В час війни багато людей вимушено переживають різні досвіди: від переселення в нові громади до служби у війську, від переїзду в іншу країну до повернення назад в Україну (репатріанти), від втрати сенсу та зміни цінностей до віднаходження нових сенсів, від втрати попередніх соціальних контактів до знаходження нових.
Спочатку відбувається адаптація до нових умов, нового способу життя, нової громади. На цьому етапі дуже важливою є всебічна допомога людині — від гуманітарної підтримки до інформаційної: де можна отримати послуги, які заходи відвідати тощо.
Після етапу адаптації людина переходить до інтеграції. Це передбачає, що кожна група — і ті, хто прибув, і ті, хто вже був у громаді — взаємодіють, діляться досвідом, впливають на суспільні процеси та разом формують нову якість спільного життя. Інтеграція — це взаємний процес, у якому змінюється як приймаюча громада, так і нові мешканці (внутрішньо-переміщені особи, або як часом кажуть — вдало переміщені особи).
Інтеграція — це не злиття, не «стань як ми». Це побудова нового «ми». Це не асиміляція, яка вимагає повної адаптації однієї сторони до іншої з одночасним «стиранням» власної культурної, регіональної або соціальної ідентичності. Це про обмін і створення чогось нового.
Для того, щоб полегшити процес інтеграції, фасилітатори громад мережі Карітас України організовують інтеграційні заходи, спрямовані на згуртування громади через відкритий діалог та спільну діяльність із залученням різних соціальних груп. Такі заходи відбуваються на засадах рівності та недискримінації, забезпечують атмосферу довіри та підтримки, використовують інтерактивні й творчі практики, формують сталі традиції взаємодії та нові соціальні зв’язки. Типологія заходів дуже різноманітна: фестивалі, виставки, воркшопи, турніри, ярмарки, навчання тощо.
Як це відбувається на практиці? Ось кілька прикладів:
Історія родини, яка надихається інтеграційними заходами
У місті Апостолово живе чудова жінка — пані Лілія. Вона бабуся, яка для своєї онучки Катерини не просто є близькою людиною, а й справжнім другом та наставником. Разом вони проводять багато часу, особливо зараз, коли через війну садочки не працюють і дівчинка часто залишається вдома з бабусею після онлайн-уроків.
В їхньому житті особливе місце займають інтеграційні заходи, які організовує фасилітатор громад у межах проєкту «Багатогалузева допомога постраждалим від війни в Україні» (BHA II). Для Лілії та Катерини це завжди свято і можливість відкрити для себе щось нове.
Катерина має справжній талант до малювання. Колись вона відвідувала художню школу, але там не завжди було достатньо простору для вільного самовираження. На інтеграційних майстер-класах усе інакше: тут вона може творити так, як відчуває серце. Малювати сміливо, яскраво, без рамок і обмежень. І її роботи завжди виходять пречудові — щирі та живі.
Пані Лілія зізнається, що ці зустрічі допомагають їй самій віднайти внутрішній спокій. Тут вона спілкується з іншими людьми, ділиться думками й досвідом, слухає їхні історії, вчиться новому. Для неї важлива не тільки творчість, а й сам процес інтеграції — відчуття спільноти, довіри та тепла.
На майстер-класах вони разом із онукою пробували декупаж, розмальовували кашпо — і кожного разу поверталися додому з натхненням. Вечорами після занять Катерина ще довго малює, а Лілія радіє, дивлячись, як її онучка розквітає у творчості.
«Ми з нетерпінням чекаємо на нові зустрічі, — каже пані Лілія. — Дуже хочемо навчитися ще багатьох цікавих речей: робити прикраси з бісеру або ліпити з глини».
Такі прості, але важливі моменти творять щасливі спогади. Історія пані Лілії та Катерини показує, що навіть у непрості часи завжди можна знаходити натхнення, радість і силу — у творчості, у спілкуванні та в любові до близьких.
Поезія, що лікує серця
Ще одна історія, що дарує натхнення. Катерина Перетятько почала писати вірші після 60-ти. Для неї це стало способом пережити біль вимушеного переїзду з рідної Донеччини та віднайти сили у м. Верхньодніпровську.
Ця жінка надихає всю команду Карітас Кам’янське продовжувати рухатись. Двічі втрачати дім, але жодного разу не втратити любові до людей і своєї землі — це її суперсила.
«…Найрідніше село… Мої спогади там,
Де не стерлися в памʼяті роки..
(А чи буде куди повернутися нам?),
Де дітей й онучат перші кроки.
Там, де хати без вікон, дверей і дахів,
Миші з вітром в домівках гуляють.
Де стрічає весна перелітних птахів,
Що у пекло летять.. Та не знають!…»
Кожен її рядок — це глибока сповідь про втрату дому, про любов до України, про віру, яка не зникає навіть у найтемніші часи. Вона пише й гуморески, щоби нагадати людям: усмішка теж може бути ліками.
Сьогодні пані Катерина не просто творить для себе: вона ділиться своїми віршами на інтеграційних заходах Карітас Кам’янське. Завдяки діяльності фасилітаторки громад вдалося створити простір довіри, де хочеться ділитися своєю поезією, яка є цілющою і для інших. Там її слово звучить особливо тепло: воно єднає людей, додає надії та допомагає відчути, що навіть у чужому місті можна знайти свій дім — у колі підтримки та довіри.
«Я люблю Україну з її звичаями і традиціями, — каже вона. — І вірю, що попри всі випробування ми збережемо своє світло».
Історія пані Катерини — це приклад того, як творчість здатна перетворювати біль на натхнення, а втрату — на новий сенс.
Фото – Карітас Кривий ріг та Карітас Кам’янське
Якщо Ви бажаєте пожертвувати кошти Карітасу України та підтримувати благодійний проект – перейдіть за посиланням: https://caritas.ua/donate/
Tags: