Скільки часу потрібно лікарці, щоби заснути після виснажливої зміни? Про що думає журналіст, вимикаючи диктофон після розмови з людиною, яка пережила воєнний злочин? І що відчуває рятувальник, коли повертається додому після розбору завалів, де щойно витягнув живу людину – або не встиг?
Війна змінила не лише фронт. Вона розширила коло людей, які щодня контактують із травмою. Тепер це не тільки військові чи постраждалі, а й ті, хто допомагає, документує, лікує, слухає, рятує. І навіть ті, хто просто відкриває стрічку новин.
Про те, як працювати з чужим болем і не потонути у відчаї, ми поговорили з психологинями та експертками Карітасу України – Оленою Бідованець, Людмилою Сухаревою, Ганною Красіною та Ксенією Буханець.
Минуле повертається знову і знову
Інформаційне перевантаження в умовах війни тримає нашу психіку у стані постійної загрози. Якщо у людини раніше вже була травма, контакт із травматичною інформацією може запускати процеси, які фахівці називають ретравматизацією, тобто повторним переживанням уже прожитого досвіду. Це не обов’язково спогад у буквальному сенсі. Іноді достатньо звуку сирени, фотографії або фрази – будь чого, що нагадає про власний досвід – і нервова система може зреагувати так, ніби подія відбувається знову.
За словами Олени Бідованець, психіатрині та провідної експертки Карітасу України з психосоціальної допомоги, тригери майже завжди непередбачувані: людина може раптово відчути тривогу, втратити концентрацію, почати уникати певних місць чи розмов, гірше спати або переживати нав’язливі образи. Виникає пришвидшене серцебиття, напруга або нудота – тіло реагує швидше за свідомість. Водночас спеціалістка підкреслює важливу різницю: якщо ретравматизація пов’язана з власним досвідом, то вторинна травма виникає через постійний контакт із чужим болем. Саме вона дедалі частіше з’являється у журналістів, медиків, соціальних працівників, рятувальників, психологів, тобто фахівців, робота яких повʼязана із контактом з іншими людьми.
Мозок не завжди розрізняє безпосередню подію й емоційно насичене зображення, звук або й запах. Для нього побачене, почуте, або сприйняте іншим органом чуття може бути майже таким самим досвідом, як і пережите особисто.
Чому це стосується навіть тих, хто “просто дивиться новини”?
Психологиня та провідна експертка Карітасу Людмила Сухарева звертає увагу на явище, яке стало майже буденним: люди годинами переглядають новини або відео зі сценами насильства, пояснюючи це бажанням «бути в курсі» чи «знати правду». Проте психіка сприймає такий контент інакше.
Перегляд травматичних відео активує систему загрози: зростає тривожність, з’являється напруження, безсоння, нав’язливі думки. Особливо вразливими є ті, хто пережив окупацію, втрату дому або має близьких на фронті: для них подібний інформаційний контент може стати особливо травматичним.
Спеціалістка зауважує: перегляд подібних фото та відео викликає такий самий або навіть вищий рівень гострої стресової реакції порівняно з тими, хто безпосередньо пережив травматичну подію. Повторна тривала взаємодія з травматичним контентом може призвести до поглиблення травматизації та погіршення стану психічного здоровʼя, і навіть розвитку посттравматичного стресового розладу.
Парадокс полягає в тому, що людина фізично перебуває у безпеці, але її нервова система реагує так, ніби навпаки. Постійний скролінг створює ефект незавершеної стресової реакції, напруга накопичується, не маючи природного завершення.
Коли ми свідомо обмежуємо контакт із травматичним контентом, психіка отримує можливість відновлюватися. Практика показує, що навіть просте обмеження часу перегляду новин і запровадження чітких правил поступово покращує емоційний стан, нормалізує сон, знижує рівень тривожності та внутрішнього напруження. Людина може краще концентруватись на повсякденних справах, з’являється більше енергії та ресурсу.
