Коли задзвонив телефон і на екрані висвітився невідомий номер, 67-річна Наталія Євгенівна навіть не підозрювала, що саме ці кілька секунд стануть поворотним моментом у її житті.
«Я волонтерка з Карітасу Харків. Якщо потребуєте допомоги, ми можемо вам допомогти», – пролунало у слухавці.
Жінка притиснула телефон до грудей, а на очі навернулися сльози. «Я зраділа й заплакала… Бо самі люди зателефонували. Ніби Бог почув мене», – згадує Наталія.
Дорога в нікуди
Ще кілька місяців тому вона жила у рідному Покровську на Донеччині. Але коли обстріли стали щоденними, вода, світло та газ зникли, а стан здоров’я різко погіршився – дім перетворився на пастку.
Разом із донькою Яною, яка також має інвалідність, Наталія наважилася виїхати.
«Була комендантська година. Ми тікали в темряві, майже навпомацки. Взяти нічого не було ні часу, ні можливості. Яну залишила позаду, а мене чужі люди посадили в машину. За три дні донька теж змогла вибратися».
Будинок, де вони прожили все життя, невдовзі знищила ракета. Чоловік отримав контузію. А вони залишилися вдвох, у чужому для них Харкові, без рідних, без друзів і без розуміння, що буде далі.
Новий початок у великому місті
У Харкові їм пощастило знайти прихисток у квартирі родичів. Та на цьому «везіння» закінчилося.
«Нікого не знаємо, здоров’я немає, як жити – не розуміли», – пригадує Наталія.
Вона намагалася організувати побут: знайшла номер таксиста, щоб доїхати до лікарні та ЦНАПу. Але водій так і не приїхав. Здавалося, що надії немає. І саме тоді пролунав дзвінок з Карітасу Харків.
Люди, які стали рідними
Соціальна працівниця Інна з Карітасу Харків стала для них опорою. Вона організувала поїздки до лікарні та державних установ, сама ходила кабінетами й приводила інспекторів до машини, бо Наталія Євгенівна фізично не могла ходити.
Волонтери подбали й про побут: подарували спеціальний стілець і сходинки для ванни, постіль, матрац для реабілітації Яни, рушники, гігієнічні набори. Допомогли оплатити ліки, обстеження, супроводжували на всі поїздки, навіть забезпечили підтримку від ООН.
Та понад усе Наталію вразило не матеріальне, а людське ставлення.
«З Інною відчуваєш, що ти не сам. Що є люди, які дбають про тебе, як рідні. І що ти ще важливий для когось у цьому світі».
Коли добро множиться
Зворушена турботою, пані Наталія поділилася контактами Карітасу Харків у групі переселенців із Покровська.
«Хочу, щоб інші теж відчули те, що відчула я. Бо саме це допомагає не здаватися».
Її історія – лише одна з багатьох. Але вона показує, що навіть у найтемніші часи звичайний телефонний дзвінок може стати світлом, яке повертає людині віру й сили жити далі.
Допомога стала можливою завдяки проєкту «Грошова допомога та стійкість для України, фаза 3» #Care4U3 за підтримки Карітасу Швейцарії та Швейцарської солідарності.
Tags: