані Лідії це означало значно більше — можливість більше не хвилюватися, що черговий дощ зруйнує її новий дім.
«Добре, що тепер дах не протікає, можна спокійно жити, і не боятися, що під час дощу все знову заллє», – говорить вона.
Історія пані Лідії показує ще один вимір житлової підтримки. Для багатьох українців війна не лише пошкодила будинки. Вона змусила їх шукати новий дім у зовсім інших громадах, будувати нові соціальні зв’язки та починати життя майже з нуля. У таких обставинах навіть відносно невеликий ремонт може стати вирішальним фактором, що дозволяє родині закріпитися на новому місці та повернути собі відчуття стабільності.
Не менш промовистою є історія іншої пані Валентини – мешканки Кривого Рогу. Її життєвий шлях також був сповнений втрат ще до початку війни. Вона пережила смерть доньки, яку втратила ще у шкільному віці, згодом поховала сина, а нещодавно залишилася без чоловіка. Через серйозні проблеми з опорно-руховим апаратом жінка майже не виходить із дому та значну частину часу проводить у своїй квартирі.
Під час однієї з масованих ракетних атак на Кривий Ріг пані Валентина перебувала вдома. У момент вибуху вона стояла біля вікна. Скло розлетілося на друзки просто перед нею, і лише дивом жінка не отримала серйозних поранень. Після обстрілу вона навіть не могла самостійно залишити квартиру.
Для людини старшого віку, яка живе сама і має обмежену мобільність, пошкоджене житло означає не лише матеріальні збитки. Воно означає втрату останнього простору безпеки. Саме тому одним із пріоритетів програми є підтримка найбільш вразливих категорій населення – людей старшого віку, людей з інвалідністю та родин, які не мають ресурсів для самостійного відновлення житла.
Завдяки підтримці Карітасу Кривий Ріг та УВКБ ООН у квартирі пані Валентини було встановлено нові вікна та балконний блок. Ці роботи дозволили не лише відновити житло після обстрілу, а й повернути жінці відчуття захищеності у власному домі.
Для неї працівники проєкту стали не просто людьми, які виконали ремонт. Вони стали нагадуванням про те, що навіть у найскладніших обставинах людина не залишається наодинці зі своєю бідою.
«За п’ять років партнерства зУВКБ ООН ми разом допомогли десяткам тисяч людей відновити або облаштувати житло. Але якщо відкласти цифри, то насправді йдеться про значно більше.
Йдеться про пані Валентину, яка після двох вимушених переміщень нарешті отримала можливість облаштувати дім поруч із дітьми та онуками. Про пані Лідію, яка втратила чоловіка, залишила окупований Херсон і змогла відремонтувати будинок, де сьогодні живе разом із сином. Про тисячі інших українських родин, для яких підтримка житла стала не просто допомогою з ремонтом, а можливістю відновити відчуття безпеки та контролю над власним життям.
Саме тому для нас це партнерство ніколи не було лише про будівельні роботи. Разом з партнерами ми працюємо над тим, щоб люди могли залишатися у своїх громадах, повертатися додому після обстрілів або починати новий етап життя там, де знайшли прихисток. Кожне відновлене вікно, відремонтований дах чи модернізоване житло — це конкретна родина, яка отримала шанс не втратити дім остаточно.
Водночас війна триває. Щодня ми бачимо нові руйнування, нові історії вимушеного переміщення і нові потреби. Те, що ще вчора було чиєюсь домівкою, сьогодні може потребувати термінового ремонту або повного відновлення. Саме тому продовження таких програм залишається критично важливим.
Ми щиро вдячні УВКБ ООН за довіру, послідовність та готовність системно працювати разом. Саме довгострокове партнерство дає можливість не лише реагувати на наслідки війни, а й допомагати людям будувати основу для майбутнього. Адже відновлення країни починається з відновлення життя конкретної людини, а дуже часто — з відновлення її дому», – Романа Маколович, керівниця програми з питань житла Карітасу України.
Саме з таких історій складається статистика проєкту. Найбільше ремонтів проведено у Запорізькій, Харківській, Миколаївській, Дніпропетровській та Херсонській областях – регіонах, які й досі залишаються серед найбільш постраждалих від війни.
Однак за кожною з цих цифр стоять не квадратні метри відремонтованого житла і не будівельні роботи. За ними стоять люди, які отримали можливість залишитися у своїх громадах, не втратити зв’язок із рідними, відновити відчуття безпеки та зберегти найважливіше – власний дім.
Проєкт “Житло для вразливих домогосподарств V” впроваджується Карітасом України за підтримки Агентства ООН у справах біженців в Україні.
Українські діти живуть у реальності, де звичними стали повітряні тривоги, обстріли та ночівлі в укриттях. Навіть літні канікули не дадуть малюкам чи підліткам безтурботного відпочинку, якщо у родини немає можливості хоч ненадовго опинитися в безпечному середовищі.
У червні-липні 45 дітей із Києва та Полтави мали змогу провести два тижні без сирен і поміж добрих людей в італійському регіоні Емілія-Романья. Це діти віком 8-16 років із сімей військовослужбовців та багатодітних родин, а також внутрішньо переміщені з небезпечних регіонів України.
Приймали українську групу громади міст та селищ Равенна, Фаенца, Імола, Луго, Брізігелла та Фоньяно в межах проєкту «Разом краще» (È più bello insieme), який Карітас Італії реалізує від початку повномасштабної війни в Україні, щоб дати дітям можливість відновитися.
Керівниця програми «Освіта, формація та захист дітей» Карітасу України Зоряна Лукавецька переконана, що саме можливість хоча б ненадовго змінити звичне середовище сьогодні має особливу цінність для українських дітей:
«Вплив війни на дітей в Україні досі неможливо оцінити повною мірою, адже вони продовжують жити в умовах постійної небезпеки… Саме тому проєкт літнього відпочинку дітей в Італії став для них можливістю хоча б на два тижні перенестися в інший світ – світ миру, спокою та дитинства.
Тут діти й дорослі поступово дозволяли собі проживати день без тривоги, радіти новому досвіду, відкривати для себе нові місця, знайомитися з людьми та з цікавістю пізнавати світ. Такі табори стають для дітей простором відновлення, де вони можуть хоча б на короткий час відчути себе у безпеці. А після повернення додому спогади про ці два тижні ще довго підтримуватимуть їх, допомагаючи зберігати внутрішню стійкість».
Для більшості учасників це була перша подорож до Італії, а для декого – взагалі перший виїзд за кордон. Від початку стало зрозуміло, що ця поїздка вимагатиме витривалості. Дорога була довгою: потяг з Києва до Перемишля, потім автобус через чотири країни Європи. Повернення теж виявилося непростим: через масовані російські обстріли України виникли затримки руху потягів, і дорога додому затягнулася. Але всі благополучно повернулися до своїх родин.
Під час перебування в Італії українські діти жили в Istituto Emiliani у селищі Фоньяно. Заснований у 1822 році комплекс свого часу був одним із найвідоміших освітніх закладів регіону, а за більш ніж два століття трансформувався в центр прийому паломників, дитячих і молодіжних груп, духовних реколекцій та навчальних заходів.
Просторим історичним комплексом із внутрішніми двориками, довгими коридорами та садом опікуються сестри-домініканки Конгрегації Пресвятих Дарів. Для української групи монахині пекли домашні бісквіти, готували піцу та пасту, і навіть італійське морозиво – джелато.
І саме звідти щодня розпочиналися подорожі українських дітей до різних міст регіону. Користування громадським транспортом – автобусами та потягами – дозволяло відчути повсякденний ритм життя регіону, побачити значну частину Емілії-Романьї, а також узбережжя Адріатики.
Особливе враження на дітей справила Равенна – місто, яке зберігає одну з найцінніших у світі колекцій ранньохристиянських та візантійських мозаїк. Тут розташовані вісім пам’яток, внесених до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Більшість мозаїк були створені у V-VI століттях, коли Равенна була столицею Західної Римської імперії, а згодом – важливим центром Візантійської імперії в Італії. До наших днів вони збереглися майже без змін і сьогодні вважаються неперевершеним зразком візантійського мистецтва, що має виняткову історичну, культурну та художню цінність.
Для більшості учасників поїздки це було перше знайомство з пам’ятками такого масштабу. Діти уважно розглядали тисячі кольорових смальтових кубиків, з яких понад півтори тисячі років тому були створені величезні композиції. Побачене настільки захопило багатьох, що після екскурсії вони купували сувеніри з мозаїки або творчі набори, щоб спробувати власноруч відтворити цю давню техніку вже вдома. Це, мабуть, найкраще свідчення того, що побачене справді зачепило дітей.
Ще однією цікавою зупинкою була Імола – місто, відоме далеко за межами Італії завдяки автодрому Autodromo Internazionale Enzo e Dino Ferrari. Це одна з найлегендарніших гоночних трас світу, яка понад 70 років приймає міжнародні автоспортивні змагання, зокрема етапи чемпіонату світу «Формули-1». Для міста автодром є важливою частиною його історії та ідентичності.
Під час екскурсії діти побачили знамениту трасу зблизька, дізналися про її історію та побували в місцях, які зазвичай бачать лише під час телевізійних трансляцій перегонів. Можливість пройтися територією легендарного автодрому, уявити швидкість болідів і відчути атмосферу місця, де виступали найкращі гонщики світу, стала для дітей одним із найяскравіших спогадів поїздки.
Фаенца відкрила дітям ще одну сторінку історії Італії – цього разу пов’язану з мистецтвом кераміки. Саме назва цього міста дала світові слово «фаянс», яким сьогодні називають особливий вид тонкої глазурованої кераміки. Починаючи з епохи Відродження, вироби місцевих майстрів здобули європейську славу завдяки високій якості, витонченому розпису та майстерності виконання.
В перші дні було помітно, що більшості дітей потрібен час не лише для того, щоб звикнути до нової країни, а й щоб знову навчитися відпочивати. Багато хто приїхав замкнутим і настороженим. Дехто продовжує навчатися онлайн у школах прифронтових громад, дехто давно живе далеко від друзів.
Поступово діти з різних міст здружились, разом грали у волейбол, танцювали та знайомились з місцевими однолітками, практикуючи англійську та вивчаючи окремі італійські слова.
Наприкінці зміни кожен отримав білу футболку, тож у всіх вони були розписані побажаннями, малюнками та підписами нових друзів, а прощання супроводжувалися довгими обіймами.
Менеджерка проєкту «Процвітання крізь шторм» Карітасу Полтава Оксана Корольова-Буцко переконана, що саме такі зміни в дітях і є головною цінністю подібних програм.
«Сьогодні, коли українські діти живуть в умовах війни, такі поїздки мають особливе значення. Вони дарують можливість хоча б на деякий час відчути спокій, безтурботне дитинство, знайти нових друзів, набратися сил і просто побути дітьми. Це можливість відновитися емоційно, повірити, що попереду ще багато світлих і щасливих моментів. Щиро вдячна всім, хто робить такі табори можливими. Кожна дитяча усмішка, кожен щасливий погляд і кожна мить без страху – безцінні».
Проєкт «Разом краще» вже 4 роки реалізується завдяки спільній роботі місцевих громад Італії. До організації поїздки долучаються сотні людей – волонтери, парафії, місцеві громади, муніципалітети. За кожним днем відпочинку стоїть велика, майже непомітна для дітей організаційна робота.
Психологи давно говорять про те, що відновлення дітей після тривалого життя у стресі складається не лише зі спеціалізованої допомоги, а зі звичайних речей: безпечного середовища, нових позитивних спогадів, відчуття підтримки, можливості довіряти людям і бачити, що світ не обмежується війною.
В цій поїздці діти бачили, що дорослі поруч не тому, що це їхня робота, а тому, що вони щиро хочуть допомогти. Для тих, хто останні роки живе в умовах постійної тривоги, довіра формується не словами, а щоденними вчинками. Невеликі прояви уваги – снеки на пляж та в дорогу, крем від сонця та після нього, подаровані м’ячі для пляжного волейболу, додаткові пляшки води і навіть пошук загубленого дівчинкою в автобусі телефону – ці речі створюють відчуття справжньої турботи.
«Іноді найбільшим подарунком для дитини є не далека подорож чи нові враження, а можливість спокійно заснути, прокинутися без сирен, сміятися, дружити й просто бути дитиною. Ці два тижні подарували нашим дітям відчуття безпеки, багато тепла та спогади, які ще довго зігріватимуть їхні серця. А нам вони нагадали, що навіть у найважчі часи добро, турбота і єдність здатні творити справжні дива», – говорить координаторка дитячо-молодіжного напряму Карітас Київ Ірина Пелюхня.
Проєкт «Разом краще» триває. Уже найближчим часом до Італії вирушить наступна група українських дітей, для яких така подорож також стане можливістю відчути звичайні радості дитинства. А поки Карітас України, Карітас Києва та Карітас Полтави висловлюють щиру вдячність Caritas Italiana, дієцезіям та командам Caritas Равенни, Фаенци та Імоли, десяткам волонтерів, приймаючим родинам, сестрам-домініканкам, місцевим громадам, священникам і всім, хто долучився до організації цього відпочинку.
“Завдяки вашій підтримці, турботі та відкритим серцям наші діти змогли відчути безпеку, побачити красу іншої країни, знайти нових друзів і просто насолодитися дитинством. Разом ми даруємо не лише подорожі, а й віру, надію та щасливі спогади, які залишаються з дітьми назавжди, – підсумовує Ірина Пелюхня. – Нехай ця поїздка стане для кожної дитини ще одним доказом того, що у світі завжди є люди, які готові підтримати, подарувати тепло та допомогти мріяти навіть у найскладніші часи“.
