В одній з просторих кімнат Соціального центру Карітасу Хмельницький ми зустрічаємо родину з двох дорослих та двох дітей, які очікують свого від’їзду до селища приймаючої ВПО громади, недалеко від міста Хмельницького. Вони і розгублені, і зібрані водночас, в їх очах можна побачити втому та надію. Тікаючи від бомбардувань рідного міста Лисичанськ, батьки фактично змогли забрати найголовніше – своїх двох діточок. З етичних міркувань ми не публікуємо їх імен.
Коли Ви вирішили, що треба виїжджати, і Ви більше не можете знаходитись в своєму рідному Лисичанську?
Тоді, коли в будинку почали трястись стіни. По сусідству з нашим багатоквартирним будинком було зруйновано магазин прямим попаданням. Це було 27го березня ввечері, а виїхали ми 28го.
Як Швидко Ви доїхали у Хмельницький?
Виїхали ми об 11 ранку на евакуаційному автобусі. Їхали до станції Новозолотарівка. Там о 14:00 збирались люди із різних навколишніх селищ та містечок: Привілля, Рубіжного. Людей евакуювали та привозили на станцію Новозолотарівка. Ця станція не для пасажирських, а для вантажних перевезень. На станції ми чекали до другої години, потім туди прибув «дизель». На цьому «дизелі» ми доїхали до Слов’янська, це була третя чи четверта година. Там нам вже сказали, що будуть евакуаційні потяги на Львів та Хмельницький. Більшість людей поїхали на Львів, а ми залишились, щоб їхати на Хмельницький.
Приблизно скільки людей того дня було евакуйовано з Вами із Лисичанська?
Мені важко сказати. Ось у нас був автобус, розрахований на 40 чоловік, але люди стояли ще у проходах. Діти сиділи і по троє. Я думаю, що того дня евакуювали чоловік 200-250.
У Вас був сумнів щодо того, чи потрібно виїжджати?
Ні, сумніву в мене вже не було. Розумієте, коли воно «там десь» далеко, то це одне. А коли влучило в магазин, що був у сусідньому будинку і він згорів вщент, то це зовсім інше.
Які Ваші плани? Що Ви будете робити зараз?
Зараз, я так розумію, нас привезуть у село. Там, мабуть, школи немає, то будемо навчати дітей дистанційно. Хотілося б там знайти якусь роботу. Ми хотіли поближче до Хмельницького, бо тут роботи побільше. Роботу треба шукати, бо ми не знаємо на який ми тут термін, а дітей треба годувати. Квартири в нас ще немає, хоч ми вже розпочали пошуки житла.
А Ви отримали від держави допомогу?
Так, чоловіку я раніше оформила і 6500 грн йому вже прийшло. А я ще чекаю, бо мій банк не є банком-партнером «ДІЇ».
В Лисичанську Ви працювали за фахом?
Так, працювала за фахом. Я економіст з праці.
Як думаєте, коли Ви зможете повернутись додому?
Хотілось би повернутись до Великодня.
Який тип допомоги для Вас зараз найактуальніший?
Звичайно, житло для моїх дітей та щоб була школа. Щоб діти жили в належних умовах.
Чи є у Вас техніка для навчання дітей?
У нас є лише два телефони.
Яку допомогу Ви отримали від Карітасу окрім тимчасового притулку?
Нас прихистили. Нас зареєстрували тут і дуже швидко оформили в Управлінні праці та соціального захисту населення. Я дуже вдячна за те, що нам у цьому допомогли!
Діти, про що ви мрієте?
Я мрію про свій дім.
Після нашої розмови, родина взяли свої два наплічники та одну торбинку, в які вмістилося все їх життя та рушила до виходу з соціального центру Карітасу Хмельницький. Там на них вже чекала автівка соціального таксі Карітасу. За півгодини, вони вже будуть в гарному селищі недалеко від обласного центру, де їх з розумінням та бажанням допомогти прийматиме місцева громада. Щиро віримо у те, що випробування цієї прекрасної родини тимчасові, і до Великодня вони повернуться у свою вцілілу квартиру. А за декілька років родина зможе переїхати у власний будинок, як про це мріє їх маленька донечка. Адже мрії обовʼязково мають здійснюватись, особливо після таких випробувань.
Якщо Ви бажаєте пожертвувати кошти Карітасу України та підтримувати благодійний проект – перейдіть за посиланням: https://new.caritas.ua/donate/
