По інший бік камери: Віра Мосіна дає голос жінкам, яких не показують

Інтерв’ю підготувала та записала Ілона Мироненко

Жінка пише за столом при світлі настільної лампи

Віра Мосіна — акторка театру й кіно, документалістка та авторка циклу жіночих історій «Її фронт». Сьогодні вона мріє зняти повнометражний документальний фільм про дружин військовослужбовців — жінок, чиє життя війна змінила не менше, ніж життя тих, хто безпосередньо перебуває на передовій.

Її власний шлях до документалістики також розпочався з війни. «Саме на документалістику мене надихнула війна, тому що я зрозуміла, що ця війна більше і ширше, ніж те, що ми готові зараз про неї чути. Можливо, через десятиліття ми зможемо усвідомити набагато більше всього…»

Свій професійний шлях Віра розпочала ще в дитинстві: з семи років навчалася у школі-ліцеї мистецтв, а в десять брала участь у театральному фестивалі «Мельпомена Таврії», де здобувала гранти, а згодом долучилася до роботи Херсонського обласного музично-драматичного театру імені Миколи Куліша. Потім Віра вчилася в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення ім. І.К. Карпенка-Карого за спеціальністю «Драматичний актор театру і кіно». У Києві вона познайомилася з майбутнім чоловіком, також актором, Кирилом Прокопчуком. У 2016 році Віра долучилася до Білоруського сучасного театру в Києві, створеного митцями, які були змушені залишити Білорусь через репресії, і протягом 2,5 років разом із чоловіком грала у виставах про свободу та визволення, гастролюючи Україною та виступаючи перед повними залами.

24 лютого 2022 року, як і для мільйонів українців, її життя розділилося на «до» і «після». Уже 27 лютого Віра знімала кадри захоплення Мощуна (ред. село у Бучанському районі Київської області). «Я зрозуміла, що якщо не показувати ці кадри такими, як вони були, то потім усе буде надто романтизовано».

Саме тоді вона вперше відчула, що документалістика може стати її шляхом — способом не просто спостерігати за історією, а фіксувати її живою та без прикрас. Згодом у центрі її уваги опинилися жінки, які залишаються в тилу, поки їхні чоловіки служать. Все почалося з, на перший погляд, простого запитання знайомої до дружини військовослужбовця: «Як вона?» Відповідь була: «У мене завжди має бути все нормально, бо він служить».

Ця фраза зачепила Віру. За нею вона побачила жіночий досвід, про який говорять значно менше, ніж про досвід військових. Жінки чекають дзвінків, постійно живуть з тривогою та надією, самостійно виховують дітей, вирішують побутові й фінансові проблеми, вчаться бути сильними тоді, коли сил вже майже не залишається. І водночас від них часто очікують одного: «Тримайся. У тебе ж чоловік воює». Так народився цикл коротких інтимних портретів «Її фронт».

Віра хоче стати голосом жінок, які в інформаційному просторі ніби залишаються на другому плані, хоча їхній досвід заслуговує на не меншу увагу. Її героїні не воюють зі зброєю в руках, але кожна з них має власний фронт — фронт очікування, відповідальності, страху, самотності та щоденного життя в умовах війни.

«Вони відчували себе непомітними — і для суспільства, і для самих себе», — говорить Віра про жінок, чиї історії вона прагне зберегти.

Для неї «Її фронт» — не просто серія відеопортретів. Це спроба побачити жінку за звичним образом «дружини військового», почути її голос і показати, що за словом «чекає» стоїть ціле життя.

Її день починається не з камери

О сьомій тридцять Віра будить дитину, збирає її до садочка, готує сніданок. Якщо садочка немає — займається хатніми справами, а потім намагається викроїти хоча б пів години для себе. У цьому звичайному ранковому ритмі немає нічого героїчного — і саме в цьому його цінність. Бо за камерою, документальними історіями та складними темами залишається жінка, яка так само живе своїм щоденним життям.

Її настрій можна визначити за музикою. «Якщо сумний — то класичну. Якщо роздратована — рок, можу слухати в навушниках, щоб не дратувати цим дитину. Також я люблю слухати якусь дурнувату музику».

У її плейлисті поруч уживаються AC/DC і Rammstein, українська етніка, Kings of Convenience та ADAM. Музика для Віри — не просто фон, а своєрідний індикатор внутрішнього стану.

Та для роботи їй потрібне дещо важливіше за правильний саундтрек. «Обов’язково в мене має бути відповідний стан і ресурс, тобто я маю бути максимально невтомлена. Я ніколи не приступлю до процесу зйомки з пустим ресурсом або вигоранням». Її героїні не залишаються для неї просто персонажами в кадрі. Вона дивиться на них як жінка, мати, акторка, документалістка.

Коли запитуєш Віру, що допомагає їй не втрачати щирого інтересу до того, що вона робить, відповідь звучить просто: «Мене оточує багато жінок, якими я захоплююся. І вони є головними героїнями в моїх фільмах».

Саме з цієї точки й починається «Її фронт» — історія не лише про дружин військовослужбовців, а про жінок, які щодня продовжують жити, працювати, виховувати дітей, чекати, боятися, любити й залишатися сильними, навіть коли ніхто не бачить, якою ціною їм це дається. Їхній фронт часто не має окопів, форми чи зброї. Але він так само реальний.

Табуретка як перша сцена

«Я завжди знала, що буду актрисою», — говорить Віра. — «Мені було 5 років, коли я сказала, що буду виступати на сцені і кричати те, що сама захочу, і ніхто мені цього не заборонить».

Батьки достатньо серйозно ставилися до цих слів, адже Віра почала розмовляти дуже рано, а свої думки висловлювала чітко, аргументовано й переконливо. У шість років табуретка вже стала її першою сценою. У мами зберігалося касетне відео, на якому семирічна Віра впевнено говорить: «Не голосуйте за Партію регіонів», — у той час, коли в Херсоні значна частина людей підтримувала саме цю політичну силу. Мама дивиться на впевнений вираз обличчя доньки й коментує: «От артистка!». На жаль, під час переїзду з Херсона запис не вдалося зберегти.

Двоє акторів на театральній сцені

Віра завжди мріяла бути в кадрі або на сцені. Але після 24 лютого 2022 року опинилася по інший бік екрана — і взяла камеру до рук сама. 27 лютого вона знімала кадри захоплення Мощуна. «Ці кадри збереглися. Я вважаю, що вони безцінні для нашої історії, тому що там видно істотний страх і нерозуміння, емоції, які, на мою думку, неможливо відтворити в ігровому кіно».

Війна підштовхнула Віру до документалістики. «Саме на документалістику мене надихнула війна, тому що я зрозуміла, що вона більше і ширше, ніж те, що ми готові зараз осягнути. Можливо, через певний час ми зможемо усвідомити набагато більше всього і створити гарне художнє ігрове кіно».

Документалістика виявилася для неї ще й формою, яка не вимагала складної технічної бази. Не обов’язково мати дороге студійне світло чи професійне обладнання. Щось відбувається — і ти просто береш телефон та знімаєш.

Але поступово Віра зрозуміла, що хоче фіксувати не лише події, а передусім людей, чиї історії можуть залишитися непоміченими. «Я зрозуміла, що хочу підсвітити саме жіночу долю, бо бачу применшення ролі жінки у війні», — розповідає режисерка. — «Я вважаю, що жінки в тилу роблять великий внесок, про який не говорять. Багато жінок ніби поставили себе на друге місце, бо чоловікам начебто потрібніше. Але в їхніх словах було багато втоми і відчаю, тому що вони відчували себе непомітними як для суспільства, так і для самих себе».

До ролі режисерки Віра поступово готувалася ще тоді, коли сама була акторкою. Під час зйомок у фільмах їй завжди було цікаво не лише те, як режисер працює з акторами, а й те, як будується кадр, чому камера стоїть саме там і як через візуальну мову створюється історія. «Коли я знімалася у фільмах, мені завжди була цікава робота режисера не лише з точки зору роботи з акторами, а й я спостерігала за побудовою кадру», — розповідає Віра. — «Я читала багато літератури з режисури, про сценаристів і операторську роботу».

Одним із джерел знань для неї став режисер Ігор Даровський, який багато інформації про професію безкоштовно публікує у своєму Telegram-каналі. А головним способом навчання залишалася надивленість — уважне спостереження за хорошим кіно. «Найбільше мені почало подобатися, коли людина в кадрі не награна, а жива. Можливо, це ще тоді в мені вже зажевріли нотки любові до документалістики».

Прикладом сильної режисури та операторської роботи Віра вважає документальний фільм Ірини Цілик «Земля блакитна, ніби апельсин». «Ця стрічка про початок війни, вона не просто майстерна, там дуже глибокі персонажі», — говорить Віра. — «Але це ж і не персонажі, а справжні люди. І мені дуже подобається, що у фільмі не відчувається її ставлення до подій — ти формуєш своє власне. Такою має бути справжня документалістика».

Цей принцип Віра переносить і у власну роботу. «Звісно, я поважаю жінок, про яких знімаю, але я не змушую глядача їх поважати. Я даю йому вибір, і Ірина Цілик бачить так само».

Так акторка, яка колись починала з табуретки у херсонській квартирі, поступово опинилася по інший бік камери. Її сценою став уже не театр, а реальне життя — з його страхом, втомою, очікуванням і людьми, які не завжди вважають себе героями. Саме серед таких людей Віра сьогодні шукає своїх героїнь.

«Коли вони дозволять собі відчувати, то ніби згорять..»

Перші труднощі Віра зустріла ще до того, як почала повноцінно знімати «Її фронт». Жінок, готових розповісти свої історії, було багато. Але частина з них після першої згоди відмовлялася від зйомок.

Жінка лежить на ліжку в напівтемній кімнаті, кадр із циклу «Її фронт»

Причин було кілька. Перша — страх осуду. Жінки боялися, що суспільство не зрозуміє їхніх переживань: мовляв, чоловік на фронті, а вона дозволяє собі говорити про власну втому, самотність чи біль. Одна з них написала Вірі: «Я, може, б і хотіла, але зараз не у мене перша роль».

Друга причина — безпека. Деякі чоловіки були категорично проти публічності своїх дружин. Третя — мабуть, найскладніша: страх зустрітися із власними емоціями, які роками доводилося блокувати. Через це три заплановані зйомки так і не відбулися. «В мене досі в Threads дуже багато переписок із жінками, — розповідає Віра. — Вони говорять, що не дозволяють собі відчути весь цей спектр самотності, втоми, жорстокості і несправедливості, бо тоді ніби згорять. Їм простіше говорити, що вони такі ж самі, як інші». Це, мабуть, одна з найскладніших тем «Її фронту»: не лише знайти героїню, а й переконати її, що вона має право говорити про себе.

Поки відзняті три історії, і кожна з них виявилася зовсім іншою. Перша героїня — сформована особистість, яка навчилася працювати зі своєю тривожністю.

«Стан тривожності — це те, що найбільше руйнує жінку в стані очікування», — говорить Віра.

Друга героїня зовсім інша — молода, яскрава, харизматична жінка, яка не хоче відкладати життя на потім. «Вона показує всю щирість жінок, які не закриваються штампами “Я все витримаю”. Вона каже: “Ні, я не хочу цього всього, я хочу бути поряд”. Її історія особисто для мене про максималізм і жадібність, жагу жити прямо зараз», — говорить Віра.

Третя історія поки не опублікована. Її героїня — 19-річна мама, яка під час інтерв’ю була ще вагітною, а під час постінтерв’ю вже тримала дитину на руках. Її історія особливо контрастна на тлі звичного уявлення про молодість. Дівчина — переселенка з Донбасу, яка має за плечима досвід обстрілів і втрачений дім. Вона свідомо обрала чоловіка-військового, народила від нього дитину і говорить про нього із захопленням. Вона рада, що її дитина народилася і житиме на українській землі, та живе любов’ю до власної країни. Віра помічає, наскільки швидко ця дівчина подорослішала, бо це відчувається навіть у тому, як вона говорить.

Але шлях до цих трьох історій розпочався з зовсім іншої ідеї. Спочатку Віра хотіла зняти один великий повнометражний фільм з однією героїнею. Чоловік підтримав її ідею. «Сказав: “Ідемо купимо тобі айфон”. Ось так мені ніби закрився шлях назад. Все, в мене є айфон для моєї документалістики», — сміється Віра.

Професійне середовище, однак, зустріло ідею не так однозначно. Люди, дотичні до телеканалів та грантових програм, говорили, що тема занадто сумна, непатріотична, а сам формат — невдалий.

Віра вирішила не сперечатися, а перевірити ідею практикою. «Тоді я вирішила апробувати тему, знявши невеликі шматочки. Перший фільм без всякого піару і реклами набрав на YouTube 600 переглядів. Крім самої сторінки я його ніяк не рекламувала».

Потім почали приходити повідомлення від незнайомих людей. Спочатку — коментарі на YouTube, згодом — особисті повідомлення та реакції у Threads. В одному з дописів Віра написала, що готова розповідати жіночі історії анонімно — саме тому, що багато героїнь бояться говорити відкрито. Відгук був значним. Сьогодні у Віри близько 85 неопублікованих історій жінок, які хочуть бути почутими, але поки не готові вийти в публічний простір, і вона думає, як розповісти про них ширшій аудиторії. «Зараз у мене є 85 неопублікованих історій, і я думаю над форматом, як їх показати суспільству. Можливо, їх озвучать професійні актори, культурні діячі, бо вони мають великі охоплення і тоді ці історії будуть почуті».

Але справжнє відчуття, що Віра на своєму місці, прийшло зовсім не з переглядів, охоплень чи професійного визнання. Одного разу незнайома жінка додалася до неї в Instagram і написала, що після перегляду фільму вперше за чотири роки дозволила собі поплакати. І подякувала Вірі за це. «Це стало для мене свідченням того, що я не просто на своєму місці. Колись мій майстер сказав мені, що мистецтво має не просто викликати емоції, а наповнювати людину енергією, дозволяти їй бути собою, — розповідає Віра. — Вона ніби отримала цей дозвіл».

