12.09.2011
Чи багато українців, яким вдалось виїхати за кордон і створити там власний побут, бажають повернутись назад до України? Що може стати причинами такого повернення? Чи дійсно в країнах Західної Європи або Америки жити простіше, легше й приємніше? Що таке незалежність ? в Європі, в Україні та по-українськи?
За даними радіо ВВС у 2005 році із 8 млн. українців, які перебувають у трудовій міграції за кордоном, 75% говорили, що вони повернуться на Україну. Після парламентських виборів 2007 р. менше ніж 30% з них висловили бажання повертатися до України.
Відповідно до недавнього дослідження щодо прогностичної оцінки концепції циркулюючої міграції (проведено Інститутом народознавства НАН України, Карітасом України) встановлено, що понад 80% з українських мігрантів прагнуть повернутися додому. Близько 70% мігрантів мають родини в Україні, 90% реалізують плани на майбутнє в Україні – купують помешкання, оплачують здобуття освіти дітям. Двічі-тричі на рік українські мігранти приїжджають до України.
Ростислав Кісь, менеджер міграційних проектів Карітас України зауважує: «Не слід ідеалізувати мотивацію і причини трудових мігрантів покинути Україну. Карітас України вже більше 6 років виконує проекти, що мають на меті репатріацію та реінтеграцію українських трудових мігрантів, які добровільно вирішили повернутися з країн Європейського союзу до України. І як показує досвід роботи, емігранти неохоче повертаються до України, не досягнувши цілі перебування за кордоном – накопичення грошей для придбання житла, навчання дітей, лікування близьких). Повернутися їх змушують крайні обставини: проблеми із здоров’ям чи втрата роботи».
Власне, експерти зазначають, що оптимізація і легка процедура повернення мігранта до України може стат
и одним із позитивних чинників, аби повернутись на Батьківщину. У вересні 2008 року в нашій державі запрацювала ще одна ініціатива, що має на меті репатріацію українських мігрантів – в рамках проекту ERSO (European Reintegration Support Organisations – Європейські Організації з Реінтеграційної Допомоги; Карітас був виконавцем проекту) була створена Українська мережа солідарності, що налічує 30 партнерських організацій в 15 областях України з координаційним центром у Львові.
Ця структура уможливлює надання соціальної, інформаційної, психологічної підтримки, правової та матеріальної допомоги українським мігрантам, які бажають повернутися на Батьківщину. Загалом через мережу за перший рік існування проекту повернулося 163 мігранти; реінтеграційну допомогу в рамках даного проекту надано 25 українцям (теж за 1 рік). Проект закінчився на початку 2010 року.
Від початку 2010 року Карітас України також виконує проект STAVR (Strengthening Tailor-made Assisted Voluntary Return – Стала Реінтеграція Після Добровільного Повернення). Мета проекту – сприяння успішній реінтеграції мігрантів, що повернулися з Бельгії, через надання кваліфікованої допомоги. Проект STAVR передбачає надання допомоги уразливим категоріям мігрантів: дітям до 18 років (забезпечення навчання або тренінгів), вагітним жінкам (покриття медичних витрат і витрат на дитину), жертвам торгівлі людьми (спеціалізована допомога), людям, яким потрібна допомога у покритті медичних витрат. Інша категорія мігрантів, які можуть розраховувати на допомогу по проекту, – це репатріанти, які мають намір на Батьківщині відкрити власну справу або працевлаштуватися.
Один із успішних прикладів програми репатріації українських трудових мігрантів – пані Руслана (ім’я з етичних міркувань змінено, ? прим.), яка люб’язно погодилась розповісти про свій досвід і життєву історію, що пов’язані із 10 роками проживання і праці в Бельгії:
«11 років тому в рез
ультаті скорочення робочих місць на заводі мій чоловік залишився без роботи. Як і багато інших українців, іншого виходу, як виїхати на заробітки, у нього не було. Маючи 2 вищі освіти, чоловік змушений вже протягом десяти років (по сьогоднішній день) працювати різноробочим на будівництві в Брюсселі.
В тому часі я мала дуже низький дохід, втратила своїх найближчих родичів, і тому вирішила не втратити бодай свого чоловіка – через рік після його виїзду до Бельгії, я теж покинула Україну.
Початковий період за кордоном виявився дуже нелегким. Протягом семи місяців я не могла знайти роботу, і здобула її лише методом фактично купівлі робочого місця у польських посередників. Відтак я отримала роботу в сім’ї старшої жінки, займалася прибиранням будинку. Заробіток був доволі низьким, адже працювала нелегально. Але якось зводили кінці з кінцями. За кордоном пригодилися також мої перукарські навики (прим. ? п. Руслана по фаху є перукарем) – розвішувала оголошення в магазинах, де закуплялися емігранти, і таким чином, мала періодично клієнтів на дому».
Руслана розповідає, що дуже мучила її ностальгія за Батьківщиною. Мовний бар’єр – одна з причин некомфортного перебування. Також страх про покарання за нелегальне перебування і працю в Бельгії. Кілька разів вони з чоловіком подавали документи на отримання статусу біженців, але отримували впевнену відмову.
Порівнюючи українців та бельгійців, репатріантка вважає наш народ значно привітнішим і відкритішим. Каже, що бельгійці ніяк не могли зрозуміти, чому українці так масово виїжджають працювати за кордон, задають банальні запитання стосовно благ комунікацій, наявності продуктів харчування, доступу до освіти ? мовляв, чому ви тікаєте зі своєї країни, якщо там направду все є?..
«До України я хотіла повернутись давно, фактично завжди. Одного разу мені повідомили, що у моєму рідному місті звільнилось робоче місце перукаря, і я зрозуміла, що цим керує сам Бог. Потрібно було вибрати: повертатися і заново влаштовувати ту
т життя чи залишитися і втратити робоче місце в Україні. Порадившись з чоловіком, я вирішила повертатися до України.
Але тут виникла інша аксіома – покинути Бельгію, не отримавши заборону подальшого виїзду за кордон, було нереально. І тут я дізналась про Карітас і їх сприяння мігрантам в поверненні на Батьківщину. Звернулась у їх офіс в Брюсселі, отримала фахову допомогу і підтримку. До мене поставилися з якимось таким особливим розумінням, чуйністю. Потрібно було просто заповнити документи, де вказувалися загальні відомості про мою особу, адреса проживання в Україні (яку перевіряли за місцем проживання), роки роботи в Бельгії», ? розповідає колишня трудова мігрантка.
Зараз пані Руслана проживає в рідному м. Дрогобич на Львівщині, працює в перукарні. Повністю влилася в звичний для українців ритм життя з багатьма проблемами і радощами, переживаннями і приємними серцю митями. Станом на сьогоднішній день колишня мігрантка вже встигла приватизувати власне місце в салоні краси і стати приватним підприємцем з надання перукарських послуг.
Планів на виїзд знову за кордон не має. Чекає, коли чоловік отримає легалізацію свого перебування в Бельгії, і зможе приїхати додому. Каже, що домом є лише Україна. Все решта, – яким би воно не було приємним чи прикрим, вигідним чи збитковим, – є дочасним.
«Я врешті здобула свою приватну незалежність, ідентифікувала себе, як громадянку і особистість! Чого бажаю усім українцям. Буде воля і самоповага ? буде гідна держава в нас», ? завершує нашу розмову п. Руслана.
а експериментували з новим методом вирішення конфліктів (форум-театр).
виконання своїх обов’язків, дотримання розпорядку дня та порядку в приміщеннях. Декілька разів проводились конкурси найчистішої кімнати. Старші під час подорожей допомагали молодшим, чим потішили провідника Павла», – ділиться враженнями
ся в ігри. Але найбільша радість на дитячих личках з’явилася тоді, коли діти вбрали на плечі свої перші портфелики, подаровані благодійниками.
, креслярську папку, набір косинців, фарби, альбом для малювання, щоденник, пенал із олівцями та ручками та ще багато чого потрібного кожному школяреві. Все шкільне барвисте приладдя якісне та екологічно чисте, запевняють виробники.
Підприємство «Громадський вулик» працює на єдиному податку та сплачує 10% від обороту коштів, а також усі обов’язкові платежі від заробіної плати пяти найманих працівників. Ніяких пільг від держави згідно чинного законодавства України у підприємства немає.
років веде постійну роботу по наданню допомоги ув’язненим жінкам та їхнім дітям. Метою цієї праці є вселити надію і віру у завтрашній день, дати зрозуміти, що світ не відвернувся від них і майбутнє дійсно існує.
Допомога із місцями позбавлення волі і Карітасом полягає у тісному письмовому спілкуванні з ув’язненими, їх духовній і психологічній підтримці, а також у наданні матеріальних засобів підтримки життя – продуктів харчування, засобів особистої гігієни, миючих засобів, гуманітарних речей, одягу і взуття, духовної літератури.