Навчіться насолоджуватися сьогоднішнім днем, його ексклюзивною красою, надзвичайними можливостями. Минуле змінити не в наших силах, майбутнє – для нас невідоме. Тільки сьогодні ми маємо можливість стати краплею щирості в бурхливих хвилях океану життя
(папа Іван Павло II)
18 червня під супроводом фасилітатора Карітасу Донецьк відбулось чергове засідання ініціативної групи м. Золоте.
На цей час актуальним було питання щодо регулярного вивезення побутового сміття місцевим ЖКГ, аби попередити погіршення епідемілогічного стану та попередження займання звалищ у спекотну пору року.
Члени ініціативної групи м. Золоте, Гірської громади під час обговорень своїх бачень щодо вирішення даного питання ініціювали звернення до голови Гірської міської ВЦА з проханням терміново вирішити це питання.
Метою створення ініціативної групи є прагнення брати активну участь в житті громади та у співпраці з органами місцевої влади, а також в творенні сильної спільноти, мати вплив на прийняття рішення в питаннях, які стосуються благоустрою громади.
До складу ініціативної групи входять найбільш активні мешканці міста які проявляють небайдужість та прагнуть покращення та змін у своїй громаді не зважаючи на близькість до лінії розмежування, адже життя продовжується і від нього треба брати найкраще!
Допомога надається в рамках проекту «Зміцнення здоров’я, стійкості громад та засобів до існування в Донецькій та Луганській областях», який фінансується Австрійським Агентством розвитку (ADA).
Якщо Ви бажаєте пожертвувати кошти Карітасу України та підтримувати благодійний проект – перейдіть за посиланням: http://caritas.ua/donate/
Торгівля людьми є глобальним злочинним бізнесом, сучасною формою рабства, що грубо порушує права людини. Ця діяльність є найшвидше зростаючою кримінальною діяльністю у світі та є третьою за прибутковістю після продажу наркотиків та зброї.
Саме тому Карітас України вже багато років поспіль працює в напрямку протидії торгівлі людьми.
На початку червня цього року в мережі Карітасу України стартував новий проект: «Посилення мережі консультаційних центрів для людей, які постраждали від торгівлі людьми в Україні».
Проект реалізовується Карітасом України спільно з командами Карітасів Дрогобича, Києва, Івано-Франківська, Харкова та Одеси.
Кожен з постраждалих, які звертаються до консультаційних центрів Карітасу, отримує різнопланову підтримку, адже робота ведеться за індивідуальним планом реінтеграційної допомоги, до виконання якого залучені соціальні працівники, психологи, юристи тощо. Саме завдяки такому комплексному підходу стан постраждалих від торгівлі людьми покращується.
Контакти фахівців проекту “Посилення мережі консультаційних центрів для людей, які постраждали від торгівлі людьми в Україні”
Проект «Посилення мережі консультаційних центрів для людей, які постраждали від торгівлі людьми в Україні» реалізовується Карітасом України за підтримки Карітасу Кореї та Карітасу Іспанії.
Карітас Запоріжжя виступив партнером фестивалю і підготував для гостей різноманітні майстер-класи та яскраві фотозони.
На локації «КАРІТАС ДІТЯМ» дітлахи разом з фахівцями проєкту «Простір Підтримки» моделювали фігури з різнокольорових куль та власноруч створювали браслети, що стали чудовим подарунком близьким чи гарною прикрасою для себе.
Протягом фестивалю діти мали можливість створити собі новий образ. Яскравий аквагрим доповнював обличчя дітей, що сяяли від щастя, різноманітними малюнками.
Ми впевнені, що мильні бульбашки це справжній рецепт гарного настрою. А бульбашковий світ, що з’явився на нашій локації, не залишив нікого байдужим. Діти з великим задоволенням надували мильні бульбашки великих розмірів та робили гігантські шлейфи з них.
Наприкінці фестивалю маленькі гості отримали солодкі подаруночки у вигляді смачного печива та запашних пряників. Дякуємо Соціальні Ініціативи Бізнесу та ТМ «Хлібодар» за подарункову продукцію!
Дякуємо всім організаторам, партнерам, волонтерам та відвідувачам фестивалю за справжнє сімейне свято!
Якщо Ви бажаєте пожертвувати кошти Карітасу України та підтримувати благодійний проект – перейдіть за посиланням: http://caritas.ua/donate/
З 10 по 18 липня 2021 року радо запрошуємо взяти участь у інтелектуальній подорожі разом з тими, хто шукає мудрість, сенс та відповіді на споконвічні питання людства.
Цього разу аж цілих дев’ять днів!
Серед спікерів: Анатолій Ахутін, Ігор Козловський, Олександр Пустовіт, Антон Дробович, Олександр Філоненко та психологиня Дар’я Сапегіна! Вони вже готують свої авторські курси!
Літо – час для нових вражень, перезавантаження, відпочинку, подорожей та нових друзів!
Хочете, щоб ваше літо було яскравим, стильним та незабутнім? Школа інтелектуального розвитку “Філософсько-психологічна” – це інтелектуальний інтенсив, насичений спілкуванням з сучасними мудрецями, цікавими лекціями, глибокими тренінгами, кулуарними бесідами та дискусіями в мальовничому місті Брюховичі (Львівська область).
Це можливість побачити світ ширше та різноманітніше, знайти однодумців, побачити красу пізнання, відкрити нові сторони власної душі, здобути натхнення та віднайти! Ця подорож обов’язково змінить кожного!
Кожна Школа – подія, яка не повторюється, вона абсолютно особлива!Плануйте свою відпустку та до зустрічі! Програма буде опублікована незабаром.
23 червня з 10:00 до 12:00 відбудеться онлайн-круглий стіл за результатами розробки, впровадження, ефективності та можливостей подальшого використання «Програми професійного зростання та емоційної підтримки для педагогів» у навчальних закладах України, організований Карітасом України спільно з НаУКМА. Захід відбуватиметься онлайн з прямою трансляцією на сторінці Карітасу України на платформі Facebook (https://www.facebook.com/caritasukraine).
У заході візьмуть участь:
Совсун Інна, народний депутат України, Член Комітету Верховної Ради з питань освіти, науки та інновацій;
Васильчук Вадим, депутат Київради, голова Постійної комісії з питань освіти і науки, сім’ї, молоді та спорту;
Савицька Оксана Олександрівна, державний експерт експертної групи з питань дошкільної освіти, Директорат дошкільної, шкільної, позашкільної та інклюзивної освіти Міністерства освіти і науки України;
Флярковська Ольга Василівна, начальник відділу психологічного супроводу та соціально-педагогічної роботи Інституту модернізації змісту освіти МОН України;
Ремпель Тетяна Вікторівна, т.в.о.начальника управління Державної служби якості освіти у Донецькій області;
Богданов Сергій, кандидат психологічних наук, керівник Центру психічного здоров’я та психосоціального супроводу НаУКМа;
Іванюк Ірина, кандидат педагогічних наук, Провідний науковий співробітник Центру психічного здоров’я та психосоціального супроводу НаУКМА ;
Залесська Оксана, кандидат психологічних наук, експерт Центру психічного здоров’я і психосоціального супроводу НаУКМА;
ФедорецьОльга, тренер – супервізор Центру психічного здоров’я і психосоціального супроводу НаУКМА;
Полякова Яна Миколаївна, директор Миронівської ЗОШ I-III ступенів (Донецька область);
Архіпова Валентина Олександрівна, в. о. директора Орлівського НВК (Донецька область);
Лукавецька Зоряна, керівник дитячих програм МБФ «Карітас України».
Мальцева Тетяна, менеджер проекту «Психосоціальний супровід дітей та батьків на сході України» МБФ «Карітас України»
Кісь Ростислав, керівник юридичного відділу МБФ «Карітас України».
Програма заходу
09:50 – 10:00 Реєстрація та підключення учасників
10:00 – 10:05 Вступне слово таознайомленняучасниківз порядком роботи круглого столу
Модератор, В. Шелоков.
10:05 – 10:15 Вітальні звернення до учасників круглого столу від запрошених народних депутатів та депутатів місцевих рад
Інна Совсун, Верховна Рада України;
Васильчук Вадим, Київрада
Тривалість кожного виступу – 5 хв.
10:15 – 10:30 Програма професійного зростання та емоційної підтримки для педагогів, як приклад координованої взаємодії Міністерства освіти, НУКМА та Карітасу України. Шлях від розробки до реалізації
Савицька Оксана Олександрівна, МОН України;
Богданов Сергій,Центру психічного здоров’я та психосоціального супроводу НаУКМА;
Мальцева Тетяна, МБФ «Карітас України»
Тривалість кожного виступу -5 хв.
10:30 – 10:40 Запитання, коментарі, обмін думками.
10:40 – 11:10 Апробація Програми професійного зростання та емоційної підтримки для педагогів в навчальних закладах Донецької області. Проблеми, досвід, ефект
Ремпель Тетяна Вікторівна, управління Державної служби якості освіти у Донецькій області;
Федорець Ольга, Центру психічного здоров’я і психосоціального супроводу НаУКМА;
Полякова Яна Миколаївна, директор Миронівської ЗОШ
Тривалість кожного виступу -7 хв.
11:10 – 11:55 Запитання, коментарі, обмін думками, враження безпосередніх учасників, недоліки та позитивний досвід
Круглий стіл відбудеться в рамках проєкту «Психосоціальний супровід для дітей та батьків/опікунів в буферній зоні на сході України», за підтримки Міжнародного благодійного фонду «Карітас України» та партнерів «Карітас Австрії» та Національного університету «Києво-Могилянська Академія» (НаУКМА).
Якщо Ви бажаєте пожертвувати кошти Карітасу України та підтримувати благодійний проект – перейдіть за посиланням: http://caritas.ua/donate/
Волинський обласний Благодійний фонд «Карітас-Волинь» долучився до спільного проекту «ДоБаДі», який реалізується Карітасом України, спільно з БФ «Життєлюб» та «Новою поштою». Метою стало забезпечити благодійними продуктовими наборами українців «золотого» віку у Нововолинську. 50 наборів – це 50 людей, яких відвідали у травні працівники організації, поспілкувались, послухали історії, підтримали – адже так важливо старшим людям відчувати турботу та увагу, спілкуватися і знаходитися в соціальному оточенні, відчувати себе необхідним. Така турбота особливо важлива та актуальна саме зараз, коли старші люди майже не виходять з дому через пандемію.
Життєвий шлях кожного підопічного вражаючий: складний, тернистий і водночас цікавий.
Валентина Борисівна, 84 роки
Змалечку була кволою, часто хворіла, але закінчила педагогічне училище, працювала у дитячому будинку, але в 39 років овдовіла і залишилась з сином на руках – аби вижити, довелося йти на важку роботу – у погрузочне відділення на шахту, що ще більше погіршило здоров’я. Але жінка ніколи не опускала руки, дякує Богу що вдалося вижити у важкі часи, сама постійно допомагає меншим братам по господарстві, за що і називають її люблячи «наша Матуся».
Надія Юхимівна, 85 років
Про таких, як Надія Юхимівна, раніше писали статті в газетах – жінка з багатодітної селянської родини, поїхала на Донбас на будівництво шахти, де вивчилась на каменяра, потім на машиніста баштового крану – повернувшись у рідні краї, розбудовувала тоді ще молоде місто Нововолинськ. Хоча за бадьорими словами – важкі будні. Ким тільки не працювала – і дояркою, і пастухом, і жниваркою у колгоспі, і нянькою у садочку. Робота на крані була і фізично, і психологічно важкою. Тепер жінка вже давно на пенсії, живе з сином – також пенсіонером, і так радіє будь-якій підтримці.
Ганна Петрівна, 81 рік
Дитинство припало на війну – як сама жінка каже, «дитинство пройшло у бункерах та ровах з водою». Родина проживала у Люблінському повіті Польщі, тому під час операції «Вісла» була насильно переселена на Волинь. Далі – просте життя звичайної людини – десятирічка, освіта за спеціальністю «електромеханік», родина, діти, тривала робота за спеціальністю, пенсія… Життя зараз не без проблем, але жінка не втрачає оптимізму і щиро вдячна за підтримку Карітасу-Волинь, за опіку та догляд.
Долучитись до проєкту ДоБаДі можуть всі бажаючі представники бізнес-структур – для участі підприємству достатньо обрати один або декілька населених пунктів і впродовж принаймні трьох місяців постачати йому продуктові набори. Вартість одного – 280 гривень, і його вистачає на місяць. Вартість партії наборів із 50 штук на місто – 14 000 грн. Пишіть на пошту happyoldcomua@gmail.com
Якщо Ви бажаєте пожертвувати кошти Карітасу України та підтримувати благодійний проект – перейдіть за посиланням: http://caritas.ua/donate/
На 7 рік конфлікту маленькі населені пункти, що розташовані вдовж контактної лінії, продовжують стикатись з багатьма небезпечними викликами та пошуком джерел доходу. Історично місцеві мешканці орієнтувались на великі підприємства та ринки збуту сільськогосподарської продукції міст Донецьк, Горлівка, Луганськ. З розривом зв’язків багато мешканців так і не знайшли собі постійні джерела доходу вдома, а деякі змушені мігрувати в пошуках роботи в інших містах та країнах.
Розуміючи цю проблему, проект «Зміцнення здоров’я, стійкості громад та засобів до існування в Донецькій та Луганській областях» починає в червні компонент розвитку підприємницької діяльності для мешканців населених пунктів Новоселівка, Новобахмутівка Донецької області та Макарове, Вільхове, Валуйське, Золоте Луганської області. Компонент включає цикл з 6 тренінгів з розвитку підприємницьких навичок та фінансову підтримку підприємницької діяльності. Учасники тренінгів отримають знання та навички ведення підприємницької діяльності, обліку та податкової звітності, пошуку покупців та постачальників тощо. Ці знання допоможуть систематизувати інформацію та почати або розвинути власну справу.
В рамках проекту 60 мешканців пройдуть навчання та 30 мають можливість отримати фінансову допомогу.
Учасникам бажаємо успіхів та чекаємо на цікаві бізнес-ідеї.
Проект «Зміцнення здоров’я, стійкості громад та засобів до існування в Донецькій та Луганській областях» фінансується Австрійським агентством розвитку (ADA) за кошти Австрійського співробітництва з питань розвитку та Карітас Австрія.
Якщо Ви бажаєте пожертвувати кошти Карітасу України та підтримувати благодійний проект – перейдіть за посиланням: http://caritas.ua/donate/
18 червня 2021 р., Брюссель – З нагоди 20-річчя Всесвітнього Дня біженців та 70ї річниці Конвенції про статус біженців 1951 року, Карітас Європи закликає політиків захищати гідність людей, які перебувають у дорозі, та їх право на притулок, а також сприяти мобільності людей замість того, щоб будувати стіни.
Ми стурбовані тим, що, незважаючи на те, що 82,4 мільйони людей у світі вимушені покинути свої домівки, їх притулок в Європі знаходиться під загрозою. Європейські країни все частіше закривають доступ до своїх територій, у тому числі через незаконні репресії та гостре насильство щодо людей, які шукають захисту та кращого життя в Європі.
Приклад – «Балканський маршрут»: біженці роками відчували жахливі умови та порушення прав людини, намагаючись досягти безпеки в ЄС. Документальний фільм «Гра: Фортеця Європи», створений словенським національним мовником за підтримки Карітасу Словенії, містить шокуючі та душевні історії людей, включаючи сім’ї та дітей, які неодноразово піддавались насильству зі сторони поліції та прикордонників між Хорватією та Боснією і Герцеговиною. У фільмі зафіксовано систематичне насильство та приниження для запобігання перетину кордону: мігрантів роздягали та залишали у лісі оголеними, били та катували, цькували собаками, у них крали мобільні телефони та гроші. Тисячі мігрантів в безвихідному становищі ночують в покинутих будівлях, в лісі або на вулицях Боснії і Герцеговини. Вони навіть ризикують загинути від нерозірваних боєприпасів, залишених внаслідок конфлікту 1990-х, від наслідків якого Боснія і Герцеговина все ще не оговталась. «Боснія і Герцеговина робить все можливе, щоб прийняти мігрантів. Врешті-решт, ми знаємо, що таке втеча від війни», – зазначила Томо Кнежевіч, директорка Карітасу Боснія і Герцеговина.
«Карітас надає послуги пральні, приносить їжу, одяг та надає різні послуги та підтримку, щоб люди могли зберегти свою гідність та задовольнити свої основні потреби; проте все-таки нам потрібно набагато більше. Перш за все, нам потрібна солідарність наших європейських сусідів, щоб підтримати та допомогти людям, які приїжджають до країни».
«Балканський маршрут», на жаль, не одиничний випадок. Щодня люди, у тому числі діти ясельного віку та немовлята, гинуть на наших очах у відносній байдужості, намагаючись дістатися до Європи. У 2021 році у водах Середземномор’я вже зникли понад 800 людей, а понад 10 000 були перехоплені та повернуті до Лівії, де, як відомо, їх чекають страшні страждання. Незважаючи на безліч доказів драматичної ситуації з мігрантами в Лівії, європейські країни продовжують співпрацювати з країною, щоб не допустити прибуття людей до Європи.
«Як справедливо наголошує Папа Франциск: глобалізація байдужості повинна припинитися, а європейські країни повинні поважати права та гідність людей, які перебувають у русі. Конкретні дії повинні замінити прості наміри, щоб покласти край репресіям та насильству, а також поважати та підтримувати Конвенцію про статус біженців, а також цінності, на яких базується ЄС», – сказала Марія Німан, Генеральний секретар Карітасу Європи.
Глибока солідарність з біженцями та країнами, які їх приймають, також дуже необхідна. Розвинені країни приймають лише 15 відсотків світових біженців, тоді як вони здатні бути більш гостинними, замість того, щоб намагатись передавати свої зобов’язання щодо надання притулку біженцям третім країнам. УВКБ ООН визначило 1,4 мільйона біженців як особливо вразливих, що потребують переселення, проте лише 22 800 біженців було переселено у 2020 році. Європа повинна прокинутися та активізувати переселення та інші шляхи прийому людей в наступні роки.
Знаючи, що міграція може позитивно сприяти соціально-економічному розвитку Європи, вирішенню демографічних проблем та збагаченню наших громад, Карітас Європи закликає до політики, яка сприяє мобільності людей безпечним та організованим способом.
У цей Всесвітній день біженців Карітас Європи закликає європейських політиків переосмислити свою байдужість, що призводить до того, що ті, хто намагається дістатись до Європи, потрапляють у смертельну «гру», а замість цього застосовувати орієнтований на людину підхід, поважаючи цінності та законодавчі зобов’язання ЄС. У зв’язку з цим ми наголошуємо на необхідності захищати, заохочувати, приймати та інтегрувати людей, які перебувають у дорозі.
Якщо Ви бажаєте пожертвувати кошти Карітасу України та підтримувати благодійний проект – перейдіть за посиланням: http://caritas.ua/donate/
До складу мобільної бригади Карітасу Краматорськ приєдналися: представник Карітасу УКраїни– менеджер з безпеки М. Скрипаль та експертка-консультантка з питань безпеки у гуманітарній діяльності Caritas Germany Франциска Хайцман.
Якщо Ви бажаєте пожертвувати кошти Карітасу України та підтримувати благодійний проект – перейдіть за посиланням: http://caritas.ua/donate/
Світова статистика свідчить: кожен 5-ий учасник бойових дій за відсутності будь-яких фізичних ушкоджень страждає на нервово-психічні розлади, а серед поранених – кожен третій.
Будь-яка війна сильно впливає на психіку учасників бойових дій, піддаючи її серйозним змінам, які можуть набувати як чітко виражених форм, так і бути прихованими, відтермінованими у часі реакціями. Внаслідок нервового та психічного виснаження військовослужбовців відбувається низка деструктивних порушень психічної діяльності, серед них ключове місце посідає ПТСР (посттравматичний стресовий розлад).
Як пояснює лікар-психіатр Віктор Буляк, у багатьох воїнів, які брали участь у військових конфліктах, особистість набуває агресивного або деструктивного забарвлення. Ветерани підходять до мирного життя з фронтовими мірками і переносять військовий спосіб поведінки на мирний ґрунт. «Психологічні наслідки участі в бойових діях призводять до того, що в умовах вже мирного часу через підвищене почуття справедливості, підвищену тривожність, «вибухові реакції», що періодично виникають, депресивні стани у ветеранів порушується соціальна взаємодія, виникають сімейні конфлікти (великий відсоток розлучень) та проблеми з працевлаштуванням, вони втрачають інтерес до суспільного життя, знижується їх активність при вирішенні життєво важливих проблем. У ветеранів частіше фіксують такі форми деструктивної поведінки як алкоголізм чи наркоманія, схильність до вчинення актів насильства, скоєння злочинів, аутоагресивна поведінка та суіцидальні спроби. Вони мають «тунельне бачення», тобто нездатність побачити те позитивне, що могло б бути прийнятним для них. Існують дослідження, що після війни втрати людей значно більші ніж під час бойових дій через алкоголізм, наркоманію, самогубства, криміналізацію колишніх військових, насильства в сім’ях», – констатує фахівець.
2019 року Карітас України за підтримки Союзу Українських Організацій в Австралії розпочав проєкт «Програма реабілітації ветеранів та їх родин, що постраждали внаслідок збройного конфлікту на Сході України». Серед основних напрямків допомоги – медична допомога та реабілітація, психологічна допомога та реабілітація, зокрема реабілітація від алкогольної та наркозалежності. Учасниками проєкту серед інших стали п’ятеро ветеранів, котрі страждали від залежності і проходили реабілітацію в центрі «Назарет» поблизу Дрогобича. Кожен з них подолав непростий шлях як і в зоні бойових дій, так і в процесі реабілітації далі – їхні історії.
Спати в бліндажі, під звуки пострілів і вибухів, було спокійніше ніж вдома, в тиші
Сергій з 2012 року був на строковій службі, коли прийшла повістка, пішов до військкомату без вагань – хотілось чогось нового в житті, трохи більше дисципліни, відповідальності. Після закінчення строкової служби, звільнився, бо не бачив себе в ролі військового, однак буквально через пів року розпочались бойові дії на Сході України, і тих, хто недавно служив, мобілізували в першу чергу.
«Пам’ятаю весну 2014 року, коли захоплювали адміністративні споруди на Сході. Я знав, що якщо мене не покличуть, сам піду добровольцем. Попав у 24-ту окрему механізовану бригаду, нас відправили на полігон, але особливих навчань, насправді, не було, і ми поїхали в АТО. Хлопці тікали, намагались якось уникнути відправки на Схід, але я радів, і навіть була можливість залишатись, бо не було комплекту, але перевівся в іншу роту.
Перше, що вразило після приїзду – розбита техніка, бої відбувались буквально всюди, «Гради», «Урагани», «Смерчі» працювали на повну. Це був колосальний адреналін, захоплення, відчуття того, що ми відвойовуємо свої території, які ворог захопив. Хлопці, на зміну яким ми приїхали, казали: нащо ви сюди приперлись, та ми самі прекрасно справляємось. Це було місце, яке мені справді подобалось, от де треба себе проявляти, а не сидячи вдома на дивані… Але з часом, ситуація змінилась на найвищому рівні, ми почали відступати. Армія була неготова до повномасштабного вторгнення», – з неприхованим сумом каже ветеран.
В 2015-му Сергій демобілізувався, розповідає, що пам’ятає, як їхав поїздом додому, вийшов у тамбур і побачив дуже красиве сонячне світло, в цей момент чітко відчував присутність Бога, відчував щастя пережити війну і просто повертатись додому живим, відчував, що все буде добре.
«Вже зараз я розумію, що одразу після повернення треба було звернутись по допомогу до спеціалістів, бо мені хоч і здавалось, що я можу справитись сам, нервова система здала. 10 місяців у зоні бойових дій, навіть якщо ти безпосередньо не сидиш в окопі і не стріляєш, ти змінюєшся безповоротно. Мені спати в бліндажі, під звуки пострілів і вибухів було спокійніше, ніж вдома в тиші. Людина може звикнути до всього. І вдома я дедалі більше відчував постійну тривогу, агресію, злість. Це був постійний дисонанс між тим, що відбувається навколо і тим, що у мене в середині. Якось в маршрутці, яка стояла в заторі, у мене почалась панічна атака, що нас можуть оточити, обстріляти. І ніби я розумію, переконую себе, що це ілюзія, я в мирному місті, але мозок думає по-іншому. Я хотів назад, там мені було спокійно», – констатує Сергій.
Ветеран так і не звернувся до спеціалістів, поїхав за кордон, однак пропри те, що зарплата там була більшою і життя комфортнішим, знайти себе, знайти спокій і рівновагу йому не вдалось, то ж він повернувся в Україну. Дуже важко було справлятись з емоціями, почуттями, а найпростішим способом їх заглушити виявився алкоголь.
«Я ніде не міг себе знайти – ні в родині, ні серед друзів, ні в суспільстві. Мене бісили вечірки і дискотеки тут, в мирному житті, коли там, на іншому кінці країни вмирали хлопці. Я не міг цього пояснити, мене не розуміли і будь-які намагання адаптуватись закінчувались нічим. Страх, самотність, лише росли та поглинали мене», – ділиться Сергій.
Через 4 роки ветеран, зрештою, звернувся до професіонала, бо його життя стало настільки беззмістовним, що зрозумів – треба щось робити, кудись йти, просити про допомогу, хоча і не вірив, що хтось йому може хотіти допомогти, вважав це власною проблемою, з якою він має самостійно справитись.
«До психолога прийшов з неприхованою злістю та недовірою, а там мені дали візитку «Назарету». Мене тоді це теж розізлило, що от єдине, чим мені можуть допомогти, це дати візитку», – зізнається Сергій.
Але це стало відправною точкою на шляху змін, рідні підтримали хлопця. Через кілька днів поїхав в «Назарет», але вирішив, що пробуде там лише місяць. Місяць минув дуже швидко, і прийшло розуміння, що це те місце, де він дійсно зможе змінитись. Як каже ветеран, реабілітація передбачала аналіз не лише подій з війни, а цілого життя, було багато речей, які не хотілось згадувати, чимало старих образ на рідних, друзів, проте допомагала віра в те, що це зміни на краще.
Сергій на реабілітації провів понад півтора року, пояснює, що це було 20 місяців важкої роботи. Зараз адаптується до життя в соціумі, мав трохи проблеми зі здоров’ям, має труднощі з пошуками роботи, зокрема через пандемію. Але в емоційному плані відчуває значне полегшення.
Розповідає, що щороку зустрічається з побратимами на Покрови, 14 жовтня, каже, що добре бачить тих, хто має проблеми з алкоголем або наркотиками, бачить тих, хто не справляється.
«Ветерани потребують підтримки та допомоги, вони не готові просити про допомогу, відкритись, але це потрібно зробити, не чекаючи поки ситуація вийде з-під контролю», – наголошує Сергій.
Колись я вважав, що прийти на день народження в спортивному костюмі – це нормально
Андрія мобілізували в четверту хвилю, служив в 24-ій бригаді з 2015 до 2016 року. Після повернення зі Сходу життя розділилось на дві частини, на війні у нього було чимало близьких друзів, які гинули на його очах. Внаслідок пережитого мав серйозні порушення сну. Все, що відбувалось під час служби, сильно травмувало, алкоголь і наркотики давали можливість «відволіктись».
«Проблеми з алкоголем і наркотиками почались ще під час служби, після повернення додому негаразди множились у геометричній прогресії, в якийсь момент все пішло шкереберть і всі намагання зупинитись були даремними. Жодні обіцянки собі, батькам, нареченій, не давали жодного результату. Два-три дні я вдома, ніби все гаразд, роботу шукати намагався, але потім знову зривався. І після кожної перерви ці зриви були щораз гірші. Не було мотивації жити нормальним життям – все зводилось лише до намагання знайти алкоголь, наркотик, – більше мене нічого не цікавило», – пригадує Андрій.
Каже, що був на дні у всіх сенсах цього слова, мав вибір або померти, або шукати якийсь зовсім новий шлях. У хлопця були знайомі з залежностями, які проходили реабілітацію, і ось Андрій зустрів такого знайомого, який сказав, що вихід є. Пригадує, що йому було настільки байдуже, що вирішив спробувати, і це все кардинально змінило.
Розповідає, що в процесі реабілітації найскладніше було змінити спосіб життя, певні уявлення про життя були чітко сформовані, а їх довелось докорінно міняти.
«Довелось змінити все – від одягу до манер, від постави до способу говорити. Якщо раніше я ходив постійно в спортивному костюмі, кепці, і через слово була лайка, то тепер це в минулому. Я позбувся звички постійно обіцяти і не виконувати, а потім виправдовуватись. Якщо хочеш залишатись тверезим, то мусиш міняти в житті все. Колись я вважав, що прийти в спортивному костюмі на день народження – це нормально, тепер розумію, що це дико», – пояснює Андрій.
До реабілітації ніколи не мав підтримки від оточення, навіть від рідних, і коли ситуація була вже зовсім складною, залишався сам на сам з проблемами. В «Назареті» Андрій знайшов таке потрібне дружнє плече підтримки і розуміння.
«Мені було дивно, що по суті не знайомі мені люди, які мене вперше бачили, повірили в мене, поважали мене і підтримували. Я сам вже не вірив в те, що можу зупинитись, в те, що можу жити нормальним життям без алкоголю і наркотиків, без намагань покінчити з життям», – розповідає ветеран.
Після завершення реабілітації знайшов роботу, пізніше придбав машину. Налагодились стосунки з батьками, вдалось відновити довірливі відносини, має дівчину.
«Залежність серед ветеранів, на жаль, не рідкість – я знаю тих, з ким пив, і які продовжують це робити, але я завжди повторюю – вихід є. Головне мати бажання і повірити в себе. Я живий приклад того, що можна жити щасливо, але тут потрібна внутрішня мотивація», – з ентузіазмом каже Андрій.
За його словами ветерани багато бачили такого, що краще б не бачити, хоч і зізнається, що вживав алкоголь і до війни, але серед його побратимів є й такі, які пили рідко, на свята, а війна перетворила їх на ін’єкційних наркоманів, і вони потребують допомоги.
«Люди, які брали безпосередню участь у бойових діях, які бачили смерть на відстані витягнутої руки, переоцінили багато речей у житті. Ми відбивали Лисичанськ, Краматорськ, Кримське… Вони як військові виконували свій обов’язок – захищали рідну землю, а тепер від них відвернулись. Я дуже щасливий, що існують проєкти як проєкт Карітасу України, котрі дають ветеранам надію, що про них не забули, що вони комусь потрібні», – підсумовує Андрій.
Пошук полегшення і забуття, яке все одно не приходили
Ігоря мобілізували 2017 року, служив він в 12-му окремому полку оперативного забезпечення, через пів року перевівся на контракт, каже, що в основному з патріотичних міркувань, але через залежність, психічні порушення та спроби самогубства так і не вдалось дослужити до кінця контракту. Зізнається, що не хоче відповідальність за залежність скидати на батьків, але тато зловживав алкоголем, вдома були постійні сварки, п’янки і своє дитинство він згадує як суцільний страх і злість. Горілку вперше спробував в 11 років, і хоча вона виявилась бридкою на смак, стан сп’яніння хлопцю дуже сподобався. Каже, що жодна гулянка не обходилась без алкоголю, потім спробував марихуану, в 13 років його вперше забрали в міліцію.
«Я думав, що армія та дисципліна допоможуть мені побороти залежність, але коли потрапив в навчальний центр «Десна», був шокований тим, скільки там було наркотиків і алкоголю, як все без проблем привозять і розповсюджують, – ділиться ветеран. – Коли приїхав в АТО – без алкоголю і наркотиків не минало і дня. Це був стан постійного страху за життя, параної через бойові виїзди, не знаю як інші, але мені на тверезо було дуже важко сприймати навколишню дійсність. Це була така собі ілюзія – постійний пошук полегшення, забуття, яке все одно не приходили».
За словами Ігоря, в 2018-му, коли його звільнили з лав ЗСУ, він собі уявляв, що повернеться додому, влаштується на роботу, все налагодиться. Але, насправді, він ніде себе не бачив, з часом додалась жалість до себе самого, постійні загули переросли в щотижневі білі гарячки, передозування, лікарні, крапельниці, серйозні проблеми в стосунках з дівчиною. Мама ветерана, шукаючи спосіб допомогти сину, дізналась про «Назарет», однак він навіть не розглядав варіанту погодитись на лікування. Після чергової спроби самогубства батьки Ігоря просто в лікарні сказали, що це більше не його вибір, він має почати лікування.
«Попри ніякий фізичний стан я до останнього намагався пручатись, торгуватись – відмазок було багато. І в такому напівживому стані мене привезли в «Назарет», думав, побуду там два тижні, поки руки заживуть, шви знімуть, і поїду додому. Але програма реабілітації та все те, що я там чув і бачив, мотивували. Мені вдалось довіритись і побачити вихід з того пекла, в якому я жив, побачити щось хороше і світле. В центр я потрапив у серпні, а в вересні в мого найкращого друга було весілля, я мав бути дружбою – це стало поворотною точкою. Я чітко зрозумів, що зараз мені не треба цього весілля, не треба старих друзів, бо ця гулянка може стати останньою в житті», – згадує Ігор.
На запитання, що було найскладнішим в реабілітації, вигукує: «Все!»
«Складно було довіритись, отримати підтримку, я звик у всьому шукати прихований мотив, не розумів, як хтось може в мене повірити. Складно було міняти старе мислення, старі переконання. Складно було зранку робити зарядку, я не міг пробігти і кілометра, казав, навіщо мені бігати, мені лікуватись треба, а не бігати. Складно було їсти готувати, я ніколи не вмів цього робити і вчитися не хотів, складно було посуд мити. Тепер розумію, що це була банальна гординя. Коли я пів року був в центрі, у мені прокинувся такий жаль за минулим, не раз, хотів все кинути, але перед очима були мої близькі, не хотілось їх черговий раз підвести і залишався», – пригадує минуле. Каже що хлопці, які навіть після «випуску» залишаються тверезими і щасливими, дуже вселяли надію, він теж захотів стати таким, як вони.
На сьогодні Ігор понад пів року вже після завершення лікування залишається тверезим, влаштувався на роботу, доглядає людей після травм та інсультів, має дівчину, яка його розуміє і підтримує, налагодив стосунки з батьками. Каже, що вважати залежність вироком – стереотип, завжди можна все змінити, можна мати нормальне життя та відносини з близькими і не потребувати для задоволення алкоголю чи наркотиків.
«Я ніколи не міг подумати, що свято може бути веселим, з кавою чи чаєм, що без алкоголю і наркотиків можна сміятись, веселитись по-справжньому, але тепер я бачу життя по-іншому, і це дуже надихає», – каже Ігор.
Якщо я буду сам, то є три варіанти розвитку подій – в’язниця, лікарня або смерть
Женя – справжня «зірка» «Назарету»: про нього написано не один репортаж, знято документальний фільм. Зараз він знову на реабілітації, вже втретє, каже, що «набігався» і цього разу має дійти до кінця.
2014 року, після Майдану, намагався потрапити до батальйону «Донбас», в червні його запросили до батальйону «Крим», який мав йти на підкріплення «Донбасу», він поїхав на підготовку до Нових Петрівців, але батальйон «Крим» так і не сформували, почали формувати батальйон «Золоті ворота» (МВС), з ними Женя пройшов підготовку під Борисполем, але через проблеми зі здоров’ям не пройшов медкомісію.
Восени 2014 був волонтером, займався постачанням на фронт. Пізніше пройшов переатестацію, медкомісію і потрапив у 5-ту хвилю мобілізації. В навчальному центрі був у Старичах і зрештою опинився в мотопіхотній 59-ій бригаді. Був у розвідці, працював снайпером, після завершення служби був на контракті, в жовтні 2018 був звільнений через військово-лікарняну комісію. Ще до служби на контракті вперше стикнувся з «новітніми» наркотиками – так званими «солями». Зустріч з ними була короткою, але дуже непростою, вибратись з них було надзвичайно складно. Але на той час Женя мав дружину, мав мотивацію зупинитись, пішов на контракт, а тоді поїхав у відпустку, якась невелика сварка з дружиною, і от знову солі, а коли повернувся в батальйон, зрозумів, що все зовсім погано.
«Потрапив в караул і зловив себе на тому, що в голові нічого, крім наркотика, немає, а ще роздратування і люті, усвідомив, що через мене можуть постраждати мої ж побратими. У нас пости стояли один навпроти одного, і в якийсь момент я «побачив себе збоку», що моя зброя націлена на свого ж – хлопця з мого взводу, залишилось лише відсмикнути затвор і натиснути на гачок. Я розумів, що це халепа повна, набрався сміливості, «здався» своєму командуванню і мене відправили в госпіталь в Одесу. Там я провів майже 4 місяці, але в державних психіатричних клініках своя специфіка роботи, яка, на жаль, мало кому може допомогти, не допомогла і мені», – розповідає ветеран.
Після звільнення з ЗСУ повернувся в Харків до дружини, і «витримав» буквально місяць, почав пити, «підтягнулись» солі, і зрозумів, що виходу немає – треба просити про допомогу. Розповідає, що не мав підтримки від дружини, з батьком теж не міг про це говорити, але мав гарних друзів у Львові, котрі сказали: «Збирайся в купу, купуй квиток і приїжджай – вихід є». Так Женя вперше потрапив в «Назарет».
«Перший раз я був на реабілітації вісім місяців, мені було дуже важко, як я розумію сьогодні, тривале вживання алкоголю і наркотиків наклало свій відбиток на все. Було важко бути чесним, було важко виконувати завдання, розбиратися в собі, виконувати будь-яку роботу, визнавати, що це моя хвороба, і я перед нею безсилий», – знову замовкає, очевидно, що Жені складно дається зізнання у власній безпомічності.
«У якийсь момент мені здалось, що все вже позаду, все розумію, свідомий, сильний і можу впоратись без «Назарету», одночасно з тим з’явилась жалість до себе, лінь. Виникла якась образа на когось з працівників, і я поїхав. Мене нормально прийняв батько, я знайшов собі роботу за кордоном, купив квиток до Болгарії, і от перед самим від’їздом ввечері я подумав, чому б мені не посмажити з товаришем м’яса і не випити по пляшці пива. Наступного ранку я вже забув і про квиток, і про Болгарію, і йшов похмелятись. І справа навіть не в кількості випитого, а в тому наскільки страхітливий ефект воно справляло. Все знову закрутилось, але мені не вистарчало мужності подзвонити до когось із хлопців з «Назарету» і попросити допомоги. Зрештою мені почали дзвонити знайомі, розпитувати, і мені довелось відкритись, так я повернувся назад», – розповідає Женя.
Чергові 8 місяців реабілітації, те ж саме кожного дня, ветеран зізнається, що тікав у роботу, йшов по накатаній колії. В лютому 2019-го він знову покинув «Назарет», знайшов роботу в Угорщині, пропрацював там два місяці, побачив Європу – це був його перший виїзд за кордон.
«Але зрештою поїздка в Угорщину закінчилась угорською психіатричною лікарнею. Цей зрив був ще страшніший за попередній. Я вже їхав в Україну, сів на поїзд до Будапешта, а тоді прокинувся прив’язаним. Як виявилось, я вийшов з поїзда, мене забрала швидка», – зізнається Женя і надовго замовкає…
Після повернення в Україну Жені буквально було нікуди йти, ніде жити і він влаштувався на роботу в спільноту «Наша Хата» Карітасу Самбірсько-Дрогобицької Єпархії.
«Я розумів, що якщо я буду сам наодинці з проблемою, то буде три варіанти розвитку подій – в’язниця, лікарня або смерть. 6 місяців я провів у «Нашій Хаті», нічого не вживав, але якось я знайшов снодійні таблетки, напередодні вихідного їх випив, зранку мене розбудив мій керівник і сказав, що потрібно їхати… Вистарчило розуму зізнатись у всьому», – пригадує Женя. І ось він знову в «Назареті». Знову рухається по програмі від початку. Поки був у «Нашій Хаті» вступив до Дрогобицького педагогічного університету на факультет «Соціальна робота».
«У програмі «12 кроків» перший крок – це визнати власне безсилля перед залежністю. І от за весь час моєї реабілітації я не впевнений, що до кінця своє безсилля прийняв на 100%, зовсім невпевнений», – після чергової тривалої паузи пояснює Женя. А тоді додає, що залежність ніколи не зникає сама собою, тому попри все потрібно просити про допомогу.
На запитання, про що він мріє, Женя каже, що побачити, як сходить сонце над океаном.
Проєкт Карітасу України за підтримки Союзу Українських Організацій в Австралії триває і ветерани, котрі потребують лікування від залежності, мають можливість отримати таку необхідну їм допомогу та пройти реабілітацію.