Фото і реальність: чому мозок реагує однаково
Психологиня Ганна Красіна пояснює: коли людина перебуває безпосередньо на місці подій, організм має можливість діяти: рятуватися або допомагати. Після завершення ситуації напруга поступово спадає.
Під час перегляду контенту цього не відбувається. Мозок миттєво визначає загрозу, запускається реакція «бий або біжи», виділяються гормони стресу, але дія неможлива. У результаті виникає відчуття безсилля, а багаторазове повторення стимулу через новини чи соціальні мережі формує накопичення стресу.
Саме тому навіть пасивний перегляд фото або відео з місця трагічних подій може призводити до емоційного виснаження, порушення сну та притуплення чутливості.
Гарна новина полягає в тому, що ті самі нейробіологічні механізми працюють і в позитивному досвіді. Згадаємо свої відчуття при перегляді приємних фото, згадаймо наших матерів/бабусь, які полюбляли передивлятися сімейні альбоми. В таких ситуаціях активуються системи винагороди, виділяються «гормони доброго стану», такі як дофамін та окситоцин, завдяки яким тіло реагує розслабленням і відчуттям безпеки. Тобто мозок однаково «вірить» і негативним, і позитивним образам – різниця лише в тому, яку реакцію вони запускають.
Досвід не створює імунітету
Поширений міф, що професіонали з роками звикають до складних подій. Насправді, і в цьому сходяться всі опитані спеціалісти, досвід дає інструменти усвідомлення, але не захист від впливу.
Фахівці професій зі сфери допомоги людям перебувають у зоні підвищеного ризику вторинного стресу. Постійне слухання історій про втрати й насильство може призводити до так званої втоми від співчуття – стану, коли знижується емпатія, з’являється дратівливість і зникає відчуття сенсу роботи.
Психологиня Ксенія Буханець підкреслює: турбота про власне психічне здоров’я – це не особистий комфорт, а професійна відповідальність. Якість допомоги напряму залежить від стану того, хто її надає.
Межа між емпатією та саморуйнуванням
Бути емпатійним – не означає проживати чужий біль як власний. Психологині описують це як регульовану емпатію, тобто здатність розуміти іншу людину, залишаючись у контакті з собою.
Межа проходить між двома позиціями: «я поруч і розумію» та «я переживаю це замість тебе». Коли спеціаліст починає забирати емоції з собою після роботи, це сигнал, що межа порушена.
Допомагають усвідомлення власних реакцій, професійні межі, супервізія та здатність завершувати контакт, тобто давати психіці сигнал, що робоча ситуація закінчилася.
Як зберегти себе у професії
Спеціалістки погоджуються в одному: психологічна стійкість не є рисою характеру. Це навичка, яка формується щоденними діями.
Олена Бідованець говорить про важливість ритуалів переходу між роботою і відпочинком: прогулянка після зміни, душ, короткий запис у щоденнику або будь-яка дія, що символічно завершує робочий день.
Серед базових практик, які реально працюють, психологині називають сон, регулярний рух, стабільну рутину, соціальну підтримку, дихальні вправи та обмеження інформаційного перевантаження. Регулярність тут важливіша за складність: у момент кризи людина спирається не на знання, а на сформовані звички.
Особливо це важливо для молодих спеціалістів. Перші роки роботи формують спосіб реагування на стрес, і сильні емоції в цей період – не слабкість, а нормальна адаптація нервової системи.
Підтримка колег, можливість говорити про складний досвід і звертатися по психологічну допомогу дедалі більше стають частиною професійної культури.
Бо люди допомагають іншим не тому, що вони невразливі. А тому, що навчилися відновлюватися і залишатися живими поруч із чужим болем.
Якщо Ви бажаєте пожертвувати кошти Карітасу України та підтримувати благодійний проект – перейдіть за посиланням: https://caritas.ua/donate/
Tags: