Через три роки після руйнування Каховської ГЕС Україна винесла один із найболючіших уроків війни: вода є питанням національної безпеки.
Підрив греблі залишив без води близько мільйона людей і продемонстрував небезпечну залежність цілих регіонів від одного джерела водопостачання. Водночас катастрофа змусила громади, державу та гуманітарні організації переглянути підходи до водної безпеки та відновлення інфраструктури.
Наразі ж питання полягає вже не в тому, що було втрачено, а в тому, які уроки Україна винесла з цієї катастрофи — і як відбудовує себе в умовах війни, що не зупиняється.
Підрив Каховської ГЕС 6 червня 2023 року став однією з найбільших техногенних катастроф, спричинених терактом Росії, в історії незалежної України. У перші дні після руйнування греблі увага була прикута до затоплених територій, евакуації населення та масштабів руйнувань. Проте справжні наслідки теракту виявилися значно ширшими та довготривалішими. Втрата стабільного доступу до води, порушення роботи систем водопостачання, деградація зрошувальних систем та необхідність пошуку нових джерел води продовжують впливати як на повсякденне життя людей, так і на розвиток громад та місцевої економіки.
Урок залежності: чому водна система півдня виявилася вразливою
За оцінками ООН на кінець 2023 року близько мільйона людей втратили доступ до питної води. Системи водопостачання та водовідведення були пошкоджені або зруйновані у десятках населених пунктів, а тисячі людей зіткнулися з перебоями електропостачання. Однак головний наслідок катастрофи вимірюється не лише кількістю постраждалих.
Росія вдарила по тому, що вже давно трималося на межі. Значна частина водної інфраструктури України була побудована ще у 1960–1970-х роках і проєктувалася для інших безпекових реалій. Великі території півдня залежали від Каховського водосховища та пов’язаних із ним каналів. Коли це джерело зникло, стало очевидно, наскільки ризикованою є така модель.
Катастрофа продемонструвала, наскільки багато залежностей приховано за звичним доступом до води. Для роботи систем водопостачання потрібні не лише джерела води, а й стабільне електропостачання, реагенти для очищення, справне обладнання, транспортна логістика, кваліфікований персонал та можливість безпечного доступу до інфраструктури. Пошкодження будь-якої з цих ланок може поставити під загрозу водопостачання цілої громади.
Саме тому після Каховки питання води дедалі частіше розглядають не лише як комунальну послугу, а як складову національної безпеки та стійкості громад. Для програми WASH Карітасу України це означало переосмислення підходів до відновлення: у центрі уваги опинилися не лише ремонти окремих об’єктів, а й створення резервних рішень, підтримка водоканалів та підвищення спроможності громад працювати в умовах тривалих криз.
У перші місяці після руйнування Каховської ГЕС головним завданням було забезпечити людей водою. Гуманітарні організації доставляли її у пляшках, встановлювали резервуари, підтримували громади, які в один момент втратили доступ до базових потреб.
Від гуманітарної допомоги до стійкості громад
Проте дуже швидко стало зрозуміло: наслідки катастрофи не зникнуть за кілька тижнів чи навіть місяців. Для багатьох громад проблема доступу до води перетворилася на виклик, який визначатиме їхній розвиток на роки вперед.
Саме тому після Каховки дедалі більшого значення набув Nexus-підхід, який поєднує гуманітарне реагування з довгостроковим відновленням. Його головна ідея: допомога має не лише вирішувати проблему сьогодні, а й зменшувати ризики завтра. У практичній роботі Карітасу України це означало поступовий перехід від екстреної підтримки до посилення спроможності громад самостійно забезпечувати водопостачання.
Крім того, наразі важливо не лише визначити, скільки людей залишилися без води, а й зрозуміти, наскільки система є стійкою. Чи має громада альтернативні джерела води? Чи є резервне енергоживлення? Чи здатний водоканал підтримувати роботу системи у разі нових викликів?
Які рішення справді працюють
Одним із головних уроків стало усвідомлення цінності децентралізованих, сталих рішень. Відновлення систем водопостачання, локальні фільтраційні станції, резервне енергоживлення, ремонт насосних станцій та підтримка роботи водоканалів дозволяють громадам зберігати доступ до води навіть у разі пошкодження центральних систем. Практика показала: навіть невеликий локальний об’єкт здатен забезпечити водою школу, лікарню, пункт незламності чи окремий мікрорайон під час блекаутів або аварійних ситуацій.
Держава та великі організації об’єктивно зосереджені на більших містах. Натомість Карітас України працює там, куди інші не доходять — у найменших і найвразливіших громадах, які потребують підтримки найбільше. Для програми WASH це означає не разову допомогу, а сталі рішення з довготривалим ефектом.
Водна інфраструктура залишається ціллю війни
Каховська ГЕС — найгучніший удар. Але не єдиний.
За даними Міністерства довкілля України, станом на березень 2026 року від початку повномасштабного вторгнення знищено або пошкоджено понад 1 500 об’єктів водної інфраструктури. Пошкоджені мережі — це 39 700 кілометрів труб. Прямі збитки водоканалів — понад 11 мільярдів доларів.
Атаки тривають. У квітні 2026 року Росія скинула шість керованих авіабомб на Печенізьку дамбу в Харківській області. У березні того ж року удар по Дністровському гідроенергетичному комплексу спричинив витік мастила в басейн Дністра — під загрозою опинилася питна вода і в Україні, і в Молдові. У березні 2024 року ракетний удар по ДніпроГЕС призвів до витоку нафтопродуктів у Дніпро.
І кожен удар Росії — це не лише зруйнований об’єкт. Це перебої з водою, забруднені джерела, лікарні та школи без водопостачання, ризики для здоров’я людей і довкілля.
За словами провідного експерта програми WASH Карітасу України, кожен вибух змінює стан ґрунтів і порушує природну фільтрацію — забруднення потрапляє у підземні води непомітно і дається взнаки лише через роки:
“Вибухи руйнують родючий шар ґрунту, знищують рослинність та мікрофолору. Пошкоджена ділянка перестає відігравати роль природного фільтра та регулятора водності. У довкілля, у водні горизонти потрапляють важкі метали, штучні хімічні речовини. Це отрута для усього живого і причина довготривалих негативних впливів. Це загроза як швидкої, так і віддаленої шкоди здоров’ю людей.
Вода пов’язана з усім: енергетикою, сільським господарством, лікарнями, промисловістю. Удар по водному об’єкту — це завжди більше, ніж здається на перший погляд. Війна це довела: вода стала питанням національної безпеки”.
Після Каховки: нова реальність водної безпеки
Попри значний прогрес у відновленні, криза ще не завершена. У багатьох громадах доступ до води досі залежить від того, чи є світло, чи є потрібне обладнання і реагенти, чи можна взагалі дістатися до пошкодженої ділянки. Найважче — невеликим громадам, які часто не мають грошей навіть на обслуговування вже відновлених систем.
Природа теж постраждала. Підземні води забруднені, річки і водойми змінили свій режим, природні екосистеми деградують. Частина цих наслідків накопичується повільно — але триватиме ще довго. А оскільки громади дедалі більше переходять на альтернативні джерела води, постійний контроль її якості стає обов’язковим.
Частина наслідків війни для водного сектору буде відчутною ще багато років після завершення бойових дій. Саме тому майбутнє водної безпеки України залежить не лише від відбудови інфраструктури, а й від здатності поєднати довгострокове планування, розвиток місцевих спроможностей, захист природних ресурсів та підготовку громад до нових викликів.
За три роки стало зрозуміло: відновлення не означає повернення до стану, який існував до червня 2023 року. Для громад півдня України це вже інша реальність — з іншими джерелами води, іншою інфраструктурою, новим розумінням того, що означає водна безпека. Реальність, де криза і відновлення відбуваються одночасно, де Nexus-підхід став не методологією, а практичною відповіддю на щоденні виклики — і де кожна громада, незалежно від розміру, має дбати про власну водну безпеку.
