Щороку 2 грудня за рішенням Генеральної Асамблеї ООН відзначають Міжнародний день боротьби за скасування рабства. Саме цього дня 1949 року, під час 4-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН, ухвалили Конвенцію про боротьбу з торгівлею людьми. Попри стійкий стереотип, що торгівля людьми — це сексуальна експлуатація, за даними Міжнародної організації з міграції, понад 90 % постраждалих є жертвами трудової експлуатації. За 30 років незалежності України жертвами торгівлі людьми стало понад 260 000 українців, і ця цифра не є точною, бо не всі звертаються по допомогу. Щодо цифр від Міністерства соціальної політики, то вони будуть ще меншими, однак ця проблема для України дуже гостра і зіткнутись з нею може буквально кожен.
Молода пара з Івано-Франківщини Анна та Іван (імена змінено) мали доволі складну фінансову ситуацію, тому вирішили заробити за кордоном. Знайшли в інтернеті вакансію в Польщі з безкоштовним проживанням, харчуванням та заробітною платою 1200 доларів США. Їм обіцяли роботу на фермі, однак упродовж пів року подружжя працювало в пральні, їхні паспорти були в роботодавця, а зароблених грошей ледве вистачало на оренду житла та їжу.
“Усе почалось з того, що ми із чоловіком удвох їхали на одному місці в автобусі, а заплатили за два. Роботи, як виявилося, ніякої для нас не було, хоч ми й заплатили 200 доларів: по 50 за дорогу і по 50 за робоче місце. Візу нам відкрили за якимись фіктивними запрошеннями, лише наказували на кордоні пам’ятати, куди ми їдемо. Усіх порозвозили, а ми залишились. Водій автобуса кудись дзвонив, про щось домовлявся, зрештою, ми зрозуміли: ніхто на нас ніде не чекає», — розповідає Анна.
Жінка щиро зізнається, що хвалитись нічим, проте, можливо, досвід її родини допоможе комусь бути більш обачними та не втрапити в халепу, і продовжує: «Мови ми не знали, водій сказав нам на всі питання відповідати “ja wiem” і кивати головою, ми так і робили. Щось нам показували, розказували, пообіцяли гарні гроші, ми на все погодилися і залишилися, бо виходу не мали. Нам зробили документи на одну суму, а платили набагато менше, тобто дурили нас одразу. Коли ми почали з’ясовувати, чому так, то нам цей “договір” переробили на меншу суму, яка відповідала тому, що нам платили».
Анна та Іван прали матраци й постіль з лікарень, госпісів та моргів. За словами жінки, вони не просто були брудними: часто з кров’ю, іншими виділеннями, залишками шкіри, плямами, що не завжди відпирались.
“Голими руками їх брати було дуже бридко. Ні рукавиць, ні масок, ні захисного одягу ми не мали, на стінах висіли пляшки з дезінфекторами, але користі від них було мало. Поляки, які працювали з нами, мали захисний одяг, а для нас на нього навіть не думали витрачати. Дуже агресивну хімію, яку використовували, гарячий металевий запах крові, ніколи не забудемо”, — ділиться Анна.
Житло запропонував роботодавець, а коли подружжя поселили, то дали лише один мішок вугілля, яке в холодному лютому швидко закінчилось. Ходили в ліс, збирали дрова, хоча поляки попереджали, що за це можна отримати дуже великий штраф. Щоб помитись теплою водою, потрібно було нарубати дров, розпалити котел. Пральна машинка не була підключена, прали все руками. Від місця, де жили, до роботи треба було добиратись 12 кілометрів, парі дали в оренду велосипеди, але через погану дорогу їх доводилось постійно ремонтувати.
За словами подружжя, їхні паспорти забрали, щоразу «годували» порожніми обіцянками, що зарплата буде більша, але вони цього так і не дочекались. Переїжджати на інше місце та шукати більш оплачувану роботу, не знаючи ні мови, ні країни, Іван та Анна не наважувались. Жила пара недалеко від польсько-білоруського кордону, постійно бачили прикордонників і переживали, що буде, якщо доведеться показати документи.
На запитання, чому не повернулись додому раніше, жінка пояснює, що мали мету заробити грошей, тому брали додаткові години, нічні зміни, а потім зранку, не лягаючи спати, їхали рвати черешні на фермах у сусідніх селах.
“Ми позичили гроші, щоб поїхати, нічого не відробили, вертатись без нічого — це був узагалі не варіант”, — додає вона.
Із зарплати, яку отримували, після сплати оренди житла та придбання їжі подружжю майже нічого не залишалось, щоб відкласти.
Згадуючи побут, Анна розповідає, що раз на місяць скупляли продукти тривалого зберігання, найдешевші макарони, крупи.
“З України передавали м’ясо, добре, що була морозилка і було де його тримати, — гірко сміється, — поїхали на заробітки, а їли українське м’ясо з дому”.
За пів року на заробітках Іван схуд на 26 кілограмів. За словами Анни, з нього білизна спадала, коли він стояв.
“Зараз дивимось фотографії і розуміємо, що виглядали, як невиліковно хворі — худі, синці під очима від недосипання і втоми. Це було пекельне замкнуте коло, у якому робиш усе, щоб заробити, але всі старання безрезультатні”, — із сумом констатує жінка.
Перед закінченням візи подружжя буквально просилось додому, пояснювали, що більше не можуть залишатись.
“Для нас це стало наукою на все життя, ми, дякувати Богу, живі-здорові і стали сильнішими”, — з оптимізмом каже Анна.
За її словами, в Україні можна заробити, якщо постаратись.
“Усі чомусь думають, що за кордоном гроші валяються під парканами чи на деревах ростуть, а їх треба заробляти потом і кров’ю. Заробітчан сприймають як людей нижчого сорту. Ти приїхав працювати, от і працюй, будь ласка, у тебе немає вихідних, немає свят, ти взагалі ні на що не заслуговуєш. Заробити можна і в Україні, але розуміння часто приходить лише з дуже гірким досвідом”, — підсумовує жінка.
За її словами, люди часто «ведуться» на казки про роботу за кордоном, так і подружжю розповідали фантастичні речі, а вони уявляли, що поїдуть, гроші зароблять, а в підсумку вийшло все зовсім не так, як мріяли.
На сьогодні подружжя виховує доньку та планує розвивати власний бізнес: завдяки фінансовій допомозі Карітасу вдалось придбати техніку для чистки килимів та професійного прибирання.
За словами соціального працівника Карітасу Карітас Івано-Франківськ Степана Гоголя, під опікою організації є понад 20 осіб, які опинилися в ситуації торгівлі людьми. Найчастіше люди, які зазнали трудової експлуатації, потребують медичної, психологічної, правової та матеріальної допомоги. Фахівець каже, що кожен випадок розглядають індивідуально в тісній співпраці із центрами соціального захисту. Необізнаність Степан Гоголь називає найчастішою причиною прикрих випадків, пов’язаних з пошуком роботи за кордоном. За його словами, працювати і заробляти за кордоном можна, лише якщо це легальна робота.
Своєю чергою менеджер проєктів з протидії торгівлі людьми Карітасу України Наталія Голинська наголошує, що потрапити в ситуацію торгівлі людьми може буквально будь-хто, незалежно від національності, соціального статусу, віку чи рівня освіти. Однак, за словами експертки, українці, потерпають частіше за інших, бо за характером є доволі довірливими, а за рівнем життя дуже вразливими. «Значна частина населення нашої держави живе на межі бідності, COVID-19 та карантинні обмеження забрали змогу отримувати навіть мінімальний прибуток, а тотальне безробіття штовхає на ризиковану поведінку. Навіть порівнюючи статистику щодо Молдови та Білорусі, українці готові частіше робити ризиковані кроки. Часто це відчай — готовність братися за будь-яку роботу, погоджуватись на будь-які умови праці, лише щоб вижити», — додає Наталія Голинська.
Карітас серед іншого інформує про загрози та небезпеки, які можуть мати дуже негативні наслідки, коли люди приймають необдумані рішення щодо пропозицій роботи. Мотивує працевлаштовуватись легально, завжди відповідально та ретельно перевіряти всю інформацію, а якщо щось трапилось, пояснює, яку допомогу і де можна отримати. Фахівці організації також ставлять собі за мету просвітницьку діяльність про людську гідність та права людини, щоб донести до загалу, що ніхто не має права ні над ким знущатись, експлуатувати чи порушувати права.
Як пояснює Наталія Голинська, серед основних ознак того, що йдеться про торгівлю людьми є: вразливий стан, а саме бідність, втрата роботи; вербування — коли пропонують роботу прикрашаючи умови праці, не говорячи всю правду, опускаючи суттєві деталі щодо оплати, спокушаючи неправдою; переміщення, яке робить людину ще більш вразливою: перетин кордону, інша мова, інші закони, інше мислення, людина почувається ще більш беззахисною, — навіть у випадках внутрішнього переміщення, це може бути інший регіон країни, малолюдна місцевість; продаж або експлуатація та зиск, який отримує стороння особа.
За словами експертки, торгівля людьми модифікується, змінюється відповідно до суспільства — оголошення на стовпах «Робота за кордоном» змінились на тематичні сторінки та групи в соцмережах, але проблема не зникає, бо комусь це вигідно. Ще одна проблема полягає в тому, що дуже часто шукачі роботи впевнені, що це може статись з будь-ким, але не з ними. «Наше ж завдання — попередити, надати інформацію, а якщо трапилась біда — надати допомогу і підтримку, щоб людина не залишалась сам на сам з проблемою», — підсумовує Наталія Голинська.
Крім Івано-Франківська, у Карітасі впродовж 17 років працюють Центри з надання допомоги жертвам торгівлі людьми у Дрогобичі, Києві, Харкові та Одесі. Вони мають на меті посилити та розвинути діяльність із запобігання торгівлі людьми, а також надавати комплексну безпосередню допомогу найбільш вразливим особам, які постраждали від торгівлі людьми, та сприяти їх реінтеграції в суспільство за допомогою індивідуального підходу.
Текст: Одарка Бордун
Якщо Ви бажаєте пожертвувати кошти Карітасу України та підтримувати благодійний проект – перейдіть за посиланням: https://caritas.ua/donate/