Минуло півтора роки після того, як росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну. Статистика приголомшує: півмільйона українських і російських військовослужбовців були вбиті або поранені. Понад 540 українських дітей загинули в результаті бойових дій. А нова доповідь, в якій стверджується, що Росія здійснює геноцид в Україні, документує “ескалацію систематичних звірств”, включаючи широкомасштабні цілеспрямовані вбивства цивільних осіб, використання зґвалтувань як зброї та примусове відправлення українських дітей до російських “таборів перевиховання”.
Для тих, хто оплакує втрату близьких, і для тих, хто пережив звірства, рани цієї війни залишаться на все життя.
“Колись війна припиниться на території нашої країни, але вона ніколи не припиниться в наших душах, – нарікає Ірина Дригуш, яка працює в офісі Карітасу в західноукраїнському місті Тернопіль. “Забрані життя не повернути, зламані тіла не відновити, а розбиті душі дуже важко вилікувати”.
Але вже зараз, коли Україна веде важку боротьбу за вигнання російських окупантів зі сходу і півдня країни, включаючи Крим, почалися зусилля, спрямовані на загоєння ран війни. Фахівці та благодійні організації, в тому числі й церковні, працюють над загоєнням фізичних і психологічних ран. Фонди, які в перші дні війни надавали їжу та притулок людям, переміщеним внаслідок війни, працюють над подоланням страждань цивільного населення, в тому числі дітей та людей похилого віку.
“Наше завдання як Церкви”
Опитування Київського міжнародного інституту соціології, проведене наприкінці червня, показало, що 78% українців мають близьких родичів чи друзів, які загинули або були поранені на війні. Але ще до цього Блаженніший Святослав Шевчук, Глава і Отець Української Греко-Католицької Церкви, заявив, що “майже 80% українців потребують певної допомоги для подолання своїх травм – психологічних, фізичних та інших”.
“Наше завдання як Церкви – допомогти загоїти рани нашого народу”, – сказав Блаженніший. В інтерв’ю OSV News він сказав, що загоєння ран війни “буде головним пастирським завданням Церкви на найближчі 10 років, як мінімум. Я думаю, що майбутнє України буде залежати від нашої здатності допомогти людям у цьому процесі”.
Здебільшого через гуманітарну організацію Карітас України та через місцеві осередки, зусилля зцілення вже торкнулися життя тисяч українців.
Священик, який очолює місцевий Карітас у західноукраїнському місті Коломия, сказав, що керівництво церкви хоче, щоб її члени “були поруч з людьми, які мають ці рани, щоб зцілювати їх духовно, просто перебуваючи поруч, і давати людям надію”.
“Завдання Церкви завжди говорити про надію, давати надію і будувати любов навколо людей і між людьми, – сказав отець Сергій Триф’як. “Тільки ці речі можуть допомогти нашому суспільству зцілитися”.
Отець Трифяк зазначив, що рани існують на різних рівнях: соціальні, духовні, психологічні та фізичні. Його штат з 135 осіб включає психологів, соціальних працівників, кризових менеджерів тощо, і з 24 лютого 2022 року, коли почалося вторгнення, допомога надана близько 130 000 людей.
“Ми розуміємо, що не можемо допомогти всім, але ми бачимо, що люди, які приходять до нас і отримують різні засоби для лікування своїх ран, знаходяться … на правильному шляху до зцілення, – сказав він. “Ми готові бути з ними, крок за кроком”.
Найбільше засмучує отця Сергія Трифяка те, що українці починають говорити про “дітей війни”. Він та інші бачать, наскільки глибоко постраждала молодь.
Діти війни
Деякі з дітей, з якими працює Карітас, місяцями бачили і чули обстріли. Вони надмірно реагують на звук літаків, тому що саме вони приносять бомби в їхні домівки. Вони бояться побачити когось зі зброєю в руках.
В Україні є діти, які були свідками вбивства, зґвалтування або катування власних батьків. А також батьки, котрі бачили, як російські солдати ґвалтують їхніх дітей, згідно з раніше згаданою доповіддю про геноцид, опублікованою Інститутом “Нові лінії”.
Тетяна Прядко, дитячий психолог з Карітасу в центральній Україні, працює з групами дітей віком від 5 до 17 років. “Ми надаємо послуги з соціалізації, психоемоційної підтримки, командоутворення та профорієнтації, – розповідає Тетяна Прядко. “Організовуємо активний відпочинок та екскурсії. … Добре зарекомендували себе рухливі та командні ігри, заняття з плавання. За бажанням батьків проводяться індивідуальні консультації дітей. І, як показує практика, стан дітей є відображенням психічного стану батьків”.
Як і інші опитані для цієї статті, вона говорила про ефективність арт-терапії, особливо коли йдеться про втрату близьких, домівки, звичного способу життя.
Швидке дорослішання
Арт-терапія була важливою частиною літнього християнського табору “Арт-Територія”, організованого військовими капеланами Української Греко-Католицької Церкви. У таборі, в мирній обстановці Карпат, відпочивали 60 дітей з окупованих росією територій, батьки яких служать в армії. Деякі з їхніх батьків загинули.
Перше, що вразило отця Ростислава Височана, який служить у капеланській службі Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України, – це зрілість дітей, яким від 12 до 14 років. “У дитячих очах ми побачили погляд дорослої людини, – каже отець Ростислав. “Так, це діти, але вже з досвідом”.
Це відчувається не тільки в їхніх очах, але й у запитаннях. “Вони хотіли знати, що буде з українськими дітьми, які виросли під час російсько-української війни, як на них вплине все те, що вони бачили, чули, пережили, провели час у притулках, – каже він. Вони запитують про терпіння і страждання під час війни, про те, “де Бог?”.
“Ми говорили дітям, що українці повинні пройти цей важкий шлях, бути сильними, сприймати ці моменти як один з викликів, а з іншого боку – це можливість творити нову Україну, відновлювати втрачене“, – розповів капелан. “Ми розуміємо, що жертви великі, що ми на боці добра, ведемо справедливу війну, захищаємо життя, що ми ні на кого не нападали, а відновлюємо справедливість. Ми вдома і захищаємо свій дім – і діти це розуміють”.
Майбутні виклики
Однією з верств населення, яка відчуває особливий біль, є сім’ї загиблих воїнів. Наталія Дубчак, ветеран української армії, останні п’ять років працює у відділі військового капеланства. Вона сама втратила сина на війні на Донбасі у 2015 році.
“Ми започаткували проєкт для родин військових, які втратили когось на війні, – розповідає вона. “Тепер я намагаюся робити щось для таких людей, як я, котрі втратили когось”.
Вона та її колеги сформували групи підтримки, які зараз існують у Києві та інших великих містах України. Їх ведуть священики та психологи, і вони зустрічаються щомісяця. Люди можуть обговорити свої почуття один з одним і знати, що інші члени групи розуміють, через що вони проходять.
“Це дуже, дуже важливо, щоб люди не відчували себе самотніми”, – каже Дубчак.
Міністерство вивозить сім’ї військовослужбовців у регіони, де життя спокійніше, щоб зняти стрес від постійної загрози обстрілів. Деякі поїздки відбуваються за межі України, як, наприклад, нещодавня подорож до Хорватії та Боснії і Герцеговини.
Нещодавня поїздка поєднала в собі таку “втечу” до більш спокійного регіону, а також вшанування пам’яті загиблих солдатів: похід на Говерлу, найвищу гору України, в Карпатах.
За словами психолога Прядко, незалежно від того, чи це діти, чи дорослі, воєнна травма є викликом для тих, хто надає допомогу, у дуже великому масштабі. “Вона настільки колективна і глибока, що піднімає і посилює всі інші попередні психологічні травми, які люди отримали до війни“, – сказала вона. “Цей стресовий стан від війни часто піднімає внутрішні страхи, травми, рани. Тому фахівець має бути готовим працювати навіть зі складнощами в дитячо-батьківських стосунках, з травмами, отриманими людиною в дитинстві”.
Прядко працює з близько 60 дітьми на день – шість груп по 10 осіб. З 24 лютого 2022 року, за її підрахунками, вона працювала приблизно з 700 дітьми, які проходили терапію від трьох до шести місяців.
Вона зазначила, що священики та єпископи відіграли вирішальну роль у процесі зцілення.
“З першого дня війни у священнослужителів є постійне слово розради, підтримки, молитви за Україну, за наш народ, за мир і перемогу, – сказала вона. “Церква стала місцем духовної підтримки у важкі часи і до сьогодні допомагає нам не втрачати віру і надію. Церква допомагає нам не опускати руки і творити діла милосердя. Церква стала відповіддю на багато викликів, і за цей час молитва об’єднала нашу країну. Тому ми продовжуємо стояти у вірі, надії та любові і молитися за мир в Україні”.
Церква допомагає нам не здаватися і творити справи милосердя. Церква була відповіддю на багато викликів, і за цей час молитва об’єднала нашу країну. Тому ми продовжуємо стояти у вірі, надії та любові і молитися за мир в Україні.
“Найбільшою проблемою є мінімальний рівень культурного усвідомлення важливості психологічної підтримки, – каже Прядко. – “Зазвичай люди нашого регіону вважають, що можуть впоратися самі. І звертаються по допомогу лише в крайньому випадку”.
Але ще одним елементом є солідарність, яку українці продемонстрували під час цієї війни – і, власне, з початку війни на сході країни у 2014 році. Ірина Дригуш з Карітасу Тернопіль розповіла, що є чимало випадків, коли люди приходять до Карітасу за підтримкою, а потім самі стають волонтерами і допомагають та підтримують інших.
“Насправді, це найефективніший метод: ти допомагаєш собі, коли допомагаєш іншим, – каже Дригуш. “Люди бачать, що вони не самотні у своїх переживаннях, що їхній біль не унікальний. Багато інших людей також переживають трагедію, і така єдність допомагає швидше вийти з травми”.
Таким був досвід Олени Крашеніннікової та її сім’ї, родом з Донецька, які знайшли притулок у Києві від війни на Донбасі, але були змушені покинути свої домівки, коли росія розпочала повномасштабну війну у 2022 році.
Спочатку вона звернулася до Карітасу в Тернополі за базовою гуманітарною допомогою, але виявила, що волонтерство дає їй емоційну допомогу, “щоб не збожеволіти від того, що нічого не робиш і просто читаєш жахливі новини”, – каже вона. “Я повинна була щось робити, тому там було багато волонтерів, які просто приходили туди і сортували одяг, продукти, роздавали пакунки людям, які щойно прибули”.
“Крім того, я зустріла там багато чудових людей, яких тепер вважаю своїми друзями”, – додала вона.
Зараз Крашеніннікова працює в Карітасі. Таким чином, вона може стати частиною команди, яка все частіше бачитиме солдатів, що повертаються додому і потребують особливої допомоги.
Так само психолог з Полтави Прядко очікує, що настане день, коли їй та її колегам доведеться лікувати посттравматичний стресовий розлад “у повному його прояві, коли ми усвідомлюємо масштаби втрат і руйнувань”.
“Тому я вважаю, що головні виклики ще попереду”, – сказала пані Прядко.
Джерело: Aleteia
Якщо Ви бажаєте пожертвувати кошти Карітасу України та підтримувати благодійний проєкт – перейдіть за посиланням: https://caritas.ua/donate/
Tags: #війна #Карітас України