Життя завжди знаходить шлях. Впродовж 2024 року, за підтримки Гуманітарного фонду України, Карітас опікувався 9 колективними центрами у різних містах України. Від консультацій до грошової допомоги, від будівництва модульного дитячого центру до груп відповідального батьківства – ми впроваджували те, що на папері зветься «мультикластерною життєво важливою допомогою».
У кімнатах тимчасового житла закладалися нові родини, скріплювались шлюбні узи. В них, разом із батьками, поверталися новонароджені діти – як символи надії, що проростає навіть у складних умовах війни. Та чи стає ця надія опорою для нового старту? Чи лишається в просторі, що застряг між втратою і невизначеністю?
Тимчасовість із корінням
Більшість мешканців колективних центрів роками залишаються в них. Вони не інтегруються в нові громади, не шукають роботу, не винаймають житло. Часто – через відсутність ресурсів, підтримки, впевненості. Народження дітей у таких умовах – подвійний виклик. Бо нове життя не має рости в тимчасовості.
Ми зібрали і розкажемо вам історії сімей, що стали частиною проєкту «Реагування на критичне становище ВПО та постраждалого місцевого населення: посилення громад у східних та західних областях України». Кожна з яких повниться радістю, болем та наскрізним питанням: а що далі?
Історія з Карітасу Самбірсько-Дрогобицької Єпархії
Багатодітні батьки з Нікополя, Ольга та Сергій разом із трьома доньками знайшли прихисток в одному з колективних центрів Карітасу. Обстріл їх будинку та поранення старшої доньки змусили велику сім’ю спішно покинути рідне місто. Так вони опинились на Львівщині і невдовзі стали батьками вчетверте – в шелтері народився їх перший син.
Хрестили маля в місцевій церкві, там само молодята і повінчалися. Окрім даху над головою, спеціалісти Карітасу надали родині соціальний супровід, психологічні та юридичні консультації, допомогли з медичним обслуговуванням та освітою для дітей. Для Ольги та Сергія центр перестав бути тимчасовим прихистком. Прийнявши в собі стільки важливих подій, він став для родини новим домом.
В іншому колективному центрі під опікою Карітасу Самбірсько-Дрогобицької Єпархії опинилась вимушена переселенка пані Марина. Нещодавно вона народила дитину і тепер перебуває у декретній відпустці.
Карітас Дрогобич допоміг їй з дитячим візочком, речами для малюка та іншим необхідним. До народження маля жінка отримала всебічну юридичну та психологічну підтримку від спеціалістів Карітасу і невдовзі офіційно працевлаштувалася, проте не лишила свого волонтерства – як майстриня-перукарка, вона безкоштовно робила стрижки і зачіски мешканцям свого МТП. Після декрету жінка планує повернутися до роботи і волонтерства.
Історія з Карітасу Донецьк у м. Дніпро
Маленька Вікторія народилась на Донеччині і на момент евакуації їй виповнилося 4 роки. Її сестричці судилося народитись вже в колективному центрі, яким опікується Карітас Донецьк в м. Дніпро.
Поки новонароджена крокує до першого півріччя свого життя, сім’я разом із маленькою Вікторією перебуває під всебічною опікою психологів та соціальних працівників Карітасу. Замкнена і тривожна на початку, завдяки цій роботі тепер маленька Віка посміхається і має друзів в новому колективі.
Історія з Карітасу Бучач
Після демобілізації один із наших захисників зіткнувся з тяжкими наслідками пережитого на війні. Цей біль не залишився непоміченим у родині – підтримки потребувала його вагітна дружина. Її звернення по допомогу стало важливим кроком до збереження родини.
Завдяки системній психологічній допомозі жінка не тільки вийшла з кризового стану сама – вона змогла допомогти і чоловікові. Налагодились стосунки в сім’ї, відновились довірливі розмови із старшим сином. Врешті жінка змогла зосередитися на турботі про себе та майбутню дитину.
Сьогодні ця історія має гідне продовження. В родині тепер двоє синів. Старший – вступив до навчального закладу та розпочав новий етап у своєму житті. А мама, незважаючи на пережиті труднощі, повернулася до волонтерської діяльності на підтримку Збройних сил України.
Історії Андрія та Валентини починались окремо, а продовжились як одна спільна. Андрій проживав в МТП та займався волонтерством. Там познайомився із Валентиною і через деякий час почався їх спільний шлях – пара стала подружжям. Історія кохання всупереч війні – та попереду молодят чекало ще багато випробувань. Їхня маленька донечка народилась із важкою хворобою. Після операції дитинка разом із батьками повернулися і надалі перебувають в колективному центрі.
Попереду в родини складний шлях реабілітації, та їх незламність радує. Крім турботи про родину, чоловік Андрій не покинув свого волонтерства і досі допомагає громаді.
Колективний центр – не дім
Прихистки повняться й іншими розповідями, як люди знайшли роботу, відкрили власний бізнес, зайнялися фермерством або волонтерством. Та поруч з цим існує інша реальність. Далеко не всім вдається інтегруватись на новому місці. Попри народження в МТП нового життя, багато людей залишаються в зоні вразливості через відсутність соціалізації й тривале перебування в місцях тимчасового проживання.
Психологам відомо явище “завченої безпорадності” – стану, коли людина втрачає віру у вплив на своє життя, пристосовується до обмежень і не шукає виходу, навіть якщо він з’являється. Проте Карітас робить усе, щоб цей вихід став можливим. Та потрібні системні рішення – житло, доступ до медицини, навчання та роботи.
“Колективний центр не повинен перетворюватися на довгострокове рішення. Його завдання — допомогти людині відновитися після переміщення, забезпечити тимчасовий безпечний простір, але не стати місцем постійного проживання”, – зазначає керівниця програми Карітасу України з питань житла Ірина Нога.
Перетворення МТП з тимчасового житла на постійне створює додаткові проблеми. Карітас щодня стає свідком найрадісніших та найгіркіших подій в житті тих, кому взявся допомагати, і водночас докладає зусиль для інтеграції людей в нових громадах і створення доступного житла для ВПО. Частина нашої допомоги є в становленні на шлях самозарадності родини Катерини та Сергія.
Історія з Карітасу Кам’янське
Особливою подією стало народження п’ятої дитини у багатодітній родині Катерини та Сергія – переселенців зі сходу України. В колективному центрі родині забезпечили всі можливі умови: надали окрему кімнату з доступом до інтернету, одяг, взуття, меблі, побутову техніку, речі для новонароджених, іграшки, продукти харчування та засоби гігієни. Та попри все родина мріяла про власний будинок.
Чоловік організував власну справу з ремонту взуття та виготовлення ключів. Нещодавно подружжя повідомило, що їх мрія здійснилася. Тепер Катерина і Сергій самі готові прихистити родичів, що досі залишаються біля лінії фронту. Але поки у власному будинку триває ремонт, центр залишається їхнім тилом, адже Катерина, Сергій і п’ятеро їхніх дітей стали частиною громади.
Попри війну – життя триває. Відкриваються нові бізнеси, народжуються діти. Ми мріємо і наполегливо працюємо над тим, щоб якомога більше сімей попри вимушені переїзди ставали повноправними мешканцями нових громад.
Якщо Ви бажаєте пожертвувати кошти Карітасу України та підтримати нашу діяльність з допомоги потребуючим – перейдіть за посиланням: https://caritas.ua/donate/