Сфера соціальних послуг в Україні давно працює в умовах нестачі ресурсів, а війна лише загострила ці виклики. Тому без системних реформ не обійтися, переконані експерти. Які зміни варто запроваджувати – обговорювали на заході «Екосистема догляду: форум сталого розвитку послуг вдома». Його відвідала журналістка Українського радіо Ольга Молоцька.
А учасниками розмови стали:
Юрій Наконечний, національний менеджер проєкту «C.A.R.E.S. – Адвокація в громадах та стійкі соціальні послуги з догляду вдома» Карітасу Україна,
Андрій Гунда, голова Пасічнянської ОТГ, Надвірнянський район, Івано–Франківська область,
Галина Бордун, голова Координаційного центру підтримки цивільного населення при Львівській ОВА, радниця начальника Львівської ОВА,
Ростислав Кісь, директор юридичного департаменту Карітасу України, фахівець з адвокації,
Тетяна Циба, голова підкомітету з питань соціального захисту дітей, постраждалих внаслідок збройної агресії рф проти України Комітету Верховної Ради з питань соціальної політики та захисту прав ветеранів.
Людей, які потребують отримувати соціальну послугу вдома, стає в Україні дедалі більше. І це зрозуміло, адже війна перш за все впливає на незахищені категорії населення. До цієї категорії відносять людей старшого віку, в тому числі з когнітивними розладами, людей з інвалідністю, з невиліковними хворобами, ветеранів з важкими пораненнями.
Саму послугу можуть надавати як юридичні, так і фізичні особи. Але сучасний стан у галузі такий, що вимагає від держави переосмислення та глибокого реформування. В цьому були впевнені всі присутні на форумі сталого розвитку соціальних послуг вдома. Зокрема, про загострення проблеми розповів Юрій Наконечний, національний менеджер проєкту «Адвокація в громадах та стійкі соціальні послуги з догляду вдома» Карітас України.
Юрій Наконечний: Насамперед під час війни ми маємо значне загострення, тому що велика кількість дорослих людей виїхала за кордон. Наше населення старішає, і за статистикою старішатиме далі. Ми бачимо це й на прикладі європейських країн, які проходять через подібні процеси. Якщо там стикаються з такими ж проблемами, ми можемо брати їхній досвід і заздалегідь реагувати в Україні.
Ветерани повертаються – і в сім’ї, і як одинокі люди – і всі вони також потребують догляду.
Як на мене, створення окремих програм може бути корисним у короткій перспективі, але для довготривалої роботи потрібні моделі, що вже зарекомендували себе в Європі: єдині стандарти, незалежно від того, ветеран ти чи ні, – якщо відповідаєш певним критеріям, маєш право на соціальну опіку вдома.
Державний стандарт передбачає, що людина не має мати родичів, аби держава могла надавати послугу. Але сьогодні ми маємо величезну кількість випадків, коли діти виїхали за кордон і фактично зникли з життя своїх батьків. Формально вони є, але по факту – ні. Це гостра проблема. Є й інші ситуації: коли діти воюють, а батьки залишаються тут, але юридично неможливо зазначити, що родичів немає. Як діяти з такими людьми?
У держави є гроші для фінансування цих програм?
Юрій Наконечний: Система «гроші йдуть за клієнтом» і цифровізація могли б забезпечити контроль за використанням коштів. Пацієнт може зареєструватися через «Дію», всі документи також доступні там. Тим, хто не може зробити це самостійно, допоможуть авторизовані соціальні працівники.
Тоді людина матиме вибір між різними організаціями. Ми говоримо про це відкрито і з іншими надавачами: це створило б нормальні правила конкуренції, і люди мали б право вибору. Якщо десь послуги надаються гірше, люди переходили б туди, де краще. Зрештою, частково так працює система, яку впроваджує Національна служба здоров’я України.
Будь–яка людина, яка потребує соціальної послуги, може зареєструватись і обов’язково має її отримати?
Юрій Наконечний: У нас є мрія, щоб система працювала саме так. Людина реєструється, проходить верифікацію, і має бачити інформацію про надавачів послуги на своїй території – чи є можливість отримати її, чи ні. Після цього вона повинна мати право вибору, до кого звернутися.
Ви кажете «мало б так бути». Що заважає? Це насправді так не працює?
Юрій Наконечний: Ні, зараз так не працює. Людина не має права вибору, бо все залежить від громади. Якщо громада має кошти й розуміє потребу, вона впроваджує послуги своїми центрами або укладає угоди з організаціями, як–от Карітас України. Але є громади, які не надають жодної послуги, бо фінансово неспроможні.
А від чого це залежить?
Юрій Наконечний: Від того, що поки немає відкритого ринку соціальних послуг, який мали б сформувати міністерство та інші дотичні структури. Потрібна система фінансування, можливість приватного вибору, зміни в податковому законодавстві, щоб благодійні організації могли надавати платні послуги. Має бути державне фінансування, місцеві програми громад і благодійна діяльність – це чотири стовпи. Натомість сьогодні все навантаження фактично лежить лише на місцевих громадах.
Питання фінансування послуги догляду вдома є по суті найважливішим і громади можуть його вирішувати різними способами. Про те, як це роблять у Пасічнянській об’єднаній територіальній громаді, на Надвірнянського району, Івано–Франківської області, розповів її голова Андрій Гунда.
Андрій Гунда: Реформа децентралізації – найкраща реформа в Україні, але делеговані повноваження мали б бути підкріплені фінансами. На жаль, громади дуже різні за спроможністю. Наша громада може виділити кошти з місцевих податків на послугу, яку ми замовляємо через Prozorro. Хто перемагає на тендері, той і надає послуги. З 2020 року соціальна послуга у нас працює на відкритому ринку.
Багато громад області й України не мають коштів, щоб утримувати працівників чи замовляти послугу за власні гроші. Проблема в тому, що коли держава каже: «Ви маєте доглядати за старенькими і немічними людьми», голова громади залишається з питанням: де взяти кошти? Або спрямовує частину бюджету розвитку й замовляє послугу, або набирає працівників у терцентр.
Громади часто не мають грошей навіть на зарплати своїм працівникам, не кажучи про догляд удома. Ми найбільша сільська громада області: люди живуть далеко один від одного, і той, хто доглядає, може проходити до 20 км на день. Потрібен транспорт, автомобіль. Коли в раді такої можливості немає, а послугу замовляють – надавач має сам оцінити, чи готовий працювати у таких умовах.
Держава мала би передбачити: як надає субвенцію на медиків, де «гроші йдуть за людиною», так само потрібно фінансувати догляд удома – він потрібен не лише немічним, а й ветеранам. Зараз діє проєкт фахівців із супроводу ветеранів. Я вважаю, що фахівців із супроводу й домашню опіку слід об’єднати. Ресурс на цих фахівців уже закладений у державний бюджет на 2026 рік. Просто потрібно розширити їхню функцію: щоб одна людина надавала підтримку і ветеранам, і немічним людям у сусідніх будинках. Це збільшить корисну дію однієї посади і не потребуватиме додаткових коштів.
Об’єднавши функції, ми отримаємо багато позитивних результатів. Зараз велика недовіра до місцевої та державної влади, а громадським організаціям довіряють значно більше. Якщо послуги надають організації з добрим бекграундом, то і волонтер, і військовий, і ветеран, і бабуся ставляться до них із довірою.
Насправді знайти фінансування та організувати якісний соціальний захист людей вдома не так і складно. Гроші закладають в різних програмах від Міністерства соцполітики і Міністерства ветеранів. Але це ще не все. Допомогу пропонують також і міжнародні організації. «Головне, щоб було бажання на рівні самих громад», – переконана голова координаційного центру підтримки цивільного населення при Львівській обласній військовій адміністрації Галина Бордун.
Галина Бордун: Насправді гроші є навколо нас. Передусім є міністерські програми. Якщо говоримо про соціальні послуги, вони є і на рівні Міністерства соціальної політики, і на рівні Міністерства ветеранів, тому що навіть для ветеранів це також соціальна послуга.
Другий ресурс – партнерство і донори. Третій – мережа іноземних волонтерів, які підтримують схожі ініціативи в різних країнах. Тож маємо три середовища, звідки можна брати кошти. І ще важливий момент – адвокація на рівні територіальної громади, щоб з’являлися програми по певних послугах.
Зрозуміло, що громада має написати план, визначити відповідальних, запланувати надання соціальних послуг.
Скажіть, будь ласка, все ж таки найпростіший спосіб наразі який?
Важке питання – від чого це залежить. Насправді від готовності людей розвивати цей напрям. Те, що я сьогодні побачила: всі організації, які шукають рішення, знаходять підтримку. Дуже важливо акумулювати людей зі спеціалізованою освітою, з рівнем готовності рухатися. І ще раз наголошу: сьогодні, що б не говорили, рівень підтримки донорських організацій залишився.
Він зберігся й рухається в напрямку підтриманого проживання, супроводу людей старшого віку та людей з інвалідністю. Національна стратегія дала рамку – візію потреб і категорій, які сьогодні важливо супроводжувати. Ця рамка дала можливість донорам з’явитися в Україні, а локальним організаціям – розвиватися.
Ще один важливий момент: області мають можливості розвиватися. Має з’являтися лобізм на рівні місцевого населення.
В який бік рухається Україна в галузі надання соціальних послуг буквально за останні рік–два?
Я вважаю, що ми рухаємося в рази швидше, ніж до війни.
Бо гроші більше почали з’являтися від партнерів і донорів?
Потреба оголилася. Кількість людей, яких потрібно супроводжувати, стала значно більшою. З’явилася готовність суспільства допомагати, визнавати проблеми й говорити про них відкрито.
Що ви порадили б головам місцевих громад, місцевій владі? Що робити в галузі надання соціальних послуг, якщо вони вважають цю сферу проблемною і навіть кажуть, що страшно за неї братися?
Галина Бордун: Перш за все – оцінка потреб, так званий соціальний портрет громади. Якщо голови громад реально побачать своїх людей і зрозуміють, що чим швидше вони почнуть супроводжувати різні категорії – дітей, підлітків, людей із залежностями, людей старшого віку, людей з інвалідністю, – тим більше шансів, що ці люди залишаться платниками податків.
Якщо їх не бачити, треба розуміти: людина, яка два роки тому себе обслуговувала, може перейти в лежачий стан. А це вже потреба в догляді вдома.
З економічної точки зору: чим довше людина залишається спроможною до самообслуговування, тим менше це коштує громаді. Тому підтримка, супровід і реальна оцінка потреб сьогодні надзвичайно важливі. Треба побачити людей у своїх громадах – вони є, і вони чекають.
Коли говоримо про соціальну допомогу чи соціальні послуги, зазвичай згадують людей з інвалідністю або окремі категорії, як–от постраждалі від Чорнобильської аварії. Але сьогодні це значно ширше: догляд вдома, підтримане проживання, люди незрячі, які потребують допомоги, люди з інвалідністю, інтернатні заклади, геріатричні центри, що перебувають на обласних бюджетах. Через це обласні адміністрації часто реагують із напругою, бо збільшення кількості людей означає більшу відповідальність для області.
Наше важливе завдання – щоб частина цих функцій із обласного рівня переходила на рівень громади. Бо геріатричні центри – це також соціальна послуга, яка сьогодні лежить на обласному бюджеті, хоча фактично стосується громад, де живуть ці люди.
«Комунальні установи на рівні громад не спроможні повністю та якісно задовольнити догляд вдома через обмежені ресурси та інші проблеми. Це треба змінювати», – говорить Ростислав Кісь, директор юридичного департаменту Карітас України, фахівець з адвокації. На його думку, в Україні ця галузь є наразі найбільш нереформованою, і саме Міністерство соціальної політики, має взяти на себе функцію створення ринку надання таких послуг.
Ростислав Кісь: У нас ситуація така: комунальні заклади надають соціальні послуги, відштовхуючись від постулату, що заклад повинен закрити всі потреби всіх громадян, скільки б їх не звернулося і з якими б ситуаціями вони не прийшли.
У результаті ці заклади здебільшого обмежені в ресурсах – і людських, і фінансових – і не спроможні задовольнити потреби в складних життєвих обставинах. Якщо розуміти, що кожна проблема індивідуальна, то й підхід має бути індивідуальний. Це означає й окремий ресурс. Працівник має працювати з конкретною потребою конкретного отримувача так, щоб її закрити.
Це і є клієнтоорієнтований, людиноцентричний підхід, втілений у принципі «гроші йдуть за отримувачем», який ефективно працює у медичній сфері: де б людина не жила, якщо вона захворіла, кошти виділяються на її лікування.
У ситуації міграції й евакуації з прифронтових районів люди можуть переміщатися як завгодно. А коли громади формують бюджет установи, виходячи з того, що є, скажімо, 50 ліжок і 50 людей, які отримують стаціонарний догляд, – це неприйнятно. Поява навіть однієї –двох додаткових осіб руйнує не лише надання послуг, а й бюджетні плани громади, витрати, якість і достатність послуг.
Тому підходи треба змінювати докорінно. Сфера соціальних послуг залишається однією з найменш реформованих. У контексті децентралізації майже все віддали на громади, але очікувати, що вони мають достатньо ресурсів, неправильно.
Громади можуть формувати надавачів соціальних послуг, але без приватних надавачів, без вільного ринку, без залучення організацій громадянського суспільства це не спрацює.
І саме тому національний регулятор – Міністерство соціальної політики, сім’ї та єдності України – тут на своєму місці: його роль у тому, щоб створити цей ринок, підтримати його фінансово й направляти кошти на кожен конкретний випадок, тобто на кожну людину відповідно до її потреб.
На державному рівні вже чимало зроблено в галузі надання соціальних послуг, наполягає народна депутатка України, голова підкомітету Верховної Ради України з питань соціального захисту дітей, постраждалих внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України, Комітету Верховної Ради України з питань соцполітики та захисту прав ветеранів Тетяна Циба.
Тетяна Циба: Попри великі проблеми, які лишилися з минулих періодів і які з війною тільки збільшилися, ми все ж рухаємось – повільно, але в правильному напрямку. Уже зараз зроблено досить багато для того, щоб ця галузь була реформована. Просто ці речі поки не завжди очевидні людям на місцях. Вони можуть сприймати це як підготовчий етап: ми рухаємо законодавство в напрямку «гроші йдуть за клієнтом», щоб соцпослуги були саме послугами, а не рядком у Конституції, який кожен трактує по–своєму. Зроблено багато, але це не зменшує того, що роботи ще більше.
Все, що стосується соціальної галузі, – це навантаження на громади й державу. Але є принцип «гроші йдуть за пацієнтом». Людина, яка потребує соціального нагляду, – вона донор чи обтяження для громади?
Тетяна Циба: Ми мусимо розуміти, що соціальні послуги різні. Є, наприклад, догляд удома, коли це зазвичай людина похилого віку, яка вже не має перспектив одужати й повернутися до роботи. Очевидно, вона потребує просто догляду, і це витрати громади. З іншого боку, людина, яка надає догляд, отримує зарплату, сплачує податки – і вони лишаються в громаді.
Якщо послуги розвиватимуться, розвиватиметься й інфраструктура: центри розвитку дитини, центри життєстійкості, транспорт для людей з інвалідністю, робочі місця для людей з інвалідністю. Це комплексна історія. В одному випадку – це «донорство», в іншому – розвиток громади. І це плюс.
Навіть щодо догляду вдома ми змінили законодавство так, що тепер його може здійснювати не лише соцпрацівник. Це може бути родич людини, яка має таку потребу: він може офіційно стати надавачем соціальної послуги й отримувати виплати за те, що і так робить. Наприклад, дитина доглядає батьків похилого віку. Вона не може піти на роботу, втрачає стаж і зарплату. Хтось закрив би очі й доглядав би без компенсації, хтось віддав би родича в геріатричний інтернат, мовляв, «держава хай робить, що хоче».
Тепер, коли така особа може оформити документи й отримати зарплату та пенсійний стаж (може, невеликий, але хоча б якийсь), вона не стоїть перед важким моральним вибором. Вона надає нормальну послугу, отримує за це гроші, залишається в громаді, її родина живе поруч – і все рухається.
Головний принцип «гроші йдуть за пацієнтом» дозволяє людям самостійно обирати надавача послуг з утримання. Зокрема, в наданні соціальних послуг вдома є законодавчі зміни, що передбачають дозвіл отримувати їх не лише від професійного доглядача чи соцпрацівника, а й від родича. Причому особа, що надає цю послугу, в будь–якому разі матиме заробітну плату.
Функція соціального догляду вдома може припинити бути тягарем для громади, якщо запрацює ринок надання такої послуги. Якщо держави чітко визначить правила гри та забезпечить здорову конкуренцію в цій важливій галузі. Ну, а найбільше від цього виграють безумовно люди, які отримають належні турботу та догляд.
Проєкт «C.A.R.E.S. – Community Advocacy and Resilient Mobile Care Services / Адвокація в громадах та стійкі соціальні послуги з догляду вдома», що реалізується Caritas Ukraine, фінансується Федеральним міністерством соціальної політики, охорони здоров’я, догляду та захисту прав споживачів Австрії – Sozialministerium Österreich, за підтримки Caritas Österreich.
Якщо Ви бажаєте пожертвувати кошти Карітасу України та підтримувати благодійний проект – перейдіть за посиланням: https://caritas.ua/donate/
Tags: