В рамках проєкту з реабілітації, котрий реалізовується за підтримки Союзу українських організацій Австралії завершуються ремонтні роботи в реабілітаційному центрі «Назарет» поблизу Дрогобича. Ремонт кімнат на першому поверсі реабілітаційного центру зокрема передбачає доступ людей, що пересуваються на інвалідних візках, та мають обмежені можливості пересування. Проведено ремонти душових кімнат та санвузлів, замінено двері та облаштовано пандуси.
Як пояснюють в «Назареті» до центру неодноразово звертались ветерани після поранень, контузій, втрат кінцівок, інсультів отриманих внаслідок участі в бойових діях, однак в центрі не було технічної можливості надати їм допомогу.
Завдяки фінансовій підтримці наших партнерів з Союзу українських організацій Австралії з’явилась можливість провести необхідні ремонтні роботи та зробити лікування від залежності доступним навіть для ветеранів після поранень.
Нагадаємо, триває друга фаза проєкту «Програма реабілітації ветеранів та їх родин, що постраждали внаслідок збройного конфлікту на Сході України», котрий Карітас України реалізовує за підтримки Союзу українських організацій Австралії.
Головна мета проєкту надати ветеранам та членам їх сім’ї комфортну, ефективну та безпечну соціальну підтримку та допомогти з адаптацію.
Якщо Ви бажаєте пожертвувати кошти Карітасу України та підтримувати благодійний проект – перейдіть за посиланням: https://new.caritas.ua/donate/
В Карітасі України триває проєкт «Програма реабілітації ветеранів та їх родин, що постраждали внаслідок збройного конфлікту на Сході України».
Головна мета проєкту надати ветеранам та членам їх сім’ї комфортну, ефективну та безпечну соціальну підтримку та допомогти з адаптацію після повернення з війни.
Як пояснює керівник програм Реабілітаційного центру «Назарет», Володимир Ярошевський, головне завдання реабілітації це знову зробити людину щасливою, адже щасливі не потребують ні алкоголю, ні наркотиків.
Попри всі труднощі, які доводиться долати в процесі одужання, учасники проєкту сповнені оптимізму і відкрито діляться своїми історіями, адже впевнені, що можуть для когось стати прикладом та мотивацією до дій.
Проект підтримки ветеранів «Програма реабілітації ветеранів та їх родин, що постраждали внаслідок триваючого збройного конфлікту на Сході України» здійснюється за підтримки «Союзу Українських Організацій в Австралії»(AFUO-СУОА) в тісній кооперації з Міністерством у справах ветеранів, тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб.
Карітас України за підтримки Союзу Українських Організацій в Австралії реалізовує проєкт «Програма реабілітації ветеранів та їх родин, що постраждали внаслідок збройного конфлікту на Сході України». Серед основних напрямків допомоги – медична допомога та реабілітація, психологічна допомога та реабілітація, зокрема реабілітація від алкогольної та наркозалежності. Ветерани – учасники проєкту, котрі страждають від залежності і мають можливість пройти реабілітацію в центрі «Назарет» поблизу Дрогобича.
Детальніше про лікування ветеранів від залежностей у розмові з наркологом, лікарем-психіатром реабілітаційного центру «Назарет» Віктором Буляком.
Яким чином участь в бойових діях впливає на психіку військовослужбовців?
Війна, без сумніву, здійснює сильний вплив на психіку учасників бойових дій, піддаючи її серйозним якісним змінам, які можуть набувати як чітко виражених форм так і бути прихованими, відтермінованими у часі реакціями. Внаслідок виснаження нервово-психічного потенціалу військовослужбовців, відбувається низка деструктивних порушень психічної діяльності, серед них ключове місце займає ПТСР (посттравматичний стресовий розлад). Світова статистика засвідчує що кожен 5 учасник бойових дій за відсутності будь-яких фізичних ушкоджень страждає на нервово-психічні розлади, а серед поранених та покалічених – кожен третій. Аналіз досвіду бойових дій, які відбуваються на території нашої країни, свідчить про значне зростання психогенних втрат серед особового складу Збройних сил України порівняно з війнами інших періодів та в інших державах які можуть бути незворотними, коли психологічні проблеми трансформуються у психіатричні.
Чи насправді позбутись пережитого стресу без допомоги неможливо?
Небезпека криється в тому, коли бійці кажуть, що намагатимуться все забути, будуть жити новим життям і все минеться. Чим більше неопрацьованих стресових ситуацій переходить у підсвідомість, тим вищим є ризик їх відновлення. Коли людина переживає кризову ситуацію, ситуацію із загрозою для життя, то логіка в ці моменти відключається, через велике емоційне навантаження. Потрібно дати мозку можливість опрацювати стресову ситуацію. Поки цього не станеться то емоції які викликані стресом будуть «живими і свіжими». Це триватиме до того часу, поки людина не зрозуміє, що все це було, але вже закінчилося та пройшло. Людина яка пережила травмуючи ситуацію не живе теперішнім, і не живе майбутнім, воно для неї відсутнє, вона живе тим що сталося, тобто минулим. Завдання психолога – допомогти їй зрозуміти, що вона вже такою ж самою не буде, але вона може бути іншою і може далі жити з цим досвідом.
Що є «факторами ризику» для виникнення ПТСР?
Головним у розвитку ПТСР є травма яка має екстремальний характер, виходить за межі звичних переживань людини та викликає інтенсивний страх (жах) за своє життя, породжуючи почуття безпорадності. До важливих факторів розвитку ПТСР належить генетична складова (надмірна чутливість та підвищена тривожність), наявність попередньої психічної травми, алкогольна чи наркотична залежність, яка знижує здатність особистості до подолання травматичних стресових переживань, відігрування на дітях тривожної поведінки батьків, насильство над дітьми в тому числі й сексуальне, підліткові знущання. Зловживання алкоголем чи наркотиками посилює посттравматичні переживання. Профілактики ПТСР немає, тобто неможливо людину підготувати до біди на війні, щоб вона не відреагувала ПТСР. Прояв ПТСР не залежить від терміну перебування в АТО, а корелює з інтенсивністю травмуючи факторів та рівнем особистісної тривожності. До моментів які полегшують перебіг ПТСР можна віднести рівень освіти (можуть бачити ситуацію з різних сторін), зрілий вік (мають більший життєвий досвід), соціальний статус в суспільстві, реалістична та адекватна родинна, фінансова та соціальна підтримка.
В чому полягає специфіка реабілітації від залежності саме ветеранів, які підходи є найефективнішими?
Для бійців що страждають ПТСР психіатри запропонували термін «моральна рана» для позначення психологічного, культурного та духовного аспектів бойової травми. Вона руйнує здатність довіряти, залишає по собі відчай та очікування, що тобі зашкодять, принизять чи використають. Сама природа посттравматичного стресового розладу робить ветеранів зневіреними, тому традиційна медична модель «терапія в кабінеті чи офісі за зачиненими дверима» є останньою річчю яка їм потрібна. Саме тут потрібні так звані «приятелі», такі ж ветерани, вони є незамінними в реабілітаційних центрах. Підтримка приятелів дозволяє встановити контакт з ветеранами, з чим часто не справляються професіонали в сфері психічного здоров’я, долати щоденні виклики та адаптуватись до цивільного життя. Задача приятелів не надавати психіатричні послуги, а допомагати долати бар’єри, які заважають ветеранам отримувати необхідну допомогу. Результат роботи є значно кращий, коли колишні бійці переконують своїх товаришів долучатися до програми реабілітації, підтримують у вирішенні щоденних проблем. Слабкою ланкою у цьому процесі є те, що така робота повинна бути системною, а той хто надає допомогу та дає поради – підготовленим. Ефективними у роботі з ветеранами є різні види психотерапевтичних технік: вислуховування, консультування, короткочасна та довгострокова динамічна психотерапія. Справлятися зі стресом допомагає віра в Бога, віра в іншу людину, віра в свої сили, пошук позитивних емоцій через спілкування, піклування про дітей, рідних, тварин; арт-терапія (малювати, вирізати, ліпити, читати),фізична активність.
Реабілітаційний Центр “Назарет”
Чому на вашу думку лікування ветеранів від залежності є важливою складовою їх соціалізації та адаптації до «мирного» життя?
У багатьох воїнів, які брали участь у локальних військових конфліктах, особистість набуває агресивного або деструктивного забарвлення. Ветерани підходять до мирного життя з фронтовими мірками і переносять військовий спосіб поведінки на мирний ґрунт. Психологічні наслідки участі в бойових діях призводять до того, що в умовах вже мирного часу через підвищене почуття справедливості, підвищену тривожність, «вибухові реакції», що періодично виникають, депресивні стани у ветеранів порушується соціальна взаємодія, виникають сімейні конфлікти (великий відсоток розлучень) та проблеми з працевлаштуванням, вони втрачають інтерес до суспільного життя, знижується їх активність при вирішенні життєво важливих проблем. У ветеранів частіше фіксують такі форми деструктивної поведінки як алкоголізм чи наркоманія, схильність до вчинення актів насильства, скоєння злочинів, аутоагресивна поведінка у вигляді самоушкоджень та суїцидальних спроб. Вони мають «тунельне бачення», тобто нездатність побачити те позитивне, що могло б бути прийнятним для них. Наявні спостереження, що після війни втрати людей значно більші ніж під час бойових дій через алкоголізм, наркоманію, самогубства, криміналізацію колишніх військових, насильства в сім’ях. Тому психологічна реабілітація після закінчення бойових дій потребує особливого значення для нашого суспільства, чим раніше і повніше її надаватимуть учасникам АТО то менше проблем виникатиме у майбутньому.
Якщо Ви бажаєте пожертвувати кошти Карітасу України та підтримувати благодійний проект – перейдіть за посиланням: https://new.caritas.ua/donate/
Світова статистика свідчить: кожен 5-ий учасник бойових дій за відсутності будь-яких фізичних ушкоджень страждає на нервово-психічні розлади, а серед поранених – кожен третій.
Будь-яка війна сильно впливає на психіку учасників бойових дій, піддаючи її серйозним змінам, які можуть набувати як чітко виражених форм, так і бути прихованими, відтермінованими у часі реакціями. Внаслідок нервового та психічного виснаження військовослужбовців відбувається низка деструктивних порушень психічної діяльності, серед них ключове місце посідає ПТСР (посттравматичний стресовий розлад).
Як пояснює лікар-психіатр Віктор Буляк, у багатьох воїнів, які брали участь у військових конфліктах, особистість набуває агресивного або деструктивного забарвлення. Ветерани підходять до мирного життя з фронтовими мірками і переносять військовий спосіб поведінки на мирний ґрунт. «Психологічні наслідки участі в бойових діях призводять до того, що в умовах вже мирного часу через підвищене почуття справедливості, підвищену тривожність, «вибухові реакції», що періодично виникають, депресивні стани у ветеранів порушується соціальна взаємодія, виникають сімейні конфлікти (великий відсоток розлучень) та проблеми з працевлаштуванням, вони втрачають інтерес до суспільного життя, знижується їх активність при вирішенні життєво важливих проблем. У ветеранів частіше фіксують такі форми деструктивної поведінки як алкоголізм чи наркоманія, схильність до вчинення актів насильства, скоєння злочинів, аутоагресивна поведінка та суіцидальні спроби. Вони мають «тунельне бачення», тобто нездатність побачити те позитивне, що могло б бути прийнятним для них. Існують дослідження, що після війни втрати людей значно більші ніж під час бойових дій через алкоголізм, наркоманію, самогубства, криміналізацію колишніх військових, насильства в сім’ях», – констатує фахівець.
2019 року Карітас України за підтримки Союзу Українських Організацій в Австралії розпочав проєкт «Програма реабілітації ветеранів та їх родин, що постраждали внаслідок збройного конфлікту на Сході України». Серед основних напрямків допомоги – медична допомога та реабілітація, психологічна допомога та реабілітація, зокрема реабілітація від алкогольної та наркозалежності. Учасниками проєкту серед інших стали п’ятеро ветеранів, котрі страждали від залежності і проходили реабілітацію в центрі «Назарет» поблизу Дрогобича. Кожен з них подолав непростий шлях як і в зоні бойових дій, так і в процесі реабілітації далі – їхні історії.
Спати в бліндажі, під звуки пострілів і вибухів, було спокійніше ніж вдома, в тиші
Сергій з 2012 року був на строковій службі, коли прийшла повістка, пішов до військкомату без вагань – хотілось чогось нового в житті, трохи більше дисципліни, відповідальності. Після закінчення строкової служби, звільнився, бо не бачив себе в ролі військового, однак буквально через пів року розпочались бойові дії на Сході України, і тих, хто недавно служив, мобілізували в першу чергу.
«Пам’ятаю весну 2014 року, коли захоплювали адміністративні споруди на Сході. Я знав, що якщо мене не покличуть, сам піду добровольцем. Попав у 24-ту окрему механізовану бригаду, нас відправили на полігон, але особливих навчань, насправді, не було, і ми поїхали в АТО. Хлопці тікали, намагались якось уникнути відправки на Схід, але я радів, і навіть була можливість залишатись, бо не було комплекту, але перевівся в іншу роту.
Перше, що вразило після приїзду – розбита техніка, бої відбувались буквально всюди, «Гради», «Урагани», «Смерчі» працювали на повну. Це був колосальний адреналін, захоплення, відчуття того, що ми відвойовуємо свої території, які ворог захопив. Хлопці, на зміну яким ми приїхали, казали: нащо ви сюди приперлись, та ми самі прекрасно справляємось. Це було місце, яке мені справді подобалось, от де треба себе проявляти, а не сидячи вдома на дивані… Але з часом, ситуація змінилась на найвищому рівні, ми почали відступати. Армія була неготова до повномасштабного вторгнення», – з неприхованим сумом каже ветеран.
В 2015-му Сергій демобілізувався, розповідає, що пам’ятає, як їхав поїздом додому, вийшов у тамбур і побачив дуже красиве сонячне світло, в цей момент чітко відчував присутність Бога, відчував щастя пережити війну і просто повертатись додому живим, відчував, що все буде добре.
«Вже зараз я розумію, що одразу після повернення треба було звернутись по допомогу до спеціалістів, бо мені хоч і здавалось, що я можу справитись сам, нервова система здала. 10 місяців у зоні бойових дій, навіть якщо ти безпосередньо не сидиш в окопі і не стріляєш, ти змінюєшся безповоротно. Мені спати в бліндажі, під звуки пострілів і вибухів було спокійніше, ніж вдома в тиші. Людина може звикнути до всього. І вдома я дедалі більше відчував постійну тривогу, агресію, злість. Це був постійний дисонанс між тим, що відбувається навколо і тим, що у мене в середині. Якось в маршрутці, яка стояла в заторі, у мене почалась панічна атака, що нас можуть оточити, обстріляти. І ніби я розумію, переконую себе, що це ілюзія, я в мирному місті, але мозок думає по-іншому. Я хотів назад, там мені було спокійно», – констатує Сергій.
Ветеран так і не звернувся до спеціалістів, поїхав за кордон, однак пропри те, що зарплата там була більшою і життя комфортнішим, знайти себе, знайти спокій і рівновагу йому не вдалось, то ж він повернувся в Україну. Дуже важко було справлятись з емоціями, почуттями, а найпростішим способом їх заглушити виявився алкоголь.
«Я ніде не міг себе знайти – ні в родині, ні серед друзів, ні в суспільстві. Мене бісили вечірки і дискотеки тут, в мирному житті, коли там, на іншому кінці країни вмирали хлопці. Я не міг цього пояснити, мене не розуміли і будь-які намагання адаптуватись закінчувались нічим. Страх, самотність, лише росли та поглинали мене», – ділиться Сергій.
Через 4 роки ветеран, зрештою, звернувся до професіонала, бо його життя стало настільки беззмістовним, що зрозумів – треба щось робити, кудись йти, просити про допомогу, хоча і не вірив, що хтось йому може хотіти допомогти, вважав це власною проблемою, з якою він має самостійно справитись.
«До психолога прийшов з неприхованою злістю та недовірою, а там мені дали візитку «Назарету». Мене тоді це теж розізлило, що от єдине, чим мені можуть допомогти, це дати візитку», – зізнається Сергій.
Але це стало відправною точкою на шляху змін, рідні підтримали хлопця. Через кілька днів поїхав в «Назарет», але вирішив, що пробуде там лише місяць. Місяць минув дуже швидко, і прийшло розуміння, що це те місце, де він дійсно зможе змінитись. Як каже ветеран, реабілітація передбачала аналіз не лише подій з війни, а цілого життя, було багато речей, які не хотілось згадувати, чимало старих образ на рідних, друзів, проте допомагала віра в те, що це зміни на краще.
Сергій на реабілітації провів понад півтора року, пояснює, що це було 20 місяців важкої роботи. Зараз адаптується до життя в соціумі, мав трохи проблеми зі здоров’ям, має труднощі з пошуками роботи, зокрема через пандемію. Але в емоційному плані відчуває значне полегшення.
Розповідає, що щороку зустрічається з побратимами на Покрови, 14 жовтня, каже, що добре бачить тих, хто має проблеми з алкоголем або наркотиками, бачить тих, хто не справляється.
«Ветерани потребують підтримки та допомоги, вони не готові просити про допомогу, відкритись, але це потрібно зробити, не чекаючи поки ситуація вийде з-під контролю», – наголошує Сергій.
Колись я вважав, що прийти на день народження в спортивному костюмі – це нормально
Андрія мобілізували в четверту хвилю, служив в 24-ій бригаді з 2015 до 2016 року. Після повернення зі Сходу життя розділилось на дві частини, на війні у нього було чимало близьких друзів, які гинули на його очах. Внаслідок пережитого мав серйозні порушення сну. Все, що відбувалось під час служби, сильно травмувало, алкоголь і наркотики давали можливість «відволіктись».
«Проблеми з алкоголем і наркотиками почались ще під час служби, після повернення додому негаразди множились у геометричній прогресії, в якийсь момент все пішло шкереберть і всі намагання зупинитись були даремними. Жодні обіцянки собі, батькам, нареченій, не давали жодного результату. Два-три дні я вдома, ніби все гаразд, роботу шукати намагався, але потім знову зривався. І після кожної перерви ці зриви були щораз гірші. Не було мотивації жити нормальним життям – все зводилось лише до намагання знайти алкоголь, наркотик, – більше мене нічого не цікавило», – пригадує Андрій.
Каже, що був на дні у всіх сенсах цього слова, мав вибір або померти, або шукати якийсь зовсім новий шлях. У хлопця були знайомі з залежностями, які проходили реабілітацію, і ось Андрій зустрів такого знайомого, який сказав, що вихід є. Пригадує, що йому було настільки байдуже, що вирішив спробувати, і це все кардинально змінило.
Розповідає, що в процесі реабілітації найскладніше було змінити спосіб життя, певні уявлення про життя були чітко сформовані, а їх довелось докорінно міняти.
«Довелось змінити все – від одягу до манер, від постави до способу говорити. Якщо раніше я ходив постійно в спортивному костюмі, кепці, і через слово була лайка, то тепер це в минулому. Я позбувся звички постійно обіцяти і не виконувати, а потім виправдовуватись. Якщо хочеш залишатись тверезим, то мусиш міняти в житті все. Колись я вважав, що прийти в спортивному костюмі на день народження – це нормально, тепер розумію, що це дико», – пояснює Андрій.
До реабілітації ніколи не мав підтримки від оточення, навіть від рідних, і коли ситуація була вже зовсім складною, залишався сам на сам з проблемами. В «Назареті» Андрій знайшов таке потрібне дружнє плече підтримки і розуміння.
«Мені було дивно, що по суті не знайомі мені люди, які мене вперше бачили, повірили в мене, поважали мене і підтримували. Я сам вже не вірив в те, що можу зупинитись, в те, що можу жити нормальним життям без алкоголю і наркотиків, без намагань покінчити з життям», – розповідає ветеран.
Після завершення реабілітації знайшов роботу, пізніше придбав машину. Налагодились стосунки з батьками, вдалось відновити довірливі відносини, має дівчину.
«Залежність серед ветеранів, на жаль, не рідкість – я знаю тих, з ким пив, і які продовжують це робити, але я завжди повторюю – вихід є. Головне мати бажання і повірити в себе. Я живий приклад того, що можна жити щасливо, але тут потрібна внутрішня мотивація», – з ентузіазмом каже Андрій.
За його словами ветерани багато бачили такого, що краще б не бачити, хоч і зізнається, що вживав алкоголь і до війни, але серед його побратимів є й такі, які пили рідко, на свята, а війна перетворила їх на ін’єкційних наркоманів, і вони потребують допомоги.
«Люди, які брали безпосередню участь у бойових діях, які бачили смерть на відстані витягнутої руки, переоцінили багато речей у житті. Ми відбивали Лисичанськ, Краматорськ, Кримське… Вони як військові виконували свій обов’язок – захищали рідну землю, а тепер від них відвернулись. Я дуже щасливий, що існують проєкти як проєкт Карітасу України, котрі дають ветеранам надію, що про них не забули, що вони комусь потрібні», – підсумовує Андрій.
Пошук полегшення і забуття, яке все одно не приходили
Ігоря мобілізували 2017 року, служив він в 12-му окремому полку оперативного забезпечення, через пів року перевівся на контракт, каже, що в основному з патріотичних міркувань, але через залежність, психічні порушення та спроби самогубства так і не вдалось дослужити до кінця контракту. Зізнається, що не хоче відповідальність за залежність скидати на батьків, але тато зловживав алкоголем, вдома були постійні сварки, п’янки і своє дитинство він згадує як суцільний страх і злість. Горілку вперше спробував в 11 років, і хоча вона виявилась бридкою на смак, стан сп’яніння хлопцю дуже сподобався. Каже, що жодна гулянка не обходилась без алкоголю, потім спробував марихуану, в 13 років його вперше забрали в міліцію.
«Я думав, що армія та дисципліна допоможуть мені побороти залежність, але коли потрапив в навчальний центр «Десна», був шокований тим, скільки там було наркотиків і алкоголю, як все без проблем привозять і розповсюджують, – ділиться ветеран. – Коли приїхав в АТО – без алкоголю і наркотиків не минало і дня. Це був стан постійного страху за життя, параної через бойові виїзди, не знаю як інші, але мені на тверезо було дуже важко сприймати навколишню дійсність. Це була така собі ілюзія – постійний пошук полегшення, забуття, яке все одно не приходили».
За словами Ігоря, в 2018-му, коли його звільнили з лав ЗСУ, він собі уявляв, що повернеться додому, влаштується на роботу, все налагодиться. Але, насправді, він ніде себе не бачив, з часом додалась жалість до себе самого, постійні загули переросли в щотижневі білі гарячки, передозування, лікарні, крапельниці, серйозні проблеми в стосунках з дівчиною. Мама ветерана, шукаючи спосіб допомогти сину, дізналась про «Назарет», однак він навіть не розглядав варіанту погодитись на лікування. Після чергової спроби самогубства батьки Ігоря просто в лікарні сказали, що це більше не його вибір, він має почати лікування.
«Попри ніякий фізичний стан я до останнього намагався пручатись, торгуватись – відмазок було багато. І в такому напівживому стані мене привезли в «Назарет», думав, побуду там два тижні, поки руки заживуть, шви знімуть, і поїду додому. Але програма реабілітації та все те, що я там чув і бачив, мотивували. Мені вдалось довіритись і побачити вихід з того пекла, в якому я жив, побачити щось хороше і світле. В центр я потрапив у серпні, а в вересні в мого найкращого друга було весілля, я мав бути дружбою – це стало поворотною точкою. Я чітко зрозумів, що зараз мені не треба цього весілля, не треба старих друзів, бо ця гулянка може стати останньою в житті», – згадує Ігор.
На запитання, що було найскладнішим в реабілітації, вигукує: «Все!»
«Складно було довіритись, отримати підтримку, я звик у всьому шукати прихований мотив, не розумів, як хтось може в мене повірити. Складно було міняти старе мислення, старі переконання. Складно було зранку робити зарядку, я не міг пробігти і кілометра, казав, навіщо мені бігати, мені лікуватись треба, а не бігати. Складно було їсти готувати, я ніколи не вмів цього робити і вчитися не хотів, складно було посуд мити. Тепер розумію, що це була банальна гординя. Коли я пів року був в центрі, у мені прокинувся такий жаль за минулим, не раз, хотів все кинути, але перед очима були мої близькі, не хотілось їх черговий раз підвести і залишався», – пригадує минуле. Каже що хлопці, які навіть після «випуску» залишаються тверезими і щасливими, дуже вселяли надію, він теж захотів стати таким, як вони.
На сьогодні Ігор понад пів року вже після завершення лікування залишається тверезим, влаштувався на роботу, доглядає людей після травм та інсультів, має дівчину, яка його розуміє і підтримує, налагодив стосунки з батьками. Каже, що вважати залежність вироком – стереотип, завжди можна все змінити, можна мати нормальне життя та відносини з близькими і не потребувати для задоволення алкоголю чи наркотиків.
«Я ніколи не міг подумати, що свято може бути веселим, з кавою чи чаєм, що без алкоголю і наркотиків можна сміятись, веселитись по-справжньому, але тепер я бачу життя по-іншому, і це дуже надихає», – каже Ігор.
Якщо я буду сам, то є три варіанти розвитку подій – в’язниця, лікарня або смерть
Женя – справжня «зірка» «Назарету»: про нього написано не один репортаж, знято документальний фільм. Зараз він знову на реабілітації, вже втретє, каже, що «набігався» і цього разу має дійти до кінця.
2014 року, після Майдану, намагався потрапити до батальйону «Донбас», в червні його запросили до батальйону «Крим», який мав йти на підкріплення «Донбасу», він поїхав на підготовку до Нових Петрівців, але батальйон «Крим» так і не сформували, почали формувати батальйон «Золоті ворота» (МВС), з ними Женя пройшов підготовку під Борисполем, але через проблеми зі здоров’ям не пройшов медкомісію.
Восени 2014 був волонтером, займався постачанням на фронт. Пізніше пройшов переатестацію, медкомісію і потрапив у 5-ту хвилю мобілізації. В навчальному центрі був у Старичах і зрештою опинився в мотопіхотній 59-ій бригаді. Був у розвідці, працював снайпером, після завершення служби був на контракті, в жовтні 2018 був звільнений через військово-лікарняну комісію. Ще до служби на контракті вперше стикнувся з «новітніми» наркотиками – так званими «солями». Зустріч з ними була короткою, але дуже непростою, вибратись з них було надзвичайно складно. Але на той час Женя мав дружину, мав мотивацію зупинитись, пішов на контракт, а тоді поїхав у відпустку, якась невелика сварка з дружиною, і от знову солі, а коли повернувся в батальйон, зрозумів, що все зовсім погано.
«Потрапив в караул і зловив себе на тому, що в голові нічого, крім наркотика, немає, а ще роздратування і люті, усвідомив, що через мене можуть постраждати мої ж побратими. У нас пости стояли один навпроти одного, і в якийсь момент я «побачив себе збоку», що моя зброя націлена на свого ж – хлопця з мого взводу, залишилось лише відсмикнути затвор і натиснути на гачок. Я розумів, що це халепа повна, набрався сміливості, «здався» своєму командуванню і мене відправили в госпіталь в Одесу. Там я провів майже 4 місяці, але в державних психіатричних клініках своя специфіка роботи, яка, на жаль, мало кому може допомогти, не допомогла і мені», – розповідає ветеран.
Після звільнення з ЗСУ повернувся в Харків до дружини, і «витримав» буквально місяць, почав пити, «підтягнулись» солі, і зрозумів, що виходу немає – треба просити про допомогу. Розповідає, що не мав підтримки від дружини, з батьком теж не міг про це говорити, але мав гарних друзів у Львові, котрі сказали: «Збирайся в купу, купуй квиток і приїжджай – вихід є». Так Женя вперше потрапив в «Назарет».
«Перший раз я був на реабілітації вісім місяців, мені було дуже важко, як я розумію сьогодні, тривале вживання алкоголю і наркотиків наклало свій відбиток на все. Було важко бути чесним, було важко виконувати завдання, розбиратися в собі, виконувати будь-яку роботу, визнавати, що це моя хвороба, і я перед нею безсилий», – знову замовкає, очевидно, що Жені складно дається зізнання у власній безпомічності.
«У якийсь момент мені здалось, що все вже позаду, все розумію, свідомий, сильний і можу впоратись без «Назарету», одночасно з тим з’явилась жалість до себе, лінь. Виникла якась образа на когось з працівників, і я поїхав. Мене нормально прийняв батько, я знайшов собі роботу за кордоном, купив квиток до Болгарії, і от перед самим від’їздом ввечері я подумав, чому б мені не посмажити з товаришем м’яса і не випити по пляшці пива. Наступного ранку я вже забув і про квиток, і про Болгарію, і йшов похмелятись. І справа навіть не в кількості випитого, а в тому наскільки страхітливий ефект воно справляло. Все знову закрутилось, але мені не вистарчало мужності подзвонити до когось із хлопців з «Назарету» і попросити допомоги. Зрештою мені почали дзвонити знайомі, розпитувати, і мені довелось відкритись, так я повернувся назад», – розповідає Женя.
Чергові 8 місяців реабілітації, те ж саме кожного дня, ветеран зізнається, що тікав у роботу, йшов по накатаній колії. В лютому 2019-го він знову покинув «Назарет», знайшов роботу в Угорщині, пропрацював там два місяці, побачив Європу – це був його перший виїзд за кордон.
«Але зрештою поїздка в Угорщину закінчилась угорською психіатричною лікарнею. Цей зрив був ще страшніший за попередній. Я вже їхав в Україну, сів на поїзд до Будапешта, а тоді прокинувся прив’язаним. Як виявилось, я вийшов з поїзда, мене забрала швидка», – зізнається Женя і надовго замовкає…
Після повернення в Україну Жені буквально було нікуди йти, ніде жити і він влаштувався на роботу в спільноту «Наша Хата» Карітасу Самбірсько-Дрогобицької Єпархії.
«Я розумів, що якщо я буду сам наодинці з проблемою, то буде три варіанти розвитку подій – в’язниця, лікарня або смерть. 6 місяців я провів у «Нашій Хаті», нічого не вживав, але якось я знайшов снодійні таблетки, напередодні вихідного їх випив, зранку мене розбудив мій керівник і сказав, що потрібно їхати… Вистарчило розуму зізнатись у всьому», – пригадує Женя. І ось він знову в «Назареті». Знову рухається по програмі від початку. Поки був у «Нашій Хаті» вступив до Дрогобицького педагогічного університету на факультет «Соціальна робота».
«У програмі «12 кроків» перший крок – це визнати власне безсилля перед залежністю. І от за весь час моєї реабілітації я не впевнений, що до кінця своє безсилля прийняв на 100%, зовсім невпевнений», – після чергової тривалої паузи пояснює Женя. А тоді додає, що залежність ніколи не зникає сама собою, тому попри все потрібно просити про допомогу.
На запитання, про що він мріє, Женя каже, що побачити, як сходить сонце над океаном.
Проєкт Карітасу України за підтримки Союзу Українських Організацій в Австралії триває і ветерани, котрі потребують лікування від залежності, мають можливість отримати таку необхідну їм допомогу та пройти реабілітацію.
Карітас України за підтримки «Союзу Українських Організацій в Австралії» (AFUO – СУОА) разом з Міністерством у справах ветеранів, тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб розпочинає другу фазу проєкту «Програма реабілітації ветеранів та їх родин, що постраждали внаслідок збройного конфлікту на Сході України». Головна мета проєкту надати ветеранам та членам їх сім’ї комфортну, ефективну та безпечну соціальну підтримку та допомогти з адаптацію після повернення з війни.
В другій фазі проєкту зокрема значну увагу буде приділено реабілітації від алкогольної та наркозалежності, що проходитиме в реабілітаційному центрі «Назарет» поблизу Дрогобича (Львівська область), а також психологічній підтримці ветеранів і їх родин. Заплановано створення навчального курсу для спеціалістів, які працюють з ветеранами (соціальних працівників, психологів, військових капеланів), а також створення груп самодопомоги «рівний – рівному». Медична, правова допомога та соціальний супровід ветеранів і членів їх родин також залишається серед пріоритетів. Для забезпечення максимальної доступності програми в центрі Назарет, завдяки коштам української діаспори в Австралії буде обладнано приміщення для людей з інвалідністю.
За попередніми підрахунками учасниками проєкту стануть понад 60 ветеранів та члени їх родин. Навчальні матеріали будуть доступні широкому колу фахівців, що безпосередньо працюють з ветеранами.
Як зазначає директор програмного департаменту Карітасу України Анатолій Козак – це дуже вагомий та відповідальний проєкт. «На жаль, українські ветерани після повернення до «мирного життя» часто залишаються сам на сам зі своїми проблемами, потребують розуміння і підтримки. Готовність української діаспори в Австралії підтримувати такі проекти – приклад для нас всіх, наскільки важливо допомагати тим, хто пішов захищати рідну землю», – додає Анатолій Козак.
В рамках першої фази проєкту «Програма реабілітації ветеранів та їх родин, що постраждали внаслідок збройного конфлікту на Сході України», котрий Карітас спільно з Союзом Українців Організацій Австралії (СУОА) реалізовував протягом 2019-2020 року, допомогу отримало 25 осіб, серед яких дві родини загиблих на війні.
Серед основних напрямків допомоги – медична та психологічна допомога, реабілітація від алкогольної та наркозалежності, юридичний супровід для отримання належних компенсацій, матеріальна допомога для покращення умов життя, навчання та курси. Основним результатом проєкту є те, що бенефіціари не просто отримали кошти на придбання меблів, утеплення будинку чи путівку в санаторій, вони отримали важливий ресурс на майбутнє. Кожна з історій бенефіціарів проєкту сповнена трагізму та болю, однак завдяки Карітасу та Союзу Українців Організації в Австралії вони отримали надію та впевненість у завтрашньому дні.
Наприкінці минулого року в Карітасі України завершилась перша фаза проєкту «Програма реабілітації ветеранів та їх родин, що постраждали внаслідок збройного конфлікту на Сході України», котрий реалізовувався за підтримки Союзу Українців в Австралії. В рамках проекту допомогу отримали 25 осіб, серед яких дві родини загиблих на війні.
За словами психолога Карітасу Запоріжжя Наталії Ломейко, історія кожного з учасників проекту дуже непроста, але одночасно з тим, це історії про віднайдення самих себе, про докорінні зміни в житті ветеранів та їх родин.
Дружина ветерана Гулнора Кошева
Серед підопічних Карітасу Запоріжжя – дружина ветерана, багатодітна мама Гулнора Кошева. В рамках проекту для родини придбали швейну машинку та оверлок, в іншому проекті Карітасу мама та старша донька проходили курси крою і шиття і, зрештою, це допомогло родині. Зараз завдяки швейній майстерності вони непогано заробляють, – шиють постільну білизну, перешивають одяг на замовлення, а на початку епідемії активно шили маски та захисний одяг.
Дружина ветерана Гулнора Кошеваіз родиною
Також в рамках проєкту для дітей Гулнори придбали меблі: шафи-купе і два ліжка з матрацами – родина жила в старенькому будинку з меблями просто непридатними до використання, тому нові меблі для дітей стали справжнім щастям.
Ветерани Ігор Сахній та Олег Мамошин внаслідок поранень повністю втратили зір. Завдяки допомозі Карітасу та Союзу Українців в Австралії ветерани отримали спеціальні комп’ютери та смартфони адаптовані для потреб незрячих, а також пройшли курс реабілітації з відновлення побутових навичок, а також опанування комп’ютера та смартфона для зовнішнього спілкування та подальшої роботи.
Психолог Наталія Ломейко та ветеран Ігор Сахній
Як розповідає Наталія Ломейко, ситуація з Ігорем була трошки простіша, – він молодший і внаслідок поранення не втратив сенсу життя, а Олег, насправді, був близький до самогубства. «Він був самотнім, агресивним, не бачив жодних перспектив, відсторонився від родичів, друзів, побратимів, єдиною його підтримкою була дружина, однак вона сама вже ледве витримувала тиск», – додає психолог.
Коли ветерани вперше потрапили на реабілітацію, то зустріли однодумців серед людей зі схожими проблемами, в них з’явився сенс життя, вони стали більш активним та відкритими. Чоловікам вдалось не лише адаптуватись до зовсім нових умов життя, але й стати прикладом і підтримкою для інших ветеранів. Ігор за допомогою собаки-поводиря і навігатора мобільного додатку впевнено пересувається по місту, і має можливість вирішувати свої справи самостійно, а також навчився здійснювати покупки в магазинах, користуючись мобільним додатком телефону. Олег в свою чергу не лише навчився справлятись з побутовими завданнями, але й вступив до Спілки Ветеранів, де зайняв дуже активну позицію. Балотувався до міської ради рідного Бердянська, і попри те що не виграв вибори, веде активне суспільне життя.
Проєкт «Програма реабілітації ветеранів та їх родин, що постраждали внаслідок збройного конфлікту на Сході України», котрий реалізовується за підтримки Союзу Українців в Австралії за словами Наталії Ломейко є справді дуже потрібним, бо часто родини ветеранів це дійсно бідні родини, котрі через поранення батька чи чоловіка, труднощі з пошуками роботи залишаються без засобів до існування. Також чимало з них потребують психосоціального супроводу.
Повертаючись із зони бойових дій ветерани втрачають все, вони втрачають себе колишніх. Тут інше життя, тут їх не розуміють, а це викликає роздратування та агресію. Виникає нерозуміння між чоловіком та дружиною, між дітьми і батьками, як наслідок дуже багато розлучень, багато агресії, якої не було раніше. Крім численних сімейних конфліктів чимало конфліктів і в соціумі.
«Вони мають досвід, вони багато чого знають і вміють, але вони не можуть знайти себе, вони могли б бути корисними для суспільного і політичного життя, однак часто зовсім не відчувають підтримки, а через бюрократичні труднощі відчувають розчарування та агресію, що веде до депресій, суіцидальних думок, залежностей», – додає психолог.
Наприкінці 2020 року в Карітасі України завершилась перша фаза проєкту «Програма реабілітації ветеранів та їх родин, що постраждали внаслідок збройного конфлікту на Сході України», котрий реалізовувався за підтримки Союзу Українців в Австралії. В рамках проекту допомогу отримали 25 осіб, серед яких дві родини загиблих на війні.
Враженнями від проекту поділилась Марина Краснова, проєктна менеджерка Карітасу Харків. За словами Марини, кожен з кейсів, які реалізовувався в рамках проєкту був для неї особисто дуже важливим та пам’ятним. «Я пам’ятаю радість в очах кожного з бенефіціарів, і вона досі, після завершення проєкту, мене зігріває. Це проєкт, який давав відчуття, що ми дійсно зробили щось важливе і потрібне», ділиться вона.
За словами Марини найбільш хвилюючою була відправка на відпочинок до Грузії Валерія Кузніченка та Віталія Шевченка. Головна проблема полягала в тому, що в Україні немає санаторіїв, де реабілітацію можуть проходити люди з епілепсією, тому за їхній випадок буквально ніхто не хотів братись. Для самих ветеранів та їх дружин це була перша поїздка за кордон, повноцінна подорож в якій вони могли відпочити і розслабитись, отримати задоволення. Коли вони приїхали на летовище, то дуже переживали, за словами Марини, вона ніяк не могла зрозуміти, ну чого вже нервувати – вже все – ось літак – там море, а тоді вони розповіли, що це такий їхній перший досвід. «Для мене це теж було неймовірне пережиття – ми по суті змогли здійснити чиюсь мрію», – додає Марина. Підопічні ветерани мали нагоду побачити Грузію і відчути справжню грузинську гостинність. В перший ж день їх повезли на екскурсію, все показували, розказували. Ну і сама трьох тижнева реабілітація з повним пансіоном та лікарським супроводом дала їм неймовірне відчуття свободи, гідності, підтримки, це насправді було місце, де про них дбали та піклувались.
В свою чергу найтрагічнішою, за словами Марини Краснової, стала історія Віталія Мігунова, – через кілька місяців після того, як в його домівці провели ремонтні роботи та оновили кухню померла його дружина Інна, в неї був рак і відповідно всі кошти родина витрачала на лікування, саме тому ремонт в будинку, де буквально валився дах, був їм просто не по кишені. Дружина Віталія була на підтримуючій терапії і за прогнозами лікарів з правильним лікуванням вона могла ще довго жити, однак все склалось зовсім по іншому. За словами Марини, коли вона дізналась про смерть Інни і зателефонувала Віталію, він сказав, що попри все щасливий, бо дружина мала нагоду принаймні кілька місяців пожити в гарних умовах. Для Віталія дружина і її лікування було сенсом життя, і всі кошти вони тратили на ліки, тому можливість зробити вдома ремонт в рамках проекту була неймовірно важливою та потрібною.
Ветеран Кирило Золотарьов
З Кирилом Золотарьовим Карітас розпочав працювати на початку карантину і до останнього моменту було не зрозуміло чи таки розпочнеться навчання, чи зможе ветеран повноцінно пройти курс та отримати диплом. Однак цей кейс Марина Краснова називає найуспішнішим, адже з допомогою Карітасу та Союзу Українців в Австралії, ветеран не просто отримав нагоду пройти навчання, але й знайти нову добре оплачувану роботу.
Тим часом для матері загиблого Валентини Михайлюк поїздка на відпочинок в санаторій стала справжнім святом, дивом. Вона до останнього просто не вірила, що зможе кудись поїхати і плакала від розчулення, що про неї пам’ятають, її готові підтримати.
За словами Марини Краснової на сьогодні ветерани найбільше потребують базового покращення умов життя, що передбачає перш за все гідну працю. З точки зору проєктної менеджерки, перебуваючи на війні ветерани як не як почували себе героями, відчували підтримку, та захищаючи свою Батьківщину розуміли свою потрібність. Коли вони повертаються до «мирного життя», то картина світу, до якої вони звикли, руйнується, а якщо має місце поранення, яке веде до інвалідності, то мова про працевлаштування вже не йде. Тому часто головний запит це працевлаштування та прийняття суспільством. Щодо інших потреб то серед них покращення житлових умов, лікування та фізична реабілітація. Тому на думку Марини Краснової продовження проекту є дійсно потрібним та дуже важливим.
Проект «Програма реабілітації ветеранів та їх родин, що постраждали внаслідок збройного конфлікту на Сході України» здійснюється за підтримки «Союзу Українських Організацій в Австралії» (AFUO – СУОА) в тісній кооперації з Міністерством у справах ветеранів, тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб.
Якщо Ви бажаєте пожертвувати кошти Карітасу України та підтримувати благодійний проект – перейдіть за посиланням: http://caritas.ua/donate/
В рамках проєкту «Програма реабілітації ветеранів та їх родин, що постраждали внаслідок збройного конфлікту на Сході України», котрий Карітас спільно з Союзом Українців в Австралії реалізовував протягом 2019-2020 року допомогу отримало 25 осіб, серед яких дві родини загиблих на війні.
Серед основних напрямків допомоги – медична допомога та реабілітація, психологічна допомога та реабілітація зокрема реабілітація від алкогольної та наркозалежності, юридичний супровід для отримання належних компенсацій, матеріальна допомога для покращення умов життя, навчання та курси.
Основним результатом проєкту є те, що бенефіціари не просто отримали кошти на придбання меблів, утеплення будинку чи путівку в санаторій, вони отримали важливий ресурс на майбутнє – нагадування що про них пам’ятають та цінують. Учасники проекту отримали можливість стати більш самостійними, більш впевненими в собі та забезпечити гідне життя собі як собі, так і своїм родинам.
Кожна з історій бенефіціарів проєкту сповнена трагізму та болю, однак завдяки Карітасу та Союзу Українців в Австрлії вони отримали надію та впевненість у завтрашньому дні.
Віталій Мігунов з Харківщини був мобілізований буквально з перших днів війни, служив водієм БТРа, а пізніше пішов на контракт вже командиром підрозділу. Він розповідає, що участь в бойових діях кардинально змінила його світогляд, цінності, а також коло спілкування. Ветеран з сумом констатує, що в певних ситуаціях чужі люди виявлялись ближчими за колишніх друзів та рідних. В рамках проекту Віталій отримав кошти для закупівлі будівельних матеріалів та проведення ремонту в будинку, де живе з дружиною та сином. За словами ветерана допомога від Карітасу України та Союзу Українців в Австралії це перш за все величезна підтримка, яка дає відчуття того, що їхні зусилля недаремні.
Віталій Мігунов
Олексадр Дарморос з Хмельниччини на війні втратив зір та ногу, завдяки проекту він отримав апарат для термовакуумного масажу. Ветеран в своїй роботі поєднує масаж з психотерапією, – впевнений, що всі негативні емоції, котрі пережила людина залишають слід и на тілі, тому лише комплексний підхід до оздоровлення як психологічного так і фізичного може дати позитивний та довготривалий результат.
Олексадр Дарморос
Віталій Скарженюк з Київської області, служив в частині ППО, одним з завдань якої був контроль повітряного простору над Донецьким аеропортом. Ветеран пояснює, що після демобілізації найбільші труднощі пов’язані з необхідністю наново адаптовуватись до мирного життя. Віталій з дружиною виховує дитину з Синдром Дауна і в рамках проекту вони окрім коштів на будівництво власного дому отримали можливість пройти спеціалізовані підготовчі курси для дітей з інвалідністю. За словами Віталія – найбільша його мрія дати сину можливість рости, розвиватись та взаємодіяти з навколишнім світом.
Віталій Скарженюк
Якщо Ви бажаєте пожертвувати кошти Карітасу України та підтримувати благодійний проект – перейдіть за посиланням: http://caritas.ua/donate/
The topic of helping the families of fallen veterans has always been and is very special.
A particular challenging category is families who are not eligible for a one-time payment benefit from the state due to legal aspects of a person`s demise. Such a case was taken and successfully implemented by the Veteran Project in collaboration with the Ulychne village council, Lviv oblast facilitated by Caritas Sambir-Drohobych Eparchy CF. Widow Halyna with two preschool children critically needed their own housing. The funds of the project and the commitment of the local authorities helped the family to buy a separate house in the village and get a chance to live a full life.
Тема допомоги родинам загиблих ветеранів завжди була і є особливою.
Окремою складною категорію є сім’ї які не можуть претендувати на виплату одноразової грошової допомоги від держави внаслідок тих чи інших обставин. Саме такий випадок був узятий та успішно реалізований Ветеранським проектом спільно з селищною радою с. Уличне у Львівській обл., за підтримки Карітасe Самбірсько-Дрогобицької Єпархії.
Вдова Галина з 2 дітьми дошкільного віку дуже потребувала хоч якогось власного житла. Кошти проекту та зобов’язання місцевої влади допомогли придбати родині окремий будинок і розпочати повноцінне життя.
Проект підтримки ветеранів «Програма реабілітації ветеранів та їх родин, що постраждали внаслідок триваючого збройного конфлікту на Сході України» здійснюється за підтримки «Союзу Українських Організацій в Австралії» (AFUO-СУОА) в тісній кооперації з Міністерством у справах ветеранів, тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб.
Якщо Ви бажаєте пожертвувати кошти Карітасу України та підтримувати благодійний проект – перейдіть за посиланням: http://caritas.ua/donate/
For a soldier, the amputation of both legs due to injuries is an enormous challenge that changes his life forever. It is hard not to lose the desire to live on and remain stable. Strong in spirit and body. The veteran project gladly helped such a soldier and family man Anatoliy G. from Sumy to keep himself in good fit and to be an example for others how not to give up. Donated fitness station gym machine allows Anatoliy to bolster himself both physically and emotionally. Life goes on.
Важкі поранення, що призводять до ампутації обох ніг – це неабиякий виклик для бійця, виклик, який назавжди змінює усе. Дуже непросто продовжувати життя далі і залишатися сильним. Сильним як духом, так і тілом.
Ветеранський проект Карітасу радо допоміг такому бійцю та сім’янину Анатолію Г. з міста Суми в тому, щоб і надалі тримати себе у добрій формі, подавати іншим приклад, як не опускати руки.
Багатофункціональний силовий тренажер тепер дозволяє Анатолію залишатися сильним фізично та емоційно. Життя продовжується.
Проект підтримки ветеранів «Програма реабілітації ветеранів та їх родин, що постраждали внаслідок триваючого збройного конфлікту на Сході України» здійснюється за підтримки «Союзу Українських Організацій в Австралії»(AFUO-СУОА) в тісній кооперації з Міністерством у справах ветеранів, тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб.
Якщо Ви бажаєте пожертвувати кошти Карітасу України та підтримувати благодійний проект – перейдіть за посиланням: http://caritas.ua/donate/
