Автор: csm_admin

Карітас Одеса УГКЦ долучився до загальноміській акції, присвяченій пам’яті людей померлих від СНІДу. У рамках заходу відбувся ярмарок соціальних проектів, де Карітас Одеси УГКЦ презентував свою діяльність щодо догляду і підтримки людей, які живуть з ВІЛ/СНІД.

 

 

17 травня в Одесі пройшла міська благодійна акція «Знати – недостатньо, спробуйте зрозуміти!», присвячена Всесвітньому Дню пам’яті померлих від СНІДу, організаторами якої стали Управління молодіжної і сімейної політики Одеської міської ради, Всеукраїнська мережа ЛЖВ, Фонд підтримки громадян Одеси та ВІЛ-сервісні організації, члени Об’єднання «Разом за життя» (в яке входить й Карітас Одеси УГКЦ). Мета акції – згадати осіб, життя яких забрала хвороба, підтримати людей, які зараз живуть з ВІЛ/СНІД, звернути увагу суспільства та влади на масштаби епідемії.

 

Під час акції відбувся ярмарок соціальних проектів, в рамках якого Карітас Одеси УГКЦ презентував свою діяльність щодо догляду і підтримки людей, які живуть з ВІЛ/СНІД, а саме: Соціально-інтеграційний центр для людей, які живуть з ВІЛ/СНІД, їх близького оточення та інвалідів; проект «Немедичний та медсестринський домашній догляд». Також Карітас Одеси УГКЦ провів збір підписів до петиції кампанії «Нульова бідність», що спрямована на подолання бідності та соціальної відчуженості в Україні та Європі.

Напередодні, 14 травня координатор проектів Карітасу Одеси УГКЦ Світлана Колодчин взяла участь y ток-шоу Одеського обласного державного телебачення «Молодь за…». Були присутні представники влади, недержавних організацій, які надають послуги людям, що живуть з ВІЛ та студенти вишів Одеси. В прямому ефірі телеканалу обговорювались питання поширення ВІЛ-інфекції, участі влади та НДО у подоланні цієї проблеми, ставлення громадськості до захворювання та ВІЛ-позитивних людей.

Домашня опіка – це не просто комплексне надання допомоги людям, які потребують підтримки. Це певне служіння немічним особам похилого віку та ВІЛ-позитивним. Координатор проекту «Домашня опіка»  Карітасу Київ Ольга Осадча поділилася як домашня опіка буквально відновляє життя, вселяє в людей надію та віру.

– Серед Ваших підопічних людей якої групи більше – немічних людей похилого віку або ВІЛ-позитивних?
В нас приблизно однаковий відсоток як ВІЛ-позитивних, так й осіб похилого віку. Але зустрічаються випадки наявності ВІЛ/СНІДу серед людей похилого віку. Також є «змішані родини», де батьки потребують опіки, а їхні діти хворі на СНІД.

 

– Якої більше допомоги потребують ваші підопічні?
Перше що приносить доброго наш працівник до людей – це психологічна допомога. Відчуття самотності непотрібності погіршує стан здоров’я та негативно впливає на якість життя. Якщо вони бачать, що їх надихають, вселяють надію, то краще себе почувають. Перше, що має зробити працівник – налагодити контакт, побудувати стосунки. А далі вже медичний аспект, тому що медицина не може задовольнити усіх потреб нашого суспільства.

 

– Працівникам «Домашньої опіки» потрібна якась особлива підготовка?
Звісно, не будь-хто може працювати з важкохворими людьми. Вони часто бувають роздратовані, бо мають важкий стан здоров’я. Тут має бути певні риси характеру: співчуття, здатність співпереживати з людиною, підходити до її проблем. Мабуть просто людині зле, тому вона себе погано поводить. Тут потрібна людина яка не просто відпрацьовує свій час, а дарує частинку свого життя цим людям і роботі. В нас постійно стоїть питання професійного вигорання. Люди віддані роботі і не можуть поставити межі між особистим життям і роботою. Ти не просто прийшов на завод, ти входиш в дім, в життя людей. І частинку того, що вони побачили, вони несуть до свого дому, своєї сім’ї.

 

– Скільки за день пацієнтів встигає обійти працівник «Домашньої опіки»?
Буває по різному. Іноді встигає обійти дві людини, а іноді – дванадцять. Якщо в нас Ніна Миколаївна Березова має людей в трьох районах, то не так багато. Наприклад, двом особам треба надати повний комплекс послуг: супроводжувати до лікарні; йти з ними до Київенерго або оформлювати інвалідність. Тоді можна супроводжувати весь день.

 

Якщо у медсестри клієнти – це люди похилого віку і мають щільну дільницю, то особливим проблем немає. Треба зробити закупи продуктів, поміряти тиск, перевірити загальний стан здоров’я. Можна обійти й дванадцять осіб.

 

В нас є графіки, щоб людину обходили регулярно із тою періодичністю, на яку вона потребує. Когось можуть покласти до лікарні, тоді більше приділяється часу іншим клієнтам. Бувають випадки, коли людині стало краще і вона пішла в запій. Медсестра дзвонить, а його немає вдома. Чого вона піде? Вона тоді планує свій день інакше.

 

– Загалом скількома людьми опікується Карітас Київ?
Загалом 115 пацієнтів, які є на постійному патронажі і 226 які іноді отримують консультації.

 

– Ви самі шукаєте пацієнтів?
По людям похилого віку: соціальні служби звертаються, з Червоного хреста або Карітас Спес можуть попросити прийняти людину.

По ВІЛ-позитивним: самі клієнти нас знаходять із «Час життя плюс» та Всеукраїнської мережі ЛЖВ звертаються. Ці дві партнерські організації з якими плідно працюємо. Лікарі звертаються. Нам не бракує клієнтів.

 

– Які навчальні заходи відвідують працівники «Домашньої опіки» задля підвищення кваліфікації?
Раніше Карітас України регулярно проводив навчання. Дзвенислава Романівна (Чайківська. – прим. ред.) організовувала на високому рівні курси та семінари. В принципі, персонал вже навчений. І ми самі власними силами проводимо.

 

От нещодавно організували семінар по дискордантним парам (це сімейна пара, або стійкий союз двох людей, що живуть разом, в якій тільки один з членів має ВІЛ-позитивний статус. – прим. ред.) з партнерською організацією «Час життя плюс» і потім в процесі визначились з питаннями, які нас цікавлять. Наприклад, підопічні часто запитують скільки проживе. Ми обговорювали це питання: щоб правильно відповісти, не дати марну надію і оптимістично налаштувати. Також ділилися думками щодо того як правильно реагувати на «липові» новини про те, що відкрили ліки проти СНІДу. Знаходимо форми, як правильно пояснити клієнтам, що ця інформація неправдива.

 

Ще одна нагальна проблеми – людина не йде на контакт. Вона на першому місці серед наших працівників. Наприклад, наркозалежні часто закриваються. Ми також обговорювали ці аспекти.

 

– Які маєте напрацювання, щоб долати цю закритість?
Тут кожен працівник  працює індивідуально. Іноді просто треба приходити і не задавати зайвих питань, щоб людина не закрилась і адоптувалася. Комусь треба розповісти про свої емоції, щоб та людина почала говорити про свої – почався діалог. А в когось одразу побачити: що для людини важливіше.

 

В Ніни Миколаївни показові клієнти, яким знайшли підхід і покращили стан. Чотири роки тому брали дідуся на опіку. Він був у тяжкому стані: хворий на СНІД, не вставав. Знаходився під наркотичним впливом і вже нікого не впізнавав. Дружина з ним розлучилася, коли дізналася, що в нього СНІД. Донька так само абстрагувалася.

 

До нього почала ходити наша медсестра. Почала мотивувати: «Я до вас приходжу, а ви такий непоголений». Він почав приводити себе в порядок. Вона приносила медикаменти: пояснювали важливість вживати для покращення здоров’я. Йому 70 років, думали, що через три місяці не буде у живих. А за півроку він став у гарному стані, відмовився від наркотиків. Наш дідусь тепер їздить на дачу. Минулого року займався консервацією овочів і фруктів. І вже людина чотири роки живе.

 

Є молода жінка, яка на наркотиках з 13 років. Зараз їй 26 років. В неї артроз тазостегнових суглобів – одна нога коротше за другу, не могла ходити. Щоб купувати наркотики вона займалася проституцією. Це був жах! Звичайна була закрита, впала в депресію. Наші працівники з нею спілкувалися, шукали підходу. Зараз вона знайшла нормальну роботу і працює через інтернет. Відмовилась від наркотиків. Лише вживає речовини психогенного плану (заспокійливі), бо ще психіка остаточно не врівноважена. Вона зрозуміла, що може вести нормальний спосіб життя.

– А яких глобальних навчальних проектів потребують працівники «Домашньої опіки» Карітас Київ?
Ті, що стосуються специфічної допомоги, медичних аспектів огляду за пацієнтами: медицина не стоїть на місці. А також ми свою роботу прагнемо розширити, зробити різнобічною. Зараз вирішили більше приділяти уваги проблемі туберкульозу: як мотивувати людей вести правильний спосіб життя, лікуватися. Часто це люди, які мають СНІД і туберкульоз. Як повернути їм віру у життя!?

 

– Робота з підопічними виснажлива. Чи передбачена робота із працівниками, які надають допомогу, щоб їх підтримати, дати можливість відновити свої емоційні ресурси?
Потрібен штатний психолог. По середах в нас загальні збори: я дивлюсь на стан штату. Робимо якісь виїзди, щоб трохи поспілкувалися. Ходимо в кіно.  Треба відходити від робочих та сімейних проблем, які переплітаються між собою. На день медсестри виїдемо на природу.

 

Тематика проекту: неповносправна молодь та можливості працевлаштування. Молодь з інвалідністю при спробі працевлаштуватися зазвичай стикається з низкою проблем, які необхідно вирішити, щоб реалізувати своє право на працю й зайнятість. З одного боку, це загальні проблеми, що є відображенням тенденцій формування сучасної соціальної політики в Україні та ситуації на ринку праці, коли попит на робочу силу є значно нижчим за пропозицію. З іншого боку, це специфічні проблеми осіб з інвалідністю, зокрема, молоді, які їм складно вирішити самотужки.

 

В процесі діяльності організацій, зорієнтованих на підтримку процесу забезпечення права на працю та зайнятість молодих людей з інвалідністю можуть виникати спірні питання, які потребують досягнення консенсусу. За даних умов актуалізуються ідеї соціального партнерства, в основі яких лежить колективний інтерес сторін. Зокрема, виникає необхідність створення представницького органу, здатного узгоджувати інтереси окремих суб’єктів.

 

Важливою є проблема професійного інтегрування людей з функціональними обмеженнями у соціальне середовище, зокрема,  забезпечення умов, для формування поля міжособистісних відносин, їхня підготовка  до успішної професійно-трудової активності.

 

Усвідомлюючи необхідність підтримки ініціатив щодо розвитку соціального партнерства у сфері сприяння забезпеченню права на працю та зайнятість неповносправної молоді у Львівській області, Товариство «Зелений хрест» реалізувало проект «Кожен має право на працю: Партнерство задля покращення можливостей для зайнятості молоді з особливими потребами», покликаний  сприяти взаємодії профільних організацій та працедавців, а в перспективі – координувати їх діяльність з урахуванням інтересів кожної із сторін.

 

У заході взяли участь: Віктор Карпенко (Фонд «Східна Європа»), Ольга Мельник (Товариство «Зелений хрест»), Олег Рісний (Міський Центр зайнятості), Мар‘яна Соболевська, Оксана Гаврилюх (Обласний центр Зайнятості), Рената Івать (Львівське обласне відділення фонду соціального захисту інвалідів), представники громадських організацій та навчальних закладів.

 

 

Основні завдання дослідження були виконані. Результати соціологічного дослідження Карітасу України представили: Оксана Магура – керівник проекту, Ростислав Кісь – юрисконсульт, соціологи – Оксана Іванкова-Стецюк, Анастасія Таранова, Руслан Савчинський.

 

5. Визначено відповідність методики проведеного в рамках проекту тренінгу «Профорієнтація молоді з  особливими потребами» програмним завданням проекту щодо перспектив покращення якості життя молодих інвалідів.

 

Що робити дітям, коли нікого близького немає поруч, коли батьки далеко? Тоді діти трудових мігрантів мають змогу кожного дня приходити у соціальний центри Карітаса. Вони знають, що їх завжди вислухають, допоможуть. Працівники Карітасу-Соснівка УГКЦ також опікуються такими дітьми: вчать творити добро і допомагати один одному, допомагають їм у навчанні, у вирішенні різноманітних труднощів і психологічних проблем, організовують дозвілля.

 

 

Щоб допомогти дітям знайти себе у цьому світі, щоб виховати у них оптимізм, працівники Карітасу-Соснівка УГКЦ зачитують слова-настанови з  заповіту Матері Терези:

Життя прекрасне: захоплюйся ним.
Життя – це мрія: здійсни її.
Життя – це обов’язок: виконай його.
Життя – це пісня: співай її.
Життя – це життя: борися за нього.

 

Карітас України зосереджує роботу на підтримці дітей, що опинились у важких життєвих обставинах з причин трудової міграції батьків і в Івано-Франківську, Стрию, Дрогобичі. Соціальний центр для дітей у Дрогобичі  відкрито нещодавно, читати:

* Інтерв’ю тижня – «В нас є дівчинка, яка не бачила маму більше року»

* Стаття – У Дрогобичі відкрито центр для дітей заробітчан: «Разом – сильніші»

 

І Ваша увага потрібна дітям кожного дня, кожної миті, бо чужих дітей не буває, адже вони – це наше майбутнє!

 

партнерами протягом двох років у п‘ятьох державах.

 

Висновки та рекомендації якісного соціологічного та статистичного дослідження мають послужити основою до розбудови мережі «Labour Windows» (Вікон праці). Це дасть змогу партнерам проекту скерувати неврегульований процес трудової міграції в їхніх державах  в правове поле та зменшити руйнівний вплив цього феномену на економіки держав–донорів робочої сили. Подальший розвиток мережі планується поширити і на територію України та Іспанії.

 

В зустрічі взяли участь мер і представники Муніципалітету Кишинева, представники міністерств та відомств Молдови, Вільний  Університет Кишинева, Università di Moldova – Civic Action та представники організацій–партнерів з Євросоюзу. Від Карітасу України у конференції взяли участь: керівник проекту, Ростислав Кісь і дослідник-соціолог, Оксана Іванкова-Стецюк. Італію представляли: Caritas Roma, Університет La Sapienca, «Gruppo Elaborando», «Auris», Provincia Di Roma. Також були присутні представники благодійного фонду «Equilibre Solidarity» (Росія, Москва) і  “Fundeun” (Icпанія).

 

При Карітасі Самбірсько-Дрогобицької Єпархії УГКЦ створено соціальний центр для дітей, батьки яких працюють за кордоном. Центр надаватиме психоемоційну підтримку, педагогічну допомогу, організовуватиме дозвілля для 35 дітей міста. Фахівцями центру також здійснюватиметься допомога та консультування опікунів дітей заробітчан.

 

З метою надання психоемоційної та соціально-педагогічної допомоги дітям та молоді, батьки яких працюють за кордоном, у Дрогобичі при Карітасі Самбірсько-Дрогобицької Єпархії УГКЦ було відкрито дитячо-молодіжний центр «Разом – сильніші».
Робота центру направлена на підтримку дітей  шкільного  віку (7-18 рр.), які будуть поділені на три вікові групи: молодша група (7 – 10 рр.); середня (11 – 14 рр.) і старша (15 – 18 рр.). Загалом центр має ресурси для опіки над 35 дітьми.
 
Фахівці надаватимуть підопічним психоемоційну підтримку, консультуватимуть сім’ї, займатимуться психологічною та педагогічною діагностикою. «Ми запропонуємо дітям та молоді спеціальне навчання та освітні заходи з метою розвинути у них позитивні навички та якості, організовуватимемо для них дозвілля та гуртки», – розповідає психолог центру Галина Демків. Вже цього літа на дітей чекає виховно-відпочинковий табір. 

 

Як повідомляє координатор проекту Юлія Марунчак, дітям буде забезпечене регулярне (принаймні раз на місяць) відвідування кінотеатру та театральних вистав. Організатори прагнуть через дозвілля, спільні заходи, тренінгові навчання допомогти дітям та молоді бути більш відповідальними за своє життя, здоров’я, освіту, майбутнє. «Надіємося розвинути в дітях такі якості як: старанність, працьовитість, цілеспрямованість, толерантність, відповідальність за власні вчинки», – додає Ю.Марунчак.

 

Керівництво центру запрошує до співпраці дітей, опікунів та батьків.

Директор Карітасу Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ о. Ігор Козанкевич вважає молитовні подорожі (прощі) – важливим елементом виховання суспільства на чеснотах жертовності та підтримки уражених верств. Зокрема, неповносправні особи ще можуть надихнути власним прикладом до щирості та

«підставити плече». 

 

– Отче, проща є нетиповим видом діяльності для соціальної роботи. Спираючись на власний досвід, як Ви можете довести її важливість у контексті допомоги іншим людям?
Молитовна хода «розкриває»  людину, ми можемо побачити її, дізнатися про характер та потреби. Саме в таких ситуаціях, коли йде дощ, світить сонце, коли буває тяжко під час дороги вам відкривається справжня людина без масок. Буває так, що неповносправна особа краще себе почуває під час подорожі ніж здорова. І та неповносправна підтримує здорову. Тобто ми спостерігаємо одне із рідких явищ у сьогоднішньому життя – люди підтримують один одного.

 

Ми завжди наголошуємо на духовному значенні прощі, бо ми молимося під час ходи. Є дуже важливим відключитися від буденних справ і помолитися – побути на одинці з Богом, зі спільнотою (з якою йдемо). Ще одна важлива риса прощ – нові знайомства. Учасники знайомляться між собою, священнослужителі мають нагоду налагодити контакти та поспілкуватися із молоддю. 

 

– Під час прощі відбуваються душпастирські розмови. На які теми люди переважно говорять та з якими питаннями звертаються до священика?
У нас кожної останньої суботи місяця є нічна проща від Дрогобича до Грушева. Тут йде одна категорія людей і молоді. Друга категорія – неповносправні – йдуть раз на рік від  Дрогобича до Самбора. І третя, теж раз на рік, піша проща від Самбора до Зарваниці – це п’ятиденна проща.

 

В залежності від прощі є відповідна тематика для обговорення та спілкування. Остання проща до Грушева була присвячена мучеництву та святим людям сучасності. Також ми для молоді підготували тему: «молитва дітей за батьків».

 

Спочатку в нас відбувається катехеза, потім вечірні молитви. Після них є 10-15 хвилин для знайомства та розмов. По закінченню люди мають час на свідчення – учасники ходи діляться змінами в житті, що з’явилися завдяки Божій ласці.

 

Далі ми знову мали катехезу на тему: «Святі сьогодні». Після неї люди ставили священикам запитання. Також ми долучили до прощі світську особу, яка посилалася на історичні приклади мучеників та святих, до неї також були запитання. Ми завжди йдемо з мікрофоном – можна підійти до нього та поставити своє запитання.

 

Після цієї дискусії ми робимо зупинку, п’ємо чай і обговорюємо в групах декілька тем: чи є сьогодні святі; чи є потреба в них; чи хочу я бути святим. Потім продовжуємо свій шлях.

Прочани завжди мають змогу молитися за когось або хтось бажає, щоб за нього помолилися. Є також момент для мовчанки: коли ми просто в тиші молимося і розмірковуємо. Закінчується наша нічна проща службою Божою.

 

– А як ви визначаєте тематику прощі?
Ми не маємо якось програми на два роки. Так спонтанно обираємо тему дивлячись на ситуацію, переживання загалу. Часто ідея щодо теми прощі виникає під час розмови з людьми.

 

– Тоді чим було визначена тема мучеництва для останньої прощі?
Бо у суспільстві сьогодні є велика потреба обговорення подібних тем. Зараз можна побачити багато політиків, які говорять про жертовність, готовність віддати свій спокій, сили, життя заради народу. Те що вони говорять – одне, але чи є вони прикладами? Напевно, що ні. Ми не бачимо прикладів, щоб хто з них віддав своє життя, проявив жертовність.

 

Але в житті пересічних людей ми знаходимо багато прикладів жертовності. Хіба батьки, що лишають дітей, а самі їдять на заробітки за кордон не є прикладами жертовності? Чи не міститься в їхніх вчинках ризик заради майбутнього своїх нащадків?

 

Або у Церкві є люди, які вирішили виїхати до інших країн, наприклад, до Казахстану та Росії, щоб допомагати безкоштовною працею місцевій церковній спільноті. Чи це не жертовність? Такі приклади заохочують молодь до відповідних чеснот. Ми хочемо, щоб люди зрозуміли одну істину: українці не повстануть ані духом, ані тілом, якщо не будемо жертвувати.

 

– Ви торкнулися питання чесноти. Як часто спостерігаються позитивні зміни в житті тих, хто бере участь у прощах?
Я можу поділитись особистим свідченням. В мене сильно боліло коліно, хоча я його ніде не травмував. Кілька років тому я піднімався на Говерлу і фактично скакав на одній нозі, але не міг спуститися. І ось треба йти на прощу, а я не можу: що робити? Коліно болить. Як не ходжу, не болить. Я віддав в руки Божі. Кажу: «Господи, я буду йти скільки можу – день, півдня, півгодини». І коли я пішов на прощу в мене перестало боліти коліно.

 

Минулого року ми вийшли на пішу прощу. Моїй дружині подзвонила її мама і каже, що тато в лікарні – в нього був інсульт, не приходив до тями. І я на прощі попросив, щоб усі (було більш двохста осіб) помолилися. Ми разом помолилися, пішли далі й прийшли до Зарваниці. Повертаюся додому і теща каже, що її чоловікові стало краще – його виписали із лікарні і він до сьогодні, слава Богу, живе. Звісно, можемо сказати: випадковість. Але я вірю, що то була Божа допомога.
 
Прикладів повного зцілення інвалідів (перестав бути інвалідом) після прощі не знаю, принаймні, мені ніхто не казав. Але точно можу стверджувати, що люди міняються. Деякі йдуть на першій рік на прощу на другий, на третій. Видно як людина міняє своє життя – становиться іншою. Колись вона крала, обманювала, займалася розпустою, а тут починає інше життя: вибудовує відносини з дружиною, з батьками, з дітьми. Інші починають тверезе життя: перестають вживати алкоголь. Якщо поспитатися серед людей, то таких свідчень можна багато позбирати.

 

– Чи багато серед прочан нецерковних людей?
Менша частина серед наших прочан – це церковні люди. Наприклад, на нічну прощу кожного разу долучаються люди випадкові. Бачать, що ми йдемо по Дрогобичу, запитують:
– Куди ви йдете?
– Ми йдемо до Грушева, молитися.
– Та я з вами.

Взагалі людина не планувала. Цього разу з нами був син мера Дрогобича, який взагалі був випившим. Побачив прощу і сказав, що хоче долучитися, бо ніколи в житті не сповідався. 30 років від народження, але не був на сповіді – пішов з нами, посповідався, поговорив.

Багато людей, які ніколи не брали участі у прощах долучаються через коліжанку чи знайомого. Останні запрошують долучитися до молитовної подорожі. Спочатку йдуть заради інтересу, а потім починають молитися, жити воцерковленим життям.

 

– Ви анонсували, що очікується проща для неповносправних в кінці травня. Які ваші очікування від неї?
Це для нас можливість надати людям надію. Часто своїм ставленням ми відсуваємо неповносправних людей на маргінес – ніби їх немає, вони нікого не цікавлять. Через прощу хочемо звернути увагу: неповносправні є посеред нас, їм треба простягнути руку допомогти. Друга важлива річ – духовне підбадьорення та наповнення. Протягом року до нас зверталися та перепитували: чи ще є така проща?

 

– Тобто суспільство ігнорує потребу неповносправних осіб?
У загальному кожний турбується про себе. Соціальні служби, в міру своїх обов’язків, займаються цими людьми. Не чув що хтось спеціально серед представників партій чи громадських організацій виступав за права, за потреби, прагнув чогось добитися для них. «Та в мене свої потреби», – часто можна почути від суспільства.
 
Ми думаємо, що неповносправні особи – ті, яким обов’язково щось треба дати. Але чомусь не думаємо, що вони нам теж можуть щось дати. Вони може й не допомагають матеріально, але надихають духовно, допомагають знайти сенс життя. Наприклад, розумово хворі особи є настільки іншими від нас, що нам є чомусь в них навчитися.

 

– А чому саме?
Вони приходять і обнімають вас, цілують. Вони щирі, віддані. Якщо бачать несправедливість, то гостро її сприймають. В них немає «американської посмішки», маски. Вони на загал дуже добрі. Якщо хтось образив, то засмучені – але це щирі почуття. Їхньої щирості нам як раз і не вистачає.