Інклюзивний центр для дорослих при Карітасі Стрийської єпархії щодня приймає близько 20 відвідувачів віком від 18 до 50 років. Це — простір підтримки, де дорослі люди з інвалідністю отримують психологічну, соціальну, логопедичну та реабілітаційну допомогу, а також беруть участь у дозвіллі. У центрі піклуються не лише про розвиток, а й про прийняття, що є ключовим для внутрішнього комфорту людини.
Про потреби, переживання і мрії дорослих відвідувачів інклюзивного простору поговорили з психологинею інклюзивного центру Карітасу Стрийської єпархії Оксаною Грицик, яка надає емоційну підтримку кожному, хто цього потребує.
– Як Ви потрапили у цю сферу? Що спонукало працювати саме з людьми з ментальною/ інтелектуальною інвалідністю?
– Мій шлях у цю сферу був поступовим. Усе почалося ще під час навчання в університеті, коли одна з викладачок надихнула нас, студентів, не лише цікавою подачею теоретичного матеріалу, а й частою живою практикою. Ми проходили стажування в місцевих організаціях Карітасу: спершу лише спостерігали за роботою спеціалістів, а згодом долучалися до занять як волонтери. Це, мабуть, і стало першою ниточкою, яка привела мене до теперішньої діяльності.
Після закінчення вишу я працювала асистентом педагога у школі, підтримуючи дітей з інвалідністю в освітньому процесі. А коли побачила вакансію психолога в інклюзивному центрі Карітасу — зрозуміла, що готова до цієї роботи й маю для цього відповідний досвід.
– З якими викликами Ви найчастіше стикаєтеся у своїй роботі?
– Наші підопічні — це дорослі люди з інтелектуальними та ментальними порушеннями. У повсякденному житті вони, як і інші люди, стикаються зі стресом, а в умовах війни — це відчуття особливо посилюється. Сигнали повітряної тривоги, реальна загроза, яку несуть ракети тощо – це ті фактори, які впливають на наше ментальне сприйняття: перед нами всіма постає питання, як вижити не тільки фізично, а й психологічно. І навіть якщо деякі наші друзі можуть не чути повітряних тривог, вони дуже тонко відчувають загальну напруженість. Це викликає у них надмірну тривожність, яка без корекції може лише посилюватися та поглиблюватися. Тому моя щоденна робота полягає у стабілізації їхнього емоційного стану. Це постійний процес адаптації, до якого ми залучені всією командою.
– Як проходить Ваш типовий день у центрі?
– Кожен наш день в Карітасі починається хвилиною мовчання — це вже наша традиція. Далі кожен фахівець працює за власним розкладом, проводячи заняття з нашими підопічними. Упродовж дня кожен, хто потребує емоційно-психологічної підтримки, супроводу чи просто можливості розібратися в свої емоціях, можуть прийти до мене. Я радо чекаю і запрошую, допомагаю розібратися з емоціями, вчу екологічно реагувати .
Я вже можу розпізнати по погляду, коли хтось почувається пригніченим або сумним. І після підтримуючої розмови я бачу, як цей погляд змінюється — з’являється впевненість, сміливість, відчуття важливості. Їхні очі буквально починають світитися — я іноді кажу, що яскравіше за ліхтарики вночі.
Також ми щодня навчаємо наших підопічних соціальній поведінці: стояти в черзі, поступатися, бути уважними. Двічі на тиждень я проводжу бінарні заняття разом з іншими фахівцями — це комплексні реабілітаційні сесії, де кожен учасник залучений у процес. Паралельно працюю з дітьми з інвалідністю до 18 років згідно попереднього запису.
Обов’язковою є спільна обідня перерва — час на чаювання з нашими бенефіціарами. Це наш традиційний простір для вільного спілкування.
Кінець робочого дня – це завжди робота з документами, це планування своєї роботи, обговоренням наступних кроків із колегами.
– Які методи роботи ви вважаєте найбільш ефективними?
– Арттерапія — безумовний лідер. Її можна адаптувати для різних рівнів комунікації, вербальних і невербальних учасників. Це інструмент вивільнення емоцій, прояву творчості, фантазії та зниження напруги. Важливо, що арттерапія не має жорстких правил — кожен може бути собою.
Малювання, музика, казкотерапія, танець — усе це дозволяє подолати внутрішні бар’єри. Наприклад, ми створювали «дерево дружби» — кожен листочок, створений нашими підопічними, був унікальним. Вони із захопленням чекали, коли зможуть забрати свої роботи додому. Це дарує їм впевненість і радість.
– Чи долучаються батьки або опікуни до терапевтичного процесу?
– Так, звичайно, я можу долучати батьків. Батьки отримуюють консультації, рекомендації, підказки щодо подальшого супроводу чи розвитку своїх дітей та дорослих синів та доньок. Індивідуальні ж заняття проводяться у приватній атмосфері — без присутності сторонніх.
Це сприяє створенню єдиної стратегії підтримки. Такі мініконсультації допомагають батькам краще розуміти своїх дітей і будувати з ними глибший зв’язок.
– Чи був момент у вашій роботі з дорослими людьми з інвалідністю, який вас особливо зворушив?
– Такі моменти трапляються майже щодня. Але один випадок запам’ятався особливо. Я прийшла на роботу в поганому настрої, нічого нікому не казала. І раптом один із наших бенефіціарів на індивідуальній сесії сказав мені: «Не хвилюйся, все буде добре». Це було настільки щиро й несподівано для мене!
Я зрозуміла, що нашим друзям не обов’язково говорити, щоб відчувати людину на емоційному рівні, навіть без слів. І мені тоді не довелося нічого говорити і розповідати наперед, але я була «почута». Це дуже глибоко мене вразило і зворушило! І це дійсно їхній такий особливий дар від Бога!
– Як суспільство реагує на вашу діяльність? Чи змінюється рівень прийняття?
– Діяльність нашого центру має позитивний вплив у суспільстві загалом. Хоча не всі ще знають про нього, але завдяки роботі адвокаційника та фандрейзера, інформація поступово поширюється. Ми показуємо не потребу в жалості, а можливості наших підопічних — їхні таланти, мрії, здобутки.
Підтримка збору на літній табір підтвердила: суспільство готове допомагати. Для наших бенефіціарів поїздка у літній табір — це не просто подорож, а досвід самостійності. А участь у ярмарках, де вони продають власноруч виготовлені вироби, дає їм відчуття значущості.
Я розумію, що на сьогодні ми ще не досягли всього, про що мріємо для наших підопічних, натомість крок за кроком ми намагаємося змінювати сприйняття людей з інвалідністю у суспільстві.
– Яких змін, на вашу думку, найбільше потребує система підтримки людей з інвалідністю в Україні?
– Мені здається, дуже важливо, щоб у розробці законів та ініціатив брали участь самі люди з інвалідністю, або хоча б виступали співавторами. Тільки той, хто прожив певний досвід, зможе по-справжньому зрозуміти потреби цих людей.
Якби чиновники мали щоденний контакт із підопічними, як маємо ми, їхні рішення були б ближчими до реальних потреб.
Також важливий правильний розподіл фінансів: хотілося б, щоб люди з інвалідністю могли бути включеними в суспільство, розвиватися, мати доступ до освіти, праці, дозвілля. Адже їм не завжди потрібна допомога — іноді вони самі можуть допомагати. Головне, щоб їх бачили, розуміли і приймали.
Діяльність інклюзивного центру при Карітасі Стрийської єпархії — це не просто про підтримку людей з інвалідністю, це про глибоку взаємодію, про прийняття, про щоденну працю, що повертає людині гідність, впевненість і право бути почутою. Тут кожен має можливість бути собою — без страху, без осуду, з вірою в те, що його бачать і приймають. Маленькими кроками, через емоції, творчість, спілкування формується простір, де цінність людини не вимірюється здобутками чи обмеженнями, а відкривається через її унікальність. І саме в цій тиші розуміння, у цих поглядах, що світяться яскравіше за ліхтарики вночі, народжується справжня зміна — у суспільстві й у кожному з нас.
Бесідувала Світлана Брижа
Проєкт “SPEEDY — підтримка осіб з інвалідністю в Україні” реалізується за підтримки Caritas Italiana.
#підтримка_осіб_з_інвалідністю_в_україні
Tags: