Сергію[1] 39 років, останній рік він живе у реабілітаційному центрі «Назарет», який працює при Карітасі Дрогобич. До центру прийшов сам – це була не перша спроба реабілітації, але, як правило, зривався через пару тижнів, як сам каже – не було сприйняття програми, просто не сприймав її всерйоз.
- У мене великий досвід вживання наркотиків, але я вважав, що моя залежність – чисто фізична, а своїй голові я дам раду сам, – розповідає він. – Але це не так. Тільки тут, у «Назареті», я почав розуміти, що моя проблема – в моїх емоціях, я їх погано ідентифікую. Я мав фасад самодостатньої людини, але не було з ким обговорити проблеми, мене не розуміли ні мати ні дружина, та що й казати – я сам не розумів проблему, я її відчував, але не знав, як це висловити, заганяв себе в почуття страху, що все одно ніхто мене не зрозуміє. Тільки тут, на заняттях я зрозумів, що це хвороба, Головним стимулом прийти сюди було те, що дружина вирішила мене покинути, але наразі вона мене підтримує. Я на шляху одужання, а коли вийду звідси – хочу допомагати іншим знайти вихід з проблеми.
Реабілітаційний центр Назарет цієї весни відзначає 15 років від свого заснування. У 2004 році на закинутій військовій базі серед лісу розпочалося створення центру, який був мрією директора Благодійного фонду «Карітас» Самбірсько–Дрогобицької єпархії УГКЦ отця Ігоря Козанкевича. Починали з нуля – в будинку, який дістався після активного втручання місцевих мародерів, не було ні вікон, ні електрики, ні води.
Директор Центру Тарас Потурай показує фотографії тодішнього будинку – на них важко впізнати нинішню ошатну будівлю. Він працює в Центрі вже понад вісім років і готовий розповідати про центр годинами. Він показує затишні кімнати, де живуть реабілітанти, приміщення для групової роботи, капличку, музичну студію. Все тут зроблено руками реабілітантів і співробітників Карітасу.
- Ми працюємо з усіма видами залежностей, – розповідає він. – Ми маємо універсальну програму, працюємо і зі співзалежними. Кожен клієнт має свого психолога чи психотерапевта, з яким він складає індивідуальний план. Курс реабілітації гнучкий – від трьох місяців. Наша методологія – у відсутності чіткої прив’язки до часу взагалі. Є чотири етапи реабілітації, є певні завдання, які потрібно виконати. Ми велику увагу звертаємо на чесність людини, адже без цього тверезіти неможливо. Одній людині для змін достатньо пару місяців, комусь потрібен рік. Наші пацієнти самі обирають ритм змін.
28-річний Андрій у центрі другий місяць, але це не перша його реабілітація. Андрій – ігроман, він добре це усвідомлює, але самостійно справитись з проблемою не може.
- Раніше я проходив реабілітацію більше не для себе, а щоб батьки побачили, – говорить він. – Але прийшов той час, коли я усвідомив, що не обійтися без фахівців. У мене була безнадія, параноїдальні думки, я чув якісь звуки, перед очима миготіли мультики, я розумів, що маю від того відійти, але не знав як. На той у мене не було де жити, що їсти. Товариш, з яким познайомився на якійсь з попередніх реабілітацій, порадив «Назарет» – я прийшов і попросив допомоги. Грошей у мене не було і мене взяли без оплати, я дуже вдячний за це. Наразі я на першому етапі і мені тут подобається. Тут є вибір – хочеш працюєш, не хочеш – не змушують, ти сам маєш вирішити. Для мене це важливо – під контролем я все можу зробити, бо є страх якоїсь відповідальності, а тут виховується більш свідома позиція, якщо я того потребую, то йду і роблю. Я вірю що тут мені вдасться, я втомився вже і хочу змін.
«Назарет» – не просто реабілітаційний центр, він включає ще амбулаторні відділення (порадні) – у Дрогобичі, Львові та Києві. Це важливе доповнення, адже тут можуть отримати підтримку ті, хто ще не готовий їхати на реабілітацію, як і ті, які вже завершили перебування у центрі, але потребують супроводу фахівців. Адже після закінчення реабілітації кожен випускник разом з психологом складають план тверезості, якого мають дотримуватись.
- Про план тверезості ми повідомляємо рідних, щоб перші три місяці контролювали, але і групова та індивідуальна робота з психологом дуже важлива, – розповідає Тарас Потурай. – Тому наші порадні дуже допомагають – і перед реабілітацією, і після. Є такі особи, яким зразу піти на стаціонар надто складно, але, відвідавши амбулаторне відділення, заняття, групи, за місяць-другий вони починають розуміти свою залежність і самі приходять з пропозицією поїхати до «Назарету». А після центру вони можуть амбулаторно розписати план тверезості, отримати підтримку для його дотримання.
Ресоціалізація випускників реабілітаційного центру – дуже важливий компонент діяльності. До життя у соціумі після завершення реабілітації їх готують ще під час перебування у центрі – він не закритий, реабілітанти на пізніх етапах можуть виїжджати, шукати роботу і житло. У 2019 році у Карітасі Дрогобич запустили пробний проект – будинок ресоціалізації «Воскресіння», де можуть жити ті випускники «Назарету», які ще не зовсім готові до самостійного життя. Головною умовою є дотримання тверезості, що регулярно перевіряється. Аби зберегти соціальні зв’язки випускників, допускається проживання з родинами.
Робота з близькими осіб із залежністю, співзалежними, – важливий компонент роботи «Назарету». Цього року запустили експеримент – дозволили приїжджати близьким на декілька днів, аби побути в програмі разом. Побачили, що це дуже добре впливає на взаємостосунки, не шкодить спільноті, самі співзалежні за декілька днів міняються, споглядаючи процес реабілітації – таким чином зростаєш шанс мати їхню підтримку після завершення реабілітації.
- Рідні можуть приїжджати починаючи з другого етапу, –каже Тарас. – Зазвичай, долучаються дружини. Без рідних неможливо було б мати стільки учасників. Якщо рідні підготовані, якщо підтримують – це зупиняє від зриву і того щоб піти з центру.
Фінансування центру – серйозна проблема, жодної донорської підтримки він не має, існує на пожертви і оплату за реабілітацію. Керівництво «Назарету» усвідомлює, що далеко не всі можуть заплатити повну вартість (станом на сьогодні вона складає 260 грн за день). З 30-и реабілітантів, які зараз знаходяться в центрі, лише 6 таких, які повністю оплачують своє перебування, інші перебувають, або безкоштовно, або за часткову оплату. Все обслуговування будинку – відповідальність самих реабілітантів, вони прибирають, готують їсти, це і скорочує витрати на персонал, і привчає їх до праці. Але центр не розглядає себе, як комерційну структуру, – головне, надати допомогу потребуючим.
Тарас веде на четвертий поверх – тут починає впроваджуватись ще одна інновація, реабілітація для жінок.
- У нас зараз вже живе одна жінка, це свого роду експеримент, – розповідає він. – Раніше були жінки, але це було важко, починалась романтика, закохувались, йшли, зривались. Ми довго не наважувались знову почати, але цього року відчули, що ми вже готові, і взяли першу жінку. Є ще такі, які дзвонять, але з іншими все поки в процесі.
Запорука успішності роботи – професійний колектив. Третина працівників – колишні реабілітанти, які здобули, або в процесі здобуття відповідної освіти. Мати співробітників, які знають роботу центру зсередини дуже корисно, та і реабілітанти бачать перед собою позитивний приклад.
- Зараз у нас найкраща команда за всю історію, – каже Тарас. – Тут дуже комфортно працювати.
Олег вживав наркотики з 18 років, зараз йому 31. Вже більше року він живе у «Назареті».
- Опинився тут, бо жити не хотів, всі сфери життя були зруйновані – і соціальне, і духовне, і фізичне… – каже він. – Все що цікавило, це де знайти гроші і наркотики. Прийшов той час, коли вже і батьки змирились, і я змирився, навіть мав спроби померти, але мабуть лякливий, боявся. Вплинув випадок – я зустрів хлопця, який теж був у вживанні. Він мені здався таким великим, сильним, повним життя. Він і розказав, що пройшов центр «Назарет». На той час я вже себе просто ненавидів, тому прийти сюди було останнім шансом. Зараз я на останньому етапі, готуюсь до виходу. Що мені дало перебування тут? Все! Все протилежно тому, що було. Не хотів жити – тепер хочу, з рідними взагалі не розмовляв – а зараз приїжджають регулярно, я відчуваю тільки підтримку та любов. Є впевненість, що я готовий іти у життя, розбираюсь у почуттях, знаю, як справлятись з проблемами. Звичайно, якийсь страх є, невпевненість присутня. Я знаю, що можу зірватись і мені тяжко це приймати, розуміти, що мені все життя треба переступати через себе, але ціна того мене дуже мотивує.
[1] Імена пацієнтів реабілітаційного центру змінені