20 березня – Всесвітній день соціальної роботи. Працівники Карітасу України та понад 40 місцевих організацій по всій країні щодня долучені до такої праці, щоб надавати кваліфіковану допомогу та підтримку людям у потребі.
У ці непрості часи понад 2000 співробітників, серед яких педагоги, психологи, кейс-менеджери та інші соціальні працівники, Карітасу допомагають мільйонам українців відновлювати їхню здатність до соціального функціонування та реалізації громадянських прав.
Нашими бенефіціарами традиційно є найбільш вразливі верстви населення – матері з дітьми, люди літнього віку та особи з інвалідністю. Для малечі в осередках Карітасу працюють «Простори дружні до дітей» і Інклюзивні простори для дітей та молоді з інвалідністю, для літніх – «Домашня опіка» – найдавніша соціальна програма Карітасу, яка безперервно впроваджується з 1998 року. Багато вразливих категорій в умовах повномасштабної війни отримують допомогу та підтримку в рамках програм гуманітарного реагування.
Чим складна та водночас ресурсна соціальна робота, і чому в ній не варто затримуватись випадковим людям, розповідають співробітники Карітасу.
Леся Кермач від початку заснування працює в “Карітасі Чернівецької Єпархії”. Офіційно – 3 роки, але направду набагато довше – вона одна з тих, хто давно долучений до соціального служіння отцем Любомиром Іваночко, головою відділу соціального служіння Чернівецької єпархії Української греко-католицької церкви. Зараз отець Любомир очолює Карітас Чернівці.
За фахом юристка, Леся раніше очолювала Чернівецький міський центр соціальних служб для сім’ї, дітей і молоді та обласний Центру матері і дитини, але вирішила піти за покликом душі та серця.
«Соціальною роботою я б могла насправді займатися в Центрі соціальних служб чи в Центрі матері і дитини, тут же моє соціальне служіння», – зізнається вона.
Леся Кермач прийшла в Карітас через пізнання Бога. Вона пригадує, як почала відвідувати читання слова Божого. «На той час я працювала у юридичному управлінні міської ради. Але ці читання стали для мене дуже важливими, тож я знаходила час після роботи кожного понеділка», – розповідає жінка.
Поступово Леся відчула, що хоче більшого залучення, і коли отець Любомир запропонував обрати напрямок для соціального служіння, то вона долучилась до відвідування в’язниці. Разом з отцем жінка відвідувала ув’язнених, розмовляла і молилася з ними, допомагала охрещувати людей.
Доступ до відвідування в’язниць закрила пандемія коронавірусу в Україні, й профіль соціальної роботи довелось змінювати. Тоді багато літніх людей були вимушені перебувати вдома – боялися вийти на вулицю та заразитись хворобою, тож довго роздумувати не довелось. «Ми закуповували і розвозили для них продукти та ліки, – розповідає Леся. – Тоді наша діяльність відчувалась, як ризикована, ми всі дуже боялись насправді, але водночас це допомагало подолати свої страхи».
Леся Кермач зізнається, що ця діяльність – це духовний ресурс для неї: «Я порівнюю свою роботу в державних чи комунальних установах і в Карітасі. Там все чітко, є теж завдання і є те, як ти маєш його зробити, та відобразити у паперових звітах. Все може бути по звіту ідеально, але чи ти при цьому це робив так, щоб на душі було радісно? Тут все трохи більше, ніж проста робота для звіту, тут є те від чого змінюється і твоє життя загалом».
Карітас змінив життя і психологині Марини Фетісової з Хмельницького. Жінка має сина з особливостями розвитку і прийшла з ним до благодійного фонду на реабілітацію. Прийшла і залишилась. «Організації саме потрібен був психолог і вони запропонували цю роботу мені, – розповідає спеціалістка. – Тож тепер я ніби по два боки барикад. Як мама, я знаю чого вимагати і що хотіти від цих послуг, а як спеціаліст, знаю як ці послуги надавати та як впливати на батьків, щоб вони змінювались».
Марина переконана, що одне з основних її завдань, як соціального працівника Карітасу Хмельницький, це допомогти батькам дітей з інвалідністю прийняти свою дитину такою, як вона є. «Інвалідність – це не щось страшне, це про потребу змінити своє життя. Все налагодиться, дитина піде в розвиток і вся родина почуватиметься краще, якщо буде прийняття», – зазначає психологиня.
На жаль, не всі батьки здатні прийняти особливості своєї дитини. «Буває, що вкладаєш-вкладаєш, пропонуєш великий спектр якийсь послуг, бо бачиш, що цю конкретну дитину можна витягнути, а батьки свідомо чи несвідомо саботують та перешкоджають тому. І закрадається образа, що ти стільки вкладаєш, а отримуєш від того нуль абсолютно, або ще й навіть знак мінус», – розповідає Марина.
«Якщо працювати собі в мінус, то й людям виходить мінус, – уточнює вона. – У соціальній сфері мають працювати лише люди, які люблять свою роботу. Якщо є розуміння, що це не твоє, то треба йти подалі, аби не наробити лиха. Аби натомість прийшов хтось інший, який буде це любити і приносити користь іншим.
На жаль, у нас соціальним працівникам доводиться часто змінювати проєкти, переходити з одного в інший, з другого в третій. Брали на роботу з літніми людьми, завтра працюєш з дітьми, післязавтра – з ВПО. Ну, але ти не можеш всіх любити. Треба бути чесним з собою. Щось тобі до душі, а щось може тебе тригерити, ображати та засмучувати».
Марина Фетісова зазначає, що кожний соціальний працівник потребує відчуття підтримки та цінності його роботи: «Я за це дуже ратую в Карітасі, та можна сказати б’ю на сполох. Має бути розуміння того, що ми не роботи. Коли помирає… Я не можу назвати це слово – бенефіціар. Дитина. Твоя дитина, яка до тебе ходить. Або коли на занятті у неї стається епілептичний напад і ти боїшся повторення цього, хоч і напевно справишся з тим. То дуже важко продовжувати далі працювати. Я намагаюся донести, що робітників треба цінувати, віддячувати за роботу, організовувати для них супервізії, психологічні консультації, дні духовної віднови, щоб вони могли переключатись та відпочивати».
Також соціальні працівники потребують навчання, в цій професії важливо розвиватись. «Якщо ти зупинився, то ти робишся динозавром, – пояснює Марина. – Все йде вперед, потрібно засвоювати нові практики, отримувати знання і досвіди. Всі наші фахівці – логопеди, фізичні терапевти, психологи і соціальні працівники – навчаються додатково за свої гроші, шукають безкоштовні курси чи лекції, проходять купу підвищень кваліфікацій, бо без цього неможливо рухатись далі». Спеціалістка зазначає, що постійне оновлення знань та практик також додає впевненості в роботі.
Соціальна робота – ресурсно затратна, але водночас вона і наповнює. «Ти бачиш, як розвиваються ці діти. Бачиш їхні стрибки росту. Бачиш, як вони змогли піти в садочок чи школу. Бачиш, як мами, які зрозуміли куди їм рухатися, – розквітають і знову мають блиск в очах. Це все є набагато більшим стимулом робити щось далі, ніж троє чи п’ятеро осіб, які грубо кажучи не оцінили твою роботу», – зізнається Марина і додає, що навчилася бачити щось добре в кожному дні.
Якщо Ви бажаєте пожертвувати кошти Карітасу України та підтримати нашу діяльність з допомоги потребуючим – перейдіть за посиланням: https://caritas.ua/donate/