Карітас України встановив сонячні панелі на 9-ти локаціях Київщини

Коли зникає електрика, це впливає не лише на освітлення в будинках, а й на водопостачання та роботу каналізації. Без живлення можуть зупинитися насоси, свердловини та очисні споруди. Щоб ці системи діяли навіть під час відключень, Карітас України допоміг громадам Київщини встановити сонячні електростанції. Вони вже працюють на дев’яти об’єктах водної інфраструктури.

У межах проєкту «Багатогалузева допомога постраждалим від війни в Україні» станції встановили в комунальних установах у Білоцерківському, Броварському та Вишгородському районах Київської області. Додаткове живлення отримали очисні споруди, резервуари чистої води, свердловини та каналізаційні насосні станції.

«Енергетична стійкість об’єктів водопостачання та водовідведення — це питання не лише безперебійних комунальних послуг, а й здоров’я та безпеки людей. Тому важливо було подбати про ці об’єкти заздалегідь, не чекаючи нових масштабних відключень електроенергії», — розповідає Євгенія Пушкінська, експертка із житла Карітасу України.

На одному з об’єктів водовідведення Київщини встановили сонячну електростанцію потужністю 20 кВт, яка додатково живить обладнання. Разом із системою резервування води місткістю 450 м³ це дозволяє підтримувати безперебійну роботу обладнання до восьми годин.

«Наше підприємство забезпечує водою близько 2 тисяч мешканців. Щодня вони споживають приблизно 300–350 кубометрів. Тому безперебійна робота систем водопостачання та водовідведення для нас надзвичайно важлива», — каже Оксана, директорка комунального підприємства на Київщині.

Для громад важлива й економія. Утримання водної інфраструктури потребує значних коштів, а місцеві бюджети мають фінансувати ще й освіту, медицину та інші сфери. Сонячні станції зменшують залежність від централізованої електромережі та витрати на електроенергію.

Стабільне електропостачання важливе і для роботи очисних споруд —  від безперервного очищення стічних вод залежить стан довкілля, зокрема безпека місцевих водойм.

«Уже другий рік поспіль ми спостерігаємо, як на водоймі качки виводять потомство. Для нас це добрий знак, що стан води покращується. Сподіваємося, що стабільна робота очисних споруд допоможе й надалі зберігати та покращувати екологічний стан водойм», — ділиться Віктор Іванович, представник комунального господарства громади на Київщині.

Підготовка до встановлення сонячних електростанцій розпочалася ще навесні. Громади самі пропонували об’єкти, яким першочергово потрібне додаткове живлення. Фахівці Карітасу України оцінювали ці пропозиції та визначали, де станції потрібні першочергово. Враховували чисельність населення, гостроту потреби, доступ громад до донорського фінансування та їхні власні фінансові можливості. Перевагу мали громади з обмеженими коштами, які раніше отримували менше допомоги від міжнародних донорів.

Кожен об’єкт обстежували разом із представниками громад і підрядниками. Визначали, яке обладнання потрібно живити, скільки енергії для цього необхідно та яке навантаження має витримувати майбутня система. На основі цих даних розробляли індивідуальне технічне рішення, адже потреби насосної станції, свердловини чи очисних споруд суттєво відрізняються.

Тепер комунальні підприємства мають додаткове джерело електроенергії, яке залишиться в їхньому розпорядженні й надалі. Це особливо важливо для об’єктів, де навіть короткочасне припинення роботи обладнання може порушити водопостачання та водовідведення, створити санітарні ризики для мешканців. В умовах тривалих і регулярних відключень електроенергії забезпечення їхньої безперебійної роботи стає критично важливим для громад.

Проєкт реалізується Карітасом України завдяки щедрій підтримці американського народу через Уряд Сполучених Штатів Америки. Зміст публікації є виключно відповідальністю Карітасу України та не обов’язково відображає позицію Уряду Сполучених Штатів.

Велика справа для малих міст. Відбулися зустрічі громадських груп у проєкті ACCESS 

Важливо, аби ці простори розглядалися не як суто інфраструктурний, а як інфраструктурно-соціальний об’єкт. Тобто були не лише відремонтованими, а й належно обладнаними та доступними для усіх мешканців громади, зокрема дітей, людей старшого віку та людей з інвалідністю. Над цим у рамках гуманітарного проєкту ACCESS («Сприяння розвитку громадського захисту та рівноправних безпечних систем укриття в Україні») продовжують працювати команди Карітасу України спільно з Карітасом Черкаси та Карітасом Миколаїв УГКЦ.  

У партнерстві з Карітас Австрії та за підтримки Австрійського агентства з розвитку передбачається ремонт та оснащення чотирьох укриттів у Миколаївській та Черкаській областях загальною місткістю приблизно 680 людей.   
 
До початку ремонтних робіт важливо врахувати усі можливі потреби людей, які будуть користуватися укриттями. Тож на Черкащині та Миколаївщині тривають зустрічі консультативних груп щодо їх облаштування та доступності. 

Зокрема, 30 жовтня у Христинівці на Черкащині БФ Карітас Черкаси організував першу така зустріч. Тут ремонтуватимуть укриття місцевої багатопрофільної лікарні. 

До складу групи входить 15 представників громади. Серед учасників – представник місцевої влади, директорка медзакладу, пацієнти, медперсонал, а також члени громадських організацій та місцеві мешканці. На першій зустрічі група не лише ознайомилася із запланованими роботами, а й обговорила, що важливо врахувати при облаштуванні укриття з погляду зручності, доступності та потреб різних користувачів. 

«Без громадськості нам ніяк, адже неможливо зробити щось для людей, не спитавши при цьому їхньої думки», – коментує координаторка проєкту Людмила Чичера. – «Місцева влада дуже швидко пішла назустріч, за що ми дуже вдячні. Адже для маленької громади Христинівки це велика справа: ми відпрацюємо і підемо, а укриття слугуватиме людям іще довгі роки».   

Як зазначає перший заступник міського голови Христинівки Володимир Валюк, для невеликої громади самостійно реалізувати такий масштабний інфраструктурний проєкт було б надзвичайно складно. Водночас відсутність належного укриття створювала реальний ризик для подальшої роботи лікарні. 

«Завдяки цьому проєкту ми фактично отримали можливість зберегти роботу важливого для громади закладу. Питання якісного укриття сьогодні – це вже не просто питання комфорту, а можливість установи продовжувати працювати й надавати людям необхідні послуги. Для невеликої громади це дуже вагома підтримка», — зазначив пан Валюк. 

Зараз результати консультації та заповнених анкет опрацьовує фахівець проєкту з моніторингу. Це дозволить систематизувати пропозиції громади  і визначити, які з них можуть бути враховані під час подальшого облаштування простору. 

До кінця року у Христинівці планується друга зустріч консультативної групи. На ній команді важливо повернутися до людей уже з конкретним зворотним зв’язком: які пропозиції враховано, які потребують додаткового опрацювання, а які не можуть бути реалізовані через технічні або нормативні обмеження.  

У Миколаївській області обсяг робіт дещо більший — тут облаштовуватимуть укриття у дитячих садочках трьох сіл Коблівської громади. Тож у жовтні фахівці БФ «Карітас Миколаїв УГКЦ» вже втретє відвідали ці заклади, поспілкувалися з дирекцією та батьками дошкільнят.  

Зустріч відбулася за участю першого заступника сільського голови Вадима Безсонова, а також Оксани Вербик — начальниці відділу освіти, молоді та спорту Коблівської сільської ради.  

«Для нас було дуже важливо поспілкуватися з батьками, аби почути від них про потреби дітей і вислухати їхні побажання. Ми хочемо, щоб у подальшому вони також могли бачити роботу, яка відбуватиметься не лише ззовні, а й зсередини, адже роботи попереду багато», — зазначає проєктний менеджер Сергій Маяцький.


Важлива частина підходу проєкту ACCESS — не лише створити безпечне укриття, а зробити так, щоб громада була залучена до процесу і бачила, як її думка впливає на рішення. 

Саме участь громади в ухваленні рішень допомагає створювати простори, які будуть потрібними та корисними для людей — тих, для кого вони й розбудовуються. А Карітас готовий ці зусилля системно об’єднувати, підтримувати та підсилювати.  

«Простори щастя», які змінюють шкільне життя: проєкт «Стійкість і розвиток» Карітасу

Кожній людині важливо мати місце де вона почувається в безпеці. Не менш важливо знати, що її почують, підтримають і дадуть можливість впливати на те, що відбувається навколо.

Якщо мова йде про дітей, то все описане вище стає особливо важливим і закладає підвалини успішного майбутнього. Це принцип на якому будується робота проєкту «Стійкість і розвиток», друга фаза якого триває у загальноосвітніх закладах Тернопільської, Хмельницької та Одеської областей. 18 шкіл втілюють проєкт з 2022 року вдруге, ще 18 – доєднались цього року.

Кожна школа має «Простір щастя», яким опікуються команди Карітасу Одеси, Карітасу Тернополя та Карітасу Хмельницького, за підтримки Карітасу України, Карітасу Австрії та фонду Renovabis.

«Простори щастя» – це спеціально облаштовані кімнати у яких діти отримують психосоціальну підтримку, вчаться розпізнавати власні емоції, долати стрес, спілкуватися та будувати стосунки. Водночас проєкт працює з батьками і педагогами, адже самопочуття дитини значною мірою залежить від дорослих, які перебувають  з нею поруч.

За 9 місяців 2026 року підтримку отримали вже 11 530 школярів віком від 6 до 17 років. Результати моніторингу свідчать, що 88% опитаних дітей демонструють підвищення психологічної стійкості, а 81% опанували ефективні способи подолання стресу.

Разом з учнями, їхніми батьками та вчителями «Простори щастя» поступово змінюють освітнє середовище, взаємодія між дітьми і дорослими та уявлення про те, якою може бути підтримка в школі.

Школа, у якій дитину чують

Один із важливих висновків роботи Карітасу полягає в тому, що діти потребують можливості говорити про себе не менше, ніж навчатися нового.

«Сьогодні надзвичайно важливо дослухатися до дітей. Коли ми приходимо в нові школи і наші тренерки проводять заняття за методологією «Безпечний простір», ми помічаємо одну річ: діти хочуть говорити. Вони дуже радіють, коли їх чують, коли до них прислухаються», – розповідає Світлана Копачівська, керівниця проєкту в Карітасі Тернополя.

Вона пояснює, що у звичайному навчальному процесі для такого спілкування часто бракує часу. Учитель має 45 хвилин уроку, щоб пояснити матеріал і перевірити знання. Повітряні тривоги та інші безпекові обмеження ще більше скорочують цей час, тому на вільне спілкування його зовсім не лишається.

«Безпечні простори дають можливість дітям говорити, бути почутими і відчувати, що до їхньої думки прислухаються. На заняттях ми порушуємо теми емоцій, безпеки, переживань. Діти хочуть про це говорити, адже для них важливі не тільки математика чи мова, а й те, що відбувається всередині, що їх турбує», – додає Світлана.

Водночас фахівці наголошують, що психосоціальна підтримка не обмежується структурованими заняттями. Іноді дитина потребує вільної гри, невимушеної розмови або просто можливості побути поруч із дорослим, якому довіряє.

«Коли дитина під час гри розслабляється, ділиться власними думками та відчуває, що її чують, виникає довіра до дорослого. Тому все залежить від теми, ситуації та проблеми, яку ми порушуємо на занятті», – пояснює Світлана Копачівська.

Потребу в такій підтримці підтверджують і результати моніторингу. 79% дітей 5-11 класів повідомили, що стикаються з труднощами у своєму житті. Найчастіше про це говорять підлітки віком 14–17 років. Саме ця вікова група потребує особливої уваги до розвитку навичок емоційної саморегуляції та подолання стресу.

Діти, які змінюють свою школу

Важливою складовою проєкту став напрям «Дитячі парламенти в дії». Його мета – дати школярам можливість висловити свої потреби і самостійно знайти для них рішення.

«Ми бачимо дуже великий інтерес до цього інструменту. Показник залучення учнів до шкільних парламентів перевиконано на 182%. Це свідчить про те, що дітям справді цікавий такий підхід. Надалі нам важливо підтримувати цю активність і заохочувати школярів реалізовувати власні проєкти, зокрема залучаючи ресурси школи, шкільної спільноти чи громади», – говорить Марина Мартиненко, керівниця проєкту «Стійкість і розвиток» Карітасу України.

У Тернополі одним із підсумків роботи дитячих парламентів став форум-квест «Місія: Школа змін». «Ми хотіли показати, що діти вже сьогодні є агентами змін. Вони можуть щось змінювати, і до них дослухаються. Форум підтвердив, наскільки для дітей важливо знати, що їхня думка має значення», – зазначає Світлана Копачівська.

Одним із прикладів роботи шкільного парламенту є створення велопростору в гімназії №22 імені Олега Ольжича у Хмельницькому. Учні визначили однією із найбільш нагальних потреб відсутність місця для паркування велосипедів і самокатів.

«У нас було багато ідей, які ми хотіли втілити в життя. Але оскільки чимало учнів добираються до школи на велосипедах або самокатах, облаштування спеціальної парковки стало для нас пріоритетом. Раніше нам доводилося залишати велосипеди і самокати у вестибюлі школи. Ми вдячні Карітасу за підтримку нашої ініціативи», – розповідає Вікторія Стецюк, голова шкільного парламенту.

Школярі організували опитування серед учнів, підготували відеоролик і презентували ідею адміністрації школи та представникам Карітасу. Встановлення велопарковки зафіксували на камеру і змонтували ролик, а саму її власноруч розфарбували в яскраві кольори.

«Навчитися працювати в команді, брати на себе відповідальність і спільно ухвалювати рішення – одне з ключових завдань проєкту «Стійкість і розвиток». Ці навички допомагають учням розвивати лідерські здібності та готують їх до самостійного життя», – пояснює Дмитро Баланюк, координатор проєкту в Карітасі Хмельницького.

Учні 15 шкіл проєкту вже планують наступні ініціативи. Для їхньої реалізації не обов’язково потрібні великі бюджети – головне ідея, яку захочеться підтримати якомога більшій кількості зацікавлених.

Важливо, щоб кожен парламент реалізував щонайменше одну власну ініціативу. Це може бути екологічна акція, благоустрій шкільної території або інший захід, запропонований самими дітьми.

Розглядається також можливість проведення конкурсів дитячих проєктів та залучення додаткових ресурсів на рівні школи й громади.

Підтримка дорослих поруч із дитиною

Окремим напрямом проєкту залишається робота з батьками та педагогами.

За час реалізації проєкту підтримку отримали 855 батьків. Результати моніторингу свідчать, що 97% опитаних учасників застосовують набуті знання для підтримки себе та своїх дітей. Водночас 98,5% дітей у цих родинах відчувають батьківську підтримку та довіру вдома.

Команди Карітасу працюють і з освітянами. Понад 1500 педагогів долучилися до заходів, спрямованих на розвиток навичок психологічної підтримки учнів та власного відновлення. За результатами моніторингу, 82% учителів інтегрують практики саморегуляції та створення безпечного середовища у щоденну роботу.

Важливою частиною цієї діяльності є тренінги та табори для педагогів. Зокрема, такі триденні заходи відбулися у Тернопільському класичному та Теребовлянському ліцеях.

«Чесно кажучи, спочатку після складного навчального року я почувалася виснаженою й думала, що, можливо, краще залишитися вдома. Але як же я рада, що поїхала! Це були три дні спокою, щирих розмов і справжнього перезавантаження. Я відчула, що про нас справді подбали – дали можливість зупинитися, видихнути й просто побути серед своїх», – розповідає Марія Ярошевська, вихователька групи продовженого дня та вчителька інформатики Тернопільської спеціалізованої школи-ліцею.

Потреба в такій підтримці зберігається. Одещина, Тернопільщина та Хмельниччина вже планують нові психологічні тренінги для педагогів під час зимових канікул. У деяких школах адміністрації самі звертаються із відповідними запитами.

Сталість роботи «Просторів щастя»

На другому етапі реалізації проєкту дедалі більшого значення набуває питання, як забезпечити тривалу роботу створених просторів.

В Одеській області, зокрема, низка нових шкіл закріпила облаштовані Карітасом кімнати за шкільними психологами. Це означає, що простори використовуватимуться для роботи з дітьми не лише під час проведення заходів проєкту.

«Якщо «Простір щастя» стає постійним кабінетом психолога, то це дуже правильне рішення. Це дуже цінно, адже означає, що простір продовжуватиме працювати для дітей, а не перетвориться на звичайне приміщення для персоналу», – розповідає Олена Гресько, керівниця проєкту в Карітас Одеси.

Попри досягнуті результати, реалізація другої фази проєкту відбувається в умовах, які вимагають постійної адаптації роботи. Безпекова ситуація та повітряні тривоги впливають на можливість проведення занять, особливо під час виїздів мобільних команд до шкіл.

«Коли ми виїжджаємо до шкіл, головне – встигнути провести заходи між повітряними тривогами», – розповідає Олена Гресько.

Команди помічають різницю між закладами, що лише долучилися до проєкту, та школами першої фази. У нових школах інтерес до активностей часто вищий, тоді як у закладах із тривалим досвідом співпраці поступово знижується залученість. Це ставить перед командами завдання шукати нові форми взаємодії, які підтримуватимуть зацікавленість керівництва та педагогів.

Моніторинг показав, що особливої уваги потребують підлітки віком 14-17 років, які найчастіше повідомляють про життєві труднощі. 19% дітей поки не мають достатньо сформованих навичок позитивного подолання стресу. Тому в майбутньому робота з цією категорією отримає посилену увагу.  

Однією з пропозицій для наступної фази проєкту є облаштування «Просторів щастя» безпосередньо в шкільних укриттях. Це дозволить проводити заняття навіть в умовах повітряних тривог і забезпечувати безперервність підтримки.

У квітні 2027 року заплановане дослідження, під час якого Карітас збиратиме думки директорів закладів освіти щодо результатів проєкту, актуальних потреб і перспектив подальшої співпраці. Отримані результати мають стати основою для планування наступного етапу роботи.

Генеральний секретар Caritas Internationalis і новообраний президент Caritas Europa відвідали Україну

Вони зустрілися з командами Карітасу України та Карітас-Спес Україна, відвідали гуманітарні й соціальні проєкти у Хмельницькому, Летичеві, Житомирі та Вінниці, поспілкувалися з людьми, які отримують допомогу. Також гості зустрілися з представниками української влади, дипломатичних місій і міжнародних організацій.

Для єпископа Джона, який у травні стане президентом Caritas Europa, це був перший візит в Україну. Алістер Даттон відвідував Україну раніше, у 2023 році. За ці чотири дні гості змогли більше дізнатися про гуманітарну ситуацію та роботу місцевих команд Карітасу, а також почути від самих людей, як повномасштабна війна вплинула на їхнє життя і якої підтримки вони потребують сьогодні.

«В основі Карітасу є зустріч, і саме в цьому наша сила, — сказала президентка Карітасу України Тетяна Ставнича. — Для нас було важливо, щоб Алістер Даттон і єпископ Джон Арнольд приїхали в Україну і ця зустріч відбулася. Є сила в солідарності: у тому, щоб приїхати, побачити, почути, поговорити з людьми й зрозуміти, що насправді тут відбувається. Їхнє бажання зустрітися з нами — великий дар. Зустрічі відбувалися на різних рівнях і стосувалися того, як працюють місцеві центри, хто до них приходить, про що говорять люди і як ми разом будуємо нашу стійкість та майбутнє. Для нас важливо ділитися реальністю, в якій ми живемо, та історіями людей, щоб інші могли бути поруч із нами, розуміти наші потреби, а також бачити світло й можливості творити добро, які воно відкриває».

Першою зупинкою 5 листопада став Карітас Хмельницький. Гості відвідали медичний центр і реабілітаційний простір для дітей, дізналися про програми та проєкти організації й зустрілися з представниками місцевої влади, які тісно співпрацюють із Карітасом. Вони також долучилися до заняття з медіаграмотності для учасників проєкту «Догляд вдома».

«Коли ми зустрілися з великою групою літніх людей, які так багато втратили і були змушені покинути прифронтові території, вони з великою вдячністю розповіли нам, що знайшли нову мету в житті, — сказав єпископ Джон. — Люди були до них такими добрими й щедрими, що вони не почуваються тягарем. Навпаки, самі стали частиною доброї справи, яка тут робиться. Для мене це був перехід від будь-якого відчаю до справжньої надії на майбутнє та відчуття нових можливостей».

У Летичеві делегація відвідала місцевий центр життєстійкості. Тут люди можуть отримати психологічну підтримку й індивідуальні консультації, брати участь у групових заняттях і групах взаємопідтримки.

6 листопада делегація побувала в Житомирі, де відвідала проєкти обох організацій. День розпочався з Божественної Літургії у греко-католицькому храмі святого Василія Великого, де гості молилися разом із працівниками місцевого Карітасу. Єпископ Джон, який співслужив під час Літургії, звернувся до команди Карітасу:

«Дякую вам за дуже цінну працю, яку ви робите, зцілюючи рани конфлікту. У перший день свого понтифікату Папа Лев визначив три дуже важливі пріоритети. Його першим словом було „мир“. Він говорив про єдність у різноманітті та розбудову миру. Це те, над чим кожен із нас має працювати щодня. Ви перебуваєте на передовій розбудови миру та утвердження єдності. Прошу вас, ніколи не применшуйте цінності своєї праці й того зцілення, яке ви приносите багатьом людям, що так сильно страждають».

Після Літургії відбулася зустріч із командою Карітасу Житомир. Працівники розповіли про свою роботу, про те, що підтримує та надихає їх. Вони відверто говорили про серйозні виклики й пережиту травму, а також про те, як розуміють свою місію.

«Ми на святій землі, і не тому, що зараз перебуваємо в церкві, а через те, про що ми говоримо, і сопричастя, яке є між нами», — сказав наприкінці зустрічі Алістер Даттон.

Далі гості відвідали центр денного перебування для молоді з інвалідністю, який молоді люди відвідують п’ять днів на тиждень, з 10:00 до 18:00. Цього разу на кухні були незвичні помічники: Алістер Даттон і єпископ Джон разом із молоддю пекли пампухи. Делегація також відвідала родину, будинок якої зруйнував дрон. Тепер його відбудовують за підтримки Карітасу.

У соціальній кухні Карітас-Спес Житомир гості зустрілися з людьми, які перебувають у складних життєвих обставинах і потребують щоденної підтримки. Делегацію особливо зворушила історія жінки, яка через війну була змушена покинути рідний Краматорськ. Сьогодні вона намагається налагодити життя в незнайомому місті, маючи мінімальну пенсію та виплати для внутрішньо переміщених осіб. Згодом гості зустрілися з командою центру Карітас-Спес Київсько-Житомирської дієцезії та дізналися про його щоденну роботу.

«Такі візити дають надію, — сказав виконавчий директор Карітас-Спес Україна о. В’ячеслав Гриневич. — Вони свідчать про солідарність наших партнерів і є знаком єдності між організаціями Карітасу, католиками та країнами, які надають допомогу й підтримку. Єпископ Джон уперше приїхав в Україну. Потрібна мужність, щоб бути з нами в такий складний час, розділити наш досвід, побачити, що ми робимо, і поговорити з людьми, яким ми служимо».

По обіді у Верховній Раді України делегація зустрілася із заступницею Голови Верховної Ради Оленою Кондратюк. Говорили про гуманітарну ситуацію в Україні, масштаб російських атак, захист дітей і цивільних, перспективи миру та потребу переглянути підходи до гуманітарного фінансування в умовах затяжної війни.

«У цей надзвичайно складний період Україна потребуватиме додаткової міжнародної гуманітарної допомоги. Ми глибоко цінуємо всі зусилля мережі Карітас, спрямовані на те, щоб допомогти українцям вистояти і, що найважливіше, зберегти людську гідність та дати надію тим, хто найбільше постраждав від війни», — написала Олена Кондратюк у фейсбуці.

7 листопада, після офіційних зустрічей із представниками посольств і міжнародних організацій, делегація вирушила до Вінниці. У центрі Карітас-Спес Вінниця гості відвідали соціальну пральню, медичний кабінет і простір, дружній до дітей. Також вони зустрілися з дружинами загиблих українських воїнів та дітьми із синдромом Дауна. Діти, які відвідують цей простір, підготували для гостей невеликий музичний виступ. Після цього делегація побувала в центрі Карітасу Вінниця, де дізналася про його діяльність і підтримку, яку він надає людям, що її потребують.

«Ми діємо локально, але завдяки нашим партнерам наш голос чути в усьому світі», — зазначила Тетяна Ставнича.

Порівнюючи побачене зі своїм попереднім візитом, Алістер Даттон зазначив, що за цей час бойові дії посилилися, а кількість атак зросла. «Але водночас відбувся перехід від негайного реагування на надзвичайні ситуації та нагальні потреби до більшої уваги до середньо- й довгострокових перспектив: як продовжувати жити, як відбудовувати й ремонтувати, як допомагати людям відновлювати своє життя та засоби до існування, — сказав він. — Цього разу я бачу надію і прагнення будувати майбутнє, а не просто давати раду сьогоденню».

Він також звернувся до працівників і волонтерів Карітасу в Україні: «Хочу, щоб наші друзі з Карітасу України та Карітас-Спес знали: ми з вами, ми поруч у своїх думках і солідарності. Дякую за все, що ви робите, за те, що ви є очима, вухами й руками Карітасу на місцях, несете його любов і турботу всім людям, яким служите».

По інший бік камери: Віра Мосіна дає голос жінкам, яких не показують

Інтерв’ю підготувала та записала Ілона Мироненко

Жінка пише за столом при світлі настільної лампи

Віра Мосіна — акторка театру й кіно, документалістка та авторка циклу жіночих історій «Її фронт». Сьогодні вона мріє зняти повнометражний документальний фільм про дружин військовослужбовців — жінок, чиє життя війна змінила не менше, ніж життя тих, хто безпосередньо перебуває на передовій.

Її власний шлях до документалістики також розпочався з війни. «Саме на документалістику мене надихнула війна, тому що я зрозуміла, що ця війна більше і ширше, ніж те, що ми готові зараз про неї чути. Можливо, через десятиліття ми зможемо усвідомити набагато більше всього…»

Свій професійний шлях Віра розпочала ще в дитинстві: з семи років навчалася у школі-ліцеї мистецтв, а в десять брала участь у театральному фестивалі «Мельпомена Таврії», де здобувала гранти, а згодом долучилася до роботи Херсонського обласного музично-драматичного театру імені Миколи Куліша. Потім Віра вчилася в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення ім. І.К. Карпенка-Карого за спеціальністю «Драматичний актор театру і кіно». У Києві вона познайомилася з майбутнім чоловіком, також актором, Кирилом Прокопчуком. У 2016 році Віра долучилася до Білоруського сучасного театру в Києві, створеного митцями, які були змушені залишити Білорусь через репресії, і протягом 2,5 років разом із чоловіком грала у виставах про свободу та визволення, гастролюючи Україною та виступаючи перед повними залами.

24 лютого 2022 року, як і для мільйонів українців, її життя розділилося на «до» і «після». Уже 27 лютого Віра знімала кадри захоплення Мощуна (ред. село у Бучанському районі Київської області). «Я зрозуміла, що якщо не показувати ці кадри такими, як вони були, то потім усе буде надто романтизовано».

Саме тоді вона вперше відчула, що документалістика може стати її шляхом — способом не просто спостерігати за історією, а фіксувати її живою та без прикрас. Згодом у центрі її уваги опинилися жінки, які залишаються в тилу, поки їхні чоловіки служать. Все почалося з, на перший погляд, простого запитання знайомої до дружини військовослужбовця: «Як вона?» Відповідь була: «У мене завжди має бути все нормально, бо він служить».

Ця фраза зачепила Віру. За нею вона побачила жіночий досвід, про який говорять значно менше, ніж про досвід військових. Жінки чекають дзвінків, постійно живуть з тривогою та надією, самостійно виховують дітей, вирішують побутові й фінансові проблеми, вчаться бути сильними тоді, коли сил вже майже не залишається. І водночас від них часто очікують одного: «Тримайся. У тебе ж чоловік воює». Так народився цикл коротких інтимних портретів «Її фронт».

Віра хоче стати голосом жінок, які в інформаційному просторі ніби залишаються на другому плані, хоча їхній досвід заслуговує на не меншу увагу. Її героїні не воюють зі зброєю в руках, але кожна з них має власний фронт — фронт очікування, відповідальності, страху, самотності та щоденного життя в умовах війни.

«Вони відчували себе непомітними — і для суспільства, і для самих себе», — говорить Віра про жінок, чиї історії вона прагне зберегти.

Для неї «Її фронт» — не просто серія відеопортретів. Це спроба побачити жінку за звичним образом «дружини військового», почути її голос і показати, що за словом «чекає» стоїть ціле життя.

Її день починається не з камери

О сьомій тридцять Віра будить дитину, збирає її до садочка, готує сніданок. Якщо садочка немає — займається хатніми справами, а потім намагається викроїти хоча б пів години для себе. У цьому звичайному ранковому ритмі немає нічого героїчного — і саме в цьому його цінність. Бо за камерою, документальними історіями та складними темами залишається жінка, яка так само живе своїм щоденним життям.

Її настрій можна визначити за музикою. «Якщо сумний — то класичну. Якщо роздратована — рок, можу слухати в навушниках, щоб не дратувати цим дитину. Також я люблю слухати якусь дурнувату музику».

У її плейлисті поруч уживаються AC/DC і Rammstein, українська етніка, Kings of Convenience та ADAM. Музика для Віри — не просто фон, а своєрідний індикатор внутрішнього стану.

Та для роботи їй потрібне дещо важливіше за правильний саундтрек. «Обов’язково в мене має бути відповідний стан і ресурс, тобто я маю бути максимально невтомлена. Я ніколи не приступлю до процесу зйомки з пустим ресурсом або вигоранням». Її героїні не залишаються для неї просто персонажами в кадрі. Вона дивиться на них як жінка, мати, акторка, документалістка.

Коли запитуєш Віру, що допомагає їй не втрачати щирого інтересу до того, що вона робить, відповідь звучить просто: «Мене оточує багато жінок, якими я захоплююся. І вони є головними героїнями в моїх фільмах».

Саме з цієї точки й починається «Її фронт» — історія не лише про дружин військовослужбовців, а про жінок, які щодня продовжують жити, працювати, виховувати дітей, чекати, боятися, любити й залишатися сильними, навіть коли ніхто не бачить, якою ціною їм це дається. Їхній фронт часто не має окопів, форми чи зброї. Але він так само реальний.

Табуретка як перша сцена

«Я завжди знала, що буду актрисою», — говорить Віра. — «Мені було 5 років, коли я сказала, що буду виступати на сцені і кричати те, що сама захочу, і ніхто мені цього не заборонить».

Батьки достатньо серйозно ставилися до цих слів, адже Віра почала розмовляти дуже рано, а свої думки висловлювала чітко, аргументовано й переконливо. У шість років табуретка вже стала її першою сценою. У мами зберігалося касетне відео, на якому семирічна Віра впевнено говорить: «Не голосуйте за Партію регіонів», — у той час, коли в Херсоні значна частина людей підтримувала саме цю політичну силу. Мама дивиться на впевнений вираз обличчя доньки й коментує: «От артистка!». На жаль, під час переїзду з Херсона запис не вдалося зберегти.

Двоє акторів на театральній сцені

Віра завжди мріяла бути в кадрі або на сцені. Але після 24 лютого 2022 року опинилася по інший бік екрана — і взяла камеру до рук сама. 27 лютого вона знімала кадри захоплення Мощуна. «Ці кадри збереглися. Я вважаю, що вони безцінні для нашої історії, тому що там видно істотний страх і нерозуміння, емоції, які, на мою думку, неможливо відтворити в ігровому кіно».

Війна підштовхнула Віру до документалістики. «Саме на документалістику мене надихнула війна, тому що я зрозуміла, що вона більше і ширше, ніж те, що ми готові зараз осягнути. Можливо, через певний час ми зможемо усвідомити набагато більше всього і створити гарне художнє ігрове кіно».

Документалістика виявилася для неї ще й формою, яка не вимагала складної технічної бази. Не обов’язково мати дороге студійне світло чи професійне обладнання. Щось відбувається — і ти просто береш телефон та знімаєш.

Але поступово Віра зрозуміла, що хоче фіксувати не лише події, а передусім людей, чиї історії можуть залишитися непоміченими. «Я зрозуміла, що хочу підсвітити саме жіночу долю, бо бачу применшення ролі жінки у війні», — розповідає режисерка. — «Я вважаю, що жінки в тилу роблять великий внесок, про який не говорять. Багато жінок ніби поставили себе на друге місце, бо чоловікам начебто потрібніше. Але в їхніх словах було багато втоми і відчаю, тому що вони відчували себе непомітними як для суспільства, так і для самих себе».

До ролі режисерки Віра поступово готувалася ще тоді, коли сама була акторкою. Під час зйомок у фільмах їй завжди було цікаво не лише те, як режисер працює з акторами, а й те, як будується кадр, чому камера стоїть саме там і як через візуальну мову створюється історія. «Коли я знімалася у фільмах, мені завжди була цікава робота режисера не лише з точки зору роботи з акторами, а й я спостерігала за побудовою кадру», — розповідає Віра. — «Я читала багато літератури з режисури, про сценаристів і операторську роботу».

Одним із джерел знань для неї став режисер Ігор Даровський, який багато інформації про професію безкоштовно публікує у своєму Telegram-каналі. А головним способом навчання залишалася надивленість — уважне спостереження за хорошим кіно. «Найбільше мені почало подобатися, коли людина в кадрі не награна, а жива. Можливо, це ще тоді в мені вже зажевріли нотки любові до документалістики».

Прикладом сильної режисури та операторської роботи Віра вважає документальний фільм Ірини Цілик «Земля блакитна, ніби апельсин». «Ця стрічка про початок війни, вона не просто майстерна, там дуже глибокі персонажі», — говорить Віра. — «Але це ж і не персонажі, а справжні люди. І мені дуже подобається, що у фільмі не відчувається її ставлення до подій — ти формуєш своє власне. Такою має бути справжня документалістика».

Цей принцип Віра переносить і у власну роботу. «Звісно, я поважаю жінок, про яких знімаю, але я не змушую глядача їх поважати. Я даю йому вибір, і Ірина Цілик бачить так само».

Так акторка, яка колись починала з табуретки у херсонській квартирі, поступово опинилася по інший бік камери. Її сценою став уже не театр, а реальне життя — з його страхом, втомою, очікуванням і людьми, які не завжди вважають себе героями. Саме серед таких людей Віра сьогодні шукає своїх героїнь.

«Коли вони дозволять собі відчувати, то ніби згорять..»

Перші труднощі Віра зустріла ще до того, як почала повноцінно знімати «Її фронт». Жінок, готових розповісти свої історії, було багато. Але частина з них після першої згоди відмовлялася від зйомок.

Жінка лежить на ліжку в напівтемній кімнаті, кадр із циклу «Її фронт»

Причин було кілька. Перша — страх осуду. Жінки боялися, що суспільство не зрозуміє їхніх переживань: мовляв, чоловік на фронті, а вона дозволяє собі говорити про власну втому, самотність чи біль. Одна з них написала Вірі: «Я, може, б і хотіла, але зараз не у мене перша роль».

Друга причина — безпека. Деякі чоловіки були категорично проти публічності своїх дружин. Третя — мабуть, найскладніша: страх зустрітися із власними емоціями, які роками доводилося блокувати. Через це три заплановані зйомки так і не відбулися. «В мене досі в Threads дуже багато переписок із жінками, — розповідає Віра. — Вони говорять, що не дозволяють собі відчути весь цей спектр самотності, втоми, жорстокості і несправедливості, бо тоді ніби згорять. Їм простіше говорити, що вони такі ж самі, як інші». Це, мабуть, одна з найскладніших тем «Її фронту»: не лише знайти героїню, а й переконати її, що вона має право говорити про себе.

Поки відзняті три історії, і кожна з них виявилася зовсім іншою. Перша героїня — сформована особистість, яка навчилася працювати зі своєю тривожністю.

«Стан тривожності — це те, що найбільше руйнує жінку в стані очікування», — говорить Віра.

Друга героїня зовсім інша — молода, яскрава, харизматична жінка, яка не хоче відкладати життя на потім. «Вона показує всю щирість жінок, які не закриваються штампами “Я все витримаю”. Вона каже: “Ні, я не хочу цього всього, я хочу бути поряд”. Її історія особисто для мене про максималізм і жадібність, жагу жити прямо зараз», — говорить Віра.

Третя історія поки не опублікована. Її героїня — 19-річна мама, яка під час інтерв’ю була ще вагітною, а під час постінтерв’ю вже тримала дитину на руках. Її історія особливо контрастна на тлі звичного уявлення про молодість. Дівчина — переселенка з Донбасу, яка має за плечима досвід обстрілів і втрачений дім. Вона свідомо обрала чоловіка-військового, народила від нього дитину і говорить про нього із захопленням. Вона рада, що її дитина народилася і житиме на українській землі, та живе любов’ю до власної країни. Віра помічає, наскільки швидко ця дівчина подорослішала, бо це відчувається навіть у тому, як вона говорить.

Але шлях до цих трьох історій розпочався з зовсім іншої ідеї. Спочатку Віра хотіла зняти один великий повнометражний фільм з однією героїнею. Чоловік підтримав її ідею. «Сказав: “Ідемо купимо тобі айфон”. Ось так мені ніби закрився шлях назад. Все, в мене є айфон для моєї документалістики», — сміється Віра.

Професійне середовище, однак, зустріло ідею не так однозначно. Люди, дотичні до телеканалів та грантових програм, говорили, що тема занадто сумна, непатріотична, а сам формат — невдалий.

Віра вирішила не сперечатися, а перевірити ідею практикою. «Тоді я вирішила апробувати тему, знявши невеликі шматочки. Перший фільм без всякого піару і реклами набрав на YouTube 600 переглядів. Крім самої сторінки я його ніяк не рекламувала».

Потім почали приходити повідомлення від незнайомих людей. Спочатку — коментарі на YouTube, згодом — особисті повідомлення та реакції у Threads. В одному з дописів Віра написала, що готова розповідати жіночі історії анонімно — саме тому, що багато героїнь бояться говорити відкрито. Відгук був значним. Сьогодні у Віри близько 85 неопублікованих історій жінок, які хочуть бути почутими, але поки не готові вийти в публічний простір, і вона думає, як розповісти про них ширшій аудиторії. «Зараз у мене є 85 неопублікованих історій, і я думаю над форматом, як їх показати суспільству. Можливо, їх озвучать професійні актори, культурні діячі, бо вони мають великі охоплення і тоді ці історії будуть почуті».

Але справжнє відчуття, що Віра на своєму місці, прийшло зовсім не з переглядів, охоплень чи професійного визнання. Одного разу незнайома жінка додалася до неї в Instagram і написала, що після перегляду фільму вперше за чотири роки дозволила собі поплакати. І подякувала Вірі за це. «Це стало для мене свідченням того, що я не просто на своєму місці. Колись мій майстер сказав мені, що мистецтво має не просто викликати емоції, а наповнювати людину енергією, дозволяти їй бути собою, — розповідає Віра. — Вона ніби отримала цей дозвіл».

Можливо, саме цей «дозвіл» і є найважливішим результатом «Її фронту». Дозвіл не бути сильною щосекунди, не приховувати втому, не соромитися самотності. Не переконувати себе, що комусь іншому важче, а тому власний біль не має значення. Просто на мить дозволити собі відчути те, що занадто довго доводилося відкладати.

Відтинати зайве: закулісся роботи над фільмом

Для Віри документалістика починається задовго до монтажу. Це передусім відповідальність перед людиною, яка погоджується впустити камеру у своє життя. «Оскільки це живий і болючий діалог, я підписую договір з героїнею, що маю право безкоштовно використовувати цей матеріал. Вони мають право на перегляд перед публікацією», — розповідає Віра.

Камера на штативі в кімнаті

Вона свідомо відмовляється від очевидного й уже багато разів проговореного. «Я вважаю, що важливо лишати те, чого немає в інфопросторі. Всі чули про втому, мені важливо відкривати ті закутки, які мені невідомі. Наприклад, в мене є чоловік, і я думаю, як би це було зі мною, якби я опинилася на їхньому місці. Але найбільше для мене важливо, коли я бачу, що якась думка може бути терапевтичною для глядачів».

Одне інтерв’ю може тривати близько двох із половиною годин. Але для Віри робота з ним на цьому не закінчується. Вона переглядає кожну розмову по сім-вісім разів, може «жити» з одним матеріалом до двох тижнів, знову й знову слухаючи кожну інтонацію, паузу, деталь — щоб зрозуміти, що саме має залишитися у фільмі.

Це особливо важливо через специфіку героїнь. «Важливо, що це не акторки, вони не контролюють в кадрі все, що говорять. Якщо героїня випадково назвала позивний, командира, напрямок чи будь-які інші дані, то я вже не вставлю цю цитату в фільм».

Самі зйомки можуть займати два, три, а іноді й чотири робочі дні з кожною героїнею. На цей час Віра передає дитину чоловікові й повністю занурюється в роботу. «Я працюю з болем і в мене немає права на відсутність ресурсу. В мене має бути не штучна захопленість чи цікавість, а цілковита включеність в героїню. Документалістика — це не коли ти будуєш кадр, це коли ти живеш разом з людиною».

Під час розмови звучить сирена. Віра на мить переривається, відкриває Telegram, перевіряє інформацію про небезпеку. «Хм, прикольно. Зараз почекай».

Для неї це вже частина реальності, у якій створюється фільм. Тут немає стерильної студії, де війна залишається десь за межами кадру. Вона буквально присутня поруч. «Я вважаю успіхом, якщо виходить ввійти в довіру до людини. З усіма трьома героїнями це не просто вдалося, а ми продовжуємо спілкуватися і після зйомок».

Найбільше задоволення Віра отримує від спостереження за героїнями та підготовки до інтерв’ю.

«Я створюю перелік запитань на основі двох зустрічей з героїнями. Під час цих двох зустрічей я спостерігаю за їхньою буденністю, як вони живуть. По суті, вони ніби впускають мене у своє життя».

Для Віри важливо не лише те, що говорить героїня, а й те, що відбувається навколо неї. Кухня, тиша, дитячі речі, звичайний побут — усе це стає частиною розповіді.

Водночас сама Віра намагається не брати енергію безпосередньо з роботи. Каже, що тема надто складна для цього. Навпаки — вона наповнюється від родини, друзів, колег, а вже потім переносить цю енергію у свої фільми. «А ще я дуже люблю бувати сама, — розповідає Віра. — Якщо мені півдня виділити на “побути самій”, решта дня буде максимально продуктивною».

Її шлях до нинішнього підходу був не без помилок. Першу героїню Віра так і не встигла юридично оформити як учасницю проєкту — і зрештою втратила з нею зв’язок. «Я тричі зустрічалася з цією жінкою. Вона мати 3 дітей, чоловік в гарячих точках, з точки зору драматургії — це ідеальна героїня. Я лише дарма витратила гроші на студію. Вона заблокувала мене в усіх соцмережах без жодних пояснень».

Але саме ця історія стала для Віри важливим професійним уроком.

«До речі, на тому етапі я хотіла ідеалізувати жінку, помістивши її в циклораму. Але вона “злилася” і я зрозуміла, що не хочу шукати красиву картинку».

— Тобто цей промах водночас став і успіхом, бо направив тебе на шлях?

— Так.

Після цього Віра почала інакше дивитися на сам принцип документалістики. Їй уже було не потрібно створювати красиву картинку. Навпаки — вона почала шукати правду в живому просторі, недосконалості та випадкових деталях.

Іноді ці деталі бувають дуже буквальними. «І на першому, і на другому знімальному дні в мене дуже сильно бурчав живіт, бо я забула поснідати. Мені довелося звертатися до професійного звукорежисера, щоб на деяких шматках видаляти звук бурчання живота».

Утім, за цією самоіронією ховається складна частина роботи — монтаж. «Якщо операторська “корочка” в мене є, режисура сформувалася через надивленість, то монтаж в професійних програмах — для мене виклик. Це жах. Я монтую вночі. Вдень я не монтую при дитині такі складні теми».

Одного разу її донька Кіра побачила на екрані одну з героїнь. «Колись вона побачила і запитала, чому ця тьотя така сумна? Подивилася, зупинилася і каже: “Так не повинно бути” — і пішла».

Кірі зараз три з половиною роки. Про війну мама розповідає їй максимально просто, пояснюючи складні речі через знайомий дитині світ — іграшки. Росіяни хочуть забрати українську землю так само, як хтось може захотіти забрати її іграшки. Але іграшки належать Кірі — і вона має право їх відстоювати. Для Віри це спосіб пояснити дитині війну, не перевантажуючи її деталями, які вона ще не здатна осягнути.

А свою роботу Віра описує трьома словами: підтримка, любов і сильна внутрішня довіра. «Підтримка, любов, сильна внутрішня довіра — це ті слова, якими я можу описати свою роботу. В мене тільки на цьому проєкті так було, щоб я з незнайомими людьми відчувала себе настільки близькою. Мене навіть знайомі так близько не пускають в своє коло, тут сформувався такий зв’язок, така глибока зануреність нас двох, “проживання” емоцій».

Мабуть, саме це і є те, що залишається за кадром. Не камера, не монтаж і навіть не правильно поставлене світло, а момент, коли дві незнайомі людини на кілька годин перестають бути просто режисеркою та героїнею. Одна дозволяє іншій побачити те, що зазвичай приховує навіть від себе.

«Мені потрібні не гроші, а люди»

Сьогодні Віра шукає можливість масштабувати «Її фронт». Вона зверталася до різних громадських організацій, шукала підтримку, але поки не знайшла партнера, який допоміг би перетворити кілька окремих фільмів на повноцінний проєкт. «Мені зараз не стільки гроші треба, скільки люди, — говорить Віра. — Насамперед оператор і монтажер. Ролі режисера і інтерв’юера — це ті, які я хотіла б лишити собі. Мені подобається складати цей пазл».

Жінка сидить біля мікрофона під час зйомки, кадр зі знімального процесу

Монтаж вона поки не може повноцінно «витягувати» ані за часом, ані за компетенціями. Оператор потрібен з іншої причини — щоб Віра могла залишатися повністю присутньою поруч із героїнею. «Я не можу запитувати в людини: “А що ви будете відчувати, коли ваш чоловік помре?”, відхилитися до камери, відвести погляд і сказати: “Почекай, фокус є”. І продовжити. Я так не працюю».

Потрібна й комунікаційна частина команди — людина, яка займатиметься PR та SMM, нарізатиме фільми на короткі відео для соціальних мереж і допомагатиме поширювати ці історії. «Це повноцінна команда, і поки що я не можу їм запропонувати оплату, — говорить Віра. — Для мене важливо, щоб ці люди горіли цим фільмом, як і я. Я знаю, що це не принесе мені великих грошей, але це дасть мені внутрішнє відчуття опори і важливої місії».

Її мотивація значно більша за бажання зробити ще один документальний проєкт. «Я хочу бути голосом цих жінок. Я хочу, щоб кіноіндустрія масштабувалася такими ж глобальними темпами, як це роблять люди в нашій країні. Наше кіно не відображає всієї цієї палітри, контрасту сили і слабкості, які сформувалися у війні».

Іноді підтвердження того, що ця робота потрібна, приходить зовсім несподівано. Одна знайома Віри, яка зараз не перебуває у стосунках, після перегляду фільму сказала їй: «Я раптом усвідомила, що все, що я говорила знайомим, у яких чоловік воює, — це така дурня. Навіщо я це робила? Я не розуміла, чим це може бути інакше: ну я сама, і вона сама. Але ж там питання і не в самотності як такій взагалі».

Для Віри такі реакції важливіші за цифри. «До речі, коли ти мені перший раз подзвонила і сказала, що хочеш взяти інтерв’ю, це було таким поштовхом, — говорить вона. — Я людина енергії, а в ту мить відчувала таке тотальне пригнічення, чекала на обстріл, довго не могла заснути, і ця можливість розповісти мою історію надихнула мене не зупинятися в пошуку можливості масштабувати цей проєкт».

Зараз Віра знімає короткі інтимні портрети — до десяти хвилин. Вона свідомо не робить їх довшими: в інформаційному просторі й без того багато болю, а двадцять хвилин фільму на високих емоційних піках глядачеві може бути важко витримати.

Але мрія про повнометражне кіно залишається. «Але я все ще мрію про повнометражний фільм, — говорить Віра. — Там було б три абсолютно різні героїні з різними долями і обставинами, можливо, й бабусі. Я б розповіла не лише про жінок, які чекають, а й про жінок, які втратили. Навколо цивільних жінок, які виховують дітей під час війни. Показала б дуже різні досвіди».

Можливо, саме в цьому і полягає наступний етап «Її фронту» — вийти за межі одного образу жінки, яка чекає чоловіка з війни. Показати різні способи проживання війни: очікування, втрату, материнство, самотність, любов, злість, втому, бажання жити і навіть право на звичайне життя.

Коли запитуєш Віру, як не здатися і продовжувати пишатися тим, що робиш, вона відповідає коротко: «Знаходити своїх людей. І щиро вірити в те, що ти робиш. Я завжди топлю за жінок. Для мене жінка — це мистецтво жити це життя».

Вона говорить про те, чим пишається у власному житті, і серед цього — материнство, рішення залишитися в Україні, власна трансформація та відмова від російського культурного контексту, на якому виросла. «Я — мама, і досі не в дурці. Моя дитина, на перший погляд, адекватна», — сміється Віра.

Вона згадує, що дізналася про вагітність 1 березня 2022 року і тоді мала можливість виїхати за кордон до мами. «Я пишаюся, що обираю залишатися в цій країні під час війни, підтримувати її економіку. Я пишаюся тим, що змогла змінити цей свій зросійщений менталітет. На жаль, я знаю всі театри, вистави і акторів російських, тому що ми зростали на цьому. Пишаюся, що я викорінила це з себе і моя дитина живе на абсолютно нових матеріях».

Віра взагалі багато говорить про здатність відділяти своє від чужого — і в роботі, і в житті. «Я все в своєму житті роблю по задоволенню, — говорить вона. — Я зараз не йду на офісну роботу, а веду одночасно кілька проєктів, де я як оператор, бо я люблю знімати. Мені подобається оця чесність із собою, бо я не можу піти туди, де мені взагалі погано».

Ця чесність має свою ціну. Віра хоче повернутися до театру, але поки не може дозволити собі театральний графік із маленькою дитиною. Був випадок, коли вона прийшла на проби, але їй навіть не дали показати етюд, дізнавшись, що в її кар’єрі була дворічна перерва.

— Чому перерва?

— Я народила дитину.

За кулісами інші жінки їй аплодували. Режисер — шансу на проби не дав.

«Для мене материнство — не перепона, для мене система, яка не підтримує працюючих матерів, перепона».

Тому зараз Віра працює операторкою на комерційних зйомках і хоче викладати акторську майстерність. «Я дуже люблю акторську справу і відчуваю, що можу чогось навчити людей». Поки що ж пошуки роботи приводять її до пропозицій бути офісною менеджеркою чи продавчинею. Вона згадує і випадок, коли на вакансію їй передзвонили й прямо сказали, що на цю суму шукають виключно чоловіків.

А вночі Віра знову повертається до свого кіно. Вона сидить, обкладена аркушами А4, переслуховує диктофонні записи й шукає ту саму «рибу» — фразу, навколо якої можна вибудувати історію. «Я хапаю кожну фразу, щоб фільм був побудований так, щоб ніде не злетіти з рейок довіри до людини», — говорить Віра. Чоловік, спостерігаючи за нею в цей момент, якось сказав, що ще ніколи не бачив її такою «прекрасно збудженою» професією — ніби вона збільшується, розширюється, стає живішою.

Для Віри це і є критерій правильного життя. «Треба робити те, що тобі приносить задоволення. Я не роблю те, що мені не приносить задоволення — від сексу і до професії. Імітацію оргазму я відсікаю дуже жорстко, як і не своїх людей».

Але її порада тим, хто застряг на нелюбимій роботі, звучить значно практичніше, ніж просто «звільняйся і йди за мрією».

— Почніть маленькими кроками робити в житті те, що вам подобається. Із зовсім дрібного: наприклад, всі п’ють каву з молоком, а вам подобається без. Пийте без. А потім цього гарного ставатиме все більше, і ви вже не зможете погоджуватися на менше.

Віра не радить різко ламати життя. «Тому що сказати: “Не бійтеся. Вставайте і ідіть” — це дуже легко, але це так не працює. Більшість людей не кине просто так роботу в офісі і не піде саджати квіти за покликом серця, тому що їсти хочеться і комуналку платити треба. Для того, щоб прийти до етапу, коли ти зможеш дозволяти собі обирати, треба почати з маленького».

Ми закінчуємо розмову вже вдома. За вікном сідає сонце. Раптом Віра зупиняється, дивиться на світло, дістає телефон і починає мене фотографувати. «Вибач, будь ласка, тут якесь магічне світло». І в цьому жесті, можливо, є дуже багато самої Віри: вона постійно щось помічає, ловить, фіксує — навіть тоді, коли камера вже вимкнена.

Її «Її фронт» поки складається з кількох коротких фільмів, десятків неопублікованих історій і однієї великої мрії. Для її реалізації поки бракує людей, ресурсів і команди. Але вже є найважливіше — героїні, які наважилися говорити, глядачі, які впізнали в цих історіях себе, і сама Віра, яка знайшла свою камеру. Колись її першою сценою була табуретка. Тепер її сцена — життя інших жінок. І, здається, вона нарешті знає, навіщо стоїть по той бік камери.

Від гуманітарної катастрофи до евакуації: як Карітас України допомагав мешканцям Олешків

Карітас України разом із місцевими організаціями мережі долучився до підготовки евакуації, зустрічі людей та забезпечення їхніх першочергових потреб.

Гуманітарна катастрофа, що розвивалася роками

Олешки перебувають під російською окупацією з перших днів повномасштабного вторгнення. Розташоване поблизу лінії фронту місто поступово втрачало доступ до базових послуг, необхідних для життя.

Після підриву Каховської ГЕС 6 червня 2023 року Олешки зазнали масштабного затоплення. Багато мешканців втратили житло, майно та документи, а значна частина міста залишилася без стабільного електро-, водо- та теплопостачання.

Наприкінці грудня 2025 року ситуація різко погіршилася через фактичну блокаду міста. Заміновані дороги, атаки безпілотників та обмеження пересування практично унеможливили постачання продовольства й медикаментів. За наявними повідомленнями, останній автомобіль із продуктами зміг дістатися Олешків 7 січня 2026 року.

Люди були змушені виживати завдяки залишкам продовольчих запасів і продуктам, вирощеним самостійно. Деякі мешканці долали до 20 кілометрів небезпечними маршрутами, щоб придбати їжу. Для літніх людей та осіб з обмеженою мобільністю така можливість була практично недоступною.

Відсутність медичної допомоги, питної води, електроенергії та зв’язку ще більше поглиблювала гуманітарну кризу. Надходили повідомлення про загибель цивільних через голод, холод, поранення та неможливість отримати необхідне лікування.

Гуманітарна місія та евакуація

Критична гуманітарна ситуація в Олешках привернула увагу міжнародної спільноти та Святого Престолу.

16 жовтня 2026 року Папа Римський Лев XIV провів телефонну розмову з Владіміром Путіним, під час якої закликав до гуманітарного перемир’я, необхідного для доставки продовольства й медикаментів, а також забезпечення добровільної та безпечної евакуації цивільного населення Олешків.

19 жовтня Папа Лев XIV обговорив ситуацію з Президентом України Володимиром Зеленським, наголосивши на необхідності співпраці сторін задля захисту цивільних і забезпечення гуманітарного доступу.

23 жовтня 2026 року за посередництва Першої леді США Меланії Трамп було офіційно підтверджено домовленості щодо проведення гуманітарної місії та тимчасового припинення вогню в Олешках.

27 жовтня оголосили режим тиші, а 29 жовтня розпочали підготовку маршрутів і гуманітарного вантажу. 30 жовтня українська делегація прибула до міста, доставила критично необхідні продукти й медикаменти та розпочала евакуацію цивільного населення.

31 жовтня евакуйованих мешканців доставили до Києва. Режим тиші завершився 1 листопада.

Операція, організована за участю Офісу Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, відбувалася в надзвичайно стислі терміни. Для повернення людей використовувався маршрут через білоруський кордон у Чернігівській області.

З міркувань безпеки точна кількість евакуйованих не оприлюднюється. Частина мешканців залишається в Олешках, де гуманітарна ситуація продовжує бути критичною.

Як Карітас України долучився до допомоги

Карітас України працював у тісній координації з Офісом Омбудсмана. До гуманітарного реагування долучилися Національний офіс Карітасу України, Карітас Чернігів та Карітас Київ.

Підготовка до евакуації. Працівники Карітасу України приймали й опрацьовували звернення мешканців Олешків та їхніх родичів щодо можливості виїзду. Робота тривала практично цілодобово, адже на організацію гуманітарної місії було лише кілька днів.

Возз’єднання родин. Карітас Київ організував перевезення родичів евакуйованих із Києва до кордону та їхнє повернення. Для багатьох сімей це стала перша зустріч після тривалої розлуки.

Допомога на кордоні. Карітас Чернігів розгорнув теплий намет, де люди могли зігрітися, випити гарячих напоїв, перекусити та скористатися інтернетом. Тут також працював психолог, було облаштовано дитячу зону та організовано видачу стартових пакетів українського мобільного оператора.

«Це був нетиповий виїзд для нашої команди, адже зазвичай наші мобільні теплі намети працюють безпосередньо на місцях обстрілів, де допомагають людям одразу після прильотів. Для нас це був дуже трепетний і важливий момент. Люди пройшли непростий шлях евакуації, залишивши свої домівки, і нам хотілося, щоб після всього пережитого вони могли бодай трохи зігрітися, випити гарячого чаю, перекусити й відчути турботу та підтримку», — зазначає Станіслав Федорчук, менеджер проєкту «Багатогалузева допомога постраждалим від війни в Україні».

Завдяки співпраці з оператором мобільного зв’язку lifecell Карітас України отримав 500 стартових пакетів для підтримки людей, які повертаються з окупації.

Підтримка після евакуації. Багато людей прибували виснаженими, схудлими, хворими та травмованими. Серед них були люди на інвалідних візках і з милицями. Після перетину кордону евакуйованих доправили до медичних закладів.

Карітас забезпечив людей гігієнічними наборами, подушками, постільною білизною та гарячим харчуванням. Протягом чотирьох днів перебування в лікарні евакуйовані отримували дворазове харчування, адаптоване до їхнього стану здоров’я відповідно до рекомендацій Міністерства охорони здоров’я України.

У межах допомоги евакуйованим мешканцям Олешків Карітас забезпечив:

  • Близько 600 комплектів постільної білизни;
  • Приблизно 1 300 наборів гарячого харчування;
  • Близько 500 базових гігієнічних наборів;
  • Близько 2 000 спеціалізованих транзитних гігієнічних наборів.

Гуманітарне реагування триває. Серед актуальних потреб — забезпечення питною водою через перебої в роботі систем очищення, спричинені атаками на енергетичну інфраструктуру.

«Для нас гуманітарна допомога — це не лише забезпечення базових потреб. Це також турбота про людську гідність, можливість возз’єднатися з рідними та відчути, що ти не залишився наодинці зі своїм досвідом. Саме так міжнародна солідарність перетворюється на конкретні дії, які допомагають людям відновлювати відчуття безпеки та опори», — зазначає Іванна Улей, менеджерка проєкту «Гуманітарна допомога та відновлення життєзабезпечення 2026. Фаза 2».

Підтримка людей після повернення

Допомога мешканцям Олешків є частиною ширшої роботи Карітасу України з підтримки людей, які повертаються з тимчасово окупованих територій.

З лютого 2025 року у Волинській області реалізується проєкт «Екстрена гуманітарна підтримка вимушено переміщених та постраждалих від військової агресії українців». Важливою складовою цієї роботи є співпраця з Офісом Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

«Співпраця Карітасу України з Офісом Омбудсмена є важливою складовою підтримки українців, які повертаються з тимчасово окупованих територій. Така взаємодія дозволяє поєднати координаційні можливості державної інституції з досвідом Карітасу в наданні гуманітарної допомоги, забезпечуючи комплексний підхід до потреб людей на всіх етапах повернення. Завдяки тісній координації, оперативному обміну інформацією та спільному плануванню вдається ефективніше організовувати допомогу, своєчасно реагувати на потреби евакуйованих і забезпечувати їхню подальшу підтримку. Особливе значення така співпраця має для людей, які пережили тривалу ізоляцію та потребують допомоги у відновленні звичного життя», — зазначає Гайк Степанян, менеджер проєкту.

Карітас Волинь допомагає людям, які повертаються через пункт пропуску «Доманове» на українсько-білоруському кордоні. Підтримка включає забезпечення мобільним зв’язком, грошову допомогу, придбання квитків до місця призначення, трансфер до залізничного вокзалу, тимчасове проживання у прихистку, гаряче харчування та супровід кризових менеджерів.

Таким чином, допомога не завершується перетином кордону, а продовжується на наступних етапах повернення людей до безпечного життя.

Міжнародне партнерство та підтримка

Гуманітарна допомога надавалася в межах кількох проєктів, що реалізуються за підтримки міжнародних партнерів:

  • Уряду Сполучених Штатів Америки через Державний департамент США — проєкт «Багатогалузева допомога постраждалим від війни в Україні».
  • Caritas Norge — проєкт «Гуманітарна допомога та відновлення життєзабезпечення 2026. Фаза 2».
  • Catholic Relief Services (CRS) — проєкт «Екстрена гуманітарна підтримка вимушено переміщених та постраждалих від військової агресії українців».
  • Caritas Österreich та Європейського Союзу — проєкт «Забезпечення повноцінного доступу до захисту та гігієни постраждалого від війни населення прифронтових районів України (ECHO4)».

Міркування про захист прав людей з інвалідністю

Підтримка обороноздатності України нині є безумовним пріоритетом. Чи доречно ставити питання про фінансування соціальних послуг для людей з інвалідністю, зокрема з інтелектуальними, ментальними та психічними порушеннями?  
 
Так, адже захист держави — це не лише захист її територій, а й збереження людей, їхньої гідності та забезпечення права на повноцінне життя. Саме тому фінансування соціальних послуг для людей з інвалідністю, зокрема з ментальними та психічними порушеннями, не варто протиставляти потребам оборони. Це взаємопов’язані складові стійкості держави та її громад.   

Проблеми сьогодення й виклики майбутнього 

Сьогодні значна частина людей із такими порушеннями залишається залежною від постійної підтримки своїх родин. Батьки та опікуни нерідко змушені відмовлятися від роботи, професійної реалізації та суспільного життя, щоб забезпечувати щоденний догляд за своїми близькими. Це призводить до фінансового й емоційного виснаження сімей, соціальної ізоляції та зростання ризику потрапляння людей з інвалідністю до інституційних закладів.  
   
Війна загострила наявні проблеми, а ще й створила нові виклики. Військовослужбовці повертаються з фронту не лише з фізичними травмами. Частина з них несе тягар тяжких психологічних травм, посттравматичного стресового розладу,інших психічних та когнітивних порушень, які можуть потребувати тривалої комплексної підтримки. Хоча потреби цих людей відрізняються від потреб осіб з інтелектуальними порушеннями розвитку, громади мають бути спроможними забезпечувати індивідуалізовані послуги для різних категорій населення.  
   
Тому розвиток системи соціальних послуг сьогодні — це не лише відповідь на потреби людей, які вже живуть з інвалідністю, а й підготовка громад до довгострокових соціальних наслідків війни 

Послуги під захистом фінансування 
 
Особливої актуальності набуває розвиток денного догляду, соціальної адаптації, підтриманого проживання, психосоціальної підтримки та послуг тимчасового відпочинку для осіб, які здійснюють догляд. Такі послуги дозволяють людям з інвалідністю залишатися частиною громади, розвивати навички самостійності, підтримувати соціальні зв’язки, а їхнім родинам — зберігати можливість працювати та вести повноцінне життя.  

З 15 жовтня Карітас України разом із Карітасом Тернопіль розпочинає проєкт «Спроможні родини – інклюзивні громади». Ми працюватимемо на формування сталої системи соціальних послуг через залучення батьків, опікунів, громадських організацій та органів місцевого самоврядування до визначення потреб, бюджетного планування й ухвалення рішень. Важливо, щоб соціальні послуги поступово ставали частиною системного фінансування з місцевих бюджетів відповідно до реальних потреб населення та фінансових можливостей громад.  

Бачити перспективу 

Ми повинні також думати наперед. Батьки людей із тяжкими інтелектуальними та психічними порушеннями старіють, і вже сьогодні багато з них ставлять собі запитання: хто подбає про їхніх дітей, коли вони самі більше не зможуть цього робити? Відкладення вирішення цього питання лише поглиблюватиме проблему та може призвести до значно більших соціальних і фінансових витрат у майбутньому.  
   
Тому фінансування соціальних послуг — це не просто видатки місцевого бюджету. Це інвестиція в людський потенціал, збереження родин, соціальну згуртованість і стійкість громад.  

Окремої уваги потребує питання реальних обсягів фінансування соціальних послуг для людей з інвалідністю, зокрема з інтелектуальними та психічними порушеннями, з місцевих бюджетів. Сьогодні важливо говорити не лише про наявність відповідних програм, а насамперед про конкретні суми коштів, які громади щороку передбачають і фактично витрачають на забезпечення потреб цієї категорії населення. Адже навіть за наявності мільйонних бюджетів соціальних програм фінансування безпосередньо денного догляду, підтриманого проживання, соціальної адаптації та інших необхідних послуг може залишатися мінімальним або взагалі не передбачатися. Важливо проаналізувати, скільки коштів виділяється на ці послуги в абсолютних сумах, яку частку вони становлять у загальних видатках місцевих бюджетів, скільки припадає на одного потенційного отримувача та наскільки ці обсяги відповідають фактичній потребі. Адже питання не лише в тому, чи має громада кошти, а й у тому, яку суму вона реально спрямовує на забезпечення гідного життя людей, які потребують щоденної підтримки. Саме тому проєкт «Спроможні родини – інклюзивні громади» покликаний сприяти ухваленню конкретних, фінансово обґрунтованих бюджетних рішень, які забезпечуватимуть не формальну наявність соціальних програм, а реальну доступність необхідних послуг.  

Публікацію створено міжнародним благодійним фондом «Карітас України» за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України – рушій реформ і демократії»/ Strong Civil Society of Ukraine – a driver towards reforms and democracy за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст публікації є відповідальністю БФ «Карітас України» та не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції або ІСАР Єднання.  

Історія двох поколінь, які виїхали з окупованої Запорізької області

Із Запорізької області виїжджають два покоління однієї родини: пані Вікторія з чоловіком та її батьки. Будинок батьків зруйнував приліт, тож тепер усі разом вирушають шукати нове місце для життя. За кілька днів до початку повномасштабного вторгнення пані Вікторії вдалося востаннє побачити дітей. Її чоловік і батьки не бачили дітей та онуків сім років.

«У нас дрони літають, як ворони», — згадує чоловік пані Вікторії. Щоразу родина завмирала й прислухалася, чи не впаде щось поруч. Із весни електроенергію в місті, за його словами, подавали приблизно раз на тиждень, та навіть тоді напруга становила лише 100 вольтів. Воду також давали за графіком по годинах.

Життя в окупації супроводжувалося постійним тиском з боку російських військових. Обшуки стали звичним явищем: перевіряли соціальні мережі, грошові перекази та будь-яку інформацію, яку могли використати проти місцевих жителів.

«За маленький донат на армію дають більше, ніж за вбивство», — розповідає чоловік.

Окупанти приїжджали до міста цілими сім’ями. Російські військові постійно, за словами чоловіка, нав’язували місцевим жителям власну культуру, а жінкам власні правила щодо одягу та зовнішнього вигляду.

До повномасштабного вторгнення пані Вікторія працювала вчителькою початкових класів. За кілька років до війни вона взяла перший клас, тому у 2022 році продовжувала працювати зі своїми учнями. У перші дні вторгнення жінка власноруч знімала стенди в класі та забирала навчальні матеріали, намагаючись урятувати все, що могла.

Згодом учні роз’їхалися різними куточками України та за кордон. Школу перенесли до Запоріжжя, і навчання продовжилося дистанційно. Пані Вікторія залишалася зі своїм класом і продовжувала викладати, навіть перебуваючи в окупації.

Тим часом у місті з’явився телеграм-канал, де публікували списки людей, яких окупанти вважали вірними Україні. З їхніх особистих сторінок брали фотографії, поширювали контакти та закликали повідомляти будь-яку додаткову інформацію.

У цьому списку опинилася й пані Вікторія. З її сторінки взяли фотографію з українською символікою, зроблену під час першого уроку, а також світлину на тлі прапора Європейського Союзу, яку вона зробила під час навчання вчителів у межах реформи НУШ. Після публікації жінку звинуватили в тому, що вона навчала дітей, яких окупанти називали «ждунами», та в інших злочинах.

Ця публікація змінила її життя. Пані Вікторія була змушена спалити власні навчальні матеріали та все, що раніше забирала зі школи. Двадцять п’ять років праці, спогадів і речей, які вона збирала для своїх учнів, довелося знищити. Її колега після подібної публікації була змушена тікати з міста лише з однією сумкою.

Обшуки в будинку пані Вікторії також стали частиною повсякденного життя. Одного дня жінка проводила урок зі своїм класом. Раптом зникло світло, і чоловік вийшов запускати генератор. За мить почав гавкати собака – у двір зайшли люди з обшуком. Жінка сама не зрозуміла, як так швидко зорієнтувалася: сховала телефон у пральну машину, а книжки – за шафу.

Її зачинили в кімнаті та почали перевіряти телефон. У Facebook було чимало підписок і публікацій, пов’язаних із Новою українською школою. Раптом один із присутніх зателефонував комусь і запитав: «НУШ — це воно?». Після цього пані Вікторію почали розпитувати, чи працює вона, та переконувати влаштуватися до місцевої школи, де запроваджували російську освітню програму.

«Йдіть працювати у школу — вас люди почнуть поважати», — наполягали вони.

Жінка відмовлялася, пояснюючи, що давно мріяла звільнитися й відпочити. Зрештою після декількох годин все закінчилося розпискою про заборону працювати та навіть викладати дистанційно.

Після цього довелося бути ще обережнішою. Попри заборону, пані Вікторія продовжувала потайки навчати дітей. Разом із чоловіком, який допомагав їй, вони не полишали класу: святкували свята онлайн, вирізали гарбуза і переодягались на Хелловін, святкували Новий рік і навіть організували дистанційний випускний.

Так учні завершили четвертий клас. Згодом діти перейшли до місцевих шкіл, але робота пані Вікторії весь цей час супроводжувалась постійним ризиком і новими обшуками.

Попри небезпеку та заборони, пані Вікторія продовжувала таємно викладати українську мову дітям, які вже жили в різних куточках світу.

Одного разу, прибираючи гараж, жінка знайшла коробку з українськими стрічками, які колись готувала для учнів до Дня знань. До дітей вони так і не потрапили. Пані Вікторія добре розуміла, що знахідка таких речей під час чергового обшуку могла мати для неї серйозні наслідки.

Працівники БФ «Карітас Волинь» зустріли родину пані Вікторії на пункті пропуску «Доманове». Два покоління сім’ї зібрали своє життя в кілька валіз.

«Коли у мене запитали, як я так усе помістила в декілька валіз, я сміялася, що в дитинстві грала в тетріс», — із посмішкою розповідає жінка.

Цього дня родина нарешті змогла зустрітися з дітьми та онуками. Далі пошук нового житла та спроба почати все спочатку.

«Тут ми можемо вільно вийти на вулицю, говорити, якось дихається легше», — каже пані Вікторія.


Проєкт «Екстрена гуманітарна підтримка вимушено переміщених та постраждалих від військової агресії українців» реалізується за постійної підтримки Catholic Relief Services.

Потреба в догляді не закінчується разом із грантом: Карітас України працює над сталим фінансуванням догляду вдома

Як забезпечити безперервність підтримки, коли донорське фінансування скорочується? Як розподілити відповідальність між державою, громадами та надавачами послуг? 

Ці питання стали центральними під час триденної зустрічі «Соціальні послуги – 2027: державне замовлення, місцеві бюджети та роль недержавних надавачів», яка відбулася 2–4 листопада 2026 року у Львові в межах проєкту CARES. 

У центрі обговорення – розвиток догляду вдома в Україні, посилення адвокаційної спроможності мережі Карітасу та формування спільних стратегічних пріоритетів до 2030 року. Окрему увагу приділили механізмам фінансування, які допоможуть забезпечити сталість послуг у 2027 році. 

«Потреба людини в догляді не закінчується разом із завершенням грантового проєкту. І це, мабуть, головне, від чого ми відштовхувалися під час нашої зустрічі. 

Сьогодні мережа Карітасу України має значний практичний досвід надання послуг догляду вдома. Але нам потрібно рухатися далі — від окремих проєктів до сталої системи, де фінансування догляду буде спільною відповідальністю держави, громад та інших партнерів. Водночас варто розвивати й додаткові механізми фінансування, зокрема можливість участі самих отримувачів послуг та їхніх родичів, які проживають в Україні чи за кордоном, з урахуванням фінансових можливостей кожної родини», – сказав Юрій Наконечний, менеджер проєкту CARES Карітасу України.

Від потреби людини – до фінансування послуги 

Щоб забезпечити людей необхідними соціальними послугами, громади мають насамперед знати, хто і якої допомоги потребує. Не менш важливе питання – де знайти кошти на ці послуги, особливо в умовах скорочення донорського фінансування. 

На цьому наголосила Олеся Балян, провідна юристка Карітасу України, яка розповіла про законодавчі механізми фінансування соціальних послуг та можливості залучення коштів із різних джерел. 

«Більшість організацій мережі Карітасу України є надавачами соціальних послуг, тому для них важливо мати належне фінансування, щоб допомагати тим, хто найбільше цього потребує. Зараз ми спостерігаємо зменшення донорського фінансування таких проєктів. Тому постає питання пошуку інших джерел та диверсифікації фінансування. Відповідно до чинного законодавства України обов’язок фінансувати та надавати соціальні послуги лежить переважно на місцевих громадах, але частково такі зобов’язання мають також регіональна влада та держава», – пояснила юристка. 

Під час виступу Олеся Балян зосередила увагу на можливостях отримання фінансування з державного бюджету в межах експериментальних проєктів Міністерства соціальної політики, сім’ї та єдності України, залученні коштів місцевих бюджетів, а також наданні платних послуг. 

«Саме до повноважень органів місцевого самоврядування належать організація та фінансування базових соціальних послуг, яких сьогодні профільний закон налічує 19. Також ми говорили про можливість надавати послуги за рахунок самих отримувачів. Це практика багатьох європейських країн, коли людина долучається до оплати послуги, якщо не повністю, то принаймні шляхом співфінансування», – зазначила пані Олеся. 

При цьому, на переконання експертки та її колег, додаткові механізми фінансування, зокрема добровільна участь родичів, які проживають в Україні чи за кордоном, в оплаті догляду за своїми близькими, мають доповнювати державне та місцеве фінансування, а не замінювали його, а також не мають обмежувати доступ до допомоги для людей, які не мають можливості платити. 

Окремо Олеся Балян наголосила на необхідності визначати реальні потреби мешканців громад, адже без цього неможливо належно планувати надання соціальних послуг: 

«Дуже багато громад нехтують цим своїм обов’язком і не з’ясовують, скільки людей потребують соціальних послуг та яких саме. Якщо потреба в послугах не визначається, то надалі ці послуги не надаються, а люди залишаються без допомоги». 

Практичним досвідом співпраці з місцевою владою поділилися представники благодійних фондів «Карітас Хмельницький УГКЦ», «Карітас Київ», «Карітас Донецьк у м. Дніпро» та «Карітас Запоріжжя». Йшлося про успіхи й труднощі в залученні фінансування з місцевих бюджетів для надання соціальних послуг. 

До обговорення долучився також Артур Погоріленко, менеджер проєкту «Сприяння соціальній реформі відповідно до стандартів ЄС для сталого розвитку й надання послуг догляду вдома та роботи з дітьми й молоддю для людей, постраждалих від війни в Україні». Він представив адвокаційну роботу проєкту на національному рівні, зокрема щодо створення інституту єдиного національного закупівельника соціальних послуг та впровадження принципу «гроші ходять за людиною». 

Сила мережі – у спільній позиції 

Щоб соціальні послуги отримали належне фінансування, недостатньо лише доводити їхню необхідність. Потрібно формувати конкретні пропозиції та послідовно просувати їх у діалозі з владою. 

На цьому наголосила Галина Бордун – голова Координаційного центру підтримки цивільного населення при Львівській ОВА, радниця начальника Львівської ОВА. Вона підкреслила важливість адвокації та спільних дій громадських і благодійних організацій. 

Догляд вдома дає людині можливість залишатися у звичному середовищі, а не переїжджати до інтернатного закладу. Проте розвиток цієї послуги потребує дієвих законодавчих і фінансових механізмів. 

За словами Галини Бордун, одна з важливих проблем – відсутність повної картини потреб людей у соціальних послугах. 

«Державні установи часто володіють інформацією лише про тих людей, які до них звернулися. Але є й ті, хто залишився вдома, не перереєструвався після переміщення, не отримав медичної допомоги або не оформив необхідних документів». 

Тому важливо не лише реагувати на звернення, а й з’ясовувати реальний масштаб потреб, щоб громади могли враховувати їх у своєму плануванні. 

Прикладом такої роботи стало оцінювання потреб людей, які тривалий час проживають в інтернатних закладах. Частина з них за належної підтримки могла б повернутися до життя в громаді. За результатами оцінювання вже підготували та передали пропозиції Міністерству соціальної політики. 

«Я дуже хотіла б бачити адвокацію серед пріоритетів вашого планування – практично в кожній організації», – сказала пані Галина фахівцям Карітасу. Йдеться про постійну комунікацію з громадами, громадськими організаціями та людьми, які ухвалюють рішення. Важливо пояснювати не лише те, яку допомогу надає Карітас, а й чому громади мають враховувати потреби людей у своїх рішеннях. 

Особливу увагу Галина Бордун звернула на силу мережі та необхідність спільної адвокаційної позиції. 

«Карітас має потужну мережу в Україні. Якщо всі організації синхронно говоритимуть про ті самі проблеми й необхідні рішення у своїх громадах, у нас буде значно більше шансів вплинути на зміни», – підкреслила вона. 

Практичним інструментам адвокації була присвячена й окрема сесія, яку провів онлайн Микола Мурський, старший радник з питань стратегії і політики організації Razom for Ukraine. Він пояснив, як перетворювати потреби людей на конкретні пропозиції для тих, хто ухвалює рішення: визначати адресата, обґрунтовувати необхідність фінансування та домовлятися про наступні кроки.

Як фінансують догляд вдома в інших країнах 

Міжнародний досвід представив Юрій Наконечний, менеджер проєкту CARES Карітасу України, в огляді «Європейські моделі фінансування догляду вдома: що може працювати в Україні?». 

У різних країнах доглядові послуги фінансують із місцевих бюджетів, через державні виплати, страхування та співоплату отримувачів. Зокрема, у Польщі організація та фінансування послуг належать до повноважень громад, у Чехії та Австрії діють державні виплати на догляд, у Нідерландах поєднуються муніципальна підтримка і страхові механізми, а у Франції – індивідуальна допомога відповідно до плану догляду. 

Кожна модель має свої особливості, які важливо враховувати, оцінюючи можливості її застосування в Україні. 

Окремо розглянули досвід Карітасу Белград у Сербії, який у 2020 році започаткував платні послуги догляду вдома паралельно з безкоштовною допомогою за донорські кошти. Це дало можливість зберігати кваліфікованих доглядальників між гуманітарними проєктами. 

Станом на листопад 2026 року платними послугами користувалися приблизно 16–17 людей. Отриманих коштів загалом вистачає на зарплати доглядальників, проте не завжди – на адміністративні витрати. Цей досвід показує як можливості диверсифікації фінансування, так і труднощі забезпечення фінансової сталості послуг. 

Додаткові ресурси – для додаткових потреб 

Пошук коштів не обмежується державними та місцевими бюджетами. Про інші можливості залучення фінансування розповіла Наталія Гайдиш, фахівчиня з написання грантів Карітасу України. 

Вона представила досвід використання краудфандингових платформ, кампаній у соціальних мережах і звернень до бізнесу. Водночас наголосила, що кожен із цих інструментів потребує підготовки, постійної комунікації та зусиль команди. 

За словами пані Наталії, гуманітарні проєкти мають обмежені ресурси й не завжди можуть охопити всі потреби людини: 

«Люди різні, і базові потреби в них теж різні. Для когось базовою потребою є милиці для пересування, для когось – ліки при хронічному захворюванні. Як нам діяти, якщо проєкт може фінансувати лише одну із них? Залучати додаткові ресурси».  

Додаткові кошти необхідні й для забезпечення самої роботи організацій – транспорту, пального, обладнання та інших ресурсів, без яких допомога не дійде до отримувача. 

Саме тому фандрейзинг має враховувати як індивідуальні потреби людей, так і витрати, необхідні для надання послуг. 

«Кожен успішний збір – це робота команди», – говорить фахівчиня. 

Окрему частину її виступу присвятили підготовці конкурентних грантових заявок: визначенню потреб, формуванню проєктних ідей, пошуку відповідних конкурсів та уникненню типових помилок. 

Від спільного бачення – до плану дій 

Поряд з обговоренням фінансування важливою частиною зустрічі стала стратегічна робота мережі Карітасу України. 

Учасники працювали над баченням розвитку догляду вдома до 2030 року за чотирма напрямами: модель послуг та їхня якість, фінансування і сталість, управління та розвиток мережі, адвокація і державна політика. 

Вони також вивчали європейський досвід організації та фінансування доглядових послуг, визначали спільні стратегічні пріоритети та працювали над дорожньою картою на 2027 рік. 

Підсумовуючи триденну зустріч, Юрій Наконечний, менеджер проєкту CARES, наголосив, що напрацьовані рішення мають втілитися в конкретні зміни: 

«Для мене важливо, щоб результатом цієї зустрічі стали не просто напрацьовані документи, а конкретні зміни: нові домовленості з громадами, розвиток різних механізмів фінансування, спільна адвокаційна позиція та, найголовніше, безперервність допомоги людям, які її потребують». 


Захід став можливим в межах проєкту «C.A.R.E.S. – Community Advocacy and Resilient Mobile Care Services / Адвокація в громадах та стійкі соціальні послуги з догляду вдома» реалізується Caritas Ukraine, фінансується Федеральним міністерством соціальної політики, охорони здоров’я, догляду та захисту прав споживачів Австрії – Sozialministerium Österreich, за підтримки Caritas Österreich. 

До участі в заході долучилися фахівці проєктів з догляду вдома або його складовою: 

«H. O. P. E. WELL – Догляд вдома для розвитку можливостей та добробуту людей 2026», «Ініціатива телемедичної допомоги та підтримки життєдіяльності. VITAL», «H.O.M.E. – Мультисервісна підтримка та розширення можливостей людей старшого віку вдома», «Сприяння соціальній реформі відповідно до стандартів ЄС для сталого розвитку й надання послуг догляду вдома та роботи з дітьми й молоддю для людей, постраждалих від війни в Україні», «M.O.V.E. – Мобільна допомога для розширення можливостей ветеранів», «Мобільна гуманітарна медико-реабілітаційна підтримка вразливих груп населення у постраждалих від війни східних регіонах України». 

Фотовиставка Консорціуму PULSE мандрує містами України

На одному з фото – шестирічна Ліза. Вона грає з різнокольоровими фігурками, але це лише одна мить, за якою – регулярні заняття в просторі Карітас Харків з психологом, логопедом и фахівцем з фізичної реабілітації. Ліза має гіперактивність і затримку психомовного розвитку, але її мама Аліна вже помічає зміни: поступово донька стає спокійнішою і краще справляється з повсякденним ситуаціями.

Всі представлені фотографії відображають важливі моменти надання людям необхідної допомоги та підтримки.

Директор Карітасу Харків отець Андрій Насінник на відкриті виставки подякував всім партнерам і відмітив:

«Завдяки спільним зусиллям ми можемо підтримувати тих, хто цього потребує. Карітас Харків долучений до проєкту за напрямом інклюзії, а також діяльності Простору, дружнього до дитини, тоді як наші партнери працюють за іншими напрямами. Кожен із них є надзвичайно важливим. Ми раді бути частиною цієї ініціативи. Наша робота триває, і ми й надалі активно працюємо задля підтримки людей. Дякую всім за співпрацю та спільні зусилля».

«Завдяки спільним зусиллям ми можемо підтримувати тих, хто цього потребує. Карітас Харків долучений до проєкту за напрямом інклюзії, а також діяльності Простору, дружнього до дитини, тоді як наші партнери працюють за іншими напрямами. Кожен із них є надзвичайно важливим. Ми раді бути частиною цієї ініціативи. Наша робота триває, і ми й надалі активно працюємо задля підтримки людей. Дякую всім за співпрацю та спільні зусилля».


Надалі виставка попрямує до Києва. Її мета – продемонструвати як досвід восьми організацій складається в систему комплексної підтримки, побудовану навколо потреб людини.

Усі історії з фотовиставки можна прочитати за QR-кодами біля фотографій та на сайті БФ «Право на захист».

Нагадаємо, Національний консорціум PULSE об’єднує вісім українських організацій: БФ Право на захист, БФ Голоси дітей, ГО Дівчата, Карітас України, Гуманітарна місія “Проліска”, The HALO Trust Ukraine, ГО Ліга сильних та БФ «Допомагаємо виїхати» (Helping to Leave). Разом організації поєднують досвід та експертизу, щоб надавати комплексну підтримку людям, постраждалим від війни.

Проєкт профінансовано за підтримки UK Aid від уряду Великої Британії, що реалізується Карітасом України в межах Національного консорціуму PULSE за координації БФ «Право на захист». Підтримка цього проєкту в Україні з боку уряду Великої Британії надається в межах компонента захист Програми з гуманітарної допомоги, відновлення та захисту.