Триває спільний проєкт Карітасу України, БФ «Життєлюб» та компанії «Нова Пошта», в рамках якого люди «золотого» віку, якими опікується Карітас у Дрогобичі, Волновасі, Кам’янському, Полтаві, Хмельницькому та Нововолинську, отримують продовольчі пакунки, закуплені за кошти соціально відповідальних бізнес-структур.
Хочеться трошки розповісти про наших Ба та Ді, які отримуються допомогу, адже це люди, які прожили довге життя. Напередодні Дня пам’яті та примирення вони розповідають про своє нелегке життя у воєнні та післявоєнні роки – ми прагнемо поділитись цими історіями, аби благодійники і всі небайдужі люди знали, що кожен пакунок – це не просто цифра у звіті, а живі люди, зі своїми спогадами, історіями, долями…
Просто дамо їм слово…
Пані Тетяна: Я народилась у січні 1941 року, тоді ще місто звалося Проскурів. Батько був робітником, як і всі, пішов на війну, потрапив у полон під Києвом, втік, повернувся додому в січні 1942 року хворим та обмороженим – так опух, що бабуся і мати різали одяг, взуття, щоб роздягнути. Але підлікували, виходили і він став працювати вдома, виготовляв чоловіче і жіноче взуття мешканцям як міста так і села. Ця дало можливість забезпечувати сім’ю і не працювати на німців. У 1943 році німці вигнали нашу сім’ю з хати, розвалили її, створили пересильний пункт, довелося переїхати до іншого будинку – а щоб ніхто на новому місці не довідався про батька, одягали його в жіночий одяг. Після звільнення Проскурова батько знову пішов на фронт, а власники нашого нового будинку повернулись – от ми залишились на вулиці. Радянська влада Проскурова відмовилась надавати нам житло, хоч уже була похоронка про загибель батька, бо всіх, хто проживав на окупованій території вважали «ворогом народу». Ну які ми, діти, були вороги народу? Були продані всі речі, цінності (їх скуповували за безцінь), і мати купила стареньку хатину і город в 20 сотих землі, який допоміг вижити в голод 1947-48 років.
Пані Зінаїда: Як почалася війна, мені було 3 роки і 4 місяці. Добре пам’ятаю, як батько йшов на війну. Був теплий літній день, тільки пройшов дощ і світило сонце. В якомусь дворі, за кованими гратами було багато людей, і там був мій батько, який кричав мені: “Я скоро повернуся. Не плач!” Я була в мами на руках і дуже плакала. Ще досі яскраві спогади про бомбардування – це вже 1942- 1943 рік. В Архангельськ, де ми жили, плили пароми з допомогою від Америки, а німці їх бомбили і знищували. Вдень нас з дитячого садка переводили в бомбосховища. Виття сирен та німецьких літаків лякало нас, ми ховались по кутках, а вихователі та няні нас збирали, одягали і ми бігом бігли в бомбосховище. Найстрашніше всього було вночі. Вертольоти скидали з парашутами освітлювальні бомби, було світло, як вдень, а ще світло відбивалося у воді і здавалося, що бомби летять прямо на тебе, і стріляють теж в тебе. Це виття літаків, сирен залишили в душі незабутній слід, який ніколи не забудеться. Якось, я вже вчилася у восьмому класі, 1952-53 р.р, під час уроків запала тиша, і раптом летить літак. І звук у нього так схожий на німецький. Ми всі завмерли від жаху, але наш вчитель був колишній фронтовик. Отямився першим і сказав нам – “Це не може бути!”. І ми зітхнули з легкістю, але було бажання тікати світ за очі. Будучи зовсім дорослими, ми вирішили поїхати на Братську Фортецю. Перед входом зустрічали людей звуки війни, виття літаків, сирен, стрільба, вибухи. Ці спогади…наче було це все вчора. Війна – це жах ! Не дай Бог нікому! Хто це пережив – ніколи не забуде!
Пані Йолана: Я народилась у травні 1944 року на Закарпатті. Війни як такої тут не було. Військові проїжджали через наше село, я чула від старших людей, що німецькі війська, які проїжджали через наше село, нікого не кривдили, не принижували. Згадували, що питали у сільського голови, у кого з людей можна купити сіно для коней. А коли проїжджали російські війська, то було вже гірше. Якось вони побачили дерево черешні, то один сказав: «Смотри, ягоды». То вони ту черешню зрізали, погрузили на машину і поїхали. А вже після війни нагорювались У 1949 році у селі організували колгосп. Було то весною, люди всі землі посіяли, посадили. Ніхто нікого не питав, прийшли забрали все. У моїх батьків забрали два воли, двох коней, підводу, вівці, кози, свині. В нас залишилася одна корова, а нас дітей було вісім. Потім вони ще прийшли за сіном та ще почали тягнути корову з хліва. Моя мама не давала корову, коли вони її виводили, то впала до землі у білій домоткані сорочці, то тільки осталося, що сліди від корови на білій сорочці. А ми, діти, пробували стали на захист корови і відбивали камінням. Тоді мого батька назвали куркулем і забрали в тюрму. Це все я дуже добре пам’ятаю, мені тоді було п’ять років.
Проєкт триває і долучитись до нього можуть всі бажаючі представники бізнес-структур – для участі підприємству достатньо обрати один або декілька населених пунктів і впродовж принаймні трьох місяців постачати йому продуктові набори.
Вартість одного – 280 гривень, і його вистачає на місяць.
Вартість партії наборів із 50 штук на місто – 14 000 грн.
Пишіть на пошту happyoldcomua@gmail.com
Якщо Ви бажаєте пожертвувати кошти Карітасу України та підтримувати благодійний проект – перейдіть за посиланням: https://caritas.ua/donate/
Tags: #добаді