Новини Архіви - Сторінка 2 з 320

Повернення до власного коріння: як Анна Лодигіна відновлює справжню історію української культури

Posted on 28.09.202602.10.2026 by manager

Анна Лодигіна — українська журналістка, сценаристка та дослідниця. Понад чотири роки вона шукає в європейських архівах докази українського походження митців, яких роками називали «російськими». Серед її проєктів — документальний серіал «Back to the Roots», фільм «Справа артиста. Сергій Лифар» для «Суспільного», премʼєра якого відбулась у середині вересня, авторка книг «Історії українських митців. Олександра Екстер» та «Українське весільне диво». Дає лекції для української та закордонної аудиторії. Також наприкінці серпня у французькому культовому видавництві Assouline відбувся офіційний реліз видання «Naïve My Love: Ukrainian Folk Art of the 20th Century», тексти до цієї фундаментальної книги про український наїв написала Анна.

Вона спирається виключно на факти, первинні документи, архівні довідки та чіткі часові прив’язки, які не залишають місця для сумнівів. Повернення викрадених імперією імен для неї — це не емоційна реакція на події, а щоденна, кропітка аналітична робота. Годинами зіставляє факти у французьких, польських чи українських фондах, аби зняти із зірок світового масштабу накинутий на них ярлик «російської культури». І водночас ця праця має дуже особистий вимір, адже досвід початку повномасштабного вторгнення та втрата власного дому дали їй глибоке розуміння того, що відчували наші митці сто років тому у вимушеній еміграції.

«Насамперед я журналістка. Але останні чотири з половиною роки досліджую долі відомих людей: художників, письменників, науковців та музикантів, яких знає увесь світ, але вважає росіянами. Моє завдання — знайти їхні біографії, справи та документи в українських і закордонних архівах, щоб розставити крапки над “і”. Здебільшого доводиться доводити саме українське походження, адже всі вони народилися в Україні і є частиною нашої культури. Але з ними важко працювати, бо вони жили за часів Російської імперії і часто самі не могли чітко сказати, хто вони».

Особистий досвід як ключ до розуміння

Занурюючись у біографії культурних діячів минулого століття, Анна категорично відмовляється сприймати їх як застиглі портрети з підручників. За кожним гучним ім’ям вона бачить живу людину, яка опинилася в чужому середовищі без права на повернення. Її власний вимушений від’їзд із дитиною за кордон у перші дні великої війни став тим досвідом, який дав змогу на емоційному рівні зчитати стан вигнанців минулого. Досліджуючи щоденники й листи Сержа Лифаря, Анна побачила не просто успішного керівника Гранд-Опера, а українського юнака, який до кінця днів носив у собі біль розлуки з Києвом.

«Мене часто запитують, чому я взялася саме за ці теми. Думаю, тому, що бачу тут прямий зв’язок із сьогоденням. Взяти хоча б Сержа Лифаря — балетмейстера, який майже тридцять років керував Паризькою оперу. У сімнадцять років він нелегально, лише з другої спроби, втік з з окупованої совєтами України Без без достатньої хореографічної освіти та зв’язків він за два роки став першим солістом у трупі “Російські сезони” Сергія Дягілєва, а потім — головною фігурою європейського балету. Але попри всю славу, він понад усе хотів повернутися додому. Листувався з батьками і мріяв знову побачити рідний Київ. Радянська влада пустила його в Україну лише двічі — буквально на один-два дні, коли його активна балетна кар’єра уже закінчилася».

Цей зв’язок між минулим і сьогоденням проявляється у тисячах дрібниць, з якими щодня зіштовхуються українські біженці в Європі. Анна переконана, що відчуття чужості та постійна туга за рідним містом є універсальним досвідом для кожного, хто втратив дім через війну чи окупацію. Саме тому історія Лифаря сприймається не як архівна розвідка, а як жива розмова про кожного з нас.

«Історія Лифаря для мене дуже близька. Коли я починала це дослідження, ми з дитиною два роки жили в Польщі. Моє рідне місто опинилось в окупації, тому це бажання повернутися додому я відчуваю дуже добре. Цей досвід допоміг мені зрозуміти, як почувалися наші люди сто років тому. Опинитися в іншій країні без грошей, без мови, коли на тебе дивляться як на чужинця — це важке випробування. Ми звикли бачити Лифаря на знімках поруч із Коко Шанель, Пабло Пікассо чи Марком Шагалом. Але він завжди залишався людиною із важкою долею. І ми маємо повернути йому пам’ять, бо росія просто забрала його ім’я собі».

Як імперія привласнювала українські імена

Механізм культурної присвоєння працював системно протягом багатьох десятиліть, створюючи в уяві західного світу хибний стереотип про «велику російську культуру». Росія активно фінансувала міжнародні виставки, монографії та видання, де будь-який уродженець Києва, Харкова чи Одеси автоматично отримував маркування «російського діяча». Навіть у медійній сфері вже незалежної України тривалий час існував колосальний тиск з боку московських редакцій, які контролювали франшизи міжнародних глянців та культурних видань. Анна згадує показові випадки, коли спроби українських журналістів називати речі своїми іменами наражалися на жорсткий опір та цензуру.

«Є дуже показова історія, яку мені розповіла засновниця Ukrainian Fashion Week та колишня головна редакторка журналу L’Officiel Україна Ірина Данилевська. 21 рік тому українська редакція підготувала великий матеріал до сторіччя Сержа Лифаря, у якому вони називали його українським балетмейстером. Подібний матеріал вийшов також в російському L’Officiel на чолі з Евеліною Хромченко, але там називали його зіркою балету з Росії. Спроби пояснити, що російська редакція неправа звісно нічим не закінчилися. Вони залишили свій матеріал без змін. Зараз, коли я працюю з документами французьких архівів, бачу, що наприклад французька поліція, яка десятліттями за ним стежила, теж у своїх звітах пише, що Лифар був російського походження, народжений в Києві. Це не його ідентифікація, а те, як його ідентифікували інші, бо для них України як суб’єктої незалежної держави не існувало. Завдяки нашій роботі французи починають теж переосмислювати його ідентичність. Лифар однозначно має бути у списку видатних українців».

З архівів — у фільми та книги

Наукові відкриття, якими б революційними вони не були, часто залишаються непоміченими, якщо вони записані лише у вузькоспеціалізованих наукових збірниках. Анна Лодигіна чудово це розуміє, тому кожну знайдену в архівах історію вона прагне одразу адаптувати для масового глядача та читача. Журналістський бекґраунд дозволяє їй перетворювати складні біографічні розвідки на захопливі сценарії для документального кіно, подкасти та книжкові серії. Вона переконана, що лише через популярну культуру та якісний медійний контент можна ефективно повертати національну пам’ять суспільству.

«Все, що я знаходжу в архівах, перетворюється на конкретні речі: статті, книжки, фільми, подкасти. Скоро на “Суспільному” вийде наш документальний фільм “Справа артиста. Сергій Лифар”. Його вже показали за кордоном, тепер черга України. Восени вийдуть дві мої книги. Одна з них — про історію української весільної сукні. Виявилося, що наші майстри весільних суконь сьогодні — одні з найкращих у світі. Це часто родинний бізнес, де шиють уже в чотирьох-п’яти поколіннях. Мені було цікаво дізнатися, чому це ремесло так сильно розвинувся саме на Поділлі та Буковині. Це історія, якій сотні років, і восени ми видамо її у вигляді гарного артбуку».

Чому наші митці мовчали про своє походження

Сучасній людині інколи важко зрозуміти, чому митці ХІХ чи початку ХХ століття не декларували свою українськість на кожному кроці. Анна закликає утримуватися від поверхових оцінок і завжди аналізувати жорсткий історичний контекст, у якому їм доводилося виживати. Валуєвський циркуляр, Емський указ та пізніші радянські репресії робили все можливе, щоб загнати українську мову й культуру в маргінальне поле. Виїжджаючи за кордон, діячі мистецтва зіштовхувалися з тим, що світова спільнота просто не мала на карті поняття «Україна», сприймаючи її лише як територію Російської імперії.

«У них були набагато гірші умови, ніж у нас. Більшість із них вчилися в імперських гімназіях, коли все українське було під суворою забороною. Коли вони виїжджали за кордон, у світі взагалі мало хто знав про існування України. Їм просто не було з чим себе пов’язувати в очах іноземців, тому вони казали “я з росії”. Це була вимушена річ. Я й сама пам’ятаю, як до 2014 року за кордоном мене часто запитували: “А де це — Україна?”. Тоді це здавалося дивним, а зараз я розумію, що світ просто нічого про нас не знав».

