21.02.13, Україна
Нещодавно до Карітасу України з Міністерства соціальної політики України надійшов лист. Він містить прохання надати Володимиру Побережному з Вінниччини матеріальну допомогу. Молодий чоловік перебуває у кризових життєвих обставинах, будучи безробітним, обмеженим у житловій площі і фінансах, живучи в інвалідному візку.
Долучаємо лист-заклик Володимира про допомогу:
«Звертаюся до Вас з великим проханням, вірою та надією.
Я народився через три місяці після Чорнобильської трагедії – у липні 1986-го. З дитинства інвалід 1 групи – вроджена спинномозкова грижа, яку мені видалили, коли ще не мав і рочку. Чудом я вижив, бо в такому віці оперування даного типу не роблять. З Київської лікарні мене виписали з діагнозом «Мієлодисплазія. Стан після операції з приводу гідроцефалії спинномозкової грижі у вигляді грубого нижнього парезу з різким зниженням функції ходьби і тазових органів». Донині я не ходжу, – увесь час перебуваю в інвалідному візку, в підгузниках.
В дитинстві ніхто не хотів зі мною возитися, мої батьки мене соромились – їх син був не такий, як інші діти. Соромились людських поглядів і не хотіли зайвих запитань. Соромились і сторонньої допомоги. Мені навіть не було, з ким гратися: сусідські діти бігали на вулиці, сміялися, грали в якісь ігри, а я сидів біля хати і тільки на них дивився, наче пес. В усьому були постійні обмеження і найулюбленіше питання-ствердження від мами і бабусі: «А як ти там будеш?».
Пам’ятаю, коли я був ще малим, нашу сім’ю запросили на святкування Нового року рідний брат батьків у Вінниці. Я розмріявся, як ми туди поїдемо і я побачу новорічне місто, вогні, велику ялинку. Але по цей день – коли мені вже 27 років – я так і не побачив великої новорічної ялинки.
Боляче сприймалося у дитинстві придбання нового одягу для мене – більшість одягу і взуття я мав через те, що треба було доносити братове. Бабця і мама часто 
повторювали: «Ти сидиш вдома біля нас – для чого тобі одяг гарний? Якщо якась дівчина і схоче тебе колись, то прийде і будете удвох сидіти вдома».
Якими холодними та болісними були тоді для мене ті слова! Навіть найближчі, найрідніші мені люди не вірять в моє майбутнє! Вони навіть думки не допускають, що і в мене може бути кохана дівчина, улюблена справа, добрі і вірні друзі… Я розповідаю все як є, бо моя душа вже більше не витримує. Хіба я винен, що народився інвалідом, що я – людина з особливими потребами?
Ні середньої, ні вищої освіти не маю, – тільки зрідка до мене додому приходили вчителі з середньої школи. Роботи для мене в селі теж немає… Єдина розрада для мене – це вишивання. Мені дуже подобається цей вид рукоділля. Ще я вмію шити, але в нашому селі за професією «швачка» на роботу, на жаль, не влаштуєшся.
На даний час я живу в сільській хаті з батьками, бабусею, зведеним братом, його дружиною та їх 2-річною дитиною. В цій хаті в мене навіть власного кутка, де б я міг просто полежати в тиші і спокійно відпочити – живу в прохідній кімнаті. Уявіть собі, я навіть переодягти підгузника спокійно не можу – ховаюся і прислухаюся, чи ніхто не йде. Туалету в нас немає. Мій інвалідний візок в хатні двері не проїжджає, пороги оминати не можу. В селі всі дороги, крім центральної вулиці, мають ґрунтове покриття, а це значить, що десь з листопада і до квітня я перебуваю вдома. А життя то йде! Я дуже хочу жити, радіти життю, а не існувати в цьому світі!
Подолавши внутрішні сумління, я вирішив в листі розповісти про своє життя. Завжди треба робити крок у невідомість, навіть не знаючи про те, як там буде! Нізащо не залишатись там, де тобі 
важко. От я і вирішив «стукати» в двері до інших людей, – може, в когось є можливість зарадити й допомогти в моїй життєвій ситуації?!
Мрію жити у невеличкому власному будинку, де буде доступність усюди: і в кімнату, і на кухню, і на вулицю. Я дуже хочу, щоб там був туалет і душ. Я хочу бувати на вулиці в будь-яку пору року, а не тільки тоді, коли суха дорога і немає болота. Якби тільки в мене було, де жити, – я б одружився зі своєю коханою дівчиною! Вона також інвалід, але може ходити. Ми б тоді разом вишивали і шили, і було б добре, якби комусь була потрібна наша праця. Люди з інвалідністю також мають право на ЩАСТЯ!
Для більшої зручності і впевненості в тому, що я ще потрібен комусь у цьому світі мені вкрай необхідне – нехай хоч і маленьке, але власне – житло, інвалідний візок активного типу (або візок з електроприводом) чи скутер для інвалідів, підгузники, одяг , взуття. Щиросердечно звертаюся з надією до всіх небайдужих та чуйних людей: благаю Вас, якщо у Вас є можливість мені допомогти фінансово чи матеріально, – буду дуже-дуже вдячний!
Моя адреса:
Україна, Вінницька область,
Гайсинський район, с. Губник,
вул. 60-річчя жовтня, 101,
Побережний Володимир Анатолійович
Тел.моб: +38 (097) 6894261
Тел.дом: +38 (04334) 72334
E-mail: mlint@ukr.net
Реквізит для перерахування коштів на спеціальний картковий рахунок: отримувач: ПАТ «КБ»ХРЕЩАТИК», м. Київ
код ЄДРПОУ отримувача:19364259
Банк-отримувач ПАТ «КБ»ХРЕЩАТИК»,м. Київ
код банку МФО: 300670
рахунок поповнення: 292400024
Призначення платежу: »
Tags: