Інна Семеген проживала з трьома дітьми у селі поблизу Маріуполя. Чоловік пішов воювати з початком повномасштабного вторгнення. Її забрали у неволю, коли найменшій донечці був лише місяць. До декрету Інна була кухаркою ЗСУ. У полоні у неї забрали усі документи та телефон, утримували в нелюдських умовах та змушували працювати на ворога. Там же вона дізналася, що її чоловік, розвідник Валентин Семеген, загинув на Донеччині.
У полоні – жодних засобів зв’язку, жодних контактів із зовнішнім світом. Тільки біль, страх, приниження. Після звільнення Інна Семеген перебралася з окупованого рідного села на батьківщину чоловіка у Чернівецьку область, тут отримала допомогу від Карітасу Чернівецької єпархії за проєктом «Превенція, захист та допомога вразливим особам, що постраждали від торгівлі людьми в Україні». Тепер намагається налагодити життя, виховує доньок. Як вдалося вижити в полоні та через які жахіття довелося пройти, наша бенефіціарка розповіла журналістам Укрінформу.
«СКАЗАЛИ ВЗЯТИ ЛИШЕ ДОКУМЕНТИ. МОВЛЯВ, УВЕЧЕРІ ПОВЕРНУСЬ»
Перший контракт із ЗСУ Інна підписала у 2016 році. Вивчившись на кондитера, вона не знайшла роботу за спеціальністю, певний час працювала в магазині продавцем-консультантом. Потім вирішила спробувати стати військовим кухарем. Служила у 61 мобільному госпіталі, також у 503 батальйоні морської піхоти, який базувався в Маріуполі. Саме там Інна, яка мала доньку від попереднього шлюбу, познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Валентином. Після одруження та народження донечки пара вирішила звільнитися з військової служби. Та через кілька місяців цивільного життя Інна та Валентин Семегени підписали контракт до 56 мотопіхотної бригади. «Згодом я дізналася, що знову вагітна, пішла у декретну відпустку. На початку лютого 2022-го Валентин був уже вп’яте поранений. Незважаючи на біль у плечі, 11 лютого він приїхав до мене у пологовий та забрав із новонародженою донечкою додому. Він відновлювався після травми. Коли почалася повномасштабна війна, ми проживали в моєму рідному селі поблизу Маріуполя. Чоловіку зателефонували з частини і покликали стати на захист країни. Того дня була наша остання зустріч», – із сумом пригадує жінка.
Розповідає, що кожного дня вони з дітьми бачили і чули, як російські окупанти обстрілюють Маріуполь. Вечорами спостерігали заграву на горизонті, дим від пожеж. Чоловік дуже рідко виходив на зв’язок, вдавалося обмінюватися лише короткими фразами.
«Загалом ми не думали, що буде повномасштабне вторгнення. Переживали, але вважали, що буде, як у 2014 році, коли наші хлопці відстояли Маріуполь. А вже 24 лютого зранку почалася повітряна тривога, яка лунала безперервно. Ми нічого не знали, лише бачили багато військової техніки без розпізнавальних знаків – КамАЗи, танки, БТРи… Не розуміли, хто їде. А потім, коли побачили на машинах великі літери Z і V, то зрозуміли, що це – окупанти. Перші вибухи почалися уже 25–26 лютого, далі почали літати винищувачі. Ми бачили, як вони летять, як скидають великі бомби на місто. Тоді Маріуполь майже за два тижні наполовину знищили», – розповідає Інна.
У перші дні повномасштабного вторгнення в жінки виникали думки про евакуацію на підконтрольну Україні територію. Але стримував страх потрапити під російський обстріл: люди розповідали жахливі історії, коли загарбники розстрілювали цілі сім’ї з маленькими дітьми, які намагалися вибратися з окупації. Інна також думала, що її село не цікавитиме окупантів. Проте, вона помилялася. Уже 19 березня додому до Інни Семеген прийшли співробітники так званої поліції ДНР, які нібито проводили перепис населення. Вони вже знали, що в цьому будинку живуть військові ЗСУ.
«У них були списки, наші односельчани все розповіли. Тому коли запитали, чи є у нас вдома військові, я зізналася, що військова кухарка, перебуваю в декретній відпустці. Показала їм військовий квиток. Вони сказали взяти документи, телефон і проїхати з ними у «відділення поліції». Запевняли, мовляв, «відкатаємо пальчики, увечері будеш вдома». Та додому я не повернулася ні того вечора, ні в найближчий рік», – зауважує Інна.
В ОЛЕНІВЦІ ЗНУЩАЛИСЯ НАД ЧОЛОВІКАМИ
На той момент її найменшій доньці був місяць і два тижні. Окупанти бачили, що в Інни троє дітей, та це їх не зупинило, – жінку все одно забрали. Того дня її відвезли у Мангушський відділок поліції. Там перевіряли її плечі й руки, бо казали, що мають інформацію, що нібито була не кухарем, а снайпером. Після перевірки сказали, що вона «чиста», але додому не відпустили. Добу Інна провела у відділку поліції. Наступного дня її відвезли у місто Докучаєвськ, потім – у Донецький УБОП, а звідти – в ізолятор тимчасового утримання.
«Телефон і документи забрали одразу, спілкуватися з рідними не дозволяли. Під диктовку їхніх працівників лише вдалося надіслати коротке повідомлення матері: що жива, додому не приїду, коли відпустять – невідомо. На мої пояснення, що у мене – грудна дитина і я в декретній відпустці, ніяк не реагували. Казали, що я все одно «терористка», бо підписувала контракт із ЗСУ, і ми їх «восємь лєт кошмарілі». Ага, так «кошмарілі», що Донецьк стоїть ціленький, а Маріуполь за кілька тижнів повністю зруйнували», – додає Інна Семеген.
Після Донецька Інну з іншими полоненими жінками перевели в Оленівку. Там окупанти влаштували фільтраційний табір, звозили усіх військовополонених українців і далі розподіляли по в’язницях. Там жінка пробула півтора місяця і її знову відправили у Донецьке СІЗО – аж до лютого 2023 року. «Більше ніж сім місяців ми пробули там, як у вольєрі. Нас не випускали на прогулянки, з нами ніхто не спілкувався. Маленька кімнатка, ми одне на одному. Спочатку було семеро дівчат, потім стало десятеро, а далі – ще більше. Майже всі – з Маріуполя та приміських сіл. Зі мною були переважно військові медикині та кухарки», – каже.
Щодо умов перебування в Оленівці, Донецькому СІЗО та жіночій колонії Маріуполя, то вони трохи відрізнялися між собою. Але скрізь було дуже важко. В Оленівці постійно протікала каналізація, стояв сморід, дівчата спали по двоє на нарах. Інна відзначає жахливе ставлення працівників табору до українських чоловіків, яких привозили з передової.
«Побиття, постійні крики, над хлопцями знущалися. Бувало таке, що коли на наших хлопцях щось гарне, то їх роздягали, вони ходили голі й босі. Годували баландою – рідкою юшкою, в якій могли плавати шматки гнилої капусти, морквини. Якщо в мисці траплялася картоплина, то це пощастило. Давали перемішану з консервами кашу, постійний сморід від неї, їсти майже неможливо», – пригадує Інна.
Їй ще довго чулися крики полонених військових ЗСУ, над якими знущалися працівники табору. Жінка додає, що чоловіків ґвалтували, вирізали та випалювали татуювання. Інна розповідає, що 20-річний хлопець із сусідньої камери не витерпів знущань і покінчив життя самогубством, перерізавши вени.
За словами Інни, до дівчат, які були з нею в камері, насилля не застосовували. Пригадує, як у перші дні у Донецькому УБОПі їй закрили обличчя шапкою, замотали скочем і хотіли бити. Але коли почули, що вона – кухар у ЗСУ, то штовхнули і сказали, що їх цікавить «Азов».
В Оленівці Інну змушували працювати на окупантів, зокрема, долучали до приготування їжі, а інших дівчат – до обробки полів.
РІДНІ ІННИ МАЙЖЕ РІК НЕ ЗНАЛИ, ЩО З НЕЮ
Жінка розповідає, що трохи кращі умови, але не набагато, були в Донецькому СІЗО. Там у супі можна було інколи «зустріти» трохи крупи, а в каші траплялися не лише консерви, а й шматки вареного сала. Ще були чай і кисіль. Води давали мало, її потрібно було випрошувати.
Каже, що чоловікам, які сиділи у сусідніх камерах, взагалі не давали ні води, ні їжі. Жінки просили ув’язнених, які розносили їжу, давати хоч трохи і чоловікам. Коли полонених водили на допити, на голову одягали смердючі мішки.
«Коли приїжджали представники ФСБ Росії, то нас по одній виводили до них на допити. Одягали мішок на голову, щоб ми не бачили їхніх облич. Брали ззаду за руки і вели. Часто ми вдарялися головою чи об стінку, чи об якусь металеву перекладину. Страшно було», – пригадує.
Коли представники ФСБ чули, що вона кухарка, яку забрали з дому з декретної відпустки, то одразу втрачали інтерес. На цьому допити завершувались. Ніякої співпраці також не пропонували, каже Інна.
За її словами, за увесь час полону жінкам не надавали майже жодної меддопомоги. У камері СІЗО були щури, таргани, павуки, клопи. Жінки були покусані, роздирали рани до крові.
«Коли ми попросили принести нам якісь розчини, щоб обробити рани від укусів, то на усіх 17 дівчат у камері видали трохи зеленки у пробці від пляшки. Пізніше ми все ж своїми криками добилися, щоб до нас прийшла медсестра. Вона сказала, що начальник СІЗО нас усіх ненавидить, тому до нас так ставляться», – пригадує Інна.
Інна розповідає, що у Донецькому СІЗО її матері сказали, що доньки там немає, хоча вона саме там перебувала. Лише коли Інну з іншими полоненими перевели до жіночої колонії в Маріуполі, то дозволили відправляти рідним листи. Це було вже у 2023-му. Фактично, мати Інни, її діти майже рік не знали, що з нею.
У жіночу колонію Маріуполя Інну перевели на початку лютого 2023 року. Там уперше з часу полону вона спала на ліжку з постільною білизною. Почали дозволяти передачі від родичів. Тоді вона вперше змогла змінити спортивний костюм, в якому вийшла із дому. У СІЗО приносили лише вживані футболки і штани. Жінкам також вперше дозволили помитися під теплим душем. За словами Інни, у Донецькому СІЗО доводилося митися над унітазом. Для цього на двох дівчат давали одну п’ятилітрову пляшку води, яку також треба було залишити для змивання унітазу та миття підлоги. В Оленівці були подібні до цих умови, митися під душем не дозволяли.
ВІДМОВИЛАСЯ ВІД ОБМІНУ, АДЖЕ БОЯЛАСЯ ЗА ДІТЕЙ
У Маріуполі військовополонених залучали до обробки полів, вони виривали траву, обрізали дерева. Також змушували плести маскувальні сітки для російських військових.
«Коли у колонію їхала якась перевірки із Росії чи з так званої ДНР, то військовополонених забирали з робіт. Дозволяли вмикати телевізор, давали почитати книгу, розв’язувати кросворд тощо. А до праці виводили звичайних ув’язнених колонії, нібито це вони всю роботу роблять», – зауважує Інна.
Розповідає, що у камері з нею сиділи дві жінки, які мали хронічні захворювання. Одна була ВІЛ-інфікованою, інша мала кісту головного мозку, вона постійно страждала від болю. Після однієї з перевірок представників РФ і так званої ДНР та спілкування з полоненими керівництво колонії повідомило жінкам, що першими з полону будуть випускати хворих, пенсіонерок та багатодітних матерів. Інна розповідає, що наступного дня після цього спілкування відпустили колишню суддю, яка була на пенсії. Через кілька днів – ще двох жінок, які мали хронічні хвороби. Далі – п’ятьох інших співкамерниць Інни. Мала дійти черга і до Інни, але тут її викликали на черговий допит.
«Мені повідомили, що не можуть знайти інформацію про мого чоловіка. На той момент я вже знала з листа матері, що він загинув. Так їм і пояснила. Тоді мені сказали потихеньку збирати речі й готуватися на вихід 26 травня», – розповідає.
Пригадує, що приблизно через місяць після переведення до Маріупольської колонії їй повідомили, що вона перебуває у списках на обмін військовополоненими. Але Інна знала, що мама з дітьми залишилися в окупації, тож не наважилася без них повертатися на підконтрольну Україні територію. Боялася за них. Пізніше жінка дізналася, що в одному з листів мати переконувала її погоджуватись на обмін, якщо він буде. Запевняла, що добрі люди допоможуть вивезти дітей. Однак, зміст того листа працівники колонії зафарбували, Інна про це тоді так і не дізналася.
Жінка каже, що день повернення додому не забуде ніколи. Із колонії вона не змогла додзвонитися до своїх батьків. Її забрала машиною співкамерниця, яку також випустили на волю. Приїхавши до хати, першою її побачила старша донька Вікторія. Вигукнула «Мама!» і побігла обіймати. Потім вийшла мати Інни з найменшою донькою Владиславою, – їй на той час було півтора року. Незважаючи на тривалу відсутність, вона також впізнала матір, адже бабуся постійно розповідала про неї, показувала фото.
Потім Інна з Вікторією пішли до садочка за середньою донькою на ім’я Ніколь. Дівчинка не одразу впізнала маму, та потім кинулася в обійми.
Діти важко переживали полон матері. Особливо Вікторія, якій тепер 12 років. Вона спершу нічого не хотіла їсти, непритомніла.
«Діти бувають жорстокі в підлітковому віці. Її постійно питали про мене, казали: якщо нічого не чути, то, мовляв, уже немає серед живих. Інколи дорікали, що «ось твоя мати і наслужила собі, сама винна». А коли Вікторія дізналася про загибель Валентина, то взагалі замкнулася в собі, не хотіла ні з ким спілкуватися, не слухалася бабусю. Дуже важко було. Коли ми переїхали на Буковину, то через фонд «Допомога врятованим» познайомилися з психологом, який з нею працював і хоч трішки наштовхував на позитивні думки», – ділиться пережитим Інна.
ОКУПАНТИ НА БЛОКПОСТУ СКАЗАЛИ, ЩОБ НЕ ПОВЕРТАЛАСЯ
Після полону окупанти видали Інні «документ», що вона – «не терорист». Це своєрідна посвідка про проходження фільтрації.
Вона розповідає, що спочатку боялася виходити на вулицю, спілкуватися з людьми. Замкнулася в собі. Але потім вирішила їхати у Чернівецьку область – хотіла потрапити на могилу чоловіка, який звідти родом. Мати допомагала Інні та онукам із переїздом.
«Ми були в дорозі чотири дні. Їхали на підконтрольну Україні територію через Луганщину. На блокпосту я заповнювала таку собі декларацію, казала, що не військова, військових у сім’ї не маю. Зайшов один із їхніх працівників, почав розпитувати, де батько дітей. Я сказала, що помер через відірваний тромб. Боялася назвати причину загибелі Валентина. Через якийсь час він повернувся і попросив зайти до сусіднього кабінету. Там сидів ще один чоловік, який почав розповідати усе про мого чоловіка: дату народження, дату загибелі, ким і де служив. Я почала пояснювати, що злякалася, тому обманула. Розповіла, що хочу побувати на могилі чоловіка, діти хочуть відвідати бабусю з дідусем. І що через два тижні я повернуся. У мене забрали телефон, документи, довго не віддавали. Але через якийсь час повернули, пропустили і сказали, щоб я не поверталася. Насправді, я і не планувала їхати назад в окуповане село», – запевняє Інна Семеген.
Після переїзду до Чернівецької області жінка з трьома дітьми деякий час проживала у батьків Валентина. Там старша донька ходила до школи, молодші – у садок. Та з часом вирішили перебратися до Чернівців. Тут вона познайомилася з людьми, які на війні втратила сина, вони допомогли їй із житлом.
Інні також допомагають облаштовуватися представники благодійного фонду «Карітас Чернівецької єпархії». Жінка звернулася до них минулого року. Вона стала однією з перших бенефіціарок проєкту «Превенція, захист та допомога вразливим особам, що постраждали від торгівлі людьми в Україні».
«Коли ми перший раз готувалися до зустрічі з Інною, то дуже хвилювалися. Адже вона пережила в полоні багато потрясінь, – розповідає керівниця центру протидії торгівлі людьми фонду «Карітас Чернівецької єпархії» Марія Федоряк. – Думали, чи зможемо самі стримувати емоції під час її розповіді, як це вплине на її психологічний стан. Та виявилося, що Інна – дуже сильна. Натомість її мама, яка сама раптово залишилася з трьома малими дітьми, не знаючи, чи жива її донька, потребувала, як мені здалося, більшої підтримки. Наші фахівці допомогли цій сім’ї, вони отримали і психологічну, і юридичну, і матеріальну допомогу. Зокрема, ми придбали Інні для роботи та для навчання дітей ноутбук».
За її словами, юристи фонду допомогли Інні отримати довідку про перебування у полоні. Крім того, тепер формують пакет документів, щоб отримати виплати за 14 місяців полону.
Інна каже, що в полоні вона змінилася – як фізично, так і морально. Розповідає, що через відсутність у харчуванні кальцію, який потрібен після пологів, зіпсувались і почали випадати зуби, їй необхідні імпланти. Додає, що пережите жахіття зробило її сильнішою морально. Вона далі облаштовує життя заради дітей.
Якщо Ви бажаєте пожертвувати кошти Карітасу України та підтримувати благодійний проєкт – перейдіть за посиланням: https://caritas.ua/donate/
#КарітасПротиТоргівліЛюдьми
#CaritasAgainstHumanTrafficking
Tags: #торгівля людьми