Можливо, саме цей «дозвіл» і є найважливішим результатом «Її фронту». Дозвіл не бути сильною щосекунди, не приховувати втому, не соромитися самотності. Не переконувати себе, що комусь іншому важче, а тому власний біль не має значення. Просто на мить дозволити собі відчути те, що занадто довго доводилося відкладати.

Відтинати зайве: закулісся роботи над фільмом

Для Віри документалістика починається задовго до монтажу. Це передусім відповідальність перед людиною, яка погоджується впустити камеру у своє життя. «Оскільки це живий і болючий діалог, я підписую договір з героїнею, що маю право безкоштовно використовувати цей матеріал. Вони мають право на перегляд перед публікацією», — розповідає Віра.

Камера на штативі в кімнаті

Вона свідомо відмовляється від очевидного й уже багато разів проговореного. «Я вважаю, що важливо лишати те, чого немає в інфопросторі. Всі чули про втому, мені важливо відкривати ті закутки, які мені невідомі. Наприклад, в мене є чоловік, і я думаю, як би це було зі мною, якби я опинилася на їхньому місці. Але найбільше для мене важливо, коли я бачу, що якась думка може бути терапевтичною для глядачів».

Одне інтерв’ю може тривати близько двох із половиною годин. Але для Віри робота з ним на цьому не закінчується. Вона переглядає кожну розмову по сім-вісім разів, може «жити» з одним матеріалом до двох тижнів, знову й знову слухаючи кожну інтонацію, паузу, деталь — щоб зрозуміти, що саме має залишитися у фільмі.

Це особливо важливо через специфіку героїнь. «Важливо, що це не акторки, вони не контролюють в кадрі все, що говорять. Якщо героїня випадково назвала позивний, командира, напрямок чи будь-які інші дані, то я вже не вставлю цю цитату в фільм».

Самі зйомки можуть займати два, три, а іноді й чотири робочі дні з кожною героїнею. На цей час Віра передає дитину чоловікові й повністю занурюється в роботу. «Я працюю з болем і в мене немає права на відсутність ресурсу. В мене має бути не штучна захопленість чи цікавість, а цілковита включеність в героїню. Документалістика — це не коли ти будуєш кадр, це коли ти живеш разом з людиною».

Під час розмови звучить сирена. Віра на мить переривається, відкриває Telegram, перевіряє інформацію про небезпеку. «Хм, прикольно. Зараз почекай».

Для неї це вже частина реальності, у якій створюється фільм. Тут немає стерильної студії, де війна залишається десь за межами кадру. Вона буквально присутня поруч. «Я вважаю успіхом, якщо виходить ввійти в довіру до людини. З усіма трьома героїнями це не просто вдалося, а ми продовжуємо спілкуватися і після зйомок».

Найбільше задоволення Віра отримує від спостереження за героїнями та підготовки до інтерв’ю.

«Я створюю перелік запитань на основі двох зустрічей з героїнями. Під час цих двох зустрічей я спостерігаю за їхньою буденністю, як вони живуть. По суті, вони ніби впускають мене у своє життя».

Для Віри важливо не лише те, що говорить героїня, а й те, що відбувається навколо неї. Кухня, тиша, дитячі речі, звичайний побут — усе це стає частиною розповіді.

Водночас сама Віра намагається не брати енергію безпосередньо з роботи. Каже, що тема надто складна для цього. Навпаки — вона наповнюється від родини, друзів, колег, а вже потім переносить цю енергію у свої фільми. «А ще я дуже люблю бувати сама, — розповідає Віра. — Якщо мені півдня виділити на “побути самій”, решта дня буде максимально продуктивною».

Її шлях до нинішнього підходу був не без помилок. Першу героїню Віра так і не встигла юридично оформити як учасницю проєкту — і зрештою втратила з нею зв’язок. «Я тричі зустрічалася з цією жінкою. Вона мати 3 дітей, чоловік в гарячих точках, з точки зору драматургії — це ідеальна героїня. Я лише дарма витратила гроші на студію. Вона заблокувала мене в усіх соцмережах без жодних пояснень».

Але саме ця історія стала для Віри важливим професійним уроком.

«До речі, на тому етапі я хотіла ідеалізувати жінку, помістивши її в циклораму. Але вона “злилася” і я зрозуміла, що не хочу шукати красиву картинку».

— Тобто цей промах водночас став і успіхом, бо направив тебе на шлях?

— Так.

Після цього Віра почала інакше дивитися на сам принцип документалістики. Їй уже було не потрібно створювати красиву картинку. Навпаки — вона почала шукати правду в живому просторі, недосконалості та випадкових деталях.

Іноді ці деталі бувають дуже буквальними. «І на першому, і на другому знімальному дні в мене дуже сильно бурчав живіт, бо я забула поснідати. Мені довелося звертатися до професійного звукорежисера, щоб на деяких шматках видаляти звук бурчання живота».

Утім, за цією самоіронією ховається складна частина роботи — монтаж. «Якщо операторська “корочка” в мене є, режисура сформувалася через надивленість, то монтаж в професійних програмах — для мене виклик. Це жах. Я монтую вночі. Вдень я не монтую при дитині такі складні теми».

Одного разу її донька Кіра побачила на екрані одну з героїнь. «Колись вона побачила і запитала, чому ця тьотя така сумна? Подивилася, зупинилася і каже: “Так не повинно бути” — і пішла».

Кірі зараз три з половиною роки. Про війну мама розповідає їй максимально просто, пояснюючи складні речі через знайомий дитині світ — іграшки. Росіяни хочуть забрати українську землю так само, як хтось може захотіти забрати її іграшки. Але іграшки належать Кірі — і вона має право їх відстоювати. Для Віри це спосіб пояснити дитині війну, не перевантажуючи її деталями, які вона ще не здатна осягнути.

А свою роботу Віра описує трьома словами: підтримка, любов і сильна внутрішня довіра. «Підтримка, любов, сильна внутрішня довіра — це ті слова, якими я можу описати свою роботу. В мене тільки на цьому проєкті так було, щоб я з незнайомими людьми відчувала себе настільки близькою. Мене навіть знайомі так близько не пускають в своє коло, тут сформувався такий зв’язок, така глибока зануреність нас двох, “проживання” емоцій».

Мабуть, саме це і є те, що залишається за кадром. Не камера, не монтаж і навіть не правильно поставлене світло, а момент, коли дві незнайомі людини на кілька годин перестають бути просто режисеркою та героїнею. Одна дозволяє іншій побачити те, що зазвичай приховує навіть від себе.

«Мені потрібні не гроші, а люди»

Сьогодні Віра шукає можливість масштабувати «Її фронт». Вона зверталася до різних громадських організацій, шукала підтримку, але поки не знайшла партнера, який допоміг би перетворити кілька окремих фільмів на повноцінний проєкт. «Мені зараз не стільки гроші треба, скільки люди, — говорить Віра. — Насамперед оператор і монтажер. Ролі режисера і інтерв’юера — це ті, які я хотіла б лишити собі. Мені подобається складати цей пазл».

Жінка сидить біля мікрофона під час зйомки, кадр зі знімального процесу

Монтаж вона поки не може повноцінно «витягувати» ані за часом, ані за компетенціями. Оператор потрібен з іншої причини — щоб Віра могла залишатися повністю присутньою поруч із героїнею. «Я не можу запитувати в людини: “А що ви будете відчувати, коли ваш чоловік помре?”, відхилитися до камери, відвести погляд і сказати: “Почекай, фокус є”. І продовжити. Я так не працюю».

Потрібна й комунікаційна частина команди — людина, яка займатиметься PR та SMM, нарізатиме фільми на короткі відео для соціальних мереж і допомагатиме поширювати ці історії. «Це повноцінна команда, і поки що я не можу їм запропонувати оплату, — говорить Віра. — Для мене важливо, щоб ці люди горіли цим фільмом, як і я. Я знаю, що це не принесе мені великих грошей, але це дасть мені внутрішнє відчуття опори і важливої місії».

Її мотивація значно більша за бажання зробити ще один документальний проєкт. «Я хочу бути голосом цих жінок. Я хочу, щоб кіноіндустрія масштабувалася такими ж глобальними темпами, як це роблять люди в нашій країні. Наше кіно не відображає всієї цієї палітри, контрасту сили і слабкості, які сформувалися у війні».

Іноді підтвердження того, що ця робота потрібна, приходить зовсім несподівано. Одна знайома Віри, яка зараз не перебуває у стосунках, після перегляду фільму сказала їй: «Я раптом усвідомила, що все, що я говорила знайомим, у яких чоловік воює, — це така дурня. Навіщо я це робила? Я не розуміла, чим це може бути інакше: ну я сама, і вона сама. Але ж там питання і не в самотності як такій взагалі».

Для Віри такі реакції важливіші за цифри. «До речі, коли ти мені перший раз подзвонила і сказала, що хочеш взяти інтерв’ю, це було таким поштовхом, — говорить вона. — Я людина енергії, а в ту мить відчувала таке тотальне пригнічення, чекала на обстріл, довго не могла заснути, і ця можливість розповісти мою історію надихнула мене не зупинятися в пошуку можливості масштабувати цей проєкт».

Зараз Віра знімає короткі інтимні портрети — до десяти хвилин. Вона свідомо не робить їх довшими: в інформаційному просторі й без того багато болю, а двадцять хвилин фільму на високих емоційних піках глядачеві може бути важко витримати.

Але мрія про повнометражне кіно залишається. «Але я все ще мрію про повнометражний фільм, — говорить Віра. — Там було б три абсолютно різні героїні з різними долями і обставинами, можливо, й бабусі. Я б розповіла не лише про жінок, які чекають, а й про жінок, які втратили. Навколо цивільних жінок, які виховують дітей під час війни. Показала б дуже різні досвіди».

Можливо, саме в цьому і полягає наступний етап «Її фронту» — вийти за межі одного образу жінки, яка чекає чоловіка з війни. Показати різні способи проживання війни: очікування, втрату, материнство, самотність, любов, злість, втому, бажання жити і навіть право на звичайне життя.

Коли запитуєш Віру, як не здатися і продовжувати пишатися тим, що робиш, вона відповідає коротко: «Знаходити своїх людей. І щиро вірити в те, що ти робиш. Я завжди топлю за жінок. Для мене жінка — це мистецтво жити це життя».

Вона говорить про те, чим пишається у власному житті, і серед цього — материнство, рішення залишитися в Україні, власна трансформація та відмова від російського культурного контексту, на якому виросла. «Я — мама, і досі не в дурці. Моя дитина, на перший погляд, адекватна», — сміється Віра.

Вона згадує, що дізналася про вагітність 1 березня 2022 року і тоді мала можливість виїхати за кордон до мами. «Я пишаюся, що обираю залишатися в цій країні під час війни, підтримувати її економіку. Я пишаюся тим, що змогла змінити цей свій зросійщений менталітет. На жаль, я знаю всі театри, вистави і акторів російських, тому що ми зростали на цьому. Пишаюся, що я викорінила це з себе і моя дитина живе на абсолютно нових матеріях».

Віра взагалі багато говорить про здатність відділяти своє від чужого — і в роботі, і в житті. «Я все в своєму житті роблю по задоволенню, — говорить вона. — Я зараз не йду на офісну роботу, а веду одночасно кілька проєктів, де я як оператор, бо я люблю знімати. Мені подобається оця чесність із собою, бо я не можу піти туди, де мені взагалі погано».

Ця чесність має свою ціну. Віра хоче повернутися до театру, але поки не може дозволити собі театральний графік із маленькою дитиною. Був випадок, коли вона прийшла на проби, але їй навіть не дали показати етюд, дізнавшись, що в її кар’єрі була дворічна перерва.

— Чому перерва?

— Я народила дитину.

За кулісами інші жінки їй аплодували. Режисер — шансу на проби не дав.

«Для мене материнство — не перепона, для мене система, яка не підтримує працюючих матерів, перепона».

Тому зараз Віра працює операторкою на комерційних зйомках і хоче викладати акторську майстерність. «Я дуже люблю акторську справу і відчуваю, що можу чогось навчити людей». Поки що ж пошуки роботи приводять її до пропозицій бути офісною менеджеркою чи продавчинею. Вона згадує і випадок, коли на вакансію їй передзвонили й прямо сказали, що на цю суму шукають виключно чоловіків.

А вночі Віра знову повертається до свого кіно. Вона сидить, обкладена аркушами А4, переслуховує диктофонні записи й шукає ту саму «рибу» — фразу, навколо якої можна вибудувати історію. «Я хапаю кожну фразу, щоб фільм був побудований так, щоб ніде не злетіти з рейок довіри до людини», — говорить Віра. Чоловік, спостерігаючи за нею в цей момент, якось сказав, що ще ніколи не бачив її такою «прекрасно збудженою» професією — ніби вона збільшується, розширюється, стає живішою.

Для Віри це і є критерій правильного життя. «Треба робити те, що тобі приносить задоволення. Я не роблю те, що мені не приносить задоволення — від сексу і до професії. Імітацію оргазму я відсікаю дуже жорстко, як і не своїх людей».

Але її порада тим, хто застряг на нелюбимій роботі, звучить значно практичніше, ніж просто «звільняйся і йди за мрією».

— Почніть маленькими кроками робити в житті те, що вам подобається. Із зовсім дрібного: наприклад, всі п’ють каву з молоком, а вам подобається без. Пийте без. А потім цього гарного ставатиме все більше, і ви вже не зможете погоджуватися на менше.

Віра не радить різко ламати життя. «Тому що сказати: “Не бійтеся. Вставайте і ідіть” — це дуже легко, але це так не працює. Більшість людей не кине просто так роботу в офісі і не піде саджати квіти за покликом серця, тому що їсти хочеться і комуналку платити треба. Для того, щоб прийти до етапу, коли ти зможеш дозволяти собі обирати, треба почати з маленького».

Ми закінчуємо розмову вже вдома. За вікном сідає сонце. Раптом Віра зупиняється, дивиться на світло, дістає телефон і починає мене фотографувати. «Вибач, будь ласка, тут якесь магічне світло». І в цьому жесті, можливо, є дуже багато самої Віри: вона постійно щось помічає, ловить, фіксує — навіть тоді, коли камера вже вимкнена.

Її «Її фронт» поки складається з кількох коротких фільмів, десятків неопублікованих історій і однієї великої мрії. Для її реалізації поки бракує людей, ресурсів і команди. Але вже є найважливіше — героїні, які наважилися говорити, глядачі, які впізнали в цих історіях себе, і сама Віра, яка знайшла свою камеру. Колись її першою сценою була табуретка. Тепер її сцена — життя інших жінок. І, здається, вона нарешті знає, навіщо стоїть по той бік камери.

Від гуманітарної катастрофи до евакуації: як Карітас України допомагав мешканцям Олешків

Карітас України разом із місцевими організаціями мережі долучився до підготовки евакуації, зустрічі людей та забезпечення їхніх першочергових потреб.

Гуманітарна катастрофа, що розвивалася роками

Олешки перебувають під російською окупацією з перших днів повномасштабного вторгнення. Розташоване поблизу лінії фронту місто поступово втрачало доступ до базових послуг, необхідних для життя.

Після підриву Каховської ГЕС 6 червня 2023 року Олешки зазнали масштабного затоплення. Багато мешканців втратили житло, майно та документи, а значна частина міста залишилася без стабільного електро-, водо- та теплопостачання.

Наприкінці грудня 2025 року ситуація різко погіршилася через фактичну блокаду міста. Заміновані дороги, атаки безпілотників та обмеження пересування практично унеможливили постачання продовольства й медикаментів. За наявними повідомленнями, останній автомобіль із продуктами зміг дістатися Олешків 7 січня 2026 року.

Люди були змушені виживати завдяки залишкам продовольчих запасів і продуктам, вирощеним самостійно. Деякі мешканці долали до 20 кілометрів небезпечними маршрутами, щоб придбати їжу. Для літніх людей та осіб з обмеженою мобільністю така можливість була практично недоступною.

Відсутність медичної допомоги, питної води, електроенергії та зв’язку ще більше поглиблювала гуманітарну кризу. Надходили повідомлення про загибель цивільних через голод, холод, поранення та неможливість отримати необхідне лікування.

Гуманітарна місія та евакуація

Критична гуманітарна ситуація в Олешках привернула увагу міжнародної спільноти та Святого Престолу.

16 жовтня 2026 року Папа Римський Лев XIV провів телефонну розмову з Владіміром Путіним, під час якої закликав до гуманітарного перемир’я, необхідного для доставки продовольства й медикаментів, а також забезпечення добровільної та безпечної евакуації цивільного населення Олешків.

19 жовтня Папа Лев XIV обговорив ситуацію з Президентом України Володимиром Зеленським, наголосивши на необхідності співпраці сторін задля захисту цивільних і забезпечення гуманітарного доступу.

23 жовтня 2026 року за посередництва Першої леді США Меланії Трамп було офіційно підтверджено домовленості щодо проведення гуманітарної місії та тимчасового припинення вогню в Олешках.

27 жовтня оголосили режим тиші, а 29 жовтня розпочали підготовку маршрутів і гуманітарного вантажу. 30 жовтня українська делегація прибула до міста, доставила критично необхідні продукти й медикаменти та розпочала евакуацію цивільного населення.

31 жовтня евакуйованих мешканців доставили до Києва. Режим тиші завершився 1 листопада.

Операція, організована за участю Офісу Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, відбувалася в надзвичайно стислі терміни. Для повернення людей використовувався маршрут через білоруський кордон у Чернігівській області.

З міркувань безпеки точна кількість евакуйованих не оприлюднюється. Частина мешканців залишається в Олешках, де гуманітарна ситуація продовжує бути критичною.

Як Карітас України долучився до допомоги

Карітас України працював у тісній координації з Офісом Омбудсмана. До гуманітарного реагування долучилися Національний офіс Карітасу України, Карітас Чернігів та Карітас Київ.

Підготовка до евакуації. Працівники Карітасу України приймали й опрацьовували звернення мешканців Олешків та їхніх родичів щодо можливості виїзду. Робота тривала практично цілодобово, адже на організацію гуманітарної місії було лише кілька днів.

Возз’єднання родин. Карітас Київ організував перевезення родичів евакуйованих із Києва до кордону та їхнє повернення. Для багатьох сімей це стала перша зустріч після тривалої розлуки.

Допомога на кордоні. Карітас Чернігів розгорнув теплий намет, де люди могли зігрітися, випити гарячих напоїв, перекусити та скористатися інтернетом. Тут також працював психолог, було облаштовано дитячу зону та організовано видачу стартових пакетів українського мобільного оператора.

«Це був нетиповий виїзд для нашої команди, адже зазвичай наші мобільні теплі намети працюють безпосередньо на місцях обстрілів, де допомагають людям одразу після прильотів. Для нас це був дуже трепетний і важливий момент. Люди пройшли непростий шлях евакуації, залишивши свої домівки, і нам хотілося, щоб після всього пережитого вони могли бодай трохи зігрітися, випити гарячого чаю, перекусити й відчути турботу та підтримку», — зазначає Станіслав Федорчук, менеджер проєкту «Багатогалузева допомога постраждалим від війни в Україні».

Завдяки співпраці з оператором мобільного зв’язку lifecell Карітас України отримав 500 стартових пакетів для підтримки людей, які повертаються з окупації.

Підтримка після евакуації. Багато людей прибували виснаженими, схудлими, хворими та травмованими. Серед них були люди на інвалідних візках і з милицями. Після перетину кордону евакуйованих доправили до медичних закладів.

Карітас забезпечив людей гігієнічними наборами, подушками, постільною білизною та гарячим харчуванням. Протягом чотирьох днів перебування в лікарні евакуйовані отримували дворазове харчування, адаптоване до їхнього стану здоров’я відповідно до рекомендацій Міністерства охорони здоров’я України.

У межах допомоги евакуйованим мешканцям Олешків Карітас забезпечив:

  • Близько 600 комплектів постільної білизни;
  • Приблизно 1 300 наборів гарячого харчування;
  • Близько 500 базових гігієнічних наборів;
  • Близько 2 000 спеціалізованих транзитних гігієнічних наборів.

Гуманітарне реагування триває. Серед актуальних потреб — забезпечення питною водою через перебої в роботі систем очищення, спричинені атаками на енергетичну інфраструктуру.

«Для нас гуманітарна допомога — це не лише забезпечення базових потреб. Це також турбота про людську гідність, можливість возз’єднатися з рідними та відчути, що ти не залишився наодинці зі своїм досвідом. Саме так міжнародна солідарність перетворюється на конкретні дії, які допомагають людям відновлювати відчуття безпеки та опори», — зазначає Іванна Улей, менеджерка проєкту «Гуманітарна допомога та відновлення життєзабезпечення 2026. Фаза 2».

Підтримка людей після повернення

Допомога мешканцям Олешків є частиною ширшої роботи Карітасу України з підтримки людей, які повертаються з тимчасово окупованих територій.

З лютого 2025 року у Волинській області реалізується проєкт «Екстрена гуманітарна підтримка вимушено переміщених та постраждалих від військової агресії українців». Важливою складовою цієї роботи є співпраця з Офісом Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

«Співпраця Карітасу України з Офісом Омбудсмена є важливою складовою підтримки українців, які повертаються з тимчасово окупованих територій. Така взаємодія дозволяє поєднати координаційні можливості державної інституції з досвідом Карітасу в наданні гуманітарної допомоги, забезпечуючи комплексний підхід до потреб людей на всіх етапах повернення. Завдяки тісній координації, оперативному обміну інформацією та спільному плануванню вдається ефективніше організовувати допомогу, своєчасно реагувати на потреби евакуйованих і забезпечувати їхню подальшу підтримку. Особливе значення така співпраця має для людей, які пережили тривалу ізоляцію та потребують допомоги у відновленні звичного життя», — зазначає Гайк Степанян, менеджер проєкту.

Карітас Волинь допомагає людям, які повертаються через пункт пропуску «Доманове» на українсько-білоруському кордоні. Підтримка включає забезпечення мобільним зв’язком, грошову допомогу, придбання квитків до місця призначення, трансфер до залізничного вокзалу, тимчасове проживання у прихистку, гаряче харчування та супровід кризових менеджерів.

Таким чином, допомога не завершується перетином кордону, а продовжується на наступних етапах повернення людей до безпечного життя.

Міжнародне партнерство та підтримка

Гуманітарна допомога надавалася в межах кількох проєктів, що реалізуються за підтримки міжнародних партнерів:

  • Уряду Сполучених Штатів Америки через Державний департамент США — проєкт «Багатогалузева допомога постраждалим від війни в Україні».
  • Caritas Norge — проєкт «Гуманітарна допомога та відновлення життєзабезпечення 2026. Фаза 2».
  • Catholic Relief Services (CRS) — проєкт «Екстрена гуманітарна підтримка вимушено переміщених та постраждалих від військової агресії українців».
  • Caritas Österreich та Європейського Союзу — проєкт «Забезпечення повноцінного доступу до захисту та гігієни постраждалого від війни населення прифронтових районів України (ECHO4)».

Міркування про захист прав людей з інвалідністю

Підтримка обороноздатності України нині є безумовним пріоритетом. Чи доречно ставити питання про фінансування соціальних послуг для людей з інвалідністю, зокрема з інтелектуальними, ментальними та психічними порушеннями?  
 
Так, адже захист держави — це не лише захист її територій, а й збереження людей, їхньої гідності та забезпечення права на повноцінне життя. Саме тому фінансування соціальних послуг для людей з інвалідністю, зокрема з ментальними та психічними порушеннями, не варто протиставляти потребам оборони. Це взаємопов’язані складові стійкості держави та її громад.   

Проблеми сьогодення й виклики майбутнього 

Сьогодні значна частина людей із такими порушеннями залишається залежною від постійної підтримки своїх родин. Батьки та опікуни нерідко змушені відмовлятися від роботи, професійної реалізації та суспільного життя, щоб забезпечувати щоденний догляд за своїми близькими. Це призводить до фінансового й емоційного виснаження сімей, соціальної ізоляції та зростання ризику потрапляння людей з інвалідністю до інституційних закладів.  
   
Війна загострила наявні проблеми, а ще й створила нові виклики. Військовослужбовці повертаються з фронту не лише з фізичними травмами. Частина з них несе тягар тяжких психологічних травм, посттравматичного стресового розладу,інших психічних та когнітивних порушень, які можуть потребувати тривалої комплексної підтримки. Хоча потреби цих людей відрізняються від потреб осіб з інтелектуальними порушеннями розвитку, громади мають бути спроможними забезпечувати індивідуалізовані послуги для різних категорій населення.  
   
Тому розвиток системи соціальних послуг сьогодні — це не лише відповідь на потреби людей, які вже живуть з інвалідністю, а й підготовка громад до довгострокових соціальних наслідків війни 

Послуги під захистом фінансування 
 
Особливої актуальності набуває розвиток денного догляду, соціальної адаптації, підтриманого проживання, психосоціальної підтримки та послуг тимчасового відпочинку для осіб, які здійснюють догляд. Такі послуги дозволяють людям з інвалідністю залишатися частиною громади, розвивати навички самостійності, підтримувати соціальні зв’язки, а їхнім родинам — зберігати можливість працювати та вести повноцінне життя.  

З 15 жовтня Карітас України разом із Карітасом Тернопіль розпочинає проєкт «Спроможні родини – інклюзивні громади». Ми працюватимемо на формування сталої системи соціальних послуг через залучення батьків, опікунів, громадських організацій та органів місцевого самоврядування до визначення потреб, бюджетного планування й ухвалення рішень. Важливо, щоб соціальні послуги поступово ставали частиною системного фінансування з місцевих бюджетів відповідно до реальних потреб населення та фінансових можливостей громад.  

Бачити перспективу 

Ми повинні також думати наперед. Батьки людей із тяжкими інтелектуальними та психічними порушеннями старіють, і вже сьогодні багато з них ставлять собі запитання: хто подбає про їхніх дітей, коли вони самі більше не зможуть цього робити? Відкладення вирішення цього питання лише поглиблюватиме проблему та може призвести до значно більших соціальних і фінансових витрат у майбутньому.  
   
Тому фінансування соціальних послуг — це не просто видатки місцевого бюджету. Це інвестиція в людський потенціал, збереження родин, соціальну згуртованість і стійкість громад.  

Окремої уваги потребує питання реальних обсягів фінансування соціальних послуг для людей з інвалідністю, зокрема з інтелектуальними та психічними порушеннями, з місцевих бюджетів. Сьогодні важливо говорити не лише про наявність відповідних програм, а насамперед про конкретні суми коштів, які громади щороку передбачають і фактично витрачають на забезпечення потреб цієї категорії населення. Адже навіть за наявності мільйонних бюджетів соціальних програм фінансування безпосередньо денного догляду, підтриманого проживання, соціальної адаптації та інших необхідних послуг може залишатися мінімальним або взагалі не передбачатися. Важливо проаналізувати, скільки коштів виділяється на ці послуги в абсолютних сумах, яку частку вони становлять у загальних видатках місцевих бюджетів, скільки припадає на одного потенційного отримувача та наскільки ці обсяги відповідають фактичній потребі. Адже питання не лише в тому, чи має громада кошти, а й у тому, яку суму вона реально спрямовує на забезпечення гідного життя людей, які потребують щоденної підтримки. Саме тому проєкт «Спроможні родини – інклюзивні громади» покликаний сприяти ухваленню конкретних, фінансово обґрунтованих бюджетних рішень, які забезпечуватимуть не формальну наявність соціальних програм, а реальну доступність необхідних послуг.  

Публікацію створено міжнародним благодійним фондом «Карітас України» за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України – рушій реформ і демократії»/ Strong Civil Society of Ukraine – a driver towards reforms and democracy за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст публікації є відповідальністю БФ «Карітас України» та не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції або ІСАР Єднання.  

Історія двох поколінь, які виїхали з окупованої Запорізької області

Із Запорізької області виїжджають два покоління однієї родини: пані Вікторія з чоловіком та її батьки. Будинок батьків зруйнував приліт, тож тепер усі разом вирушають шукати нове місце для життя. За кілька днів до початку повномасштабного вторгнення пані Вікторії вдалося востаннє побачити дітей. Її чоловік і батьки не бачили дітей та онуків сім років.

«У нас дрони літають, як ворони», — згадує чоловік пані Вікторії. Щоразу родина завмирала й прислухалася, чи не впаде щось поруч. Із весни електроенергію в місті, за його словами, подавали приблизно раз на тиждень, та навіть тоді напруга становила лише 100 вольтів. Воду також давали за графіком по годинах.

Життя в окупації супроводжувалося постійним тиском з боку російських військових. Обшуки стали звичним явищем: перевіряли соціальні мережі, грошові перекази та будь-яку інформацію, яку могли використати проти місцевих жителів.

«За маленький донат на армію дають більше, ніж за вбивство», — розповідає чоловік.

Окупанти приїжджали до міста цілими сім’ями. Російські військові постійно, за словами чоловіка, нав’язували місцевим жителям власну культуру, а жінкам власні правила щодо одягу та зовнішнього вигляду.

До повномасштабного вторгнення пані Вікторія працювала вчителькою початкових класів. За кілька років до війни вона взяла перший клас, тому у 2022 році продовжувала працювати зі своїми учнями. У перші дні вторгнення жінка власноруч знімала стенди в класі та забирала навчальні матеріали, намагаючись урятувати все, що могла.

Згодом учні роз’їхалися різними куточками України та за кордон. Школу перенесли до Запоріжжя, і навчання продовжилося дистанційно. Пані Вікторія залишалася зі своїм класом і продовжувала викладати, навіть перебуваючи в окупації.

Тим часом у місті з’явився телеграм-канал, де публікували списки людей, яких окупанти вважали вірними Україні. З їхніх особистих сторінок брали фотографії, поширювали контакти та закликали повідомляти будь-яку додаткову інформацію.

У цьому списку опинилася й пані Вікторія. З її сторінки взяли фотографію з українською символікою, зроблену під час першого уроку, а також світлину на тлі прапора Європейського Союзу, яку вона зробила під час навчання вчителів у межах реформи НУШ. Після публікації жінку звинуватили в тому, що вона навчала дітей, яких окупанти називали «ждунами», та в інших злочинах.

Ця публікація змінила її життя. Пані Вікторія була змушена спалити власні навчальні матеріали та все, що раніше забирала зі школи. Двадцять п’ять років праці, спогадів і речей, які вона збирала для своїх учнів, довелося знищити. Її колега після подібної публікації була змушена тікати з міста лише з однією сумкою.

Обшуки в будинку пані Вікторії також стали частиною повсякденного життя. Одного дня жінка проводила урок зі своїм класом. Раптом зникло світло, і чоловік вийшов запускати генератор. За мить почав гавкати собака – у двір зайшли люди з обшуком. Жінка сама не зрозуміла, як так швидко зорієнтувалася: сховала телефон у пральну машину, а книжки – за шафу.

Її зачинили в кімнаті та почали перевіряти телефон. У Facebook було чимало підписок і публікацій, пов’язаних із Новою українською школою. Раптом один із присутніх зателефонував комусь і запитав: «НУШ — це воно?». Після цього пані Вікторію почали розпитувати, чи працює вона, та переконувати влаштуватися до місцевої школи, де запроваджували російську освітню програму.

«Йдіть працювати у школу — вас люди почнуть поважати», — наполягали вони.

Жінка відмовлялася, пояснюючи, що давно мріяла звільнитися й відпочити. Зрештою після декількох годин все закінчилося розпискою про заборону працювати та навіть викладати дистанційно.

Після цього довелося бути ще обережнішою. Попри заборону, пані Вікторія продовжувала потайки навчати дітей. Разом із чоловіком, який допомагав їй, вони не полишали класу: святкували свята онлайн, вирізали гарбуза і переодягались на Хелловін, святкували Новий рік і навіть організували дистанційний випускний.

Так учні завершили четвертий клас. Згодом діти перейшли до місцевих шкіл, але робота пані Вікторії весь цей час супроводжувалась постійним ризиком і новими обшуками.

Попри небезпеку та заборони, пані Вікторія продовжувала таємно викладати українську мову дітям, які вже жили в різних куточках світу.

Одного разу, прибираючи гараж, жінка знайшла коробку з українськими стрічками, які колись готувала для учнів до Дня знань. До дітей вони так і не потрапили. Пані Вікторія добре розуміла, що знахідка таких речей під час чергового обшуку могла мати для неї серйозні наслідки.

Працівники БФ «Карітас Волинь» зустріли родину пані Вікторії на пункті пропуску «Доманове». Два покоління сім’ї зібрали своє життя в кілька валіз.

«Коли у мене запитали, як я так усе помістила в декілька валіз, я сміялася, що в дитинстві грала в тетріс», — із посмішкою розповідає жінка.

Цього дня родина нарешті змогла зустрітися з дітьми та онуками. Далі пошук нового житла та спроба почати все спочатку.

«Тут ми можемо вільно вийти на вулицю, говорити, якось дихається легше», — каже пані Вікторія.


Проєкт «Екстрена гуманітарна підтримка вимушено переміщених та постраждалих від військової агресії українців» реалізується за постійної підтримки Catholic Relief Services.

Потреба в догляді не закінчується разом із грантом: Карітас України працює над сталим фінансуванням догляду вдома

Як забезпечити безперервність підтримки, коли донорське фінансування скорочується? Як розподілити відповідальність між державою, громадами та надавачами послуг? 

Ці питання стали центральними під час триденної зустрічі «Соціальні послуги – 2027: державне замовлення, місцеві бюджети та роль недержавних надавачів», яка відбулася 2–4 листопада 2026 року у Львові в межах проєкту CARES. 

У центрі обговорення – розвиток догляду вдома в Україні, посилення адвокаційної спроможності мережі Карітасу та формування спільних стратегічних пріоритетів до 2030 року. Окрему увагу приділили механізмам фінансування, які допоможуть забезпечити сталість послуг у 2027 році. 

«Потреба людини в догляді не закінчується разом із завершенням грантового проєкту. І це, мабуть, головне, від чого ми відштовхувалися під час нашої зустрічі. 

Сьогодні мережа Карітасу України має значний практичний досвід надання послуг догляду вдома. Але нам потрібно рухатися далі — від окремих проєктів до сталої системи, де фінансування догляду буде спільною відповідальністю держави, громад та інших партнерів. Водночас варто розвивати й додаткові механізми фінансування, зокрема можливість участі самих отримувачів послуг та їхніх родичів, які проживають в Україні чи за кордоном, з урахуванням фінансових можливостей кожної родини», – сказав Юрій Наконечний, менеджер проєкту CARES Карітасу України.

Від потреби людини – до фінансування послуги 

Щоб забезпечити людей необхідними соціальними послугами, громади мають насамперед знати, хто і якої допомоги потребує. Не менш важливе питання – де знайти кошти на ці послуги, особливо в умовах скорочення донорського фінансування. 

На цьому наголосила Олеся Балян, провідна юристка Карітасу України, яка розповіла про законодавчі механізми фінансування соціальних послуг та можливості залучення коштів із різних джерел. 

«Більшість організацій мережі Карітасу України є надавачами соціальних послуг, тому для них важливо мати належне фінансування, щоб допомагати тим, хто найбільше цього потребує. Зараз ми спостерігаємо зменшення донорського фінансування таких проєктів. Тому постає питання пошуку інших джерел та диверсифікації фінансування. Відповідно до чинного законодавства України обов’язок фінансувати та надавати соціальні послуги лежить переважно на місцевих громадах, але частково такі зобов’язання мають також регіональна влада та держава», – пояснила юристка. 

Під час виступу Олеся Балян зосередила увагу на можливостях отримання фінансування з державного бюджету в межах експериментальних проєктів Міністерства соціальної політики, сім’ї та єдності України, залученні коштів місцевих бюджетів, а також наданні платних послуг. 

«Саме до повноважень органів місцевого самоврядування належать організація та фінансування базових соціальних послуг, яких сьогодні профільний закон налічує 19. Також ми говорили про можливість надавати послуги за рахунок самих отримувачів. Це практика багатьох європейських країн, коли людина долучається до оплати послуги, якщо не повністю, то принаймні шляхом співфінансування», – зазначила пані Олеся. 

При цьому, на переконання експертки та її колег, додаткові механізми фінансування, зокрема добровільна участь родичів, які проживають в Україні чи за кордоном, в оплаті догляду за своїми близькими, мають доповнювати державне та місцеве фінансування, а не замінювали його, а також не мають обмежувати доступ до допомоги для людей, які не мають можливості платити. 

Окремо Олеся Балян наголосила на необхідності визначати реальні потреби мешканців громад, адже без цього неможливо належно планувати надання соціальних послуг: 

«Дуже багато громад нехтують цим своїм обов’язком і не з’ясовують, скільки людей потребують соціальних послуг та яких саме. Якщо потреба в послугах не визначається, то надалі ці послуги не надаються, а люди залишаються без допомоги». 

Практичним досвідом співпраці з місцевою владою поділилися представники благодійних фондів «Карітас Хмельницький УГКЦ», «Карітас Київ», «Карітас Донецьк у м. Дніпро» та «Карітас Запоріжжя». Йшлося про успіхи й труднощі в залученні фінансування з місцевих бюджетів для надання соціальних послуг. 

До обговорення долучився також Артур Погоріленко, менеджер проєкту «Сприяння соціальній реформі відповідно до стандартів ЄС для сталого розвитку й надання послуг догляду вдома та роботи з дітьми й молоддю для людей, постраждалих від війни в Україні». Він представив адвокаційну роботу проєкту на національному рівні, зокрема щодо створення інституту єдиного національного закупівельника соціальних послуг та впровадження принципу «гроші ходять за людиною». 

Сила мережі – у спільній позиції 

Щоб соціальні послуги отримали належне фінансування, недостатньо лише доводити їхню необхідність. Потрібно формувати конкретні пропозиції та послідовно просувати їх у діалозі з владою. 

На цьому наголосила Галина Бордун – голова Координаційного центру підтримки цивільного населення при Львівській ОВА, радниця начальника Львівської ОВА. Вона підкреслила важливість адвокації та спільних дій громадських і благодійних організацій. 

Догляд вдома дає людині можливість залишатися у звичному середовищі, а не переїжджати до інтернатного закладу. Проте розвиток цієї послуги потребує дієвих законодавчих і фінансових механізмів. 

За словами Галини Бордун, одна з важливих проблем – відсутність повної картини потреб людей у соціальних послугах. 

«Державні установи часто володіють інформацією лише про тих людей, які до них звернулися. Але є й ті, хто залишився вдома, не перереєструвався після переміщення, не отримав медичної допомоги або не оформив необхідних документів». 

Тому важливо не лише реагувати на звернення, а й з’ясовувати реальний масштаб потреб, щоб громади могли враховувати їх у своєму плануванні. 

Прикладом такої роботи стало оцінювання потреб людей, які тривалий час проживають в інтернатних закладах. Частина з них за належної підтримки могла б повернутися до життя в громаді. За результатами оцінювання вже підготували та передали пропозиції Міністерству соціальної політики. 

«Я дуже хотіла б бачити адвокацію серед пріоритетів вашого планування – практично в кожній організації», – сказала пані Галина фахівцям Карітасу. Йдеться про постійну комунікацію з громадами, громадськими організаціями та людьми, які ухвалюють рішення. Важливо пояснювати не лише те, яку допомогу надає Карітас, а й чому громади мають враховувати потреби людей у своїх рішеннях. 

Особливу увагу Галина Бордун звернула на силу мережі та необхідність спільної адвокаційної позиції. 

«Карітас має потужну мережу в Україні. Якщо всі організації синхронно говоритимуть про ті самі проблеми й необхідні рішення у своїх громадах, у нас буде значно більше шансів вплинути на зміни», – підкреслила вона. 

Практичним інструментам адвокації була присвячена й окрема сесія, яку провів онлайн Микола Мурський, старший радник з питань стратегії і політики організації Razom for Ukraine. Він пояснив, як перетворювати потреби людей на конкретні пропозиції для тих, хто ухвалює рішення: визначати адресата, обґрунтовувати необхідність фінансування та домовлятися про наступні кроки.

Як фінансують догляд вдома в інших країнах 

Міжнародний досвід представив Юрій Наконечний, менеджер проєкту CARES Карітасу України, в огляді «Європейські моделі фінансування догляду вдома: що може працювати в Україні?». 

У різних країнах доглядові послуги фінансують із місцевих бюджетів, через державні виплати, страхування та співоплату отримувачів. Зокрема, у Польщі організація та фінансування послуг належать до повноважень громад, у Чехії та Австрії діють державні виплати на догляд, у Нідерландах поєднуються муніципальна підтримка і страхові механізми, а у Франції – індивідуальна допомога відповідно до плану догляду. 

Кожна модель має свої особливості, які важливо враховувати, оцінюючи можливості її застосування в Україні. 

Окремо розглянули досвід Карітасу Белград у Сербії, який у 2020 році започаткував платні послуги догляду вдома паралельно з безкоштовною допомогою за донорські кошти. Це дало можливість зберігати кваліфікованих доглядальників між гуманітарними проєктами. 

Станом на листопад 2026 року платними послугами користувалися приблизно 16–17 людей. Отриманих коштів загалом вистачає на зарплати доглядальників, проте не завжди – на адміністративні витрати. Цей досвід показує як можливості диверсифікації фінансування, так і труднощі забезпечення фінансової сталості послуг. 

Додаткові ресурси – для додаткових потреб 

Пошук коштів не обмежується державними та місцевими бюджетами. Про інші можливості залучення фінансування розповіла Наталія Гайдиш, фахівчиня з написання грантів Карітасу України. 

Вона представила досвід використання краудфандингових платформ, кампаній у соціальних мережах і звернень до бізнесу. Водночас наголосила, що кожен із цих інструментів потребує підготовки, постійної комунікації та зусиль команди. 

За словами пані Наталії, гуманітарні проєкти мають обмежені ресурси й не завжди можуть охопити всі потреби людини: 

«Люди різні, і базові потреби в них теж різні. Для когось базовою потребою є милиці для пересування, для когось – ліки при хронічному захворюванні. Як нам діяти, якщо проєкт може фінансувати лише одну із них? Залучати додаткові ресурси».  

Додаткові кошти необхідні й для забезпечення самої роботи організацій – транспорту, пального, обладнання та інших ресурсів, без яких допомога не дійде до отримувача. 

Саме тому фандрейзинг має враховувати як індивідуальні потреби людей, так і витрати, необхідні для надання послуг. 

«Кожен успішний збір – це робота команди», – говорить фахівчиня. 

Окрему частину її виступу присвятили підготовці конкурентних грантових заявок: визначенню потреб, формуванню проєктних ідей, пошуку відповідних конкурсів та уникненню типових помилок. 

Від спільного бачення – до плану дій 

Поряд з обговоренням фінансування важливою частиною зустрічі стала стратегічна робота мережі Карітасу України. 

Учасники працювали над баченням розвитку догляду вдома до 2030 року за чотирма напрямами: модель послуг та їхня якість, фінансування і сталість, управління та розвиток мережі, адвокація і державна політика. 

Вони також вивчали європейський досвід організації та фінансування доглядових послуг, визначали спільні стратегічні пріоритети та працювали над дорожньою картою на 2027 рік. 

Підсумовуючи триденну зустріч, Юрій Наконечний, менеджер проєкту CARES, наголосив, що напрацьовані рішення мають втілитися в конкретні зміни: 

«Для мене важливо, щоб результатом цієї зустрічі стали не просто напрацьовані документи, а конкретні зміни: нові домовленості з громадами, розвиток різних механізмів фінансування, спільна адвокаційна позиція та, найголовніше, безперервність допомоги людям, які її потребують». 


Захід став можливим в межах проєкту «C.A.R.E.S. – Community Advocacy and Resilient Mobile Care Services / Адвокація в громадах та стійкі соціальні послуги з догляду вдома» реалізується Caritas Ukraine, фінансується Федеральним міністерством соціальної політики, охорони здоров’я, догляду та захисту прав споживачів Австрії – Sozialministerium Österreich, за підтримки Caritas Österreich. 

До участі в заході долучилися фахівці проєктів з догляду вдома або його складовою: 

«H. O. P. E. WELL – Догляд вдома для розвитку можливостей та добробуту людей 2026», «Ініціатива телемедичної допомоги та підтримки життєдіяльності. VITAL», «H.O.M.E. – Мультисервісна підтримка та розширення можливостей людей старшого віку вдома», «Сприяння соціальній реформі відповідно до стандартів ЄС для сталого розвитку й надання послуг догляду вдома та роботи з дітьми й молоддю для людей, постраждалих від війни в Україні», «M.O.V.E. – Мобільна допомога для розширення можливостей ветеранів», «Мобільна гуманітарна медико-реабілітаційна підтримка вразливих груп населення у постраждалих від війни східних регіонах України». 

Фотовиставка Консорціуму PULSE мандрує містами України

На одному з фото – шестирічна Ліза. Вона грає з різнокольоровими фігурками, але це лише одна мить, за якою – регулярні заняття в просторі Карітас Харків з психологом, логопедом и фахівцем з фізичної реабілітації. Ліза має гіперактивність і затримку психомовного розвитку, але її мама Аліна вже помічає зміни: поступово донька стає спокійнішою і краще справляється з повсякденним ситуаціями.

Всі представлені фотографії відображають важливі моменти надання людям необхідної допомоги та підтримки.

Директор Карітасу Харків отець Андрій Насінник на відкриті виставки подякував всім партнерам і відмітив:

«Завдяки спільним зусиллям ми можемо підтримувати тих, хто цього потребує. Карітас Харків долучений до проєкту за напрямом інклюзії, а також діяльності Простору, дружнього до дитини, тоді як наші партнери працюють за іншими напрямами. Кожен із них є надзвичайно важливим. Ми раді бути частиною цієї ініціативи. Наша робота триває, і ми й надалі активно працюємо задля підтримки людей. Дякую всім за співпрацю та спільні зусилля».

«Завдяки спільним зусиллям ми можемо підтримувати тих, хто цього потребує. Карітас Харків долучений до проєкту за напрямом інклюзії, а також діяльності Простору, дружнього до дитини, тоді як наші партнери працюють за іншими напрямами. Кожен із них є надзвичайно важливим. Ми раді бути частиною цієї ініціативи. Наша робота триває, і ми й надалі активно працюємо задля підтримки людей. Дякую всім за співпрацю та спільні зусилля».


Надалі виставка попрямує до Києва. Її мета – продемонструвати як досвід восьми організацій складається в систему комплексної підтримки, побудовану навколо потреб людини.

Усі історії з фотовиставки можна прочитати за QR-кодами біля фотографій та на сайті БФ «Право на захист».

Нагадаємо, Національний консорціум PULSE об’єднує вісім українських організацій: БФ Право на захист, БФ Голоси дітей, ГО Дівчата, Карітас України, Гуманітарна місія “Проліска”, The HALO Trust Ukraine, ГО Ліга сильних та БФ «Допомагаємо виїхати» (Helping to Leave). Разом організації поєднують досвід та експертизу, щоб надавати комплексну підтримку людям, постраждалим від війни.

Проєкт профінансовано за підтримки UK Aid від уряду Великої Британії, що реалізується Карітасом України в межах Національного консорціуму PULSE за координації БФ «Право на захист». Підтримка цього проєкту в Україні з боку уряду Великої Британії надається в межах компонента захист Програми з гуманітарної допомоги, відновлення та захисту.

Як грант від проєкту REMARKET допоміг сімейній пекарні «Коршів-Хліб» автоматизувати виробництво

Історія пекарні почалася в колишній шкільній котельні

У грудні 2004 року Володимир Семчук придбав приміщення колишньої шкільної котельні в селі Коршів на Івано-Франківщині. До цього він працював на будівництві, зокрема за кордоном. Повернувшись із заробітків, вирішив вкласти накопичені кошти у власну справу. Родичі порадили зайнятися випіканням хліба, і Володимир узявся опановувати нову для себе професію.

Починав із невеликої печі і тістоміса. Їздив до інших пекарів за консультаціями, вивчав технології, поступово добудовував приміщення та купував додаткове обладнання. Так колишня шкільна котельня перетворилася на пекарню, яка з часом і стала сімейним бізнесом.

Сьогодні тут випікають близько 20 видів хліба та хлібобулочних виробів, які постачають переважно до невеликих магазинів та в навколишні села. Разом із Володимиром справу розвивають дружина, дочка та син, а загалом у команді вже працюють 24 людини.

За роки роботи Володимир добре вивчив виробництво і прагне самостійно шукати рішення для його вдосконалення. Для нього важливо, щоб хліб був якісним незалежно від того, хто готує тісто. Але саме на цьому етапі й виникали одні з найбільших труднощів.

Алгоритм, який контролює точність зважування

Якість хліба значною мірою залежить від того, наскільки точно дотримано рецептури та послідовності приготування тіста. Помилка під час зважування інгредієнтів або замішування може вплинути на консистенцію тіста, а згодом і на вигляд, об’єм та смак готового виробу.

Ідея автоматизувати робоче місце тістороба з’явилася у Володимира приблизно два роки тому. Він сам продумав алгоритм роботи й послідовність дій, які мала контролювати така система. Для технічної реалізації звернувся до компанії «Мікро».

Для впровадження системи потрібні були додаткові кошти. Як і в багатьох малих підприємств, більшість ресурсів пекарні спрямовували на поточні потреби. Грантова підтримка проєкту REMARKET дала змогу придбати необхідне обладнання та встановити автоматизовану систему.

«Я попросив 150 тисяч гривень, стільки, скільки було потрібно для втілення моєї ідеї. Я дуже задоволений, що отримав грант», – каже підприємець.

За грантові кошти він придбав панель керування, вагову систему та комп’ютерний контролер. Обладнання встановили у квітні 2026 року. Його основне завдання – контролювати послідовність і точність зважування сировини під час замішування тіста.

Система показує, який інгредієнт і в якій кількості потрібно додати. Якщо заданої ваги не досягнуто, перейти до наступного етапу неможливо.

«Людина може відволіктися під час роботи: хтось зателефонував, щось сталося вдома, поганий настрій тощо. І вона може забути, наприклад, додати потрібну кількість солі. А моя програма не дозволяє допустити такої помилки: поки не виконаєш усе правильно, вона не дасть перейти до наступного кроку», – пояснює Володимир.

Стабільніше тісто – менше браку

До автоматизації працівниці користувалися паперовими записами, де були зазначені потрібні інгредієнти та їхня кількість. Тепер цю інформацію відображає програма, яка контролює кожен етап зважування.

«Раніше все було на аркушах і треба було уважно дивитися, щоб не пропустити якусь позицію. Тепер програма сама підказує, що і скільки додати, та контролює процес. Якщо потрібно 400 грамів, а ти не додав цю кількість, наступний інгредієнт вона не дозволить додати. І тісто стало стабільнішим», – розповідає підприємець.

За словами Володимира, нову людину тепер простіше навчити працювати на цьому етапі виробництва. Потрібно вміти користуватися телефоном або планшетом і розрізняти сировину, щоб не переплутати, наприклад, цукор із сіллю. Після двох-трьох замісів разом із досвідченою колегою працівник може працювати вже самостійно.

Система також зберігає історію замісів.

Володимир може переглянути на комп’ютері, коли саме готували тісто, а за потреби звірити інформацію із записами відеокамери.

«Для мене це контроль за якістю, для дівчат – полегшення в роботі», – так він коротко описує зміни.

Автоматизація не скоротила час замішування, але вирівняла результат.

Раніше в однієї його працівниці тісто виходило густішим, в іншої – рідшим, і хліб відрізнявся за об’ємом та смаком. Тепер кількість води й інших інгредієнтів розрахована, і браку, за словами Володимира, майже не залишилося. Іноді хліб може деформуватися під час посадки в піч, але це вже механічна деформація.

Стабільніша якість тіста позначилася і на реалізації продукції: вона дещо зросла, а показники навіть перевищили ті, які підприємець закладав у бізнес-план.

Володимир також оформив авторське право на розроблений алгоритм і має свідоцтво, яке підтверджує його авторство. Досвідом автоматизації він уже поділився з командою Карітасу Коломия та готовий розповідати про своє рішення іншим підприємцям.

Нові ринки збуту й власні розробки

Сьогодні пекарня працює переважно з невеликими магазинами, але, за словами Володимира, частина з них не витримує конкуренції із супермаркетами, і реалізація знижується.

Підприємець розглядає можливість співпраці з торговельними мережами. Для цього потрібно перейти на іншу систему оподаткування та стати платником ПДВ. Є й інші умови: супермаркети вимагають додаткових витрат на маркетинг і бонуси за просування продукції. Усе це впливає на прибутковість.

Володимир пов’язує розширення ринку збуту з можливістю підвищувати зарплати працівникам і створювати нові робочі місця.

Паралельно підприємець продовжує вдосконалювати виробництво. Наміру зупинятися він не має, а коли немає можливості придбати дороге обладнання, вивчає його конструкцію й виготовляє сам. Дозатор води вже працює. Наступний задум – пристрій для завантаження хліба в піч. Вживаний коштує близько 10 тисяч євро. Такий підхід відображає його бачення підприємництва: постійно вчитися, шукати можливості та розвивати справу навіть тоді, коли ресурси обмежені.

Володимир і сам долучається до фізичної роботи на території пекарні. «Я не тільки власник: зараз одягнувся як керівник, а кілька годин тому тут бруківку клав», – розповідає чоловік.

Історія «Коршів-Хліб» показує, як грантова підтримка може допомогти підприємцю втілити власну технічну розробку, вдосконалити виробництво та створити умови для подальшого розвитку бізнесу.

Підтримка підприємництва в межах проєкту REMARKET спрямована на посилення економічної спроможності людей і громад, збереження та розвиток бізнесу та створення можливостей для подальшого їхнього зростання.

Про проєкт

REMARKET (Recovery and Empowerment through Market Access and Resilient Economic Transformation in Ukraine) – трирічна ініціатива, яку реалізує Caritas Ukraine у партнерстві з Caritas Schweiz, Caritas-Spes Ukraine та SPARK. Проєкт фінансується Швейцарським агентством з розвитку та співробітництва (SDC – Swiss Agency for Development and Cooperation) і фондом If! Foundation за підтримки Caritas Österreich, Cordaid та Trócaire.

Карітас України провів експертну дискусію про житлове відновлення громад

Захід відбувся в межах Першої щорічної житлової конференції України (Annual Housing Conference 2026), яка об’єднала представників органів державної влади, міжнародних організацій, донорів, фінансових інституцій та громадянського суспільства.

Як перейти від тимчасової житлової допомоги до системних рішень? Що потрібно громадам для самостійного планування житлового відновлення? І як забезпечити сталість житлових програм після завершення донорського фінансування? Ці питання стали центральними під час обговорення.

До експертної дискусії долучилися:

  • Ірина Нога, модераторка, керівниця програми житлових рішень Карітас України.
  • Павло Фролов — народний депутат України;
  • Бронвен Мур — голова представництва Католицької служби допомоги в Україні та Молдові;
  • Аліна Москаленко — директорка ГО «Інститут житла».

Від нагальних потреб до довгострокових рішень

Під час сесії представлено досвід проєкту «Людиноцентричні житлові рішення та зміцнення систем для сталого відновлення» (ПРОСТІР / PROSTIR), який реалізується у Скороходівській та Котелевській громадах Полтавської області Карітас України у партнерстві з Католицькою службою допомоги (CRS), Карітасом Полтава та Інститутом житла.

Проєкт охоплює громади, де проживають близько 22 тисяч людей, та поєднує безпосередню житлову підтримку з розвитком місцевих житлових систем. Йдеться про комплексну оцінку потреб мешканців, інвентаризацію житлового фонду, підтримку оренди, підвищення енергоефективності житла, розробку житлових стратегій і підготовку інвестиційних проєктів.

Попередня оцінка житлових потреб у Скороходівській громаді підтверджує необхідність прийняття рішень, які враховують і поточні житлові потреби людей і їхні фінансові можливості з урахуванням  та перспективи довгострокового проживання в громаді.

«Забезпечити людину житлом сьогодні — ще не означає вирішити її житлову проблему в довгостроковій перспективі. Ми можемо допомогти з оплатою оренди на кілька місяців, але що відбудеться після завершення цієї підтримки? Чи зможе родина самостійно оплачувати житло? Чи матиме вона можливість залишитися в громаді? Саме тому нам потрібно переходити від окремих заходів допомоги до комплексних житлових рішень, які враховують не лише потреби людей, а й наявні ресурси та можливості самої громади»,— наголосила Ірина Нога, керівниця програми житлових рішень Карітас України.

Держава, громади та міжнародні партнери: ролі та відповідальність

Павло Фролов, народний депутат України, долучився до обговорення ролі державної житлової політики та механізмів, необхідних для перетворення місцевих житлових ініціатив на довгострокові програми. Зокрема, йшлося про фінансування, повноваження громад, доступ до якісних даних та розвиток управлінської спроможності.

«Роль територіальних громад у реалізації житлової політики надзвичайно важлива, адже саме на місцях визначаються потреби людей і саме громади можуть найкраще на них реагувати. Завдання держави — сформувати єдину стратегічну рамку, яка дозволить громадам ефективно використовувати наявні ресурси та впроваджувати системні житлові рішення. Важливо, щоб кожне рішення ґрунтувалося на достовірних даних, оцінці реальних потреб і прозорому використанні ресурсів», — зазначив Павло Фролов.

Аліна Москаленко, директорка ГО «Інститут житла», зосередилася на практичних аспектах житлового планування. У центрі обговорення — як результати оцінки потреб мешканців, аналіз житлових ресурсів і місцеві стратегії можуть стати основою для конкретних проєктів із забезпечення доступного та соціального житла.

«Ефективна житлова політика починається з розуміння реальної ситуації та потреб людей у кожній громаді. Важливо не лише оцінити наявний житловий фонд, а й визначити, хто саме потребує житла, які ресурси має громада та які рішення будуть найбільш ефективними. Така оцінка має стати основою для розроблення місцевих житлових стратегій, планування інвестицій і впровадження сталих житлових рішень, які відповідатимуть реальним потребам мешканців», — зазначила Аліна Москаленко.

Бронвен Мур, голова представництва Католицької служби допомоги (CRS) в Україні та Молдові, наголосила на ролі міжнародних партнерів у житловому відновленні. Зокрема, як гуманітарна підтримка може створювати основу для довгострокових житлових рішень при цьому посилити спроможність громад самостійно визначати пріоритети та управляти житловими ресурсами.

«CRS цінує партнерство з Карітасом України. Ми співпрацюємо з Україною з 2017 року, а з початком повномасштабного вторгнення у 2022 році значно розширили нашу підтримку, щоб реагувати на нагальні потреби людей. Водночас для нас важливо не лише надавати термінову допомогу, а й створювати умови для довгострокового відновлення, зокрема у житловій сфері. Ми приділяємо особливу увагу сталості наших ініціатив, щоб їхні результати зберігалися та приносили користь громадам і в майбутньому», — зазначила Бронвен Мур. 

Що необхідно для сталого житлового відновлення

Підхід, закладений у проєкті ПРОСТІР, передбачає врахування трьох взаємопов’язаних складови: реальних потреб людей, наявних житлових і майнових ресурсів громад, а також їхньої інституційної спроможності управляти та утримувати таке житло.

Такий підхід дозволяє розглядати житлове відновлення не як сукупність окремих ремонтів чи програм допомоги, а як частина довгострокового розвитку громад. 

Його впровадження потребує узгодженої роботи держави, громад, міжнародних партнерів і громадських організацій. Саме така співпраця має створити умови, за яких житлові рішення залишатимуться доступними та дієвими в майбутньому. 

Як Карітас розвиває ветеранські проєкти 

Коли ветеран або члени його родини звертаються по допомогу, фахівці мають пропонувати не лише окрему послугу. Важливий професійний супровід, який відповідає конкретній потребі людини. 

Для цього командам необхідні практичний досвід, дієві інструменти та можливість узгоджувати підходи до роботи. 

Саме цим питанням була присвячена триденна зустріч команд проєктів «Пліч-о-Пліч» (Карітас Вінниця, Карітас Житомир, Карітас Івано-Франківськ) та «Шлях до реінтеграції ветеранів» (Карітас Черкаси та Карітас Фастів). У жовтні фахівці зібралися, щоб обмінятися досвідом, обговорити робочі виклики та напрацювати рішення для подальшого розвитку ветеранських програм. 

«Я мріяла об’єднати команди на одній зустрічі. Специфіка наших завдань може відрізнятися, але цінності й мета в нас спільні. Кожен фахівець щодня вкладає в свою роботу з ветеранами серце й професіоналізм. Тому ця зустріч була не лише про обговорення викликів і планів. Вона була про синергію, обмін досвідом, взаємну підтримку та відчуття єдиної команди, яка робить велику справу», – ділиться менеджерка проєкту Мар’яна Гнилиця.  

Досвід, який можна застосувати в роботі

Команди, які працюють із ветеранами в різних громадах, стикаються з подібними запитами, але можуть мати різний досвід їх вирішення. Обмін такими напрацюваннями дає змогу побачити, які підходи вже довели свою ефективність, які труднощі виникають під час їх застосування та що можна адаптувати до умов інших громад. 

Під час зустрічі учасники ділилися практичними рішеннями, обговорювали робочі ситуації та шукали можливості використати напрацювання колег у власних проєктах. 

Для отримувачів послуг це важливо передусім тому, що команди можуть спиратися на вже набутий досвід, а не щоразу шукати рішення самостійно. Це створює передумови для більш послідовної та якісної підтримки ветеранів і їхніх родин. 

Від мети до результату

Допомога має відповідати реальним потребам людей, а проєктна діяльність – вести до конкретних змін, а не обмежуватися виконанням запланованих заходів. 

Після роботи із запрошеним тренером учасники працювали над концепціями власних ініціатив і отримали індивідуальні консультації. Отримані інструменти допоможуть командам точніше визначати потреби ветеранів та їхніх родин, планувати відповідні послуги й оцінювати, наскільки вони досягають поставлених цілей. 

Стійкість фахівців – складова якісної підтримки

Робота з ветеранами та їхніми родинами може передбачати регулярну взаємодію з людьми, які пережили травматичний досвід, втрати та складні життєві обставини. Водночас самі фахівці працюють в умовах повномасштабної війни й також стикаються з емоційним навантаженням. 

Тому профілактика професійного вигорання – не другорядне питання, а одна зі складових підтримки команд. Від психологічного стану фахівців, їхньої здатності зберігати професійні межі та відновлюватися залежить і те, наскільки якісно вони можуть виконувати свою роботу. 

Цьому питанню присвятили заняття з арт-терапії та профілактики вигорання, яке провела Олена Дорогавцева, експертка Карітас України з психосоціальної підтримки. Учасники мали змогу попрацювати з власною напругою та ознайомитися з практиками турботи про себе. 

«Такі зустрічі не лише про обмін досвідом, ідеями та викликами, а й про щире спілкування та підтримку. Особливо тепло усвідомлювати, що нас єднає спільна справа і бажання бути корисними людям», – ділиться одна з учасниць, психологиня Карітасу Івано-Франківськ Наталя Багацька. 

Спільна робота – наступні кроки

Завершуючи триденну зустріч, команди підбили підсумки роботи, обговорили досягнення й виклики та визначили подальші напрями розвитку проєктів. 

Такі зустрічі не замінюють безпосередньої допомоги ветеранам і їхнім родинам, але допомагають розвивати її основу: професійні команди, спільні підходи та інструменти для планування й оцінювання результатів. 

У підсумку від цієї взаємодії мають виграти передусім люди, які звертаються по підтримку: завдяки досвіду, яким діляться фахівці,  продуманим до деталей проєктам і командам, здатним послідовно працювати з потребами ветеранів та їхніми родинами. 


Проєкт «Пліч-о-пліч 2.0: психосоціальна, юридична та соціальна підтримка ветеранів, членів сімей ветеранів та військовослужбовців у Житомирській, Вінницькій та Івано-Франківській областях» реалізується за підтримки Caritas Deutschland та Caritas Ukraine. 

Як Олеся Яскевич будує систему, що бачить людину, а не діагноз

Засновниця ГО «Бачити серцем» Олеся Яскевич пройшла шлях від внутрішнього супротиву через стереотипи довкола власного сина Матвія до побудови масштабованої соціальної франшизи. Як перетворити благодійність на працюючу систему з ринковими зарплатами, навчити консервативне суспільство сексуальної освіти для підлітків та молоді із порушеннями розвитку та чому без підтримки батьків будь-який соціальний проєкт не розвиватиметься — у великій прогулянці столицею.

Жінка усміхається, тримаючи за руку юнака в кепці

«Ми раптом усвідомили просту й страшну річ: ми роками лікували й розвивали дітей, але абсолютно не помічали мам, які поруч із ними тихо божеволіли від втоми, — Олеся повертається до мене всім тілом, чекаючи на зелене світло біля пішохідного переходу, її погляд стає гранично серйозним. — І коли ми це зрозуміли, ми повністю переглянули свою роботу. Бо щаслива, стабільна мама зробить для дитини більше, ніж сотня найкращих гуртків».

Довкола вирує звичний, різкий, трохи виснажливий ритм української столиці: шарудять колеса автівок на бруківці, час від часу прорізають повітря тривожні сирени, проїжджають автобуси, а перехожі поспішають, занурені у власні телефони, проблеми та тривоги. Але Олеся рухається цим містом із дивовижною впевненістю — її крок швидкий, чіткий, а хода позбавлена будь-якої метушні.

Олеся — засновниця та очільниця громадської організації «Бачити серцем». Вона тримає в руці паперовий стаканчик із гарячою кавою, час від часу роблячи короткі ковтки просто на ходу. У її погляді немає тієї звичної, хронічної виснаженості, яку часто очікуєш побачити в людей, що роками працюють у соціальному секторі України. Натомість у її очах — гостра присутність у моменті й якась неймовірна внутрішня стійкість.

Ми не бачилися кілька років. За цей час світ довкола зміг перевернутися кілька разів, переписавши правила гри для всіх нас, а Олеся… вона просто продовжила робити своє. Але тепер — із зовсім іншою, глибинною зрілістю.

— Ти знаєш, якщо чесно, я продовжую займатися тим самим, — Олеся на ходу повертає до мене голову й легенько всміхається. — Нічого принципово нового я не вигадала. Просто пішла вглиб. На самому початку, коли ми тільки починали розбудовувати «Бачити серцем», усе оберталося довкола красивої ідеї «служіння дітям». Це звучало правильно, гарно, навіть трохи піднесено. Але з часом до нас — і до мене особисто, і до всієї команди — прийшла дуже твереза, доросла думка. Ми зрозуміли: якщо не підтримувати батьків, з дітьми нічого не буде. Ну от просто взагалі нічого.

Олеся раптово зупиняється біля пішохідного переходу, чекаючи на зелений сигнал світлофора. Вона перекладає стаканчик з кавою в іншу руку, і її розслаблена міміка миттєво змінюється — з’являється виразна, гостра точність у кожному слові.

Світлофор перемикається, і ми ступаємо на зебру, переходячи вулицю. Олеся випростує спину й робить широкий жест рукою убік скверу:

— Скільки б ресурсу ми не вкладали в дитину — реабілітація, спеціалісти, розвивальні заняття — якщо у мами (а в нашому суспільстві це в 99% випадків саме мама) немає ресурсу жити, уся наша робота вилітає в трубу. Усі залучені зусилля, гранти, час просто втрачають сенс. Вона повертається з дитиною в те саме виснажене середовище. Тому ми переродилися як проєкт і зробили головний фокус на дорослих, які тримають цей світ на своїх плечах.

Олеся розповідає це без краплі пафосу чи драматизму. Для неї це не абстрактна теорія з підручників із соціальної педагогіки, а вистраждана щоденна практика. Практика людини, яка сама пройшла цей складний шлях від найпершої точки й знає ціну кожному слову.

«Щаслива, стабільна мама зробить для дитини більше, ніж сотня найкращих гуртків»

Психологічний хаб, «Перепочинок» для родин та квиток до Парижа

Ми звертаємо в затишний провулок поблизу Ярославового Валу. Олеся йде трохи попереду, впевнено оминаючи літні майданчики київських кав’ярень. Вона починає перераховувати напрями діяльності «Бачити серцем», які зараз драйвлять її найбільше. Жодних сухих звітних цифр, відсотків чи канцеляриту — вона розповідає про це на ходу, активно задіюючи простір довкола.

— Ми відкрили великий, насправді потужний напрямок психологічного супроводу, створили такий собі психологічний хаб, — розповідає вона, на ходу розставляючи пальцями акценти. — Працюємо безпосередньо з батьками дітей та молоді з інвалідністю. Там є все: і кризове консультування, і групи взаємопідтримки, але найголовніше — це індивідуальна глибинна терапія. Це не про п’ять зустрічей «аби поговорити, поплакати чи заспокоїти». Ні, це мінімум пів року систематичної роботи з фахівцем. Бо за п’ять зустрічей людина лише торкається свого болю й іде далі з відкритою раною. А пів року дають жінці можливість хоча б стабілізуватися, озирнутися довкола й нарешті відповісти собі на запитання: «Де я? Що зі мною відбувається? Яка підтримка потрібна саме мені, а не моїм рідним?».

Вона сповільнює крок біля невеликого скверу, робить глибокий вдих, ніби сама на мить повертається у ті важкі, надривні розмови з мамами, і продовжує:

— А ще ми запустили проєкт «Перепочинок». Я називаю його для себе проєктом «піт-стоп». Бо батьки дорослих дітей із важкими порушеннями розвитку в якийсь момент вигорають до попелу. Це стан абсолютного емоційного та фізичного обнулення, коли людина вже просто не має сил дихати, але мусить рухатися далі через силу.

Суть «Перепочинку» проста й водночас абсолютно революційна для українського соціального сектору. Організація бере повнолітню молодь із порушеннями розвитку до себе на цілі два тижні. Вони живуть у спеціально облаштованому просторі, спілкуються, займаються в творчих майстернях, отримують професійний догляд, соціалізацію та побутову підтримку. А батьки на ці чотирнадцять днів залишаються самі з собою. Вони вперше за багато років отримують законне право на власне, особисте життя.

— Ти навіть уявити собі не можеш, що відбувається з людьми за ці два тижні! Хтось із батьків нарешті спокійно йде до лікарів, бо роками відкладав власне здоров’я на потім. Хтось просто спить по дванадцять годин поспіль. А одна наша мама… Слухай, це взагалі казка! Вона поїхала в Париж! Це була мрія всього її життя. Усі ці роки вона фізично не могла нікуди вирватися, бо дитину просто ні з ким було залишити — ніхто не брав на себе таку відповідальність, а родичі не справлялися. І тут син на два тижні у нас, у безпеці, під наглядом фахівців, а старша донька купує їй квитки й каже: «Мамо, лети!». Вона полетіла всього на пару днів, але повернулася звідти абсолютно іншою людиною — з відкритими очима, з випрямленою спиною. Оце заради таких моментів варто пробивати будь-які бюрократичні стіни.

Дорослішання, табу та руйнування стін: сексуальна освіта й межі автономії

Тема підлітків та молоді з інвалідністю в Україні досі залишається однією з найскладніших, найменш висвітлених та найпанічніших для суспільства. Якщо для малих дітей ще можна знайти якісь реабілітаційні центри, розвивальні гуртки чи благодійні програми, то коли дитині виповнюється 14, 16 або 18 років, вона разом із родиною потрапляє в глухий, лякаючий вакуум. Суспільство ніби відвертається, воліючи вдавати, що дорослих людей із тяжкими ментальними чи фізичними порушеннями просто не існує.

— Чим старшою стає дитина, тим менше для неї існує системних активностей та системних послуг, — пояснює Олеся. Вона зупиняється біля оглядового майданчика, зводить долоні разом, утворюючи трикутник, і виразно дивиться на мене. — Система влаштована так, ніби після 18 років ці люди просто зникають. Але ж вони не зникають! Вони ростуть, у них змінюються потреби, виникає запит на дружбу, на любов, на власну автономію. І ми зрозуміли, що мусимо йти саме туди, де найважче і де страшно іншим. Працювати з підлітками й молоддю.

Одним із найсміливіших і найпотужніших викликів для «Бачити серцем» став курс із сексуальної освіти для підлітків із ментальними та фізичними порушеннями. Для нашого консервативного суспільства це досі звучить як шок або заборонена тема.

Олеся дзвінко сміється, пригадуючи перші реакції батьків та колег по сектору, і її сміх лунає над алеєю:

— Боже, коли ми тільки починали про це говорити, це були такі важкі, болісні розмови! Ніхто не хотів приводити дітей. Батьки робили круглі очі й казали: «Що? Сексуальна освіта? Для моєї дитини з інвалідністю? Олесю, ти у своєму розумі? Навіщо їм це знати?». Люди соромилися, боялися, вдавали, що цієї теми не існує, або що їхні діти «назавжди залишаться янголятами».

Вона робить коротку паузу, перебиваючи власний спогад про той важкий період, і заходить на нове коло розмови — її голос стає глибоким, впевненим і дуже гордим:

— Але ми це зробили! Ми побудували курс неймовірно грамотно й етично. Я і моя колежанка ведемо його в парі. Я працюю з батьками — даю їм теоретичну базу, розбираємо фізіологічні зміни, психологічні кордони, безпеку, профілактику насильства. Окремо проводимо курс для мам дівчаток, окремо — для батьків хлопців. А колежанка працює безпосередньо з молоддю — відпрацьовує все це на практиці, у доступній, зрозумілій для них формі: що таке приватний простір, де мої межі, як казати «ні», що робити з власним тілом. І знаєш що? Зараз у нас запис у ці групи йде на кілька місяців наперед! Батьки самі телефонують, дякують і кажуть, наскільки це змінило їхнє життя та стосунки в родині.

Олеся зупиняється біля кам’яних сходів, що ведуть донизу, і спирається на перила.

Свого часу команда пробувала запустити напрямок тренувальних квартир: хотіли, щоб молодь училася автономності — готувати, прибирати, розпоряджатися кишеньковими грошима. Пропрацювали півтора року й ухвалили рішення закрити проєкт.

— Ми завжди чесні самі з собою й не робимо проєкти «для галочки». Ми побачили, що після пів року проживання на такій квартирі, де вони вчилися бути автономними, вони поверталися додому… і все моментально скочувалося на точку нуль. Батьки просто знову вмикали звичну гіперопіку: «Ой, давай я зроблю за тебе, бо ти поріжешся, ти не зможеш, ти впустиш».

Вона легенько зітхає, переводячи погляд на київські дахи внизу, але в цьому зітханні немає розпачу — лише холодний аналіз практикуючого стратега:

— Це був надзвичайно важливий досвід. Ми зрозуміли: не можна змінювати підлітка чи молоду людину окремо від системи родинних стосунків. Якщо мама не готова відпустити дитину, жодна тренувальна квартира не спрацює. Усі зміни мають рухатися паралельно — і в дитині, і в голові батьків.

Десять років Космотабору та масштабування соціальної франшизи

Коли Олеся торкається «Космотабору», вираз її обличчя змінюється миттєво. Вона буквально розквітає. Це її улюблене дитя, її особливий предмет гордості й водночас масштабний проєкт, який вимагає колосальної концентрації зусиль, фінансів та емоційної віддачі.

«Космотабір» — це інклюзивний денний табір, де діти й молодь із різними формами інвалідності (і без неї) проживають три тижні неймовірного, насиченого життя, сповненого творчості, свободи, експериментів, ігор та абсолютного прийняття.

Діти й дорослі сидять на червоних кріслах-мішках у Космотаборі

— Ой, перший Космотабір! — Олеся на ходу плескає в долоні й щиро, голосно сміється, привертаючи увагу перехожих на узвозі. — Я називаю його як перше кохання: «Дякую, що було, але більше, будь ласка, не треба!». Якщо порівняти те, як ми готуємося зараз — ґрунтовно, системно, з розписаними стандартами безпеки, методичками та тренінгами для волонтерів — і тоді… Боже, тоді це було просто: «А давай зробимо! А давай!». І це «давай зробимо» трималося виключно на моєму ентузіазмі й ще кількох таких самих божевільних дівчатах. Жодної професійної команди, жодного системного бюджету — усе на коліні.

Вона трохи сповільнює хід, оминаючи лотки вуличних художників, і мружить очі від сонця:

— Але коли той перший табір закінчився, і діти мали йти додому, багатьох із них просто рвало на шматки від сліз. Вони плакали ридма, бо усвідомлювали: табір закінчився, і вони повертаються у свої чотири стіни, у свою соціальну ізоляцію. Не в реабілітаційні центри чи лікарні — цього в їхньому житті й так повно, — а саме в життя. Справжнє, веселе, хаотичне, яскраве дитяче життя, де їх не оцінюють за діагнозом. І тоді мені стало остаточно зрозуміло, що це не може бути одноразовою благодійною акцією. Ми мусимо робити це системно.

Цього року відбувся вже дев’ятий «Космотабір». Організація «Бачити серцем» успішно масштабувала його за підтримки партнерів — Фундації Олени Зеленської: окрім столиці, табір паралельно пройшов у Кременчуці та Коломиї.

— А на наступний рік у нас план — 10 регіонів України! — Олеся випростує спину, розвертаючись до мене на ходу, її жести стають широкими, впевненими й переконливими. — Наша велика візія — зробити так, щоб у кожній громаді України з’явився свій локальний Космотабір. Щоб батькам не треба було їхати за сотні кілометрів до Києва, чекати черги, а щоб ці сучасні формати прийняття були доступні прямо на місцях. Зараз ми реалізуємо це у співпраці з Фундацією Олени Зеленської. Це дає можливість залучати громади, навчати місцеві команди, передавати їм наші технології та стандарти.

Вона робить коротку паузу, поправляючи пасмо волосся, яке роздуває подільський вітер, і тихо додає:

— Насправді цей табір мав би бути вже одинадцятим чи дванадцятим. Але був ковідний рік, коли все зупинилося, потім перше літо повномасштабного вторгнення, коли ми фізично не могли гарантувати безпеку дітей під обстрілами. Але ми вистояли, адаптувалися й рухаємося далі.

«Я не планувала бути громадською діячкою»: особистий компас і внутрішня мотивація

Сродна праця — це не той шлях, який обирають за порадою шкільного профорієнтолога чи після перегляду красивих презентацій у бізнес-школах. Найчастіше вона знаходить людину сама, підштовхуючи її у спину через життєві обставини, які неможливо оминути чи проігнорувати.

Для Олесі Яскевич таким поворотним моментом стало народження сина Матвія. Хлопчик народився незрячим, а згодом лікарі діагностували епілепсію та розлади аутистичного спектра. Саме через власну родину Олеся віч-на-віч зіштовхнулася з тим, як українська система та суспільство сприймають дітей із комплексними порушеннями розвитку.

— Ти знаєш, я ніколи в житті не планувала бути громадською діячкою чи соціальною активісткою, — зізнається вона, знизуючи плечима та всміхаючись кутиками губ. — Ну от взагалі таких думок у мене не було! Я не бачила себе керівницею громадської організації, не мріяла писати грантові заявки, проводити пресконференції чи виступати на трибунах. Усе виникло само собою, від безвиході та внутрішнього супротиву.

Вона переводить погляд на молодь, що відпочиває на газонах площі, ніби гортає в пам’яті події десятирічної давнини:

— Матвій зростав, і я все більше занурювалася в те, як влаштована наша система в країні. І мене просто розривало від люті й обурення! Мені було гидко від того стереотипного, жалісливого, зверхнього ставлення суспільства до Матвія як до «бідненького хлопчика» і до мене як до «нещасної мами, яка несе свій хрест». Було стільки цієї зверхньої, огидної хрєні довкола, що витримати це спокійно й мовчки було просто неможливо.

Олеся показує пальцями лапки в повітрі, цитуючи тогочасні суспільні стереотипи, і її обличчя на мить стає суворим і гострим:

— Я почала збирати довкола себе таких самих батьків. Ми створили таке собі неформальне ком’юніті, зустрічалися, спілкувалися. Але я бачила, що ми все одно сидимо в якійсь ізольованій тусовочці: батьки дітей з інвалідністю варяться у своєму соусі, решта суспільства — у своєму, і ці світи ніде не перетинаються. І мені хотілося це поламати. Нормалізувати наше життя. Показати, що ми такі самі люди, а наші діти мають жити поруч із іншими дітьми, а не ховатися по хатах.

Вона відштовхується від лавки й робить кілька кроків по колу:

— Рішення про офіційну реєстрацію ГО «Бачити серцем» у 2014 році прийшло раптово. Я тоді вже всіх так задовбала своїми ідеями й постійними активностями, — Олеся щиро сміється, — що хтось із моїх знайомих каже: «Олесю, зареєструй уже офіційну громадську організацію! Бо ти ходиш просто як активна мама, якій немає чим зайнятися, а так це буде мати хоча б якийсь офіційний статус для переговорів». Я відповіла: «Ну окей, якщо це спростить мені вирішення питань із орендою приміщень чи переговорами — давайте зареєструємо».

Вона наближається до мене й каже тихо, ніби розкриваючи давній секрет:

— Чесно? Я тоді взагалі не підозрювала, у що я влажу. Взагалі! Перші два роки ми майже не мали системного фінансування. Робили безкоштовні пікніки для батьків, зустрічі вихідного дня, якісь невеликі творчі майстерні, концерти. Запрошували туди абсолютно різних людей — і дітей із інвалідністю, і нейротипових дітей, їхніх батьків, друзів. Спочатку це були мої особисті знайомі, потім друзі друзів… І воно закрутилося, як великий сніжний ком.

Олеся на мить замислюється, дивлячись на вежі Могилянки, її погляд стає надзвичайно м’яким і глибоким:

— Організація «Бачити серцем» росла й змінювалася паралельно з тим, як дорослішав Матвій. Його потреби змінювалися, його запити ставали дорослішими, він стикався з новими викликами — і я моментально відгукувалася на це через нові проєкти. По суті, Матвій завжди був і залишається моїм головним внутрішнім компасом.

Чорно-біле фото: жінка обіймає юнака, обоє усміхаються

Стіна, на яку можна спиратися: фундамент власної стійкості

Будь-яка людина, яка роками віддає себе виснажливій, емоційно важкій соціальній роботі, раніше чи пізніше зіштовхується з жорстким питанням: на чому тримається вона сама? Що не дає їй розпастися на шматки, коли закінчуються гранти, сили та внутрішній ресурс?

Для Олесі відповідь проста, точна й позбавлена будь-якого кокетування.

— Мене тримає родина, — каже вона, не збавляючи кроку. — Мій чоловік Андрій, моя сестра, мої близькі друзі. Я не можу казати, що була якоюсь самотньою героїнею, яка на власних плечах тягне все це. Ні! Я завжди знала й знаю, що можу на 100% спиратися на Андрія.

Двоє людей тримаються за руки

Вона повертається до мене, її хода стає м’якшою, а голос набуває особливих теплих інтонацій:

— Якщо мені треба йти на нескінченні зустрічі, розфокусуватися на нові проєкти, поїхати у відрядження по регіонах чи просто впасти й побути в тиші — Андрій завжди прикривав і прикриває собою весь побут із Матвієм. Я йому за це безмежно вдячна. Бо я чудово усвідомлюю: якби не Андрій, якби він не був для мене такою міцною, надійною стіною, я не знаю, чи мала б я взагалі можливість займатися цією громадською діяльністю. Якби я була в цьому виклику сам на сам, я б просто не витягнула цього навантаження.

Вона посміхається своєю найвиразнішою, найтеплішою посмішкою, озираючись на київські вулиці:

— Тому все, що робить «Бачити серцем», — це наш спільний родинний шлях. Без його щоденної підтримки цього просто не існувало б.

Економіка соціального сектору: гроші, ринкові зарплати та іспит 2022 роком

Ми виходимо на Поштову площу. Ритм міста тут змінюється: чути музику вуличних музикантів, шумить фонтан, плескається Дніпро. Ми зупиняємося біля парапету з видом на Річковий вокзал.

В українському суспільстві досі побутує дивний, інфантильний міф про те, що громадський сектор та благодійність мають існувати на «чистому ентузіазмі», а розмови про гроші, ринкові зарплати й комфорт нібито порочать «високу місію». Олеся Яскевич цей міф розбиває швидко й безжально.

На моє запитання про те, що було б у її ідеальному робочому дні для повного щастя, вона відповідає негайно й без жодного збентеження, розправляючи плечі:

— Гроші!

Ми обоє щиро сміємося, а Олеся розводить руками в боки, ніби захищаючись від можливих закидів у меркантильності:

— Ні, ну а якщо серйозно! Я знаю, що можу здаватися комусь такою собі меркантильною, але гроші — це ресурс! Це той інструмент, який дає мені можливість залучати в проєкти найкращих фахівців, психологів, реабілітологів, допомагати більшій кількості родин і створювати якісні, гідні послуги.

Вона спирається ліктями на перила й відкриває внутрішню кухню своєї організації:

— У нас в «Бачити серцем», тьфу-тьфу, майже немає плинності кадрів. Більшість людей працюють зі мною пліч-о-пліч по 10–12 років! Для мене це надзвичайно сильний показник здоров’я організації. За цей час наші дівчата й хлопці виросли в таких офігенних фахівців, що їх уже потроху починають хантити інші комерційні бізнеси та міжнародні структури. І я їх розумію! Бо вони справжні професіонали високого рівня.

Олеся розпрямляє пальці на руці, підраховуючи аргументи:

— І от щоб мені утримувати цю високу планку, мені потрібен постійний, стабільний фінансовий ресурс. Щоб платити людям ринкову, гідну зарплату, а не вимагати від них жертовності. Бо якщо хтось іде через нестачу грошей, мені треба шукати нового фахівця, витрачати місяці на його навчання, і не факт, що у нас станеться match за цінностями. А для мене цінності — це взагалі все. Я кілька разів пробувала працювати з людьми, які не розділяють наші базові цінності… Нічого з цього не вийшло, ми дуже швидко й боляче розходилися.

«Гроші — це ресурс! Це той інструмент, який дає мені можливість залучати в проєкти найкращих фахівців»

Головним випробуванням на міцність і справжнім показником сили команди ГО «Бачити серцем» став березень 2022 року. У часи тотальної невизначеності та хаосу перших тижнів великої війни один за одним почали відкликати фінансування ключові міжнародні донори — усі ресурси терміново перенаправляли на потреби ЗСУ та гуманітарну допомогу. Оцінивши залишки на розрахункових рахунках, Олеся зрозуміла: грошей організації залишалося буквально на місяць-два, і це лише за умови зрізання зарплат фахівцям до символічного мінімуму.

— Я зібрала всю команду. У нас тоді було 22 людини. Я вийшла й чесно, без прикрас сказала: «Дивіться, дівчата й хлопці. Ми можемо продовжувати працювати, але я можу платити вам зараз умовно 0,25% від вашої звичайної зарплати. Якщо хтось вирішить піти, шукати іншу роботу, евакуюватися чи виїхати за кордон — я зрозумію кожного й нікого ні в якому разі не засуджу».

Фінал цієї історії вразив навіть саму засновницю: з 42 фахівців, що є у команді ГО «Бачити серцем», організацію не покинула жодна людина. Усі ухвалили рішення рухатися далі разом, попри фінансові ризики та невизначеність. Для Олесі це стало найпотужнішим доказом зрілості команди та беззаперечним свідченням того, що спільна візія для кожного з них важить набагато більше, ніж суто матеріальний чинник.

— І ми випливли! Уже в березні ми відновили онлайн-заняття для наших підлітків, запустили психологічні групи для батьків, які сиділи по підвалах і метро. Потім, коли я спілкувалася з дівчатами з команди, вони казали: «Олесю, для нас ця робота була єдиною опорою для психіки. Вона давала відчуття, що ти потрібен, що ти не просто варишся в цьому жаху назовні, а робиш щось реальне й корисне». Тож для мене ідеальний робочий день — це коли я відкриваю зранку пошту, а наша координаторка з фандрейзингу пише: «Олесю, всі наші заявки прийняті, у нас є донори, ми можемо реалізувати всі наші плани!». Оце справжній кайф.

Маленькі речі, які окриляють: чутливість як робочий інструмент

Ми знімаємося з місця й крокуємо вздовж Пішохідного мосту. Вітер з річки освіжає, а Олеся, крокуючи мостом, час від часу торкається залізних перил. Попри масштабні плани, грантові бюджети та велику відповідальність за десятки працівників і сотні родин, Олеся Яскевич залишається людиною, яка вміє щиро й по-дитячому радіти найтоншим деталям життя. Вона переконана, що цієї чутливості її навчив саме син.

— Мене радують дуже маленькі, прості речі, — розповідає вона, сповільнюючи крок посеред мосту. — І саме завдяки Матвію я навчилася їх помічати й цінувати. Чуваку вже 20 років, на секундочку! Дорослий юнак. Але от, наприклад, учора він робить якусь дрібницю — сам здогадався, куди треба покласти річ на кухні, хоча я йому цього ніколи спеціально не показувала й не просила. Я дивлюся на нього й думаю: «Боже, Матвію, який ти молодець! Я тобою так пишаюся!». А потім ловлю себе на думці: «Ля, Олесю, чуваку 20 років, а ти радієш, як дитині!».

Вона тихесенько сміється, зупиняючись і розглядаючи річковий пейзаж:

— Але для мене це таке величезне досягнення! І мені стає так тепло й радісно на душі від того, що він зробив це сам, без моєї підказки.

Жінка в сонцезахисних окулярах на гойдалці

Та найбільшим джерелом натхнення для Олесі залишаються фідбеки й повідомлення від батьків, які проходять через проєкти «Бачити серцем». Вона дістає телефон з кишені, на мить вмикає екран, ніби шукаючи потрібні слова, а потім ховає його назад:

— Оці повідомлення у месенджерах… вони мене просто окриляють, — Олеся прикладає долоню до серця, і її голос трохи тремтить від щирої емоції. — Коли мама пише після табору: «Ви знаєте, ми були впевнені, що він не зможе бути в таборі. У нього складні порушення розвитку, аутизм, важка сенсорна перевантаженість… А він не просто був там — він щоранку сам біг до дверей! Ми вперше у житті відчули себе звичайними батьками звичайної дитини. Виявляється, якщо створити простір, де дитині цікаво й де її приймають такою, яка вона є, без безглуздих очікувань, — вона розкривається!».

Вона бере мене за рукав, зупиняючи на мить, ніби хоче передати це відчуття через дотик:

— Або коли батьки вже дорослих хлопців чи дівчат раптом пишуть: «Я після ваших занять подивилася на свого сина по-новому. Виявляється, він може набагато більше, ніж я думала протягом усіх цих років. Я раніше навіть дозволити собі не могла думати в цей бік». Слухай, ну це ж вау! Коли ти читаєш таке, ти розумієш: усе, що ми робимо, усі ці проблеми з фінансуванням, перевтома, бюрократія — усе це не дарма. Це дає людям реальний ґрунт під ногами.

Бюрократичний виклик і лупання скали: співпраця з державою

Ми повертаємося з мосту назад до Поштової площі, прямуючи в бік фунікулера. Робота в українському громадському секторі — це не лише про радісні емоції, свята й допомогу людям. Це також про виснажливу, сіру рутину, яка часто залишається непомітною для стороннього спостерігача.

— Взагалі, робота в нашому секторі — це один суцільний виклик, — каже Олеся з легкою, іронічною посмішкою, піднімаючись сходами до станції фунікулера. — Окрім самих проєктів із дітьми та батьками, величезна частина мого життя проходить на всіх цих робочих зустрічах, круглих столах, розробках нормативних актів, плануваннях із чиновниками. У мене інколи таке відчуття, ніби в моїй голові існують дві абсолютно різні половинки, які важко мирити між собою.

Чорно-біле фото: жінка сидить на сходах і дивиться на людей на подвір’ї

Вона входить у вестибюль, на ходу активно жестикулюючи й показуючи цей цивілізаційний розрив:

— З одного боку є громадський сектор, який кожен день херачить ручками, робить реальні справи на землі й бачить результат тут і зараз. А з іншого боку — оці безкінечні круглі столи й засідання в міністерствах, де поважні люди кажуть: «Давайте ми одну тему помусолимо три тижні, потім три тижні будемо вносити правки, а потім ще місяць роздивлятися правки на правки!». Я сиджу на цих засіданнях і думаю: «Та ви бляха серйозно?! Ми чотири місяці розглядаємо один формулювальний пункт документа?! За цей час родини просто лопнуть від проблем!».

Ми сідаємо у вагончик фунікулера, який повільно рушає вгору до Михайлівської площі. Олеся дивиться крізь скляні двері на Поділ, що залишається внизу, і її сміх лунає у напівпорожньому вагоні:

— Раніше я була свято переконана, що ніколи в житті не співпрацюватиму з державою. Взагалі! Моя принципова позиція була така: вони собі є — і добре. Не заважають мені робити справи — і слава Богу. Але з часом прийшло доросле, зріле розуміння: якщо ти хочеш системних змін у країні, якщо хочеш масштабувати свої практики на всю Україну, а не просто залишатися локальним київським гуртком, ти мусиш іти до чиновників. Ти мусиш працювати з державою й міняти її зсередини.

Вона стискає кулак і легко вдаряє ним по поручню вагончика:

— Це був величезний виклик для мого темпераменту. Це робота на межі терпіння. Але ми вже почали цей шлях. І зараз, коли ми масштабуємо Космотабори та освітні програми на регіони, співпрацюючи з державою та великими міжнародними фондами, я бачу, що це працює. Це важко, це пекельно повільно, але це єдиний спосіб зробити так, щоб після нас залишилася працююча система та законодавство, а не просто спогади про гарну громадську організацію.

Замість епілогу: бути на своєму місці

Фунікулер піднімає нас нагору. Ми виходимо на Михайлівську площу. Перед нами велично височіють куполи Михайлівського Золотоверхого собору, а вечірнє сонце заливає всю площу теплим, золотавим світлом.

Наша тривала прогулянка центром Києва добігає кінця. Вуличне освітлення вмикається виразними жовтими вогнями, а потік людей на Михайлівській стає щільнішим та швидшим.

Олеся на ходу дістає смартфон і перевіряє екран — у неї попереду ще кілька важливих дзвінків із регіональними координаторами, перевірка робочих документів та вечірній час із родиною. Вона не виглядає стомленою чи виснаженою від кілометрів пішої ходи, скоріше — заведеною тим особливим внутрішнім двигуном, який є лише в людей, що знайшли свою справжню сродну працю.

Сродна праця Олесі Яскевич — про побудову сучасного, поважного, зручного світу, у якому є місце кожній людині — незалежно від того, як вона говорить, як рухається, як сприймає світ чи якими ментальними особливостями володіє від народження.

— Знаєш, — каже Олеся наостанок, зупиняючись біля дзвіниці й усміхаючись своїм теплим, щирим поглядом, — найголовніше в нашій справі — це просто не зупинятися. Коли ти бачиш, що хоча б одна мама після років ізоляції посміхається й летить у свій Париж, а один 20-річний хлопець робить свій перший свідомий крок до самостійності — ти просто береш і робиш наступний крок. І так кожен день. Без пафосу.

Підтримати проєкти Карітасу

Історії людей, покликаних діяти, надихають нас щодня. Карітас України теж допомагає родинам, дітям і людям з інвалідністю по всій країні — і ви можете стати частиною цієї справи.

Підтримати Карітас

Покликання поступово відкривається через досвід, нові спроби та пошуки аж поки не усвідомлюєш: ось воно, моє. Для багатьох людей таким покликанням стає благодійність — можливість допомагати іншим, бути корисними своїй громаді та водночас знаходити радість і сенс у власних діях. Григорій Сковорода називав це «сродною працею» — діяльністю, що відповідає внутрішнім прагненням людини та розкриває її потенціал.

«Покликані діяти» — спецпроєкт, який Карітас України започаткував разом з Асоціацією благодійників України. У ньому ми збираємо історії людей, які віднайшли свій шлях і стали опорою для когось поруч.