Image

Інтерв’ю тижня

0 Comments

 

«Не можна примусити дитину молитися»
Працюючи у соціальній царині Карітас Київ постійно відкриває нові «хвороби» у суспільстві, які потребують лікування: упередженість правоохоронців, байдужість батьків, відсутність професійних і фахових соціальних працівників. Директор Карітасу Київ о. Тарас Тижник розповів, як християнські принципи та професійний підхід допомогли знайти

 

правильну відповідь на злободенні питання.
– Коли ви зайняли посаду директора Карітасу Києва, які виклики стояли перед вами?
Кожний директор має основне завдання знайти фінансування. Це найважливіше, що він має робити: вчасно сплатити комунальні, запобігти скороченню штатів. Якщо ці речі добре не ведуться, то романтичні плани виглядають смішними та дитячими.
Отже треба було вирішувати як дрібні моменти, так й речі на подальшу перспективу. Сама робота в Карітасу була для мене новою сферою, в який треба багато чому вчитися. В монастирях завжди теж є ініціативи соціального спрямування. Свого часу в нас виникла ідея зробити громадську кухню для людей, що тимчасово або постійно живуть на вулиці. Але з тим обсягом роботи та професійним рівнем, який є в Карітасі, мені не приходило зустрічатися. Тому вчився: як вести проекти, як по ним звітуватися.
По проекту  «Діти вулиці» існував пошук ідей: що робити з дітьми після того, як ми надали першочергову допомогу. На всіх наших круглих столах, засіданнях, нарадах виникали запитання: що далі? де знайти людей, які візьмуть дітей з таким минулим? як влаштувати на роботу або повернути у школу?
Інший бік реалізації проекту «Діти вулиці» полягав у тому, щоб діти в нашому середовищі відчували себе як у родині. Ми побачили: якщо маємо дітей перед очима двадцять чотири години на добу, то зовсім інший результат виховної роботи. Ці люди шукають родину, тепла. І коли вони приходять до нас поїсти, ми сприймаємося не більше як ще одна чергова організація. Але під час виїздів на табори в наметах вони нас бачать в різних ситуаціях. І ми вже сприймаємося як сім’я. Шкода, що така можливість є лише тиждень, десять днів. Серед інших видів діяльності – ігри, відзначення свят, тренінги – саме табори дають найбільший успіх. Це один із пошуків найбільш вдалої форми роботи з дітьми, до якого ми врешті дійшли.
Наступна важлива річ у нашій щоденній роботі – відносини з міліцією. Я виходив на ті підрозділи, що працюють з дітьми і побачив існування упередженого ставлення до дітей вулиці. Для деяких міліціонерів всі дівчата – потенційні повії, а хлопці – бандюки. А ми крутимося між ногами і заважаємо працювати. Ми завжди хочемо працювати з державою, але бачили як нас відштовхують. Після розмови з цим високопосадовим міліціонером я зрозумів, що подібне упереджене ставлення може диктуватися гірким досвідом.
І ми почали під час кожної зустрічі, контакту переконувати, що не є аматорами та існуємо не для того щоб заважати, а, навпаки, допомагати. Не скажу, що зробили великі зрушення у цьому напрямку. Тим не менш, з кожним роком видно як їхнє ставлення до нас змінюється.
У напрямку боротьби з ВІЛ/СНІДом в місті нас трактують як організацію з якою можна працювати і яка допомагає.
У той час коли я прийшов працювати до Карітасу, ще був проект по роботі з в’язнями. Навіть до нас приїздив від Ватикану німецький капелан, який працює в Берлині у в’язниці. Зараз ми переважно працюємо у напрямку листування з в’язнями.
Був у нас ще один цікавий вид діяльності – робота з виданнями. Ми намагалися знімати фільми на злободенну соціальну тематику, виробляли інші матеріали. Але він дуже дорогий.
Карітас Київ є частиною Карітас Україна і тому стратегічними питаннями не займаємося, хіба такого локального рівню. Ніколи не мали стратегічного підрозділу і ніколи не ставили завдання розвиватися якось окремо від Карітасу Україна і завжди прагнули перебувати у тому спільному напрямку.
– Ви загадали про юнацькі табори. Чи ви мали для цієї групи дітей власні педагогічні розробки або користувалися чужим передовим досвідом?
Звісно, ми враховували особливості дітей. Робили табори далеко від населених пунктів, щоб вони не могли купувати алкоголь або клей. Пояснювали, що нічого з собою брати не можна. І десять разів вибачалися за обшук – вилучаємо пиво, вино, клей. Але це треба робити, щоб табір був табором.
В перший день задавали декілька неприємних речей. І він виглядав як муштра – це не можна робити, те не можна… А потім наступні дні були зовсім нормальними. Навіть якісь дисциплінарні моменти перетворювалися на жарти. Десь застосовували чужі здобутки, також мали власні методики.
– Ви, як священик, намагалися залучати церкву до виховної роботи?
Тут є мій особистий підхід і я не скажу, що він є загальноцерковним. Для мене дуже важливо: не можна примусити дитину молитися. Він буде з того сміятися, він буде це робити під примусом. Ніякої користі. Тому намагався демонструвати їм християнство: заходив до їдальні – молився, кому було цікаво, то підходили до мене. В окремі дні перед навчальними роком або до дня дитини наші підопічні готували спільні вечори де були, зокрема, спільні молитви. Але тут я не застосовував жодної муштри, наприклад, не дам їсти, якщо зі мною не помолитесь. Я чув відгуки від дітей щодо цих випадків і користі вони точно не приносили.
Ці діти є відірвані не лише від церкви. Вони відірвані від цінностей. І цінності не можна подавати у грубій формі. Треба бути серед них. Якщо підліток приходить до їдальні і навіть не знає, що треба знімати шапку, а ти йому розповідаєш про якісь богословські речі – це неправильно. Має бути пропорція. І я старався її дотримуватись.
– Де, на вашу думку, повинна закінчуватися благодійність: на моменті, коли ми нагодували та дали одяг, або глобальними змінами?
Насправді з кожною дитиною має вестися соціальний супровід. Регулярно відзвонювати дитині, щоб залишити відгомін. Проте не варто виховувати в дітях  відчуття обов’язку, варто щоб в неї існувало бажання самим  дзвонити до нас. Принаймні, ні як до родини, а як до тих людей, що нею цікавляться, про неї турбуються. Вони мають бути свідомі того, що звідси починається їхній поштовх.
Для одного супровід потрібний роками. А для когось і менше. В нас був хлопець з Тернополя, який втік з дому і йому вистачило двох місяців, щоб повернутися до родини.
Ми зараз не говоримо про час, а йдеться про доведення до такого рівню, щоб вони стали самостійними. Деякі потребують навіть роки. Якщо привчимо до роботи, що можна прожити без крадіжок – це вже успіх благодійності.
– Ви доволі високо підняли планку. Чи не здається, що на цьому тлі спостерігається криза благодійницької сфери?
Крім декількох організацій, які можна перерахувати по пальцях, вважаю, що вона є аматорською: від ситуації до ситуації, від акції до акції, від свята до свята. В нас модна акційна благодійність: приїхав на перше вересня, роздав портфелики. Немає постійного бюджету, серйозної роботи, державного замовлення (на конкурсній основі серед усіх організацій) та фінансування із бюджетних коштів, як це є в Німеччині. Тоді можна говорити про професійну благодійність. А в ситуації, коли ми ходимо і клянчимо гроші і можемо витратити лише в тих рамках, в яких дозволяє жертводавець, то про яку перспективу йдеться.
Якщо ми думаємо, що можна робити професійну роботу через залучення аматорів, то дуримо себе. Аматори потрібні, але в короткочасних подіях. Завжди має бути кістяк. У разі його відсутності немає серйозної благодійності. На аматорський рівень важко навіть залучити фахівця – медиків, психологів, педагогів тощо.
– А вам не важко знайти фахівців?
Важко. Властиво те що говорив попередньо. В нашій ситуації ми можемо запросити лише молоду людину, яка мабуть ще навчається. І нам тоді треба виховувати цих досвідчених професіоналів в себе. Але є загроза, що вони трішечки укріпляться та їм запропонують кращу роботу.
– Як ви підбираєте персонал?
Все залежить від проекту. Наприклад, для роботи у в’язничній сфері (листування) ми шукали людину, яка захоче писати десятки листів. Мали три кандидатури і я попросив написати відповідь на один той самий лист. А я звіряв листи.
Коли йшлося про працю з дітьми, то ставив наголос на дипломах. Міняв координаторів, бо одна людина мала краще освіту і перевищувала іншого координатора.
– Крім професіоналізації діяльності благодійників, до яких змін ще потрібно прийти?
Працювати не лише з наслідками, а вчитися запобігати ним. Багато тих дітей, які живуть на вулиці, мають батька та матір. І тут потрібна праця на законодавчому рівні, рівні школи. Наприклад, вже зараз Карітас Київ 30% нашого часу (по дитячим проектам) займає праця з неповними сім’ями. Ми прагнемо змінити клімат всередині родини, щоб не виникало в дітей бажання тікати на вулицю.
Своїм певним успіхом ми вважаємо зміни у ставленні батьків до дітей. Перші багато працюють і тому мають переконання, що цього достатньо і виховання почекає. І часто проблема не в тому, що хтось наркоман або алкоголік. Батьки з дітьми просто не бачаться. Ми робимо кроки на випередження – зводимо разом і даємо зрозуміти, що вони повинні спілкуватися один з одним. Карітас організовував спільний «Вечір всіх усміхнених» і один батько зауважив, що його дитина вміє гарно танцювати і був цим здивований. І тут наші працівники починають пояснювати, що твоє здивування не є нормальним. Він мав це знати. Є великі дистанції між батьками і дітьми. Це є головною причиною всіх наслідків.

 

Categories: Новини

Залишити відповідь

uk Ukrainian
X
%d bloggers like this: