Схвалення цього стратегічного документа свідчить про послідовне прагнення держави протидіяти злочинам проти гідності та свободи осіб в умовах війни.
Позитивні зміни у схваленій Програмі
У затвердженій редакції Програми Карітас України вбачає низку вагомих позитивних моментів. До заходів із підтримки постраждалих прямо додано соціальний супровід та спеціалізовані соціальні послуги. Також важливо, що документ враховує потреби осіб з інвалідністю: передбачено спеціалізовані навчання для фахівців щодо їх виявлення та надання послуг з урахуванням індивідуальних потреб, а також проведення аудиту закладів на предмет інклюзивності та доступності.
У сфері цифровізації та координації заплановано розроблення та поетапне впровадження електронної ІТ-платформи для збирання, обробки, верифікації та обміну даними суб’єктів Національного механізму взаємодії (НМВ), які здійснюють заходи у сфері протидії торгівлі людьми.
Для інституційного посилення системи передбачено розроблення законопроєкту щодо запровадження інституту Національного доповідача з питань протидії торгівлі людьми як незалежного органу. Крім того, збільшено кількість досліджень щодо рівня обізнаності та вразливості населення та розширено кількість мобільних операторів для інформування про ризики торгівлі людьми.
Фінансові та системні ризики
Водночас Карітас України висловлює занепокоєння щодо низки негативних змін, які відбулися під час фінального затвердження документа:
Суттєве скорочення фінансування. Загальний обсяг фінансування Програми зменшено з передбачених у проєкті 172,6 млн грн до 141,6 млн грн. При цьому фінансування передбачено лише за рахунок місцевих бюджетів (101,07 млн грн) та інших джерел (40,5 млн грн) — конкретного прогнозованого обсягу фінансування з державного бюджету взагалі не закладено.
Вилучення прямої матеріальної допомоги постраждалим. У проєкті передбачалося 33,07 млн грн коштів державного бюджету, з яких 32,67 млн грн планувалося спрямувати на окремий захід із виплати одноразової матеріальної допомоги 3 000 особам, які постраждали від торгівлі людьми, протягом 2026–2030 років. У затвердженій редакції цей захід повністю вилучено, а із Програми зник значний захід прямої матеріальної підтримки за рахунок держбюджету.
Послаблення контролю. Вилучено проведення щопіврічного аналізу ефективності процесуального керівництва прокурорів і досудового розслідування кримінальних правопорушень. Очікуваний показник частки проваджень із повідомленням про підозру залишено на рівні 70% на весь період замість запланованого поступового зростання до 80%.
Зниження показників превенції. Знижено кількісні показники профілактичної роботи й навчання. Зокрема, охоплення профілактичними заходами за кордоном скорочено з 20 тисяч осіб до 9 тисяч, а також вилучено конкретну ціль щодо охоплення 14 центрів єдності.
Які ключові пропозиції Карітасу України не були враховані
Аналізуючи фінальний текст Програми, Карітас України змушенийі констатувати, що основні коментарі та пропозиції не знайшли відображення у затвердженій редакції:
Фінансування допомоги
Із основних пропозицій: покриття витрат на відновлення документів, транспорт і логістику за рахунок державного бюджету. Оскільки це не було враховано, фінансування необхідної допомоги на покриття витрат на відновлення документів, транспорт і логістику залишається навантаженням на неурядові організації, які надають підтримку особам, що постраждали від торгівлі людьми. Втрата або вилучення документів є поширеним наслідком експлуатації, а необхідність самостійно сплачувати адмінзбори та транспортні витрати створює додаткові бар’єри для отримання допомоги та відновлення порушених прав.
Навчання медичних працівників
У затвердженій програмі не міститься пропозицій Карітасу України щодо підготовки медичних працівників до виявлення ознак торгівлі людьми та подальшого перенаправлення постраждалих осіб до відповідних служб допомоги. Медичний персонал часто першим контактує з особами, які зазнали сексуальної, трудової чи інших форм експлуатації. Спеціалізоване навчання медиків необхідне для вчасного виявлення ознак торгівлі людьми та застосування чітких алгоритмів перенаправлення. Мережа центрів з протидії торгівлі людьми Карітасу України систематично проводить такі тренінги в межах своїх можливостей, проте ця робота потребує системного державного масштабування.
Навчання працівників пошти, залізниці та транспортно-логістичної сфери
Затвердженою програмою не включено цієї категорії спеціалістів які проходять навчання з питань протидії торгівлі людьми. Працівники поштового зв’язку в невеликих громадах мають постійний контакт із населенням, а співробітники залізничного транспорту відіграють важливу роль у виявленні ризиків під час переміщення громадян.
Охоплення роботодавців
Карітас України пропонував збільшити показники охоплення роботодавців із урахуванням реальної кількості суб’єктів господарювання в Україні. У фінальній редакції залишилося 30 тисяч роботодавців на 5 років, що є недостатнім для ефективної профілактики порушень трудових прав та неформальної зайнятості.
Висновок
Карітас України залишається надійним партнером держави у сфері захисту прав людини. Мережа центрів з протидії торгівлі людьми продовжуватиме надавати допомогу постраждалим та проводити просвітницьку й навчальну роботу, закликаючи державні органи до подальшого вдосконалення механізмів реалізації Програми.
Соромилася, не одразу вступала у взаємодію з іншими дітьми та дорослими, а під час занять їй було складно довго зосереджуватися на одному завданні.
Через часті хвороби дівчинка не могла систематично відвідувати дитячий садок, тому їй особливо бракувало регулярного спілкування з однолітками, спільних ігор, нових знайомств і занять разом з іншими дітьми.
У Просторі Даша почала гратися, малювати, долучатися до руханок та освітніх активностей. Особливо їй сподобалися заняття з української та англійської мов, які тут проводять в ігровій формі. І фахівці почали помічати зміни: дівчинка стала активніше долучатися до групи, більше взаємодіяти з іншими, проявляти власну ініціативу та довше утримувати увагу. Змінилося й мовлення – Даша частіше використовує нові українські слова, впізнає англійські та повторює прості фрази.
Це може здаватися невеликою історією про звичайні дитячі заняття. Насправді вона добре пояснює одну з головних ідей Просторів, дружніх до дитини: дитині не пропонують готовий сценарій, до якого вона мусить пристосуватися, а створюють безпечне середовище та забезпечують індивідуальний підхід.
Та що стоїть за поняттям «Простір, дружній до дитини» і чому це значно більше, ніж місце для ігор чи дозвілля? Як працює мережа таких просторів Карітасу України, які потреби дітей сьогодні бачать фахівці та як змінюється робота там, де війна залишається частиною щоденної реальності?
Про це ми поговорили з Галиною Яджак та Еліною Максимець – провідними експертками із захисту дітей Програми «Освіта, Формація та Захист дітей» Карітасу України. Окремо зосередилися на роботі Простору в Миколаєві, який діє у межах проєкту Emergency Appeal 2026–2027, і на тому, як безпекова ситуація регіону впливає на потреби дітей, формати занять та саму організацію підтримки.
– Простір, дружній до дитини, може нагадувати добре облаштовану дитячу кімнату: тут є ігри, творчість, заняття, спілкування. У чому принципова різниця?
Галина Яджак: Головна відмінність – у меті. Дитяча кімната або гурток зазвичай створюються для дозвілля, нагляду чи розвитку певної навички – наприклад, малювання, спорту або іноземної мови. Простір, дружній до дитини, насамперед працює із захистом дитини, відновленням відчуття безпеки, підтримкою її психоемоційного стану та життєстійкості.
В умовах війни навіть передбачуваний розклад, знайомі дорослі, зрозумілі правила та можливість регулярно бачитися з однолітками допомагають відновити структуру життя, якої дитина могла бути позбавлена. ПДД Карітасу України, створені як відповідь на гуманітарну кризу ще у 2014 році, працюють відповідно до внутрішніх стандартних операційних процедур і міжнародних стандартів у сфері захисту дітей у гуманітарній діяльності. З дітьми працює мультидисциплінарна команда: психологи, соціальні працівники, кейс-менеджери, соціальні педагоги та аніматори. Тому фахівці не лише проводять заняття, а й можуть помітити, що за поведінкою дитини стоїть глибша потреба, оцінити ситуацію в родині та за необхідності залучити додаткову допомогу.
Один із базових принципів ПДД можна сформулювати так: «дитина в контексті сім’ї та громади». Ми не відокремлюємо те, що відбувається з дитиною, від того, що відбувається з її батьками та середовищем, у якому вона живе.
– Чому така підтримка особливо важлива саме зараз, після кількох років повномасштабної війни?
Галина Яджак: Ми бачимо, як змінюється характер потреб. У перші роки широкомасштабного вторгнення багато роботи було пов’язано з гострим стресом, шоковими станами, евакуацією та адаптацією дітей, які вимушено переїхали. Тепер дедалі частіше маємо справу з наслідками тривалого навантаження – хронічною втомою, виснаженням, тривожністю, апатією, труднощами з концентрацією та відчуттям, що нормальне життя постійно відкладається.
До цього додаються освітні втрати та дефіцит живого спілкування. Частина дітей роками навчається дистанційно, заняття переривають повітряні тривоги та відключення електроенергії, а діти, які пережили переміщення, часто втрачають не лише дім, а й коло друзів та середовище, у якому почувалися своїми.
Тому сьогодні ми бачимо одразу кілька великих потреб: безпека і передбачуваність, психоемоційна підтримка, можливість навчитися розпізнавати власні емоції та регулювати їх, живе спілкування з однолітками, рухова активність, неформальна освіта та безпекові знання, зокрема щодо мінної небезпеки.
І дуже важливо, що разом із дітьми виснажуються дорослі. Батьківський ресурс не безмежний, тому робота з батьками є невід’ємною частиною підтримки дітей.
– Карітас України працює з дітьми в різних регіонах і за дуже різних безпекових умов. Як зробити так, щоб якість допомоги залишалася однаковою, а сама робота відповідала реальним потребам конкретної громади?
Галина Яджак: У мережі діє спільний методологічний каркас: є вимоги до безпеки, роботи персоналу, обладнання простору, структури занять, захисту дітей та механізмів перенаправлення. Команди проходять навчання й отримують супервізійну та методологічну підтримку.
Водночас неможливо однаково працювати, наприклад, у відносно безпечнішій громаді на заході України та у Миколаївській області. Тому конкретний зміст занять, формати роботи та соціальний супровід адаптуються до місцевого контексту.
У прифронтових і постраждалих від бойових дій громадах особливого значення набувають фізична безпека, доступ до укриття, мінна просвіта, робота з наслідками гострого й тривалого стресу. Там, де діти живуть далеко від міста і не мають доступу до психологічних чи позашкільних послуг, команда може працювати мобільно та виїжджати безпосередньо у громади.
Тобто, ПДД – це не обов’язково одна кімната за однією адресою. Це модель допомоги, яка може працювати стаціонарно, мобільно, а за потреби використовувати й дистанційні формати, але зберігати спільні принципи якості та захисту дитини.
Миколаїв: безпечне приміщення саме по собі стає частиною допомоги
Проєкт Emergency Appeal 2026-2027 реалізується у Львівській, Тернопільській, Івано-Франківській, Херсонській та Миколаївській областях. Він поєднує різні напрями підтримки людей, які постраждали від війни, – від захисту та психосоціальної допомоги до підтримки з житлом і засобами до існування. Конкретні рішення залежать від потреб людей і ситуації у кожному регіоні.
У Миколаєві одним із таких напрямів є Простір, дружній до дитини. Його робота особливо залежить від безпекового контексту міста, яке постійно живе в умовах повітряних тривог і загрози обстрілів. Тому важливо, що ПДД розташований безпосередньо в укритті. Для батьків це означає, що вони можуть приводити дітей на заняття, знаючи: вони – в безпеці.
– З якими дітьми сьогодні найчастіше працює команда в Миколаївській області?
Галина Яджак: Немає «типової» дитини. Команда працює з місцевими дітьми, які залишалися тут під час активних обстрілів, із дітьми з родин ВПО, зокрема з деокупованих та прифронтових територій, із дітьми військовослужбовців, ветеранів, безвісти зниклих та полонених, а також із сім’ями, які перебувають у складних життєвих обставинах.
Вік теж має значення. У маленьких дітей сильний стрес може проявлятися підвищеною тривожністю, страхом розлуки з батьками, плачем, агресією або поверненням до поведінки, характерної для більш раннього віку. У дітей молодшого шкільного віку ми часто бачимо труднощі з концентрацією, страх помилки, наслідки освітніх втрат і нестачу живого спілкування. У підлітків на перший план можуть виходити соціальна ізоляція, апатія, тривога щодо майбутнього та відсутність безпечного середовища, де можна просто зустрічатися з ровесниками.
– Що відбувається, коли дитина вперше переступає поріг Простору?
Еліна Максимець: Ми не очікуємо, що дитина одразу включиться в заняття, почне розповідати про себе чи легко контактуватиме з іншими. Перший крок – дати їй час і показати: тут безпечно, тебе не примушуватимуть, ти можеш роздивитися, звикнути до людей і простору.
Батьки заповнюють первинну анкету, розповідають про захоплення дитини та особливості, які важливо врахувати, а фахівці спостерігають за тим, як вона почувається в новому середовищі, як взаємодіє з іншими дітьми, як реагує на нові ситуації та чи легко вона залучається до гри.
Дуже багато можна побачити саме через природну для дитини діяльність – гру, малювання, ліплення, казку. Паралельно важлива розмова з батьками, адже саме вони можуть розповісти, чи змінився сон, чи з’явилися страхи, замкнутість, агресія, труднощі з навчанням або інші прояви, яких команда не побачить під час однієї зустрічі.
Так формується розуміння, що зараз справді потрібно конкретній дитині. Для однієї це буде передусім група та соціалізація, для іншої – індивідуальна робота з психологом, для третьої – структуровані розвиткові заняття. А інколи фахівці бачать, що потреба значно ширша і допомога потрібна всій родині.
– Чому робота з батьками є настільки важливою частиною цієї моделі?
Еліна Максимець: Дитина не проживає війну окремо від своєї родини. Вона дуже чутливо зчитує стан дорослих і часто саме за їхньою реакцією визначає, наскільки безпечним є світ навколо. Якщо мама, тато чи інший близький дорослий постійно перебуває у стані тривоги та виснаження, дитині теж складніше відновлювати відчуття стабільності.
Фахівець може бути поруч кілька годин на тиждень, але більшу частину життя дитина проводить у родині. Саме там формується щоденна рутина, є можливість поговорити, отримати підтримку, бути почутою. Тому ми допомагаємо батькам краще розуміти емоційні потреби дітей, реагувати на складну поведінку без тиску, підтримувати дитину у стресових ситуаціях і водночас дбати про власний психологічний ресурс.
У межах ПДД проводяться батьківські групи, клуби та психопросвітницькі зустрічі, а теми формуються відповідно до запитів самих дорослих. У багатьох родинах сьогодні основне щоденне піклування про дітей лежить на мамах та бабусях, зокрема через службу чи мобілізацію чоловіків, тому підтримка тих, хто щодня залишається поруч із дитиною, набуває ще більшого значення.
– Що відбувається, якщо команда бачить проблему, яку не може вирішити самостійно?
Еліна Максимець: У такому разі діє механізм перенаправлення. Наприклад, дитині може бути потрібна спеціалізована медична допомога, тривала психологічна чи психіатрична підтримка, або команда може виявити ризики насильства чи небезпечні умови проживання.
Перенаправлення для нас – це не ситуація, коли людині просто дають номер телефону і кажуть, куди звернутися. Спочатку фахівці визначають потребу та оцінюють ризики, далі, за згодою родини, шукають відповідну службу, допомагають встановити контакт і, наскільки це можливо, супроводжують процес, щоб переконатися, що допомога справді стала доступною.
ПДД є частиною ширшої системи підтримки, а не окремим набором дитячих активностей.
– Що для вас є справжнім результатом роботи Простору?
Еліна Максимець: Звичайно, ми рахуємо охоплення та послуги, але найважливішими є якісні зміни у житті дитини: вона менше тривожиться, краще справляється зі стресом, знаходить друзів, вчиться спілкуватися, стає впевненішою, починає проявляти ініціативу.
Особливо промовистий момент – коли дитина вже сама просить батьків привести її до Простору. Це означає, що місце стало для неї своїм, що вона хоче сюди повертатися.
Так само важливими є зміни в родині: дорослі краще розуміють дитину, знаходять нові способи підтримувати одне одного, а у стосунках стає більше довіри. Ці зміни дають шанс, що результат збережеться і тоді, коли конкретний проєкт або програма завершаться.
– А якщо через кілька років дитина згадає свій Простір, що вам хотілося б, аби вона пам’ятала?
Еліна Максимець: Хотілося б, щоб вона пам’ятала не про кількість занять чи заходів. Набагато важливіше, щоб залишилося відчуття: тут мене приймали такою, якою я є, мене слухали, мою думку поважали, тут можна було пробувати нове і не боятися помилятися.
Таких місць, де дитину чують, приймають і дають їй простір залишатися собою, у мережі Карітасу України вже десятки. У липні 2026 року мережа об’єднувала 30 просторів, дружніх до дітей, на базі місцевих організацій Карітас, та 51 «Кімнату щастя» у школах 20 областей України. А протягом 2025 року близько 27 тисяч дітей і підлітків отримали різні види підтримки, і разом із ними допомогу, консультації та необхідні знання отримали близько 5 тисяч батьків, опікунів і педагогів.
Ці цифри говорять про масштаб. А щоденна робота Просторів – про нові знайомства, повернення довіри, цікавість до навчання, сміливість говорити про свої почуття. І про можливість зберегти для дітей те, що війна не повинна в них забирати, – право мати щасливе дитинство.
Проєкт Emergency Appeal 2026-2027 реалізується Карітасом України завдяки підтримці Caritas Internationalis
Команда залучених зовнішніх експертів (Nextstation Analytical Boutique) провела підсумкове незалежне оцінювання (евалюацію) програми «Безпечна міграція та протидія торгівлі людьми», яку протягом 2022–2026 років реалізовував Карітас України за підтримки міжнародного консорціуму партнерів (CAFOD, Caritas Spain, Caritas Korea).
Головна мета евалюації – проаналізувати ефективність і якість наданої допомоги, вивчити адаптацію роботи організації до викликів повномасштабної війни, а також сформувати доказову основу для наступного стратегічного циклу 2026–2030 років.
Головні знахідки та результати аналізу
1. Адаптація до воєнних ризиків. Експерти відзначили, що війна суттєво змінила профіль ризиків експлуатації. Дослідження аналітиків зафіксувало зростання частки примусової праці та випадків використання у збройному конфлікті (зокрема, у циклі 2025–2026 років 40 із 89 опитуваних респондентів становили особи, звільнені з полону).
Ефективність «нульового етапу». Аналіз підтвердив високу дієвість моделі раннього кризового реагування — надання безумовної стабілізаційної допомоги (їжа, житло, психологічна підтримка, відновлення документів) ще до проходження офіційних юридичних процедур чи встановлення статусу.
Охоплення та якість. Програма реалізовувалася через 7 місцевих організацій у 12 областях України. За даними опитувань, 96% учасників превентивних заходів оцінили надану інформацію як корисну та дієву, а 94% респондентів зазначили, що обізнані про ризики торгівлі людьми й знають, де отримати допомогу.
Рекомендації експертів для майбутнього розвитку
За результатами аналізу евалюатори сформулювали низку рекомендацій для посилення діяльності Карітасу України: оновлення інструментів скринінгу з фокусом на підхід, поінформований про травму; посилення системи моніторингу (MEAL) на рівні вимірювання якісних змін у житті людей; формалізація стабілізаційної допомоги та забезпечення довших стратегічних горизонтів фінансування (на 3–5 років).
З повним текстом аналітичного звіту, детальною методологією, графіками та рекомендаціями зовнішньої експертної групи можна ознайомитися у файлі:
За зруйнованим дахом, вибитими вікнами чи пошкодженими стінами дуже часто стоїть ще одна, менш помітна проблема: необхідність довести право власності, належно зафіксувати руйнування, оформити документи та пройти процедуру отримання компенсації.
Для людини, яка щойно пережила обстріл і намагається повернути своє житло до придатного стану, ці питання можуть здаватися другорядними. Проте на практиці саме невчасно оформлені документи, відсутність інформації в державних реєстрах, неоформлена спадщина чи недостатня фіксація пошкоджень можуть суттєво ускладнити подальше відновлення.
Саме тому юридична підтримка стала окремим напрямом проєкту «Безпечне та відновлене житло в Одеській області, 2026», який Карітас України та Карітас Одеса УГКЦ реалізують за підтримки Карітасу Німеччини.
Проєкт працює в Ізмаїлі та громадах південної частини Одеської області. Його мета — допомогти людям, чиє житло постраждало через війну, повернутися до безпечних і гідних умов проживання. Для частини домогосподарств передбачені грошові гранти на самостійний ремонт, в інших випадках роботи виконуватимуть залучені підрядники. Формат допомоги визначається залежно від потреб конкретної родини.
Але відновити стіни інколи легше, ніж розібратися з документами на них.
У своїй роботі я бачу: шлях до відновлення житла нерідко зупиняється не через відсутність будівельних матеріалів чи можливості зробити ремонт, а через один документ, запис у реєстрі або юридичне питання, яке роками залишалося невирішеним.
Після обстрілу важливо не втратити докази
Одна з найпоширеніших ситуацій виглядає дуже просто. Після обстрілу людина бачить вибиті вікна, пошкоджений дах, уламки навколо будинку і, звісно, хоче якомога швидше все прибрати та полагодити.
Це зрозуміло. Але саме поспішний ремонт або демонтаж до належної фіксації пошкоджень може згодом створити проблему.
Тому перше, про що я нагадую, — безпека. До пошкодженого будинку можна повертатися лише після дозволу ДСНС.
Далі потрібно зафіксувати сам факт обстрілу через поліцію. Для цього варто зателефонувати за номером 102, щоб було відкрито кримінальне провадження і надалі можна було отримати витяг з ЄРДР.
Не менш важлива власна фото- та відеофіксація. Я раджу знімати не лише окрему тріщину чи вибите вікно. Потрібні і загальні кадри будинку з прив’язкою до місцевості, і детальні фотографії конкретних пошкоджень: стін, даху, вікон, інших частин оселі.
Після цього потрібно звернутися до місцевої влади, щоб спеціальна комісія провела обстеження та склала акт пошкодженого майна.
Люди часто починають ремонт одразу: прибирають уламки, вставляють вікна, перекривають дах. Але якщо до цього не залишилося достатньо доказів того, яким був масштаб руйнувань, пізніше підтвердити його значно складніше.
Тому кілька дій, які на перший погляд здаються формальністю, насправді можуть визначати весь подальший процес.
Коли проблема починається не з компенсації, а з права власності
Є стандартний набір документів, які потрібні людині: паспорт, РНОКПП, документи на право власності та акт обстеження пошкодженого майна. Але на практиці саме тут часто й починаються труднощі.
Документи могли бути втрачені або знищені під час обстрілу. У такому випадку їх доведеться відновлювати через органи, які їх видавали, або звертатися до ЦНАПу по дублікати.
Інша поширена ситуація — людина має документи на будинок, але інформації про нього немає у Державному реєстрі речових прав.
Особливо це стосується житла, право власності на яке оформлювали до 2013 року. Такі дані можуть залишатися лише в паперових архівах БТІ. Для власника це може бути несподіванкою: він має документи, роками живе у власному будинку, але коли намагається оформити державну компенсацію, виявляється, що спочатку право власності потрібно внести до електронного реєстру. Без цього технічно неможливо подати заявку на державну компенсацію через «Дію». У таких випадках ми допомагаємо зрозуміти, які саме запити потрібно зробити, куди звертатися і як пройти цей процес. Ще складніше, якщо майно має кількох співвласників. Заяву на компенсацію може подати один із них, але потрібна згода інших співвласників. Вона має бути оформлена офіційно — нотаріально або через «Дію».
Окрема велика група звернень стосується спадщини.
Буває, що люди роками живуть у будинку, який належав батькам чи іншим родичам, але спадщину так і не оформили. Поки з житлом нічого не відбувається, це питання може відкладатися роками. Після обстрілу воно раптом стає критичним.
Якщо власник помер до руйнування будинку, а спадкоємець не встиг отримати свідоцтво про право на спадщину, потрібно звертатися до нотаріуса та відкривати або продовжувати спадкову справу.
Якщо строки прийняття спадщини вже пропущені, ситуація може потребувати звернення до суду: наприклад, для визначення додаткового строку або визнання права власності в порядку спадкування. Поки людина юридично не стала власником майна, розраховувати на компенсацію за нього вона не може.
Щоб звернутися до нас по консультацію, не потрібно бути учасником програми з ремонту житла. Юридичний напрям працює окремо.
По допомогу можуть звернутися мешканці Одеської області, чиє майно постраждало внаслідок обстрілів. Пріоритет у супроводі ми надаємо людям із вразливих категорій, зокрема людям з інвалідністю, багатодітним родинам, пенсіонерам.
Консультуємо з питань житлового, земельного та майнового права, допомагаємо розібратися з документами, державними програмами, зокрема «єВідновлення», взаємодією з місцевою владою, а також із ситуаціями, де простого роз’яснення вже недостатньо і потрібен подальший юридичний супровід. Навіть правильно оформлені документи не завжди означають, що все пройде без проблем Під час оформлення компенсації труднощі можуть виникати й там, де людина, здавалося б, усе зробила правильно.
Одна з причин — невідповідність інформації в різних реєстрах. Наприклад, вулицю перейменували, адреса в документах і електронній системі відрізняється або в даних немає точного індексу будівлі. Інша проблема — затримки в роботі місцевих комісій, від яких залежить обстеження житла та визначення збитків. А буває, що людина проходить процедуру, але отримує відмову. Або компенсацію призначають, але її розмір не відповідає, на думку власника, реальній вартості ремонту. Важливо розуміти: відмова чи рішення комісії — не обов’язково остаточна крапка. Якщо людина не погоджується з рішенням, вона може його оскаржити. Спочатку можна подати офіційне заперечення до самої комісії або до органу, при якому вона створена.
Якщо це не дає результату, питання можна вирішувати в судовому порядку. У таких випадках юридична допомога вже може включати підготовку позовної заяви та збір доказів. За потреби може йтися і про незалежну будівельно-технічну експертизу, яка дозволить визначити реальну вартість необхідного ремонту.
До юриста краще приходити не лише після відмови Є кілька ситуацій, у яких я точно не радила б відкладати консультацію:
Якщо документи на житло повністю втрачені або згоріли
Якщо право власності не внесене до Державного реєстру речових прав
Якщо є неоформлена спадщина
Якщо між родичами або співвласниками є майновий спір
Якщо вже пролунала відмова від представників місцевої влади — навіть усна.
Але для консультації зовсім не обов’язково чекати, поки ситуація стане настільки складною.
Іноді достатньо на початку зрозуміти послідовність дій: що потрібно зафіксувати, які документи перевірити, куди звернутися і що зробити до початку ремонту.
Тому юридична допомога в межах проєкту може бути різною. Комусь достатньо однієї консультації телефоном або під час особистої зустрічі. Іншій людині потрібен триваліший супровід із підготовкою документів, звернень чи позовів.
Уся ця допомога є безоплатною. Після пошкодження житла людина одночасно має вирішувати десятки питань: як убезпечити будинок, де знайти кошти на ремонт, як повернутися додому, що робити з речами, куди звертатися по допомогу.
На цьому тлі реєстри, спадкові справи, акти, комісії та адміністративні процедури легко відкладаються на потім. Але іноді саме від них залежить, чи зможе людина скористатися тією допомогою, на яку має право. Тому завдання юридичної підтримки для мене полягає не в тому, щоб ускладнити відновлення ще більшою кількістю процедур. Навпаки — допомогти людині пройти їх так, щоб один втрачений документ, старий запис у БТІ чи невчасно зроблений ремонт не стали перешкодою на шляху до відновлення власного дому.
В Одесі родина близько року прожила у Центрі соціально-психологічної підтримки для внутрішньо переміщених людей. Це було безпечне місце, але тимчасове: життя ніби залишалося між «тут» і домом, який чекав на Донеччині. Згодом стало зрозуміло: повертатися немає куди. Квартира родини згоріла внаслідок обстрілів.
«Залишитися ні з чим – це дуже страшно», – говорить пані Лілія.
Наступним важливим кроком для сім’ї стало окреме житло. Із цим пані Лілія допомогла команда проєкту «Житло для вразливих домогосподарств в Україні», який реалізує Карітас України за підтримки Агентства ООН у справах біженців в Україні (УВКБ ООН). Завдяки грошовій допомозі на оренду житла та оплату комунальних послуг родина змогла переїхати з тимчасового прихистку в орендовану квартиру.
Поступово з’явилися й інші зміни. Пані Лілія знайшла в Одесі роботу у фармацевтичній сфері – тій самій, у якій працювала до вимушеного переїзду. Її семирічний син пішов до першого класу. Дім у Мирнограді від цього не став менш важливим. Пані Лілія досі за ним сумує, але тепер поруч із пам’яттю про дім є життя, яке потрібно будувати вже сьогодні.
В цьому – одна з головних цілей грошової допомоги на оренду. Вона не може повернути втрачене житло, але може дати людині час і опору, щоб після евакуації не залишатися надовго в умовах невизначеності.
Одещина: нове місце життя для сотень тисяч людей
Історія пані Лілії – одна із сотень тисяч історій людей, для яких Одеська область стала місцем проживання після вимушеного переїзду. Станом на серпень 2026 року за даними інформаційно-обчислювального центру системи соціального захисту тут проживає 229 721 внутрішньо переміщена особа, серед них 46 705 дітей віком до 18 років,
На перший погляд, оренда квартири може здаватися звичайним побутовим рішенням. Проте для людини після вимушеного переміщення це часто набагато більше – визначеність і практична підтримка.
Саме в Одеській області упродовж 2024-2026 років Карітас України за підтримки УВКБ ООН реалізовує напрям грошової допомоги на оренду житла та оплату комунальних послуг. За цей час таку підтримку вже отримали 1 673 людини.
«Доступ до житла є однією з основних передумов захисту та відновлення життя після переміщення. Грошова допомога на оренду житла дає людям можливість перейти від тимчасового розміщення до довгострокових рішень, знайти роботу, забезпечити безперервне навчання дітей, отримувати необхідні послуги та налагоджувати зв’язки в нових громадах. Саме такі рішення допомагають людям поступово відновлювати самостійність і впевненість у завтрашньому дні», — зазначив Богдан Вождаєнко, старший фахівець УВКБ ООН з питань житла.
Не просто сплатити оренду
Коли значна частина доходу родини йде на оплату житла, будь-яка інша проблема може стати критичною. Потрібно купити дитині речі до школи, пройти лікування, відновити документи, шукати роботу, і водночас щомісяця мати достатньо коштів на квартиру та комунальні послуги.
Тимчасова допомога з оплатою житла знімає частину цього навантаження. А супровід кейс-менеджерів допомагає паралельно працювати з іншими потребами конкретної людини чи родини.
Для Ірини, мами чотирьох дітей, таким кроком стало працевлаштування. Її сім’я виїхала з Донеччини через обстріли, згодом спробувала повернутися і відновити пошкоджений будинок. У грудні 2024 року довелося евакуюватися вдруге. На Одещині завдяки нашій підтримці родина змогла орендувати трикімнатну квартиру: для Ірини було особливо важливо, щоб після всього пережитого діти мали достатньо простору й нормальні умови для проживання.
Разом із кейс-менеджеркою вона оновила резюме і невдовзі знайшла роботу кухарем-кондитером. Паралельно родині допомогли зорієнтуватися з питань медичної допомоги та оформлення пенсії чоловіка за вислугою років.
В Олега шлях був іншим. До війни його життя було пов’язане з Херсоном і власним бізнесом у Залізному Порту. Після окупації, звільнення Херсона і подальших обстрілів родина переїхала до Одеси. Курси масажу, які Олег колись пройшов радше для себе, тут несподівано стали основою нової професії.
Отримавши підтримку з орендою житла, чоловік зміг більше зосередитися на роботі: працевлаштувався, підвищив кваліфікацію і став реабілітологом. Сьогодні він допомагає людям відновлюватися після травм, бойових поранень та інсультів. Його дружина Ольга також проходить стажування для подальшого працевлаштування.
«Одеса прийняла нас дуже тепло та гостинно. Але справжнім домом для мене завжди буде Херсон», – говорить Олег.
Слова пана Олега важливі і для розуміння самої інтеграції. Оселитися в іншому місті – не означає забути власний дім чи відмовитися від бажання повернутися. Йдеться про можливість жити зараз: працювати, виховувати дітей, мати власний побут і не відкладати життя до моменту, коли закінчиться війна.
Віктор втратив житло фактично двічі. Спочатку згорів його будинок у Донецьку, а через роки, вже після переїзду до Запоріжжя, війна знову змусила його виїхати. За два дні після від’їзду до Одеси був зруйнований будинок, у якому чоловік орендував квартиру.
В Одесі він спочатку жив у тимчасовому житлі й одразу почав працювати. Згодом завдяки проєкту зміг винайняти квартиру. Та його історія не закінчилася отриманням ключів. Разом із кейс-менеджеркою Віктор почав відновлювати втрачену особову справу з інвалідності, уклав декларацію з лікарем, отримав доступ до необхідних ліків. Сьогодні він працює комірником на складі будівельних матеріалів.
А для пані Ганни нове житло дало змогу подумати про професію, якої раніше в її житті взагалі не було. Понад двадцять років вона працювала на шахті в Родинському на Донеччині. Коли влітку обстріл зруйнував її будинок, жінка виїхала з невеликою тривожною валізкою і двома собачками. На Одещині вона згадала про давнє захоплення: шиття. Спочатку домовилася з місцевим ательє, щоб пошити собі необхідні після евакуації речі, а згодом почала там стажуватися.
Ці люди не починали життя «з чистого аркуша»: у кожного за плечима залишилися дім, професія, звичне місто, близькі, спогади й досвід, який неможливо перекреслити. Завдання підтримки – допомогти зберегти те, на що людина може спертися, і створити умови для наступного кроку.
Світлана Золотова, проєктна менеджерка Карітасу України, впевнена, що за словами «допомога на оренду» на практиці стоїть значно більше, ніж лише оплата житла.
«Після вимушеного переїзду людина фактично має заново зібрати свій побут і одночасно вирішити дуже багато питань. Де жити? Де працювати? Куди піде дитина до школи? Як відновити документи, отримати медичну допомогу чи оформити соціальні виплати? І часто все це відбувається після втрати дому та кількох евакуацій. Коли питання житла хоча б на певний час вирішене, у людини з’являється можливість займатися всім іншим. Саме тому ми дивимося на орендну підтримку ширше: як на час, за який родина разом із нашими фахівцями може знайти власні точки опори і поступово ставати більш самостійною», – говорить Світлана Золотова.
У цьому і полягає цінність грошової допомоги на оренду житла та оплату комунальних послуг: вона дає людям час вирішити найнагальніші питання після переїзду та визначитися з подальшими кроками. І поки потреба залишається високою, Карітас України разом з УВКБ ООН продовжуватиме працювати, щоб у людей було більше можливостей відновлювати самостійність і далі будувати своє життя.
Мікро-, малі та середні підприємства, які інвестують у власний розвиток за рахунок банківського кредиту, можуть отримати часткове відшкодування цих витрат у форматі кешбек-гранту.
Компонент покликаний зменшити фінансове навантаження на бізнеси, які планують розвиток і готові залучати кредитні кошти для інвестицій.
Що таке кешбек-грант
Cash-Back Grant не є банківським кешбеком чи поверненням частини кредиту банком. Це благодійна допомога від проєкту REMARKET підприємствам, які отримали кредит у банку-партнері та виконали умови компонента.
Кешбек-грант також не видається наперед. Підприємство спочатку отримує кредит, інвестує кошти в розвиток і підтверджує їх цільове використання. Після цього може отримати часткову компенсацію допустимих капітальних витрат.
Банк і REMARKET: хто за що відповідає
Банк оцінює бізнес за власними процедурами та приймає рішення про видачу кредиту.
REMARKET через партнерів проєкту перевіряє документи, що підтверджують цільове використання кредитних коштів, і приймає рішення щодо надання кешбек-гранту.
Кешбек-грант виплачує REMARKET, а не банк.
Тому отримання кредиту не означає автоматичного отримання кешбек-гранту. Це два окремі рішення.
Як це працює
1. Отримати кредит. Підприємство залучає кредит на розвиток від 20 000 CHF в еквіваленті у банку, визначеному умовами проєкту. Строк кредитування може становити до 60 місяців, пільговий період — до 12 місяців. Умови кредиту, зокрема ставку та вимоги до забезпечення, визначає банк.
2. Інвестувати кошти в основні засоби. Кредит можна використати для придбання обладнання, виробничих машин, ІТ та офісної техніки, складської техніки, енергоефективних рішень та інших допустимих активів.
Не можна спрямовувати ці кошти на транспортні засоби або оборотні витрати, зокрема зарплати чи сировину.
4. Подати документи через банк. Бажано зробити це протягом 15 днів після отримання кредиту. Максимальний строк подання документів — 6 місяців. Після його завершення заявку на кешбек-грант не розглядатимуть.
5. Отримати кешбек-грант. Після перевірки повного пакета документів, яка орієнтовно триває до 2 місяців, підприємство може отримати до 10% від суми кредиту, але не більше 10 000 CHF. Виплата здійснюється у гривні за курсом на дату виплати.
Після виплати банк, як правило, перевіряє фактичне використання придбаного обладнання. Зазвичай така перевірка відбувається через 6 місяців.
Хто може подати заявку
Участь можуть брати підприємства, які:
зареєстровані в Україні та працюють щонайменше 6 місяців;
мають діючий операційно стабільний бізнес;
працюють у швейному виробництві, бджільництві, пекарстві або суміжних чи інноваційних кроссекторних напрямах;
здійснюють діяльність в Одеській, Дніпропетровській, Хмельницькій, Івано-Франківській або Львівській областях.
Перевага для бізнесів, які вже отримували грант REMARKET
Підприємства, які раніше отримували грантову підтримку в межах REMARKET, мають перевагу під час відбору.
Для них до 1 вересня 2026 року зарезервовано 20% бюджету кешбек-грантів. Після цієї дати невикористані кошти з резерву можуть бути перерозподілені між іншими підприємствами, які відповідають умовам компонента.
Що важливо врахувати
Кредит оформлюється за стандартними процедурами банку-партнера. Рішення банку про видачу кредиту не гарантує отримання кешбек-гранту.
Якщо банк відмовляє у кредиті, право на кешбек-грант не виникає. Рішення про надання компенсації REMARKET приймає після перевірки документів та підтвердження цільового використання коштів.
Кількість заявок, які можуть бути підтримані, залежить від загального бюджету компонента.
Поширені запитання
Чи видається грант наперед? Ні. Спочатку підприємство отримує кредит та інвестує кошти. Кешбек-грант надається після підтвердження цільового використання.
Хто виплачує кешбек-грант? REMARKET. Банк відповідає за кредитування.
Яка максимальна сума відшкодування? До 10% від суми кредиту, але не більше 10 000 CHF в еквіваленті.
Чи можна придбати автомобіль або оплатити зарплати з кредиту? Ні. Кошти призначені для придбання основних засобів, зокрема обладнання, техніки та інших виробничих активів, передбачених умовами компонента.
Чи гарантований кешбек-грант після отримання кредиту? Ні. Заявку розглядають після перевірки документів та підтвердження відповідності витрат умовам компонента.
Які області охоплює програма? Одеська, Дніпропетровська, Хмельницька, Івано-Франківська та Львівська області.
Якщо підприємство вже отримувало кешбек-грант, чи може воно отримати його повторно? Формального обмеження немає. Кожен випадок розглядається окремо відповідно до умов компонента та в межах доступного бюджету.
Детальні умови
Повний перелік допустимих активів та відповіді на інші запитання наведені в офіційному документі проєкту: Дивитись тут.
Також ви можете подивитись, як працює цей компонент на картках.
Професійний майданчик стане простором взаємодії для тих, хто працює із громадами, розвиває соціальну згуртованість через інтеграційні заходи.
Учасники зберуться, щоби сформувати спільне й глибше розуміння ролі інтеграційних заходів у соціальній згуртованості, обмінятися практичним досвідом, успішними кейсами та викликами, а також надихнутися на створення якісних інтеграційних практик у громадах.
У програмі форуму:
Спільні пошуки рішень: як розвивати інтеграційні заходи та зміцнювати соціальну згуртованість у громадах.
Обмін практичними інструментами та досвідом, які можна застосувати у роботі.
Ідеї, що надихають, та найкращі практики інтеграційних заходів.
Обговорення актуальних викликів та пошук рішень. Адже ми не кажемо, що «це неможливо», але думаємо разом: як діяти попри всі перешкоди.
Протягом всього дня буде багато живого спілкування, практичних кейсів, чесних розмов і нових знайомств, які захочеться продовжити й після Форуму.
Родзинкою Форуму стане благодійний аукціон «Кава з експертом».
Протягом Форуму учасники матимуть можливість підтримати благодійну ініціативу ветеранських проєктів Карітасу та отримати шанс виграти особисту зустріч з нашими експертами. Для цього учасникам розіграшу потрібно обрати експерта, з яким бажають зустрітися, зробити довільний донат і заповнити талон для участі. На завершення форуму кожен лот випадковим чином витягне переможця і запросить його на індивідуальну зустріч за кавою.
«Основною метою збору є допомога фасилітаторам ветеранських просторів провести культурні заходи у віддалених сільських громадах, де немає великих проєктів і фінансової підтримки на організацію великих заходів для ветеранів. Кошти будуть спрямовані на ініціативи, які вони готові розвивати, наприклад, похід у театр, організація риболовлі, виїзд у цікаве місце тощо», — розповідає Федір Калениченко, менеджер з роботи з ветеранами Карітасу України, ветеран та волонтер.
Серед лотів аукціону:
Федір Калениченко — ветеран, фасилітатор ветеранських проєктів Карітасу України,
о. Андрій Нагірняк — віцепрезидент Карітасу, директор з питань мережі та ідентичності,
Ірина Ейгельсон — кандидатка психологічних наук, конфліктологиня, дослідниця Центру дослідження медіації та діалогу НаУКМА,
МаріяЛитвиненко — психотерапевтка, коуч, кризова консультантка. Працює з ветеранами та членами їхніх родин з 2016 року,
Ганна Гоменюк — директорка Департаменту зміцнення соціальної згуртованості Карітасу України, фасилітаторка діалогів, практична психологиня,
Олег Овчаренко — тренер, методолог, фасилітатор діалогів і консультант з ефективної комунікації та роботи з конфліктами в українських громадах,
Анна Чудовська — менеджерка з роботи з громадами в напрямі соціальної згуртованості Карітасу України, фасилітаторка груп підтримки, психологиня,
Тетяна Калениченко — співзасновниця громадської організації «Діалог у дії», соціологиня релігії та аналітикиня, фасилітаторка діалогів та тренерка з відновних практик.
Ївга Колесніченко — військова медикиня, ветеранка 5 ОШБр. Багатодітна мама, вимушено переміщена з Авдіївки. Дружина загиблого героя.
ПРОГРАМА:
9:00 — 10:00 Вітальна кава.
10:00 — 11:00 Відкриття Форуму. «Навіщо ми тут?» + Благодійний розіграш «Кава з експертом».
11:00 — 12:00 Що заважає інтеграції? Спільний пошук відповідей (робота в групах).
12:00 — 13:00 Від викликів — до рішень: презентація напрацювань груп.
13:00 — 14:00 Обід. Час для неформального спілкування.
14:00 — 15:30 Воркшоп: «Ярмарок ідей» — практики, які хочеться забрати із собою.
15:30 — 17:00 А що далі? Мріємо про майбутнє інтеграції (панельна дискусія).
Лікарі, реабілітація, навчання, щоденний догляд – усе це потребує часу, сил і постійної залученості. Водночас поруч ростуть брати й сестри, які теж потребують уваги батьків, можливості говорити про свої переживання та просто проводити час разом із родиною.
Минулого року учасницею проєкту «Зміцнення потенціалу родин, які мають дітей з інвалідністю в умовах війни в Україні» стала пані Ольга. Вона виховує 17-річну доньку та 7-річного сина з інвалідністю. Жінка брала участь у групах психологічної підтримки, арттерапії, онлайн-навчанні, консультувалася з юристом. Але особливо важливою для неї стала можливість долучити до проєкту старшу доньку.
«Ми брали участь у різних ініціативах, але вони ніколи не були спрямовані на братів і сестер. Тому цей проєкт став справжнім відкриттям: коли ніхто з родини не залишається осторонь і кожен однаково важливий», – розповідає мама.
Для іншої учасниці важливим результатом стало вміння дозволяти собі відпочинок. На початку проєкту мама 20-річного юнака з порушенням зору розповідала психологу: «Моє повсякденне життя зосереджено тільки на догляді за сином та побутових обов’язках». Після індивідуальних і групових консультацій з психологом жінка навчилася більше довіряти синові, розподіляти відповідальність і знаходити час для власного відновлення.
«Я вперше дозволила собі “відпустити” надмірний контроль і усвідомила: піклування про власний стан – це не егоїзм, а життєва потреба», – поділилася вона.
В 2025 році в межах проєкту допомогу отримали 175 сімей, в яких 185 батьків та опікунів та понад 100 братів і сестер дітей з інвалідністю отримали психосоціальну підтримку. Більшість учасників відмітили покращення емоційного самопочуття, кращу обізнаність та впевненість у взаємодії зі своєю дитиною. Всі – здобули практичні навички для турботи про своє психічне здоров’я – зокрема саморегуляції, зменшення тривоги та самодопомоги. У родинах фіксували позитивні зміни: менше конфліктів, більше емпатії та більше спільних активностей.
Стартує друга фаза проєкту
Розуміючи важливість такої підтримки, Карітас України розпочинає другу фазу проєкту «Зміцнення потенціалу родин, які мають дітей з інвалідністю в умовах війни в Україні – Етап 2». Вона стартувала 1 серпня 2026 року і триватиме до 30 листопада 2026 року.
Цього разу проєкт працюватиме у Житомирі, Ніжині та Надвірній. В інших локаціях, які брали участь у попередній фазі, компонент підтримки родин продовжує впроваджуватися в межах інших проєктів програми.
У новій фазі продовжать групову психосоціальну роботу з батьками та опікунами, а також із братами й сестрами дітей з інвалідністю. Для батьків з’являться додаткові консультації та заходи, присвячені безпечній комунікації, взаємній підтримці та самодопомозі.
Окрема увага буде приділена підліткам – братам і сестрам дітей з інвалідністю. Для них проводитимуть окремі заняття, де вони зможуть розвивати соціальні та лідерські навички, вчитися комунікації та командній роботі. Старші брати й сестри матимуть можливість поступово долучатися до волонтерської діяльності та життя громади.
Друга фаза проєкту – це не тільки продовження попередньої роботи. Це також можливість допомогти родинам закріпити зміни, які вже відбулися, і дати їм більше інструментів для турботи про себе та найближчих.
Подружжя Савичів із Бродів та Відішевих із Хмельницького разом багато років. Одна пара була змушена покинути дім через війну, інша все життя прожила у своєму місті. Їхні історії різні, але є дещо спільне: з віком звичний світ стає дедалі меншим. Здоров’я вже не дозволяє в повній мірі опікуватися домом, вийти на прогулянку, дістатися поліклініки. І навіть коли вони є одне в одного, двом літнім людям часто потрібна допомога ззовні.
Напрям «Домашня опіка» спрямований на підтримку людей старшого віку та людей з інвалідністю, які потребують допомоги й підтримки у повсякденному житті. Це, зокрема, самотні люди, літні подружжя та люди, які через стан здоров’я, інвалідність або складні життєві обставини потребують сторонньої допомоги.
Володимир Лук’янович і Марія Михайлівна Савич із Бродів відзначили смарагдове весілля –55 років разом. Нині їм 75 і 76 років. Один за одним подружжя втратило двох дорослих синів. Онук має першу групу інвалідності.
Після пережитого Марія Михайлівна майже повністю втратила зір. У Володимира Лук’яновича – серцева недостатність, і за останні роки його здоров’я суттєво погіршилося. Якщо раніше він ще міг самостійно сходити до магазину чи оплатити комунальні послуги, то тепер уже сам потребує сторонньої допомоги.
Впродовж чотирьох років подружжя підтримують працівники Карітасу Броди, державна соціальна служба та небайдужі сусіди.
Подружжя Савич
Подружжя Відішевих – пані Сергій та пані Тетяна – разом уже 45 років. Після вимушеної евакуації з Луганщини у 2022 році вони знайшли новий дім у Хмельницькому. Із січня 2026 року до подружжя навідуються соціальна працівниця та психологиня з Карітасу Хмельницький УГКЦ.
Сергій Костянтинович має другу групу інвалідності й пересувається на кріслі колісному. Його дружина також має низку хронічних захворювань. Майже весь свій час вони проводять удома.
Поруч із подружжям немає нікого з рідних. Про свою родину Тетяна Валентинівна говорить неохоче – на війні загинув її племінник. Вимушено евакуювавшись, Відішеви пробували жити на Західній Україні, але вирішили залишитися саме у Хмельницькому. За словами пані Тетяни, її чоловіку постійно потрібна медична допомога, а тут легше отримати необхідну підтримку й у разі потреби швидше приїде швидка.
Подружжя Відішевих
Історії цих подружніх пар різні. Хтось був змушений залишити свій дім через війну, хтось усе життя прожив у рідному місті. Але сьогодні їх об’єднує спільна реальність – життя в умовах війни та потреба долати самотність і соціальну ізоляцію.
«Може здаватися, що люди, які живуть удвох, не самотні. Але через стан здоров’я вони поступово втрачають звичне соціальне життя: вже не можуть піти в театр, зустрітися з друзями чи просто посидіти з кимось на лавці й поговорити. А для переселенців це відчуття ще сильніше», – говорить психологиня Ольга Середа з Карітасу Хмельницький УГКЦ, яка добре знає, як то воно: її дім лишився у Херсонській області.
Самотність для людей літнього віку не настає зненацька. Світ звужується повільно : від будинку – до квартири, від квартири – до кімнати, від кімнати – до одного постійного голосу поруч.
Скажімо, Марія Михайлівна Савич, «бачить» світ лише через дотики та голос коханого чоловіка. Почуття, пронесене крізь все життя, тримає, але не завжди рятує. Саме в цьому просторі між «ми разом» і «нам усе одно самотньо» і починається робота фахівців з догляду вдома.
Допомога, яка «думає» про людину
Буденні потреби двох пар літніх людей, підопічних «Домашньої опіки» у Бродах і Хмельницькому, такі самі, як і в багатьох одиноких людей, які втрачають звичну мобільність. Важливо, щоб у домі були продукти, було чисто, а господарі почувалися доглянутими. Перед візитом соціальні працівниці телефонують, а дорогою заходять в магазин, аптеку – купують все необхідне. Вдома роблять найважливіше, що потрібне саме в цей день: підтримують у приготуванні їжі, прибирають, змінюють постіль, супроводжують до лікаря чи на прогулянку, допомагають із гігієною та повсякденними справами, які людина вже не в змозі виконати самостійно.
У фахівців «Домашньої опіки» не буває однакових підопічних. За однаковими побутовими потребами завжди стоять індивідуальні історії, звички, втрати, а також опори – те, що дає людині сили жити далі.
Марія Михайлівна з Бродів, маючи дуже слабкий зір, багато чого робить сама, тому соціальна працівниця НадіяДрягліна допомагає організувати побут так, щоб жінка могла залишатися максимально самостійною. А її чоловік Володимир Лук’янович останнім часом значно ослаб і дедалі більше потребує сторонньої допомоги.
«Для мене одним із найважливіших моментів стало те, що з часом він настільки мені довірився, що дозволив мені допомагати йому в питаннях особистої гігієни», – розповідає Надія.
Якщо порівняти світлини, зроблені торік, із тим, яким пан Володимир є сьогодні, добре видно, наскільки погіршився його стан.
«Рік тому ми влаштували подружжю свято, разом ходили в кафе, він багато жартував, був дуже бадьорим. Зараз Володимир Лук’янович теж старається триматися, усміхається, коли приходиш. Але, на жаль, роки й недуги беруть своє», – говорить психологиня Наталія Замолінська, яка теж приходить до Савичів.
Індивідуальною потребою для Марії Михайлівни стала допомога з відвідуванням необхідних місць та установ. Декілька разів на тиждень соціальна працівниця Надія проводжає жінку додому після богослужіння. Дорогою вони заходять до магазину, на ринок, в аптеку чи банк. Багато містян знають пані Марію і вітаються з нею. У магазині Надія описує Марії Михайлівні все навколо, дає помацати овочі й фрукти, щоб вона могла сама зробити вибір.
«Для когось це може виглядати як звичайний похід за покупками або прогулянка. А для пані Марії це можливість бути серед людей, самій ухвалювати рішення, відчувати світ – через запахи, дотики, голоси. Пані Марія не просто купує яблука – вона продовжує сама обирати, рахувати, спілкуватися, бути частиною міста», – так вважає і соцпрацівниця, і психологиня.
Повернувшись додому, Марія Михайлівна ділиться враженнями із чоловіком, який майже не виходить із дому, аби він міг прожити цей день разом із нею.
«Я купила твій улюблений кетчуп»,– промовляє вона з тією самою ніжністю, яку не змогли забрати ані роки, ані випробування.
Потреби родини Відішевих у Хмельницькому теж виходять далеко за межі допомоги по господарству та в побуті. Після складної операції Сергію Костянтиновичу потрібно було регулярно їздити на огляди, тому команда допомогла оформити соціальне таксі, яке функціонує в місті з ініціативи Карітасу. Для людини, яка пересувається на кріслі колісному, це означало можливість без зайвого стресу дістатися до лікаря. А для його дружини навіть короткий похід до магазину став змогою бодай трохи перепочити, поки поруч із чоловіком залишається соціальна працівниця або психологиня.
Домашня опіка – це командна робота. За потреби до неї долучаються медичні центри Карітасу, місцеві медико-соціальні та інші державні служби, щоб людина не залишалася зі своєю проблемою наодинці.
«Для маломобільної людини можливість, щоб лікар приїхав додому, зробив огляд чи обстеження, – справді безцінна. Якщо потрібне соціальне таксі, ми одразу залучаємо колег. Людина знає, що поруч є ціла команда», – розповідає психологиня Ольга з Хмельницького.
Соціальна працівниця ТетянаПоліщук додає, що не менш важливо допомогти людині знову відчути себе частиною громади.
«Коли наші підопічні тільки приїхали, їм здавалося, що вони нікому не потрібні. Почувалися самотніми і не знали, до кого звернутися по допомогу. Тепер вони спілкуються із сусідами, виходять з дому, поступово звикають до нового місця й відчувають себе тут своїми. І це теж частина відновлення».
Не побутом єдиним, або «Таню, сядь, я тобі щось розкажу»
Потреби підопічних Карітасу не зводяться лише до закупівлі продуктів й ліків чи допомоги з побутовими повсякденними справами. Не менш важливою є увага, спілкування та відчуття людської присутності – коли фахівець приходить не лише виконати заплановані завдання, а й тому, що на нього чекають. Для багатьох людей це можливість ще раз розповісти свою історію – трохи інакше, з новими деталями, згадати молодість, поділитися переживаннями, пожартувати чи просто побути поруч із людиною, яка готова вислухати. Спільний перегляд сімейного альбому, розмова за чашкою чаю чи малюнок, створений разом, іноді можуть дати людині більше відчуття підтримки й полегшення, ніж ми очікуємо.
Тому в роботі фахівців проекту важливе місце займає не лише практична допомога, а й емоційна та соціальна підтримка. Іноді заплановані завдання можуть ненадовго відійти на другий план – заради спілкування, яке у цей момент є найважливішою потребою людини.
«Інколи я мию підлогу, а Сергій Костянтинович каже: “Таню, сядь, я тобі щось розкажу”. Я сідаю, слухаю, а потім знову повертаюся до роботи. Вони живуть удвох, але, як самі кажуть, уже все одне одному розповіли. А коли приходить хтось новий, з’являється людина, якій хочеться розповісти свою історію», – говорить соціальна працівниця Тетяна зКарітасу Хмельницький.
Якщо про бажання, аби в домі був порядок, підопічні можуть сказати одразу, то атмосферу невимушеності, довіру часом доводиться вибудовувати місяцями.
Довіра, за словами психологині Наталії з Карітасу Броди, часто проявляється у, на перший погляд, непомітних деталях. Марія Михайлівна не любить, коли хтось приходить без попередження – це одразу викликає у неї тривогу, що вдома щось не гаразд.
«Одного разу ми прийшли разом із Надією, і вона розгубилася: “У мене не прибрано, у мене не складено”. І тоді починається наша робота – не про порядок у домі, а про внутрішній спокій. Ми допомагаємо пані Марії відчути, що їй не потрібно відповідати якимось ідеальним стандартам, щоб бути прийнятою з теплом і повагою».
З Марією Михайлівною психологиня виконує вправи для підтримки когнітивних функцій, а з Володимиром Лук’яновичем працює через творчість.
«Володимир Лук’янович дуже любить арттерапію. Малює мандали, квіти, а потім дарує свої роботи дружині. Каже: “Я б їй такі квіти подарував”. Саме від цього ми й відштовхуємося в наших розмовах».
Подружжя Відішевих не вірили спочатку, що допомога може щось змінити, згадує психологиня Ольга:
«Казали: “Нам нічого не потрібно”, “Нам уже нічого не допоможе”. Тому я почала шукати те, що могло б повернути їм інтерес до життя».
Таким ресурсом стало давнє захоплення Сергія Костянтиновича, про яке Ольга дізналася не одразу – через неспішні розмови й поступово вибудувану довіру. Колись він робив декоративні квіти з дроту. Разом із психологинею чоловік повернувся до цієї справи, а згодом почав створювати власні композиції.
«Коли я приходила до них, удома вже все було в квітах. Він усміхався зовсім по-іншому. Я зрозуміла, що ми знайшли справу, яка повернула йому відчуття себе».
Зміни помічає й соціальна працівниця Тетяна. Каже, тепер майже кожен її візит починається з нової роботи, яку хоче показати Сергій Костянтинович.
«Для людини з паралічем рук це справжній прогрес. Наприклад, метелик у нього довго не виходив, але зрештою він його зробив».
Змінилися й самі зустрічі.
«Коли приходжу, Тетяна Валентинівна завжди усміхається і каже: “Іди, твоя любов прийшла”. І він одразу світлішає. Думаю, найбільше для нього важливо, що є людина, яка готова просто вислухати».
Арттерапія допомагає не лише самій людині, яка бере участь у заняттях, а й сприяє спілкуванню та емоційній близькості в подружжі. Більшість створених квітів Сергій Костянтинович дарував своїй дружині. Одну з композицій він подарував психологині Ользі – як знак вдячності.
«Вона досі стоїть у моєму кабінеті. Коли мене запитують, звідки цей гарний букет, я відповідаю: “Мені його подарував мій дідусь”», – розповідає Ольга. Так вона з теплотою називає одного з підопічних проєкту, з яким за час роботи склалися особливі довірливі стосунки.
Ці історії показують, що за кожним візитом фахівців з догляду вдома стоїть підтримка, яка допомагає людині не залишатися сам на сам із хворобою, тривогами чи відчуттям ізоляції, говорить Марія Сех, менеджерка проєкту «Домашня опіка» Карітасу України:
«Домашня опіка – це значно більше, ніж соціальна послуга. Ми працюємо з людьми, які через вік, хронічні захворювання, втрату мобільності чи вимушене переселення опинилися в особливо вразливому становищі. Тому підтримка не обмежується побутовою допомогою чи медичним доглядом – вона поєднує роботу соціального працівника, психолога, медиків, волонтерів і громади».
Проєкт «Догляд вдома задля розширення можливостей і добробуту людей 2026» реалізується Caritas Ukraine за підтримки Caritas Deutschland.
Цього ж дня його освятив єпископ-помічник Стрийської єпархії УГКЦ владика Богдан Манишин. За цей період ДіМ (Добро і Милосердя) виріс до трьох локацій, а його мешканцями стали 23 молодих людей. Як життя в Домі змінює життя бенефіціарів, з якими труднощами стикнулися за ці три роки та про що мріють у Карітасі — розповідаємо у цьому матеріалі.
Освячення першого у мережі Карітас України Будинку підтриманого проживання (23 серпня 2023 рік)
ДіМ з’явився у Стрию якнайбільш вчасно
У Стрийському Карітасі працювати з молоддю з ментальними та комплексними порушеннями почали понад 15 років тому. Про потребу у Будинках підтриманого проживання у Стрийському Карітасі почали говорити, коли бачили, як підопічним їхнього Центру дозвілля для молоді з інвалідністю загрожує перебування в інтернатних закладах. Відкриття Дому стало своєрідним логічним продовженням діяльності фонду.
Почалося усе з Історії Назара – хлопця, який навчався в училищі та відвідував заняття в Карітасі. Під час навчання він проживав в гуртожитку, але після завершення мав фактично лише один варіант: повернутися до інтернатної системи. За рік праці з фахівцями Карітасу він став більш відкритим, почав більше спілкуватися, і команді не хотілося, щоб він знову опинився в системі.
Водночас команда бачила й інші подібні ситуації. Батьки людей з інвалідністю помирали, а родичі не завжди були готові брати на себе опіку. Інших людей усе життя доглядали бабусі й дідусі, які через вік також могли більше не мати змоги про них піклуватися. Так сформувалися три основні потреби: сироти, які залишилися без піклувальника; молодь з інституцій, яка навчалась у місцевих навчальних закладах і після навчання могла повернутися знову в інтернатну установу; молодь, яка проживала у сім’ях у складних життєвих обставинах.
До того ж команда усвідомлювала природну потребу молоді із інвалідністю дорослішати та ставати самостійнішими. Помічали, що часто в сім’ях у складних життєвих обставинах молода людина через надмірну опіку не може сама щось вирішити або робити, що автоматично робило її залежною від інших. Підтримане проживання ж уможливлювало створення безпечного простору для того, щоб хлопці та дівчата з інвалідністю ставали самозараднішими.
«Я завжди кажу, що Господь дуже сильно любить наш Карітас і завжди посилає потрібних людей та ресурси в потрібний час, — ділиться о. Володимир Мамчин, директор Карітасу в Стрию. — Ми отримали пропозицію від україно-швейцарського посольства та MH4U відкрити Будинок для 20 людей і радо прийняли її, бо це було те, про що ми мріяли».
«Це був спринт»:три роки шляху команди
Із відкриттям Будинків команда отримала можливість подарувати ДіМ 20 хлопцям та дівчатам з інтелектуальною інвалідністю віком від 18 до 45 років. Та попереду чекало чимало викликів — пошук приміщення, підбір та навчання команди асистентів, побудова взаємодовіри з орендодавцями Будинків, опікунами та молоддю.
Важливим етапом був підбір асистентів, які забезпечать цілодобове перебування у Будинках. Після набору штату на них була апробована спеціально розроблена п. Юлією Бойко на замовлення MH4U навчальна програма «Людина серед людей», де фахівці-практики навчали, як бути асистентами, як супроводжувати, а не доглядати. Кожен працівник мав перейти від того, що він співчуває людині, до цілковитого прийняття бенефіціарів з їхніми емоціями та бажаннями. У процесі навчання команда опанувала домедичну допомогу, працю з людьми із фізичними порушеннями, альтернативні методи спілкування, етику спілкування, розуміння ступенів інтелектуальних порушень та інші важливі теми.
«Роль асистентів у Будинках підтриманого проживання надважлива. Саме вони підтримують молодь у реалізації самозарадності, сприймають їх такими, як є, створюють сприятливе середовище та допомагають хлопцям і дівчатам зорганізувати свій день у Домі, — зазначає Оксана Ільків, координаторка Будинків підтриманого проживання. — Загалом дуже важливо, щоб поруч була людина, яка подивиться на тебе з гідністю, добротою і любов’ю та дасть внутрішню силу та натхнення для росту. Такими людьми є наші асистенти. Зараз їх у команді 14».
Мешканці одного із Будинків Ігор та Юра разом із асистентами
Життя в Будинках змінило молодь
Перехід до підтриманого проживання змінив молодь. І ці зміни дали команді відчуття, що в цьому і є весь сенс. Координаторка Будинків каже: «Мені здається, що тут людина починає розуміти, що вона є. Вчиться відчувати нові емоції. Відчуває незалежність і впевненість у собі». Молодь з інвалідністю поступово відкриває, що може робити сама: співати, щось нарізати, приготувати їжу, самостійно вибрати, що хоче одягнути. Вчиться говорити про свої бажання і розуміє, що її вибір має значення».
Водночас з’являється відчуття стабільності й приналежності. В інтернатах і гуртожитках людина часто змушена постійно пристосовуватися до змін. А в Будинку вона стає ніби вкорінена, знає, що тут її чекають.
Що важливо — зміни відбуваються не лише з мешканцями Будинків. Владика Борис Ґудзяк називає молодь з ментальними порушеннями професорами людських стосунків. І це те, що команда фонду досвідчує щодня. Їхня щирість та відкритість допомагають дивитися на цей світ іншими очима.
Команда Будинків почала працювати з молоддю, які мали не тільки інтелектуальні, але й психічні порушення. Здавалося, що в таких випадках вони нічого вже змінити не зможуть. Та малими кроками і терпеливим очікуванням вдалося отримати результати. Зараз молодь, яка мала на початку важку поведінку, яка втікала з лікарень та інтернатів, каже, що хоче залишатися тут, у Домі.
Одна із найбільш вражаючих трансформацій трапилась із Дмитром, ВПО із Бахмута. В один момент війна забрала у нього все — маму, дім і здоров’я. Через поранення від обстрілів хлопець не міг ходити, потребував тривалого лікування та реабілітації. Водночас команда працювала над тим, щоб стабілізувати його емоційний стан. Минуло два роки і сьогодні Дмитро – усміхнений, він знову може ходити, а найважливіше — у нього є ДіМ, у його якому чекають.
Дмитро на святкуванні третьої річниці з дня відкриття першого Дому у Карітасі
Проживаючи у Будинках, молодь зробила величезний поступ і у навиках, які для людей без інвалідності здаються простими — взяти щось із холодильника, прийняти душ чи зробити собі чай. Хтось до цього жив 30 років, не вміючи цього зробити самостійно.
Відчутне дорослішання і в появі в молоді бажання ходити на роботу. Вони створюють резюме, стають на облік у біржі і пробують працювати, зокрема на громадських роботах. Водночас тут виявляється неготовність самого суспільства до інтеграції молоді з інвалідністю.
Мешканці Дому з домашніми улюбленцями
«Ми є винятком, який прагне стати нормою суспільства»
Суспільство досі не до кінця бачить потенціал молоді з ментальною інвалідністю. Часто є більше жалості, ніж розуміння, а підтримане проживання сприймають як догляд за людиною, яка не може дати собі раду самостійно. На жаль, люди не до кінця вірять у їхню спроможність бути самозарадними, робити вибір, працювати та бути частиною громади.
Однак кожна людина потребує людини. І молодь, і громада потребує цієї молоді. Коли ж страхів стає менше, суспільство стає відкритішим. «Мешканців Будинків уже впізнають у магазинах, лікарнях, церквах, вони їздять транспортом, навчаються і пробують працювати Так вони вчаться бути частиною громади — і громада вчиться бути поруч із ними. Це ще не є нормою. Ми є винятком, який прагне стати нормою суспільства», — кажуть у фонді.
Молодь з інвалідністю може бути самореалізованою, якщо підтримувати її у цьому. Завдяки досвіду проживання у Домі частина молоді могла б уже проживати самостійно з мінімальною підтримкою, однак часто це унеможливлюється розміром пенсії, неготовністю працедавців брати молодь на роботу та відсутністю свого житла.
Будинки підтриманого проживання у Стрию — це не лише проживання людей з інвалідністю, а також потужна адвокаційна робота. Зокрема директор Карітасу у Стрию о. Володимир Мамчин є членом різних робочих груп як на рівні області, так і на рівні Міністерства праці та соціальної політики України. Він був учасником групи громадських організацій, які розпрацьовували зміни до постанови №888.
«Ми дуже вдячні українському Уряду та Мінсоцу за те, що вони бачать потребу деінституціалізації і самі всіляко підтримуємо її реалізацію. Звісно, нам хотілося б, щоб цей процес відбувався швидше і щоб замовником послуги підтриманого проживання були держава та місцеві громади», — зазначає о. Володимир Мамчин. За планом, стратегія деінституціалізації має запрацювати у 2030–2031 роках. Втім люди, яким потрібне підтримане проживання, у фонді є вже сьогодні. Тому, щоб ця послуга могла продовжувати працювати, на цей перехідний період Стрийському Карітасу потрібне фінансування та підтримка донорів.
Банківські реквізити для пожертви:
БФ «КАРІТАС СТРИЙСЬКОЇ ЄПАРХІЇ УГКЦ»
ЄДРПОУ 26058405;
p/p UA 42 325365 0000002600401396539
ПАТ «Кредобанк».
Про що мріють у Карітасі
У фонді мріють не тільки продовжувати працювати з теперішніми мешканцями Домів, але й подарувати можливість жити поза інтернатними закладами іншим хлопцям та дівчатам з інвалідністю. Потенціал для розвитку таких будинків у команди є.
«Ми хочемо, щоб кожен хлопець та дівчина з ментальними порушеннями попри усі труднощі отримали цей шанс прожити життя вповні. Не просто вижити, а саме ПРОЖИТИ життя», — підсумовує координаторка Будинків підтриманого проживання у Стрию Оксана Ільків.
