Після свого візиту до українських міст Абріель Шиффелерс поділилась враженнями від роботи Карітасу України у статті для euobserver. “Якщо ви потрапите в одне з великих міст України у звичайний ранок вівторка, наприклад, Львів чи Київ – вам здасться, що все нормально,” – пише Абріель.
У цих енергійних і мальовничих європейських містах батьки проводжають дітей до школи, кафе переповнені, а повітря наповнює аромат кави та свіжа енергія весни.
Доки раптом звук повітряної тривоги не пронизує повітря, та ілюзія нормальності не закінчується.
Хоча для українців це нормальне життя, схоже, що для решти світу загарбницька війна Росії проти України почала відходити на другий план. Історії про ракетні удари по школах і лікарнях, і жителів, які ховаються на станціях метро, зникають у нашій колективній підсвідомості.
Незважаючи на відновлення міжнародної підтримки та військової допомоги Україні, кошти, які виділяються на гуманітарну сферу, тривожно зменшуються.
Донори, зокрема Німеччина, Велика Британія та ЄС, уже оголосили про різке скорочення бюджету на гуманітарну допомогу Україні. Це незважаючи на те, що відповідно до Плану гуманітарних потреб і реагування ООН у 2024 році 14,6 мільйонів людей – близько 40 відсотків населення, яке проживає в Україні – потребуватиме гуманітарної допомоги.
Зокрема, на початку року Європейська комісія (ECHO) оприлюднила фінансування для кожного регіону в тому, що називається Планом реалізації гуманітарної допомоги: на 2024 рік бюджет для України та регіону становить 88,5 млн євро, для порівняння бюджет 2023 року – 335,4 млн євро.
Дві національні організації, що надають гуманітарну допомогу в Україні, Карітас Україна та Карітас-Спес Україна вкорінені в місцевій громаді та надавали соціальні послуги задовго до початку російського вторгнення в країну в 2014 році.
Під час мого нещодавнього візиту в Україну я була вражена своїми хибними уявленнями про серйозність гуманітарної кризи, яка продовжує розгортатися в Україні.
Спокійні міста приховують величезну кількість переселенців
За спокійною зовнішністю таких міст як Львів і Київ ховаються незліченні історії внутрішньо переміщених осіб, які шукали притулку в цих містах – історії переміщення, втрати та страху за життя своїх сімей і друзів біля лінії фронту.
Під час мого візиту до притулку для внутрішньо переміщених осіб у Львівській області одна мама зі Слов’янська, міста Донецької області, поділилася зі мною, як сумує за рідним містом, відомим своїми гарячими джерелами, які, як кажуть, мають цілющі властивості. Вона сказала мені: «Я живу одним днем. У мене немає мрій про майбутнє».
Інша жінка зі сльозами на очах розповідала мені, як хоче повернутися додому, до Харкова. Друге за величиною місто України, Харків, майже постійно під обстрілами, а жителі мають лише близько чотирьох годин електроенергії на день. «Я намагаюся часто телефонувати своїй мамі (у Харкові), але іноді вона не може відповісти на мої дзвінки, тому що не працює електрика чи телефон».
Після нещодавніх атак Росії на українську енергетичну інфраструктуру кілька європейських країн (зокрема, Німеччина та Швеція) надіслали негайну матеріальну допомогу Україні через Механізм цивільного захисту ЄС.
Це демонструє конкретну увагу до поточних надзвичайних ситуацій у країні та, можливо, може відвернути увагу від серйозних поточних скорочень фінансування; враховуючи, що за даними ООН станом на початок червня 2024 року було забезпечено лише 26 відсотків необхідних коштів на 2024 рік.
Гроші нічого не варті, бо нема чого купити
Для національних гуманітарних організацій, які існували в Україні до повномасштабного вторгнення та продовжуватимуть свою роботу ще довго після закінчення війни, міжнародна підтримка та солідарність є вкрай важливими для роботи.
Хоча світ, можливо, повертається до звичайного життя, люди продовжують стикатися з приголомшливими фізичними та психологічними потребами під час війни. Один із співробітників Карітасу розповів про кількох дітей, які тривалий час перебували в притулку в умовах окупації та інтенсивного бомбардування та перестали говорити через тривалу травму, з якою вони зіткнулися.
Тетяна Ставнича, Президентка Карітасу України, зазначила: «Коли ми думаємо про гуманітарну допомогу, ми не можемо думати лише про матеріальну допомогу, хоча вона вкрай потрібна. Люди стикаються зі справжньою травмою, і це вимагає тривалої психосоціальної допомоги».
Вона переконана, що ця тривала робота залежить від постійної солідарності та підтримки донорів і партнерів. «Локалізація — це не лише робота місцевих і національних організацій, що надають послуги, — це також посередники та донори, які будують міст для забезпечення цієї солідарності та підтримки. Ми всі відіграємо важливу роль».
Багато співробітників Карітасу України самі є внутрішньо переміщеними особами, деякі з них переїхали на захід країни разом зі своїми бенефіціарами, зокрема людьми з обмеженими можливостями, яких вони продовжують обслуговувати.
Їхня відданість різко контрастує зі зростаючою втомою міжнародної спільноти продовжувати фінансувати гуманітарну допомогу в Україні.
Якщо Ви бажаєте пожертвувати кошти Карітасу України та підтримувати благодійний проєкт – перейдіть за посиланням: https://caritas.ua/donate/
Tags: #Карітас України