Захід відбувся в межах Першої щорічної житлової конференції України (Annual Housing Conference 2026), яка об’єднала представників органів державної влади, міжнародних організацій, донорів, фінансових інституцій та громадянського суспільства.
Як перейти від тимчасової житлової допомоги до системних рішень? Що потрібно громадам для самостійного планування житлового відновлення? І як забезпечити сталість житлових програм після завершення донорського фінансування? Ці питання стали центральними під час обговорення.
До експертної дискусії долучилися:
Ірина Нога, модераторка, керівниця програми житлових рішень Карітас України.
Павло Фролов — народний депутат України;
Бронвен Мур — голова представництва Католицької служби допомоги в Україні та Молдові;
Аліна Москаленко — директорка ГО «Інститут житла».
Від нагальних потреб до довгострокових рішень
Під час сесії представлено досвід проєкту «Людиноцентричні житлові рішення та зміцнення систем для сталого відновлення» (ПРОСТІР / PROSTIR), який реалізується у Скороходівській та Котелевській громадах Полтавської області Карітас України у партнерстві з Католицькою службою допомоги (CRS), Карітасом Полтава та Інститутом житла.
Проєкт охоплює громади, де проживають близько 22 тисяч людей, та поєднує безпосередню житлову підтримку з розвитком місцевих житлових систем. Йдеться про комплексну оцінку потреб мешканців, інвентаризацію житлового фонду, підтримку оренди, підвищення енергоефективності житла, розробку житлових стратегій і підготовку інвестиційних проєктів.
Попередня оцінка житлових потреб у Скороходівській громаді підтверджує необхідність прийняття рішень, які враховують і поточні житлові потреби людей і їхні фінансові можливості з урахуванням та перспективи довгострокового проживання в громаді.
«Забезпечити людину житлом сьогодні — ще не означає вирішити її житлову проблему в довгостроковій перспективі. Ми можемо допомогти з оплатою оренди на кілька місяців, але що відбудеться після завершення цієї підтримки? Чи зможе родина самостійно оплачувати житло? Чи матиме вона можливість залишитися в громаді? Саме тому нам потрібно переходити від окремих заходів допомоги до комплексних житлових рішень, які враховують не лише потреби людей, а й наявні ресурси та можливості самої громади»,— наголосилаІрина Нога, керівниця програми житлових рішень Карітас України.
Держава, громади та міжнародні партнери: ролі та відповідальність
Павло Фролов, народний депутат України, долучився до обговорення ролі державної житлової політики та механізмів, необхідних для перетворення місцевих житлових ініціатив на довгострокові програми. Зокрема, йшлося про фінансування, повноваження громад, доступ до якісних даних та розвиток управлінської спроможності.
«Роль територіальних громад у реалізації житлової політики надзвичайно важлива, адже саме на місцях визначаються потреби людей і саме громади можуть найкраще на них реагувати. Завдання держави — сформувати єдину стратегічну рамку, яка дозволить громадам ефективно використовувати наявні ресурси та впроваджувати системні житлові рішення. Важливо, щоб кожне рішення ґрунтувалося на достовірних даних, оцінці реальних потреб і прозорому використанні ресурсів», — зазначивПавло Фролов.
Аліна Москаленко, директорка ГО «Інститут житла», зосередилася на практичних аспектах житлового планування. У центрі обговорення — як результати оцінки потреб мешканців, аналіз житлових ресурсів і місцеві стратегії можуть стати основою для конкретних проєктів із забезпечення доступного та соціального житла.
«Ефективна житлова політика починається з розуміння реальної ситуації та потреб людей у кожній громаді. Важливо не лише оцінити наявний житловий фонд, а й визначити, хто саме потребує житла, які ресурси має громада та які рішення будуть найбільш ефективними. Така оцінка має стати основою для розроблення місцевих житлових стратегій, планування інвестицій і впровадження сталих житлових рішень, які відповідатимуть реальним потребам мешканців», — зазначилаАліна Москаленко.
Бронвен Мур, голова представництва Католицької служби допомоги (CRS) в Україні та Молдові, наголосила на ролі міжнародних партнерів у житловому відновленні. Зокрема, як гуманітарна підтримка може створювати основу для довгострокових житлових рішень при цьому посилити спроможність громад самостійно визначати пріоритети та управляти житловими ресурсами.
«CRS цінує партнерство з Карітасом України. Ми співпрацюємо з Україною з 2017 року, а з початком повномасштабного вторгнення у 2022 році значно розширили нашу підтримку, щоб реагувати на нагальні потреби людей. Водночас для нас важливо не лише надавати термінову допомогу, а й створювати умови для довгострокового відновлення, зокрема у житловій сфері. Ми приділяємо особливу увагу сталості наших ініціатив, щоб їхні результати зберігалися та приносили користь громадам і в майбутньому», — зазначила Бронвен Мур.
Що необхідно для сталого житлового відновлення
Підхід, закладений у проєкті ПРОСТІР, передбачає врахування трьох взаємопов’язаних складови: реальних потреб людей, наявних житлових і майнових ресурсів громад, а також їхньої інституційної спроможності управляти та утримувати таке житло.
Такий підхід дозволяє розглядати житлове відновлення не як сукупність окремих ремонтів чи програм допомоги, а як частина довгострокового розвитку громад.
Його впровадження потребує узгодженої роботи держави, громад, міжнародних партнерів і громадських організацій. Саме така співпраця має створити умови, за яких житлові рішення залишатимуться доступними та дієвими в майбутньому.
Коли ветеран або члени його родини звертаються по допомогу, фахівці мають пропонувати не лише окрему послугу. Важливий професійний супровід, який відповідає конкретній потребі людини.
Для цього командам необхідні практичний досвід, дієві інструменти та можливість узгоджувати підходи до роботи.
Саме цим питанням була присвячена триденна зустріч команд проєктів «Пліч-о-Пліч» (Карітас Вінниця, Карітас Житомир, Карітас Івано-Франківськ) та «Шлях до реінтеграції ветеранів» (Карітас Черкаси та Карітас Фастів). У жовтні фахівці зібралися, щоб обмінятися досвідом, обговорити робочі виклики та напрацювати рішення для подальшого розвитку ветеранських програм.
«Я мріяла об’єднати команди на одній зустрічі. Специфіка наших завдань може відрізнятися, але цінності й мета в нас спільні. Кожен фахівець щодня вкладає в свою роботу з ветеранами серце й професіоналізм. Тому ця зустріч була не лише про обговорення викликів і планів. Вона була про синергію, обмін досвідом, взаємну підтримку та відчуття єдиної команди, яка робить велику справу», – ділиться менеджерка проєкту Мар’яна Гнилиця.
Досвід, який можна застосувати в роботі
Команди, які працюють із ветеранами в різних громадах, стикаються з подібними запитами, але можуть мати різний досвід їх вирішення. Обмін такими напрацюваннями дає змогу побачити, які підходи вже довели свою ефективність, які труднощі виникають під час їх застосування та що можна адаптувати до умов інших громад.
Під час зустрічі учасники ділилися практичними рішеннями, обговорювали робочі ситуації та шукали можливості використати напрацювання колег у власних проєктах.
Для отримувачів послуг це важливо передусім тому, що команди можуть спиратися на вже набутий досвід, а не щоразу шукати рішення самостійно. Це створює передумови для більш послідовної та якісної підтримки ветеранів і їхніх родин.
Від мети до результату
Допомога має відповідати реальним потребам людей, а проєктна діяльність – вести до конкретних змін, а не обмежуватися виконанням запланованих заходів.
Після роботи із запрошеним тренером учасники працювали над концепціями власних ініціатив і отримали індивідуальні консультації. Отримані інструменти допоможуть командам точніше визначати потреби ветеранів та їхніх родин, планувати відповідні послуги й оцінювати, наскільки вони досягають поставлених цілей.
Стійкість фахівців – складова якісної підтримки
Робота з ветеранами та їхніми родинами може передбачати регулярну взаємодію з людьми, які пережили травматичний досвід, втрати та складні життєві обставини. Водночас самі фахівці працюють в умовах повномасштабної війни й також стикаються з емоційним навантаженням.
Тому профілактика професійного вигорання – не другорядне питання, а одна зі складових підтримки команд. Від психологічного стану фахівців, їхньої здатності зберігати професійні межі та відновлюватися залежить і те, наскільки якісно вони можуть виконувати свою роботу.
Цьому питанню присвятили заняття з арт-терапії та профілактики вигорання, яке провела Олена Дорогавцева, експертка Карітас України з психосоціальної підтримки. Учасники мали змогу попрацювати з власною напругою та ознайомитися з практиками турботи про себе.
«Такі зустрічі не лише про обмін досвідом, ідеями та викликами, а й про щире спілкування та підтримку. Особливо тепло усвідомлювати, що нас єднає спільна справа і бажання бути корисними людям», – ділиться одна з учасниць, психологиня Карітасу Івано-Франківськ Наталя Багацька.
Спільна робота – наступні кроки
Завершуючи триденну зустріч, команди підбили підсумки роботи, обговорили досягнення й виклики та визначили подальші напрями розвитку проєктів.
Такі зустрічі не замінюють безпосередньої допомоги ветеранам і їхнім родинам, але допомагають розвивати її основу: професійні команди, спільні підходи та інструменти для планування й оцінювання результатів.
У підсумку від цієї взаємодії мають виграти передусім люди, які звертаються по підтримку: завдяки досвіду, яким діляться фахівці, продуманим до деталей проєктам і командам, здатним послідовно працювати з потребами ветеранів та їхніми родинами.
Проєкт «Пліч-о-пліч 2.0: психосоціальна, юридична та соціальна підтримка ветеранів, членів сімей ветеранів та військовослужбовців у Житомирській, Вінницькій та Івано-Франківській областях» реалізується за підтримки Caritas Deutschland та Caritas Ukraine.
Засновниця ГО «Бачити серцем» Олеся Яскевич пройшла шлях від внутрішнього супротиву через стереотипи довкола власного сина Матвія до побудови масштабованої соціальної франшизи. Як перетворити благодійність на працюючу систему з ринковими зарплатами, навчити консервативне суспільство сексуальної освіти для підлітків та молоді із порушеннями розвитку та чому без підтримки батьків будь-який соціальний проєкт не розвиватиметься — у великій прогулянці столицею.
«Ми раптом усвідомили просту й страшну річ: ми роками лікували й розвивали дітей, але абсолютно не помічали мам, які поруч із ними тихо божеволіли від втоми, — Олеся повертається до мене всім тілом, чекаючи на зелене світло біля пішохідного переходу, її погляд стає гранично серйозним. — І коли ми це зрозуміли, ми повністю переглянули свою роботу. Бо щаслива, стабільна мама зробить для дитини більше, ніж сотня найкращих гуртків».
Довкола вирує звичний, різкий, трохи виснажливий ритм української столиці: шарудять колеса автівок на бруківці, час від часу прорізають повітря тривожні сирени, проїжджають автобуси, а перехожі поспішають, занурені у власні телефони, проблеми та тривоги. Але Олеся рухається цим містом із дивовижною впевненістю — її крок швидкий, чіткий, а хода позбавлена будь-якої метушні.
Олеся — засновниця та очільниця громадської організації «Бачити серцем». Вона тримає в руці паперовий стаканчик із гарячою кавою, час від часу роблячи короткі ковтки просто на ходу. У її погляді немає тієї звичної, хронічної виснаженості, яку часто очікуєш побачити в людей, що роками працюють у соціальному секторі України. Натомість у її очах — гостра присутність у моменті й якась неймовірна внутрішня стійкість.
Ми не бачилися кілька років. За цей час світ довкола зміг перевернутися кілька разів, переписавши правила гри для всіх нас, а Олеся… вона просто продовжила робити своє. Але тепер — із зовсім іншою, глибинною зрілістю.
— Ти знаєш, якщо чесно, я продовжую займатися тим самим, — Олеся на ходу повертає до мене голову й легенько всміхається. — Нічого принципово нового я не вигадала. Просто пішла вглиб. На самому початку, коли ми тільки починали розбудовувати «Бачити серцем», усе оберталося довкола красивої ідеї «служіння дітям». Це звучало правильно, гарно, навіть трохи піднесено. Але з часом до нас — і до мене особисто, і до всієї команди — прийшла дуже твереза, доросла думка. Ми зрозуміли: якщо не підтримувати батьків, з дітьми нічого не буде. Ну от просто взагалі нічого.
Олеся раптово зупиняється біля пішохідного переходу, чекаючи на зелений сигнал світлофора. Вона перекладає стаканчик з кавою в іншу руку, і її розслаблена міміка миттєво змінюється — з’являється виразна, гостра точність у кожному слові.
Світлофор перемикається, і ми ступаємо на зебру, переходячи вулицю. Олеся випростує спину й робить широкий жест рукою убік скверу:
— Скільки б ресурсу ми не вкладали в дитину — реабілітація, спеціалісти, розвивальні заняття — якщо у мами (а в нашому суспільстві це в 99% випадків саме мама) немає ресурсу жити, уся наша робота вилітає в трубу. Усі залучені зусилля, гранти, час просто втрачають сенс. Вона повертається з дитиною в те саме виснажене середовище. Тому ми переродилися як проєкт і зробили головний фокус на дорослих, які тримають цей світ на своїх плечах.
Олеся розповідає це без краплі пафосу чи драматизму. Для неї це не абстрактна теорія з підручників із соціальної педагогіки, а вистраждана щоденна практика. Практика людини, яка сама пройшла цей складний шлях від найпершої точки й знає ціну кожному слову.
«Щаслива, стабільна мама зробить для дитини більше, ніж сотня найкращих гуртків»
Психологічний хаб, «Перепочинок» для родин та квиток до Парижа
Ми звертаємо в затишний провулок поблизу Ярославового Валу. Олеся йде трохи попереду, впевнено оминаючи літні майданчики київських кав’ярень. Вона починає перераховувати напрями діяльності «Бачити серцем», які зараз драйвлять її найбільше. Жодних сухих звітних цифр, відсотків чи канцеляриту — вона розповідає про це на ходу, активно задіюючи простір довкола.
— Ми відкрили великий, насправді потужний напрямок психологічного супроводу, створили такий собі психологічний хаб, — розповідає вона, на ходу розставляючи пальцями акценти. — Працюємо безпосередньо з батьками дітей та молоді з інвалідністю. Там є все: і кризове консультування, і групи взаємопідтримки, але найголовніше — це індивідуальна глибинна терапія. Це не про п’ять зустрічей «аби поговорити, поплакати чи заспокоїти». Ні, це мінімум пів року систематичної роботи з фахівцем. Бо за п’ять зустрічей людина лише торкається свого болю й іде далі з відкритою раною. А пів року дають жінці можливість хоча б стабілізуватися, озирнутися довкола й нарешті відповісти собі на запитання: «Де я? Що зі мною відбувається? Яка підтримка потрібна саме мені, а не моїм рідним?».
Вона сповільнює крок біля невеликого скверу, робить глибокий вдих, ніби сама на мить повертається у ті важкі, надривні розмови з мамами, і продовжує:
— А ще ми запустили проєкт «Перепочинок». Я називаю його для себе проєктом «піт-стоп». Бо батьки дорослих дітей із важкими порушеннями розвитку в якийсь момент вигорають до попелу. Це стан абсолютного емоційного та фізичного обнулення, коли людина вже просто не має сил дихати, але мусить рухатися далі через силу.
Суть «Перепочинку» проста й водночас абсолютно революційна для українського соціального сектору. Організація бере повнолітню молодь із порушеннями розвитку до себе на цілі два тижні. Вони живуть у спеціально облаштованому просторі, спілкуються, займаються в творчих майстернях, отримують професійний догляд, соціалізацію та побутову підтримку. А батьки на ці чотирнадцять днів залишаються самі з собою. Вони вперше за багато років отримують законне право на власне, особисте життя.
— Ти навіть уявити собі не можеш, що відбувається з людьми за ці два тижні! Хтось із батьків нарешті спокійно йде до лікарів, бо роками відкладав власне здоров’я на потім. Хтось просто спить по дванадцять годин поспіль. А одна наша мама… Слухай, це взагалі казка! Вона поїхала в Париж! Це була мрія всього її життя. Усі ці роки вона фізично не могла нікуди вирватися, бо дитину просто ні з ким було залишити — ніхто не брав на себе таку відповідальність, а родичі не справлялися. І тут син на два тижні у нас, у безпеці, під наглядом фахівців, а старша донька купує їй квитки й каже: «Мамо, лети!». Вона полетіла всього на пару днів, але повернулася звідти абсолютно іншою людиною — з відкритими очима, з випрямленою спиною. Оце заради таких моментів варто пробивати будь-які бюрократичні стіни.
Дорослішання, табу та руйнування стін: сексуальна освіта й межі автономії
Тема підлітків та молоді з інвалідністю в Україні досі залишається однією з найскладніших, найменш висвітлених та найпанічніших для суспільства. Якщо для малих дітей ще можна знайти якісь реабілітаційні центри, розвивальні гуртки чи благодійні програми, то коли дитині виповнюється 14, 16 або 18 років, вона разом із родиною потрапляє в глухий, лякаючий вакуум. Суспільство ніби відвертається, воліючи вдавати, що дорослих людей із тяжкими ментальними чи фізичними порушеннями просто не існує.
— Чим старшою стає дитина, тим менше для неї існує системних активностей та системних послуг, — пояснює Олеся. Вона зупиняється біля оглядового майданчика, зводить долоні разом, утворюючи трикутник, і виразно дивиться на мене. — Система влаштована так, ніби після 18 років ці люди просто зникають. Але ж вони не зникають! Вони ростуть, у них змінюються потреби, виникає запит на дружбу, на любов, на власну автономію. І ми зрозуміли, що мусимо йти саме туди, де найважче і де страшно іншим. Працювати з підлітками й молоддю.
Одним із найсміливіших і найпотужніших викликів для «Бачити серцем» став курс із сексуальної освіти для підлітків із ментальними та фізичними порушеннями. Для нашого консервативного суспільства це досі звучить як шок або заборонена тема.
Олеся дзвінко сміється, пригадуючи перші реакції батьків та колег по сектору, і її сміх лунає над алеєю:
— Боже, коли ми тільки починали про це говорити, це були такі важкі, болісні розмови! Ніхто не хотів приводити дітей. Батьки робили круглі очі й казали: «Що? Сексуальна освіта? Для моєї дитини з інвалідністю? Олесю, ти у своєму розумі? Навіщо їм це знати?». Люди соромилися, боялися, вдавали, що цієї теми не існує, або що їхні діти «назавжди залишаться янголятами».
Вона робить коротку паузу, перебиваючи власний спогад про той важкий період, і заходить на нове коло розмови — її голос стає глибоким, впевненим і дуже гордим:
— Але ми це зробили! Ми побудували курс неймовірно грамотно й етично. Я і моя колежанка ведемо його в парі. Я працюю з батьками — даю їм теоретичну базу, розбираємо фізіологічні зміни, психологічні кордони, безпеку, профілактику насильства. Окремо проводимо курс для мам дівчаток, окремо — для батьків хлопців. А колежанка працює безпосередньо з молоддю — відпрацьовує все це на практиці, у доступній, зрозумілій для них формі: що таке приватний простір, де мої межі, як казати «ні», що робити з власним тілом. І знаєш що? Зараз у нас запис у ці групи йде на кілька місяців наперед! Батьки самі телефонують, дякують і кажуть, наскільки це змінило їхнє життя та стосунки в родині.
Олеся зупиняється біля кам’яних сходів, що ведуть донизу, і спирається на перила.
Свого часу команда пробувала запустити напрямок тренувальних квартир: хотіли, щоб молодь училася автономності — готувати, прибирати, розпоряджатися кишеньковими грошима. Пропрацювали півтора року й ухвалили рішення закрити проєкт.
— Ми завжди чесні самі з собою й не робимо проєкти «для галочки». Ми побачили, що після пів року проживання на такій квартирі, де вони вчилися бути автономними, вони поверталися додому… і все моментально скочувалося на точку нуль. Батьки просто знову вмикали звичну гіперопіку: «Ой, давай я зроблю за тебе, бо ти поріжешся, ти не зможеш, ти впустиш».
Вона легенько зітхає, переводячи погляд на київські дахи внизу, але в цьому зітханні немає розпачу — лише холодний аналіз практикуючого стратега:
— Це був надзвичайно важливий досвід. Ми зрозуміли: не можна змінювати підлітка чи молоду людину окремо від системи родинних стосунків. Якщо мама не готова відпустити дитину, жодна тренувальна квартира не спрацює. Усі зміни мають рухатися паралельно — і в дитині, і в голові батьків.
Десять років Космотабору та масштабування соціальної франшизи
Коли Олеся торкається «Космотабору», вираз її обличчя змінюється миттєво. Вона буквально розквітає. Це її улюблене дитя, її особливий предмет гордості й водночас масштабний проєкт, який вимагає колосальної концентрації зусиль, фінансів та емоційної віддачі.
«Космотабір» — це інклюзивний денний табір, де діти й молодь із різними формами інвалідності (і без неї) проживають три тижні неймовірного, насиченого життя, сповненого творчості, свободи, експериментів, ігор та абсолютного прийняття.
— Ой, перший Космотабір! — Олеся на ходу плескає в долоні й щиро, голосно сміється, привертаючи увагу перехожих на узвозі. — Я називаю його як перше кохання: «Дякую, що було, але більше, будь ласка, не треба!». Якщо порівняти те, як ми готуємося зараз — ґрунтовно, системно, з розписаними стандартами безпеки, методичками та тренінгами для волонтерів — і тоді… Боже, тоді це було просто: «А давай зробимо! А давай!». І це «давай зробимо» трималося виключно на моєму ентузіазмі й ще кількох таких самих божевільних дівчатах. Жодної професійної команди, жодного системного бюджету — усе на коліні.
Вона трохи сповільнює хід, оминаючи лотки вуличних художників, і мружить очі від сонця:
— Але коли той перший табір закінчився, і діти мали йти додому, багатьох із них просто рвало на шматки від сліз. Вони плакали ридма, бо усвідомлювали: табір закінчився, і вони повертаються у свої чотири стіни, у свою соціальну ізоляцію. Не в реабілітаційні центри чи лікарні — цього в їхньому житті й так повно, — а саме в життя. Справжнє, веселе, хаотичне, яскраве дитяче життя, де їх не оцінюють за діагнозом. І тоді мені стало остаточно зрозуміло, що це не може бути одноразовою благодійною акцією. Ми мусимо робити це системно.
Цього року відбувся вже дев’ятий «Космотабір». Організація «Бачити серцем» успішно масштабувала його за підтримки партнерів — Фундації Олени Зеленської: окрім столиці, табір паралельно пройшов у Кременчуці та Коломиї.
— А на наступний рік у нас план — 10 регіонів України! — Олеся випростує спину, розвертаючись до мене на ходу, її жести стають широкими, впевненими й переконливими. — Наша велика візія — зробити так, щоб у кожній громаді України з’явився свій локальний Космотабір. Щоб батькам не треба було їхати за сотні кілометрів до Києва, чекати черги, а щоб ці сучасні формати прийняття були доступні прямо на місцях. Зараз ми реалізуємо це у співпраці з Фундацією Олени Зеленської. Це дає можливість залучати громади, навчати місцеві команди, передавати їм наші технології та стандарти.
Вона робить коротку паузу, поправляючи пасмо волосся, яке роздуває подільський вітер, і тихо додає:
— Насправді цей табір мав би бути вже одинадцятим чи дванадцятим. Але був ковідний рік, коли все зупинилося, потім перше літо повномасштабного вторгнення, коли ми фізично не могли гарантувати безпеку дітей під обстрілами. Але ми вистояли, адаптувалися й рухаємося далі.
«Я не планувала бути громадською діячкою»: особистий компас і внутрішня мотивація
Сродна праця — це не той шлях, який обирають за порадою шкільного профорієнтолога чи після перегляду красивих презентацій у бізнес-школах. Найчастіше вона знаходить людину сама, підштовхуючи її у спину через життєві обставини, які неможливо оминути чи проігнорувати.
Для Олесі Яскевич таким поворотним моментом стало народження сина Матвія. Хлопчик народився незрячим, а згодом лікарі діагностували епілепсію та розлади аутистичного спектра. Саме через власну родину Олеся віч-на-віч зіштовхнулася з тим, як українська система та суспільство сприймають дітей із комплексними порушеннями розвитку.
— Ти знаєш, я ніколи в житті не планувала бути громадською діячкою чи соціальною активісткою, — зізнається вона, знизуючи плечима та всміхаючись кутиками губ. — Ну от взагалі таких думок у мене не було! Я не бачила себе керівницею громадської організації, не мріяла писати грантові заявки, проводити пресконференції чи виступати на трибунах. Усе виникло само собою, від безвиході та внутрішнього супротиву.
Вона переводить погляд на молодь, що відпочиває на газонах площі, ніби гортає в пам’яті події десятирічної давнини:
— Матвій зростав, і я все більше занурювалася в те, як влаштована наша система в країні. І мене просто розривало від люті й обурення! Мені було гидко від того стереотипного, жалісливого, зверхнього ставлення суспільства до Матвія як до «бідненького хлопчика» і до мене як до «нещасної мами, яка несе свій хрест». Було стільки цієї зверхньої, огидної хрєні довкола, що витримати це спокійно й мовчки було просто неможливо.
Олеся показує пальцями лапки в повітрі, цитуючи тогочасні суспільні стереотипи, і її обличчя на мить стає суворим і гострим:
— Я почала збирати довкола себе таких самих батьків. Ми створили таке собі неформальне ком’юніті, зустрічалися, спілкувалися. Але я бачила, що ми все одно сидимо в якійсь ізольованій тусовочці: батьки дітей з інвалідністю варяться у своєму соусі, решта суспільства — у своєму, і ці світи ніде не перетинаються. І мені хотілося це поламати. Нормалізувати наше життя. Показати, що ми такі самі люди, а наші діти мають жити поруч із іншими дітьми, а не ховатися по хатах.
Вона відштовхується від лавки й робить кілька кроків по колу:
— Рішення про офіційну реєстрацію ГО «Бачити серцем» у 2014 році прийшло раптово. Я тоді вже всіх так задовбала своїми ідеями й постійними активностями, — Олеся щиро сміється, — що хтось із моїх знайомих каже: «Олесю, зареєструй уже офіційну громадську організацію! Бо ти ходиш просто як активна мама, якій немає чим зайнятися, а так це буде мати хоча б якийсь офіційний статус для переговорів». Я відповіла: «Ну окей, якщо це спростить мені вирішення питань із орендою приміщень чи переговорами — давайте зареєструємо».
Вона наближається до мене й каже тихо, ніби розкриваючи давній секрет:
— Чесно? Я тоді взагалі не підозрювала, у що я влажу. Взагалі! Перші два роки ми майже не мали системного фінансування. Робили безкоштовні пікніки для батьків, зустрічі вихідного дня, якісь невеликі творчі майстерні, концерти. Запрошували туди абсолютно різних людей — і дітей із інвалідністю, і нейротипових дітей, їхніх батьків, друзів. Спочатку це були мої особисті знайомі, потім друзі друзів… І воно закрутилося, як великий сніжний ком.
Олеся на мить замислюється, дивлячись на вежі Могилянки, її погляд стає надзвичайно м’яким і глибоким:
— Організація «Бачити серцем» росла й змінювалася паралельно з тим, як дорослішав Матвій. Його потреби змінювалися, його запити ставали дорослішими, він стикався з новими викликами — і я моментально відгукувалася на це через нові проєкти. По суті, Матвій завжди був і залишається моїм головним внутрішнім компасом.
Стіна, на яку можна спиратися: фундамент власної стійкості
Будь-яка людина, яка роками віддає себе виснажливій, емоційно важкій соціальній роботі, раніше чи пізніше зіштовхується з жорстким питанням: на чому тримається вона сама? Що не дає їй розпастися на шматки, коли закінчуються гранти, сили та внутрішній ресурс?
Для Олесі відповідь проста, точна й позбавлена будь-якого кокетування.
— Мене тримає родина, — каже вона, не збавляючи кроку. — Мій чоловік Андрій, моя сестра, мої близькі друзі. Я не можу казати, що була якоюсь самотньою героїнею, яка на власних плечах тягне все це. Ні! Я завжди знала й знаю, що можу на 100% спиратися на Андрія.
Вона повертається до мене, її хода стає м’якшою, а голос набуває особливих теплих інтонацій:
— Якщо мені треба йти на нескінченні зустрічі, розфокусуватися на нові проєкти, поїхати у відрядження по регіонах чи просто впасти й побути в тиші — Андрій завжди прикривав і прикриває собою весь побут із Матвієм. Я йому за це безмежно вдячна. Бо я чудово усвідомлюю: якби не Андрій, якби він не був для мене такою міцною, надійною стіною, я не знаю, чи мала б я взагалі можливість займатися цією громадською діяльністю. Якби я була в цьому виклику сам на сам, я б просто не витягнула цього навантаження.
Вона посміхається своєю найвиразнішою, найтеплішою посмішкою, озираючись на київські вулиці:
— Тому все, що робить «Бачити серцем», — це наш спільний родинний шлях. Без його щоденної підтримки цього просто не існувало б.
Економіка соціального сектору: гроші, ринкові зарплати та іспит 2022 роком
Ми виходимо на Поштову площу. Ритм міста тут змінюється: чути музику вуличних музикантів, шумить фонтан, плескається Дніпро. Ми зупиняємося біля парапету з видом на Річковий вокзал.
В українському суспільстві досі побутує дивний, інфантильний міф про те, що громадський сектор та благодійність мають існувати на «чистому ентузіазмі», а розмови про гроші, ринкові зарплати й комфорт нібито порочать «високу місію». Олеся Яскевич цей міф розбиває швидко й безжально.
На моє запитання про те, що було б у її ідеальному робочому дні для повного щастя, вона відповідає негайно й без жодного збентеження, розправляючи плечі:
— Гроші!
Ми обоє щиро сміємося, а Олеся розводить руками в боки, ніби захищаючись від можливих закидів у меркантильності:
— Ні, ну а якщо серйозно! Я знаю, що можу здаватися комусь такою собі меркантильною, але гроші — це ресурс! Це той інструмент, який дає мені можливість залучати в проєкти найкращих фахівців, психологів, реабілітологів, допомагати більшій кількості родин і створювати якісні, гідні послуги.
Вона спирається ліктями на перила й відкриває внутрішню кухню своєї організації:
— У нас в «Бачити серцем», тьфу-тьфу, майже немає плинності кадрів. Більшість людей працюють зі мною пліч-о-пліч по 10–12 років! Для мене це надзвичайно сильний показник здоров’я організації. За цей час наші дівчата й хлопці виросли в таких офігенних фахівців, що їх уже потроху починають хантити інші комерційні бізнеси та міжнародні структури. І я їх розумію! Бо вони справжні професіонали високого рівня.
Олеся розпрямляє пальці на руці, підраховуючи аргументи:
— І от щоб мені утримувати цю високу планку, мені потрібен постійний, стабільний фінансовий ресурс. Щоб платити людям ринкову, гідну зарплату, а не вимагати від них жертовності. Бо якщо хтось іде через нестачу грошей, мені треба шукати нового фахівця, витрачати місяці на його навчання, і не факт, що у нас станеться match за цінностями. А для мене цінності — це взагалі все. Я кілька разів пробувала працювати з людьми, які не розділяють наші базові цінності… Нічого з цього не вийшло, ми дуже швидко й боляче розходилися.
«Гроші — це ресурс! Це той інструмент, який дає мені можливість залучати в проєкти найкращих фахівців»
Головним випробуванням на міцність і справжнім показником сили команди ГО «Бачити серцем» став березень 2022 року. У часи тотальної невизначеності та хаосу перших тижнів великої війни один за одним почали відкликати фінансування ключові міжнародні донори — усі ресурси терміново перенаправляли на потреби ЗСУ та гуманітарну допомогу. Оцінивши залишки на розрахункових рахунках, Олеся зрозуміла: грошей організації залишалося буквально на місяць-два, і це лише за умови зрізання зарплат фахівцям до символічного мінімуму.
— Я зібрала всю команду. У нас тоді було 22 людини. Я вийшла й чесно, без прикрас сказала: «Дивіться, дівчата й хлопці. Ми можемо продовжувати працювати, але я можу платити вам зараз умовно 0,25% від вашої звичайної зарплати. Якщо хтось вирішить піти, шукати іншу роботу, евакуюватися чи виїхати за кордон — я зрозумію кожного й нікого ні в якому разі не засуджу».
Фінал цієї історії вразив навіть саму засновницю: з 42 фахівців, що є у команді ГО «Бачити серцем», організацію не покинула жодна людина. Усі ухвалили рішення рухатися далі разом, попри фінансові ризики та невизначеність. Для Олесі це стало найпотужнішим доказом зрілості команди та беззаперечним свідченням того, що спільна візія для кожного з них важить набагато більше, ніж суто матеріальний чинник.
— І ми випливли! Уже в березні ми відновили онлайн-заняття для наших підлітків, запустили психологічні групи для батьків, які сиділи по підвалах і метро. Потім, коли я спілкувалася з дівчатами з команди, вони казали: «Олесю, для нас ця робота була єдиною опорою для психіки. Вона давала відчуття, що ти потрібен, що ти не просто варишся в цьому жаху назовні, а робиш щось реальне й корисне». Тож для мене ідеальний робочий день — це коли я відкриваю зранку пошту, а наша координаторка з фандрейзингу пише: «Олесю, всі наші заявки прийняті, у нас є донори, ми можемо реалізувати всі наші плани!». Оце справжній кайф.
Маленькі речі, які окриляють: чутливість як робочий інструмент
Ми знімаємося з місця й крокуємо вздовж Пішохідного мосту. Вітер з річки освіжає, а Олеся, крокуючи мостом, час від часу торкається залізних перил. Попри масштабні плани, грантові бюджети та велику відповідальність за десятки працівників і сотні родин, Олеся Яскевич залишається людиною, яка вміє щиро й по-дитячому радіти найтоншим деталям життя. Вона переконана, що цієї чутливості її навчив саме син.
— Мене радують дуже маленькі, прості речі, — розповідає вона, сповільнюючи крок посеред мосту. — І саме завдяки Матвію я навчилася їх помічати й цінувати. Чуваку вже 20 років, на секундочку! Дорослий юнак. Але от, наприклад, учора він робить якусь дрібницю — сам здогадався, куди треба покласти річ на кухні, хоча я йому цього ніколи спеціально не показувала й не просила. Я дивлюся на нього й думаю: «Боже, Матвію, який ти молодець! Я тобою так пишаюся!». А потім ловлю себе на думці: «Ля, Олесю, чуваку 20 років, а ти радієш, як дитині!».
Вона тихесенько сміється, зупиняючись і розглядаючи річковий пейзаж:
— Але для мене це таке величезне досягнення! І мені стає так тепло й радісно на душі від того, що він зробив це сам, без моєї підказки.
Та найбільшим джерелом натхнення для Олесі залишаються фідбеки й повідомлення від батьків, які проходять через проєкти «Бачити серцем». Вона дістає телефон з кишені, на мить вмикає екран, ніби шукаючи потрібні слова, а потім ховає його назад:
— Оці повідомлення у месенджерах… вони мене просто окриляють, — Олеся прикладає долоню до серця, і її голос трохи тремтить від щирої емоції. — Коли мама пише після табору: «Ви знаєте, ми були впевнені, що він не зможе бути в таборі. У нього складні порушення розвитку, аутизм, важка сенсорна перевантаженість… А він не просто був там — він щоранку сам біг до дверей! Ми вперше у житті відчули себе звичайними батьками звичайної дитини. Виявляється, якщо створити простір, де дитині цікаво й де її приймають такою, яка вона є, без безглуздих очікувань, — вона розкривається!».
Вона бере мене за рукав, зупиняючи на мить, ніби хоче передати це відчуття через дотик:
— Або коли батьки вже дорослих хлопців чи дівчат раптом пишуть: «Я після ваших занять подивилася на свого сина по-новому. Виявляється, він може набагато більше, ніж я думала протягом усіх цих років. Я раніше навіть дозволити собі не могла думати в цей бік». Слухай, ну це ж вау! Коли ти читаєш таке, ти розумієш: усе, що ми робимо, усі ці проблеми з фінансуванням, перевтома, бюрократія — усе це не дарма. Це дає людям реальний ґрунт під ногами.
Бюрократичний виклик і лупання скали: співпраця з державою
Ми повертаємося з мосту назад до Поштової площі, прямуючи в бік фунікулера. Робота в українському громадському секторі — це не лише про радісні емоції, свята й допомогу людям. Це також про виснажливу, сіру рутину, яка часто залишається непомітною для стороннього спостерігача.
— Взагалі, робота в нашому секторі — це один суцільний виклик, — каже Олеся з легкою, іронічною посмішкою, піднімаючись сходами до станції фунікулера. — Окрім самих проєктів із дітьми та батьками, величезна частина мого життя проходить на всіх цих робочих зустрічах, круглих столах, розробках нормативних актів, плануваннях із чиновниками. У мене інколи таке відчуття, ніби в моїй голові існують дві абсолютно різні половинки, які важко мирити між собою.
Вона входить у вестибюль, на ходу активно жестикулюючи й показуючи цей цивілізаційний розрив:
— З одного боку є громадський сектор, який кожен день херачить ручками, робить реальні справи на землі й бачить результат тут і зараз. А з іншого боку — оці безкінечні круглі столи й засідання в міністерствах, де поважні люди кажуть: «Давайте ми одну тему помусолимо три тижні, потім три тижні будемо вносити правки, а потім ще місяць роздивлятися правки на правки!». Я сиджу на цих засіданнях і думаю: «Та ви бляха серйозно?! Ми чотири місяці розглядаємо один формулювальний пункт документа?! За цей час родини просто лопнуть від проблем!».
Ми сідаємо у вагончик фунікулера, який повільно рушає вгору до Михайлівської площі. Олеся дивиться крізь скляні двері на Поділ, що залишається внизу, і її сміх лунає у напівпорожньому вагоні:
— Раніше я була свято переконана, що ніколи в житті не співпрацюватиму з державою. Взагалі! Моя принципова позиція була така: вони собі є — і добре. Не заважають мені робити справи — і слава Богу. Але з часом прийшло доросле, зріле розуміння: якщо ти хочеш системних змін у країні, якщо хочеш масштабувати свої практики на всю Україну, а не просто залишатися локальним київським гуртком, ти мусиш іти до чиновників. Ти мусиш працювати з державою й міняти її зсередини.
Вона стискає кулак і легко вдаряє ним по поручню вагончика:
— Це був величезний виклик для мого темпераменту. Це робота на межі терпіння. Але ми вже почали цей шлях. І зараз, коли ми масштабуємо Космотабори та освітні програми на регіони, співпрацюючи з державою та великими міжнародними фондами, я бачу, що це працює. Це важко, це пекельно повільно, але це єдиний спосіб зробити так, щоб після нас залишилася працююча система та законодавство, а не просто спогади про гарну громадську організацію.
Замість епілогу: бути на своєму місці
Фунікулер піднімає нас нагору. Ми виходимо на Михайлівську площу. Перед нами велично височіють куполи Михайлівського Золотоверхого собору, а вечірнє сонце заливає всю площу теплим, золотавим світлом.
Наша тривала прогулянка центром Києва добігає кінця. Вуличне освітлення вмикається виразними жовтими вогнями, а потік людей на Михайлівській стає щільнішим та швидшим.
Олеся на ходу дістає смартфон і перевіряє екран — у неї попереду ще кілька важливих дзвінків із регіональними координаторами, перевірка робочих документів та вечірній час із родиною. Вона не виглядає стомленою чи виснаженою від кілометрів пішої ходи, скоріше — заведеною тим особливим внутрішнім двигуном, який є лише в людей, що знайшли свою справжню сродну працю.
Сродна праця Олесі Яскевич — про побудову сучасного, поважного, зручного світу, у якому є місце кожній людині — незалежно від того, як вона говорить, як рухається, як сприймає світ чи якими ментальними особливостями володіє від народження.
— Знаєш, — каже Олеся наостанок, зупиняючись біля дзвіниці й усміхаючись своїм теплим, щирим поглядом, — найголовніше в нашій справі — це просто не зупинятися. Коли ти бачиш, що хоча б одна мама після років ізоляції посміхається й летить у свій Париж, а один 20-річний хлопець робить свій перший свідомий крок до самостійності — ти просто береш і робиш наступний крок. І так кожен день. Без пафосу.
Підтримати проєкти Карітасу
Історії людей, покликаних діяти, надихають нас щодня. Карітас України теж допомагає родинам, дітям і людям з інвалідністю по всій країні — і ви можете стати частиною цієї справи.
Покликання поступово відкривається через досвід, нові спроби та пошуки аж поки не усвідомлюєш: ось воно, моє. Для багатьох людей таким покликанням стає благодійність — можливість допомагати іншим, бути корисними своїй громаді та водночас знаходити радість і сенс у власних діях. Григорій Сковорода називав це «сродною працею» — діяльністю, що відповідає внутрішнім прагненням людини та розкриває її потенціал.
«Покликані діяти» — спецпроєкт, який Карітас України започаткував разом з Асоціацією благодійників України. У ньому ми збираємо історії людей, які віднайшли свій шлях і стали опорою для когось поруч.
Сотні людей повернулися на підконтрольну Україні територію після років окупації та місяців майже повної ізоляції, голоду й страху. У пункті перетину їх зустрічали представники державних органів і громадських організацій. Серед них були команди Карітасу України, Карітасу Київ і Карітасу Чернігів, а також президентка Карітасу України Тетяна Ставничи.
«Це був день, сповнений глибоких емоцій, які просто накривали з головою», — розповідає вона.
Коли команди приїхали зранку, на місці вже стояв ряд наметів. У наметі Карітасу на людей чекали кава, гарячий чай, перекуска та працював Wi-Fi. Карітас Київ організував невеликий автобус, щоб привезти родичів деяких евакуйованих, і вони змогли обійняти рідних одразу біля автобусів.
«Коли автобуси під’їхали, це був надзвичайно зворушливий момент. Люди виглядали у вікна; ми махали їм, вони махали у відповідь, і було видно, як на їхніх обличчях розквітають усмішки», — пригадує Тетяна Ставничи.
Один з автобусів зупинився біля намету Карітасу. Там чекав чоловік, який помітив у вікні свою сестру й одразу пішов до дверей. «Щойно вони відчинилися, вона ніби випала з автобуса й просто розтанула в його обіймах. Ця сцена повторювалася знову і знову, коли родини знаходили одні одних».
Більшість евакуйованих — літні люди, чимало з них мають труднощі з пересуванням, і всі були помітно виснажені. Тим, хто не мав українських SIM-карток, їх видавали на місці. Тетяна Ставничи допомагала одному чоловікові вставити картку в його старенький телефон Nokia, і вони розговорилися. Коли його запитали про життя в Олешках, найперше він згадав руйнування греблі Каховської ГЕС і повінь: як мусив усе кинути, як рятували людей з води і як зрештою діставали тих, хто потонув. Лише згодом він заговорив про вбитого сусіда, свій зруйнований будинок, дрони й міни.
«Це мене глибоко вразило. Я подумала, скільки травм носять у собі ці люди: одна нашаровується на іншу», — розповідає Тетяна Ставничи.
Разом з людьми з Олешок прибула ціла вантажівка з домашніми тваринами, кожна в окремій переносці. «Мене приголомшила вразливість цих тварин і те, що їхні господарі відмовилися їх покинути. Там були всякі: маленькі кошенята, невеликі собаки, собаки середнього розміру. Але найбільше мене вразили великі собаки. Було щось у їхній силі, у самих їхніх розмірах і водночас у їхній вразливості, що досі мене не відпускає», — каже президентка Карітасу України.
«Упродовж усього дня люди раз у раз обіймали одне одного. Для мене це був найповніший вияв людяності: вияв того, що означає належати, вияв спільноти в найширшому сенсі, тобто спільноти людей», — розповідає Тетяна Ставничи.
«У Карітасі ми говоримо про духовність зустрічі. Або, як я люблю її називати, про таїнство зустрічі. Того дня таїнство зустрічі ніби повторилося сотні разів. Є краса, яка народжується, коли ми справді бачимо одне одного, коли дивимося одне на одного поглядом братньої любові».
Коли люди виїжджали з місця зустрічі, по дорозі до Києва уздовж дороги стояли мешканці навколишніх сіл із прапорами й плакатами, щоб привітати евакуйованих. «Вони ніколи раніше не бачилися, і більшість із них ніколи більше не зустрінеться. І все ж була ця солідарність, ця теплота, доброта й любов. Це був дуже український досвід. Я вірю, що саме в цьому сила гуманітарного реагування в Україні: у красі людяності».
Президентка Карітасу України подякувала командам, які працювали на місці. «Я відчуваю до них найглибшу повагу та вдячність. Вони передають нашу любов у руки людей, які її потребують, з увагою й турботою. Вони роблять це всім серцем».
Підтримка не завершилася в пункті зустрічі. Карітас уже забезпечив постільною білизною та гарячим харчуванням евакуйованих, які проходять лікування в київській лікарні. Кейс-менеджери та психологи готові працювати з тими, хто потребує більшої підтримки. «Ми зробимо це з гідністю, знайдемо рішення», — наголошує Тетяна Ставничи.
«Я сподіваюся, що це лише перша така місія. Вона показала, що це можливо: навіть обмежене припинення вогню в одному регіоні дало змогу це зробити», — каже вона.
Одна з евакуйованих жінок сказала команді: «Ми приїхали з пекла». «Те, що нам вдалося їх вивезти, дає мені велику надію. Це показує, що вогонь можна припинити, просто має бути воля це зробити. І з українського боку, я вірю, така воля є», — додає Тетяна Ставничи.
«Для мене евакуація з Олешок — це одна запалена свічка. Але вона перша, і я сподіваюся, що за нею спалахне ще багато інших».
«Адвокація – це не привілей впливових людей чи організацій. Це набір навичок», – зауважив Микола Мурський, старший радник з питань стратегії і політики фонду Razom for Ukraine, який три роки очолював адвокаційний напрям організації у Вашингтоні, в онлайн-розмові з представниками мережі Карітасу України.
Експерт говорив про те, як перейти від усвідомлення проблеми до конкретного рішення влади – і чому навіть найважливіша соціальна послуга потребує не добрих намірів, а й переконливої пропозиції.
Розмова відбулася 2 листопада в межах зустрічі «Соціальні послуги – 2027: державне замовлення, місцеві бюджети та роль недержавних надавачів».
Від потреби людини – до рішення громади
Для Карітасу ця розмова мала прикладний сенс, адже у центрі триденної зустрічі – розвиток послуги «Догляд вдома», її фінансування з місцевих бюджетів, взаємодія з державними структурами та сталість допомоги у 2027 році. А за кожним бюджетним рядком стоїть людина, яка потребує підтримки у власному домі, і фахівець, здатний її надати.
Микола Мурський запропонував починати не з широких декларацій, а з відповіді на три запитання: хто саме може ухвалити потрібне рішення? що цій людині важливо? яку конкретну дію ми просимо зробити? До прикладу, посадовець може поділяти цінності організації, але не мати коштів, процедури закупівлі або готової пропозиції. Тож завдання адвокації – виявити справжню перешкоду й запропонувати реалістичний шлях її подолання.
Він розрізнив три завдання комунікації: інформувати тих, хто не знає про проблему; переконувати тих, хто сумнівається; активізувати тих, хто вже підтримує ідею, але ще не діє. Це особливо важливо для розмови з місцевою владою, бо прихильне ставлення до Карітасу саме собою не означає фінансування послуг.
«Не починайте із загального – починайте з конкретного»
Один із найвиразніших прикладів лекції стосувався мови, якою громадські організації говорять про свою роботу. Замість абстрактних формулювань про соціальні послуги пан Мурський запропонував просте повідомлення: 40 людей старшого віку чекають на догляд вдома, підготовлені працівники є, але фінансування бракує. Цифра, конкретна потреба і зрозуміле рішення роблять проблему видимою.
Для переконливого повідомлення промовець радив починати з людської історії або несподіваного факту, спиратися на перевірені дані, пояснювати, чому рішення потрібне саме зараз, і завершувати одним чітким проханням. «Людям цікаво про інших людей, а не про ваші принципи», – наголосив він. Історія людини, яка не може самостійно впоратися з повсякденними справами, може сказати більше за сторінку загальних формулювань – якщо розповідати її з повагою до гідності.
Ще один інструмент – повідомлення різної тривалості: десять секунд, тридцять секунд і дві хвилини. Коротка думка має викликати зацікавлення, а розгорнуті аргументи з’являються тоді, коли співрозмовник готовий їх почути. Корисною є й формула «спільна цінність – факт – прохання». Вона допомагає не загубити головного навіть під час короткої зустрічі.
Медіа, громада і пряма розмова
Микола Мурський назвав три складові публічної адвокаційної кампанії «адвокаційним трикутником»: медіа, громадська мобілізація та безпосередні зустрічі з тими, хто ухвалює рішення. Медіа допомагають пояснити проблему; мешканці, отримувачі послуг і їхні родини засвідчують її суспільну вагу; особиста розмова з посадовцем відкриває шлях до конкретної домовленості.
При цьому не варто недооцінювати місцеві медіа. Якщо рішення про закупівлю догляду вдома ухвалює громада, місцеве радіо, видання чи інформаційний канал можуть бути доречнішими за загальнонаціональний майданчик. Формат також має відповідати аудиторії: коротке відео, інтерв’ю, авторська колонка чи звернення працюють по-різному.
Окрему увагу лектор приділив коаліціям. Спільна позиція соціальних працівників, лікарів, родин, громадських організацій і самих отримувачів послуг може бути сильнішою за голос однієї установи. Водночас речником ініціативи не обов’язково має бути керівник: іноді найпереконливіше про потребу розповість людина, якої вона безпосередньо стосується.
Не лекція для посадовця, а розмова
Практичні поради пана Мурського стосувалися й зустрічей з представниками влади. Він закликав не перетворювати їх на довгі презентації досягнень організації. Натомість – ставити запитання, слухати відповіді й з’ясовувати, що саме заважає ухвалити рішення: бюджет, процедура, інші пріоритети чи недостатня інформація.
«На цих зустрічах важливо, щоб ви мали розмову, а не давали лекцію на тему», – пояснював Мурський. Запитання «Що вам потрібно для оцінки цієї пропозиції?» або «З ким іще варто поговорити?» можуть бути кориснішими за додаткові десять слайдів.
Особливо предметною має бути розмова про фінансування. Лектор радив одразу визначати кількість отримувачів, перелік послуг, загальну вартість і витрати на одну людину, виконавця, показники результату та конкретне рішення, якого очікують від влади. Якщо повномасштабне фінансування поки неможливе, можна запропонувати обмежений у часі пілотний проєкт.
Завершувати зустріч варто не загальним «сподіваємося на співпрацю», а домовленістю про наступний крок: кому надіслати кошторис, хто організує зустріч із бюджетним відділом, до якої дати можна отримати на відповідь. Адже, як зауважив адвокаційник, доброзичлива відповідь ще не означає зобов’язання.
Вправа, яка повертає до суті
Наприкінці сесії учасники спробували сформулювати власні адвокаційні звернення: визначити адресата, зрозуміти його інтерес і викласти пропозицію буквально у двох реченнях. У дискусії прозвучали приклади підтримки людей з інвалідністю, ветеранів і мешканців, які залишаються без необхідного догляду. Практика показала, наскільки непросто перетворити велику суспільну проблему на коротке, адресне й здійсненне прохання.
Для мережі Карітасу ця сесія стала нагодою подивитися на догляд вдома не лише як на щоденну допомогу людям, а і як на предмет системного діалогу з громадами. Наступні дні зустрічі, згідно з програмою, присвячені механізмам фінансування, стратегічним пріоритетам і дорожній карті на 2027 рік. А перший крок до змін – уміти назвати потребу людини так, щоб за нею з’явилося відповідальне рішення.
Проєкт «C.A.R.E.S. – Community Advocacy and Resilient Mobile Care Services / Адвокація в громадах та стійкі соціальні послуги з догляду вдома» реалізується Caritas Ukraine, фінансується Федеральним міністерством соціальної політики, охорони здоров’я, догляду та захисту прав споживачів Австрії – SozialministeriumÖsterreich, за підтримки CaritasÖsterreich.
Це можливість попрацювати над власною справою з тренерами та експертами ще до рішення про грантову підтримку.
У третьому раунді навчання відбулося в усіх п’яти місцевих організаціях, які реалізують проєкт: у Дніпрі, Коломиї, Львові, Одесі та Хмельницькому. У ньому взяли участь 120 підприємців зі сфер бджільництва, пекарства, швейної справи та суміжних напрямів.
Карітас ХмельницькийКарітас ОдесаКарітас ЛьвівКарітас КоломияКарітас Донецьк в м. Дніпро
Як побудоване триденне навчання?
День 1 – зрозуміти свій бізнес.
День 2 – визначити, як бізнес може зростати.
Перші два дні присвячені системній роботі над бізнесом і його потенціалом для розвитку. Учасники аналізують власну бізнес-модель, клієнтів і ціннісну пропозицію, операційні процеси, ресурси та партнерства. Працюють із фінансами, маркетингом і каналами продажів, визначають «вузькі місця» та формують реалістичні цілі подальшого зростання.
День 3 – перевести напрацювання у практичний результат.
Це експертний і практичний день: профільні консультації, обмін досвідом і нетворкінг, робота з актуальними для бізнесу темами, доопрацювання бізнес-плану та перевірка узгодженості між запланованою інвестицією, бюджетом і очікуваними результатами. Окремий блок присвячений правильному заповненню спеціалізованої форми для подання бізнес-плану та роз’ясненню подальших кроків конкурсного відбору.
Такий формат дав учасникам змогу пройти шлях від аналізу поточного стану бізнесу до формування конкретного плану його розвитку та підготовки бізнес-плану для подальшої участі в грантовому конкурсі. Після завершення навчання всі учасники отримали сертифікати та практичні інструменти, які зможуть застосовувати у власній справі для планування інвестицій і подальшого розвитку бізнесу.
«Для нас важливо, щоб результатом навчання був не лише якісно підготовлений бізнес-план, а й чітке розуміння підприємцем подальших кроків розвитку своєї справи. Йдеться про посилення ринкових зв’язків із клієнтами, постачальниками та партнерами, а також формування передумов для сталого економічного ефекту – як для самого підприємства, так і для місцевої економіки», – зазначив менеджер проєкту REMARKET, доктор економічних наук Володимир Філіппов.
Наступний етап для учасників, які продовжать відбір, – доопрацювання бізнес-планів і подання їх на оцінювання. За результатами відбору визначать підприємців, які отримають грантову підтримку на реалізацію запланованих інвестицій.
Підтримка підприємництва в межах REMARKET спрямована на посилення економічної спроможності людей і громад, збереження та розвиток бізнесу й створення можливостей для подальшого зростання.
Це питання стало одним із ключових під час навчання фахівців із догляду вдома Карітасу у Львові.
Тренінг «Поруч із людиною: професійність, стійкість і впевнені рішення в соціальній роботі», що відбувся 26–29 жовтня, об’єднав 56 фахівців Карітасу України.
У навчанні взяли участь соціальні працівники, психологи, менеджери та координатори проєктів із шести місцевих організацій Карітасу – Бродів, Дніпра, Запоріжжя, Львова, Хмельницького та Харкова.
Захід організували в межах проєкту «Догляд вдома задля розширення можливостей і добробуту людей 2026», який реалізується в напрямі «Домашня опіка» Програми охорони здоров’я Карітасу України.
«Організовуючи цей захід, я дуже хотіла, щоб він став чимось більшим, ніж просто навчання з насиченою програмою. Хотілося створити простір, у якому наші фахівці, які щодня віддають стільки сил, уваги й турботи іншим, зможуть приділити трохи часу й собі», – розповідає Марія Сех, менеджерка проєкту «Домашня опіка» Карітасу України.
Від надання окремих послуг до комплексної підтримки людини
У першій частині тренінгу Марія Сех представила результати та перспективи розвитку напряму «Догляд вдома», який Карітас України розвиває понад чверть століття – з 1998 року. Ця діяльність є стратегічною складовою Програми охорони здоров’я. Станом на 2026 рік у мережі Карітасу діють 19 активних центрів догляду вдома, які допомагають людям, що через вік, хвороби, інвалідність або складні життєві обставини потребують підтримки у власних домівках.
Ключовий акцент роботи напряму – перехід від надання окремих послуг до комплексної підтримки людини, яка допомагає їй якомога довше зберігати самостійність і якість життя. Для цього важливо посилювати співпрацю між проєктами Карітасу, державними службами та громадськими організаціями, залучати родини й громади, розвивати нові формати догляду та навчати фахівців. Особливу увагу Марія Сех приділила людям, які залишаються поза системою підтримки, та безпеці соціальних працівників і підопічних у прифронтових громадах.
Досвід місцевих команд: ідеї, затятість, несподівані рішення
Команди місцевих організацій Карітасу поділилися результатами роботи, способами розв’язання щоденних проблем і розповіли про виклики, з якими доводиться мати справу.
У Карітасі Броди за дев’ять місяців до підтримки підопічних долучився 71 волонтер. Створена командою група здоров’я стала прикладом для інших громад. Карітас Харків розглядає можливість терапевтичного городництва – занять, які могли б поєднати фізичну активність, спілкування та емоційне відновлення людей старшого віку.
У Хмельницькому команда співпрацює з Університетом людей старшого віку при місцевому територіальному центрі. Карітас Донецьк у Дніпрі поєднує догляд вдома з психологічною підтримкою, арттерапією, а також залучає можливості медичного центру та соціальної пральні.
Для Карітасу Запоріжжя одним із найгостріших викликів залишається безпека. Через наближеність до фронту соціальним працівникам доводиться шукати способи забезпечити допомогу навіть там, де відвідування підопічних стає небезпечним.
А Карітас Львів представив історію жінки, яка після раптової смерті чоловіка залишилася сама. Поряд із допомогою в побуті їй була необхідна делікатна психологічна підтримка. Робота соціальних працівниць і психологині допомогла жінці поступово повертатися до повсякденного життя.
Такі приклади показали, наскільки різними можуть бути потреби людей і чому догляд вдома не варто обмежувати лише виконанням побутових завдань.
Під час обговорень учасники шукали можливості для тіснішої співпраці між організаціями Карітасу, державними соціальними службами та іншими надавачами послуг. Адже важливо не просто направити людину до іншого фахівця, а переконатися, що вона справді отримала необхідну допомогу.
«Разом, а не замість»: як підтримувати самостійність людини
Чи завжди допомога означає зробити щось за людину? І чи не позбавляємо ми її можливостей, коли з найкращих намірів беремо на себе більше, ніж потрібно?
Ці питання учасники розглядали разом із Мар’яною Школяр, кандидаткою політичних наук, та Мартою Козак, кандидаткою біологічних наук,доцентками кафедри соціології та соціальної роботи Національного університету «Львівська політехніка».
В умовах війни особливо важливо, щоб фахівці соціальної та медико-соціальної сфери, які безпосередньо працюють із людьми, розуміли принципи травмоінформованого підходу та застосовували їх у своїй роботі, говорить Мар’яна Школяр:
«Зараз травмоінформований підхід уже впроваджується на державному рівні в соціальну роботу, сферу психічного здоров’я та психосоціальної підтримки. Йдеться про те, що ми маємо розбудовувати середовище – на роботі, у спілкуванні з іншими людьми, у школі, лікарні – з урахуванням того, що людина може мати за плечима важкий, травматичний досвід. Таке середовище має допомагати їй давати собі раду, а не ретравматизувати, не повертати до негативних почуттів і спогадів».
За словами пані Мар’яни, соціальний працівник, медсестра, психолог – це люди, які фактично перебувають на передовій соціальної роботи. Вони можуть бути першими, до кого звернеться дитина чи сім’я, яка потребує допомоги. І кожен із цих фахівців – чи то медик, чи соціальний працівник, чи освітянин – має розуміти, з ким він працює, що говорити, як говорити, як допомогти, а не зашкодити.
«Ми говоримо про співпрацю між фахівцями, а не про ситуацію, коли соціальний працівник самотужки бере на себе всі проблеми. Адже так недалеко й до професійного вигорання. Тому мають бути підтримка, міжвідомча взаємодія, координація та співпраця між різними фахівцями», – переконана Мар’яна Школяр.
Під час вправи «Два портрети» фахівці описували ту саму людину спочатку через її проблеми та обмеження, а потім – через здібності, навички, звички, соціальні зв’язки й ресурси. Виявилося, що зміна погляду суттєво впливає на те, яку допомогу ми готові запропонувати.
Учасники вчилися ставити запитання, які не викликають відчуття осуду. Наприклад, замість «Чому ви не приймаєте ліки?» – «Що вам заважає?». А замість «Чи потрібна вам допомога з прибиранням?» – «Що вдома ви любите робити самі?».
Саме так формується людиноцентричний підхід: бачити не лише потреби людини, а й те, що вона здатна робити самостійно, та допомагати зберігати ці можливості якомога довше.
Не менш важливою стала розмова про професійні межі. Як реагувати, коли підопічний просить позичити гроші, прийняти дорогий подарунок чи бути на зв’язку в неробочий час? Учасники відпрацьовували способи коректно відмовляти, не руйнуючи довіри: пояснювати межі відповідальності, пропонувати можливе рішення, за потреби залучати керівника.
Право сказати «ні» – не ознака байдужості, а частина професійної відповідальності соціального працівника.
«Сьогодні відбувається багато змін у соціальній роботі, досить різко змінюються підходи, триває переорієнтація, – говорить Марта Козак. – Клієнт перестає бути об’єктом і стає суб’єктом цих змін. Так само важливо, щоб працівники це усвідомлювали й теж переорієнтовувалися, переходили на інші підходи сучасної соціальної роботи.»
Після ухвалення Закону України «Про соціальні послуги» та появи можливості для недержавних структур надавати соціальні послуги, кількість надавачів значно зросла. Але ми розуміємо, що не всі фахівці мають відповідну освіту. Вони можуть мати колосальний практичний досвід, однак цей досвід потрібно покласти на теоретичний фундамент».
Догляд вдома – це також можливість залишатися активним
Окрему увагу приділили співпраці державних і недержавних надавачів соціальних послуг. Практичним досвідом поділилися Ольга Мигович, завідувачка Галицького відділення соціальної допомоги вдома у Львові, та Віра Басенко, соціальний менеджер філії допомоги вдома та активного довголіття Центру соціальних послуг “Джерело”.
Особливий інтерес викликала програма «Активне довголіття», яку реалізує «Джерело». Її учасники можуть вивчати англійську мову, опановувати комп’ютер і смартфон, займатися мистецтвом, співати в хорі, долучатися до туристичних та інших занять.
Загалом програма охоплює 11 навчальних дисциплін і вісім гуртків. За представленими під час тренінгу даними, нею користуються 425 людей.
Цей досвід став нагодою ще раз обговорити, як соціальні послуги можуть допомагати людям старшого віку не лише долати повсякденні труднощі, а й підтримувати спілкування, розвивати свої захоплення та зберігати активність.
Підтримка ветеранів: без жалості та надмірної опіки
Важливою частиною програми стала зустріч із Дмитром Долгополовим, бойовим офіцером, ветераном війни, кавалером ордена «За мужність».
Спираючись на власний бойовий досвід, поранення та лікування, він говорив про взаємодію з військовими й ветеранами, які потребують допомоги після повернення з фронту.
Дмитро пригадав, як після поранення у 2022 році опинився в лікарні в Хмельницькому. Він не міг говорити, не мав особистих речей, а на ньому залишалася забруднена кров’ю військова форма. Медична сестра допомогла йому прийняти душ, подбала про чистий одяг і найнеобхідніші речі. Після пережитого саме ця проста людська турбота дала можливість відчути себе в безпеці.
На переконання ветерана, у спілкуванні з військовими важливо уникати жалості, надмірного опікування та героїзації. Натомість – ставитися до людини на рівних, із повагою до її досвіду, гідності та права самостійно ухвалювати рішення.
Окремо Дмитро Долгополов наголосив на ролі соціального працівника, який може стати для ветерана «комунікатором із зовнішнім світом» – допомогти відновити соціальні зв’язки, подолати бар’єри та поступово повернути впевненість у власних силах.
Для команд догляду вдома ця розмова була особливо актуальною: дедалі більше поранених військових після стаціонарного лікування продовжують відновлення у власних домівках і потребують різних форм підтримки.
Хто підтримує тих, хто щодня допомагає іншим?
Щоденна робота з людьми, які переживають хвороби, самотність, втрати або наслідки війни, потребує не лише професійних знань, а й значних емоційних ресурсів.
Саме тому завершальну частину тренінгу присвятили професійній стійкості, командній взаємодії та профілактиці виснаження. Практичні заняття провела Оксана Кулик – психологиня, арттерапевтка, акредитована гештальттерапевтка, членкиня ВГО «Арттерапевтична асоціація».
Через рольові вправи, спільні творчі завдання та обговорення учасники досліджували власні професійні межі, вчилися краще чути одне одного й розпізнавати ситуації, у яких потребують підтримки.
Під час однієї з практик соціальні працівники й психологи витягали з пам’яті улюблені фрази своїх підопічних:
– Я вмираю! Де ти була?!
– Не вмирайте, бо не буду мати, до кого ходити.
– Задовбало, що ви все вчитесь. А хто буде до мене ходити?
– Якщо не вмру, то прийду. – Ну, якщо вмрете, то вже не прийдете…
Тільки фахівці, які щодня вкладають професіоналізм і серце в догляд за людьми старшого віку, здатні і мають право на такий, сповнений любові, гумор.
Під час вправи «Форма моєї ресурсності» кожен створював із фольги символ того, що допомагає відновлювати сили. З’являлися човни, крила, дерева, серця, зірки, квіти. За простими образами стояли дуже особисті думки про втому, надію, відповідальність і право подбати про себе.
«На таких зібраннях можна не лише навчатися, а й видихнути, відчути підтримку колег, поділитися непростим досвідом, поставити запитання, на які не завжди знаходяться відповіді в щоденній роботі. І найголовніше – бути почутими», – так Марія Сех пояснює ще один важливий задум організаторів.
Цю потребу підтвердили й відгуки учасників.
«Рада була побачити колег і поспілкуватися з командами з різних локацій, обмінятися досвідом та почути, як організована робота в інших», – поділилася Вікторія Сулім, психологиня Карітасу Харків.
А Анна Червона, учасниця з Дніпра, подякувала за «можливість перезавантаження в теплому дружньому колі та поповнення скарбнички знань та навичок».
Практичну користь навчання відзначила й Зоряна Моташко з Карітасу Хмельницький УГКЦ: «Вміле поєднання теорії та практики допомагає зрозуміти та користуватися практично у своїй роботі наданою інформацією задля якісних послуг для людей у потребі».
Турбота про фахівців – частина якісного догляду
У 2025 році в межах Програми охорони здоров’я Карітасу України допомогу отримали понад 20 тисяч людей. Їм надали майже мільйон медико-соціальних послуг, зокрема 191 тисячу медичних. Послугою «Догляд вдома» було охоплено 2198 українців, які отримали 578 316 послуг. За кожною з них – робота фахівців, які щодня ухвалюють рішення, знаходять підхід до людей і нерідко працюють у складних умовах.
«Для мене як менеджерки цих команд це має особливе значення. Адже за кожним показником, звітом чи виконаним завданням стоять люди. Люди, які теж втомлюються, переживають, шукають відповіді, іноді сумніваються, потребують підтримки й водночас щодня знаходять у собі сили бути опорою для інших», – наголошує Марія Сех.
Навчання у Львові дало учасникам можливість не лише вдосконалити професійні навички, а й порівняти практики різних команд, знайти колег, до яких можна звернутися по пораду, та відновити власні сили.
«Щоразу я все більше переконуюся: турбота про тих, хто турбується про інших, – це не менш важлива частина нашої спільної справи», – підсумовує пані Марія.
Для людей, які потребують догляду вдома, професійна підготовка й стійкість соціальних працівників мають цілком практичне значення: це допомога, яка враховує індивідуальні потреби, підтримує самостійність і не залишає людину сам на сам із труднощами.
Захід організовано в межах проєкту «Догляд вдома задля розширення можливостей і добробуту людей 2026», який реалізується Caritas Ukraine за фінансової підтримки Caritas Deutschland.
Фото – Карітас України, Карітас Львів УГКЦ, Оксана Кулик
23 жовтня фахівчині Карітасу Хмельницький УГКЦ провели для студентів і викладачів Київського інституту бізнесу та технологій (КІБіТ) онлайн-лекцію «Реабілітація людей з інвалідністю в умовах війни: сучасні виклики, підходи та досвід Карітасу Хмельницький УГКЦ».
Лекторками стали Катерина Назарова – лікарка-психіатриня, провідна експертка з ментального здоров’я Карітасу України та медична директорка БО «БФ Карітас-Хмельницький УГКЦ», і Оксана Дзюба – менеджерка проєкту M.O.V.E. та практична психологиня. Вони розповіли, як поєднувати медичну, психологічну та соціальну допомогу, і показали на прикладі проєкту мобільної реабілітації, як це працює на практиці.
Спікерок привітала проректорка з навчально-методичної роботи Марина Рябокінь. За її словами, практичний досвід фахівців неможливо порівняти з теоретичними знаннями, які студенти здобувають в аудиторії. Вона також розповіла про психореабілітаційну лабораторію КІБіТ, де майбутніх психологів навчають працювати з VR-технологіями.
Катерина Назарова почала з типової історії: людина пережила інсульт, пройшла лікування та стаціонарну реабілітацію й повернулася додому. Формально медичний етап завершено, але вдома виявляється, що вона не може самостійно прийняти душ, боїться впасти, а рідні не знають, як допомогти.
Двоє пацієнтів з однаковим діагнозом можуть мати зовсім різні потреби. Один живе в будинку без сходів і має підтримку родини. Інший мешкає на четвертому поверсі без ліфта, а рідні – за кордоном. «Діагноз не дає цілісного уявлення про те, як людина функціонує у повсякденному житті», – пояснила Катерина Назарова.
Тому в роботі спираються на Міжнародну класифікацію функціонування, обмежень життєдіяльності та здоров’я. Вона враховує не лише функції організму, а й повсякденну активність, участь у житті суспільства та контекст: середовище, доступність послуг, підтримку близьких.
Серед принципів сучасної реабілітації Катерина Назарова назвала людиноцентричність, мультидисциплінарність, індивідуалізацію, безперервність і оцінювання результатів. Ефективність реабілітації, наголосила вона, визначається не кількістю наданих послуг, а тим, що змінилося у функціонуванні людини.
Оксана Дзюба розповіла, як ці принципи втілюють у проєкті M.O.V.E. «Мобільна допомога для розширення можливостей ветеранів», який Карітас України реалізує за фінансової підтримки Cordaid. Це пілотна модель мобільної мультидисциплінарної реабілітації: команда працює вдома у людей і в медичному центрі Карітасу Хмельницький. Основа програми — двотижневий інтенсивний цикл, під час якого фахівці регулярно навідуються до пацієнта. Допомогу отримують люди з інвалідністю, військові, літні люди та пацієнти з важкими функціональними обмеженнями — усі, кому складно або неможливо доїхати до закладу.
Проєкт стартував 1 січня 2026 року. За перші шість місяців команда допомогла 75 людям, провела 375 консультацій лікарів-спеціалістів і навчила 35 неформальних доглядальників — рідних, які щодня піклуються про пацієнтів. Також запровадили індивідуальні реабілітаційні плани та електронну базу випадків, налагодили співпрацю з лікарнями та ветеранськими просторами, звідки людей скеровують на реабілітацію.
Досвід перших місяців показав, що для частини людей двотижневого циклу замало. Тому після нього проводять повторне функціональне оцінювання, а людина може пройти курс ще раз.
Серед пріоритетів лекторки назвали чіткіші маршрути пацієнтів після стаціонару, розвиток спеціалізованих компетенцій у громадах і підтримку доглядальників. Окремо розглянули, як психічний стан впливає на реабілітацію. Депресія, тривога, посттравматичний стресовий розлад (ПТСР), хронічний біль і когнітивні порушення, зокрема після інсультів чи черепно-мозкових травм, можуть заважати виконувати вправи.
«Поширена помилка – пояснювати таку поведінку недостатньою мотивацією, адже це переважно не так», – наголосила Катерина Назарова.
За відмовою від занять може стояти біль, втома, страх повторної травми, труднощі з розумінням інструкцій чи справжні симптоми депресії. Тому в команді працюють психологи з клінічною освітою, а за потреби долучається лікар-психіатр. Окрему увагу лекторки приділили освіті: часто людині та її родині достатньо зрозуміти, чому виникають певні реакції, чого очікувати і коли звертатися по спеціалізовану допомогу.
«Гідність — одна з наших найбільших цінностей. Але універсального інструменту немає, бо все дуже індивідуально», – зазначили лекторки.
Завершуючи лекцію, Катерина Назарова повернулася до головної думки зустрічі.
«Сучасна реабілітація – це міст між лікарнею і реальним життям людини. І побудувати цей міст ми можемо лише тоді, коли всі працюють згуртовано», – підсумувала вона.
Анна Лодигіна — українська журналістка, сценаристка та дослідниця. Понад чотири роки вона шукає в європейських архівах докази українського походження митців, яких роками називали «російськими». Серед її проєктів — документальний серіал «Back to the Roots», фільм «Справа артиста. Сергій Лифар» для «Суспільного», премʼєра якого відбулась у середині вересня, авторка книг «Історії українських митців. Олександра Екстер» та «Українське весільне диво». Дає лекції для української та закордонної аудиторії. Також наприкінці серпня у французькому культовому видавництві Assouline відбувся офіційний реліз видання «Naïve My Love: Ukrainian Folk Art of the 20th Century», тексти до цієї фундаментальної книги про український наїв написала Анна.
Вона спирається виключно на факти, первинні документи, архівні довідки та чіткі часові прив’язки, які не залишають місця для сумнівів. Повернення викрадених імперією імен для неї — це не емоційна реакція на події, а щоденна, кропітка аналітична робота. Годинами зіставляє факти у французьких, польських чи українських фондах, аби зняти із зірок світового масштабу накинутий на них ярлик «російської культури». І водночас ця праця має дуже особистий вимір, адже досвід початку повномасштабного вторгнення та втрата власного дому дали їй глибоке розуміння того, що відчували наші митці сто років тому у вимушеній еміграції.
«Насамперед я журналістка. Але останні чотири з половиною роки досліджую долі відомих людей: художників, письменників, науковців та музикантів, яких знає увесь світ, але вважає росіянами. Моє завдання — знайти їхні біографії, справи та документи в українських і закордонних архівах, щоб розставити крапки над “і”. Здебільшого доводиться доводити саме українське походження, адже всі вони народилися в Україні і є частиною нашої культури. Але з ними важко працювати, бо вони жили за часів Російської імперії і часто самі не могли чітко сказати, хто вони».
Особистий досвід як ключ до розуміння
Занурюючись у біографії культурних діячів минулого століття, Анна категорично відмовляється сприймати їх як застиглі портрети з підручників. За кожним гучним ім’ям вона бачить живу людину, яка опинилася в чужому середовищі без права на повернення. Її власний вимушений від’їзд із дитиною за кордон у перші дні великої війни став тим досвідом, який дав змогу на емоційному рівні зчитати стан вигнанців минулого. Досліджуючи щоденники й листи Сержа Лифаря, Анна побачила не просто успішного керівника Гранд-Опера, а українського юнака, який до кінця днів носив у собі біль розлуки з Києвом.
«Мене часто запитують, чому я взялася саме за ці теми. Думаю, тому, що бачу тут прямий зв’язок із сьогоденням. Взяти хоча б Сержа Лифаря — балетмейстера, який майже тридцять років керував Паризькою оперу. У сімнадцять років він нелегально, лише з другої спроби, втік з з окупованої совєтами України Без без достатньої хореографічної освіти та зв’язків він за два роки став першим солістом у трупі “Російські сезони” Сергія Дягілєва, а потім — головною фігурою європейського балету. Але попри всю славу, він понад усе хотів повернутися додому. Листувався з батьками і мріяв знову побачити рідний Київ. Радянська влада пустила його в Україну лише двічі — буквально на один-два дні, коли його активна балетна кар’єра уже закінчилася».
Цей зв’язок між минулим і сьогоденням проявляється у тисячах дрібниць, з якими щодня зіштовхуються українські біженці в Європі. Анна переконана, що відчуття чужості та постійна туга за рідним містом є універсальним досвідом для кожного, хто втратив дім через війну чи окупацію. Саме тому історія Лифаря сприймається не як архівна розвідка, а як жива розмова про кожного з нас.
«Історія Лифаря для мене дуже близька. Коли я починала це дослідження, ми з дитиною два роки жили в Польщі. Моє рідне місто опинилось в окупації, тому це бажання повернутися додому я відчуваю дуже добре. Цей досвід допоміг мені зрозуміти, як почувалися наші люди сто років тому. Опинитися в іншій країні без грошей, без мови, коли на тебе дивляться як на чужинця — це важке випробування. Ми звикли бачити Лифаря на знімках поруч із Коко Шанель, Пабло Пікассо чи Марком Шагалом. Але він завжди залишався людиною із важкою долею. І ми маємо повернути йому пам’ять, бо росія просто забрала його ім’я собі».
Як імперія привласнювала українські імена
Механізм культурної присвоєння працював системно протягом багатьох десятиліть, створюючи в уяві західного світу хибний стереотип про «велику російську культуру». Росія активно фінансувала міжнародні виставки, монографії та видання, де будь-який уродженець Києва, Харкова чи Одеси автоматично отримував маркування «російського діяча». Навіть у медійній сфері вже незалежної України тривалий час існував колосальний тиск з боку московських редакцій, які контролювали франшизи міжнародних глянців та культурних видань. Анна згадує показові випадки, коли спроби українських журналістів називати речі своїми іменами наражалися на жорсткий опір та цензуру.
«Є дуже показова історія, яку мені розповіла засновниця Ukrainian Fashion Week та колишня головна редакторка журналу L’Officiel Україна Ірина Данилевська. 21 рік тому українська редакція підготувала великий матеріал до сторіччя Сержа Лифаря, у якому вони називали його українським балетмейстером. Подібний матеріал вийшов також в російському L’Officiel на чолі з Евеліною Хромченко, але там називали його зіркою балету з Росії. Спроби пояснити, що російська редакція неправа звісно нічим не закінчилися. Вони залишили свій матеріал без змін. Зараз, коли я працюю з документами французьких архівів, бачу, що наприклад французька поліція, яка десятліттями за ним стежила, теж у своїх звітах пише, що Лифар був російського походження, народжений в Києві. Це не його ідентифікація, а те, як його ідентифікували інші, бо для них України як суб’єктої незалежної держави не існувало. Завдяки нашій роботі французи починають теж переосмислювати його ідентичність. Лифар однозначно має бути у списку видатних українців».
З архівів — у фільми та книги
Наукові відкриття, якими б революційними вони не були, часто залишаються непоміченими, якщо вони записані лише у вузькоспеціалізованих наукових збірниках. Анна Лодигіна чудово це розуміє, тому кожну знайдену в архівах історію вона прагне одразу адаптувати для масового глядача та читача. Журналістський бекґраунд дозволяє їй перетворювати складні біографічні розвідки на захопливі сценарії для документального кіно, подкасти та книжкові серії. Вона переконана, що лише через популярну культуру та якісний медійний контент можна ефективно повертати національну пам’ять суспільству.
«Все, що я знаходжу в архівах, перетворюється на конкретні речі: статті, книжки, фільми, подкасти. Скоро на “Суспільному” вийде наш документальний фільм “Справа артиста. Сергій Лифар”. Його вже показали за кордоном, тепер черга України. Восени вийдуть дві мої книги. Одна з них — про історію української весільної сукні. Виявилося, що наші майстри весільних суконь сьогодні — одні з найкращих у світі. Це часто родинний бізнес, де шиють уже в чотирьох-п’яти поколіннях. Мені було цікаво дізнатися, чому це ремесло так сильно розвинувся саме на Поділлі та Буковині. Це історія, якій сотні років, і восени ми видамо її у вигляді гарного артбуку».
Чому наші митці мовчали про своє походження
Сучасній людині інколи важко зрозуміти, чому митці ХІХ чи початку ХХ століття не декларували свою українськість на кожному кроці. Анна закликає утримуватися від поверхових оцінок і завжди аналізувати жорсткий історичний контекст, у якому їм доводилося виживати. Валуєвський циркуляр, Емський указ та пізніші радянські репресії робили все можливе, щоб загнати українську мову й культуру в маргінальне поле. Виїжджаючи за кордон, діячі мистецтва зіштовхувалися з тим, що світова спільнота просто не мала на карті поняття «Україна», сприймаючи її лише як територію Російської імперії.
«У них були набагато гірші умови, ніж у нас. Більшість із них вчилися в імперських гімназіях, коли все українське було під суворою забороною. Коли вони виїжджали за кордон, у світі взагалі мало хто знав про існування України. Їм просто не було з чим себе пов’язувати в очах іноземців, тому вони казали “я з росії”. Це була вимушена річ. Я й сама пам’ятаю, як до 2014 року за кордоном мене часто запитували: “А де це — Україна?”. Тоді це здавалося дивним, а зараз я розумію, що світ просто нічого про нас не знав».
Чим корисний досвід Швеції
Культурна дипломатія вимагає кардинальної зміни підходів: проведення заходів виключно для української діаспори за кордоном уже давно не дає потрібного ефекту. Анна наголошує на тому, що український контекст потрібно інтегрувати безпосередньо в іноземні інституції — виступати в національних музеях, проводити концерти в королівських філармоніях та співпрацювати з провідними європейськими професорами. Саме такий підхід дозволяє переконувати іноземну інтелектуальну та політичну еліту, відкриваючи для них Україну як самобутню європейську державу з багатшою спадщиною.
«Останній рік я часто працюю з Українським інститутом у Швеції. У Стокгольмі я читала лекцію про художника Миколу Пимоненка. Ми показали його через шведську тему національного романтизму, і їм це дуже відгукнулося. Згодом ми презентували там і фільм про Лифаря. Директорка інституту Наталія Пасічник робить дуже правильні речі: вона влаштовує заходи не просто для діаспори, а залучає Королівську оперу та філармонію Стокгольма. На відкриття фестивалю «Українська весна» приходили король і королева Швеції, посли багатьох країн. Вони слухали музику наших композиторів Бортнянського та Березовського, яких у світі досі вважають росіянами, і вперше відкривали для себе Україну. Ось так і має працювати справжня культурна дипломатія».
Як усе почалося: проєкт «Back to the Roots»
Весна 2022 року стала для Анни часом болісного пошуку своєї корисності у нових умовах. Перебуваючи в Польщі, вона шукала можливість використовувати свій медійний досвід для боротьби на інформаційному фронті. Переломний момент стався під час розмови з керівництвом польського телебачення, яке дало зрозуміти: Європі потрібні не лише хроніки руйнувань, а й розуміння того, за яку саме цивілізаційну спадщину воюють українці. Це зауваження стало поштовхом для створення масштабного телевізійного проєкту, який об’єднав мандрівки, історію та аналітику.
«Усе почалося навесні 2022-го. У Польщі я влаштувалася на телеканал TVP World і з польською командою ми знімали телепорадник для наших біженців: як влаштувати дитину в садок, як отримати документи. Коли проєкт завершився, я запропонувала директору каналу зробити проєкт про війну. Але він сказав мені дуже важливу річ: “Про війну зараз знімають усі. Але люди в Європі досі не розуміють, хто ви такі і яка у вас культура. Зробіть проєкт про свою культуру”. Тоді мені це здавалося дивним — яка культура, коли в нас вбивають людей? Але по дорозі з Варшави у мене склалася ідея: треба зняти тревел-шоу про відомих українців, яких знає світ. Мій чоловік — режисер і продюсер, він допоміг відточити ідею. Так з’явився проєкт “Back to the Roots” на 8 серій».
Журналістське минуле допомагає в архівах
Робота з історичними документами вимагає такої ж суворої верифікації, як і журналістські розслідування. Роки, проведені в новинних редакціях, робота у прямих ефірах сформували в Анни високу професійну дисципліну. Вона знає, як швидко знаходити першоджерела, перевіряти факти на достовірність і ставити правильні запитання експертам. Саме це дозволяє їй помічати суперечності у біографіях митців, які десятиліттями ігнорували інші дослідники, і доводити правду до широкого загалу.
«Коли я почала працювати з іноземними архівами, то побачила дивну річ: західні дослідники Лифаря чи Малевича взагалі не спілкуються з українськими. Захід не знає про їхнє життя в Україні, а наші не знають європейського контексту. І коли ти зводиш це до купи, отримуєш фантастичний результат. Мені дуже допомагає мій минулий досвід. Я починала в новинах на “5 каналі”, працювала в соціальних токшоу, працювала випусковою редакторкою проєкту “Донбас.Реалії” на Радіо Свобода. Вся ця робота в полі та вміння шукати факти зараз допомагають мені розкопувати складні архівні історії».
Історія Анни Лодигіної доводить: справжня сродна праця народжується там, де високий професіоналізм перетинається з особистим болем і чітким розумінням власних орієнтирів. Вона не просто досліджує минуле і розбирає папери в архівах — вона повертає Україні її викрадену спадщину, повертає гідність нашим митцям і робить усе можливе, щоб голос нашої культури у світі більше ніколи не намагалися заглушити.
Автор Ольга Заруба
Покликання поступово відкривається через досвід, нові спроби та пошуки аж поки не усвідомлюєш: ось воно, моє. Для багатьох людей таким покликанням стає благодійність — можливість допомагати іншим, бути корисними своїй громаді та водночас знаходити радість і сенс у власних діях. Григорій Сковорода називав це «сродною працею» — діяльністю, що відповідає внутрішнім прагненням людини та розкриває її потенціал.
«Покликані діяти» — спецпроєкт, який Карітас України започаткував разом з Асоціацією благодійників України. У ньому ми збираємо історії людей, які віднайшли свій шлях і стали опорою для когось поруч.
Над цим працюватиме Карітас України разом із Карітасом Тернопіль у межах нового проєкту «Спроможні родини – інклюзивні громади».
Його мета — допомогти людям з інвалідністю, зокрема з інтелектуальними, ментальними та психічними порушеннями, і їхнім родинам краще знати свої права, відстоювати власні інтереси та брати участь у житті громади й впливати на рішення місцевої влади.
Вольга Шейко, юристка благодійного фонду«Карітас України», фахівчиня з адвокації проєкту«Спроможні родини – інклюзивні громади»:
«Нагальність проєкту полягає в тому, що він спрямований не просто на надання окремої допомоги, а на формування сталої системи соціальних послуг через залучення батьків, опікунів, громадських організацій та органів місцевого самоврядування до визначення потреб, бюджетного планування й ухвалення рішень.
Важливо, щоб соціальні послуги не залежали виключно від короткострокових грантових програм чи благодійної допомоги, а поступово ставали частиною системного фінансування з місцевих бюджетів відповідно до реальних потреб населення та фінансових можливостей громад.
Окремої уваги потребує питання реальних обсягів фінансування соціальних послуг для людей з інвалідністю з місцевих бюджетів. Сьогодні важливо говорити не лише про наявність відповідних програм, а насамперед про конкретні суми коштів, які громади щороку передбачають і фактично витрачають на забезпечення потреб цієї категорії населення. Адже навіть за наявності мільйонних бюджетів соціальних програм фінансування безпосередньо денного догляду, підтриманого проживання, соціальної адаптації та інших необхідних послуг може залишатися мінімальним або взагалі не передбачатися.
Скільки коштів виділяється на ці послуги в абсолютних сумах? Яку частку вони становлять у загальних видатках місцевих бюджетів? Скільки припадає на одного потенційного отримувача та наскільки ці обсяги відповідають фактичній потребі? Усе це ми спробуємо проаналізувати».
Проєкт триватиме з жовтня 2026 року до лютого 2027 року включно. Його реалізують у Тернополі, спираючись на досвід Карітасу в розвитку інклюзивних соціальних послуг та адвокації прав людей з інвалідністю.
«Нічого про нас без нас»
Люди з інвалідністю та їхні родини нерідко стикаються з труднощами під час отримання соціальних послуг. Зокрема їм бракує зрозумілої інформації про доступну підтримку, знань про процедури звернення до місцевої влади та інструментів впливу на рішення щодо розвитку й фінансування необхідних послуг.
Проєкт покликаний змінити цю ситуацію. Його основа – принцип «Нічого про нас без нас»: люди з інвалідністю та їхні родини мають бути не лише отримувачами допомоги, а й активними учасниками ухвалення рішень, які стосуються їхнього життя. Водночас громадам потрібні дієві механізми, щоб розвивати й фінансувати послуги відповідно до потреб мешканців.
Тому важливо не лише говорити про проблеми, а й дати потребуючим практичні інструменти для змін.
Дослідити потреби та знайти рішення
На першому етапі команда вивчатиме досвід людей з інвалідністю, їхніх батьків, родичів, опікунів і доглядальників. До дослідження планується долучити представників органів місцевого самоврядування, громадських організацій і надавачів соціальних послуг. Потрібно з’ясувати, з якими перешкодами стикаються родини, яких послуг бракує та що заважає людям впливати на рішення у своїх громадах.
Результати допоможуть підготувати практичні рекомендації й інструменти, які можна буде застосовувати у подальшій роботі і масштабувати поза межами Тернопільщини для усіх бажаючих.
Книги і карта: практичні інструменти впливу
У межах проєкту передбачено розроблення трьох основних матеріалів:
Аналітичний збірник «Зелена книга» описуватиме бар’єри доступу до соціальних послуг і проблеми, з якими стикаються люди з інвалідністю та їхні родини.
Методичний посібник «Біла книга» стане в нагоді громадським організаціям. Він міститиме практичні рекомендації щодо розвитку соціальних послуг і взаємодії з місцевою владою.
«Дорожня карта самоадвокації» міститиме покрокові рекомендації, як людям з інвалідністю і родинам відстоювати свої права, готувати звернення та запити, брати участь у громадських слуханнях і формувати громадські ради та робочі групи, подавати колективні пропозиції та електронні петиції, а також краще розуміти, як ухвалюють бюджетні рішення у громаді.
Дорожню карту адаптують за міжнародним стандартом доступного читання Easy-to-Read: інформацію викладуть простою мовою, доповнять зрозумілими поясненнями і шаблонами документів.
Проєкт також передбачає формування групи з 15–20 підготовлених батьків, доглядальників, правозахисників і місцевих активістів. У межах території роботи проєкту вони зможуть об’єднуватися, представляти інтереси людей з інвалідністю і системно долучатися до розвитку соціальних послуг у своїх громадах.
Від локального досвіду до змін у громадах по всій країні
Окремим напрямом стане інформаційна кампанія «Сильні, бо разом». Вона розповідатиме про права людей з інвалідністю, досвід родин і можливості самостійно захищати власні інтереси.
Наталія Гарбуз, керівниця напряму«Інклюзія» благодійного фонду «Карітас України»:
«Карітас України вже багато років працює поруч із людьми з інвалідністю та їхніми родинами. Ми розвиваємо інклюзивні простори, послуги денного догляду та підтриманого проживання, допомагаємо дітям і дорослим розвивати навички самостійності, підтримуємо сім’ї, сприяємо доступу до освіти, працевлаштування та життя в громаді.
За цей час ми переконалися: інклюзія починається з визнання того, що кожна людина має право бути видимою, почутою і включеною в життя своєї громади. Для цього потрібні доступні простори й послуги, підготовлені фахівці, підтримка родин і готовність самих громад дослухатися до людей з інвалідністю та залучати їх до ухвалення рішень».
Напрацьовані матеріали планують передати командам мережі Карітасу для подальшого використання в місцевих організаціях. Успішний досвід осередків Карітасу трансформуватиметься у національну франшизу практичних інструментів громадського контролю та соціальної інклюзії.
Вразливі, але небезпомічні
Очікуваний результат проєкту – посилення голосу людей з інвалідністю та їхніх родин у діалозі з місцевою владою, а також створення практичних інструментів для розвитку доступних соціальних послуг.
Спроможні родини позиціонуються як важлива основа інклюзивних громад, де кожна людина має право голосу, має можливість не лише отримувати необхідну підтримку, а й самостійно визначати свої потреби, відстоювати права та впливати на рішення, що стосуються їхнього життя.
Публікацію створено міжнародним благодійним фондом «Карітас України» за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України – рушій реформ і демократії»/ Strong Civil Society of Ukraine – a driver towards reforms and democracy за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст публікації є відповідальністю БФ «Карітас України» та не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції або ІСАР Єднання.