Головна цінність літнього табору – не відпочинок. Відпочинок – лише інструмент. Насправді табір є місцем, де дитина безпечно вчиться дорослішати.
У час, коли українські діти змушені дорослішати через війну, важливо, щоб поруч були й інші досвіди – ті, що допомагають ставати самостійнішими без страху, вибухів і постійної тривоги.
Самому скласти валізу, поїхати далеко на потязі без батьків, вживатись з однолітками в одній кімнаті, вирушити в похід, відповідати за свої речі та відчути, що можеш упоратися сам, – ці, на перший погляд, звичайні речі стають важливими кроками до дорослого життя.
Літні табори, які відбулись в рамках проєкту «Готуємо дітей і молодь до майбутнього», – це логічне продовженням роботи, яка тривала протягом року в дитячих центрах організацій Карітасу в дев’яти містах України: Борислав, Броди, Дрогобич (Львівська область), Кам’янське (Дніпропетровська область), Коломия, Івано-Франківськ (Івано-Франківська область), Чернівці, Одеса та Лубни. Кожна локація організувала щонайменше два такі табори, як у себе в дитячому центрі, так і виїзні.
«До табору діти їдуть не з випадковими вожатими, а з соціальними педагогами і психологами, яких вже давно знають, – розповідає Ірина Пухняк, менеджерка проєкту «Готуємо дітей та молодь до майбутнього», який реалізується за фінансової підтримки Карітасу Австрії, Карітасу Іспанії та німецького фонду Kindermissionswerk.
Безпечні дорослі – це люди поруч яким можна довіряти, з якими легко взаємодіяти і не соромно просити про допомогу, працювати в команді та підтримувати одне одного. Ця довіра стає фундаментом, на якому навіть коротка літня поїздка може перетворитися на життєвий досвід, що залишиться з дитиною надовго».
Безпечний стрес, який допомагає дорослішати
Нове місце, незнайомий розпорядок, життя без батьків поруч – усе це викликає хвилювання. Але саме такий досвід психологи називають не руйнівним, а корисним стресом – тим, який допомагає людині розвиватися.
«Є стрес, який руйнує здоров’я людини – і фізичне, і емоційне. Саме такого стресу, на жаль, зараз в Україні вдосталь: війна, обстріли, зміна місця проживання, тривога за рідних – це все поганий стрес, – пояснює психологиня дитячого центру Карітасу Одеса Тетяна Пшенична. – А є стрес, який дає поштовх до зростання. Його називають еустресом. Він стає для людини тією землею, від якої можна відштовхнутися і піти далі».
За її словами, перші день-два дитина може переживати: куди вона приїхала, що її чекає, як все складеться чи знайдуться нові друзі. Але поступово тривога змінюється довірою. «Дитина бачить, що все добре. Так, поруч не мама і не тато, але є люди, які піклуються, граються, проводять цікаві заняття, проходять із нею квести та екскурсії», – говорить психологиня.
Діти, які протягом навчального року регулярно відвідують дитячі центри, взаємодіють з педагогами та психологами, вчаться дружити та працювати в команді, у таборі закріплюють свої навички.
«Цього року наш табір був особливим, адже ми працювали з малечею 5-6 років, – розповідає психологиня дитячого центру Карітасу Борислав Людмила Сазонова. – Це діти, які до цього вже ходили до нас на підготовку до школи, тому простір і ми, працівники, були їм знайомі. Як психолог, насамперед я дбала про те, щоб діти познайомилися, згуртувалися і кожен почувався в безпеці.
Упродовж дня я спостерігала за динамікою в групі, аби вчасно помітити, якщо хтось утомився, соромиться або потребує індивідуальної уваги. Коли дитина знає, що її чують і підтримують, вона легко включається в гру та відкривається».
Звісно, у 5-6 років без дрібних конфліктів не обходиться, особливо в командних іграх. Тому завдання Людмили полягало в тому, щоб не просто розборонити дітей, а навчити їх домовлятися. «Ми одразу розбирали такі ситуації: вчилися ділитися, висловлювати свої почуття й чути інших. Це дуже цінний досвід перед школою», – підсумовує фахівчиня.
Спільний літній відпочинок об’єднує дітей, переконані психологині. Вони стають сталим колективом. Навіть після завершення проєкту продовжують спілкуватися та підтримувати один одного.
Історія дванадцятирічної Варвари лише підтверджує ці слова. Після окупації Херсона, евакуації та переїзду до Одеси дівчинка боялася нового колективу, але вже за кілька місяців занять у Карітасі все змінилося. «Педагоги стали улюбленими, вона знайшла друзів. Коли їхали в табір, я навіть не боялася її відпускати. Вона тільки ввечері писала: «Мамо, у мене все добре», – згадує її мама Марія.
Після повернення додому Варвара встигла побути вдома лише годину, як подруга вже покликала її гуляти. Для дитини, яка вчиться у школі дистанційно онлайн і ще недавно майже весь час проводила вдома під обстрілами, це кардинальна зміна її життя.
Дорослішання починається не з великих рішень, а з маленьких справ
Дорослі часто очікують, що дитина одного дня раптом стане відповідальною та спроможною. Але самостійність не з’являється сама по собі – вона формується через досвід. І літній табір зараз в Україні є одним із небагатьох безпечних місць, де діти можуть отримати цей досвід без постійної опіки батьків.
«Табори – це і про покращення соціальних навичок, і про підняття самооцінки та впевненості. Бо дитина розуміє: я зміг сам скласти свою сумку, сам без нагадування піти в душ, почистити зуби, прибрати свої речі. Це про самостійність і незалежність», – переконана Ірина Пухняк.
Особливо цінним такий досвід є для підлітків. Тут поруч завжди є дорослі, які підтримають і допоможуть, але вже немає звичного контролю кожного кроку. Саме в такому середовищі дитина починає відчувати відповідальність за власні рішення, свої речі, свій час і навіть за друзів, які поруч.
На думку психологині Тетяни Пшеничної, сьогодні це особливо важливо. «Ми кажемо, що діти інфантильні, що вони нічого не вміють. Але ж ми самі не даємо їм досролого досвіду. Ми поспішаємо зробити все замість них: “Давай я тобі підігрію, поріжу, допоможу”. А потім дивуємося, чому вони не самостійні», – каже вона. І додає ще одну важливу думку: «Війна теж зробила дітей дорослішими. Але невже ми не могли б готувати їх до дорослого життя гуманнішими шляхами?»
Відгуки, які діти залишають після таборів, об’єднує одне слово – «вперше». «Я вперше була в горах із друзями. Найбільше мені сподобалося, що ми постійно були разом. В Одесі я не маю можливості гуляти такою великою компанією», – розповідає Кіра. Вона вже мріє повернутися сюди самостійно, коли виросте і зможе сама вирішувати, куди подорожувати. Інша учасниця каже, що вперше по-справжньому відкрила для себе Гуцульщину і зрозуміла, наскільки хибними були її уявлення про цей край та людей, які там живуть. А ще одна дівчина зі сміхом згадує, що саме після табору в неї почалися перші серйозні стосунки.
Від такого досвіду змінюються не лише діти. Не меншим випробуванням табори є й для батьків, особливо в країні, де навіть дорога потягом не завжди є безпечною. Дорослим потрібне відчуття довіри – через постійну комунікацію, повідомлення про перебіг дня, фотографії та розуміння того, що їхня дитина перебуває поруч із людьми, яких вона вже знає і яким може довіряти.
«Такі табори – це величезна підтримка для батьків. У нашому місті влітку більшість садочків зачиняються, а батькам потрібно працювати. Запит був колосальний! Для них це чудова нагода віддати дитину в безпечне місце, де вона не просто сидить, а активно та весело проводить час», – додає психологиня дитячого центру Карітасу Борислав Людмила Сазонова.
Найважливіше починається після повернення додому
У таборі зміни не відбуваються миттєво. «Перші два-три дні діти стресують, потім починають формувати базову довіру до людей, які про них піклуються. І тільки вони починають відчувати, як це – жити в такому середовищі, як уже потрібно повертатися додому. Для соціалізації та емоційної підтримки краще було б, щоб такі табори тривали хоча б два тижні», – говорить Тетяна Пшенична.
Та навіть за короткий час зміни відбуваються. Батьки помічають, що діти повертаються впевненішими, відкритішими до спілкування, більш самостійними. «Коли я запитала дитину: “Що ти хотіла б повторити?”, відповідь була лише одна: «Увесь табір», – згадує одна з мам. Інша дякує не лише за відпочинок, а й за «добрих, цікавих, мудрих вихователів» і атмосферу, у якій дитина почувалася в безпеці.
Можливо, саме це і є найважливішим результатом таких поїздок. Не кількість пройдених кілометрів у походах, не майстер-класи і навіть не нові враження. Найцінніше – коли дитина повертається додому з розумінням, що вона впоралася. Що може знайти друзів у новому колективі. Що здатна подбати про себе. Що світ, попри все, залишається місцем, де можна довіряти людям, відкривати нове і будувати плани.