Чим корисний досвід Швеції

Культурна дипломатія вимагає кардинальної зміни підходів: проведення заходів виключно для української діаспори за кордоном уже давно не дає потрібного ефекту. Анна наголошує на тому, що український контекст потрібно інтегрувати безпосередньо в іноземні інституції — виступати в національних музеях, проводити концерти в королівських філармоніях та співпрацювати з провідними європейськими професорами. Саме такий підхід дозволяє переконувати іноземну інтелектуальну та політичну еліту, відкриваючи для них Україну як самобутню європейську державу з багатшою спадщиною.

«Останній рік я часто працюю з Українським інститутом у Швеції. У Стокгольмі я читала лекцію про художника Миколу Пимоненка. Ми показали його через шведську тему національного романтизму, і їм це дуже відгукнулося. Згодом ми презентували там і фільм про Лифаря. Директорка інституту Наталія Пасічник робить дуже правильні речі: вона влаштовує заходи не просто для діаспори, а залучає Королівську оперу та філармонію Стокгольма. На відкриття фестивалю «Українська весна» приходили король і королева Швеції, посли багатьох країн. Вони слухали музику наших композиторів Бортнянського та Березовського, яких у світі досі вважають росіянами, і вперше відкривали для себе Україну. Ось так і має працювати справжня культурна дипломатія».

Як усе почалося: проєкт «Back to the Roots»

Весна 2022 року стала для Анни часом болісного пошуку своєї корисності у нових умовах. Перебуваючи в Польщі, вона шукала можливість використовувати свій медійний досвід для боротьби на інформаційному фронті. Переломний момент стався під час розмови з керівництвом польського телебачення, яке дало зрозуміти: Європі потрібні не лише хроніки руйнувань, а й розуміння того, за яку саме цивілізаційну спадщину воюють українці. Це зауваження стало поштовхом для створення масштабного телевізійного проєкту, який об’єднав мандрівки, історію та аналітику.

«Усе почалося навесні 2022-го. У Польщі я влаштувалася на телеканал TVP World і з польською командою ми знімали телепорадник для наших біженців: як влаштувати дитину в садок, як отримати документи. Коли проєкт завершився, я запропонувала директору каналу зробити проєкт про війну. Але він сказав мені дуже важливу річ: “Про війну зараз знімають усі. Але люди в Європі досі не розуміють, хто ви такі і яка у вас культура. Зробіть проєкт про свою культуру”. Тоді мені це здавалося дивним — яка культура, коли в нас вбивають людей? Але по дорозі з Варшави у мене склалася ідея: треба зняти тревел-шоу про відомих українців, яких знає світ. Мій чоловік — режисер і продюсер, він допоміг відточити ідею. Так з’явився проєкт “Back to the Roots” на 8 серій».

Журналістське минуле допомагає в архівах

Робота з історичними документами вимагає такої ж суворої верифікації, як і журналістські розслідування. Роки, проведені в новинних редакціях, робота у прямих ефірах сформували в Анни високу професійну дисципліну. Вона знає, як швидко знаходити першоджерела, перевіряти факти на достовірність і ставити правильні запитання експертам. Саме це дозволяє їй помічати суперечності у біографіях митців, які десятиліттями ігнорували інші дослідники, і доводити правду до широкого загалу.

«Коли я почала працювати з іноземними архівами, то побачила дивну річ: західні дослідники Лифаря чи Малевича взагалі не спілкуються з українськими. Захід не знає про їхнє життя в Україні, а наші не знають європейського контексту. І коли ти зводиш це до купи, отримуєш фантастичний результат. Мені дуже допомагає мій минулий досвід. Я починала в новинах на “5 каналі”, працювала в соціальних токшоу, працювала випусковою редакторкою проєкту “Донбас.Реалії” на Радіо Свобода. Вся ця робота в полі та вміння шукати факти зараз допомагають мені розкопувати складні архівні історії».

Історія Анни Лодигіної доводить: справжня сродна праця народжується там, де високий професіоналізм перетинається з особистим болем і чітким розумінням власних орієнтирів. Вона не просто досліджує минуле і розбирає папери в архівах — вона повертає Україні її викрадену спадщину, повертає гідність нашим митцям і робить усе можливе, щоб голос нашої культури у світі більше ніколи не намагалися заглушити.

Автор Ольга Заруба

Покликання поступово відкривається через досвід, нові спроби та пошуки аж поки не усвідомлюєш: ось воно, моє. Для багатьох людей таким покликанням стає благодійність — можливість допомагати іншим, бути корисними своїй громаді та водночас знаходити радість і сенс у власних діях. Григорій Сковорода називав це «сродною працею» — діяльністю, що відповідає внутрішнім прагненням людини та розкриває її потенціал.

«Покликані діяти» — спецпроєкт, який Карітас України започаткував разом з Асоціацією благодійників України. У ньому ми збираємо історії людей, які віднайшли свій шлях і стали опорою для когось поруч.

Практична солідарність: партнери Карітасу зібралися на Крайовий Форум

Posted on 28.09.202628.09.2026 by manager

Війна триває вже п’ятий рік, і значна частина дня звелася до одного практичного питання: як гуманітарній мережі продовжувати роботу в умовах затяжної війни та кризи.

Country Forum (Крайовий Форум) — це стандартна структура координації в конфедерації «Карітас» для її членів, що працюють в одній країні: вона покликана об’єднувати різні організації «Карітасу», щоб ті могли ділитися аналізом, спільно планувати роботу і уникати дублювання. В Україні цей формат ведуть спільно «Карітас України», заснований греко-католицькими єпископами країни, та «Карітас-Спес» — карітативна місія Римо-Католицької Церкви в Україні. «Карітас України» очолює президентка Тетяна Ставничи; виконавчим директором «Карітас-Спес Україна» є отець В’ячеслав Гриневич, SAC.

Форум відкрила промова Марії Німан, генерального секретаря «Карітас Європа», яка сказала учасникам, що пишається роботою «Карітасу» в Україні, спрямованою на допомогу людям, які страждають від війни. Говорячи про місію Карітасу, Німан згадала свій візит до України 2019 року, на початку свого перебування на посаді генерального секретаря, коли вона зустріла чоловіка з тетраплегією, який отримував допомогу від «Карітасу України». «Завдяки Карітасу я відчуваю надію на завтра», — сказав він їй, і ці слова сформували її розуміння місії Карітасу та залишаються з нею й донині. «Це дуже багато говорить про Карітас». Надія, яку несе Карітас, додала вона, — «це не наївний оптимізм», а надія, вкорінена в «хресті й воскресінні».

Планування для війни, що продовжує загострюватися

Форум продовжився брифінгом з безпеки та вправою зі сценарного планування. Учасники визначали тривожні сигнали й точки прийняття рішень, а також практичні кроки, які дозволять «Карітасу» продовжувати безпечно працювати в разі погіршення умов. Обговорили й те, що такі зміни означатимуть для донорів, партнерських зобов’язань та комунікації в мережі.

Другий блок дня стосувався того, що організатори назвали «обов’язком піклування та обов’язком Карітасу»: «Карітас України» та «Карітас-Спес Україна» представили проєкти ініціатив, спрямованих на посилення захисту й підтримки працівників та волонтерів. Учасники розглянули пріоритети, наявні ресурси, прогалини та те, де партнери могли б допомогти їх закрити.

Завершився день обговоренням цілей і структури Форуму на 2027 рік у межах оновленої Рамкової концепції Country Forum «Карітас Інтернаціоналіс». Учасники говорили про те, якою має бути роль Форуму надалі.

Справжнє партнерство, а не лише надзвичайне реагування

«Country Forum — це збір усіх Карітасів, які спільно працюють на території України, — каже президентка «Карітасу України» Тетяна Ставничи. — Він об’єднує Карітас України і наших колег з Карітас-Спес разом з усіма міжнародними Карітасами з інших країн, які працюють з нами і допомагають нам розробляти та впроваджувати необхідні програми».

Цей формат виріс із зусилля з екстреної мобілізації. «Це ініціатива, яку Карітас Інтернаціоналіс запустив ще у 2022 році — Emergency Support Team, — каже Ставничи. — Ця група була створена як команда підтримки для всіх країн, які реагували на гуманітарну кризу, що розгорталася тоді, — не лише в Україні, а й, наприклад, для наших партнерів у Польщі, Чехії, Словаччині, Румунії та Молдові. Команда допомогла всім швидко мобілізуватися і надала нам додаткову технічну підтримку та експертизу, надзвичайно важливі для запровадження системних підходів, необхідних для реагування на кризу такого масштабу».

«У 2023 році ця перша команда трансформувалася — і саме в Україні ми обрали формат, який називається Country Forum, — продовжує вона. — Ми очолюємо Форум разом, Карітас України і Карітас-Спес, а його роботу підтримують кілька виділених міжнародних співробітників».

«Це можливість збиратися разом, обговорювати спільні теми, які допомагають нам краще реагувати, краще координуватися, краще планувати нашу роботу на майбутнє, — каже Ставничи. — Це спосіб Карітасу, спосіб зустрічей, спільноти — і разом ми сильніші, разом ми можемо розв’язувати багато труднощів. І як у кожних стосунках, чим довше ви в них триваєте, тим глибшими й зрілішими вони стають. Саме в цьому напрямку ми рухаємося вже чотири роки — краща комунікація, підтримка організаційного розвитку, краща координація. Це процес, це шлях. Це також спосіб, як ми тримаємо солідарність один з одним і виконуємо нашу місію».

Наталія Крива, директорка Департаменту соціальних програм «Карітасу України», описала той самий зсув у більш інституційних термінах. «Кожна програма має ці три етапи: етап швидкого реагування, далі стабілізація, і далі розвитковий етап, — каже вона. — І дуже важливо розуміти, як усі ці три етапи пов’язані між собою, бо це впливає на реалізацію соціальних, розвиткових програм, які важливо не зупиняти навіть у час війни — бо йдеться про системну, трансформаційну роботу, яка впливатиме і на майбутнє Карітасу, і на добробут людей, і на майбутнє України».

«Ті організації Карітасу, які мають тут своїх представників, розуміють, що це вже не чужа війна — що вона торкається і їх, що це і їхня війна також. Завдяки регулярній взаємодії партнерство набуло додаткової інтенсивності — у зборі коштів, у розробленні програм і проєктів, у спільному з нами подоланні викликів, у відповіді на потреби, як програмні, так і організаційні», — каже вона.

Зміна відбувається в обидва боки, додає Крива. «Це вплинуло не лише на міжнародні організації Карітасу, а й на нас, на Карітас України, — каже вона. — Завдяки таким платформам і такому діалогу Карітас України також зростає в процесі цих зустрічей. Ми бачимо відданість наших партнерів, і це зміцнює нас та спонукає й надалі розвиватися організаційно».

«І ще один важливий момент, який нас змінив, — каже вона: — ми більше не сприймаємо це як стосунки “донор і Карітас України” — для нас це партнерські стосунки, паритетні, рівноправні».

Володимир Якимець, який у «Карітасі України» працює над розвитком інфраструктури мережі та партнерств, каже, що гострішим викликом цього року є не спроможність, а ресурси. «Наше розуміння складності викликів покращилося: у нас одночасно є і екстрене гуманітарне реагування, і початок стабілізації, і навіть відновлення. Люди, які стали ВПО три роки тому, вже можуть говорити про вихід із цієї ситуації, а люди, яких евакуювали вчора чи позавчора, не на цьому етапі — досі потребують екстреного гуманітарного реагування. І мені здається, що більшість партнерів це розуміють».

«Ключова відмінність від 2022 року — це змінний характер потреб у ресурсах, — продовжує він. — З початку повномасштабної війни наші партнери надавали значну й тривалу підтримку, яка дала нам змогу реагувати на величезні потреби, що постійно змінюються. Сьогодні і масштаб потреб, і наша спроможність реагувати продовжують зростати. Це означає, що поряд з екстреним фінансуванням нам також потрібно далі розвивати передбачувані довгострокові ресурси, які можуть підтримувати гуманітарну допомогу й водночас сприяти стабілізації та відновленню».

«Сродна праця» у кожному місті: Карітас України запускає проєкт «Покликані діяти»

Posted on 25.09.202602.10.2026 by manager

Найчастіше вона починається з простих людей, які не можуть пройти повз того, кому важко, і починають допомагати там, де вони зараз є.

Карітас України запускає проєкт «Покликані: діяти». Команда, що створює проєкт, амбасадори добрих дій, збиратиме та розповідатиме історії таких людей з абсолютно різних міст і селищ. В основі ідеї проєкту — те, що Григорій Сковорода називав «сродною працею». Це коли людина робить те, до чого лежить душа, і це приносить радість їй самій та реальну користь усім навколо.

«Сродна праця — це найсолодша в світі річ. Вона приносить користь світу та мир у власну душу», — Григорій Сковорода.

Про що цей проєкт?

Усі майбутні герої — звичайні люди. Вони мають роботу, родину та купу власних турбот. Але поруч із цим вони знаходять час і сили підтримувати тих, хто поруч: допомагають сусідам, вчать дітей, підгодовують, рятують чи просто згуртовують людей навколо важливих для спільноти дій.

Вони роблять це не заради посад чи нагород, а тому, що інакше не вміють. Для них турбота про інших стала простою щоденною звичкою.

Ми збираємо ці історії з різних куточків країни, щоб показати: справжня допомога живе зовсім поруч — у простих щоденних вчинках людей, які вибирають діяти, і які змінюють життя конкретних людей і громад.

Чому це важливо?

Ці історії, що будуть опубліковані на сайті Карітас України, доводять, що кожна добра справа, навіть найменша, має значення. Саме з таких простих людських вчинків зараз і складається наша спільна сила.

«Кожна людина має глибоке бажання у своєму серці бути доброю і робити добро. Нам здається, що якраз Карітас України дає можливість відкрити це у собі. Адже Карітас України — це практична любов до ближнього, доброта, яка виливається для когось у потребі», — розповідають у Карітас України.

Проєкт «Покликані діяти» #покликанідіяти — це звичайні розповіді про щирість, яка об’єднує людей з різних міст, і про те, як кожен із нас може стати точкою опори для когось іншого.

Проєкт ACCESS: У Миколаївській та Черкаській областях відремонтують укриття у дитячих садочках та лікарні

Posted on 25.09.202625.09.2026 by manager

Щоб вирішити цю проблему, Карітас України спільно з Карітас Черкаси та Карітас Миколаїв розпочинають реалізацію нового гуманітарного проєкту ACCESS («Сприяння розвитку громадського захисту та рівноправних безпечних систем укриття в Україні»).

У партнерстві з Карітасом Австрії та за підтримки Австрійського агентства з розвитку у Коблівській громаді Миколаївської області та Христинівській громаді Черкаської області проведуть капітальний ремонт чотирьох укриттів.

Як розповіла проєктна менеджерка Карітасу України Анна Соболь, йдеться про укриття у садочках трьох сіл на Миколаївщині, а також на території лікарні на Черкащині.

За її словами, досвід Карітасу в українських громадах показує, що найефективніша допомога — це рішення, які працюють на перспективу. Тож для нас важливо не лише реагувати на поточні виклики, а й залишати якісні та тривалі зміни.

«Спільно з партнерами ми дбаємо про те, щоб оновлені приміщення були безбар’єрними та інклюзивними, а також створювали відчуття захищеності для кожного, зокрема для жінок і дітей. Наша мета — зробити ці простори безпечними, зручними та повністю адаптованими під потреби всієї громади», — наголосила Анна Соболь.

На старті проєкту представники Карітасу разом з партнерами відвідали населені пункти, щоб оцінити стан наявної інфраструктури та поспілкуватися з представниками громад.

Як зазначив директор Карітасу Миколаїв отець Тарас Павлюс, у сільській місцевості є нагальна потреба в безпечних просторах — вони або взагалі відсутні, або ж перебувають у занедбаному стані.

Відтак, реальність, у якій сьогодні змушені перебувати діти під час тривог у сільських закладах освіти, залишається надзвичайно складною. Відсутність базових комунікацій, холод та надмірна вологість безпосередньо впливають на їхнє здоров’я.

«Сирість, важке повітря, від якого перехоплює подих — це реалії нашого нинішнього укриття. У нас є вихованці з астмою і для них перебування тут -– це величезне випробування. Взимку опалення немає: діти вимушені лягати відпочивати прямо в куртках і штанах, а постіль залишається холодною та вологою», — розповіла директорка одного з дитячих садків на Миколаївщині.

Водночас, очільниця лікарні у Христинівці наголосила, що до реалізації цього проєкту громада пройшла довгий підготовчий шлях. Тому зараз особливо цінно розуміти, що цей шлях переходить у конкретні дії.

«Для лікарні належне укриття — це передусім питання безпеки та гідних умов для людей. Під час повітряної тривоги тут мають перебувати наші пацієнти, серед яких є люди у тяжкому стані та з обмеженою мобільністю, а також медичний персонал й інші мешканці громади. Тому для нас дуже важливо, щоб це був не просто підвал, куди можна спуститися під час небезпеки, а справді безпечний та належно облаштований простір», — додала вона.

Завдяки проєкту ACCESS в укриттях проведуть комплексні ремонтні роботи, щоб перебування там було не лише безпечним, а й комфортним. Оновлені укриття слугуватимуть ще довго після завершення проєкту, залишаючись надійним прихистком для мешканців громади.

Кого і як підтримував проєкт МОМ з надання грошової допомоги за пріоритетами

Posted on 24.09.202624.09.2026 by manager

Тому потреби людей у різних регіонах і за різних безпекових умов можуть істотно відрізнятися.

У прифронтових громадах основними залишаються базові потреби: харчування, ліки, оплата житла й комунальних послуг, а також потреби, пов’язані з евакуацією та облаштуванням на новому місці. Тривала війна поглиблює вразливість як ВПО, так і місцевих мешканців: люди вичерпують власні заощадження, втрачають доходи, стикаються з накопиченням стресу та іншими психологічними наслідками війни.

Тому грошова допомога має бути оперативною та гнучкою. Прикладом став проєкт Міжнародної організації з міграції (МОМ) з надання грошової допомоги за пріоритетами, який реалізовувався з травня по серпень 2026 року за підтримки Гуманітарного фонду для України (UHF). Виконавчим партнером МОМ був благодійний фонд «Карітас України», який працював разом із місцевими організаціями мережі Карітас у Миколаєві, Запоріжжі, Херсоні та Бериславі.

«Проєкт став одним із перших масштабних прикладів впровадження підходу Unified Cash Transfers в Україні у партнерстві з МОМ, – наголошує Василь Жгун, керівник програми грошової і ваучерної допомоги Карітасу України. – Було реалізовано усі три типи UCT, що застосовуються в Україні: підтримка людей, які проживають у прифронтових громадах (UCT 1), людей, які були змушені евакуюватися через бойові дії (UCT 2), а також оперативне реагування на раптові надзвичайні події, зокрема масовані обстріли (UCT 3).

«Підхід Unified Cash Transfers дозволяє адаптувати грошову допомогу до конкретної ситуації кожної людини, – пояснює менеджерка проєкту Анастасія Литвинова. – Розмір і вид підтримки визначалися з урахуванням обставин, у яких опинилося домогосподарство. Допомогу отримували як місцеві жителі, так і внутрішньо переміщені особи. Для людей, чиє звичне життя змінила війна, ця підтримка стала можливістю впоратися з кризою, подбати про найнеобхідніше та відчути, що у складний момент вони не залишилися сам на сам зі своїми труднощами».

Виплати отримали 13 095 людей (7 468 домогосподарств), зокрема:
12 025 мешканців територій у межах 0–50 км від лінії фронту,
321 людина, яка пережила евакуацію за 45 днів до реєстрації,
749 людей, чиє житло постраждало від обстрілів також за 45 днів до реєстрації і які потребували допомоги з його відновленням та із покриттям базових потреб.

Життя мешканців прифронтових громад півдня України продовжує суттєво змінюватися. Загроза атак дронів, вимушена евакуація родин із дітьми, скорочення роботи інфраструктури та підготовка до чергової важкої зими стали частиною повсякдення для багатьох людей.

Серед них пані Людмила, яка до початку повномасштабного вторгнення мешкала у селі Милове Бериславського району Херсонської області. Людмилі 52 роки, її чоловікові – 55. У сім’ї семеро дітей і троє онучок.

До повномасштабного вторгнення подружжя працювало на агропідприємстві, родині довелося залишити рідний дім і роботу та евакуюватися до селища Кар’єрне. Біда не приходить одна: внаслідок підриву автомобіля загинули двоє дітей пані Людмили. Після переїзду родина також зіткнулася з нестачею продуктів харчування, ліків і дров для опалення оселі.

Про отриману в межах проєкту МОМ грошову допомогу, яку надали через Карітас Берислав, пані Людмила сказала прямо: «Вони були нам дуже потрібні та стали у великій нагоді».

Підключення інтернету для онлайн-навчання дітей, придбання шкільного приладдя напередодні 1 вересня, а також сезонного одягу й взуття та підготовка до зимування – тепер усе це стало можливим. Діти продовжуть навчатися, а родина готується до зими.

На початку червня команда проєкту від Карітасу України відвідала колег із Карітасу Херсон, які нині працюють у Зеленівці. Селище стало новим домом і для пана Максима та його літніх батьків: вони переїхали з сусіднього Інженерного у будинок товариша чоловіка.

«Селище Інженерне само по собі компактне, на жаль, більшість будинків спалена, решта постійно перебуває під атакою ворожих дронів. Коли батьків вже привіз сюди у двір, видихнув з полегшенням», – розповідає Максим.

Його старенькі тато й мама потребують постійного догляду, тож тож на отриману в межах проєкту МОМ грошову допомогу родина придбала засоби гігієни, ліки та спеціальні збалансовані продукти харчування.

«Без цієї підтримки вижити у цих умовах нам би було складно», – каже Максим. Більше про його історію – у сюжеті за посиланням.

Проєкт з надання грошової допомоги за пріоритетами реалізовувався цього літа в умовах постійних змін безпекової ситуації та обмеженого доступу до окремих громад. З Водночас командам вдалося зберегти безперервність підтримки.

«Команди швидко адаптовували процеси без втрати якості надання допомоги, зокрема використовували дистанційну реєстрацію, що дозволило охопити людей у громадах, де очна реєстрація була неможливою або небезпечною», – розповідає Василь Жгун.

Потреби людей, які постраждали внаслідок війни, можуть бути дуже різними. Пані Любов мешкає у селі Балабине неподалік Запоріжжя. Після виробничої травми пані Любов має інвалідність. Тривалий час вона доглядала за літньою мамою, господарством і городом. Коли Балабине почало потерпати від обстрілів, жінки залишалися вдома. 27 травня 2026 року Запорізькою областю пройшов потужний буревій.

«Вишня старенька, що росла під вікнами, вилетіла з корінням та ще й вікна зачепила, – розповідає жінка. – Ось так буває: від снарядів хата вбереглася, а природа наздогнала».

На реєстрацію грошової допомоги в межах проєкту МОМ через Карітас Запоріжжя пані Любов прийшла невдовзі після смерті матері.

«Сьогодні дев’ять днів, як не стало моєї мами. Тепер я зовсім сама», – сказала вона. Але Карітас поряд: отримані кошти пані Любов змогла витратити на ремонт оселі та придбання запасу продуктів.

Історії людей, які отримали підтримку в межах проєкту МОМ, показують, наскільки різними можуть бути потреби домогосподарств. Грошова допомога дає людям можливість самостійно визначати пріоритетні витрати – від продуктів і ліків до ремонту житла та підготовки до зими.

Управління ООН з координації гуманітарних справ / OCHA Ukraine

Приховане рабство під час війни: як розпізнати та запобігти сексуальній експлуатації жінок і дітей

Posted on 23.09.202623.09.2026 by manager

Для Карітасу ця дата — не просто інфопривід. Понад 20 років наша організація веде системну діяльність із протидії торгівлі людьми, надаючи комплексну підтримку тим, хто опинився у пастці експлуатації.

Працюючи безпосередньо з людьми та надаючи їм всебічну підтримку, фахівці та фахівчині Карітасу щодня бачать, як змінюється обличчя експлуатації. Сьогодні це рідко схоже на кінематографічні сюжети про викрадення незнайомцями (якщо не брати до уваги випадки втягнення в торгівлю людьми російськими збройними силами на окупованих територіях).

Сучасне вербування — це переважно маніпуляції, психологічний тиск і поступове втягування в пастку.

Як виглядає торгівля людьми?

Під час війни сексуальна експлуатація може поєднуватися з іншими її видами: людину можуть змушувати безкоштовно працювати, жебракувати або вчиняти протизаконні дії. Зловмисники свідомо шукають тих, хто опинився у складній ситуації, — наприклад, жінок із дітьми. Спочатку їм пропонують допомогу, а згодом починають ставити кабальні умови.

Часто допомога перетворюється на вимагання. Жінці можуть запропонувати евакуацію, лікування чи безкоштовне житло й спочатку просять просто прибрати або приготувати їжу. Згодом кажуть, що цього недостатньо, і вимагають сексуальних послуг, а в разі відмови погрожують вигнати її разом із дітьми на вулицю.

В іншій ситуації людині пропонують роботу офіціантки, доглядальниці, аніматорки чи адміністраторки. Але після приїзду в неї забирають документи та повідомляють, що вона винна гроші за дорогу, житло та харчування. Щоб «повернути борг», її змушують працювати без оплати або надавати сексуальні послуги.

У небезпеці можуть опинитися й діти та підлітки, які шукають підробіток в інтернеті, аби допомогти батькам чи мати власні гроші. В Telegram, TikTok або онлайн-іграх вербувальники пропонують їм «легкий заробіток», роботу моделлю чи створення контенту. Спочатку просять звичайне фото, потім — більш відверте. Отримавши такі матеріали, зловмисники вдаються до шантажу: погрожують усе опублікувати чи надіслати рідним, вимагаючи нові фото й відео, особисту зустріч або виконання протиправних завдань.

Важливо пам’ятати: якщо допомога, житло чи робота раптом перетворюються на примус, погрози або шантаж — це небезпека. Людина в цьому не винна й має повне право звернутися по захист.

«Червоні прапорці»: на що звернути увагу

Щоб захистити себе та близьких, варто пам’ятати базові маркери небезпеки:

1. Нереалістичні обіцянки. Занадто висока оплата за легку роботу без вимог до досвіду та кваліфікації.

2. Вимога віддати документи. Ніколи й за жодних обставин не можна віддавати оригінали паспорта чи інших документів роботодавцю або «благодійнику».

3. Обмеження зв’язку. Вимоги не розголошувати деталі роботи чи місце проживання навіть найближчим рідним мають насторожити.

4. Штучні «борги». Створення ситуацій, коли людина виявляється «вже винною» гроші за квитки, житло чи оформлення документів.

Алгоритм безпеки

Зберігайте цифрові копії документів у хмарному сховищі та в пам’яті телефону.

Повідомляйте 2–3 близьким людям свій точний маршрут, а також контакти особи чи організації, до якої їдете.

Узгодьте з рідними кодове слово на випадок, якщо опинитеся в небезпеці й доведеться спілкуватися під наглядом.

Чому постраждалі мовчать?

Найбільша перепона у протидії експлуатації — її прихований (латентний) характер. Постраждалі часто не ідентифікують себе як постраждалих від злочину: вони відчувають сором, провину, бояться осуду суспільства або помсти з боку злочинців. Крім того, тривалий стрес знижує критичне сприйняття дійсності, а брак інформації заважає зорієнтуватися, куди звернутися й як довести факт злочину.

Де знайти допомогу?

Першим кроком до порятунку є створення безпечного простору, де людину не засудять. У Карітасі ми надаємо комплексну підтримку — від юридичних і психологічних консультацій до прихистку та матеріальної допомоги. Ми робимо все необхідне, аби кожна постраждала людина мала змогу відновити відчуття безпеки та повернутися до повноцінного життя.

Якщо Ви або Ваші близькі потрапили у ситуацію, схожу на описані вище, пам’ятайте: ви не самі.

По допомогу можна звернутися до місцевих організацій Карітасу, зокрема, Центрів з протидії торгівлі людьми, а також за номерами державних і громадських гарячих ліній:

Контакти місцевих організацій Карітасу

15-47 — Урядова гаряча лінія з протидії торгівлі людьми та домашньому насильству;

102 — Національна поліція України.

Коли зволікати не можна, а поспішати — небезпечно

Posted on 22.09.202622.09.2026 by manager

Після удару починається відлік. Інформація ще надходить, на місці вже працюють екстрені служби, а команда швидкого реагування, яка фізично ще нікуди не виїхала, має відповісти на кілька конкретних питань: що сталося, чи безпечна локація, де найближче укриття, скільки людей можуть потребувати підтримки і яке обладнання знадобиться.

Хто бере на себе відповідальність? Що означає служити суспільству? І, зрештою, що кожен із нас готовий зробити в межах власних можливостей? Про те, як працює швидке реагування і що стоїть за рішенням допомагати іншим, розповідає Станіслав Федорчук, провідний експерт з швидкого реагування Карітасу України.

Станіслав Федорчук з командою швидкого реагування Карітасу Запоріжжя.

Швидке реагування діє в межах проєкту «Багатогалузева допомога постраждалим від війни в Україні», який реалізується Карітасом України та місцевими організаціями мережі за підтримки Уряду США. Протягом липня–серпня 2026 року понад 600 людей отримали допомогу від місцевих команд після авіаударів.

Крок перший: сповіщення. Хто повідомляє про необхідність реагування?

Коли напрям запускали навесні 2026 року, одним із перших завдань було вибудувати механізм обміну інформацією з державними службами. Місцеві організації Карітасу укладали меморандуми з підрозділами ДСНС, повідомляли про склад команд, наявні ресурси та можливості реагування.

Практика швидко показала, що одного каналу сповіщення про необхідність швидкого реагування виявилося недостатньо.

Інформація про подію може надходити від ДСНС, органів місцевого самоврядування, військових адміністрацій, антикризових штабів або визначених відповідальних осіб. Головна умова — команда має працювати з підтвердженою інформацією з офіційного джерела.

— Ми очікували, що основним каналом буде ДСНС. Але побачили, наскільки важливими є самі громади. Державне реагування значною мірою пов’язане з місцевим самоврядуванням, тому робочі контакти потрібно вибудовувати з усіма сторонами, — пояснює Станіслав.

Механізми при цьому можуть відрізнятися залежно від регіону.

Команда Карітасу Кам’янське розробила окремий покроковий алгоритм оповіщення: відповідальні служби мають контакт координаторки, яка після отримання повідомлення запускає внутрішню координацію.

Карітас Чернігів до постійної неформальної комунікації з відповідальними структурами вирішили додати офіційний механізм інформування через листи.

— Ми зрозуміли важливу річ: не можна чекати, що інформація завжди прийде однаковим шляхом. Треба заздалегідь знати людей, які відповідають за реагування у конкретній громаді, і зробити так, щоб вони знали нас.

Важливо враховувати й географію допомоги. Великі гуманітарні організації концентрують значні ресурси у великих містах, тоді як у менших громадах після удару можливостей отримати підтримку може бути значно менше. Швидке реагування Карітас бачить й ті місця, де після удару вибір підтримки значно менший.

Крок другий: інформація надійшла – що стоїть за рішенням вирушити на місце удару?

— Перше рішення стосується безпеки. Бажання допомогти не дає нам права нехтувати ризиком для людей, яких ми відправляємо на локацію.

Локальний менеджер із безпеки оцінює ситуацію: характер події, поточні загрози, можливий маршрут, об’єкти поблизу, наявність укриття та можливість безпечної роботи команди. По кожному окремому реагуванню формується коротка оперативна інформація. Вона має містити факти, необхідні для ухвалення рішення, без припущень і зайвих деталей.

— Спочатку оцінюємо ризики, перевіряємо умови роботи й погоджуємо реагування. У кризі швидкість важлива, але швидкість без дисципліни може створити ще одну кризу.

Швидке реагування передбачає надання екстреної допомоги протягом 48 годин після надзвичайної події. Однак швидкість не може досягатися ціною безпеки: команда вирушає лише після оцінювання ризиків, перевірки готовності та погодження виїзду.

Крок третій: як визначають, що саме брати із собою?

— Ми повинні приблизно розуміти масштаб. Якщо маємо інформацію, що пошкоджено п’ять багатоповерхівок, там потенційно можуть бути сотні людей. Тоді зовсім інакше розраховуємо ресурси. Команда заповнює чек-лист і визначає, що має бути в автомобілі.

У комплекті швидкого реагування можуть бути:

питна вода;
гарячі напої та готове до вживання легке харчування;
мобільний намет;
генератор;
освітлення;
павербанки та обладнання для заряджання телефонів;
обладнання для доступу до інтернету та зв’язку;
аптечки й засоби першої допомоги;
засоби індивідуального захисту;
обладнання для роботи в холодний період.

Крок четвертий: прибуття.

Після прибуття координатор починає з безпеки: визначає місце для мобільного пункту і перевіряє, де укриття.

Оскільки реагування нерідко відбувається, коли загроза повторних ударів залишається, команда заздалегідь узгоджує місце роботи з відповідальними службами на локації. Лише після цього вона розгортає мобільний пункт допомоги.

Теплий мобільний намет можна підготувати до роботи приблизно за 5-7 хвилин.

Влітку люди можуть годинами чекати оформлення документів під сонцем. Взимку ті самі години проходять на холоді. Телефон розряджається саме тоді, коли потрібно подзвонити родині, сфотографувати пошкодження, знайти документи чи отримати повідомлення від служби. Тому вода, тепло, електрика і зв’язок у перші години після удару мають дуже практичну цінність.

Наприклад, у Запоріжжі після російських обстрілів команда Карітасу розгортала мобільний пункт, де постраждалі могли отримати гарячі напої та перекус, зарядити телефони, а також дізнатися, до яких служб і організацій звернутися по подальшу допомогу.

За потреби мобільним пунктом можуть користуватися й ті, хто годинами працює після удару: рятувальники, медики, комунальні служби, поліція, представники гуманітарних та волонтерських організацій.

Крок п’ятий: підтримка. Чому швидке реагування — не про чай, їжу та намети?

Матеріальна допомога — найбільш видима частина мобільного пункту. Але функція напряму швидкого реагування значно ширша.

— Я кажу команді: наше головне завдання — не налити чашку чаю. Чай ми наллємо. Якщо холодно — зігріємо. Якщо людина кілька годин нічого не їла — їжу дамо. Але якщо після цього вона залишається з тією самою розгубленістю і не розуміє, куди звертатися зі своєю конкретною проблемою, ми виконали тільки частину роботи.

2 липня 2026 року в Кривому Розі, після ракетного удару по житловому району, команда місцевого Карітасу працювала біля міського штабу. Через спеку та значну кількість постраждалих люди годинами чекали в чергах. Дехто вже знав загальний порядок оформлення пошкоджень, але після чергового удару все одно потребував підтримки.

Швидке реагування має інформаційно-консультаційну і соціально-психологічну підтримку. Працівники пояснюють алгоритм дій у випадку пошкодження або руйнування житла, інформують про державні й недержавні програми, допомагають визначити, до якої служби чи програми звернутися.

За потреби людину можуть перенаправити до:

кризового центру Карітасу;

юридичної допомоги;
психологічної чи соціальної підтримки;
програм грошової допомоги;
інших організацій або державних служб відповідно до конкретної потреби.

— Мені принципово важлива персоналізація. Не абстрактні «постраждалі», яким ми однаково роздали інформацію, а конкретна людина. Чи розуміє вона зараз, що їй потрібно? Чи здатна сама зробити необхідний дзвінок? Чи може пояснити свою ситуацію? Кому саме ми її передаємо? Оце вже соціальна робота.

Крок шостий: психологічна допомога. А якщо сама людина в цей момент не може сформулювати, чого вона потребує?

— Перше — слухати. Не приходити зі своєю готовою відповіддю. Через розмову потрібно зрозуміти стан людини: що вона зараз може зробити сама, а де вже потребує підтримки.

Команди Карітасу застосовують підходи першої психологічної допомоги, для чого працівники проходять спеціальну підготовку. Їхнє завдання — не замінити психолога, а встановити контакт із постраждалою людиною, вислухати її, визначити першочергові потреби та за необхідності скерувати до профільного фахівця.

За словами Станіслава, реакції після кризових подій можуть суттєво відрізнятися. Одна людина швидко збирається і починає організовувати інших. Інша завмирає. Хтось повторює одну й ту саму дію або не може прийняти просте рішення. Універсального сценарію немає.

— У кожного з цих людей була своя ситуація. Одному потрібна інформація. Іншому — кризова консультація. Третьому треба зарядити телефон, бо він не може зв’язатися з родиною. І це все відбувається одночасно.

Хто витримує таку роботу?

— Найбільше надбання цього напряму — люди. Для мене це абсолютно однозначно.

У локальній команді передбачено близько п’яти людей на чолі з координатором. До роботи залучаються соціальні працівники, координатор, водій, а залежно від ситуації — психолог та інші фахівці. Частина працівників має значний волонтерський досвід. Є також ветерани й колишні військові. Зокрема у командах Чернігова, Харкова, Кам’янського, Сум та Миколаєва працюють люди з досвідом військової служби.

Однак сам досвід недостатній без регулярної підготовки.

Команди проходять навчання з:

першої психологічної допомоги;
домедичної допомоги;
безпеки;
роботи в умовах підвищених ризиків;
взаємодії з дітьми;
роботи з ветеранами;
підтримки інших груп людей, які можуть потребувати додаткової уваги під час кризової ситуації.

Окремі команди вже пройшли шість-сім навчань. Станіслав особисто знайомився з командами та проводив практичні симуляції, під час яких розгортали намети, перевіряли обладнання й відпрацьовували сценарії реагування.

Тестування мобільного намету швидкого реагування.

— Мене особливо радують додаткові запитання. Коли людина питає не «що мені сказано зробити?», а «а що буде, якщо умови зміняться?», «а як ми допоможемо ось у такому випадку?», я розумію, що вона включена в цю роботу. Інструкцію можна вивчити. Вмотивованість наказом не створиш.

Сам Станіслав не відокремлює експертність від практики:

— Для мене лід-експерт — це не просто людина, якій дали назву посади. Авторитет з’являється, коли ти знаєш предмет і проходиш його практично разом із командою. Мені важлива ця взаємодія, бо тоді ми говоримо однією мовою.

Команда швидкого реагування виїжджає тільки після обстрілів?

— Ми вже дивимося ширше — на реагування на наслідки. Наприклад, тривале відключення електроенергії чи центрального опалення взимку. Там може не бути моменту вибуху безпосередньо перед тобою, але є громада, яка годинами або днями залишається без тепла, і виникає гостра потреба.

Напрям готується працювати не тільки безпосередньо після авіаударів. Саме тому до холодного сезону команди готують теплі мобільні намети, обігрівачі, автономне живлення та персональні засоби для зігрівання.

Швидке реагування поступово виходить за межі одного сценарію «удар — виїзд». Його завдання — мати готовий інструмент підтримки громади у період гострого порушення її нормального функціонування.

Війна створює накопичувальний ефект. Після років атак навантаження лягає одночасно на державні служби, місцеву владу, медиків, рятувальників, комунальні підприємства, гуманітарний сектор і самих мешканців.

— Держава та державні служби фізично не можуть бути єдиними надавачами всіх видів підтримки. Тут важливо не дублювати одне одного, а розуміти власну функцію. Для мене швидке реагування — одна з форм суспільно важливої роботи, де ми додаємо те, що можемо дати саме ми.

То що для вас швидке реагування у двох словах? — Форма служіння.

Не кожен має їхати на місце удару — для цього потрібні підготовка, координація та погодження фахівців із безпеки. Та розмова зі Станіславом виводить за межі швидкого реагування — до питання, яке війна по-своєму ставить перед кожним із нас: що ми готові взяти на себе в межах власних можливостей?

Ми не обирали обставин, у яких доводиться шукати відповідь. Але можемо обирати, як діяти. І, зрештою, саме в цих діях проявляється те, заради чого ми живемо.

Від гуманітарного реагування до стійкого відновлення: #WASHinWAR посилює партнерства у Нідерландах

Posted on 16.09.202616.09.2026 by manager

Робочий візит був присвячений водній безпеці, ранньому відновленню та пошуку практичних рішень для відновлення водної інфраструктури України в умовах війни. Програма об’єднала експертні воркшопи у Роттердамі та Делфті, стратегічні зустрічі з Cordaid у Гаазі та діалог із представниками нідерландського уряду, міжнародних організацій, водного сектору і бізнесу. Одним із завдань візиту стало розширення міжнародного партнерства навколо #WASHinWAR та пошук моделей, які дозволяють уже сьогодні поєднувати гуманітарне реагування з довгостроковим і стійким відновленням.

У Роттердамі та Делфті команда Карітас України працювала разом з українськими й нідерландськими експертами, які мають досвід відновлення водної інфраструктури та роботи в кризових контекстах. У центрі дискусій було практичне питання: як в умовах триваючої війни не обмежуватися лише терміновими інтервенціями, а поступово переходити до більш стійких інфраструктурних рішень, поєднуючи гуманітарне реагування, раннє відновлення та resilience. Окрему увагу приділили розвитку професійної спроможності WASH-команд, сучасному управлінню водними ресурсами та залученню технологій і експертизи нідерландського водного сектору.

«Ми маємо розглядати гуманітарне реагування не як окремі проєкти, а як цілісну систему, де екстрена допомога, відновлення та стійкість взаємопов’язані. Те, що ми робимо сьогодні для задоволення нагальних потреб, має водночас створювати основу для довгострокового відновлення та допомагати громадам і критичній інфраструктурі бути більш стійкими до майбутніх викликів», — зазначає Тетяна Яцюк, керівниця WASH програми Карітас України.

Вода для України: від контактів до практичних партнерств

Важливою частиною візиту стала зустріч «Water for Ukraine: Strengthening Partnerships for Recovery and Resilience», організована 11 вересня Карітас України, Cordaid, Lifeline Ukraine та VNG International у співпраці з Міністерством закордонних справ Нідерландів, Міністерством інфраструктури та водного господарства Нідерландів і Міністерством економіки та довкілля України.

Захід створив майданчик для прямого діалогу між українською та нідерландською сторонами щодо потреб України, можливостей партнерства та механізмів фінансування відновлення водної інфраструктури. Серед учасників був Joost Klarenbeek, спеціальний посланник з питань України Міністерства закордонних справ Нідерландів, а також представники RVO, Netherlands Water Partnership, ZOA, Dorcas, Netherlands Red Cross, VEI, WorldWaterNet, WaterWorx та інших партнерів із гуманітарного, експертного і приватного секторів.

Дискусія була сфокусована на тому, як поєднати українське розуміння потреб громад із нідерландською технічною експертизою, можливостями державних інституцій та рішеннями приватного сектору. Окремо обговорювали залучення бізнесу до відновлення, розвиток нових партнерств та потенційні інструменти фінансування.

Окремі стратегічні зустрічі відбулися з командою Cordaid. Сторони обговорили можливість поступового переходу від співпраці в межах окремих проєктів до ширшого партнерства у сферах раннього відновлення, WASH, resilience, спільного фандрейзингу, залучення приватного сектору та адвокації. Одним із напрямів подальшої роботи може стати розвиток #WASHinWAR як міжнародної платформи для партнерств, експертного обміну та адвокації, яка об’єднуватиме Карітас України, партнерів мережі Caritas, державні інституції, технічних експертів і бізнес навколо водної безпеки та відновлення України.

«Ми дуже цінуємо партнерство з Cordaid та відкритість нідерландських колег до України. Цей візит ще раз показав, що ефективне відновлення неможливо будувати силами лише одного сектору. Наше завдання — створювати зв’язок між державою, громадянським суспільством, експертним середовищем і бізнесом, щоб українські потреби зустрічалися з міжнародною експертизою, технологіями та ресурсами і перетворювалися на конкретні рішення для громад. Саме такий підхід ми хочемо надалі розвивати через #WASHinWAR», — говорить Ольга Сидій, координаторка адвокаційної кампанії #WASHinWAR.

Візит до Нідерландів підтвердив: навколо відновлення водної інфраструктури України існує значний міжнародний інтерес, експертиза та потенціал для нових партнерств.

У 2027 році Карітас України планує продовжити розвиток #WASHinWAR як відкритої міжнародної платформи партнерства та адвокації, об’єднуючи досвід і можливості партнерів із Нідерландів, Норвегії, Данії, Великої Британії та інших країн навколо спільної мети — захисту права на воду та стійкого відновлення водної інфраструктури України.

Від післявоєнного відновлення до сталої житлової системи: Україна вивчає досвід Боснії і Герцеговини

Posted on 16.09.202616.09.2026 by manager

Війна, масштабні руйнування житла, вимушене переміщення мільйонів людей, а разом із цим – необхідність не лише відбудовувати зруйноване, а й створювати довгострокові житлові рішення для тих, хто втратив дім.

Під час війни 1990-х років у Боснії і Герцеговині було зруйновано близько 40% житлового фонду, а приблизно 2 мільйони людей були змушені залишити свої домівки. Навіть у 2001 році близько 200 тисяч внутрішньо переміщених людей і тих, хто повернувся, продовжували жити у 160 колективних центрах.

Україна сьогодні переживає житлову кризу ще більшого масштабу. За даними п’ятої Швидкої оцінки завданої шкоди та потреб на відновлення України (Rapid Damage and Needs Assessment, RDNA5), прямі збитки житлового фонду оцінюються у 61,1 млрд доларів США, а потреби у його відновленні – у 89,8 млрд доларів. Мільйони українців залишаються внутрішньо переміщеними або перебувають за кордоном.

Саме тому досвід Боснії і Герцеговини є дуже важливим для України.

7-11 вересня в межах проєкту PROSTIR – «Людиноцентричні житлові рішення та посилені системи для сталого відновлення», Карітас України спільно з Католицькою службою допомоги (CRS) організували навчальний візит української делегації до Боснії і Герцеговини для обміну досвідом у сфері розвитку сталих житлових систем.

Вибір країни для такого обміну не випадковий. Упродовж майже двох десятиліть CRS у тісній співпраці з органами влади Боснії і Герцеговини на різних рівнях працювала над розвитком системи некомерційного соціального житла. Робота починалася з пілотних проєктів у громадах, а згодом охопила розробку законодавства, правил управління та утримання житлового фонду, механізмів доступної оренди й залучення фінансування.

Сьогодні CRS використовує накопичений досвід і для підтримки України. Організація співпрацює з Карітасом України з 2014 року, а після початку повномасштабної війни партнерство суттєво розширилося – від реагування на нагальні потреби людей до підтримки відновлення та розвитку довгострокових рішень. Одним із таких напрямів є проєкт PROSTIR, у межах якого партнери працюють над посиленням житлового сектору в Україні.

Українська делегація мала можливість побачити результати багаторічної роботи CRS та її партнерів, поговорити безпосередньо з представниками влади, громад і мешканцями соціального житла, зрозуміти, як формувалася ця система, які рішення спрацювали, з якими викликами зіткнулися на цьому шляху та що з цього досвіду може бути адаптовано до українського контексту.

За роки цієї роботи в Боснії і Герцеговині створено понад 3 000 одиниць некомерційного соціального житла, завдяки яким житлові рішення отримали близько 10 000 людей. Технічна підтримка CRS охопила 49% муніципалітетів країни, а ухвалення відповідного законодавства та реформи у житловій сфері допомогли органам влади залучити 117 млн євро від Банку розвитку Ради Європи та Європейського Союзу для фінансування соціального житла.

Водночас важливий не лише масштаб створеного житлового фонду. Боснійський досвід демонструє, як окремі житлові проєкти можуть поступово перетворюватися на систему – із законодавчим регулюванням, визначеною відповідальністю органів влади, критеріями доступу до житла, некомерційною орендною платою, механізмами управління та утримання житлових об’єктів.

До складу української делегації увійшли представники національного, регіонального та місцевого рівнів влади, Карітасу України, Карітасу Полтава, Інституту Житла та Католицької служби допомоги. Карітас України під час візиту представляв, зокрема, Григорій Селещук, директор програмного директорату, який ділився з боснійськими колегами українським досвідом реагування на житлові наслідки війни та говорив про масштаб викликів, з якими сьогодні стикається Україна.

«Мільйони українців були змушені залишити свої домівки, багато людей втратили житло або не мають можливості повернутися додому. Сьогодні близько 77 тисяч людей продовжують жити у приблизно 1500 місцях тимчасового проживання. Для когось із них таке житло стало прихистком не на кілька місяців, а на роки. Але МТП не можуть бути довгостроковим вирішенням житлового питання. Саме тому для нас важливо вивчати досвід Боснії і Герцеговини – не лише на національному рівні, а й безпосередньо в громадах: почути, як тут переходили від тимчасового розміщення людей до більш сталих житлових рішень і як вибудовували систему, здатну працювати у довгостроковій перспективі», – зазначив Григорій Селещук.

Програма візиту дала можливість побачити, як житлова система працює на різних рівнях. Делегація провела зустрічі з представниками Міністерства з прав людини та біженців Боснії і Герцеговини, Федерального міністерства у справах переміщених осіб та біженців, кантональної та місцевої влади. Учасники також відвідали об’єкти некомерційного соціального житла у Пале-Прачі, Олово, Тузлі, Кладані та Горажде та зустрілися з їхніми мешканцями.

Кожна з цих громад має свій досвід. Наприклад, Тузла сьогодні управляє понад 230 одиницями соціального житла, створеними в межах різних програм, а в Горажде налічується понад 220 таких одиниць. В Олово житловий фонд розширювали не лише завдяки новому будівництву, а й через використання квартир, які вже перебували у власності муніципалітету. Це показує, що житлові рішення можуть формуватися по-різному – залежно від ресурсів, потреб і можливостей конкретної громади.

