У 2019 році у проекту «Домашня опіка» ювілей – йому виповниться 20 років. Це найдавніший соціальний проект Карітасу України. Про досягнення проекту, його уроки та перспективи розмовляємо з керівником проекту Галиною Курницькою.
Ви з «Домашньою опікою» вже багато років… Що для вас домашня опіка? В чому переваги Карітасу як надавача послуг?
Надання послуг домашньої опіки – своєрідна візитка Карітасу, це наш перший цільовий проект. Наша перевага в тому, що ми підходимо до кожної людини індивідуально, надаємо якісні послуги і несемо милосердя людям. Кожен працівник розуміє – сьогодні ми молоді, але з віком всі можемо опинитись у такій ситуації. Ніхто від цього не застрахований.
Домашня опіка – це надання комплексних послуг конкретній потребуючій людині, виходячи з її індивідуальних потреб. Наші старенькі звикли до свого дому, саме тут вони хочуть жити до кінця. Наш проект намагається покращити умови і якість життя, адже це і продовжує роки наших підопічних. Не секрет, що якщо літню людину вирвати зі звичних умов, вона часто помирає швидше. Ми ж прагнемо допомогти людині, не забираючи її зі звичного оточення. У нас була одна бабця підопічна, коли ми вперше прийшли до неї, то не повірили, що людина може жити в таких умовах. Вона збирала дощову воду для пиття, в домі взагалі нічого не було, там складна дуже особиста історія була. Ми взяли її під опіку, принесли речі, одягли, залучили Мальтійську службу – їй стали привозити їсти, і бабуся ожила!
Старі люди часто дуже недовірливі, бояться, що у наших послугах є якийсь підтекст. Але вони, як діти – нам можуть не довіряти, я готові пустити якихось шахраїв. Ми бачимо, що люди нам довіряють, а довіру треба заслужити – в цьому наша велика перемога.
Які, на Вашу думку основні досягнення проекту? Двадцять років – немалий термін, щось досяглося, щось мінялось – «Домашня опіка» зразка 1999 і 2019 років це явно різні рівні?
За час дії проекту багато що змінилось. Коли починали, нам дуже бракувало знань. Зараз, з висоти років, бачу, що професійний рівень працівника – це ключовий фактор успіху, йому треба бути дуже кваліфікованим. Адже практично наша працівниця опиняється сам на сам з підопічним, а часто є дуже важкі випадки – треба знати, як надати невідкладну допомогу, орієнтуватись, що робити, реагувати на різні виклики, бути трохи психологом. Слід постійно підвищувати кваліфікацію, не забуваючи про супервізії. Є методологія, є люди, є досвід, є ім’я, ми працюємо за державними стандартами. Ми можемо навчати, працювати як методологічний центр. Наприклад, ми підписали угоду про проходження практики з УКУ, для студентів, які вивчають соціальну роботу, бо вони не мають бази для практичних занять. Ми готові навчати, якщо будуть бажаючі.
Всі ці роки проект реалізувався за кошти різних міжнародних донорів, зараз вже очевидно, що для його сталості слід шукати різні джерела фінансування. Що робиться у цьому напрямку?
Вже третій рік ми пробуємо надавати платні послуги. Для організацій Карітасу це складно, бо діяльність нова, є певний страх – як оформити оплату, чи не приведе це до втрати неприбутковості. Не в усіх регіонах є готовність платити за послуги, різна фінансова спроможність населення. Але попит є – у Львові, у Шпиталі Шептицького, вже навіть проблема виникає, бо попит більший, аніж вони можуть забезпечити, просто не вистачає кваліфікованого персоналу. Адже працівником домашньої опіки може стати не кожен, це робота складна. Але в Шпиталі вже навіть створили тарифну сітку з погодинною оплатою, часто люди заздалегідь записуються – наприклад, ще навесні дзвонять, що влітку будуть у відпустці, треба, щоб за бабусею доглянули. Це одна з перспектив розвитку. Зараз вже є люди, які за класифікацією рухової активності не підпадають під участь у нашому проекті, але готові доплачувати за додаткові послуги, якщо наприклад у них третя група рухової активності та чітко прописано перелік послуг якими особа 3 –ї рухової активності може скористатись та у разі потреби збільшити візити на тиждень або збільшити перелік послуг ніж це передбачено – з нашими підопічними укладається додатковий договір на платні послуги. Люди потроху розуміють, що за все треба платити.
Фінансування соціальних програм – складне питання, адже традиції благодійності у нашій країні не дуже розвинені, державне фінансування послуг громадських організацій також нестабільне, але треба шукати якісь рішення. Чи є вже якийсь позитивний досвід?
Фактично, вибір у нас не такий і великий. Це або державне фінансування, або надання платних послуг. Благодійна допомога – гарне рішення, але це нестабільне джерело доходу, так можна профінансувати якусь акцію, разову допомогу, але не проект в цілому. Деякі наші центри вже мають досвід отримання соціального замовлення – в Івано-Франківську, Тернополі, Одесі. У Тернополі мають фінансування на паліативну допомогу – так покривається цілий компонент, в Одесі отримали 50 000 грн на продуктові набори – це вже досягнення. Для наших організацій це новий досвід – треба вчитись, змінюватись, не всі ще готові. Легко, коли подзвонили і сказали, що є грант і можна працювати. З державним фінансуванням треба бути готовим реагувати, навіть якщо звернулись пізно. Зараз характерна ситуація, коли люди з-за кордону готові платити за догляд своїх родичів в Україні – треба вміти швидко реагувати, підлаштовуватись під вимоги, звітувати про використані кошти.
Останні роки проект суттєво розширився. До традиційних центрів, як працюють вже давно, додались нові, в основному на сході України, де про Карітас знають менше і де доводилось розпочинати практично з нуля. Чи вдалося ефективно запустити там проекти?
Спочатку нам було дуже важко, адже репутацію ще треба заслужити. Коли ми починали у Харкові проект домашньої опіки для переміщених осіб, то там не тільки самі потребуючі не довіряли (не вірили, що можна отримати такі послуги безоплатно), але й орендарі боялись, будуть кудись повідомляти, що вони здають житло в оренду. Ми розпочинали з нуля – треба було налагодити контакти з місцевою владою і відповідними службами, за короткий час підібрати персонал. Тут теж було нелегко – люди не вірили що може таке бути, що тобі пропонують роботу, а ти нічого за це не даєш, ще й навчають. На сході у нас команди змішані, наприклад, у Харкові керівник проекту родом із Заходу, а серед співробітників багато переселенців, але зараз бачимо, що робота пішла і пішла ефективно. Для навчання ми привозили їх до Львова, був певний страх, як сприймуть людей зі сходу, хвилювались, але зараз все нормально. Проекти розвиваються, зараз намагаємось надавати послуги не лише переселенцям, але і місцевим, бо потреба дуже велика, особливо у Луганській та Донецькій областях. Але поки ще працюємо на довіру – люди часто не вірять, що так може бути, бо ніхто там так не робить. Інколи ми навіть дивуємось, що люди не вірять в добро, що можна отримати безоплатну допомогу, що хтось це робить.
Двадцять років – немалий термін. Що далі?
Наше завдання – зберегти проект. Навіть якщо наші організації матимуть державне фінансування і платні послуги, ми все одно потребуватимемо підтримки від донорів. Можливо, у меншій кількості. Зараз ми активно розвиваємо фандрайзингову стратегію, запустили смс-благодійність, акції із залучення коштів. Це перший такий досвід у Карітасі і на це нас стимулювали самі донори – це змусило нас думати, як зіскочити з донорської голки. Треба розвивати нашу видимість, прозорість, розуміти, що навіть за невелику суму пожертв треба звітувати. Традиції благодійності в Україні ще треба розвивати – але зрозуміло, якщо всі дадуть по 10 грн то це будуть тисячі… Головне це все не втратити. Проект пережив різні часи – фінансування було то більше, то менше, але ми працювали. Ми маємо чудових працівників, які за невелику зарплату роблять дуже тяжку фізичну роботу. Я вірю, що у проекту попереду ще багато років успішного розвитку.