«Під час зустрічей із представниками федеральних міністерств Боснії і Герцеговини ми говорили не лише про досвід цієї країни, а й про те, що Україна вже сьогодні робить для підтримки ВПО та людей, які постраждали від війни. Для багатьох партнерів було справді показово, що Україна впроваджує так багато рішень уже зараз, не чекаючи завершення війни. Боснійці часто наголошують: краще запускати рішення, бачити помилки й виправляти їх у процесі, ніж втрачати роки на очікування і дискусії.

Наше завдання – використати цей досвід і швидше впроваджувати власну модель соціального житла: прозору, зрозумілу, фінансово стійку й таку, що забезпечить максимальне охоплення людей, постраждалих від війни. Кожна людина, яка втратила дім через війну, має отримати реальний шлях до безпечного, гідного і доступного житла», – ділиться враженнями від візиту Павло Фролов, народний депутат України, голова МФО «Захист прав ВПО та інших постраждалих від російської агресії».

Для команди проєкту PROSTIR обмін досвідом має практичне значення. У пілотних Скороходівській та Котелевській громадах Полтавської області проєкт працює над систематизацією даних про житлові потреби та наявні ресурси, створенням житлових робочих груп і мапуванням житлових активів. Також громади розробляють локальні житлові стратегії та апробують практичні моделі, зокрема «ремонт житла в обмін на проживання».

«Звісно, досвід Боснії і Герцеговини не можна просто перенести в Україну – різняться законодавство, система управління, масштаби руйнувань і потреби людей. Але він демонструє важливий принцип: відбудувати житло і побудувати житлову систему – не одне й те саме.

Для створення сталої системи потрібні не лише будинки. Потрібні дані про потреби людей і ресурси громад, зрозумілі критерії відбору та правила проживання, законодавство, сталі механізми фінансування й управління, спроможні місцеві інституції та співпраця між державою, громадами й донорами.

Саме цей перехід – від окремих житлових рішень до системи, у центрі якої залишається людина та її можливість мати безпечне, гідне і доступне житло, – є одним із ключових завдань відновлення України», – переконана Ірина Нога, керівниця програми житлових рішень Карітасу України.

Навчальний візит завершився, але професійний обмін між українськими та боснійськими колегами продовжується. Для Карітасу України це партнерство – можливість посилювати власну експертизу у житловій сфері та розвивати співпрацю між громадами, фахівцями й інституціями, які сьогодні працюють над житловими питаннями в Україні.

Наступні кроки – вже в українських громадах, де напрацьовані підходи проходитимуть найважливішу перевірку: наскільки вони відповідають потребам людей і працюють у наших реаліях.

Проєкт PROSTIR впроваджується Карітасом України у партнерстві з Catholic Relief Services, Карітас Полтава та Housing Institute.

Вода під час тиші й тривог

Posted on 14.09.202614.09.2026 by manager

Коли зупиняється один критичний елемент, без стабільного водопостачання можуть залишитися тисячі людей.

За даними UNICEF, в Україні вже пошкоджено або зруйновано щонайменше 1 109 км водопровідних мереж, 82 насосні станції та 327 км каналізаційних мереж. У 2026 році близько 6,4 млн людей потребують гуманітарної підтримки у сфері води, санітарії та гігієни.

Окрема проблема — залежність систем водопостачання від електроенергії. Аналіз 43 великих водопостачальних підприємств, які обслуговують 11,2 млн людей, показав, що 85% із них не мають достатньої потужності резервного живлення. Відключення електроенергії можуть зупиняти насосні станції, процеси очищення та розподіл води.

Під час систематичних атак на енергетичну інфраструктуру взимку 2025–2026 років аварійні відключення зачіпали мільйони людей по всій Україні. Моніторингова місія ООН з прав людини також фіксувала перебої з водопостачанням, спричинені проблемами з електроенергією.

Тому проблему води неможливо вирішити одним рішенням. Громадам одночасно потрібні відновлення свердловин і мереж, насоси та трубопроводи, системи очищення, реагенти й резервне живлення. Комунальним підприємствам — обладнання, яке допомагає швидше реагувати на аварії та підтримувати системи в роботі.

Команди Карітасу працюють із медичними закладами у трьох областях, визначаючи потреби та плануючи роботи.

Саме за такою логікою Карітас працює в межах проєкту «Багатогалузева допомога постраждалим від війни в Україні», що фінансується Державним департаментом США та реалізується Карітасом України й місцевими організаціями Карітас у партнерстві з Catholic Relief Services. Проєкт передбачає відновлення централізованих і децентралізованих систем водопостачання, а також забезпечення резервними джерелами енергії та системами фільтрації.

Робота з водною інфраструктурою охоплює 8 областей: Чернігівську, Дніпропетровську, Миколаївську, Сумську, Київську, Запорізьку, Полтавську та Харківську.

На сьогодні 15 інфраструктурних об’єктів уже технічно опрацьовані для ремонтів та встановлення енергетичного обладнання, а ще 8 соціальних об’єктів у Київській області пройшли оцінювання для впровадження енергетичних рішень. У 5 областях проведені технічні оцінки децентралізованих систем водопостачання, санітарних об’єктів та інфраструктури водовідведення. Паралельно тривають закупівлі установок очищення води, насосів, клапанів, трубопроводів та іншого обладнання.

Генератор підтримує роботу цілої системи

Один із прикладів уже наданої підтримки — робота Карітасу Кам’янське у Дніпропетровській області.

КП «Томаківське водопровідно-каналізаційне господарство» Томаківської селищної ради отримало генератор як резервне джерело живлення для очисної станції. Під час стабілізаційних або аварійних відключень електроенергії він підтримуватиме роботу обладнання, необхідного для очищення води.

Для Томаківської громади це особливо важливо після руйнування Каховської ГЕС, коли проблеми з водозабезпеченням громад півдня України суттєво загострилися. Резервне живлення допомагає зменшити ризик зупинки очисної станції під час відключень.

Водночас цей приклад показує сам принцип роботи Карітасу з водоканалами та громадами. Потребу насамперед визначає сама громада. Томаківська громада подала запит на необхідне обладнання, фахівці Карітасу Кам’янське перевірили його відповідність умовам проєкту та супроводжували процес закупівлі й передачі генератора.

«Громади самостійно визначали свої потреби та зверталися до нашої організації із запитами, які могли посилити їхню роботу в умовах воєнного стану. Саме така спільна робота допомагає розвивати можливості громад і підтримувати їхню самостійність», — зазначила координаторка проєкту Ірина Залога.

Від одного об’єкта — до системної роботи у громадах

На Миколаївщині ця робота вже охоплює шість громад — Воскресенську, Новобузьку, Баштанську, Вознесенську, Нечаянську та Костянтинівську. За наявними даними, системи водопостачання п’яти з них обслуговують щонайменше 81 800 мешканців.

Команда Карітасу під час ознайомчої зустрічі з представниками МКП «Миколаївводоканал».

Для підтримки систем водопостачання на Миколаївщині вже запущено комплекс робіт. У процесі — 5 генераторів для безперебійної роботи свердловин, системи зворотного осмосу у чотирьох громадах, 2 модульні станції очищення води, відновлення 3 свердловин, 2 спеціалізовані причепи для аварійних бригад, 640 тонн кварцового піску для фільтрації та 40 тонн реагентів для очищення і знезараження води.

Саме комплексний підхід має зробити системи водопостачання громад менш вразливими до аварій та перебоїв з електроенергією.

«Коли ми працюємо не з однією окремою проблемою, а з усією системою, водопостачання в громаді стає надійнішим — навіть під час відключень чи аварій менше ризиків, що воно повністю зупиниться. Для громади це насамперед можливість швидше реагувати на проблеми власними силами, підтримувати роботу водоканалу та менше залежати від зовнішньої допомоги», — Ігор Крамаренко, головний експерт проєкту підвищеної складності WASH.

Лише дві модульні станції очищення води у Вознесенську розраховані приблизно на 7 000 людей.

Тож масштаб цієї роботи визначається десятками тисяч людей, для яких вода має залишатися доступною навіть під час відключень електроенергії, аварій та пошкоджень інфраструктури.

Від свердловини до крана — Карітас працює з усім ланцюгом, від якого залежить водопостачання громад. Десь обладнання вже передане, як у Томаківській громаді, десь тривають закупівлі, технічна підготовка та відновлення. Але результат має бути відчутним у найпростішій щоденній речі — люди відкривають кран, і вода є.